Історія зберігає чимало прикладів прагнення українців до створення власної держави. Чи не найближче до цієї мети були українські революціонери 1917 – 1921 років. Багато фактів визвольних змагань початку ХХ ст. відкрилось нам за останні роки, але, ще й до тепер ми не знаємо всієї правди тих подій, не

У нерівній битві

Радянські історики стверджували, що з початку 1921 року в Україні була встановлена радянська влада та остаточно придушені намагання “буржуазних націоналістів” побудувати самостійну Українську Народну Республіку. А всі дії повстанських загонів, що ще майже десятиліття продовжували вести збройну боротьбу проти більшовиків, видавались як бандитські вилазки «недобитих петлюрівців та кулаків». Проте, виявляється, “бандитами” були переважно звичайні селяни, яких нова влада катувала продовольчими розверстками і податками та примусовим загнанням до колгоспів, представники інтелігенції (вчителі, лікарі та ін.), яку більшовики почали знищувати як клас, священики, проти яких розгорнули боротьбу атеїсти-безбожники. Навесні 1921 року в Україні діяло 102 повстанських загони загальною чисельністю до 10 тисяч багнетів, на Поділлі таких загонів було 21 із чисельністю до 1500. Сила нібито й велика, але підвела загальна для всіх українських повстанців біда – діяли загони розрізнено та стихійно, не мали єдиного штабу та конкретної мети, й тому протистояти регулярній Червоній армії, підрозділам ЧК та «інтернаціональним» полкам найманців були не в силі. Проте, потрібно віддати належне бійцям за самостійну Україну 1920-х років, які розуміючи всю безвихідність ситуації, продовжували вести боротьбу. 

Серед ватажків повстанців було чимало наших земляків, про яких нині, нажаль, мало хто знає. Широко відомо хіба що ім’я отамана Якова Орел-Гальчевського – колишнього вчителя села Сахни (нині – Летичівський р-н), який створив один із найбоєздатніших повстанських загонів на Поділлі. Його Подільська повстанська група мала понад сотню бійців, кілька загонів, які активно діяли у 20-х роках у Летичівському, Літинському та суміжних до них повітах. Але ж, крім Гальчевського були й інші ватажки.

Подільський отаман Хмара 

Семен Васильович Харченко-Харчук, він же отаман Хмара, народився 1886 року в селі Мордин Летичівського повіту (тепер с. Прилужне Летичівського р-ну). Батьки його були хлібороби, мали три десятини землі. Хоч і потрібен їм був помічник на господарстві, та все ж сина вирішили вивчити на вчителя: 1908 року Семен закінчив учительську семінарію. Вчителював у селі Гнатівці Летичівського повіту, поки не призвали у 1914 році до армії. За своє життя Семен Харченко воював у складі кількох регулярних армій: царської, Армії УНР, Червоної... Брав участь він і в Другому зимовому поході Української повстанської армії Юрка Тютюнника 1921 року. А найбільше уславився як отаман – командир підрозділу, що входив до Подільської повстанської групи Якова Орел-Гальчевського.

Все своє свідоме життя Семена Харченко присвятив боротьбі за кращу долю свого народу: від 1912 року в лавах Київської (підпільної) організації соціалістів-революціонерів проти царизму, потім у рядах царської армії проти німців, пізніше у Запорозькій та Залізній дивізіях Армії УНР боровся з більшовиками, пізніше у складі Червоної армії – з польськими загарбниками. Останні роки його діяльності пов’язані з українським підпіллям та повстанським рухом проти радянської влади. Безпосередній начальник Хмари у 1922 році, отаман Орел-Гальчевський так оцінював свого підлеглого: “Хмара був мрійником, закоханим у традиції минулої козаччини. Був трохи хвальком, любив і добре випити... Був патріотом, готовим на смерть. Був відважним, а при тому товариським... Жив більше почуваннями, ніж розсудливістю...”. А ось оцінка більшовиків: “Хмара – ідейний керівник бандитизму в Летичівському повіті... Банда добре обходиться з населенням і не грабує”.

7 серпня 1922 року Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини розбіглися. Як свідчить їх рапорт: “О 5-й годині біля будинку волосного виконкому робив огляд банди сам Гальчевський... У місті був розклеєний Наказ №1 по Червоній Армії, розташованій на території Поділля, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну)”.

На зиму повстанці Хмари і Гальчевського з більшовицької України мусили вертатися на Галичину, окуповану поляками. Щоб навесні знову повернутися на рідне Поділля... 

Отамана Хмару арештували в Кам’янці-Подільському під час чергового рейду 15 березня 1924 року. Судилище над отаманом Хмарою та його козаками – Я.Бондарем, І.Покидьком і А.Полярушем, сахнівськими повстанцями Пилипом Івановим і Микитою Топорівським, а також підпільником Василем Яблунівським відбулося 1 листопада 1924 року. ...На допиті Хмара старається давати ясні, точні відповіді. Говорить по-українськи... Коли член суду “товаріщ” Харітонов запитав: “Чи визнаєте себе винним?”, Хмара відповів: “Юридично так, але політично ні”. На питання, чи ідейно боровся проти “радвлади”, відповів: “Так, безумовно”. В останньому слові Хмара сказав таке: “Я селянин, який знає історію поневолення українського народу. Мені Україна дорога, якою б вона не була...”

Хмару засудили до розстрілу. Діяльність повстанців Василя Яблунівського та Пилипа Іванова було оцінено теж на смерть, бо вони, як і Хмара, були учителями, а отже, перевихованню не підлягали... Для інших повстанців, враховуючи їхній соціальний стан, замінили розстріл на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією. Страту більшовики призначили до “свята Жовтневої революції” – 7 листопада 1924 року. Коли чекісти проти ночі 7 листопада прийшли виводити на розстріл Хмару, Іваніва та Яблунівського, ті, розібравши пічку і озброївшись цеглинами, вступили з ними у останній бій… У сутичці козаків застрелили. Закопали на старому польському цвинтарі у Вінниці.

Отаман Яків-Орел  Гальчевський

Гальчевський Яків Васильович, народився 1894, с. Малинівка Літинського пов. Подільської губ., нині Літинського р-ну Вінницької обл. —  загинув у 1943, с. Пересоловичі, Польща, в бою з загоном армії крайової) — військовий діяч, активний учасник повстанського руху в Україні. Штабс-капітан російської армії (літо 1917), сотник Армії УНР, майор Війська Польського. 

Вчитель Я.Гальчевський з початком першої світової призваний рядовим 2-ї запасної гарматної бригади (1914, м. Казань), закінчив Житомирську школу прапорщиків, потім командир маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915 р.), командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916 р.), командир роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютант командира 29-го Туркестанського полку (кін. 1916—1917 рр.), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (квітень 1917 р.), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917 р.), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (1917 р.), завідувач школи с. Брусленів (1918), член повітової шкільної ради (1918 р.), організатор і командир Окремого Літинського куреня 2-го українського корпусу (кін. 1918 — поч. січня 1919 рр.), сотник Окремого Гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (січень 1919 р.), сотник 1-ї батареї 61-го Гайсинського пішого полку ім. Симона Петлюри (з січня 1919 р.), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23 квітня — травень 1919 р.), повстанський отаман (травень 1919—1925 рр.), командувач Подільської повстанської групи (1922 р.), командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережної України (1922—1923 рр.), командир сотні 67-го пішого полку 4-ї стрілецької дивізії (з вересня 1930 р., м. Бродниця на Помор’ї, Польща), 3-го (рекрутського) батальйону 67-го піхотного полку (1939 р.), начальник 108-ї поборової комісії (з 24 серпня 1939 р.), командир 4-го батальйону 67-го полку (з 27 серпня 1939 р.), 4-го батальйону 14-го полку (з 29 серпня 1939 р.), батальйону «Бродниця» полку Народної Оборони 4-ї польської дивізії (з 11 вересня 1939 р.), командир батальйону «Бродниця» 14-го полку 4-ї дивізії Війська Польського (вересень 1939 р.), організатор і командир Грубешівської самооборони (Холмщина, 1942—1943 рр.). Військові звання — штабс-капітан російської армії (літо 1917 р.), сотник Армії УНР (звання полковника присвоєно Головним отаманом Армії УНР С. Петлюрою 20 серпня 1922 р., але не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським), майор Війська Польського.  Отаман Яків Орел-Гальчевський, підбиваючи підсумки національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років, дав таку оцінку повстанським кадрам: “В повстанчих відділах весь український елемент був, безсумнівно, ідейний, а одиниці робилися фанатиками боротьби за національну Україну… Люди такі є святі й страшні. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам, бо їхнього чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя. Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Харка”.

30-го листопада 2013 року, у суботу, в селі Малинівка на батьківщині Якова за сприяння Крайового Товариства «Вінницький козацький полк імені Івана Богуна» відбулось відкриття пам’ятного знаку видатному борцю за українську державність, герою національно-визвольних змагань 1917-20-х років XX століття, полковнику армії УНР, легендарному отаману Орлу Якову Гальчевському. 

Василь Харко, помічник Якова Гальчевського ще з часу їхньої служби в Армії УНР, мав справжнє прізвище Василь Сензюк. Родом із села Сахни, що на Летичівщині. Військове звання – підхорунжий. Від січня 1921 року – активний учасник українського підпілля на Поділлі.

Як охоронець, Сензюк завжди був поруч зі своїм отаманом. Разом із ним ще взимку 1921 року обійшов Вінницький, Літинський та Летичівський повіти, розшукуючи товаришів по зброї з метою організувати їх для боротьби. У квітні 1921 року, формуючи новий повстанський загін, Яків Гальчевський призначив Василя Сензюка командиром другої сотні – на той час вона складалась лише із дванадцяти осіб. Першою акцією Сензюка навесні 1921 року було знищення активістів у селах Летичівського повіту та бій з ударною групою ЧК на хуторах під Деражнею, під час якого ворог втратив до 10 чоловік вбитими і пораненими.

Не злічити боїв і сутичок, в яких взяв участь Василь Сензюк, та не можна не згадати найтяжчого і найдовшого бою Подільської повстанської групи проти шести полків Червоного козацтва. Стався бій у лісі біля Монастирка, що під Літинецьким Майданом. Тільки ніч зупинила січу... В цьому бою було знищено близько 120 червонокозаків і близько сотні поранено. Повстанці ж втратили лише двох побратимів! Згадуючи цей бій, Орел-Гальчевський зазначав: “Треба сказати, що в регулярній війні неможливо, щоб із такою малою силою, як 60 із чимось шабель, боронитися перед тисячею ворога. З цього – висновок, що коли команда і козаки морально не заломляться, то з кожного положення можна вийти, навіть з оточення”.

Та який би героїзм не виявляли козаки і старшини Подільської повстанської групи, все ж у другій половині 1922 року сили були явно нерівні... Тож 2 вересня після кількаденних безперервних боїв довелося Гальчевському розпустити повстанську групу. Більшість козаків залишилася на Батьківщині, а Гальчевський на чолі вісімдесяти бойовиків перейшов Збруч... Разом з отаманом пішов до Польщі і Василь Сензюк. 

Уже наступного літа Гальчевський відправив до України три повстанські групи – Волинську, Київську і Подільську. Разом із Подільською перейшов кордон і Василь Сензюк. У середині липня 1923 року Сензюк, виконуючи завдання свого отамана, відновив у районі свого рідного села Сахни партизанський відділ у складі десяти козаків, озброєних рушницями. Та недовго він отаманував: у ніч проти 27 липня 1923 року в районі Віньківців, він потрапив у засідку ударної групи Подільської губернської ЧК. У бою Сензюка смертельно поранили... 

Так загинув святий і страшний – козак Василь Сензюк, який у час боротьби визнавав тільки один шлях – шлях перемог.

Отаман Чорний Ворон

11 листопада 1894 року в родині селян Оникія і Єфросинії Чекірди в с. Іванківці Проскурівського повіту народився син Віктор. Дитячі роки він провів у рідному селі, а освіту здобув у Проскурівській міському училищі школі, шість класів якого закінчив 1911-го. 1913 року Віктор Чекірда здав екстерном екзамен в реальне училище ще за два роки. Після цього влаштувався урядовцем у казенній палаті Кам’янця-Подільського.

У 1915 році Віктора мобілізували до війська. Скінчивши 1-шу київську школу прапорщиків, виїхав на фронт, де перебував до 1917-го. Після Лютневої революції брав активну участь в українізації частин російської армії, пізніше в лавах Армії УНР “боровся за самостійність Батьківщини”. Згодом діяв на чолі партизанського загону. 

Коли наприкінці 1920 року Червона армія остаточно витіснила українські війська за Збруч, Віктор Чекірда залишився на Поділлі. Тут він організував підпільний національний загін, ставши його отаманом на ім’я Чорний ворон. Одночасно В.Чекірда легалізувався під іншим прізвищем на посаді заступника заготівельного відділу в Томашполі Ямпільського повіту, а згодом став волосним начальником міліції. У міліції його ледь не викрили – після двох місяців служби мусив тікати. Знову під іншим прізвищем знайшов роботу на цукроварні.

Загін Чорного Ворона був непостійним, козаки збиралися лише на акції. Нальоти здійснювали вночі, атакували переважно “відділи ЧК”, нещадно нищачи ворога, документацію та майно, випускали політв’язнів. А вдень отаман знову ставав “совслужащім”. Оскільки в цукроварнях стояли червоні гарнізони, Віктор Чекірда мав можливість перезнайомитися з командирами багатьох більшовицьких частин. Проводячи з ними дозвілля, діставав багато цінної інформації. Червоні й не здогадувалися, що симпатичний чорнявий юнак і є отим грізним Чорним Вороном, за яким вони не один місяць полювали. 

Восени 1921 року Віктор Чекірда виїхав до Польщі, де налагодив зв'язок з українськими військовими інституціями УНР в еміграції. Перечекавши зиму, повернувся на Батьківщину та став продовжувати «відплатні акції» – напади на підрозділи ЧК, каральні батальйони, тюрми на Поділлі. Для знищення Чорного Ворона було вислано «цілий радянський каральний полк». В бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі, полк чекістів розгромив загін повстанців, а самого отамана поранили. В.Чекірда був змущений перебратися до Польщі. З таборів для інтернованих хотів знову вирушити до України, але більшовики до того часу вже майже знищили національний збройний опір на своїй території. Крім того, керівництво УНР в екзілі вже не бачило реальних можливостей організувати нові повстання.

У 1924 році Віктор Чекірда оселився в Чехії, де навчався в Українській господарської академії в Подєбрадах та у господарчій школі в Рожнові. Там же 1934 року Віктор повінчався з дочкою лісничого... Після Другої світової війни В.Чекірда перебував на еміграції в Німеччині, потім тринадцять років жив у Парагваї, заснував тут молочну ферму. Згодом виїхав до США, де, тяжкою працею заробляючи на життя, щедро жертвував на національно-громадські потреби, співпрацював із журналом “Дороговказ” (Торонто) – органом вояцької думки, до редакції якого надіслав чимало спогадів про партизанську діяльність на Поділлі. У 1964 році редакція “Дороговказу” привітала сотника Армії УНР Віктора Чекірду з 70-літтям та надрукувала невеликий фрагмент одного з його спогадів. У короткому вітанні редакція повідомила, що Віктор Чекірда є лицарем трьох українських орденів: Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста... Далі сліди колишнього отамана губляться. 

Брати Бернадські

Повстанський отаман Іван Бернадський родом із села Женишківці тепер Віньковецького району. Його загін діяв на території Летичівського, Літинського, Проскурівського та інших повітів Подільської губернії. “В останній час, - читаємо в інформаційному донесенні червоноармійців за вересень 1921 року – в Летичівському, Проскурівському й Ольгопільському повітах з'явилась організована петлюрівська банда під командою якогось Бернадського. В серпні банда ця рядом зухвалих операцій привернула особливу увагу органів, ведучих боротьбу з бандитизмом. Встановлено, що Бернадський зв'язаний із закордонними повстанськими центрами, звідки він, очевидно, маючи регулярний зв'язок, отримує директиви. За внутрішньою структурою банда Бернадського представляє точну копію з регулярних частин петлюрівської армії. Бернадський веде діяльну агітацію, поширюючи друковані відозви, головним чином проти продподатку. Так, в середніх числах вересня в районі Проскурова банда Бернадського розклеїла декілька відозв. В одній із них він закликає населення до боротьби за самостійну Українську Народну Республіку, радить не виконувати продподаток і перешкоджати органам влади в справі проведення продподаткової кампанії. Підписана ця відозва Головним отаманом УНР Петлюрою, Начальником Штабу Юрком Тютюнником і Союзом Визволення України”.

В 1921 році загін Бернадського налічував до 70 козаків при 2 кулеметах, й здійснив чимало акцій. Так, у ніч на 23 червня побито голову Женишківського волосного виконкому, якого залишили в живих, оскільки він не був комуністом, 12 серпня здійснено наліт на продзаготовчу групу в Женишківцях, уніч на 9 вересня вчинено наліт на містечко Ялтушків (нині – Барський р-н), де розгромлено радянські установи, захоплено обоз повітового воєнпродпостачу, вбито інспектора карного розшуку, 21 вересня 8 бійців Бернадського прибули на концерт в село Женишківці і змусили присутніх співати українську пісню “Ревуть, стогнуть невільники!”, 14 вересня – наліт на Зіньків, де розгромлено канцелярію міліції, вбито міліціонера та 6 місцевих активістів, 18 вересня в Михалполі вбито 2 інструкторів по збиранню продподатку, поранено заступника голови волосного виконкому, забрано в нього печатку та документи, розклеєно відозви до народу. Останній бій Івана Бернадського відбувся уніч на 24 вересня 1921 року в районі Віньковець з кінною розвідкою 24-ї червоної дивізії. В нерівному бою отаман та п’ять його повстанців загинули.

Місце отамана зайняв його помічник та брат, учасник Другого Зимового походу, Клим Бернадський. Після загибелі Івана він зібрав із селян села Великий Олександрів (нині – Віньковецький р-н) новий загін, із яким 24 вересня 1921 року здійснив наліт на село Дашківці, а уніч на 8 жовтня на Бебехи. Незабаром цей же загін здійснив рейд дорогою із села Шелехове на Женишківці, де вступив у бій з червоноармійцями Київської бригади і захопив у полон ад'ютанта вказаної бригади… 5 грудня 1921 року Клим Бернадський був убитий у сутичці біля села Пилипи, що за 15 верст від Нової Ушиці.

Крім названих отаманів можна назвати ще десятки прізвищ подолян-борців за незалежну Україну у 20-х роках ХХ ст., яких у радянській історії незаслужено прирівняли до бандитів. Вся їх провина була лише в тім, що вони стали чинити збройний опір Червоному терору, не бажали бути підневільними більшовицької влади, не хотіли йти в комуну, не могли зректися Бога.

Яків Шепель — отаман Поділля та наймолодший полковник арміїЇ УНР