Спогади про голодомор

Спогади жителів В.Митника, М.Митника і Філіополя про голодомор та репресії 30-х років 

(записано випускниками Великомитницької школи 2003 року)

Великий Митник

Грицик Б.П., 1917р.н., вчитель-пенсіонер.

1932-1933 роки були особливо трагічними для українського народу. Проводилось розкуркулення і висилка у віддалені регіони заможних селян. Селяни не бажали безплатно працювати в артілях і задовольнялись тим, що давала присадибна ділянка. Були гарні погодні умови, але внаслідок саботажу втрати урожаю набули колосальних розмірів. Хлібозаготівельні плани залишились не виконаними. Коли був голодомор, мені виповнилося 16 років. В сім'ї сім’ї було ще троє сестер: Ліда, Олена й Галя. Нашу сім’ю, як і інші голод не обминув стороною. Дуже бідували. Їли все, що потрапляло під руки: лободу, листя дерев, лушпиння з картоплі. Мама моя вміла шити. Пошиє комусь сорочку, за що одержувала пригоршню лушпиння. В артілі був людяний бригадир Омелян. Він бачив, як наша сім’я голодувала й дозволяв мені вночі видоїти колгоспну корову. Те молоко давали найменшій сестрі. Вийдеш ранком на роботу і бачиш людей , які повмирали за ніч. Вони вмирали в хатах, на подвір’ях і на вулицях. Для них не робили труни, а замотували в якесь рядно і так ховали. Потім копали братські могили. Бували випадки людоїдства. Першим почав пухнути з голоду батько. Ми , діти , допомагали мамі його виходити і не дали вмерти. Від імені батька мама написала записку директору радгоспу села Татівка, щоб він дав нам хоч трохи муки. Відіслали в сусіднє село сестру Олену. Вона довго не поверталася, і ми переживали, бо в Татівці появились людоїди, котрі крали малих дітей, вбивали їх і поїдали. Одна жінка з того села , в якої було п’ятеро дітей, після смерті чоловіка, щоб врятувати хоч когось із дітей, порубала труп вмерлого сина і варила для інших похльобку. В нас у сім’ї вижили всі. Я з роботи часом крав зерно. Так і існували.

(Записала Клєшко Інна – 11-А клас)

Поліщук Софія Феодосівна, 1918 р.н.

В нашій сім’ї було 9 дітей. Двоє померли ще до голоду. Сім’я попала під розкуркулення. Нас виселили з хати, забрали пшеницю, двох коней. Коли почався голодомор, батьки попродали все, що можна було продати. Жили в рові. Батьки повмирали першими, а мене чекала такаж доля. Вижила завдяки бухгалтеру Миколі Антонюку, який завів мене до голови райвиконкому Харахонова. Той не знав, що зі мною робити й запропонував іти в колгосп. Я погодилась. Хату повернули. В ній були лише дві дошки. Сусіди дали мисочку і каструлю, в якій я варила вкрадений в колгоспі горох. В той час мені було 14 років, і на роботі я пускала горох на “змійку”. Горох ховала за пазуху, або у взуття. Харчувалась також гнилою картоплею, із якої робила млинці.  В 15 років пішла полоти норму. Щодня в нас на вулиці вмирала дитина. Цих загиблих клали по кілька чоловік у яму. І сама не знаю , як пережила ті часи.

(Записала Попадюк Ольга – 11-А клас)

Поліщук Ніна Севастянівна

Сім’я у нас була велика : двоє батьків і дев’ятеро дітей – чотири дівчинки (Ніна, Люба, Марія, Параска) і п’ять хлопців (Михтод, Тихон, Василь Іван та Федір). Вижили після голодомору тільки я і Михтод. Їли гнилу картоплю й кропиву. Мама , коли приносила трішки муки, варила щось для малих дітей. А я собі надбирала в мисочку, розводила водою, ховалась за хату і там потайки їла. У нас були родичі в Малому Митнику. Старший брат ходив туди. Вони жили краще, бо мали корову. Вони давали нам колотуху. Але брат, поки принесе, то майже все випивав. Трохи допомагали нам сусіди. Нестерук Степан був тоді головою с / Ради і жив трохи краще. Його жінка приносила нам іноді печену картоплю й коротуху. Але навіть це не допомогло. Пам'ятаю, що під час голодомору загинули сім’ї Малнів : двоє батьків і двоє дітей, померли Хортюк Андрій і Марія, а також двоє їх дітей, залишилась лише одна дівчинка. Померли Козак Маркиш та його діти, Нестерук Єлизавета та її сім’я, Тютюнник Домна, Кулики, Кліндух Семен, сім’ї Лоїків, Попадюків, Мельників, Нестеруків. Усі ці люди жили на нашій вулиці.

Муравська Ганна Пилипівна

В селі жили Середа Саливон і Гапка. Вони не мали, що їсти. Спочатку померла Гапка. Саливон поклав її на тачку і повіз на цвинтар. Але не мав сил вивезти на горбок, тому скинув на краю цвинтаря, і присипав землею. Згодом Саливон одвіз своїх двох синів у Вінницю і там покинув , сподіваючись так врятувати від смерті. Якихось звісток про них немає досі. Троє дівчаток залишились в селі. Одна вмерла , дві вижили. Інша сім’я Йосипа й Наталки Малнів мала п’ятеро дітей: Маріка, Ксеня, Олександр, Кузьма та Іван. Маріка й Олександр померли, а решта вижили. Померли Кліндух Семен із жінкою і двома дітьми. Залишилась одна дівчинка. Багато сімей розкуркулювали. Серед них Клима Онищука, Дениса Андрощука, Андрія й Софію Шинкаруків, Мартинюків і Попадюків. Чоловіків вислали в Сибір і вони звідти вже не вернулись. Розкуркулили також Лоїка Олексу Трохимовича. Він був калікою, мав жінку Фросину і маленьку дочку. З ними також жили  сліпа сестра й Олексова мати Ликера , яка також була калікою на ногу. Жили бідно, що там було в них забирати?  Літинський Никифор жив добре і мав гарну хату. Її забрали під сільраду. Никифора сильно били й казали: ”Ну, дядько Никифоре, заспівайте пісню, яку знаєте”. А він співав:

Здав землю в колектив,

Бо робити не хотів,

Леніна купив, 

Коло плоту причепив.

Дивися Ленін сам,

Як гуляє комнезам.

За це били ще дужче і наказували співати далі. І він співав:

Тато в СОЗі й мати в СОЗі ,

Діти плачуть на дорозі.

Нема хліба й нема сала,

Бо совєцька власть забрала.

(Записала Попадюк Ольга – 11-А клас)

Калачик Зінаїда Никифорівна

У 1930 році почалась суцільна колективізація. Малоземельні селяни погоджувались вступати в колгоспи, а ті , які мали більше і встигли нажити власною працею трохи майна, не хотіли. Таких селян оголошували куркулями. У них було забрано все майно. Голодомор був створений штучно, бо зерна вродило достатньо. Його просто в селян забрали. В нашому селі було розкуркулено багато сімей. У мого батька, Літинського Никифора Івановича, відібрали сільськогосподарський реманент, корову, свиней і вигнали з хати. Моя сестра Ликера підбігла до стіни, щоб зняти ікону, але їй цього не дали зробити. Люди виживали, як хто міг. Пізніше всім розкуркуленим видали городи по 5 соток під Дубиною, аж біля Кушелівки. Коли ми йшли туди працювати, брали з собою картопляне лушпиння, відпарене на солідолі, а працювали цілий день. За те , що я вирвала 2 цибулини на чужому городі, мене заарештували й протримали в сільраді дві доби без їжі і води. Сім’ю оштрафували й забрали з хати подушки. Щоб їх повернути, прийшлось ходити на відробітки копати картоплю й буряки 10 днів. Розкуркулили Баліцьку Христину Сафонівну, що мешкала в Малому Митнику. В неї відібрали млин, січкарню, сівалки, плуги, круподертку, меблі, розібрали дві клуні, а самих виселили з хати. Її 16-річного сина Івана посадили в тюрму за те , що був сином куркуля. Сім’я жила в погребі аж до 1941 року. Репресували також працівників школи. Було оголошено ворогами народу і заарештовано директора школи Прилуцького Олександра, його брата Прилуцького Миколу, Ступніцького Василя, Барлінського Гилерка, Гуменюка Панаса. Арештували Совінського Михайла, який був директором Турвівського цукрозаводу, а жив у Митнику.

(Записала Сидорук Олена – 11-Б клас)

Літинська Галина Михайлівна

Згадує про свою бабусю Попадюк Соломію Василівну, яка була одружена з чоловіком Мартіяном, мала сина Михайла. Сім’я володіла трьома коровами, парою коней сільськогосподарським реманентом і кількома десятинами землі. В період розкуркулення їх вигнали з хати і забрали майно. Мартіяна арештували й вислали невідомо куди. Соломія із сином залишились на вулиці, деякий час перебували в родичів. Потім вступила до колгоспу  викупила свою хату. В 50-ті роки Мартіяна амністували посмертно.

Ярова Галина, 1914 р.н.

В родині нас було троє. Ми мали велику хату, в якій постійно робили збори. Одного разу сталась пожежа й будинок згорів. Ми просили сусідів поділитись чимось їстивним, але в них також нічого не було. Збирали меляс, полову і з них готували якусь їжу. Згодом батько дуже захворів. Вилікували його завдяки сусідці Федорі, яка дала трохи олії. Збідніли так, що не мали навіть чим розпалити вогонь, тому бігали одні до одних щоб узяти жарину, в будинках топили комишами, які збирали на ставку.

Лоїк Антоніна Артемівна, 1918 р.н.

Наша родина складалась із шести чоловік: мати і п’ятеро дітей (Максим, Антоніна, Василь, Меланка та Марія). Однієї ночі мати пішла по колоски, але її впіймали і сильно побили гарапником. Ще раніше в родини забрали корову, коней, клуню і навіть мішок картоплі, схований на горищі. З хати вигнали, тому деякий час  ночували в родичів. Спочатку померли з голоду Меланка та Марія, потім Василь, який отруївся цвітом акації. 

(Записала Шевчук Ірина – 11-А клас)

Середа Євдокія Федорівна, 1919 р.н.

В 1929 році в мене померла мама, а в 1930 році нас розкуркулили. Залишились в пустій хаті семеро дітей. Коли почався голод, їли, що прийдеться. Навіть дивно, що залишились живими. Мені тоді було 14 років. Ходила в у радгосп полоти  моркву. За це давали 100 грам кукурудзяного хліба в день. Під час роботи часто втрачали свідомість, помирали. Щоб врятуватись, мололи бурякове насіння і його їли. Вимерла родина Калачика Сафона. Залишився тільки один із синів. Опухлі люди лежали на вулицях і ніхто не звертав на них уваги. 

Літинська Антоніна Семенівна, 1920 р.н.

Коли почався голод, мені було 13 років. Я все добре пам’ятаю. До складу нашої сім’ї входили батько, мати, я, сестри Олена 1922 р.н., Ніна 1930 р.н., брати Володимир 1926 р.н. і Степан 1932 р.н. Батько ходив на роботу в колгосп і приносив якийсь пайок, але його вистачало тільки на одну людину. Мама часто плакали. Їли перетерте бурякове насіння, від якого пухли очі і боліли животи. Ми виходили навесні на город і збирали мерзлу картоплю. Мати терли її на тертці і пекли деруни. Мертві люди лежали на вулицях. Похорон не робили. Трупи просто вивозили на кладовище.

Поліщук Сусана Данилівна, 1918 р.н.

Мені було 13 років, коли почався голод. В сім’ї нас було троє дітей. Я, сестра Люба й брат Іван. У нашого сусіда були жорна. Я ходила до нього перетирати бурякове насіння, із якого мама пекли пампушки. У мене після них боліла голова й живіт, але їла, бо дуже хотілось їсти. Одного разу в колгоспі здох кінь. Тушу вивезли в поле. Коли про це дізнались люди, то розібрали її по шматку. Легше було тим, хто мав корову, але її важко було прогодувати. 

(Записала Нечипорук Ліна – 11-А клас)

Фелько Надія, 1919 р.н.

Мій батько був одним із засновників колгоспу, але через наклеп сусіда Оксіяна в нас забрали все майно і ми залишились без нічого. Батько помер. Того, що заробляла в колгоспі мати на всіх не вистачало. Живилися лободою, квасцем, іншими бур’янами. Якось я назбирала горщик гороху, але активіст Калачик забрав його. Великий подарунок на паску зробила мені сусідка Лампінія: шматочок пасхи і писанку. В родині Лампінії і Никифора Хортюків був достаток, бо Никифор рахувався в активістах. З померлих я пам’ятаю Ковбасюк Марію. А от  сім’ї мого майбутнього чоловіка Сергія жилось легше, бо в них була корова. 

(Записала Сидорук Оксана – 11-Б клас)

Муравська Галина Пилипівна

Моя сім’я була невеликою: батько – Пилип, мачуха – Марта, сестри – Парска і Сенька. Ми тримали корову, мали клапоть землі і жили терпимо. Але сільрада почала посилати людей, які забирали все майно. До нас прийшли Калачик Григор, Калачик Гаврило, Римарцов Антон, Майданський Мусій, Юрчик Іван і забрали зерно й крупи. У мого батька була самогонка. Її продали . Через кілька днів п’ятірка прийшла знову і почали вимагати м’яса. Батько за виторгувані гроші купив м’ясо і віддав їм. Але вони приходили ще кілька раз. Забрали корову і все, що мало якусь ціну, розібрали хлів і клуню. Забрали навіть горохову крупу, яку знайшли в баночці в хаті. Батько запитав: “А що я дам своїм дітям?”, а вони відповіли: “Нехай здихають.” На наступний день мого батька сильно побили й почали розбирати дах на хаті. Батька й мачуху забрали на другий день до тюрми. Марта просиділа 5 місяців, а батько – два з половиною роки. Сидів би довше, але завдяки якомусь знайомому його випустили. Ми залишились самі, ходили на поле і збирали висіяний горох. Під розкуркулення попали також Калачик Сафон, Попадюк Василь, Мельник Іван.

(Записала Попадюк Зоя – 11-А клас)

Фелько Ліда Давидівна, 1928 р.н.

Тих людей, які не хотіли працювати в колгоспі, розкуркулювали. Забирали коней, худобу, реманент, зерно, м’ясо. Штрикали залізними прутами землю. Ми жили не дуже бідно, тому голодували не сильно. В нас була корова, на городі цибуля і трохи картоплі. Їли також різні бур’яни. Одного разу до нас прийшов сусід Гарійон. Він голодував і сильно опух. Мати дали йому трохи молока. Гарійон його випив, а потім зайшов за хлів , впав і помер. 

Кримець Іван Пилипович, 1923 р.н.

Восени 1932 року нас виселили з хати. Залишилось шість маленьких діточок. Ми ходили попід плоти. Пригадую, якось пішов я на поле збирати колоски. Тут звідкись взявся активіст на коні. Він почав мене бити й хотів затоптати конем. Додому прийшов весь синій. Їли гнилу картоплю, лушпиння, жолуді. Уже в 1934 році на зароблений трудодень почали давати хліб. 

Мазур Галина Андріївна, 1926 р.н.

Спочатку нас розкуркулили. А зробили так: наказали здати 40 кг м’яса і 200 яєць, потім наклали податок 180 рублів. Люди почали красти один в одного. В нас украли снопи і корову. А потім почався голод. Люди мерли, як мухи. Що ми їли? Буряки, сушили липові листочки, пекли з акації і бурякового насіння млинці. Одного разу мати десь дістала просяну дерть і змолола її. Коли вона пішла на роботу, ми напекли пампушок і отруїлись. Сестрі стало зовсім погано. Коли мама пішла до фельдшера, то він відповів: “Що ти за нею бігаєш? Хай умирає.” У моєї подруги батько був багатший, і ми , коли ходили до них гратися, то скрізь шукали, щоб знайти бодай маленький сухарик. 

(Записала Авемчук Анна – 11-А клас)

Попадюк Василь

Під час голоду в нас померло до 2 тисяч людей. Я ходив тоді до 1 класу. Вчились у старій хаті, з якої виселили і кудись вислали господарів. Там помістили 4 класи. Коли почались морози, навчання припинилось, бо не було чим палити. Дуже важко було взимку. Люди пухнули і вмирали кожного дня. Особдиво багато померло дітей. Їх замотували в рядна і кидали до могили. Весною 1933 року знову пішли до школи. Учням 1-2 класів на велику перерву давали по черпаку супу і тонесенькому шматочку чорного хліба. Мій батько вступив до колгоспу і приносив звідти суп і кусочок хліба. Вдома були мати, брат і сестра.  Коли на полях дозріло зерно ми потайки ходили різати колоски і горох. Дуже боялись, щоб не попастися, бо на полях стояла охорона. Кого ловили, давали 10 років тюрми. Деякі матері кидали дітей у вагони, щоб вони могли врятуватись від голоду. В 1933 році в школі видавали парусинові черевики. Їх на всіх не вистачило. В мене з братом були одні штани на двох. Найважче було тим, хто не вступив до колгоспу. В них забрали все, багатьох вислали з села.

(Записала Сколота Валентина – 11-А клас)

Село Малий Митник

Цибух Марія, 1920 р.н.

Під час голодомору я разом із сестрами ходила на заробітки на Уладово-Люпинецьку селекційну станцію, що знаходилася за 15 км від села. Там ми сапали й проривали цукрові буряки, виконували інші роботи. За це нам платили по 50 копійок і давали тричі на день ячмінного чи гречаного кулішу і по 300 г хліба. Куліш ми з’їдали , а хліб приносили на вихідний, в неділю, до дому. Той хліб був великою підмогою для сім’ї. Проходячи по селі, часто натрапляли на мертвих людей, яких ніхто не хоронив. Їх просто скидали на цвинтарі в яму і присипали. Навіть ніхто не ставив хреста. На нашій вулиці Шевченка стояло 15 хат, в яких жили багатодітні сім’ї. 12 із них зовсім спорожніли. 

Стукан Тетяна, 1924 р.н.

Під час голодомору батьки ходили на роботу в колгосп, а сестри і брати на заробітки. Я, як найменша, залишалась на цілий день сама і пасла єдину живність, що в нас залишилась, 5 гусей. Дуже хотілось їсти і я старалась себе переконати, що їжу ненавиджу. Потім ішла на город, рвала на цибулі стрілки і їла їх, запиваючи водою. Коли підросла картопля, то мама наривали старих бульб і варили з них вечерю. Сестри на роботі отримували по шматку кукурудзяного хліба, то й мені приносили шматочок. Одного разу, коли вони пололи буряки, на поле зайшла чужа жінка з малим дитям. Вона впала на землю і помела, а дитина лазила по  ній і кричала. Було дуже страшно.

Цибух Захар, 1924 р.н.

В нашій сім’ї під час голоду померли батько, мати, сестра та два брати. Мій батько був столяром. Його знали і поважали, але він із дитинства був хворобливим і не міг багато працювати. Мати сама не могла всіх забезпечити їжею, хоч діти допомагали, як могли. Ми обривали й сушили листя та цвіт акації і сушили, а мати потім молола і пекла млинці. Рвали лободу кропиву та інше. Я пам’ятаю, як батько лежав на дерев’яній лаві під стіною. Він змарнів, шкіра на опухлих руках і ногах полопалась, з ран сочилась рідина, живіт глибоко запав. Біля батька сиділи сестри і годували млинцем із гнилої картоплі. А він просив їсти ще. Сестри рвали листя, траву, навіть мох. Батько помер у страшних муках. Після нього вмерла молодша сестра Галина, а потім мама. Ще пізніше брати Пилип та Олексій. Люди тоді крали один в одного все їстівне. Так сусід, в якого померла жінка і двоє дітей, а залишилась лише одна дитина, украв у нас останню курку. Його впіймали й побили, але курку залишили для голодної дитини. 

(Записала Куць Світлана – 11-А клас)

Сидоренко Григорій, 1912 р.н.

Про голод 1933 року потрібно починати з 1929, коли почалась колективізація. На людей наклали великі податки. Потім з’явилась “червона мітла” – 16 чоловік. Вони ходили по хатах і шукали продукти. Забирали все, “під мітлу”. Тому під час голоду померло багато людей. Пам’ятаю, як одна жінка, висохла мов тростинка, просилась до людей переночувати, хоч дати напитись, але їй відмовили. Нас у сім’ї було п’ятеро. Ніколи не забуду, як мати варила суп із жомом і ділила на всіх порівну. Варили суп із посіченої лободи. Це рятувало від голоду, але починалась водянка. Перемішували також соняшникові осердя з кукурудзяною січкою, заливали кип’ятком і їли. В нас забрали все крім кози. Мати дуже молила активістів, і вони зглянулись і її залишили.

(Записала Стець Ліна – 11-А клас)

Пустовойт Соломія Іванівна, 1920 р.н.

Голод я пережила з батьками і  своєю сестрою Марією, якій було 3 роки. Пам’ятаю на початку 1933 року пролунав дзвін. По хатах почали ходити збирачі, які забирали продукти в жителів. Забирали все, що ще залишилось. Ми, що могли, ховали. Батьки ходили на поле, щоб знайти бодай щось їстивного. Я залишалась із сетричкою, бо вона дуже хворіла. Мама приносила з поля гнилу картоплю. Ми сушили шкаралупки, перетирали на муку, додавали до неї перетерте сухе коріння, трави та пекли млинці на олії. Олії було дуже мало. Згодом батько ослаб і матері прийшлось турбуватись про сім’ю самій. Батько помер і стало ще важче. Марія почала пухнути з голоду,сильно вихудла, але вижила. В селі перебили всіх котів і собак. З рогаток били горобців. Ще ходили до конюшні. Там для коней давали вівсяне сіно і полову, яку ми збирали і їли. Було дуже багато мертвих. Грибарі під наглядом військових збирали трупи і возили їх на цвинтар. Там скидали в ями, заливали вапном і засипали землею. 

(Записала Фиц Валентина – 11-Б клас)

Село Філіопіль

Паламарчук Лукія Григорівна, 1922 р.н.

Переді мною постають і до самої смерті являтимуться, як страшне марення, жертви голодомору 1933 року. Йдучи до школи, я часто натрапляла на них бачила померлих і ще живих, які не могли ходити, а ледь повзали по землі з простягнутою рукою з останніми словами: “Допоможіть Христа ради. Не дайте вмерти... Хліба... Хліба...”-, і затихали вже навіки. Розпухлі, одягнені в лахміття, із якимись торбами в руках, лежали там, де їх застала смерть. Трупи людей валялись просто на вулиці. Це були люди з інших сіл. Місцеві жителі голодували, пухли, але  вмирали менше. Їли насіння з буряків, щавель,  гнилу картоплю. Я пам’ятаю, як умер тільки 70-річний Клєшко Гнат. Найбільше мене вразила божевільна жінка, яка біля нашої хати зловила горобця, роздерла й з’їла. Це було дуже страшно. Поїли собак і котів. В селі стало зовсім тихо. У школі була їдальня, але дітей розкуркулених туди не пускали. Моя мама працювала на фермі й одержала гроші, але за них нічого не можна було купити, бо в магазині було пусто. Траплялися випадки, коли ми з мамою ходили до шкільного погреба красти картоплю. Там її було багато, але гнилої. Багатьох людей розкуркулили, близько 25 сімей. Я пам’ятаю також тих, хто займався розкуркулюванням: Фица Данила, Шевчука Арсена, Казьонну Євдокію. Розкуркулені були Фиц С., Кримець П., Сушко Т., Руденко А., Клєшко Я., Олійник С., Дощич М., Руденко М. та інші. Жимлова А., Шевчука Т., Клєшка Я., Клєшка С. вислали в Сибір і доля їх досі не відома.

(Записала Клєшко Надія – 11-Б клас)

Андрощук Іван Олексійович

Страшно навіть згадати про те горе, яке пережив український народ під час голодомору 1932 – 1933 років. У нас в селі люди дуже голодували й пухли від цього. Помирали просто на вулиці під плотами. Багато було з чужих сіл, але помирали і наші односельці. Серед них мій брат Андрощук Степан, Руденко Кузьма, Баб’юк Степан, Веселівський Людвіг, Мороз Феодосія. Ті, що залишились живими їли бурякове насіння, цвіт акації, гнилу картоплю, різні бур’яни, били собак і котів. По селі ходили активісти і забирали останнє. Найлютішими з них були Казьонний Генадій, Казьонний Павло, Шевчук Арсен. Багатьох розкуркулили. Серед них мій батько Андрощук Олександр, а також Клєшко Яким, якого з жінкою і трьома дітьми вигнали з хати і вивезли в село Зіновинці, Клєшко Данило, Клєшко Степан та його син Олексій. Руденко Євдокія жила зі своїми дітьми в льоху до 1948 року, тому що майно й хату в неї забрали. Моєї матері не хотіли приймати на роботу, тому вона ходила по наймах. Батько з Сибіру втік і переховувався на горищі. Лише в 1939 році вони з матір’ю вступили до колгоспу.

(Записав Шевчук Петро – 11-Б клас)

Яценко Валентина Антонівна, 1929 р.н.

Коли почалась колективізація, селян, які не хотіли вступати до колгоспу садили у тюрми і висилали в Сибір. В нашому  селі теж були такі люди: Клєшко Яким, Паламарчук Панас, Трохимчук Денис, Клєшко Олекса та його старший син Степан. В Сибірі над ними знущалися, заставили працювати на будівництві залізниці. Жоден з них не повернувся назад. Багато людей вмерли з голоду: Руденко Кузьма, Мороз Ярина, Веселівський Людвік, Прозорей Наталія, Прозорей Антон, Казьонний Павло. Декого переселяли в інші села. Коли Шевчук Федір висловився про Сталіна, то на нього донесли. Федора арештували і більше ніхто його не бачив. 

(Записала Яценко Олена – 11-Б клас)