Чорний шлях
Чорний шлях - старовинний торговельний шлях; починався біля Перекопського перешийка, перетинав пониззя Дніпра, проходив верхів'ями р. Інгулець, Інгул, Тясмин, повернувши на Зх., розділявся на Кучманський шлях і 2 розгалуження; пн. розгалуження: біля міст Корсуня, Звенигорода, Богуслава, Лисянки, пд: біля Шполи, Умані, Яніва, Дашевця; поблизу Липовця обидва розгалуження з'єднувалися і далі прямували до Тернополя; на пн. від Тернополя з'єднувався з Кучманським шляхом і йшов на Зх. у напрямку Львова; користувались кримські татари для нападів на
Правобережну та Зх. Україну й Польщу в XVI-XVII ст.
Л.В. Томілович -Наддніпрянська ланка торгового шляху схід-захід в ХІІІ - середині XVI ст.
Необхідно звернути увагу ще на один шлях, який сумно відомий під назвою “Чорного” і пролягав через самий центр Поросся. Він, зрештою, також відомий принаймні з давньоруських часів. По ньому лукоморські половці, які мешкали на Пониззі, приходили на Русь (в основному на Поросся). С.О.Плєтньова вважає, що пролягав він “по правому березі Дніпра, між рікою і потужним лісовим масивом, який захищав від степовиків Поросся з півдня” [Плетнева, 1990, с. 151]. Напрямок повністю збігається з пізнішим описом “Чорного шляху”: він починався в Чорному лісі, де татари звикли ховатися після масової переправи через Синю воду. Від Чорного лісу шлях направлявся на захід з відхиленням на північ, по водорозділу Дніпра та Буга, повз ліси - Нерубайла та Лебедина. За Лебедином він розділявся на дві гілки, які охоплювали з двох боків ліса : Ромчин та Вербич. Об'єднавшись знову напроти Ольшанки, Чорний шлях йшов далі між двома лісами: з одного боку - Кириловим, з другого - Майдановим і Качкиним, на верхів'я Баскуна (де тепер Тараща), звідти на Юшків Ріг (саме тут, за люстраціями ХVІІ ст., білоцерківські міщани несли польову сторожу - Л.Т.) та Руду Цицілію - на Ставища і в верхів'ях Гнилої Бахви знову розділявся. Одна гілка, притримуючись течії р.Рось, йшла до Білої Церкви і далі по водорозділу Рута та Кам'янки - в глибину Полісся, друга - від Гнилої Бахви, мимо П'ятигір, звертала в верхів'я Росі, звідти - на водорозділ Гнилоп'ята і Роставиці, повз Житомир, і також на Полісся [Клепатский, 1912, с. 49-51].
Цей шлях також періодично використовувався як торгівельний, і, схоже, саме на нього намагались звернути купці, бажаючи оминути митниці, про що розповідають документи кін. XV- сер. XVI ст.
Треба зазначити, що найбільш докладно зображеним Чорний шлях є на карті Г.Боплана 1648 р. Але в кін. ХVІ- на поч. ХVІІ ст. була побудована нова система оборони в Середньому Подніпров'ї, яка, зрештою, була дуже подібна до давньоруської і спиралася на невеликі, але густо посаджені замки. Зрозуміло, що з її виникненням не міг не трансформуватись Чорний шлях - кримські набіги мусили оминати ці укріплення. Г.Боплан зафіксував саме цей етап. Тому ми змушені відмовитись від використання цього джерела. Але в цілому, головний напрямок не змінився, його неможливо змінити - як торгівельні шляхи, так і грабіжницькі, орієнтувались або на водорозділи, або проходили по берегах річок, намагаючись уникнути зайвих переправ [Рыбаков, 1952, с. 40].
Чорний шлях (Веремій)
Ніч стане вітром і зійде з терез
Вільним круком крізь хмари та попіл
Холодних небес...
Не плач моя свята земля.
Давно твої горіли села
Тим шляхом, де пройшла орда...
Не плач, молю я тебе...
Байраком літав страх
Немов той хижий птах
Своїм криком намагався
Показати Чорний шлях
Дорогою волі, заблукали з бою
Душі тих, хто аж до крові
Свою правду ніс з собою
Приспів:
У безмежних степах
Вони єднались в вітрах
Лати сонця і сила небес!
Діти краю, що з праху воскрес
Повертайте додому сини –
Загартовані, неподоланні та...неживі!..
Вся слава на полях,
Клейноди в болотах
Поховано навіки
Стільки болю сіяно в очах
Тож вставайте діти
Чорний шлях вас кличе!
Битий шлях додому буревієм свище
Приспів
Ховаючи сльози степів
Богом забутого краю,
Щоночі вертають вони,
А вранці щезають в землі ніким не скоренній
Головний з цих шляхів, найбільш витоптаний копитами татарських коней, широко відомий в історичній традиції та художній літературі, як «Чорний шлях» – «Via nigra», «Джорна іслях». Розпочинався шлях від Перекопу, йшов до Таванського броду, де переходив на правий берег Дніпра і далі йшов до верхів'я річки Інгульця, – і біля Чорного лісу повертав на північний захід. Це місце дуже часто ставало збором татарських військ. Від Чорного лісу, ймовірно, і пішла назва «Чорний шлях», а, можливо, від чорного горя, нещастя, лиха, які йшли цим шляхом. Трохи далі, біля Лебединського лісу (на Шполянщині Черкаської обл.) Чорний шлях розділявся на два рукави. Перший йшов біля Турії, між лісами Лебединським (праворуч) та Вербічем і Ромазиним (ліворуч), поміж верхів'ями рік, що вливалися з одного боку до Синюхи, з другого – до Тясмина й Ольшани. Далі він з'єднувався з другим рукавом, який повертав до нього біля Синюхи, огинаючи із заходу Ромазин і Вербіч ліс. Далі цей шлях проходив землями Звенигородщини, межиріччям Гнилого Тікича і Росі, оминаючи ліворуч Лисянку, праворуч – Ставище і Таращу та прямував на Волинь, Прикарпаття та інші землі, маючи численні рукави. Обидва рукави огинали землі Середньої Наддніпрянщини з півдня та заходу, й дуже часто татари повертали на придніпровські землі, грабуючи все на своєму шляху. За відомостями сучасника того часу Бжевського, у 1566–1567 pp. під час нападів на українські землі татари пограбували і зруйнували 327 міст і сіл, при цьому спалили 1803 стоги збіжжя, забрали 64410 корів, 175120 овець, 9353 верхових коней і людей понад 9 тис. осіб.
Сакми – татарські шляхи – не витоптані дороги, а, скоріше, слабо окреслений, заростаючий періодично травою широкий слід від татарських зграй. Орієнтиром були могили, яри, різні ознаки, помітні лише досвідченому окові степового хижака. У свій час на татарських шляхах виникають міста–фортеці, що охороняли підступи в країну. Лук з натягнутою тятивою у гербах цих міст символізував готовність населення до зустрічі з ворогом, а торги і ярмарки, що періодично відбувалися, свідчили про відвагу і звичку пристосуватися до будь–яких умов життя. Як люди жили і працювали поруч із жорстоким ворогом, так і мирні торговельні шляхи пролягали в степу вздовж або поруч із ворожими татарськими дорогами.
Важке і невимовне горе прямувало цими шляхами в XVI і першій половині XVIII століття. Несли його турки, кримські і нагайські татари. Чорний шлях, яким користувалися кримські татари для грабіжницьких нападів на Правобережну, Західну Україну і Польщу, починався під Переко-пом. Перетинаючи нижню течію Дніпра, він ішов "через запорізькі степи і далі на північ. Проходив між верхів'ями річок Інгулець, Тясмин і Рось, повер-тав на захід у напрямі міст Звенигород, Умань, Кальник, Хмільник на Тернопіль і до Львова.
На Хмельниччині Чорний шлях проходив у межиріччі Случа і Південного Бугу через Старосинявський, Красилів-ський і північну частину Воло-чиського районів. Кучманський шлях - це одне з розгалужень Чорного шляху. Ним користувались кримські і нагайські татари для пограбування Поділля і Галичини. Починався він від верхів'я річки Інгул, поблизу теперішнього міста Вознесенська, перетинав Південний Буг і йшов на захід у напрямі міста Бар. Десь біля Тернополя він з'єднувався з Чорним шляхом.
На Поділлі цей шлях проходив приблизно на межі Деражнянського і Віньковецького районів біля сучасних сіл Явтухи, Женишківці, Охрімівці, а далі йшов на Ярмолинці, через територію Городоцького району в напрямі до Тернополя.
Обабіч цих шляхів все лежало в руїнах. Кримські і нагайські татари не щадили нікого - ні малого, ні старого, ні чоловіків, ні жінок. Вони палили і руйнували оселі, грабували майно, вбивали або забирали у полон людей і продавали їх у рабство на невільницьких ринках Сходу. Під час таких нападів на Україну в 1537 році вони забрали в полон 15 тисяч, а в 1575 році - 35 тисяч чоловік.
По місцях руху розбійницьких татарських орд до цього часу на полях знаходяться сліди розорених поселень. Вони зустрічаються і біля Вовковинець, Галузинець, Божиковець, Слобідки-Шелехівської, Богдановець Деражнянського району. Народні легенди розповідають про жахливі напади татарів і руйнування сіл. Так, в одній з них розповідається, що село Богданівні двічі знищувалось татарами. В 1559 році кримські татари знищили село Сітаново. що було біля Вовковинець. З того часу воно перестало існувати. Всі жителі були вбиті або забрані в полон. Лише окремі, що уціліли випадково, згодом заснували село Вовковинці.
Захоплених у полон чоловіків продавали на галери веслярами, дівчат і жінок - у гареми, а хлопчиків - у яничари. Особливо жахливою була доля останніх. Відірвані від батька і матері, вони виховувалися у спеціальних школах для яничар у дусі релігійного фанатизму і ненависті до народів, виходцями з яких вони були. Їх примушували забувати свою мову, сім'ю, батьківщину, навіть ім'я своє. Дорослих яничар турки використовували для завоювання чужих земель і придушення повстань поневолених народів. Яничарам заборонялось мати свою сім'ю. Ці люди без роду, і племені, зібрані з різних кінців великої Турецько-Османської імперії, створювали основне яд-
ро регулярної турецької армії. Важким тягарем лягло на плечі українського народу турецько-татарське ярмо. Страшні бідування народ України оплакував у піснях і думах. В одній з народних пісень говориться:
- За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили,
Багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли...
У народних піснях розповідається і про подолян, що потрапили у татарську неволю:
- Там татарове Поділ
войовали,
Ой рано-рано, Поділ
войовали.
Вивойовали три
подоляночки,
Ой рано-рано, три
подоляночки.
Поділля у XVI - XVIII століттях було у складі Польсько-Литовської держави. Проте польсько-литовський уряд не міг, та й не хотів обороняти українські землі від нападу татарів і турків. Польська шляхта турбувалася лише про себе, будуючи замки і фортеці. Тому український народ змушений був сам турбуватися про свою безпеку. Це послужило однією з причин створення козацтва на Україні. Бузькі, а згодом запорізькі козаки своїми сміливими походами на Крим, Константинополь та інші міста Османської імперії підірвали могутність Кримського ханства. І тому у XVIII столітті татари припинили напади на українські землі. З того часу зникла загроза татарського полону і розорення українських сіл, що понад два століття висіла над українським народом.