Наш край в 1900-1914 роках

1. Економічний розвиток краю

В  1901  році  на території Вінниччини налічувалось  5197 підприємств.  Особливо  інтенсивно  розгорталося  будівництво  фабрик  і  заводів  в  останнє  десятиріччя XIX  ст.  На  переважній  більшості  цих  підприємств  працювало  менше  як  по  10 робітників.  Число  зайнятих  у  промисловості  робітників  у  середньому  за  рік  з  1891 по  1900  рік  становило  27  294  чоловіка. У  промисловому  виробництві  губернії  найважливіше  місце  посіла  харчова промисловість.  На  її  частку  припадало  85 %.  всього  промислового  виробництва. В  90-х  роках  у  губернії  було  51  цукровий,  79  винокурних,  20  спиртових,  18  пивоварних  заводів,  3537  млинів.  Наприкінці  XIX ст.  на  перше  місце  виходить цукрова промисловість.  На  цукрових  заводах  було  зайнято  60 %.  загальної  кількості робітників.  Появляється  нова  галузь  промисловості  —  виробництво  сільськогосподарських  машин.  їх  випускали  невеличкі  заводи,  які  були  споруджені  у  Вінниці та  Могилеві.

За  час  столипінської  реформи  на  Поділлі створені  21192  відрубні  і  хуторні  господарства.  Як  і  раніше,  залишалося  велике поміщицьке  землеволодіння.  Тривало  класове  розшарування  на  селі,  зростало  безземелля  і  малоземелля.  Якщо  у  Вінницькому  повіті  в  1905  році  з  наділами  до  3-х десятин  налічувалось  28,5 %  селянських  господарств,  то  в  1913  році  їх  стало вже  68,2 %.  Це  було  типовим  для  всього  Поділля.  Дві  третини  всіх  селянських господарств  не  мали  робочої  худоби.  Безземелля  й  малоземелля  примушували  селян  шукати  заробітків  у  містах.  У  1906 – 1910 pp.  щороку  йшли  на  заробітки  у  середньому  132,6  тис.  чоловік. Столипінська  реформа  ще  більше  загострила  протиріччя на  селі. В с. Щітках Вінницького повіту селяни захопили панські сіножаті, в с.Кричанівці Могилівського  повіту  спалили  фільварок.  Між  селянами  і  поліцією  в с.Кривошиях  Вінницького  повіту  відбулися  збройні  сутички.

Напередодні  першої  світової  війни  Подільська  губернія  залишалася  аграрним краєм.  За  даними  1912  року  сільське  населення  становило  74,9 %.  Дві  третини всіх  селян належали до  бідняків  і  потребували  додаткового  заробітку.  Всі  наявні підприємства  в  переважній  більшості  були  дрібними.  В  межах  теперішньої  Вінницької  області  їх  було  3772,  з  яких  92 % мали  не  більше  як  по  10  робітників. Вони  розміщались  переважно  в  селах.  На  долю  цукрової  промисловості  припадало 80 % всієї  продукції.  З  інших  галузей  найбільш  розвиненими  були  пивоварна, горілчана  і  борошномельна.  Великим  попитом  на  ярмарках  Брацлава,  Бара  та  інших  міст  Поділля  користувалися  гончарні  вироби  народних  умільців-кустарів с.  Бубнівки  Гайсинського  повіту.  Вишивки  трудівниць  с.  Клембівки  експонувалися  на  Всесвітній  виставці  в  Чікаго. На  початку  XX  ст.  у  межах  теперішньої  області  залізнична  мережа  становила 865  верст.  Крім  того,  було  386  верст  шосейних  шляхів.  Наявність  залізничної колії  та  шосейних  доріг  сприяла  розвитку  торгівлі,  збільшенню  продажу  цукру та  пшениці.

Наприкінці  XIX   ст.  в  Хмільнику  працювали водяний млин,  різниця,  олійня,  маслобійня,  миловарний,  пивоварний,  винокурний, черепичний  і  4  цегельні  заводи,  тютюнова  фабрика.  До  1905  року  стали  до  ладу ще  один  пивоварний  завод,  тартак,  чавуноливарний  завод.  Серед  1616  ремісників було  470  шевців,  250  кравців,  230  кушнірів8.  Багато  жителів  займалося  переробкою  продуктів  землеробства  Й  тваринництва.  Населення  виробляло  олію,  тримало пасіки.  Сільськогосподарські  продукти  користувалися  великим  попитом  на  ярмарках,  особливо  хмільницька  цибуля,  виведена  місцевими  городниками.  Її  продавали в  багатьох  містах  Подільської  і  Київської  губерній,  вивозили  в  Одесу. В 1904 р. в місті мешкало 16 тис. чоловік.

 2. Політична боротьба

В 1903 р. виникають перші соціал демократичні гуртки, спочатку в Могилеві, а потім в Вінниці, Козятині, Немирові, Жмеринці. В січні 1905 р. застрайкували  робітники  Козятина,  Могилева,  Жмеринки. Весною  1905  року  страйкували  робітники  Ялтушківського,  Гніванського, Шпиківського  та  інших  цукрових  заводів.  Великого  розмаху  набрав  спільний виступ  робітників  і  селян  Деребчина.  В  село  прибула  сотня  козаків,  було  заарештовано  92  чол.  У  відповідь  на  репресії  робітники  цукрового  заводу  розгромили  контору  підприємства.  На  знак  солідарності  з  деребчинцями  одночасно  оголосили  страйк  селяни  19  сіл  Ямпільського  повіту.  Для  придушення  селянського  руху  царизм  посилав  війська  і  поліцію,  проводив  масові  арешти  і  суди  над селянами.  Лише  у  Вінницькому  повіті  весною  1905  року було  притягнуто до суду 474  чоловіка. Під  час  загальноросійського  політичного  страйку  в  жовтні  1905  року  революційними виступами було  охоплене  все  Поділля.  Найбільші страйки відбулися у Гнівані  на  цукровому  заводі  і  каменоломнях  та  в  залізничному  депо  у  Жмеринці. 19  жовтня  у  Вінниці  та  Могилеві  під  лозунгом  «Геть  самодержавство!»  пройшли масові  демонстрації.  Під  час  Грудневого  збройного  повстання  в  Москві  в  Ямпільському  та  інших  повітах  губернії  селяни  громили  поміщицькі  маєтки.  Тоді  ж  застрайкували  залізничники  Жмеринки,  Козятина,  Крижополя.  Уряд  вдавався  до військової  сили.  В  Козятині  солдати  оточили  робітників  під  час  мітингу,  щоб  розігнати  його,  застосували  зброю.  Кілька  чоловік  було  вбито.  Серед  них  —  брати Михайло  і  Василь Валдаєви,  керівники  страйку  козятинських  залізничників.  У  ці дні  страйки відбулися також на  Соболівському цукровому  заводі,  на  підприємствах Могилева.  Трудящі  вимагали  8-годинного  робочого  дня,  оплати  праці  незалежно від  віку.  Стійко  трималися  страйкарі  Носківецького  цукрового  заводу.  Вони  протягом  місяця  не  приступали  до  роботи.  Адміністрація  підприємства  змушена  була поступитися.  Робочий  день  скоротили  до  10  годин,  а  заробітну  плату  збільшили на  40  %. Революційний  рух  дедалі  розгортався.  Якщо  в  1905  році  в  Подільській  губернії  відбулося  278 виступів,  то  в  1906 році  —  493  виступи,  з  них  —  389 страйків. Весною  і  влітку  1906  року  з  новою  силою  прокотилася  хвиля  селянських  заворушень.  У  селах  Стадниці  Вінницького  повіту та  Марківці  Гайсинського  повіту мали місце  сутички  між  селянами  і  військами. Царизм  жорстоко  розправлявся  з  учасниками  революції.  Тільки  в  Ямпільському повіті за травень і червень 1906 року власті кинули в тюрму понад 200 селян. У  Вінниці жандармерія заарештувала  50 активних  учасників революційного  руху.  Однак  і в період наступу реакції  вони  продовжували  свою  діяльність.  У  Вінницю  і  Бар  надходили  газети «Пролетарий»  і  «Социал-демократ»5.  У  Брацлавському,  Вінницькому,  Ольгопільському  повітах  відбулися  селянські  заворушення.  Селяни  вимагали  підвищення поденної  плати,  робили  потрави  на  панських  ланах.  7  травня  близько  трьохсот трудівників  с.  Бугакова  Брацлавського  повіту  під  керівництвом  Н.  Дудника, озброївшись  кілками  та  камінням,  вчинили  опір  поліції,  яка  відкрила  по  них стрільбу  з  гвинтівок.  Селяни  побили  пристава  та  урядників6.  їх  активні  виступи примусили  поміщиків  піти  на  деякі  поступки:  у  с.  Рожепах  Літинського  повіту замість  одинадцятого  чи  дванадцятого  снопа  почали  жати  за  восьмий.

В  період  революції  1905-1907  pp.  у  Хмільнику  відбулися  сходки,  демонстрації, страйки.  1  травня 1905 року в лісі під Хмільником відбулась маївка.  Розганяючи її,  поліція  вбила  одного  з  учасників  —  Пироговського.  Похорон  його  перетворився на  революційну  маніфестацію.  Поліція  розшукувала  учасників  траурної  процесії. Сестрі  і  двом  братам  Логвиновим  довелося  таємно  виїхати  з  міста.  Жителі  Хмільника  Ю.  Бегаюк,  І.  Бабій,  К.  Мечник  вели  агітацію  серед  робітників  Кушелівської  економії.  Трудящі  зажадали  від  підприємців  підвищити  заробітну  плату, погрожуючи в  разі  відмови страйком. Адміністрації  економії  довелося  поступитися. 6  серпня  1905  року  в  місті  відбулися  збори  робітників.  Вони  застрайкували, влаштували  маніфестацію2.  Помічник  справника  спробував  розігнати  її  учасників, але  робітники  схопили  його  й  викинули  з  натовпу.  28  грудня  застрайкували  працівники  поштово-телеграфної  контори,  і  волосний  справник  просив  губернатора перевести  ненадійних  чиновників  на  іншу  роботу.  Поліція  закрила  Народний будинок,  де  збиралися  революційно  настроєні  маси. Революційні  заворушення  тривали.  В  липні  1906  року  страйкували  робітники тартака,  чавуноливарного заводу.  У липні до міста  прибула рота  піхоти.

 3. Соціальний розвиток

Кінець ХІХ – початок  ХХ століття – це час забудови центру м. Вінниці..  Значною  подією  для  Вінниці  було  спорудження  приміщень  культурних  закладів:  жіночої  гімназії, Народного  дому  (1902  р.)  на  Замості  та  міського театру  (1910  р.)  в  центрі  міста.  В  1911  році  на  Поштовій  вулиці  закінчується будівництво  приміщення  міської  думи.  Однією  з  найоригінальніших  будов  того часу  був  готель  «Савой»  (нині  «Україна»),  Це  великий  п’ятиповерховий  будинок, спорудження  якого  закінчилося  1912  року.  Він  був  обладнаний  центральним  водяним  опаленням  та  електричним  ліфтом.  На  той  час  це  була  новинка  для  Вінниці. На  початку  XX  ст.  постало  питання  про  надійне  сполучення  центру  міста з  Замостям.  Раніше  через  Південний  Буг  переправлялись  паромом.  У  1886  році було  збудовано  дерев’яний  міст.  Нові  залізні  мости  спорудили  в  1902  році  через обидві  протоки  ріки,  що  омивають  острів  Кемпу. 1910 р., коли  Київське  відділення  російського  товариства  «Всеобщей  компании  электричества»  спорудило  в  місті  електростанцію,  на  вулицях  встановлюються  перші  електричні  ліхтарі.  Електрикою  обслуговували  адміністративні будинки  та  житла  заможних людей. Однією  з  найважливіших  проблем  у  місті  залишалося  постачання  населення водою.  В  1910  році  почалося  будівництво  водогону,  а  наступного  року  перша  його черга  (кілька  центральних  вулиць  міста)  була  закінчена.  Єдиним  засобом  міського транспорту  довгий  час  лишалися  переважно  фаетони.  В  1912  році  від  центру  до Замостя  відкрито  трамвайне  сполучення.  На  початку  XX  ст.  поліпшились  і  інші засоби  зв’язку.  Почала  працювати  телефонна  станція.  Дещо  було  зроблено  і  щодо впорядкування  міста:  забруковувались  і  озеленювались  центральні  вулиці,  вимощувалися  плитами  або  цеглою  тротуари,  було  закладено  міський  парк.  У  1911  році в місті  було  44 вулиці,  11  провулків,  6 майданів.  Напередодні першої світової  війни площа  міста  становила  майже  4  тис.  десятин. Санітарно-гігієнічні  умови  та  медичне  обслуговування  трудящих  Вінниці були незадовільними.  На  вулицях  —  бруд  і  безладдя.  1897  року в  місті  на  30,5 тис. чоловік  було  лише  8  лікарів.  У  1910  році  працювало  вже  16  лікарів,  19  фельдшерів,  12  акушерок,  а  також 4  спеціалісти  щеплення  віспи.

1899  року  у  Вінниці  проживало  4027  дітей  шкільного  віку,  а  в  школах  міста  вчилося  всього  1179  учнів2.  Тим  часом  розвиток  господарства вимагав усе більшої кількості освічених людей. Не випадково громадськість міста  з  початку  80-х  років  наполегливо  добивається  перед  урядом  відкрити  у  Вінниці  середній  навчальний  заклад.  Лише  після довгих  клопотань  1890  року  з  Могилева  до  Вінниці  перевели  реальне  училище,  через  10  років  у  місті  відкрили  міністерську  (державну)  жіночу  гімназію.  В  дореволюційній  Вінниці  функціонувало також  кілька  приватних  навчальних  закладів.  Найбільшим  з  них  була  жіноча гімназія  Драганової.  В  1907  році  почалося  навчання  в  чоловічій  гімназії3.  Проте й  ці  навчальні  заклади  не  задовольняли  мінімальних  потреб  населення.  Урядові органи  змушені  були  створювати  учительські  семінарії  та  інститути:  1909  року у  Вінницю  з села  Поток  перевели  учительську  семінарію,  а  в  липні  1912  року  тут розгорнув  роботу  вчительський  інститут.

Великий  вплив  на  розвиток  музичної  культури мав славетний  український  композитор  М.  Д.  Леонтович. З  1902  по  1904  рік  він  викладав  співи  у  середніх  навчальних  закладах  Вінниці.  Леонтович  створював  хорові колективи  і  виявив  себе  невтомним  організатором  і  популяризатором  музики  серед  широких  народних  мас. Певну  роль  у  громадсько-політичному  й  культурному  житті  міста  відіграли  місцеві газети.  Першою була «Винницкая  газета».  Почала  вона  виходити  в  1906 році, але  проіснувала  всього  4  місяці. Недовговічними  виявились  і  її  наступниці  «Винницкий  листок»  (1907  р.)  та «Куранты»  (1911  р.).  Цікавою  була  газета  «Винницкий голос»,  що  почала  виходити  з  березня  1912  року.  Вона широко  висвітлювала  місцеве життя  і займала  негативну позицію щодо  реакційної  політики  царського уряду.  Але за  наказом  генерал-губернатора  її  закрили.  Довше  за інші  (1912—1916 рр.)  проіснувала  газета  «Юго-Западный край»  —  орган  Вінницької  міської  думи. Напередодні  першої  світової  війни у Вінниці  відкриваються  кінотеатри,  які  належали  приватним  особам. У  міському  театрі  і  Народному  домі  часто  гастролювали російські  і  українські  театральні  трупи,  зрідка  приїжджали  сюди  і  польські  актори. Визначною подією в мистецькому житті міста  був приїзд на  гастролі в  1915 році корифеїв українського  театру М.  К.  Заньковецької та  П.  К.  Саксаганського.  Уславлені  актори,  виступаючи з  трупою  Ф.  Светлова,  виконали провідні  ролі  у  найвидатніших  п’єсах  І.  К.  Карпенка-Карого,  М.  Л.  Кропивницького,  Панаса  Мирного, М.  П.  Старицького.

 Хмільник

На початок ХХ століття Хмільник  залишався  невпорядкованим.  Коли  випадали  дощі,  вулицями  не  можна було  ні  пройти,  ні  проїхати.  Брудні  вулиці  ставали  розсадником  інфекційних захворювань.  Цьому  різко  контрастували  церкви  та  побудований  у  1911— 1915  pp. місцевими  майстрами  за  проектом  відомого  архітектора  академіка  І.  О.  Фоміна красивий  кам’яний  палац  графа  Ксідо.  Біднота  міста  тулилася  в  сирих,  тісних, не  пристосованих  до  життя  приміщеннях,  де частими  були  хвороби  і смерть.  Якщо про  здоров’я  18,3  тис.  жителів  міста  дбали  4  лікарі,  які  працювали  у двох  лікарнях  на  21  ліжко,  то  про  їх  «благонадійність»  і  моральний  стан  «турбувалися»  28 городових,  тюрма  на  35  місць.

1903  року  у  Хмільнику  було 2  училища (одно та двокласне), 4  школи грамоти,  одна  церковнопарафіяльна  школа. Проте  відвідувало  ці  заклади  дуже  мало дітей,  ще  менше  закінчувало  їх.  За  даними  перепису  1897  року,  кількість  письменних у місті становила  12 %.  1904  року  в  усіх  школах  й  училищах працювало  7  учителів. Не  було  в  місті  жодної  бібліотеки.  Щоправда,  «Попечительство  про  народну тверезість»  організувало  чайну-читальню,  діяли  2  невеличкі  книжкові  магазини, друкарня,  фотографія.  До  1913  року  навчальні  заклади  міста  поповнилися  лише одним  вищим  початковим  чотирикласним  училищем,  відкритим  на  базі  міського парафіяльного  початкового  училища.  Через  високу  плату  за  навчання  —  10  крб. на  рік  —  вчилися  в  ньому  лише  діти  заможних  сімей.  У   1913/14  навчальному  році його  відвідувало  115  хлопчиків  і  42  дівчинки. Однокласну школу у Великому Митнику на початок ХХ ст. відвідувало 34 хлопчики і 13 дівчаток