1917 рік

У жовтні 1917 року більшовики  взяла курс на збройне повалення влади Тимчасового уряду. У сфері її інтересу та впливу виявилася і Вінниця — тилове місто Південно-Західного та Румунського фронтів, значний економічний та адміністративний центр Правобережної України. Під впливом демагогічної більшовицької пропаганди в цей час опинилися значні військові сили, які базувалися у Вінниці: друга повітряна ескадра, п’ятнадцятий запасний полк, В'ятська дружина тощо. Крім цього, з ініціативи більшовиків підконтрольний їм виконком Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів 20 жовтня ухвалює рішення про формування так званого «червоногвардійського» загону. 

Командування Південно-Західного фронту, стурбоване більшовизацією військ вінницького гарнізону, вирішує вивести з міста ненадійний п’ятнадцятий запасний полк, а також підтягнути вірні козацькі частини. У відповідь, пробільшовицьки налаштовані солдати вищезгаданого полку, 23 жовтня 1917 р. з червоними прапорами та лозунгами вирушили до Народного дому, де в цей час проходило засідання Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів. Після того, як представники полку проінформували депутатів про дії армійського командування на мітингу перед Народним домом, солдати вирішили не виходити з Вінниці та підкорятись лише Вінницькій Раді. Увечері того ж дня за пропозицією М. Тарногродського відбулося засідання виконкому Вінницької Ради. На ньому було створено ревком, названий Комітетом з охорони революції. Його очолив М. Тарногродський. 25 жовтня 1917 р. виконком Вінницької Ради ухвалює рішення про те, щоб залишити у місті 15-ий запасний полк та вивести вірні Тимчасовому уряду частини. Одночасно з цим було прийнято рішення про озброєння солдат гарнізону з військових складів. Таким чином, до ревкому потрапило три тисячі гвинтівок зі складу сьомої армії. Крім цього, у розпорядженні більшовиків опинилася і кулеметна команда зі 150 кулеметами на озброєнні.

Для придушення більшовицького виступу командування Південно-Західного фронту вислало спеціальний загін, до складу якого входило кількасот козаків 40-го Донського полку, батальйон юнкерів та 9 панцирників. Того ж 25 жовтня вищезгаданий загін був уже у Вінниці. Його керівництво висунуло вимоги перед місцевою Радою про роззброєння та виведення з міста 15-го запасного полку. Однак ця вимога була відхилена. У цих умовах прибічники Тимчасового уряду не стали вдаватися до активних дій, а почали стягувати додаткові сили. Із Києва до них прибув загін юнкерів з гарматами, з Бердичева — панцирники, а на підході були інші сили (два полки третьої гвардійської дивізії тощо).

28 жовтня 1917 р. близько сімнадцятої години, війська під проводом Авраамова та Костіцина оточили Народний дім, де засідала Вінницька Рада. Після пред'явлення ультиматуму про капітуляцію, розпочався кулеметний та гарматний обстріл Народного дому. На допомогу обложеним виступили червоногвардійці та солдати п’ятнадцятого полку і другої повітряної ескадри. На вулицях міста розпочалися запеклі бої. Подільський губернський комісар, який на той час перебував у Вінниці, телеграфував у Київ Центральній Раді: «У Вінниці 28 жовтня в післяобідню добу почалися криваві сутички урядового війська з більшовицьким. День і ніч стрекочуть кулемети, гарматний бій, у городі окопи, передмістя Замостє відрізано від города, сила покалічених, побитих. Населення у невимовному переляку. Бракує печеного хліба, немає води, електрики. Почтотелеграф занято більшовиками. Зв'язку з повітами немає. Рятуйте трудову людність. Чути, що на Вінницю насувають юрби солдатів». Того ж дня почала виявлятися перевага більшовицьких сил. Вночі солдати п’ятнадцятого запасного полку на чолі зі своїм командиром, поручиком І. Зубриліним здійснили вдалий маневр, перейшовши по П'ятничанському мосту на правий берег Бугу і оволодівши центральною частиною міста. Вони взяли також під контроль дорогу Вінниця — Літин. Однак урядовим військовим частинам все ж вдалося дістати нові підкріплення. Отримавши певну перевагу, вони 29 жовтня відтіснили більшовицькі сили на околиці міста. Сподівання більшовиків на допомогу другого гвардійського корпусу не справдилися, оскільки вона запізнилася. Таким чином, виступ більшовиків зазнав поразки. Частину з них було заарештовано, а решта відступила до Жмеринки та Літина.

Однак влада Тимчасового уряду протрималася у місті недовго. Дізнавшись про те, що збільшовичені солдати артилерійської бригади 2-го гвардійського корпусу, Кексгольмського і Волинського гвардійських полків зайняли Жмеринку й припинили рух військових ешелонів, другого листопада 1917 р. війська Тимчасового уряду поспішно залишають Вінницю. А вже 4 листопада до міста повертаються члени Ради та комітету РСДРП(б), відновлюється влада ревкому. Все ж закріпити свою владу у Вінниці на довший час більшовикам тоді не вдалося, оскільки після розгрому прибічників Тимчасового уряду у місті значно посилюється вплив українських національних партій. Зокрема, чимало їхніх представників в середині листопада 1917 р. було кооптовано до Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів. До речі, за спогадами І.І. Силіна, учасника більшовицького повстання в жовтні 1917 p., навіть у відомому 15-му запасному полку становище не було вже таким однозначним. Одного разу він побував на мітингу в цій частині й дійшов висновку, що переважаючий вплив у ній мали українці, які агітували за самостійну Україну без москалів. Чимало солдатів та офіцерів цього полку носило на грудях жовто-блакитну стрічку. 

Фактично, у Вінниці в 2-й половині листопада 1917 р. встановлюється нове двовладдя: Ради робітничих і солдатських депутатів та місцевого органу Центральної Ради — Губернської Української Ради. Остання була створена ще 5-6 травня 1917 р. у Вінниці на з'їзді понад 400 представників подільського українства, її головою було обрано відомого письменника та громадського діяча Д.В. Марковича, заступниками — лікаря М.А. Стаховського та кооператора В.С Мачушенка[4]. Однак лише на початку листопада Губернська Рада приступає до активної боротьби за владу: проводить українізацію військових частин та посилює свій вплив у повітах. Свідченням її зростаючого впливу на маси є такий наказ начальника вінницького військового гарнізону: «1. Оголосити, що 9 листопада о шостій годині вечора в приміщенні «Просвіти» відбудуться загальні збори Української Ради депутатів від війська Вінницького гарнізону. 2. Оголосити список солдатів, які закінчили Інструкторські курси і призначені Губернською Радою для відрядження в повіти губернії». 

Окрім цього, національним силам у Вінниці вдалося домогтися часткової демобілізації та українізації 15-го запасного полку, кулеметної команди та ескадри повітряних кораблів, а на початку грудня ввести у місто 6, 7 і 8 гайдамацькі полки. Зазначені події відбувалися паралельно із українізацією штабів Південно Західного та Румунського фронтів, яка проводилася за активної участі національно свідомих елементів у штабах та регулярних частинах. Чи не найяскравішою постаттю серед них був колишній царський генерал П.П. Скоропадський, який ще у серпні-вересні 1917 р. українізував свій 34-й гвардійський корпус, поставивши його на службу Центральній Раді. Таким чином, в кінці листопада — на початку грудня 1917 р. влада не лише у Вінниці, але й на більшій частині Поділля, належала українським національним силам, які розпочали активну державотворчу працю.

Лише дві політичні сили: партія народної свободи (кадети) та російські соціал-демократи (більшовики) виступили, хоча із застереженнями, проти ІІІ Універсалу Центральної Ради. Перші із них в особі гласного П.М. Ренненкампфа нарікали на узурпацію Центральною Радою прав Установчих зборів, а також на знищення права власності на землю, яке, на їхню думку, вело до анархії та хаосу в сільському господарстві. Що ж до більшовиків (М.П. Тарногродський), то вони виходили із своєї ідеологеми про те, що Центральна Рада не є виразником «революційної демократії» і тому влада на місцях повинна належати Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів. 

Все ж під час голосування перемогла резолюція, внесена заступником міського голови М.О. Литвицьким від партій українських соціалістів-революціонерів, українських соціал-демократів, Української народної свободи, гласних хуторян, єврейських національних демократів, об'єднаних єврейських соціалістів та трудовиків. У резолюції, за яку проголосувало 29 гласних, виступило проти 6 та утрималось 11, зазначалось (переклад з російської): «Визнати верховною владою Української Народної Республіки Українську Центральну Раду і Генеральний Секретаріат, покликані оберігати на українській території права всіх народів, що її населяють, на підставах, проголошених Універсалом, і в своїй діяльності підкорятись всім розпорядженням цієї влади». 

Водночас із політичними питаннями міська влада у тих непростих умовах намагалася розв'язувати і складні соціально-економічні проблеми. Зокрема, на засіданні міської думи б листопада 1917 р. заслухано питання про створення біржі праці для безробітних мешканців та відпущено на її потреби до кінця поточного року 1000 крб. Тоді ж з метою поправити важке фінансове становище міської скарбниці була прийнята постанова про укладення позики під заклад міського театру в сумі до 300 тисяч крб. на умовах не більше 8 %, якщо не в Землеробському товаристві взаємного кредиту, то в міському банку. Наступного дня дума заслухала та схвалила доповідь доктора Б.Я. Черняка про відкриття міської лікарні на б5 ліжок у приміщенні закритого Вознесенського лазарету. Не менш потрібне рішення прийняла міська дума і 8 грудня, ухваливши для поліпшення матеріального становища інвалідів організувати у Вінниці артіль газетярів-інвалідів. Того ж дня міська дума вирішила збільшити розмір утримання педагогічному персоналу чоловічої та жіночої гімназій. Окрім цього, 18 грудня 1917 р. дума прийняла обов'язкову постанову про забезпечення підмайстрів-перукарів та власників перукарень нормальним робочим днем та недільним відпочинком. З метою боротьби з наростаючою злочинністю 19 грудня вирішено створити у Вінниці кримінально-розшуковий відділ з таким штатом: помічник начальника міліції, завідуючий кримінально-розшуковим відділенням, наглядач, діловод і шість агентів. 

Успіхи української влади у галузі державного будівництва могли би бути більшими, якби не підривна діяльність місцевих більшовиків. Перейшовши у підпілля, вони вдаються до підготовки збройного повстання проти місцевих органів влади. Представники створеного ними військово-революційного штабу виїздять за допомогою в район Жмеринки, де стояли частини 2-го гвардійського корпусу. На цей час у корпусі вже попрацювали представники Київського комітету більшовицької партії А. Іванов, Є. Бош, Є. Едельштейн та Я. Гамарник. Отже, він був загітований у відповідному дусі.

1918 рік

Більшовики

На початку січня 1918 р. 2-й гвардійський корпус переходить у наступ у північно-східному напрямку. Увечері 9 січня Волинський полк, що входив до його складу, був уже у Вінниці. Після бою в районі залізничної станції урядові війська були змушені відступити в центр міста. Вночі бої знову відновилися. Завершилися вони перемогою більшовиків та відступом українських частин з міста. На ранок 10 січня у Вінницю входять нові більшовицькі сили — Кексгольмський та Литовський полки[9]. Наступного ж дня сюди прибувають члени Київського обласного комітету більшовицької партії Південно-Західного краю. В житті міста розпочинався новий етап. 

17 січня на спільному засіданні Вінницької Ради та ревкому, яке відбулось у Білому залі міської управи під головуванням більшовика Андрія Іванова, було офіційно проголошено встановлення у Вінниці радянської влади, а також обрано новий склад виконавчого комітету Вінницької Ради робітничих І солдатських депутатів (голова Ради —Е. Едельштейн). Після цього вінницьке більшовицьке керівництво 23 січня повторило сценарій розгону Установчих зборів у Петрограді: розпустило міську думу та заарештувало членів міської управи (після крилатої фрази Едельштейна: «Миронов, введите славных литовцев»).Того ж дня нова влада, що розмістилася в реквізованому будинку окружного суду, прийняла рішення вилучити всі цінності з банку, а також примусити мешканців міста здати золоті речі. Винні в невиконанні цього наказу підлягали суворому покаранню. Для зміцнення своїх позицій та боротьби з непокірними створювався загін т. зв. «червоної гвардії», а на підприємствах запроваджувався «робітничий» контроль. Ще раніше (19 січня) на заможне населення міста було накладено грошове стягнення в розмірі 75 тисяч крб.

З метою інформування населення про мету і суть своєї політики більшовицьке керівництво Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів 21 січня 1918 р. вирішило видавати свій друкований орган. Ним стала газета «Набат», перший номер якої побачив світ 26 січня. Очолював газету редакційний комітет у складі О.П. Раскатова та Л.С. Слуцького (Ератова). 

Загалом, нетривала більшовицька влада у Вінниці в січні-лютому 1918 р. ознаменувалася такими наслідками: «Захоплення частини будинку окружного суду, втручання в діяльність міського самоврядування, позбавлення волі членів міської управи, притягнення їх до суду самочинного революційного трибуналу, притягнення до цього ж суду інших осіб, вилучення у населення зброї та розкрадання її, обкладення населення незаконним збором у сумі 75000 крб., звільнення з міської в'язниці 59 ув'язнених, розграбування казенного майна (зброя, снаряди, предмети обмундирування та ін.) та капіталів» (з доповіді прокурора Вінницького окружного суду в найбільш важливих справах).

Центральна рада 

За участю німецьких та австро-угсрських військ територія України в лютому-березні 1918 р. була майже повністю очищена від більшовицької влади. Щодо Вінниці, то більшовицька верхівка (М. Тарногродський, В. Красноленський та голова міської ради Журавльов) разом із червоногвардійським загоном поспішно залишили місто ще 13 лютого (до приходу австро-угорських частин), евакуювавшись до Полтави[. Після їхнього відходу вже 15 лютого у Вінниці відновило свою роботу міське самоврядування. Міська дума почала на своєму засіданні розглядати суто мирні питання: про покарання неплатників податку, затвердження штату міських службовців, включення церковно-парафіяльних шкіл до числа міських, про асигнування 900 крб. комісії з охорони міста, коштів на підтримку лікарень. Того ж числа Вінницька дума заявила про своє приєднання до Комітету союзу міст Північної України. Зрозуміло, що на заваді здійсненню багатьох соціальних проектів та нормальному функціонуванню міського життя стояли політична нестабільність у країні та загальна господарська розруха. Ситуація погіршувалася і дефіцитом міського бюджету за минулий рік, який складав 700 тисяч крб. У цих умовах дума 14 квітня 1918 р. порушує клопотання перед центральним урядом про короткотермінову позику на поточні витрати в розмірі 1 млн. крб. а також про видачу допомоги на покриття дефіциту бюджету на суму в 500 тис. крб.

Німецько-австрійські окупанти

Додаткові труднощі для міської влади створювала також присутність у Вінниці окупаційних військ. Зазначимо, що Вінниця була окупована 514 польовим угорським корпусом, частинами 2-ї Східної австро-угорської армії та деякими іншими. 8 березня вінницький комісар оповістив населення, що австро-угорські війська були запрошені з метою очищення України від більшовиків та наведення порядку. При цьому гарантувалися недоторканність громадян УНР та недопущення щодо них насильницьких дій. У свою чергу австро-угорське командування запевнило населення окупованих територій у невтручанні у внутрішні справи українців та у незастосуванні санкцій до осіб, які добровільно здадуть зброю. Проте на практиці стосунки австро-угорців та місцевого населення були далеко не безхмарними. До того ж вони погіршились введенням у дію закону про воєнно-польові суди, що було явним порушенням мирного договору з боку австро-угорського командування. Особливе обурення серед вінницької громадськості викликав наказ австрійського військового коменданта, в якому, серед іншого, встановлювалася смертна кара за «будь-яке порушення спокою і порядку», псування громадських складів, магазинів, телеграфних і телефонних дротів тощо. За цим наказом встановлювалася також система обов'язкових доносів на осіб, які «вороже ставляться до австро-угорського війська, що перебуває на землях України». Цим самим грубо порушувалися закони та суверенітет України, а також елементарні права громадянина. Наслідком такої позиції австро-угорського командування стала резолюція міської думи від 13(26) березня 1918 р. зі скаргою до Ради Народних Міністрів та Центральної Ради на незаконні дії «союзників». Останні не дуже церемонилися з місцевою владою і під час проведення численних самовільних реквізицій продовольства, сировини та готових промислових виробів. Так, за розпорядженням австро-угорського коменданта м. Вінниці полковника Горошкевича на Вінницькій взуттєвій фабриці «Ястреб» на початку квітня 1918 р. було реквізовано всі запаси шкіри та взуття. Збереглася також скарга від 11 квітня того ж року про те, що австрійці без дозволу української влади вивезли із Вінниці до Жмеринки кілька партій сала.

Гетьманат П.Скоропадського

Тим часом, 29 квітня 1918 р. в Україні сталася зміна влади. Для багатьох політичних сил в країні ставала все очевиднішою неспроможність уряду Центральної Ради забезпечити в державі належний лад та стабільність. Саме тому делегати хліборобського з'їзду, які зібралися того дня в Києві, прийняли рішення про розпуск Центральної Ради та проведення виборів гетьмана України. Близько 6500 делегатів з'їзду віддали свої голоси за нащадка українського аристократичного роду Скоропадського. Після цього прихильники гетьмана майже без боротьби оволоділи усіма державними установами в столиці та на периферії. У Вінниці, наприклад, переворот виявився у тому, що начальник міської міліції Іван Мартиновський випустив оголошення, в якому зазначалося: «Повідомляю мешканців міста Вінниці в тім, що вся влада на Україні належить Гетьману всієї України Павлу Скоропадському, котрого визнано військовим командуванням германським та австро-угорським, і виявившого готовність у випадку необхідності підтримувати тут владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення цій владі, в повнім єднанні з українською адміністрацією».

Замість посад губернських та повітових комісарів вводилися губернські та повітові старости, які були представниками центральної влади на місцях. Спочатку посаду губернського старости було запропоновано голові губернського продовольчого комітету О.А. Савостьянову, однак, через відмову останнього ця посада 19 травня 1918 р. дісталася голові Проскурівської повітової земської управи С.І. Кисельову (обіймав її незмінно аж до повалення гетьманського режиму). Подібна ситуація була і з обранням повітового старости: після відмови від посади представника партії конституційних демократів Павла Ренненкампфа Вінницький повіт лише 24 травня дістав свого старосту (ним став лікар А.Р. Левченко).Ще раніше було сформовано Вінницьку міську управу, яка не функціонувала аж з 20 вересня 1917 р. Це сталося на засіданні міської думи 29 квітня 1918 p., де й було обрано керівництво управи. Очолив міську управу колишній директор Вінницького громадського банку А.Р. Фанстіль. 30 травня міська управа працювала вже на повну силу. Питаннями народної освіти, бібліотек, оренди земель та лавок займався В. В. Боржковський; фінансами, податками, метричними єврейськими книгами, посімейними списками, пивними та рейнськими погребами — Я.М. Волошин; квартирно-військовими справами, міліцією, пожежною командою, театром — Л.А. Длуголенцький; працею, підприємствами, трамваєм, водогоном, ломбардом, друкарнею,ремонтами, видачею дозволів на будівництво, мостами, тротуарами — П.С. Казанасмас; благоустроєм міста в санітарному плані, обозом, бульварами, садами, притулками і бійнями — М. П. Омельченко. 

Значних змін у цей час зазнає і система правоохоронних органів. Замість міської міліції у червні була створена Державна варта, яка безпосередньо підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, а не міському самоврядуванню. Очолив Державну варту у Вінниці С.А. Мончинський. За новим законом для служби у Державній варті встановлювався віковий ценз — 23 роки. Варто також відзначити, що територія міста була розбита на 11 округів, до кожного з яких, окрім службовців Державної варти, прикріплювалося по 40 австрійських жандармів. Новостворені правоохоронні органи одразу ж активно зайнялися боротьбою з різного роду бандитизмом. Цьому сприяв і наказ губернського старости від 1 червня 1918 р. про необхідність усім мешканцям Поділля негайно здати зброю. Усі попередні дозволи на зберігання та носіння зброї були чинними до 15 червня 1918 р. Виконуючи цей наказ, на початку червня 1918 р. міська варта спільно із австрійцями (4 роти солдат, 60 піших та 40 кінних жандармів) провела облаву в районі Замостя. В результаті цієї акції було затримано близько 60 злочинців, у яких вилучено значну кількість грошей та зброї.

Більшовики не могли змиритися із втратою своїх позицій. На початку червня 1918 р. вони створили губревком, який координував та спрямовував роботу партизанських загонів (військовим керівником повстанського руху був І. Ткачук, учитель за професією). Значною подією в житті українських більшовиків був І з'їзд їхньої партії (КП(б)У), який відбувся 5—12 липня 1918 р. в Москві. Вінницьку організацію на з'їзді представляв О.В. Снегов (Фалікзон). Виконуючи настанови з'їзду, представники більшовицьких організацій Поділля в кінці липня 1918 р. зібралися підпільно у Жмеринці на свою першу губернську конференцію, де було створено Подільський губернський комітет їхньої партії. Лейтмотивом роботи конференції послужили заклики до посилення агітаційної та збройної боротьби проти гетьманського уряду та його австро-угорських і німецьких союзників. Слід сказати, що таким настроям об'єктивно сприяла поведінка гетьманських союзників, які великими партіями вивозили з України награбоване у селян зерно та промислову сировину. У відповідь підпільні більшовицькі осередки України організували загальний страйк залізничників (14 липня — 20 серпня 1918 p.), який зачепив і Вінницю. Одночасно із страйком залізничників Всеукраїнський центральний військревком готував у серпні проти гетьмана та його союзників збройне повстання. Проте з середини серпня у Вінниці та інших містах Поділля відбулися масові арешти (О.В. Снєгова, керівника повстанських загонів у Вінниці Я.П. Тимощука та ін.). Незважаючи на арешти, вже у вересні 1918 р. більшовики знову посилюють свою активність, ведуть антиурядову агітацію та створюють підпільні загони.

Окрім більшовиків, на Поділлі у березні 1918 р. з'являється нова політична сила — російсько-монархічна організація «Общество Красной точки». Це товариство, яке опиралося на офіцерів російської армії, виступало як проти української держави, так і проти союзницьких військ. Центр цієї організації перебував у Вінниці, а філії — в Брацлаві, Журавлівці, Рахнах та Літині. Виконавчий комітет товариства очолював Константінов, начальником карального загону був штабс-капітан М. Огнєв. Крім цих осіб, під прокламаціями товариства також досить часто підписувався член виконавчого комітету І. Советников. Згадане товариство ставило собі за мету створення бойових загонів під керівництвом досвідчених офіцерів, які мали розбити та вигнати за межі Подільської губернії польські легіони, розстріляти усіх вожаків українського руху («зрадників Росії»), роззброїти євреїв та конфіскувати у них майно, роздати конфісковану у ворогів зброю та майно сільським комітетам для рівномірного розподілу серед населення. Плани російських монархістів викликали різко негативне ставлення як влади УНР, так і гетьманської адміністрації. Наприклад, Подільський губернський комісар у повідомленні губернському коменданту від 30 квітня 1918 р. сповіщав: «Вважаючи цю організацію дуже шкідливою..., пропоную Повітовим Комісарам вжити всіх заходів до розкриття цієї організації і заарештування її членів».

На жаль, гетьманська влада досить часто вдавалася і до репресій, щодо українських патріотів, особливо до колишніх членів Центральної Ради та представників таких національних партій, як есери та соціал-демократи. Показовою у цьому плані є доля голови правління Подільського Союзбанку П.П. Відибіди, арештованого у Вінниці в ніч з 22 на 23 червня 1918 р. Державною вартою. У проханні керівництва Подільського Союзбанку на ім'я міністра внутрішніх справ Української Держави від 25 червня зазначалось, що «Відибіда давно вже працює в Союзі, що об'єднує більш ста кредитових кооперативів Поділля, робить мільйонні обороти та постачає населенню Поділля сільськогосподарські машини, знаряддя, та різні товари. В свій час Союз поставив для армії мільйони пудів хліба та різних продуктів. В часи більшовицької руїни, коли жодна влада не в силі була встановити на місцях порядок, захистити державне майно від грабування, наш Союз на чолі з добродієм Відибідою взяв в свої руки охорону державного військового майна, зібрав і зберіг його на мільйони і зараз передає представникам державної влади. Збирання, охорона та передача військового майна провадились виключно членом правління Відибідою. Взагалі, вся діяльність нашого Союзу провадилась під керівництвом і при самій близькій участі Відибіди, який завжди стояв на чолі кооперативного життя на Поділлі. Арешт Відибіди поставив наш Союз в дуже прикре становище і товариства, які він об'єднує, і загрожує великими втратами кредитовій кооперації Поділля». Окрім Відибіди, тоді ж у Вінниці були заарештовані колишні члени Вінницької Ради П.Т. Бунт, Д.Н. Кошмак, С.С. Мельниченко та М.К. Козоріс (останній, як галичанин, був переданий австрійцям). Все ж масштаб та характер репресій при гетьманському режимі не йшли у жодне порівняння з більшовицькими репресіями. До того ж заарештовані за наполяганням громадськості невдовзі були звільнені із в'язниці (зокрема, Відибіда — 30 червня, а Кошмак, Мельниченко та Бунт — 5 липня). 

Досить плідною у цей період була робота органів міського самоврядування. Так, міська дума з метою усунення дефіциту свого бюджету 19 травня 1918 р. ухвалює рішення про взяття безпроцентної позики в розмірі 200 тис. крб. у Брацлавського повітового земства. Іншою постановою, від 27 червня 1918 р., дума на підставі закону від 25 січня 1918 р. встановила у торговельно-промислових закладах 8-годинний робочий день, а також святковий відпочинок для їхніх працівників. 

У цей же час у місті значно пожвавлюється кооперативний рух. Ще у 1915 р. виник і успішно діяв Подільський союз кредитних і ощадно-позичкових товариств (з 1918 р. — Подільський Союзбанк). У 1918 р. він об'єднував 146 кредитних та ощадно-позичкових товариств Подільської губернії з круговою відповідальністю до 40 млн. крб. Виплата річних за внесками складала від 4 до 6 %. Головою Ради Союзбанку був відомий громадський діяч Й.Ю. Лозінський, почесним головою Ради — письменник Д.В. Маркович, головою правління - П.П. Відибіда. Крім цього, у Вінниці у липні 1918 р. було засновано також «Вінницьке кредитне і торговельно-промислове на паях товариство». Головним Ініціатором створення цього товариства був бухгалтер міського банку К.С. Титоренко. У серпні з ініціативи голови єврейської громади міста утворився 2-й союз пекарів, який об'єднав понад 40 членів. Від цієї події виграло насамперед міське населення, оскільки значно збільшилась кількість пунктів відпуску хліба за картками.

На фоні розвитку та заохочення приватної ініціативи міських мешканців влада вживала усіх можливих заходів для боротьби зі спекуляцією продуктами харчування та предметами першої необхідності. З цією метою у Вінниці 18 липня 1918 р. була створена Тимчасова комісія для боротьби зі спекуляцією під головуванням вінницького повітового старости П.М. Гусакова. 

Одним з головних завдань, яке стояло перед тогочасною міською владою, була також проблема охорони здоров'я. Особливої актуальності вона набирала у зв'язку із поширенням епідемії тифу. Тому дума на своєму засіданні 3 червня 1918 р. прийняла постанову про відкриття у Вінниці інфекційного відділення при міській лікарні на З0 ліжок. На той час у місті необхідно було відкривати нову лікарню, оскільки Пироговську лікарню реквізував для своїх потреб 514-й угорський корпус. Саме з цієї причини дума і прийняла 11 липня 1918 р. постанову про відкриття у Вінниці лікарні на 110 ліжок в приміщенні колишньої Вознесенської лікарні (відкрита з 1 серпня 1918 p.). Передбачено також, що стаціонарна допомога, амбулаторні поради і, по можливості, медикаменти та перев'язки будуть безплатними. Крім цього, було запропоновано, щоб під час відкриття лікарні дати одній з хірургічних палат назву «палата імені доктора Л.І. Малиновського». Старшим лікарем міської лікарні обрано доктора К. Р. Новінського. Згодом, 9 серпня 1918 р. дума вирішує відкрити амбулаторну приймальню на Малих Хуторах. Ще одним важливим рішенням міського самоврядування в галузі медицини була постанова думи від 8 жовтня 1918 р. про встановлення нічних лікарських чергувань. Передбачалося влаштувати пункт для таких чергувань на Замості.

У період гетьманату міське самоврядування чимало уваги приділяло і проблемам культурно-освітнього розвитку населення. Наприклад, міська дума на засіданні 14 вересня 1918 р. ухвалила рішення про створення шкільних рад, які керували б навчально-виховним процесом у нижчих школах. До складу такої ради входило 5 гласних від думи та 7 представників від спілки учителів. Функції ради зводились до розробки різних проектів з народної освіти, загального контролю над підвідомчими міському самоуправлінню навчальними закладами, затвердження програм, визначення тривалості навчального року, розпорядку і тривалості навчального дня, визначення, переміщення і звільнення учителів та завідувачів навчальних закладів, розгляду скарг на дії педагогів та шкільної адміністрації тощо. Важливе місце у системі тогочасної освіти займали також народні університети, метою яких було дати «найпотрібніші знання більш широким колам і за вдвоє коротший термін». Вперше такий університет було відкрито 5 жовтня 1917 р. у Києві. Наступного року вони діяли вже у Вінниці, Полтаві, Сумах та Чернігові, а в 1919 р. — в Кам'янці-Подільському. До цих університетів приймалися бажаючі без вступних іспитів. Щоправда, студентом міг стати лише той, хто мав освіту не меншу початкової та віком старший 15 років. До того ж навчання було платним (50 крб. на місяць).

Не меншого значення тогочасне керівництво народної освіти надавало і збереженню культурно-історичної спадщини нашого народу. Загалом, у 1918 р. Міністерство народної освіти асигнувало на збирання та охорону археологічних пам'яток 3 млн. крб. За його ініціативою питання охорони пам'яток історії та культури розглядалося і на засіданні Вінницької міської думи 14 травня 1918 р. Тоді ж, після доповіді голови Подільського товариства охорони культурно-історичних пам'яток Ващенка (згадане Товариство мало в своєму розпорядженні різних архівних документів на 100 тис. крб..), а також грунтовних дебатів, дума постановила виділити для облаштування майбутнього музею приміщення в Мурах. Важливу роль у створенні музею відіграли члени вищезгаданого Товариства охорони культурно-історичних пам'яток Поділля Г.В. Брілінґ, В.Ф. Коренєв, Ю.С. Александрович, О.А. Бодунген, О.С. Андреев, С.І. Слободянюк-Подолян та ін.

Щоправда, постанова думи від 14 травня 1918 р. була скасована Кам'янець-подільським окружним судом 20 жовтня того ж року. У свою чергу, це рішення суду було оскаржене Вінницькою міською управою у Державному Сенаті. Згодом до справи втрутилась Директорія УНР, яка у своєму листі на адресу міського голови від 18 грудня 1918 р. зазначала: «Справа утворення у Вінниці музею є дуже важна, бо в сей момент багато культурно-історичних пам'яток гине та вивозиться за границю». Тому Директорія наполягала, щоб «у найближчому засіданні думи в першу чергу поновити ранішу постанову думи про передачу Мурів зазначеному Товариству під музей, додержавши всі формальності з боку закону», а виписку з протоколу думи негайно надіслати до Міністерства внутрішніх справ[28]. Слідом за цим 23 січня 1919 р. Вінницька дума приймає нову постанову про музей. За нею Подільському товариству охорони культурно-історичних пам'яток для організації музею повністю передавалося приміщення в Мурах, за винятком Казанської церкви та квартири священика. Негайній передачі підлягали всі вільні кімнати верхнього поверху, а решта — не пізніше 1 травня 1919 р. Нижній поверх передавався Товариству в міру нагромадження історичного матеріалу та розвитку музею. Все ж наступні події привели до того, що музей було відкрито лише у травні 1919 р. на приватній квартирі художника В.Ф. Коренева. 

Окрім музейної справи, започатковувалась і архівна. Ініціатором її творення на Поділлі виступило командування II Подільського корпусу. Зокрема, згідно з наказом командира корпусу від 14 липня 1918 р. при штабі його помічника було сформовано окремий відділ для збору і сортування військово-історичного майна. 26 липня тимчасовий штат військово-історичного відділу приступив до виконання своїх обов'язків, а у жовтні був затверджений командиром корпусу Петром Ярошевичем. Головою військово-історичного відділу 31 липня 1918 р. було призначено сотника Володимира Копилова, діловодом – Володимира Карловського, урядовцем — Марію Вікул. З 19 вересня відділ перебував у готелі «Пасаж» на Миколаївському проспекті. 

Основним періодичним виданням цього періоду у Вінниці була щоденна російськомовна газета «Слово Подолии», яка почала виходити з 15 травня 1918 р. Редактором її був О.П. Баранов. З номера 89-го тимчасовим редактором призначено П.М. Ренненкампфа, а із 107-го — Г.М. Мантулу. Цього року вийшло також два номери гумористично-сатиричного журналу «Красный Смех». В його першому номері було вміщено 7 шаржів роботи художника Г. Розенблата. В другому (останньому номері журналу, який побачив світ у серпні 1918 р„ читачі зустріли на його сторінках віршований памфлет Ю.В. Радбіля «Засідання Міської Думи», а також шаржі, літературні пародії тощо.

Надзвичайно важливий вплив у цей час для зростання національної самосвідомості українців, підвищення їх освітнього та культурного рівня мала діяльність товариства «Просвіта» (у Вінниці воно виникло навесні 1917 p.). Очолював його І.Ю. Озерянський. У 1918 р. це товариство вже розгорнуло свою активну діяльність. Містилося воно в приміщенні Народного дому, мало свою бібліотеку, кінотеатр та утримувало їдальню для учнів української гімназії. Осередок «Просвіти» створили також лікарі і співробітники Вінницької психіатричної лікарні. З вересня 1919 р. розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти», через два місяці відкрилася просвітянська читальня. З ініціативи «Просвіти» в місті було створено Союз українок і Спілку вчителів.

У ці важкі для культури часи в місті діяло декілька видавництв: при шкільному відділі Подільського губернського земства, потім відділі народної освіти Подільської губернської народної управи, кооперативне видавництво «Наука», Подільська філія Всеукраїнського державного видавництва. Найбільше здобутків серед них мало видавництво Подільського товариства «Просвіта». У місті виходили навчальні підручники й посібники (К. Стеценко. Українська пісня в народній школі; С. Русова. Коротка історія українського письменства; С Русова. Початковий підручник французької мови та ін.), науково-популярна література, наукові праці (С. Іваницький, Ф. Шумлянський. Російсько-український словник: У 2-х т.), художні твори Т. Шевченка (двічі), І. Франка (тричі), Л. Мартовича, М. Старицького, С. Васильченка, зарубіжних письменників в українських перекладах — Г.Х. Андерсена, П. Бомарше, А. Чехова, Г. Сенкевича. 

На початку липня 1918 р. «Просвіта» спільно з Подільським товариством охорони культурно-історичних пам'яток організувала для слухачів учительських курсів виставку українського народного мистецтва та кустарних промислів. І такі культурні заходи були непоодинокими. Наприклад, газета «Слово Подолии» за 26 липня вмістила повідомлення про те, що вчителі народних училищ Вінницького, Літинського та Летичівського повітів, які побували на місячних курсах українознавства, дали два концерти української пісні: один 21 липня в Народному домі, а другий 23 липня в Білому залі. У хорі нараховувалося 60 чоловік, диригував ним киянин Б. Левитський. Під час концертів лунали українські народні пісні, а також твори М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, О. Кошиця. Окрім аматорів хорового співу, в концерті в Білому залі взяла також участь артистка Львівського оперного театру Любеч, яка своїм співом зачарувала слухачів.

Багатим і різноманітним на події в період гетьманату було також театральне і музичне життя міста. З числа багатьох місцевих та заїжджих театральних колективів, які у цей період працювали у Вінниці, варто відзначити насамперед українську трупу Павла Прохоровича, яка поставила на вінницькій сцені п'єси «Нещасне кохання» Манька, «Безталанна» Карпенка-Карого, «Чайка» Фокіна (за мотивами однойменної п'єси А.П. Чехова), «Глитай або ж павук» Кропивницького, «Лісова квітка» Яновської. З великим успіхом у цих п'єсах виступали актори Ганна Олексієнко, Кушнарьова, Мельник, Левицький та інші.

У період гетьманату у Вінниці існував також свій кінематограф. Щоправда, на цей час у місті залишились лише три великі кінотеатри: «Експрес», «Патеграф» та «Ампір». Певне пожвавлення у життя місцевих любителів кіно вніс театральний діяч В. Й. Снарський. 13 жовтня 1918 р. він відкрив у Вінниці власну кіностудію (того ж дня у ній розпочалися вступні екзамени). Для читання лекцій у студії В. Снарський мав намір запросити таких відомих майстрів екрану, як В. Холодна, М. Горячева, В. Максимов, В. Полонський та О. Руніч.[34] Кіностудія В. Снарського розпочала зйомки міста та його околиць. Відзнята стрічка демонструвалася у нашому місті з 17 жовтня 1918 р.

На початку листопада 1918 р. певна економічна стабілізація та культурне піднесення в країні змінюються загостренням внутрішньополітичної обстановки. У цей час значно посилюється повстанський рух (досить часто інспірований більшовиками) проти австро-угорських та німецьких військ. В останніх під впливом звісток про революцію в Німеччині відбуваються сильні заворушення (зокрема, це стосується Жмеринки, де 7 листопада повстали частини 7-ї угорської дивізії). А вже з 11 листопада, після укладення Німеччиною перемир'я з державами Антанти, розпочинається виведення окупаційних військ з України. Ця подія значно пришвидшила падіння гетьманського режиму, яким були невдоволені і більшовики, і представники українських національних партій. Особливо поширилося невдоволення політикою гетьмана після підписання ним 14 листопада 1918 р. Федеративної грамоти, яка передбачала утворення федерації України з небільшовицькою Російською державою. Центром усіх опозиційних антигетьманських сил стає Український Національний Союз, який з 18 вересня 1918 р. очолював В. К. Винниченко. Філія цього Союзу існувала з жовтня 1918 р. й у Вінниці. До її складу увійшли селянська спілка, партії соціалістів-револоціонерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів, міська учительська спілка, Просвіта, повітове земство, повітова шкільна рада, повітова учительська спілка, Подільський союз кредитних товариств і Подільський союз споживчих товариств[35]. Президію Вінницької філії УНС очолював О.Ц. Базилевич, її членами також були Ю.О. Щириця , В.С. Мачушенко, П.П. Відибіда та П.Ц. Журавель. 13 листопада на своєму таємному зібранні в Києві лідери УНС створили Директорію — колективний орган, який мав керувати повстанням проти гетьмана (очолив її відомий письменник та громадський діяч В.К. Винниченко). На заклик Директорії антигетьманське повстання розпочалося 15 листопада 1918 p., a через місяць (14 грудня 1918 р.) гетьман П. Скоропадський добровільно зрікся влади і вирушив на вигнання до Німеччини. 

Директорія УНР

 У Вінниці, на відміну від ряду інших міст, перехід влади від гетьманської до республіканської адміністрації був безкровним. Зокрема, вранці 19 листопада 1918 р. міський голова А.Р. Фанстіль отримав повідомлення від представників Вінницької філії Українського Національного Союзу про те, що вона, вітаючи утворену Директорію УНР, перебирає від її імені всю владу на Поділлі у свої руки аж до призначення нею відповідної адміністрації. Першим пунктом свого наказу Вінницька філія УНС повідомляла, що адміністративну владу в губерніях та повітах повинні тимчасово взяти колишні комісари Центральної Ради, а де їх немає — голови демократичних народних (земських) управ або їхні заступники. В наступних пунктах наказу йшлося про відновлення розпущених гетьманським урядом земських та міських установ, а також про заборону грабунків мирного населення і військових складів та недопущення єврейських погромів. Безперечно, що до такого розвитку подій спричинилася позиція командира II Подільського корпусу генерала Петра Ярошевича, який 20 листопада 1918 р. оголосив про свій перехід на бік Директорії. 25 листопада він же телеграфував, що «вся влада в Подільській губернії перейшла до рук Директорії». Відповідно до нових політичних змін губернський староста С. Кисельов передав свій пост губернському комісару. В кінці листопада на цій посаді згадується Богуславський, а з грудня — Г.К. Степура. Вінницьким повітовим комісаром стає колишній член Центральної Ради І.П. Рижій, якого 4 грудня 1918 р. замінив судовий слідчий Є.П. Теравський. У Вінниці відновлюють свою роботу органи міського самоврядування. 

Таким чином, Вінниця з околицями стала першим краєм в Україні, звільненим від гетьманців. Ось чому саме сюди в кінці листопада 1918 р. перебирається Директорія для подальшої боротьби за Київ. Поруч із Директорією, як свідчить В, Винниченко, «з перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов'язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністративного життя. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматично припинила свою діяльність». По суті, це був тимчасовий уряд України, який діяв в умовах воєнного стану. До речі, одним з керівників цього органу був лектор Вінницького учительського інституту Ю.О. Щириця, який з 7 по 30 грудня 1918 р. завідував у ньому відділом освіти. 

Офіційним органом Директорії була газета «Вістник Української Народньої Республіки», яка виходила у Вінниці з 17 грудня 1918 р. її першим редактором був завідуючий інформаційним бюро при Директорії УНР Гризодуб. Спочатку газета друкувалась у Вінниці, а згодом, з червня 1919 р., в Кам'янці-Подільському. Ще одним важливим офіційним виданням цього періоду була щоденна газета «Республіканські вісті», орган Вінницької філії УНС. Перший номер цієї газети побачив світ 29 листопада 1918 р. Антигетьманський переворот викликав до життя і появу такої газети, як «Свободное слово» (грудень 1918 p.). Цю газету випускав видавничий кооператив «Логос».

На першому етапі своєї діяльності Директорія постановою від 9 грудня 1918 р. поновила ряд законів Центральної Ради: про національно-персональну автономію, земельну реформу, 8-годинний робочий день, профспілки. Водночас вона скасувала закони Гетьманату в тих пунктах, які, на думку Директорії, були «направлені проти інтересів трудових класів і шкідливих для всього громадянства». Важливою подією у житті міста цього періоду була Державна нарада УНР (12-14 грудня 1918 р.) за участю Директорії, представників політичних партій та громадських організацій, що входили до Українського Національного Союзу. На нараді обговорювалися важливі питання державного та соціально-економічного будівництва, пов'язані зі встановленням в Україні нової форми правління. 

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади, і Директорія 19 грудня того ж року офіційно переїздить з Вінниці до Києва Однак напередодні зайняття останнього більшовицькими військами (5 лютого 1919 р.) Директорія знову повертається до Вінниці. Сталося це 2 лютого 1919 р.

1919 рік

Таким чином, Вінниця на деякий час стає столицею України у повному розумінні цього слова. Більшість міністерств у ній, а також керівництво Директорії, розташувалися в найошатнішій та найкомфортнішій будівлі того часу — модерновому готелі «Савой» (нині «Україна»), а державна канцелярія — на вулиці Б. Хмельницького, 12 (нині — вулиця Козицького). Окрім «Савою», міністерства також розміщувалися в готелях «Франсуа», «Бель-Вю», «Палас», «Континенталь», «Гранд Отель», в Учительському інституті, приміщенні міської управи, будинкові окружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, римо-католицькому костьолі, комерційній школі та в приватних помешканнях.До речі, серед тогочасних урядовців було немало і вихідців з нашого краю. Скажімо, заступником міністра фінансів було призначено П. П. Відибіду, уродженця села Стрільчинці нинішнього Немирівського району (згодом, в еміграції, він очолював УАПЦ в екзилі). Ще один мешканець Вінниці, галичанин Володимир Лотоцький, займав посаду керуючого справами Директорії. 

За час з 2 лютого по 6 березня 1919 р. Директорія прийняла низку законів та постанов. Серед них низку загальнодержавного значення: про Статут «Всеукраїнського Союзу Земств (Народних Рад)»; тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в УНР; закон про тимчасові правила польового контролю, постанова про заснування при Директорії УНР фонду для видавання грошових допомог та інші. Уряд УНР навіть у найважчі для держави моменти не забував про проблеми духовного та культурно-освітнього відродження нації. Про це свідчать ще й такі факти. На потреби освіти на 1919 рік було асигновано б млн гривень. Крім цього, виділялося 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля. Значні кошти виділяв уряд УНР і на потреби бібліотек. Зокрема, на облаштування українських бібліотек при учительських семінаріях та інститутах було виділено на поточний рік 610 тисяч крб. Чималі кошти для видання книжок отримували і регіональні товариства «Просвіта» (наприклад, Кам'янець-Подільська просвітницька організація отримала 500 тис. крб..). Щорічна допомога в розмірі 5 тис. гривень виділялася Подільському церковному історико-археологічному товариству (до 1919 року випустило 12 томів своїх «Трудів»), а також Товариству природодосліджувачів, яке очолював професор Петро Бучинський (за б років свого існування це товариство видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля»). Крім цього, у Вінниці була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання окремих приватних архівів та документів.

У Вінниці відбувалися і важливі події в галузі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Зокрема, 9 лютого 1919 р. ЦК УСДРП у Вінниці прийняв рішення відкликати своїх представників з Уряду та Директорії «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі». Таким чином, після відставки В. Винниченка та його від'їзду за кордон посада голови Директорії залишалася вакантною до 9 травня 1919 р. Обов'язки голови Директорії за чергою виконували всі її члени, проте провину роль серед них відігравав Головний Отаман Симон Петлюра, майбутній одноосібний керівник Директорії. 11 лютого 1919 р. він пише заяву про вихід з рядів УСДРП. 13 лютого 1919 р. у Вінниці було сформовано новий склад Ради Народних Міністрів на чолі із С. Остапенком. Новий уряд, на відіміну від кабінету В. Чехівського, був більш правим. До його складу входили такі відомі українські діячі: О. Шаповал — міністр військових справ, Г. Чижевський — міністр внутрішніх справ, С. Федак — міністр фінансів, І. Фещенко-Чопівський — міністр народного господарства, Є. Архипенко міністр земельних справ, К. Мацієвич — міністр закордонних справ, Д. Маркович — міністр юстиції, П. Пилипчук — міністр шляхів, І. Огієнко — N'.nicrp освіти, І. Липа — міністр культів, О. Корчак-Чепурківський — міністр народного здоров'я, М. Білінський — міністр морських справ, А. Ревуцький — міністр єврейських справ, Й. Назарук — міністр у справах преси та інформації, Д. Симонів — державний контролер, М. Корейський — державний секретар.

10 лютого 1919 р. Директорія у Вінниці вирішує перервати переговори з РНК РСФРР, оскільки вони через позицію московської сторони не були конструктивними. До того ж, у цей час значно активізується і своя «п'ята колона» в особі місцевих більшовиків. Останні планували в ніч з 14 на 15 лютого 1919 р. підняти збройне повстання проти режиму Директорії. Однак українській контррозвідці вдалося попередити цей виступ, заарештувавши 14 лютого керівників повстання (Я.П. Тимощук, Зель та ін.). Деяких із них було розстріляно на Літинському шосе. У пошуках союзників у боротьбі з московсько-більшовицькою агресією Директорія 17 лютого приймає Декларацію до урядів країн Антанти та США з проханням про допомогу. Однак останніх не влаштовувала соціалістична політика українського керівництва, до того ж вони вже зробили ставку на російських прибічників «єдиної та неділимої».

Питанням оборони республіки була присвячена і Державна нарада УНР за участю членів Директорії, уряду, комісій Трудового конгресу, представників політичних партій і громадських організацій, яка відбулась у Вінниці 5 березня 1919 р. Проте змінити ситуацію на краще вона не змогла. До того ж, під впливом більшовицької пропаганди у військових частинах з'явилися ознаки розкладу. Зокрема, у Вінниці солдати 9-го Республіканського полку відмовилися підкорятись наказам Директорії. Крім цього, 5 березня розбіглися солдати 55-го піхотного полку, а частина 59-го полку знищила своїх старшин і відмовилася наступати на ворога. 8 березня був обеззброєний за бунт 60-й полк, це саме сталося з частиною 53-го полку. У цих умовах Директорія 6 березня 1919 р. залишає Вінницю і переїздить до Жмеринки, а згодом — до Проскурова (12 березня). 

Більшовики

18 березня 1919 р. до Вінниці вриваються Богунський і Таращанський полки зі складу 1-ї Української радянської дивізії, якою командував Микола Щорс. Тут розташувався штаб його дивізії та Подільський губком КП(б)У.Після встановлення 18 березня своєї влади у Вінниці більшовики вживають для її зміцнення цілий ряд організаційних заходів. Насамперед, того ж дня було створено міський ревком, який невдовзі реорганізували у Подільський військово-революційний комітет (при останньому існували відділи: земельний, праці, охорони здоров'я, юстиції, освіти та ін.). Згодом було проведено вибори до міської ради. До складу її виконкому обрали більшовиків: Г.А Біллера, Фенглера, Карабчука, О.В. Снєгова (Фалікзона), Спектора, Головатенка, Журавльова, Анфіногенського та ін. В середині квітня 1919 р. виконком міської ради розпочав виконувати свої обов'язки, його головою 14 квітня 1919 р. обрано Власюка. Через кілька днів міський виконком також узяв на себе функції Подільського губвиконкому. 28 квітня 1919 p., після кооптації від більшовицької фракції головою Подільського губвиконкому обрано М.П. Тарногродського.

Одночасно виникають і репресивні органи. У квітні 1919 р. було утворено Подільський губернський революційний трибунал, який очолив Є. Філіппов (Едельштейн), а з 27 травня — В. Красноленський. Ще раніше було створено Подільську губернську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією та спекуляцією (20 березня 1919 p.). Очолив її Г. А. Біллер. Згадані каральні органи в червні 1919 р. розкрили «шпигунсько-диверсійну» групу, яка базувалася в нідерландському консульстві у Вінниці. П'ятеро його співробітників, заарештованих ще 5 травня, були розстріляні за вироком голови слідчої комісії Подільського губернського ревтрибуналу М. Максимовича. Усі вони належали до Союзу хліборобів-власників. Все ж маховик більшовицьких репресій, який тількино починав розкручуватись, зачіпав здебільшого представників національне свідомого українства. Так, 12 квітня 1919 р. було заарештовано викладача фізики Вінницького учительського інституту, колишнього товариша міністра народної освіти та Подільського губернського комісара освіти Ю.О. Щирицю (1880—1919) і В.В. Боржковського (1864—1919), етнографа, фольклориста, історика і статистика, вінницького повітового комісара доби Центральної Ради. Обох їх, серед багатьох інших активних українських діячів, було розстріляно у Києві 1 червня 1919 р. 

Окрім губчека, у травні 1919 р. також було створено Подільську губернську комсомольську організацію (7 травня). Тоді ж (8-10 травня) уперше відбулась легально III Подільська конференція КП(б) У. На ній було обрано новий склад губкому КП(б)У, який очолив М.П. Тарногродський. 

Розпочинають також відбудовуватися та випускати продукцію промислові підприємства міста (суперфосфатний та насіннєвий заводи, механічні майстерні та ін.). Однією з перших (ще у березні 1919 р.) приступила до роботи взуттєва фабрика «Ястреб», яка перебувала у розпорядженні Української радянської дивізії. Про важливе значення тогочасної Вінниці як значного промислового центр, України свідчить і той факт, що сюди в кінці червня 1919 р. з інспекційною поїздкою прибув голова ЦВК Рад України Г. І. Петровський. У цей же період для організації та регулювання роботи промисловості губернії у Вінниці створюється Подільська губернська рада народного господарства. Певні зрушення спостерігаються також І в галузі освіти та культури. Усі школи перетворюються на трудові, а керівництво ними та учительським інститутом переходить до педагогічних сад. Одночасно створюються відділи народної освіти пси губернському та повітових ревкомах. У червні 1919 р. у Вінниці при губвідділі народної освіти була створена комісія для організації природничо-історичного музею. Влітку того ж року музей почав працювати. Ідеологічним речником нової влади в цей час служила газета «Подольский Коммунист», орган Подільського губкому та міськкому більшовицької партії. Перший номер її побачив світ 28 березня 1919 р.

Досить швидко нова влада своїми діями викликала розчарування та обурення у значної більшості населення Поділля. У відповідь на політику реквізицій та викачування продовольства і сировини, репресивні заходи щодо невдоволених «совєтською владою» та національно свідомих українців усе Поділля невдовзі вкривається широкою мережею антибільшовицьких повстанських загонів. Зокрема, навесні 1919 p. велике селянське повстання, яке очолював мешканець села Хижинці Ю.І. Зеленько, спалахнуло у приміських селах (Хижинці,Лука-Мелешківська, Писарівка, Сокиринці, Яришівка та ін.). Але найбільше клопотів більшовицькій владі завдавав отаман Я.М. Шепель (1896-1921), загін якого базувався у Літинському повіті. Починаючи з травня і закінчуючи серпнем 1919 p., загони Шепеля вели запеклі бої за губернський центр — місто Вінницю. Особливо інтенсивними були бої 21—23 травня 1919 р. Повстанцям вдалося захопити Слов'янку — один із районів міста. У бою з повстанцями 23 травня 1919 р. загинув член губпарткому, голова Подільського губревтрибуналу Є. Едельштейн. 20-24 червня 1919 р. бої велися в районі Пироговської вулиці, Садків, Польського цвинтаря. Штурм міста у цей час вели об'єднані сили Шепеля, Волинця, Саранчі, Тищенка. Однак червоним, попередженим про виступ повстанців колишнім царським полковником Маковським, вдалося відбитися. Втративши близько 500 чоловік, повстанці відступили. 

У червні та на початку липня 1919 р. для більшовиків на Поділлі знову склалося вкрай, загрозливе становище. У цей час загони Директорії переходять у наступ, звільнивши від ворога Кам'янець-Подільський, Проскурів, Жмеринку та інші міста і села Поділля. Із Жмеринки наступальною операцією українського війська керує С. Петлюра. Здавалося б, ще зусилля — і Вінниця опиниться в українських руках (в ніч на 5 липня 1919 р. загони Армії УНР були вже за 12 км. від міста). Однак більшовикам вдалося тоді переламати ситуацію на фронті на свою користь. Червоний нарком у військових справах УСРР М. Подвойський, терміново прибувши до Вінниці, розгортає контрнаступ. У запеклих боях частини Армії УНР втрачають важливі станції — Гнівань, Браїлів, а 7 липня — Жмеринку. Під владою Директорії фактично залишаються Кам'янецький повіт та частина Проскурівського, Летичівського і Новоушицького повітів. Проте після переходу Збручу 16—17 липня 49-тисяч-ною Українською Галицькою Армією та її об'єднання з Наддніпрянською Армією УНР ситуація для українців змінилася на краще. До того ж, значно посилюється масовий повстанський селянський рух. Усе це викликало велику паніку та розгубленість в рядах більшовицького керівництва, про що, зокрема, свідчить повідомлення М. Тарногродського в ЦК КП(б)У від 15 липня 1919 року: «З наближенням петлюрівського фронту до Вінниці посилився повстанський рух у східній частині губернії, тепер у північній частині Вінницького І Брацлавського повітів оперують банди Тютюнника та григор'євці, що прорвалися з Київської губернії, в Літинському — Шепель, а в Гайсинському, Ольгопільському, Балтському — Волинець... Становище набирає більш критичного характеру, ніж у травні... В усій губернії радянську, партійну і військову організацію зруйновано, а виняток — одна Вінниця. Продовольча криза доходить до крайніх меж… Здійснити заготівлі на території, вкритій повстанськими бандами, без надійної збройної сили неможливо. Таким чином, наприкінці липня 1919 р. об'єднана українська армія при підтримці повстанців знову переходить в успішний наступ, метою якого був Київ.

Директорія УНР

Під час цього наступу Вінниця 10 серпня 1919 р. була звільнена від більшовиків. Цій події передували запеклі бої за Жмеринку, в яких брали участь І і III. корпуси УГА, Запорозька група полковника В. Сальського (загальне командування з'єднанням здійснював командант III корпусу генерал-четар А. Кравс), а також група Ю. Тютюнника (куди також входили Запорозька Січ отамана Ю. Божка і повстанський загін Я. Шепеля). Після захоплення Жмеринки бригади І корпусу УГА (командант — полковник О. Микитка) повернули на Вінницю, а дивізії Тютюнника на південний схід і 10 серпня вийшли на лінію річки Буг. Тим часом, передові загони Запорозької групи ще 9 серпня зайняли північні околиці Вінниці, звідки на світанку наступного дня вдарили по більшовицькому гарнізону. Однак більшовикам, підсиленим загонами, що вирвались із Жмеринки, вдалося відбити перший натиск запорожців. Все ж пополудні за допомогою 10-ї бригади УГА, що наступала з півдня, частини Армії УНР здобувають місто.

У боях за Вінницю не обійшлося без жертв. Зокрема, 10 серпня смертю героя загинув державний інспектор 3-го гайдамацького полку Козловський, який обороняв залізничний вокзал від наступаючих з боку Жмеринки більшовиків. Разом з кількома артилеристами він проник на панцирник «Таращанець» і відкрив вогонь по іншому ворожому панцирнику, який відступав на Гнівань. Згодом, під час тимчасового відступу від вокзалу Козловський був поранений кулею і упав з коня, отримавши ще й удар шаблею. Поховано його у Вінниці на місцевому цвинтарі. Під час визволення Вінниці загинув також полковник М. Олександрович, уродженець с. Лопушне теперішнього Кременецького району Тернопільської області. Частина полеглих вояків Армії УНР, які загинули під час визволення міста, а також померли згодом від тифу та інших хвороб, була похована на парафіяльному кладовищі Цвинтарної церкви. Про їхні імена можна дізнатися із метричної книги цієї церкви за 1919 рік , а також зі спогадів учасників тих подій. Ось як про цю трагедію пише І. Вислоцький: «Перон був завалений хворими, котрі тулилися один до одного, щоб зігрітися хоч трохи. На грудях одного лежала голова другого, а на цьому ноги третього. Часом лише виривався глибокий, розпучливий стогін — або маячіння у високій гарячці — з цих сплетених куп і ще живих, конаючих і мертвих. Це плямистий тиф — він перемагав Українську Галицьку Армію і виривав сотнями свої жертви. УГА конала...На двірець заїжджали дедалі частіше поїзди з новими хворими. Часто заки такий поїзд доїхав до Винниці, то санітари лежали вже з високою гарячкою, разом з тими, що їм мали служити поміччю. Тут у Вінниці була Начальна Команда. Лікарів було мало, ліків зовсім не було... Померлих виносили до близьких шоп і клали їх на землю. Коли не стало місця на долівці, тоді клали другу верству на неживих, вже від морозу закостенілих, відтак третю і т. д. цілі стоси покійників. Живі ходили вже байдужі. Завтра або післязавтра їх міг скосити тиф, і чекала їх тоді та сама доля — смерть».

Безперечно, кількість жертв, понесених українцями, була значно більшою, однак через брак джерел ми не можемо встановити точну кількість полеглих під час визволення Вінниці козаків та старшин Армії УНР. Так само вимагає уважного розгляду І дослідження проблема масових політичних репресій та страт мирного цивільного населення, що його чинила окупаційна російсько-більшовицька влада. Причому її злочини були настільки кричущі, що одразу ж після визволення Вінниці була створена спеціальна комісія по розкопках і похованню вбитих більшовиками громадян (до речі, задовго до відомих розкопок жертв комуністичного терору в парку ім. Горького). Очолив комісію полковник М. Дорошкевич, який брав участь у визволенні Вінниці від більшовиків. Окрім нього, до складу комісії входили представник від міського самоврядування, декілька членів громадських організацій та лікарів, і секретар, місцевий журналіст П. Петропавловський.

Ще перед початком роботи комісії на могилах закатованих громадян, що знаходилися в лісі Грохольського за садом Толстого (нині — мікрорайон П'ятничани), побував кореспондент вінницької просвітянської газети «Шлях», який був вражений від побаченої картини: «Страшне місце! — писав він у номері за 15 серпня 1919 р. — Людезвірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв'язаних своїх політичних супротивників, не взяли навіть на себе святого обов'язку викопувати могили; трупи просто скидали у ями в лісі і засипали зверху землею».

Ще гнітючіше враження на присутніх справили розкопки великої могили біля насіннєвого заводу, які проводилися 18 серпня 1919 р. Варто зазначити, що знайдені в могилах люди були жертвами Сорокінського карального загону, який в ніч з 9 на 10 червня 1919 р. проводив у Вінниці масові розстріли. Серед розстріляних була ціла група відомих подільських кооператорів, співробітників Подільського Союзбанку.

Окрім людських жертв, Вінниця зазнала і важких матеріальних втрат. Зокрема, 15 серпня 1919 р. правління Подільського Союзбанку повідомляло міністра народного господарства УНР про те, що більшовики пограбували Союзбанк на суму понад 3 млн. крб., а з відділеннями в інших містах — на 5 млн. 224 тис. крб. Вони ж забрали готівку з каси міського самоврядування, бухгалтерські документи, канцелярське майно, запас продуктів зі складів тощо. При цьому вивезена більшовиками міська каса, що складала готівкою 259964 крб. 82 коп. 

Після зайняття Вінниці українськими частинами більшовицькі сили, зокрема Вінницький комуністичний батальйон, з оборонними боями відступали на Київ. Однак під Калинівкою вони були розгромлені. Серед убитих виявився і секретар Вінницького міськкому КП(б)У М.Ф. Гойхер. Ще один більшовицький ватажок, член президії Подільського губвиконкому та голова революційної слідчої комісії при Подільському губернському революційному трибуналі М.М. Максимович (1897—1919) потрапив до полону, а відтак постав перед українським правосуддям (юридичний захист його здійснювали присяжні повірені І.Я. Слуцький та Ю.В. Радбіль). До речі, у справедливості та об'єктивності українського суду міг переконатися і сам підсудний, який заявив: «Коли я йшов не фронт, я був певен, що як попаду до українців — живим не залишусь. Але сталось інакше, в цьому я трохи переконався на собі». Після тривалого і всебічного розгляду справи Максимович, як один із головних провідників червоного терору у Вінниці, був засуджений до смертної кари. Проте розстріляний тоді М. Максимович не був, оскільки отримав помилування від Головного Отамана Армії УНР та голови Директорії С. В. Петлюри. Розстріляли його наприкінці 1919 р. денікінці.

Відновлює свою діяльність Вінницька міська управа (голова — А.Р. Фанстіль), яка востаннє збиралася ще 18 березня 1919 року, відбулося перше засідання Вінницької повітової народної управи. Виконуючим обов'язки Вінницького повітового комісара було призначено колишнього судового слідчого О.М. Браїловського (невдовзі його замінив Є.П. Теравський), комендантом міста Вінниці — старшину Добрянського, Вінницьким повітовим військовим начальником — полковника Борейка, і, нарешті начальником міської міліції став Г.Б. Червінський. Невдовзі, 18 серпня 1919 р., на своє засідання збирається і Вінницька міська дума (голова — І.Я. Слуцький), яка найперше вшанувала пам'ять розстріляних більшовиками гласних В.В. Боржковського та Ю.О. Щириці.

Певна стабілізація внутрішньополітичного становища у місті пожвавила і діяльність партій національно-державницького спрямування. Так, на зборах 17 серпня 1919 р. було відновлено Вінницьку організацію УСДРП та обрано її керівні органи. Головою комітету організації УСДРП обрано відомого літератора, колишнього члена Центральної Ради В.С. Дудича, секретарем — кооператора та поета В.В. Максимця. 7—9 вересня у вінницькому готелі «Савой» відбулася конференція УПСР.

31 серпня 1919 р. в приміщенні «Просвіти» відбулись загальні збори Вінницької організації УСДРП. На них виступив інструктор ЦК партії О. Лола, який наголосив, що «робітничі партії, які ведуть боротьбу за самовизначення націй, не можуть бути проти самостійності українського народу». В галузі державного будівництва оратор вказав на необхідність якнайшвидшої перебудови народного господарства в напрямку націоналізації найбільших галузей промисловості та реалізації Земельного закону Директорії. Наступні збори Вінницької організації УСДРП (8 вересня 1919 р.) прийняли рішення про створення Українського демократичного союзу (об'єднання всіх соціалістичних партій України без різниці національностей) та відновлення діяльності робітничого клубу.

На установчих зборах нового об'єднання (3, 17 і 20 вересня 1919 p.), яке дістало назву Український демократичний союз, було прийнято його програму, статут та обрано керівні органи. Майже одночасно із установчим з'їздом УДС у Вінниці відбулась (10 вересня 1919 р. ) і конференція професійних спілок та фабрично-заводських комітетів міста, на якій представник Міністерства праці повідомив про підготовку закону про утворення рад робітничих депутатів, місцевих, губернських та всеукраїнських, які мали б право контролю та дорадчого голосу в справі забезпечення робітництва, охорони праці та робітничого законодавства. Після резолюції, в якій вітався уряд УНР, було дообране центральне бюро профспілок та обрано представників до УДС.

26 жовтня 1919 р. у Вінниці відновлює свою діяльність робітничий клуб. Створений він був ще у січні того ж року з метою культурного та духовного розвитку робітництва, однак через різні перешкоди останні місяці він не працював. Відтепер у клубі знову проводились лекції, вистави та інші заходи. При клубі також були велика бібліотека з щоденними газетами та чайний буфет.

Свідченням активного громадсько-політичного життя міста у даний період є також його відвідання високими посадовцями та різними делегаціями. Наприклад, 6 вересня 1919 р. у Вінницю на нараду з місцевими громадськими діячами прибув голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С.В. Петлюра з міністрами. Того ж дня увечері в приміщенні міської управи відбулась нарада міністрів з представниками вінницької демократії, суть якої зводилась до об'єднання демократичних сил усіх національностей, б жовтня 1919 р. у Вінниці побував також диктатор Галичини Є. Петрушевич. Вдруге Є. Петрушевич прибув до Вінниці разом з С. Петлюрою увечері 27 жовтня 1919 р. Того ж дня він мав розмову з головою УДС В.С. Дудичем та міським головою А.Р. Фанстілем. Тими ж днями у Вінниці перебували американська місія Червоного Хреста для ознайомлення зі станом місцевих військових шпиталів та чехословацька політична місія. Крім цього, з інформаційною метою у Вінниці 17 вересня 1919 р. в начальника команди галицьких військ побував американський генерал Гудвін зі своїм ад'ютантом, лейтенантом англійської служби Бове.

Основою життєздатності влади Директорії була її підтримка з боку трудового населення. Зі свого боку українська влада підтримувала як складову частину національної демократії масовий кооперативний рух. Одним із перших ще у липні 1919 р. розпочав свою справу Робітничий кооператив, утворений Центральним бюро професійних спілок. У серпні він нараховував 1500 членів. Того ж місяця заявив про своє існування «Український Споживчий Кооператив», який мав розпочати діяльність ще до приходу більшовиків. Наступним кроком у розвитку подільської кооперації була організація Вінницького районного сільськогосподарського кооперативного союзу («Господарсоюзу»). Важливе значення для розвитку кооперативного руху на Поділлі мав з'їзд кооператорів у Вінниці (відкрився 29 вересня 1919 р.), на який зібралось 40 представників вільної від ворога території. 

Певних успіхів за часів Директорії досягла також охорона здоров'я. Завдяки зусиллям міської управи в місті за останні півроку було відкрито хірургічний шпиталь № 37 (Романовська, нині — Першотравнева вулиця), шпиталь № 71 з інфекційним відділенням (колишня Єврейська лікарня) та притулок для породілей (психіатрична лікарня). У серпні 1919 р. при хірургічній лікарні Червоного Хреста почала діяти самостійна амбулаторія, 11 листопада 1919 р. — амбулаторія при єврейській управі, яка мала надавати безплатну медичну допомогу бідному населенню. Як завжди, насиченою та благотворною була діяльність Пироговської лікарні. Після того, як з 22 листопада 1918 р. з її приміщення була переведена міська лікарня, вона отримала статус земсько-міської і утримувалась на кошти як земства, так і міста. 19 жовтня 1919 р. міська управа постановила влаштувати у Пироговській лікарні 160 ліжок, а також ввести плату за лікування незаразних хворих по 75 крб на добу, її головним лікарем 11 жовтня того ж року обрано відомого фахівця Л. К. Яворовського.

На жаль, усі зусилля влади, спрямовані на поліпшення медичного обслуговування населення, нівелювалися страшною епідемією тифу. Про це ж писав у своїх мемуарах і лікар вінницького військового госпіталю Є. Гоф, який відзначав, що лише нововідкрите відділення за кілька днів прийняло 1600 хворих на тиф, здебільшого галицьких січових стрільців. 

Незважаючи на різні труднощі, відбуваються позитивні зрушення і в системі народної освіти, школа при цьому набуває національного змісту. Особливу увагу в цей час було спрямовано на підготовку майбутніх учителів. У місті діяли учительський інститут та дві учительські семінарії. З ініціативи Пироговського товариства культури 20 жовтня 1919 р. було відкрито юнацький університет (Миколаївський проспект, 100). Цей навчальний заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, природничий, педагогічний і самовиховавчий. Педагогічний факультет при університеті, влаштований на зразок дошкільних курсів, готував керівників «дитячих хаток», «дитячих садків», «клубів» та гуртків. Практичні заняття проводилися в дитячому трудовому будинку та «будинкові дитини». Навчання було платним (3 крб. за лекцію). 8 жовтня 1919 р. у Вінниці відновило свою діяльність Товариство розповсюдження технічної освіти на Поділлі (голова — П. П. Відибіда). Своєю головною метою товариство мало на меті заснування у Вінниці агрономічного технікуму в ранзі вищої початкової школи при 4-річному курсі навчання. Однак тоді (як і пізніше) цим планам завадила здійснитись більшовицька окупація міста. 18 вересня 1919 р. розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти». У цей же період відновив свою діяльність хор, відкрилася читальня, почав давати концерти симфонічний оркестр.

З 26 серпня 1919 р. відновила свій випуск газета «Свободное Слово» (редактор М. Германов), а з б вересня того ж року — газета «Подольское Слово» (редактор — М. Г. Мілеант), обидві видавав кооператив «Логос». При цьому перша із них за свою проденікінську спрямованість була закрита 4 вересня 1919 р. (знову почала виходити за панування у Вінниці денікінців). Нетривалий час виходили «Вісти Вінницького Союзу Споживчих Товариств», «Київщина» (з 3 до 12 листопада, орган Київського губерніального комісаріату), «Селянська Громада» (з 11 по 26 жовтня 1919 p., видання Міністерства преси УНР), «Винницкая Жизнь» (редактор — видавець Ф. Іванов), «Жицє польскє» (редактор В. Скажинський) та ін. Своєю неповторністю виділявся сатиричний журнал «Ріпа».

У галузі музичної культури новими, яскравими гранями у цей період часу засяяла творчість відомого українського композитора Г.М. Давидовського (1866—1952). Створена ним у Вінниці хорова капела свій перший публічний концерт дала 24 серпня 1919 року. 

Окрім заїжджих знаменитостей, радували вінницьку публіку своїм високим мистецтвом і місцеві митці. Після визволення Вінниці від більшовиків місцеве товариство «Просвіти» взяло під свою опіку великий симфонічний оркестр, утворений підвідділом мистецтв колишнього губернського відділу народної освіти. Диригентом цього оркестру був студент Віденської музичної академії Богдан Крижанівський. Кожного дня, починаючи з 14 серпня, оркестр концертував у літнім саду «Просвіти» (колишній сад ім. Толстого).

Досить багатим на події та різноманітним було в цей час і театральне життя Вінниці. Впродовж 13—15 серпня 1919 р. силами місцевих артистів в міському театрі та кінотеатрах «Експрес», «Патеграф», «Ампір» було дано цілий ряд безплатних висіав для українського козацтва, за що від державного інспектора Запорізької групи Армії УНР полковника П. К. Дерещука була висловлена їм щира подяка. Міський театр після відходу більшовиків очолював член управи Я. М. Волошин. Під його керівництвом було поставлено низку українських вистав. Неабияке значення для розвитку українського театру мало прибуття до Вінниці у вересні 1919 р. «Нового Львівського театру» під проводом відомого корифея сценічного мистецтва Амвросія Бучми (1891-1957). У поновленому театрі режисер Г. Юра (1888—1966) поставив п'єси «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Зимовий вечір» та «Осінь» О. Олеся, «Панна Мара», «Чорна пантера і білий медвідь», «Гріх» і «Молода кров» В. Винниченка, «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, а також опери «Катерина», «Бондарівна» і «Ой, не ходи, Грицю».

Певна стабілізація внутрішнього соціально-економічного та культурного життя у Вінниці невдовзі знову була порушена зовнішнім чинником. З другої половини вересня 1919 р. Наддніпрянській Армії УНР та Українській Галицькій Армії довелося зіткнутись з новим і сильним ворогом — Добровольчою армією А. Денікіна. Важкі оборонні бої, які вели українські армії в умовах гострої нестачі боєприпасів, продовольства, одягу та медикаментів, відбувалися на фоні жахливої епідемії тифу. В особливо скрутному становищі опинилася УГА, де через тиф та інші лиха в листопаді 1919 р. вона позбулася до 90 % свого складу. Лише у Вінниці, Жмеринці, Хмільнику, Літині і Немирові в лікарнях перебувало понад 10 тисяч хворих стрільців. У цих умовах командування УГА (генерал-четар Мирон Тарнавський) з метою уникнення цілковитої військової та гуманітарної катастрофи б листопада 1919 р. укладає на станції Зятківці з Добрармією сепаратний договір. За цим договором УГА зі всім спорядженням переходила у підпорядкування Добрармії. Щоправда, у договорі застерігалось, що УГА не буде воювати проти Армії УHP. 

Денікінці

17 листопада в Одесі  було укладено договір, який дозволяв галичанам зберегти свою організацію, мову, статути та майно. Для зв'язку з Начальною Командою УГА та з військовими частинами призначено російських офіцерів. Зокрема, у Вінницю військовим комендантом було направлено капітана Сапунова. У своєму першому наказі він, підкресливши, що розпорядження ти функції галицького коменданта залишаються в силі (місто перебувало під контролем УГА), наказав вивісити на всіх громадських будинках російські національні прапори, а також оголосив мобілізацію обер-офіцерів віком до 43 років та штаб-офіцерів до 50 років. За кілька днів новим комендантом Вінниці та повіту замість капітана Сапунова призначено полковника Семенова, який видав ряд наказів про заборону будь-яких лекцій, вечорів, концертів, зборів без його дозволу; виїзду із міста всім без винятку особам без спеціального дозволу; про здачу вогнепальної зброї. Винним у таких та подібних справах загрожувала смертна кара. Білогвардійське керівництво міста на початку грудня 1919 р. розпустило міські думу та управу, їхні обов'язки було покладено на спеціальну комісію. Окрім міських органів самоврядування, було розпущено й повітову народну управу.

Тим часом договір, укладений УГА з Добровольчою Армією, викликав усе більше невдоволення серед галичан. Тому як протидія курсу Начальної Команди УГА на союз із денікінцями в її рядах виникає таємна Колегія старшин, до якої увійшли отамани С. Шухевич, О. Лисняк, сотники Меленцій, Турчин та четар Д. Паліїв. Згадана колегія розпочала неофіційні переговори з армією генерала М. Омеляновича-Павленка, яка 6 грудня 1919 р. вирушила у свій знаменитий Зимовий похід. Ці переговори завершились укладенням у Вінниці 24 грудня 1919 р. угоди про об'єднання та спільні дії. Проте через важке становище УГА (тисячі хворих) ця угода так і не була зреалізована.

Наступного дня (25 грудня) Вінницю зайняв отаман Я.М. Шепель. Рештки денікінців, які були ще там, рятувалися втечею. Після цих подій Вінницю почали залишати і галичани, перебазовуючись згідно з директивами Добрармії від 29 грудня на південь, у район між Бірзулою та Одесою. Таким чином, боєздатні частини УГА під проводом М. Тарнавського 30-31 грудня 1919 р. залишили Вінницю. Проте у місті залишалися тисячі хворих стрільців. З метою їхнього порятунку від розправи з боку більшовиків радикально налаштовані галичани засновують Ревком УГА і 31 грудня 1919 р. укладають договір з більшовиками про розрив з Добрармією та про реорганізацію галичан в Червону Українську Галицьку Армію. Цю угоду підписали члени Ревкому УГА. Згодом у Бірзулі за прикладом Ревкому ЧУГА у Вінниці політичний відділ при Начальній Команді УГА створює б лютого 1920 р. Начальний Ревком УГА — керівний орган галицького війська. Наступного дня він видає наказ про створення Червоної УГА. Невдовзі обидва ревкоми — вінницький та бірзульський об'єднуються. Згодом 25 лютого у Вінниці відбувається 1-й військовий з'їзд, на якому обрано військову раду, що перебрала на себе функції Ревкому.

 1920 рік

Більшовики

Все ж, попри дезорганізацію частин УГА, вступ більшовиків у Вінницю (3 січня 1920 р.) зовсім не виглядав легкою прогулянкою. Як писала згодом газета «Червоний прапор» (Київ) за 4 січня того ж року, «вчора вночі, після завзятого бою з галицькими частинами, взяті вокзал і місто Вінниця. На вокзалі захоплена колосальна здобич. У наші руки попало багато полонених. Захвату Жмеринки чекаємо з години на годину». Одразу ж після захоплення влади, більшовики заходилися енергійно її зміцнювати. Зокрема, вже 2 січня 1920 р. було обрано тимчасовий губком КП(б)У на чолі з А. Хвилею, б січня 1920 р. створюється губревком, який очолив К. Полянін, а з 24 лютого того ж року — М.Г. Козицький. Деякий час до ревкому входили також боротьбисти, однак на початку 1920 р. вони були виведені звідти. Крім них, певну конкуренцію більшовикам у боротьбі за владу намагалась також скласти Українська комуністична партія, установчий з'їзд якої відбувся у Вінниці 22-25 січня 1920 р. 

За почином московських більшовиків їх місцеві однодумці організували у Вінниці 29 січня перший на Поділлі комуністичний суботник. Згодом такі масові заходи стали проводити періодично. В галузі соціально-економічної політики проводилися заходи з метою відновлення роботи промислових підприємств, транспорту, скорочення безробіття тощо (зокрема, 11 січня 1920 р. було відкрито біржу праці). Розпочинають також свою роботу міські хлібопекарні і заклади громадського харчування (в їх числі — чотири відкриті у березні їдальні, дві з яких були платні і дві безплатні), місто забезпечувалось паливом.

Освітянські структури зайнялися ліквідацією неписьменності. Центральне бюро профспілок Вінниці зобов'язало своїх малописьменних та неписьменних членів відвідувати школи грамоти, які почали діяти при заводах і фабриках, а також в різних районах міста. У місті розпочато підготовку учителів для початкових і середніх шкіл та відкриття короткотермінових курсів радянського будівництва.

У сфері культурного будівництва важливу роль відіграють робітничі клуби (найзначніший із них відкрився 11 квітня 1920 p.), які в нових умовах намагаються продовжувати традиції своїх попередників доби УНР. Варто також відзначити, що у Вінниці був організований симфонічний оркестр, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженням пам'яток історії та мистецтва.У цей же час (18 квітня 1920 р.) започатковано видання газети, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженням пам'яток історії та мистецтва. У цей же час (18 квітня 1920 р.) започатковано видання газети «»Юный пролетарий». Ще раніше (з 11 січня 1920 р.) почала виходити газета «Вісти — Известия Подільського Губерніяльного Революційного Комітету (з 8 лютого того ж року — «Вісти»), орган Подільського губревкому та губкому КП(б)У. 

Знаменною подією не лише для Вінниці, але й для усієї України було об'єднання 28 січня 1920 р. у нашому місті театральних труп А. Бучми та Г. Юри в Новий драматичний театр ім. І. Франка. Головним режисером новоутвореного театру став Гнат Юра. Крім нього, до творчого ядрз колективу увійшли також композитор і диригент Б. Крижанівський та художник М. Драк.

Становище більшовиків у цей час все ж не можна було назвати стабільним. Південними районами Поділля рейдувала армія генерала М. Омеляновича-Павленка, яка здійснювала славнозвісний «Зимовий похід». До того ж, не припинялася партизанська боротьба селянських повстанських загонів. За даними історика Б. Козельського, Вінницю 23 лютого 1920 р. після 4-денних боїв зайняв отаман Шепель. В його руки дісталося майже все майно, захоплене більшовиками у Денікіна. Однак найбільш невдалим для більшовиків був квітень 1920 р. 23 квітня, дізнавшись про наближення армії М. Омеляновича-Павленка, 2-а бригада ЧУГА (командувач — Ю. Головінський) вирішує підняти повстання в тилу у більшовиків, її виступ підтримала також 3-я бригада. Повсталі галичани роззброїли гарнізон у Літині, перестріляли велику частину комуністів і повели наступ на Вінницю. О 8-й годині вечора того ж дня вони відкрили артилерійський вогонь по місту, після чого увійшли у Вінницю, зайнявши Миколаївську вулицю (нині — Соборна) до готелю «Савой» та вулицю Петра Могили (теперішня Свердлова) аж до Староміського мосту. Однак, зібравши всі сили, місцеві більшовики вранці 24 квітня відкидають повстанців на Літинському шосе до сіл Шереметка та Людвиківка (нині — у складі Вінниці). Вночі 24 квітня на допомогу вінницьким комунарам підійшли з Калинівки частини 17-ї кавалерійської дивізії з бригади Г. Котовського, і повстанці, зазнавши великих втрат, відступили до Літина. Невдовзі, 27 квітня, вони були роззброєні польським військом та відправлені до таборів інтернованих.

Поляки

Виступ галичан не минув безслідно, сприяючи успішному наступу в Україну з 25 квітня 1920 р. польської армії та союзних їй 2-х українських дивізій. Під натиском сил союзників 12 та 14 радянські армії відкочувались на схід і, таким чином, Вінницю вони залишили без бою в ніч з 27 на 28 квітня 1920 р. Після звільнення Вінниці від більшовиків вона знову (у травні — червні 1920 р.) стає фактично столицею України. Невдовзі сюди перебираються уряд та Директорія УНР. У Вінниці 5 травня 1920 р. впродовж одного дня перебував голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С. В. Петлюра. Про цю подію яскраво оповідала вінницька газета «Хвиля» від 7 травня 1920 р. В газеті, зокрема, зазначалося, що залізничний вокзал, куди Петлюра прибув у супроводі військового міністра В. Сальського, міністра єврейських справ П. Красного та ад'ютантів, був прикрашений синьо-жовтими прапорами, квітами та зеленим віттям. Хор школярів виконав національний гімн «Ще не вмерла Україна». З привітальними промовами виступили губернський комісар, представники Вінницької Національної Ради, залізничників, старшинської сотні української комендатури. Після цього Петлюра, гаряче зустрінутий мешканцями міста, які вітали його хлібом-сіллю, рушив до православного собору в центрі міста, а звідти — до будинку міської думи. Там він виступив із промовою, в якій запевнив, що уряд України і надалі захищатиме революційні здобутки народу, забезпечуватиме право національних меншин на культурно-національний розвиток. Згодом відбувся багатолюдний мітинг, на якому перед присутніми з балкону міської думи виступили В. Сальський, П. Красний та губернський комісар. Після мітингу Петлюра поїхав до готелю «Савой», а звідти — на залізничний вокзал. 

7 травня 1920 р. Петлюра видає наказ про переїзд до Вінниці міністерств та центральних установ. Одним із перших до нашого міста переїхало військове міністерство (11 травня 1920 p.), яке розташувалося в готелі «Савой». Невдовзі прибули й інші міністерства та відомства. Канцелярія Головного Отамана розмістилася в будинку Львовича на Ольгердівській вулиці, міністерство пошт і телеграфів — у місцевій поштово-телеграфній конторі, міністерство фінансів — в будинку Російського торговельне—промислового банку, міністерство земельних справ — в будинку Четкова на Пушкінській вулиці, міністерство праці —  на Миколаївському проспекті, 35. 

Ще раніше відновили свою діяльність місцеві органи влади, сформовані до приходу більшовиків. Як і раніше, головою міської управи залишався А.Р. Фанстіль, думи — І.Я. Слуцький. Натомість, головою Подільської губернської народної управи став В. К. Приходько, губернським комісаром — Є. Колодяжний, вінницьким повітовим комісаром — Є. П. Теравський, головою повітової народної управи — Богуславський. Військовим комендантом міста було призначено Жидачівського, а з 15 травня 1920 р. — полковника Попсуй-Шапку. 4 травня 1920 р. відновив роботу Вінницький окружний суд. Обов'язки голови суду виконував І. Білинський, прокурора — В. Маришев. 

Новим явищем у політичному житті Вінниці цього періоду було існування Вінницької Національної Ради, філії Всеукраїнської Національної Ради (створена у січні 1920 р. в Кам'янці-Подільському як об'єднання національних сил, які не поділяли політику С. Петлюри). До приходу в місто української адміністрації Вінницька Національна Рада виконувала функції тимчасового органу цивільної влади та посередника у стосунках з польським командуванням. Надалі з приїздом губернського комісара функції Ради змінились. Вона стала політичним органом, який об'єднав усі політичні, національні, економічні та культурно-освітні сили українського громадянства (до її складу входило по З представники від українських політичних партій та по 2 від інших організацій). На зборах Вінницької Національної Ради 14 травня 1920 р. було обрано президію із 7 чоловік (Паливода, Денисенко, Шекерик, Богуславський, Зелінський, Маслов і Погоженко). Крім цього, було затверджено статут Ради і ухвалено рішення про негайне скликання передпарламенту. 

Варто відзначити і той факт, що Вінниця була першим містом в незалежній Україні, яке відвідав глава іноземної держави. Ним був керівник Польщі маршал Юзеф Пілсудський, який 16 травня 1920 р. прибув до міста зі Жмеринки. Після урочистої зустрічі високого польського гостя на залізничному вокзалі С. Петлюрою з його штабом Пілсудський вирушає до центру міста. Дорогою його вітають представники польської громади та духовенство, у Вознесенській церкві та католицькому костьолі були відслужені короткі молебні. Цього ж дня він дає інтерв'ю кореспондентові лондонської газети «Дейлі ньюс» і веде переговори з українським провідником С. Петлюрою. Маршал взяв участь в ексгумації й похованні страчених ЧК у 1919 р. членів ПОВ і їх посмертному відзначенні орденами. На відпочинок зупиняється в будинку доктора Новінського. Наступного дня близько 11 години 55 хвилин Пілсудський прибув до Білого залу міської управи, де з вітальними промовами виступили представники Вінницької Української Національної Ради (Маслов), Вінницької повітової народної управи (Богуславський), «Мацєжі» шкільної польської (ксьондз Яросевіч), Українського літературно-наукового товариства (Островський), польського громадянства (Вацлав Гжибовський), Українського товариства шкільної освіти (Погоженко), Польської партії соціалістичної (В. Скаржинський), української кооперації (Коваль), польського селянства і робітництва, єврейського громадянства тощо. У відповідь польський керівник, подякувавши за привітання, виголосив промову, суть якої зводилась до того, що «польський нарід несе ту волю, котру він сам здобув собі», «він ще більше буде радий, коли представники сейма Українського з представниками сейма Польського закреплять узи братерства ще більше, ніж зараз». Під бурхливі оплески Ю. Пілсудський закінчив свою промову такими словами: «Хай живе Вільна Україна і Польща!» Після обіду в готелі «Савой» високий гість того ж дня відбув із Вінниці. 

Важливі події відбувались у Вінниці і в наступні дні. Зокрема, 18 травня 1920 р. на засіданні ЦК УСДРП було обговорено політичну ситуацію в країні та ухвалено рішення про відставку уряду, який складався переважно із соціал-демократів. Наступного дня голова Ради Народних Міністрів І. Мазепа, виконуючи волю партії, разом з урядом іде у відставку.

26 травня 1920 р. було сформовано новий уряд. Замість соціал-демократа Ісаака Мазепи головою Ради Народних Міністрів став Вячеслав Прокопович. До складу його уряду увійшли: Олександр Саліковський (уродженець с. Потоки нинішнього Жмеринського району Вінницької області) — міністр внутрішніх справ, інженер Сергій Тимошенко — міністр шляхів, приват-доцент Київського Українського Державного університету Євген Архипенко — міністр народного господарства, полковник Володимир Сальський — військовий міністр, Іларіон Косенко — міністр пошт і телеграфу, Станіслав Стемповський (очолював польську громаду у Вінниці і виступав за незалежну українську державу) — міністр земельних справ, Іван Огієнко — міністр культів, Андрій Ніковський — міністр закордонних справ. В цілому новий кабінет за своїми поглядами був правіший, ніж його попередник.

Певні досягнення в української влади у цей період були і в сфері національно-культурного життя. У місті з 1 травня по 12 червня 1920 р. виходила газета «Хвиля», орган Вінницької Української Національної Ради. Продовжував плідно працювати Новий драматичний театр ім. І. Франка. Він, зокрема, поставив такі п'єси: драму-казку Г. Гауптмана «Затоплений дзвін» (8.05), твори В. Винниченка «Базар» (12.05), «Гріх» (20.05), «Чорна пантера і білий медвідь» (22.05), «Брехня» (28.05), драму М. Гальбе «Молодість» (27.05), комедію П. Бомарше «Весілля Фігаро» (29.05) тощо. У приміщенні згаданого театру 10 травня 1920 р. відбувся концерт славнозвісної капели Г. Давидовського, під час якого виконувались його власні та твори Лисенка, Леонтовича, Ніщинського й інших композиторів. 

Більшовики

Але важливі зовнішні та внутрішні умови не сприяли тоді розбудові та закріпленню української державності. 5 червня 1920 р. більшовики, зібравши великі сили, переходять у контрнаступ. Основною їхньою ударною силою була 1-а Кінна армія С.М. Будьонного, яка, прорвавши того ж дня фронт, сприяла загальному наступу більшовицьких військ. Окрім неї, у наступі також брали участь 12 та 14 армії і Фастівська група військ. 12 червня 1920 р. під їхнім натиском впав Київ, 19 червня— Вінниця. У цих умовах 7 червня 1920 р. керівництво УНР переїздить з Вінниці до Жмеринки. Попереду були нові бої, нові здобутки та жертви, підписання принизливих договорів та втрата незалежності. І хоча, за словами видатного українського мислителя І. Лисяка-Рудницького, українська революція «не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя».

 У  вересні  1920 року польські  війська  знову  взяли Західне  Поділля,  частину  Літинського  і  Могилівського  повітів.  В  середині  листопада  1920  року  Червона  Армія  остаточно  встановила радянську владу в краї.

1921 рік

Господарство було  зруйноване.  Валовий  збір  зерна  на  Поділлі  зменшився  порівняно  з  1913  роком  майже  втроє.  Цукрові  заводи  у  сезоні  1920—1921  pp.  виробили  цукру  тільки 4,45 % довоєнного  рівня.  Важке становище населення зумовило наростання повстанського руху проти радянської влади на початку 1921 року. Для  боротьби  з  ними більшовики  залучали  робітничі  загони,  діяли  також частини  особливого  призначення.  Важливу  роль  відіграли  комітети  незаможних селян.  На  квітень  1921  року  на  Поділлі  вже  було  145  волосних  і  1935  селянських організацій  КНС.  Понад  2,5  тис.  членів  комнезамів  взяли  безпосередню  участь у  розгромі  повстанців.  На Вінниччину було перекинуто  1-й кінний  корпус  Червоного  козацтва,  яким  командував  В.Примаков.

Хмільник в 1918-1921 рр.

В січні  1918 року  в  місті  було  встановлено  радянську владу. Створений  революційний  комітет  розпочав підготовку  до  виборів  у  раду робітничих, селянських  і  солдатських  депутатів.  До  складу  ради,  обраної  10  лютого,  ввійшло 15  чоловік. Наприкінці  лютого  1918  року  до  міста  вступили  австро-німецькі  війська.  У  травні  1918  року  була  створена  підпільна  більшовицька  організація,  до  якої  входили  21  член  партії  і  52  співчуваючі.  Вони вели  агітацію  проти  гетьмана Скоропадського.  В  листопаді  німецькі  війська  залишили Хмільник, а  у  грудні  владу  в  місті  захопила  Директорія.  В  лютому 1919  року  було  відновлено  радянську  владу.  В  місто ввійшли частини  1-ї  Радянської  української  дивізії,  якою  командував  М. Щорс.

20  травня  місто  взяв повстанський загін Шепеля.  Невдовзі  частини  Червоної  Армії вибили  його з  Хмільника.  28  травня  до  міста  вступив  інтернаціональний  загін  Київ­ського  окружвійськкомату.  Негайно  був  створений  ревком.  Для  його безпеки залишився  загін червоних кіннотників. Видали зброю  населенню  —  до  600  гвинтівок.  І  коли  13  червня  1919  року  під  містом  з ’явилися  повстанці Шепеля,  вимагаючи  від  населення  здати  всю  зброю,  наявні сили примусили їх відступити.  Був  відбитий  напад  і  в  липні.  14  серпня  1919  року,  коли  загін Червоної  Армії  залишив  Хмільник,  сюди  ввійшди  петлюрівці.  Лише  19  грудня частини  Червоної  Армії  відновили більшовицьку владу. Та незабаром місто зайняли частини зунрівської  галицької  армії.  29 лютого 1920 року у Хмільник вступила Червона Армія. Новостворений  ревком  запровадив  суворий облік  продуктів.  Товариство  чоботарів  пошило  для  Таращанського  полку  418  пар чобіт  і  вирішило  поставити  фронтові  ще  10  тис.  пар.  У   квітні  1920  року  місто  захопили  поляки.  У  червні  8-а  червонокозача  дивізія  вибила їх  з міста.  Відступаючи,  вони  спалили  Угринівський  міст  через  Південний  Буг.  У жовтні  цього  року  Хмільницький  ревком  на  своєму  засіданні  розглянув  питання про  взяття  на  облік  шкіряних,  миловарних,  свічкових  заводів,  продовольче  питання. Були створені  відділи ревкому —  міліція, житловий,  охорони здоров’я,  народної освіти.

Але  польські  війська перейшли  в  контрнаступ  і  18  жовтня  знову  зайняли  Хмільник.  Наприкінці  жовтня  Червона  Армія витіснила  інтервентів  з  Хмільника.  Слідом місто захопили петлюрівські частини.  Остаточно  більшовики його відбили з допомогою  частини  дивізії  Г.  І.  Котовського  в  середині листопада  1920  року.  

Перед  радянською  владою  міста  постало  важливе  завдання  —  відбудувати господарство,  яке  дуже  занепало  під  час  громадянської  війни.  В  грудні  1920  року у  Хмільнику  працювали  лише  кустарі,  переважно  одиночки.  Необхідно  було  впорядкувати  місто,  до  весни  відновити  роботу  майстерень  ремонту  сільськогосподарських  машин,  виробництва  коліс,  плугів,  лопат  та  інших  знарядь,  роботу  кузень. 800  жителів  міста,  вийшовши  29  травня  1921  року  на  недільник,  впорядкували територію  залізничної  станції,  вулиці  міста.  Для  забезпечення  селян  сільськогосподарським  знаряддям  були  утворені  прокатні  пункти.  Наприкінці  року  вже  працювали  артілі  і  підприємства,  які  виготовляли  для  населення  олію,  сукно,  мило, дьоготь,  шкіряні,  столярні,  шерстяні  та  інші  вироби.