1.Відбудова господарства за часів непу.

Перехід до мирного будівництва відбувався в складних умовах. Господарство було зруйноване. Валовий збір зерна на Поділлі зменшився порівняно з 1913 ро­ком майже втроє. Цукрові заводи у сезоні 1920—1921 рр. виробили цукру тільки 4,45 %. довоєнного рівня. спішному подоланню розрухи сприяв перехід до нової економічної політики, запровадженої в країні відповідно до рішень X з’їзду РКП(б). У перші роки непу були досягнуті значні результати в розвитку економіки Вінниччини. В 1922 році пущено сірникову фабрику, миловарний та цегельний заводи. Розпочав працювати завод «Молот», який виконував замовлення цукрової, борошномельної, винокурної промисловості. В 1923 році на Поділлі працювало 1489 підприємств, у т. ч. державних 142, кооперативних 68. Решта підприємств, переважно дрібних, належала приватним особам або орендувалась ними. На долю державних і кооперативних підприємств припадало 91,9 %  всього промислового виробництва губернії. На Вінниччині з допомогою державних кредитів робітники Ленінградського електромашинного тресту в 1923—1925 рр. разом з місцевим населенням здійснювали електрифікацію. Вперше в історії сіл краю лампочки засяяли в Демидівці, Качанівці, Черемошному та інших населених пунктах. В 1925 році була повністю відновлена довоєнна посівна площа, успішно відроджувалась цукрова промисловість.

Радянські органи на Поділлі спиралися насамперед на незаможне селянство. Йому надавалися пільги і переваги, коли здійснювали розподіл землі, виділялися державні позики. У Вінницькому, Тульчинському та Могилів-Подільському округах безкоштовно передала селянам понад 560 тис. гектарів поміщицьких, монастирських та інших земель. Однак малоземелля за великої густоти населення не було ліквідовано. Приблизно 60 % всіх господарств цих округів мали не більше як по 2—2,5 га землі. До того ж, ділянки розміщувалися в різних місцях і на значній віддалі від селянських садиб. Становище ускладнювалось ще й тим, що багато бідняків, не маючи робочої худоби та інвентаря, сіяли руками, збирали врожай серпом і косою, молотили ціпами. Продуктивність праці залишалась на низькому рівні, товарна продукція сільськогосподарських культур була мізерною.

Одна з перших сільськогосподарських артілей на Вінниччині була заснована в 1921 році в с. Мізяківських Хуторах. Її назвали «Перше травня», вона об’єднувала сім одноосібних господарств, а до серпня 1922 року до неї вступило ще 23. Артіль з кожним роком міцніла. У 1925 році вона вже мала трактор, молотарки, сівалки, культиватори. Врожаї тут збирали значно вищі, ніж в одно­осібників, і це був один з найпереконливіших доказів переваг колективної праці. На початку 1923 року в Бабчинецькому районі Могилів-Подільського округу за ініціативою сільських комуністів у колишньому поміщицькому маєтку створюється сільськогосподарська артіль «Нове життя». Того ж року в с. Гулівцях Калинівського району засновано комуну «Плугатар». Комуна зростала, зміцнювалась її економіка. Через 6 років на її полях вирощували в 2,5 раза вищі врожаї, ніж в одноосібних господарствах. Широко відомою на Вінниччині була комуна в с. Ободівці, створена з ініціативи героя громадянської війни Г. І. Котовського. Основне її ядро становили котовці — демобілізовані бійці кавалерійського корпусу. На полях комуни в творчій співдружності трудилися українці, росіяни, молдавани, білоруси, поляки, люди інших національностей. На 1 травня 1923 року на Поділлі існувало 17 комун і 181 артіль. Правда, вони були ще невеликі, об’єднували в середньому по 20—25 родин. На 1 жовтня 1923 року на Поділлі в складі КНС перебувало 125 437 чоловік. Комітети незаможних селян повсякденно підтримува­ли бідноту, допомагали їй придбати реманент, обробляти землю.

Завдяки самовідданій праці трудівників міст і сіл до 1926 року народне госпо­дарство Вінниччини було в основному відбудовано. На повну потужність запра­цювали 26 цукрових заводів із 42, що діяли до першої світової війни. За сезон 1925—1926 рр. вони виробили близько 200 тисяч тон цукру.

 2. Внутріпартійна боротьба

Поділля зачепила внутріпартійна боротьба, яка розгорнулась після смерті В.Леніна. 4 грудня 1923 року пленум Подільського. губкому КП(б)У, в роботі якого взяли участь М. В. Фрунзе і Д. 3. Мануїльський, заявив про свою’ підтримку генеральної лінії партії і висловив рішучий протест проти спроб троцькістів та інших антипартійних елементів створити фракції. Боротьбу партії проти троцькізму підтримав комсомол. Збори активу Подільської організації ЛКСМУ 26 листопада 1924 року закликали «весь спілковий актив до дружньої відсічі намаганням Троцького перекрутити суть ленінізму і до об’єднання навколо тих, хто завжди був і залишився більшовиками».

3. Стан медицини та освіти в краї

Водночас з відбудовою народного господарства радянські органи Поділля велику увагу приділяли розвитку охорони здоров’я трудящих. Всі медичні заклади були взяті на державне утримання. Відкривалися нові амбулаторії і поліклініки. В 1923 році працювало 20 лікарень на 1026 ліжок, 5 поліклінік, 6 жіночих і дитячих консультацій, 7 санітарно-гігієнічних лабораторій. На 1 січня 1925 року працювало 538 лікарів.

Розгорталася культосвітня робота. В школах запроваджувалось навчання рідною мовою. Кращі будинки, в яких раніше жили поміщики й капіталісти, передавалися під школи та культурно-освітні заклади. В 1921 році на Поділлі працювало понад 1600 шкіл та 23 школи для дорослих, 26 дитячих будинків, 13 дитсадків, 28 бібліотек, 99 хат-читалень, 6 музеїв, 4 театри. Популярним стає професійне навчання. В 1920—1922 рр. на території Вінниччини організовуються будівельні, механічні, електротехнічні, агрономічні та інші професійні школи. Йшло навчання в сільськогосподарському, фармацевтичному і музичному технікумах, на педаго­гічних та акушерських курсах. У 1924 році на Поділлі було 3 інститути, 62 технікуми та профтехшколи. У селах і містах діяло 1556 лікнепів. Справжнім бійцем з неписьменністю став гранівський учитель К. О. Кривий, який навчив грамоти 1710 чоловік. Серед ентузіастів ліквідації неписьменності був і житель села Павлівки О. Л. Кундзіч — згодом відомий український письменник.

 4. Індустріалізація в роки перших п’ятирічок

Населення Вінниччини брали активну участь у здійсненні індустріалізації. Яскравим виявом трудового піднесення стало масове соціалістичне змагання. Першими на Вінниччині договір на соціалістичне змагання підписали в 1929 році робітники-залізничники Козятинського депо. Великого розмаху набрав рух ударних бригад під лозунгом «П’ятирічку за чотири роки!». Протягом 1928—1932 рр. було реконструйовано Вінницький суперфосфатний завод, де спорудили нові цехи, зокрема сірчанокислотний. Це дозволило в два рази збільшити виробництво сірчаної кислоти і майже вдвічі суперфосфату. Швидкими темпами здійснювались реконструкція багатьох інших промислових підприємств та будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій. На подільській землі, яка з давніх-давен була аграрним краєм, одне за одним ставали до ладу промислові підприємства. Однією з найбільших новобудов на Поділлі був Вінницький м’ясокомбінат, спорудження якого розпочалося в 1928 році і закінчилося в 1930 році. Обласна газета «Більшовицька правда» вмістила відгук одного американського інженера про цей комбінат. «Я відвідав багато фабрик в Америці,— писав він,— але з задоволенням мушу відзначити, що ніколи не бачив такої досконалої». Серед підприємств легкої промисловості виділялася Вінницька швейна фабрика ім. Володарського. В 1932 році на ній уже працювало 1500 робітників. Невпізнанно змінилися підприємства цукрової промисловості. Повністю були реконструйовані Турбівський, Бродецький та інші цу­крові заводи3. Устаткування для цих підприємств виготовлялося на радянських машинобудівних заводах. Загалом у роки перших п’ятирічок реконструйовано 20 цукрових заводів, введено в дію зруйновані під час громадянської війни Махаринецький та Ситковецький заводи, споруджено найбільший тоді на Вінниччині Гніванський цукровий завод.

За роки довоєнних п’ятирічок високого рівня досягла промисловість Вінниччини. Всі підприємства були оснащені сучасною технікою, збагатилися новими цехами. Напередодні Великої Вітчизняної війни в об­ласті діяло 504 промислові підприємства. В 1940 році вони дали країні валової продукції на 386,3 млн. карбованців (в цінах 1926—1927 рр.). На підприємствах працювало понад 40 тис. робітників. Швидкими темпами розвивалася провідна в області цукрова промисловість.

Набувала розвитку машинобудівна і металообробна промисловість. їх питома вага перед війною становила 8,9 % валової продукції підприємств області1. На великі підприємства перетворилися вінницькі взуттєва і меблева фабрики, мотороремонтний і суперфосфатний заводи. У соціалістичному змаганні колектив суперфосфатного заводу завоював звання стахановського. Крім того, на Вінниччині працювали 19 спиртових, 34 маслоробні заводи, десятки інших підприємств харчової промисловості.

 5. Колективізація на селі

З 1929 року на Вінниччині, як і по всій країні, розгорнулася масова колективізація сільського господарства. Темпи її швидко зростали. Але під час колективізації мали місце й факти порушення принципів добровільності в залученні селян до колгоспів. Копітку роз’яснювальну роботу деколи підміняли грубим адмініструванням. Такі факти були у Немирівському, Гайсинському, Літинському та інших районах.  У відповідь на насильство селяни почали чинити владі опір. Доходило до відкритих повстань і збройних сутичок, які закінчувались смертю та арештами. Лише в 13 районах Вінницької округи  налічувалось 416 сіл, де в березні 1930 року відбулись виступи проти колективізації. Найбільші виступи були 11 березня в с. Плебанівка Шаргородського району. Близько 1,5 тисячі селян тоді рушили в Шаргород і розгромили райвиконком. 13 березня стався великий виступ в с.Заливанщині Калинівського району. Кулями «заспокоювали» повсталих селян в Семках і Качанівці Хмільницького району.

Втручання ЦК ВКП(б), який 14 березня 1930 року прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі», сприяло ліквідації допущених помилок і на Вінниччині. Селу активно допомагало місто. З підприємств у райони посилалися бригади ремонтувати сільськогосподарську техніку, обладну­вати майстерні тощо. Велике значення мала посилка на села представників робітничого класу — двадцятип’ятитисячників. Весною 1930 року в селах Вінницького округу працювало 192, Тульчинського — 138 посланців робітничого класу. Про темпи колективізації на Вінниччині свідчать такі дані: в 1932 році колективними господарствами було охоплено 59,9 %, у 1934 році — 80,6, а в 1936 році — вже 93 проценти селян.

Для допомоги молодим колгоспам в обробітку землі ще в 1928 році при Соснівецькому цукровому заводі була створена перша в Радянському Союзі машинно- кінна станція. Через два роки на Вінниччині їх було вже 146. Станції мали близько 16 тис. коней, великий парк сільськогосподарських машин. У 1929 році в радгоспі «Титусівка» поблизу Козятина була організована машинно-тракторна станція. Кінну тяглову силу поступово заміняли машини. Пройшло кілька років, і на полях з’явилися сотні тракторів вітчизняного виробництва. Напередодні Великої Вітчизняної війни на Вінниччині було 84 МТС, які мали 6874 трактори, 1400 комбайнів, тисячі інших машин. Організаційно-господарському зміцненню колгоспів сприяли політвідділи МТС, створені в 1933 році. За перший рік роботи політвідділи МТС Вінницької області висунули понад 11 тис. активістів на різні посади в колгоспи — від обліковця до голови правління.

В середині 30-х років на Вінниччині широко розгорнувся рух п’ятисотенниць. Щедрі врожаї цукрових буряків збирали Таїса Ткач, Одарка Тимошенко, Христя Чорна, Ганна Пасарар, Людмила Гнатюк, Палажка Слободянюк, Ніна Шипук, Ольга Гвоздієвська. У невеличкому селі Радянському Ямпільського району одразу вісім ланок, очолених славними жінками-ентузіастами, виростили по 500 і більше центнерів буряків з гектара. Серед тридцяти п’яти п’ятисотенниць країни, нагороджених в 1935 році орденом Леніна, сімнадцять було з Вінниччини. В 1937 році за високі показники у вирощуванні цукрових буряків ВУЦВК вручив Вінницькій області перехідний Червоний прапор.

Успіхи соціалістичного сільського господарства Вінниччини демонструвались на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в 1939 і 1940 роках. Наприкінці року 1950 сільгоспартілей області об’єднували 453 тис. селянських дворів. Радянська держава закріпила за колгоспами землю в безплатне і безстрокове користування. У Вінницькій області за колгоспами на початку року було навічно закріплено млн. га землі — в два рази більше, ніж мали селяни до Жовтневої революції.

 6. Голодомор 1932-33 років

Жахливим злочином проти власного народу став штучний голод 1932—1933 рр., спричинений насильницькою колективізацією, горезвісними хлібозаготівельними компаніями, депортаціями селянства, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти українського селянства, загалом, і подільського, зокрема. Тривожні симптоми голоду виявилися вже на початку 1932 р. В лютому-березні 1932 р. з різних районів Поділля почала надходити тривожна інформація про голод. У селах Калинівського району налічувалося по 15—25 опухлих чоловіків, жінок та дітей. Смертність навесні і влітку 1932 р. досягла катастрофічних розмірів. Народжуваність була у декілька разів нижчою за смертність. Районні лікарні Поділля були переповнені. Багато пацієнтів помирало. Літо не зупинило біди. У червні потік повідомлень про смерть значно збільшився. Оперуповноважений Вінницького обласного управління ДПУ 13 червня інформував обком партії про те, що в селах Липовецького і Калинівського районів виявлено велику кількість голодного населення. Приречені хлібороби з надією чекали врожаю. Але партійно-державне керівництво позбавило їх цієї надії. Зокрема для всієї Вінницької області план хлібоздачі в цьому році був у 1,5 рази більший за можливості. Ще на початку жнив 1932 р. розпочалися масові реквізиції зерна, пограбування як колгоспників, так і одноосібників. Усе збіжжя як одержане, так і вирощене на присадибній ділянці, підлягало хлібозаготівлям. Архівні документи засвідчують, що наприкінці 1932 — на початку лютого 1933 р. голодом була охоплена вся територія Поділля. Не було села, в якому б щоденно не з’являлись все нові випадки опухання і смерті людей. В окремих селах Брацлавського району смертність від голодування набрала поголовного характеру, особливо в Скрицькому, Семенках, Зенківцях, Самчинцях, Грабівцях, Вовчинцях, Остапківцях, Юрковіці тощо. Особливо сильно постраждали від голоду населення в Калинівському, Немирівському, Брацлавському, Літинському, Вороновицькому, Махнівському, Іллінецькому, Липовецькому, Шаргородському районах Вінниччини. Катастрофічним виявилось становище в Шаргородському районі. Масове вимирання людей в області тривало аж до жнив 1933 року. У перші дні жнив смертність була більшою, ніж навесні. Люди наїдалися досхочу, в багатьох ставався заворот кишок і у великих муках вони помирали. Були безкорисливі люди за Збручем, за тодішнім кордоном українські селяни Галичини, які збирали поміж себе зерно, валками звозили на прикордонні залізничні станції, щоб зарадити своїм єдинокровним голодним братам в Україні. Доброчинні щирі пожертвування не приймались. Дорога на Схід була наглухо закрита.

Голод в Україні спричинив появу маси жебраків. Бездоглядні сироти бродили поодинці, табунами селами, одні помирали на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню. У Вінниці, Жмеринці, Козятині, Вапнярці, Могилеві-Подільському щоденно підбирали десятки мерців. Багатьох бездоглядних дітей затримувала міліція. Одних відправляли за місцем проживання, інших — у дитячі розподільники. На станції Козятин були затримані тільки в кінці червня 1933 р. 307, а в липні — 1340 обірваних, брудних і голодних безпритульних дітей. Більшість з них ледве трималася на ногах. Таке ж становище спостерігалось у Жмеринці, Вапнярці та інших великих і малих станціях. Найбільше дітей потрапляло в Козятин із сусідніх Погребищенського, Плисківського, Жашківського, Ставищанського та інших районів теперішньої Вінницької і Черкаської областей. Їх розподіляли між дитячими будинками, тимчасовими притулками. Однак і там через нестачу харчів смертність була неймовірно високою. Так, в Немирівській дитячій колонії за 2,5 місяці померло 162 дітей, що становило 25 % від загального числа. 10 червня там поховали разом з мертвими живу дитину. Поділля втратило в 1933 р. понад 200 тис. дітей.

В області в 1933 р. офіційно було зареєстровано 71 випадок людоїдства, 9 випадків трупоїдства. Канібалів судили, притягували до відповідальності, піддавали загальному суду. Звичайно, ми не можемо заперечити звірячої суті цього явища, але й мусимо признати — це страшне лихо штовхало людей на такий жорстокий крок.

Попередні спроби визначити чи бодай окреслити абсолютну кількість поглинутих нещадним виром голоду на Поділлі зробив проф. І. Шульга. Його підрахунки допомагають нам дізнатися про хоча б приблизну кількість жертв геноциду на Вінниччині. У 1932 р. пише вчений, відбулися зміни в адміністративно-територіальному поділі України. За даними облвиконкому, в новоствореній Вінницькій області у 1932 р. налічувалось 2610 сільських, селищних, міських Рад, на їх території мешкало 5232429 осіб. За даними обкому партії, на 25 травня 1932 р. на тій же території проживало 5267,9 тис. населення. Цифри майже однакові. На 1 липня 1934 р. у Вінницькій області функціонувала 2261 сільрада. В 1932 р. їх було 2551. Отже, за 1932—1933 рр. кількість сільрад зменшилась на 290 одиниць. Що ж до кількості населення, то на 1 липня 1934 р. вона становила 3598336 осіб. Отже, тільки на Поділлі у 1932—1933 рр. померло 1669564 особи.

 7. Соціально-культурний розвиток

Багатшала область. Вже в 1937 році її бюджет становив 150 млн. крб. (у тодішньому масштабі цін) — у порівнянні з 1932 роком він виріс майже в 4 рази. За цей час асигнування на освіту підвищились на 438 %, охорону здоров’я — 550 % В наступні передвоєнні роки обласний бюджет збільшився ще в два рази. Половина коштів йшла на соціально-культурні потреби. Підвищувалась середньорічна заробітна плата робітників Вінниччини. Якщо в 1927 році вона становила 712 крб., то в 1937 році — 2200 крб. Через два роки вона ще збільшилась на 46 % Відійшли в далеке минуле колись нужденні села, як Мізяківські Хутори Вінницького району, з шинками, приватними крамницями. 1938 року в центрі цього села виріс чудовий палац культури із залом на 700 глядачів, кімнатами для роботи гуртків, бібліотекою. За передвоєнні роки тут спорудили середню школу, амбулаторію, пологовий будинок, дитячий садок і ясла, універмаг, лазню тощо. Такі новобудови з’явились у багатьох селах Вінниччини. Широко розгорнулось житлове будівництво. Тільки у Вінниці на спорудження житлових будинків 1937 року держава відпустила 1 млн. 100 тис. крб., а в 1940 році — 2,5 млн. карбованців. Населення мало дедалі більші можливості користуватися матеріальними благами, через лікувальні і оздоровчі заклади зміц­нювати своє здоров’я. В 1940 році в області працювало близько 1000 лікарів (крім зубних), 4185 чоловік середнього медичного персоналу. В лікарнях було понад 7400 ліжок. У найкращих місцях функціонували 15 санаторіїв, 6 будинків відпо­чинку.

З кожним роком збільшувалась кількість шкіл, зміцнювалась їх матеріальна база. В 1940/41 навчальному році у 1540 школах області навчалося 366,7 тис. дітей6. Успішне здійснення обов’язкового’ початкового навчання підготувало ґрунт для розвитку семирічної і середньої освіти. У 1940 році розпочав свою роботу і інститут удосконалення кваліфікації вчителів. У чотирьох вузах навчалося 6542, а в 31 технікумі та інших середніх спеціальних закладах — 7748 чоловік. 1940 року в області працювало 1268 бібліотек, 1562 клуби, населення обслуговувало 354 кіно­установки.

З 1926 року успішно працювало обласне літературне об’єднання. Видано було кілька книг: альманах «Літературна Вінниччина», збірку віршів «У поході», твори О. С. Пушкіна в перекладі вінницьких поетів та ін. На Вінниччині розпочали літературну діяльність М. П. Трублаїні, О. С. Левада, К. О. Андрійчук, М. П. Стельмах, В. О. Речмедін, М. П. Годованець та інші письменники. Широку популярність і визнання здобули народний кобзар В. М. Перепелюк, колгоспний поет Л. 3. Шпинай. Великий успіх мала обласна хорова капела ім. Леонтовича, якою керував самодіяльний композитор О. Д. Середюк.

Чільне місце посіло народне прикладне мистецтво. Більше сотні гончарних виробів братів Якима і Якова Герасименків з села Бубнівки були представлені на виставці українського мистецтва в Києві і Москві. Мистецькі творіння бубнівських умільців експонували також на виставках у Лондоні і Парижі. Зразки народних вишивок (сорочки, рушники) майстрів Клембівської артілі художньої вишивки П. О. Березовської, М. Т. Коржук та інших були на виставках у Москві, Парижі, Нью-Йорку.