Наш край в кінці XVIII-XIX столітті

Соціально-економічний розвиток Вінницької області в ХІХ столітті. Особливості модернізації

1. Становище в сільському господарстві.

Визиск  посилювався  шляхом  запровадження  урочної  системи,  за  якою  селянинові  на  робочий  день  встановлювався  такий  обсяг  роботи,  що  виконати  його можна  було  лише  за  кілька  днів.  Крім  відбуття  панщини,  селянина  зобов’язували ще  виконувати  різноманітні  натуральні  та  грошові  повинності.  Кріпаки  віддавали поміщикам  десяту  частину  зібраного  меду,  двоє-трое  курей,  гроші,  худобу  тощо. Очевидець  тих  часів  російський  генерал  С.  П.  Шипов  засвідчив,  що  на  Поділлі поміщики  нестерпно  пригнічують  селян,  тут  «народ  доведений  до  крайнього  зли­денно-вбогого  становища,  яке  хіба  тільки  на  плантаціях  негрів  існувало». Навіть  польська  офіційна  статистика  змушена  була  визнати,  що  орендарі, економи  «гноблять  і  душать  різними  способами  бідного  селянина,  нищать  його фізичну  силу  надмірною  працею,  грабують  його  худобу,  продукти,  призводять його  до  останнього  убозтва  і  нужди».  Ще  важчим  було  становище  жінок-матерів, яких  примушували  ходити  на  жнива  з  грудними дітьми. Наростання  антипоміщицького  руху  змушувало  царський  уряд вишукувати нові,  більш  гнучкі  засоби  закабаления  народних  мас.  З  кінця  1839  року  на  Право­бережній  Україні  державних  селян  стали  переводити  на  оброчне  становище. Цим  забезпечувалось  більше  надходження  грошей  у  казну. Необмежена  влада  приводила  до  цілковитого  свавілля  поміщиків над селянами. Пани  зганяли  їх  з  родючих  земель  і  за  цей  рахунок  збільшували  посіви  товарного хліба.  Часто  поміщики  відбирали  у  них  всю землю,  переводячи їх  на  так  звану  місячну роботу.  Гніт  кріпосників деколи набирав таких  страхітливих  розмірів,  що  царський уряд  змушений був  на  Правобережній  Україні  запровадити  в  1847—1848 pp.  інвентарну  реформу.  За  селянами  закріплялись  ті землі,  які  знаходились  у  їх  користуванні.  Це,  як  правило,  були  малородючі  або  непридатні  для  обробітку  землі.  Три чверті  всієї  землі  належало  поміщикам.  За  інвентарними  правилами  панщина  обмежувалась до  трьох  днів  на  тиждень.  Визначались  розміри  селянських  повинностей.  Натуральна  рента  скасовувалась.  Але  за  впровадженням  у  життя  інвентарних  правил  не  було  встановлено  належного  контролю,  і  становище  закріпачених  мас  не змінилося. Поряд  з  існуванням  на  Поділлі  великого  поміщицького  землеволодіння гостро  відчувалося  безземелля  селянства.  В  середньому на  одну ревізьку душу  при­падало  1,23  десятини,  менше,  ніж  в  інших  губерніях  України.  Крім  великих  фео­дальних  латифундій,  багато  землі  було  в  заможних  селян.  Основна  маса  селян не  мала  тяглової  сили,  що відбивалося  на  їхньому  економічному  становищі.  Якщо  1799 року  в  Подільській губернії безкінні селяни становили  36,5 %, то  напередодні  реформи  1861  року  їх  було  вже  66,5 %.  Більшість  селянських господарств  користувалась  мізерними  наділами.  Багато  селян  мали  лише  садиби, їх  називали  городниками.  А  ті  селяни,  які  зовсім  не  мали  землі,  належали  до халупників. Кріпосництво  гальмувало  розвиток  сільськогосподарського  виробництва.  Поля засівалися  здебільшого  вручну,  врожай  збирався  серпами  і  косами.  Відстала  агро­техніка  зумовлювала  низькі  врожаї.  З  1799  по  1856  рік  в  Подільській  губернії неврожаї  повторилися  7  разів. 

Проголошена  1861  року  селянська  реформа,  яка  проводилась  царським  урядом в  інтересах  поміщиків,  не  здійснила  народних  сподівань  про  землю.  Значна  час­тина  земель  відійшла  від  селян.  Лише  в  50  волостях  Подільської  губернії  селяни втратили  186 426 десятин.  Основні  землі  і  далі  зосереджувалися в руках  поміщиків. До  них  перейшли  громадські  ліси,  пасовища,  водопої  та  ін.  382  поміщикам губернії  належало  більше, ніж  по  тисячі  десятин  кожному,  а  такі  магнати,  як  Потоцький,  Грохольський,  Браницький  та  інші,  володіли  десятками  тисяч  десятин землі.  Середній  наділ  на  ревізьку  душу  становив  2,4  десятини.  За  землю  селяни повинні  були  платити  великий  викуп.  По  губернії  він  перевищував  ціну  ділянок землі  у  2,5  раза. Звільнившись  від  кріпосницької  неволі,  селяни  потрапили  в  нову  економічну залежність,  яка  втягувала  їх  в  орбіту  товарного  виробництва.  Обезземелені  селян­ські  маси  стали постійним  резервом  постачання дешевої  робочої  сили  для  поміщиць­ ких  економій  і промислових  підприємств.  Створилися умови для  швидкого  розвитку капіталістичних  відносин  у  сільському  господарстві  та  промисловості. Виходу  з  тяжкого  економічного  становища  селяни  шукали  ще  в  оренді  панської землі.  За  неповними  даними,  в  1865  році  селяни  Ольгопільського  повіту орендували  в  поміщиків  більше  як  1000  десятин  землі.  За  половину  врожаю  бід­нота  орендувала  землі  в  Брацлавському,  Літинському  та  інших  повітах.  Це  було своєрідне  закабалення,  нова  форма  визиску  і  гноблення  селян. Водночас  зростали  різні  види  селянських  недоїмок.  У  1867  році  за  селянами Могилівського  повіту  їх  рахувалось 112,4  тис.  крб.,  Гайсинського  —  51,3  тис.  крб. Не  могли  врятувати  селян  від  розорення  і  промисли  —  рибальство,  візникування, ткацтво,  гончарство  та  інші. Пореформені  роки  позначені  швидкою  диференціацією  селянства.  

 За  ра­хунок  зубожіння  й  розорення  бідноти  зростала  глитайська  верхівка  села.  В  руках  куркулів  зосереджувалося  все  більше  землі.  Вони  використовували  вільнонайману  працю.  Розорені  поміщицько-куркульською  кабалою,  селянські  сім’ї залишали  рідні  місця  і  переселялись  на  Херсонщину,  в  Бессарабію  та  інші губернії  Росії.

2. Промислове виробництво

В  цей  період  зростало  число  промислових  підприємств,  зароджувався  робіт­ничий  клас.  Там  працювало  також  чимало  кріпаків.  Робота  на  підприємствах  була для  них  найтяжчим  видом  панщини. З  30-х  років  XIX  ст.  у  Подільській  губернії  швидко  розвивається  цукрова промисловість,  а  водночас  і  бурякосіяння.  В  1860  році  під  цукровими  буряками було  зайнято  5788  десятин.  В  1861  році  32  цукрові  заводи  губернії  виробили 530 644  пуди  цукру. Однією  з  провідних  галузей  промисловості  Подільської  губернії  було  гураль­ництво.  На  нього  припадало  3/4 всієї  продукції.  В  середині  XIX ст.  в  губернії  пра­цювали  251  гуральня  і  122  броварні.  Розвивалося  також  млинарство.  Існували й  такі  галузі  промисловості,  як  суконна,  панчішна,  селітрова. В  пореформений  період  швидко  розвивається  промисловість.  Коли  1862  року на  Поділлі  було  567  підприємств,  то  в  1901  році  їх  налічувалось  вже  5197.  Особ­ливо  інтенсивно  розгорталося  будівництво  фабрик  і  заводів  в  останнє  десятиріччя XIX  ст.  На  переважній  більшості  цих  підприємств  працювало  менше  як  по  10 робітників.  Число  зайнятих  у  промисловості  робітників  у  середньому  за  рік  з  1891 по  1900  рік  становило  27  294  чоловіка. У  промисловому  виробництві  губернії  найважливіше  місце  посіла  харчова промисловість.  На  її  частку  припадало  85  %  всього  промислового  виробництва. В  90-х  роках  у  губернії  було  51  цукровий,  79  винокурних,  20  спиртових,  18  пиво­варних  заводів,  3537  млинів.  Наприкінці  XIX ст.  на  перше  місце  виходить цукрова промисловість.  На  цукрових  заводах  було  зайнято  60 %  загальної  кількості робітників.  Появляється  нова  галузь  промисловості  —  виробництво  сільськогос­подарських  машин.  їх  випускали  невеличкі  заводи,  які  були  споруджені  у  Вінниці та  Могилеві. Для  розвитку  економіки  губернії  важливе  значення  мало  залізничне  сполу­чення.  В  1870  році  закінчилось  будівництво  Києво-Балтської залізниці, яка  прохо­дила  через  Козятин,  Вінницю,  Жмеринку  з  розгалуженням  від  Козятина  на  Бер­дичів.  Через  рік  була  введена  в  експлуатацію  залізнична  лінія  від  Жмеринки  до Волочиська.  Пізніше  були  прокладені  залізниці  Козятин—Умань,  Вапнярка — Христинівка,  Жмеринка—Могилів  та  ін.  Все  це  сприяло  розвитку  промисловості, пожвавленню  торгівлі.  Набагато  зріс  експорт  за  кордон  пшениці,  цукру,  спирту, шкіри. За  рахунок  експлуатації  робітників  наживалися  підрядчики  та  підприємці. Нерідко  підрядчики  в  подільських  селах  наймали зубожілих  і  розорених  селян на  роботу  на  цукрові  заводи  за  4—6  крб.  у  місяць,  а  одержували  за  кожного  по 8—10  крб.  чистого  прибутку1.  Підприємці  довели  робочий  день  до  12—15  годин. Великим  тягарем  для  робітників  були  штрафи,  які  часто  накладалися  самовільно за  кожну  дрібницю.  На  Лознянсько-Літинському  цукровому  заводі  штрафували і  навіть  звільняли  з  роботи  тих,  хто  відмовлявся  називати  паном  онука  управляю­чого, або  не  знімав  перед ним  шапки.  Підприємці не дбали про  охорону праці  робіт­ників.  Медичний  інспектор  губернії  засвідчив,  що  протягом  одного  виробничого сезону  на  цукрових  заводах  на  кожну  тисячу  робітників  припадало  30чол.  уби­тих  і  поранених.  Широко  використовувалась  праця  жінок  і  дітей,  які  одержували тільки  половину  плати  робітника-чоловіка.  Робітники  жили  в  тісних  і  брудних бараках.  На  примітивних  нарах,  де  вони  спали,  лише  раз  на  рік  мінялися  солома чи  сіно.  Погане  повітря,  холод,  бруд  призводили  до  частих  епідемічних  захворю­вань.  За  свідченням  одного  сучасника,  в  губернії  «тиф  і  дифтерит  гуляв,  як  вітер по полі».  Щорічно  від інфекційних хвороб вмирали тисячі людей.  Тільки в  1872 році від  холери  і  скарлатини  на  Поділлі  загинуло  9888  чол.,  в  1874  році  —  від  чуми й  дизентерії  —  9402  чоловіка. Напередодні  першої  світової  війни  Подільська  губернія  залишалася  аграрним краєм.  За  даними  1912  року  сільське  населення  становило  74,9  проц.  Дві  третини всіх  селян належали до  бідняків  і  потребували  додаткового  заробітку.  Всі  наявні підприємства  в  переважній  більшості  були  дрібними.  В  межах  теперішньої  Він­ницької  області  їх  було  3772,  з  яких  92 %  мали  не  більше  як  по  10  робітників. Вони  розміщались  переважно  в  селах.  На  долю  цукрової  промисловості  припадало 80 % всієї  продукції.  З  інших  галузей  найбільш  розвиненими  були  пивоварна, горілчана  і  борошномельна.  Великим  попитом  на  ярмарках  Брацлава,  Бара  та  ін­ших  міст  Поділля  користувалися  гончарні  вироби  народних  умільців-кустарів с.  Бубнівки  Гайсинського  повіту.  Вишивки  трудівниць  с.  Клембівки  експонува­лися  на  Всесвітній  виставці  в  Чікаго.  

3. Промисли

Значного  поширення  в  XIX  ст.  набувають  дрібні  селянські  промисли,  засно­вані  на  використанні  дешевих  місцевих  матеріалів:  глини,  дерева,  каменю.  Важ­ливими  осередками  гончарства  стають  Бубнівка,  Бар,  Жерденівка  та  Майдан-Бобрик.  Виготовлені  тут  посуд  та  різні  іграшкові  вироби  відзначалися особливою оригінальністю.  Майстри  гончарної  справи  з  покоління  в  покоління  передавали свій  досвід.  У  селі  Жерденівці  сім’я  Федора  Лавренюка  становила  цілу  династію гончарів. З дерева  виробляли сани,  вози,  бочки, столи,  вулики,  ложки,  веретена, сопілки. Цей промисел  став  масовим  у Літинському,  Гайсинському,  Могилівському,  Ямпільському та інших повітах. Про високий рівень  майстерності подільських  теслярів свід­чить  уціліла  до  нашого  часу  у  Вінниці  староміська  дерев’яна  церква,  споруджена без  єдиного  цвяха. Майже  в  кожному  селі  Подільської  губернії  виготовляли  полотно,  рушники, пояси,  запаски,  рядна,  мішки.  З  сукна  шили  чоловічі  й  жіночі  свити,  з  декора­тивних  тканин  —  одяг  та  різні  речі  для  внутрішнього  оздоблення  житла.  Художні тканини  виробляли  в  Ольгопільському,  Могилівському  і  частково  Гайсинському повітах. Населення  здавна  займалося  килимарством.  Чудові  узорчасті  килими  виго­товлялися  в  Немирові,  Тульчині,  Ямполі.  Характерним  для  подільських  килимів були  геометричний  та  рослинний  орнаменти.  Найбільш  вживаними  кольорами  були коричневий,  чорний,  білий,  малиновий,  сірий. Побутове  й  ритуальне  призначення  мало  народне  вишивання.  В  сільському побуті  встановився  звичай,  щоб  кожна дівчина  сама  собі  готувала  в  придане  вишиті сорочки,  рушники,  полотно  та  інші  предмети  одягу.  Оздоблювалися  вишивкою свити,  кожухи,  спідниці,  хустки,  рушники,  скатерки,  рядна.  Найпопулярнішими на  Вінниччині  були  вишивальниці  сіл  Клембівки  та  Яланця  Ямпільського  повіту. Селянські  промисли  поміщики  нерідко  використовували  як  джерело  своїх додаткових  прибутків.  Для  ткачів,  наприклад,  крім  звичайного  відбування  пан­щини,  встановлювалась  повинність  виготовляти  ще  й  полотно.  В  селі  Северинівці Літинського  повіту  кожного  ткача  змушували  виткати  для  поміщика  50  мір  по­лотна.  В  цьому  ж  селі  поміщик  вигадав  ще  й  таку  повинність:  кожну  дівчину, яка  виходила  заміж,  зобов’язували  передати  йому  150  мір  полотна.

4.Торгівля

В  економіці  Поділля  першої  половини  XIX  ст.  важливу  роль  відігравала  торгівля.  В  гонитві  за  одержанням  прибутків  поміщики  збільшують  вивіз  сільсько­-господарської  продукції  за  кордон  та  в  інші  губернії  Росії.  На  експорт  ішли  озима і  яра  пшениця,  мед,  поташ,  вовна,  хутра,  тютюн,  шкіра.  Могилівські  вишивки, гаптування  золотом  і  сріблом  на  мусліні  та  бавовняних  тканинах  продавалися нарівні  з  кращими  зразками  турецьких  виробів.  Кілька  разів  на  рік  відбувалися великі ярмарки  у Вінниці,  Барі,  Стрижавці,  Могилеві та  інших  населених  пунктах. На  початку  XX  ст.  у  межах  теперішньої  області  залізнична  мережа  становила 865  верст.  Крім  того,  було  386  верст  шосейних  шляхів.  Наявність  залізничної колії  та  шосейних  доріг  сприяла  розвитку  торгівлі,  продажу  цукру та  пшениці.

 М. Вінниця

Після  приєднання  Правобережної  України  до Росії  Вінниця  стає  центром Брацлавського  намісництва,  а  з  утворенням  Подільської  губернії  в  1797  році  — Вінницького  повіту.  Протягом  перших  років  перебування  у  складі  Росії  відбулися значні  зміни  в  юридичному  статусі  міста.  На  початку  1798  року  у  Вінниці  введено «Городовое  положение»,  яке  мало  більш  прогресивний  характер, ніж  середньовічне магдебурзьке  право.  Правда,  і  воно  забезпечувало  інтереси  найперше  заможних верств  населення.  Право  голосу  при  виборах  до  «Зборів  міського  товариства»  мали лише  особи,  які  володіли  капіталом  не  менше  5  тис.  крб.  і  досягли  25  років.  Ці збори  та  загальна  й  шестигласна  думи  були  органами  міського  самоврядування. Міським  самоврядуванням  керували  губернське  правління  і  губернський  магіс­трат.  Запроваджені  у  місті  нові  органи  проіснували  майже  без  змін  до  70-х  років XIX  століття. Основу  промисловості  в  першій  половині  XIX ст. складали  кустарні  промисли. Серед  них  головне  місце  належало  кравецьким,  шевським,  ковальським  майстер­ням.  У  місті  існувало кілька дрібних промислових підприємств.  Працювала  суконна мануфактура,  яка  спочатку  мала  два  верстати,  що  обслуговували  5  вільнонай­маних  робітників.  У  1809  році  на  цій  мануфактурі  працювало  вже  47  чоловік, а  ще  через  сім  років  їх  було  108.  Завдяки  технічному  вдосконаленню підприємства і  внаслідок  поступового  посилення  експлуатації  робітників  протягом  цих  жевосьми  років  випуск  продукції  збільшився  у  6,5  раза1.  У  30-х  роках  працювала фабрика  вовняних  виробів,  невеличкі  кустарні  майстерні  виготовляли  екіпажі, мило,  капелюхи,  сальні  свічки,  переробляли  тютюн  та  іншу  сільськогосподарську продукцію.  На  окремих  підприємствах  налагодили  виробництво  шкіри  й  цегли. Дальшого  розвитку  набула  торгівля.  Тут  продавалися  хліб,  сало,  м’ясо,  спирт, цукор,  а  також  продукція  місцевих  кустарних  промислів  і  підприємств.  Серед товарів,  що  привозилися  з  центральних  районів  Росії,  переважали  текстиль  і  за­лізо.  Періодично  у  Вінниці  влаштовувалися  ярмарки.  1852  року  в  місті  нарахо­вувалося  136  крамниць,  2  трактири  і  35  шинків.  За  вісім  наступних  років  у  місті відкрилося  ще  54  крамниці. Поступово  розширялася  територія  Вінниці.  Але  переважна  більшість  будинків споруджувалася  з  дерева.  Для  покрівлі  їх  в  основному  використовували  солому, драницю  і  дуже  рідко  черепицю.  В  1852  році  із  1427  будинків  кам’яних  було  23. В  1860  році  у  Вінниці  числилось півтори тисячі  будинків,  проживало  понад  10 тис. чоловік.  З  них:  6606  міщан,  804  купці,  866  ремісників.  За  національним  складом населення  розподілялося:  українців  і  росіян  —  51,7  проц.,  євреїв  —  35,3  проц., поляків  8,4  проц.  та  інших  4,6  процента3.  Значне  збільшення  єврейського  насе­лення  йшло  за  рахунок  його  переселення  з  Польщі. Значно  швидше  почала  розвиватися  економіка  міста  і  набагато  активізувалося громадське  життя  після  реформи  1861  року.  Важливим  стимулом  цього  розвитку було  залізничне  сполучення.  З  1871  року,  коли  закінчилось  будівництво  Києво-Балтської  залізниці,  Вінниця  сполучалася  з  Одесою,  Києвом,  Москвою,  Петербур­гом.  У  1873  році  відкрито  рух  на  залізниці  Козятин—ЗдолбуНово.  Цим  самим  Він­ницю  було  зв’язано  із  західними  містами  України  і  Польщею.  Водночас  швидко збільшувалось  населення  міста.  За  останні  40  років  XIX  ст.  воно  зросло  майже в  три  з  половиною  рази.  Провідною  галуззю  промисловості  міста  весь  час  залиша­лася  харчова.  Видавали  продукцію  пивоварний  завод,  заснований  у  1863  році, горілчаний  завод,  млин,  тютюно-махорочна  фабрика  та  інші  підприємства. В  1880  році  закінчується  будівництво  чавуноливарного  заводу  «Молот».  Це  було по  суті  перше  індустріальне  підприємство  міста.  На  ньому  виробляли  обладнання для  цукрових  і  винокурних  заводів,  нескладні  сільськогосподарські  машини  та знаряддя.  З  інших  значних  підприємств  почали  працювати  насіннєвий  і  суперфос­фатний  заводи,  взуттєва  фабрика  «Яструб». Чимале  місце  в  економічному  житті  Вінниці  посідала  торгівля.  Крім  торгівлі хлібом  та  іншими  сільськогосподарськими  продуктами,  широкого  розмаху  набрав збут  промислових  товарів.  За  розміром  товарообігу  Вінниці  належало  перше місце  в  Подільській  губернії.  Через  місто  проходило  близько  чверті  всіх  товарів Поділля.  В  1881  році  було  засновано  Вінницький  міський  банк. Забудова  міста  після  реформи  прискорилась,  але  вона,  як  і  раніше,  відбува­лася  безсистемно.  Біля  своїх  будинків  власники  часто  споруджували  майстерні або  крамниці,  не  дотримуючись  якогось  певного  плану.  Фасади  будинків  прикра­шалися  без  смаку,  спотвореними  елементами  старих  стилів  ренесансу  й  барокко. Лише  з  90-х  років  забудову  міста  почали  частково  планувати.  Були  сплановані вулиці  на  Замості,  які  являють  собою  прямі  і  широкі  магістралі.  Нового  вигляду місту  надавали  адміністративні  та  громадські  будинки.  Вони  здебільшого  з ’явля­лися  далеко  від  центру.  1887  року  було  споруджено  цілий  ансамбль  великих  стан­дартних  будинків  —  військове  містечко.  В  1897  році  завершено  будівництво психіатричної  лікарні  на  1200  місць.  Основні  корпуси  лікарні  побудовані  з цегли.  Тоді ж  з ’явилися  перші  великі  будинки  на  центральній  Поштовій ті у липі(нині  Леніна).  В  1890  році  тут  виросло  приміщення  реальної  школи,  а  через  десять років  —  жіночої  гімназії.  На  початку  XX  ст.  постало  питання  про  надійне  сполучення  центру  міста з  Замостям.  Раніше  через  Південний  Буг  переправлялись  паромом.  У  1886  році було  збудовано  дерев’яний  міст.  Нові  залізні  мости  спорудили  в  1902  році  через обидві  протоки  ріки,  що  омивають  острів  Кемпу. З  1880  року  вулиці  Вінниці  освітлювалися  гасовими  світильниками.  

Місто Хмільник

Після  приєднання  Правобережної  України  до  Росії  Хмільник  був  окружним центром  Брацлавського  намісництва,  а  з  1797  року — повітовим  містом Подільської губернії.  Місто  мало  свій  герб  —  зображення  срібної  башти  на  голубому  фоні. Хмільницьке  староство  з  населенням  6070  чоловік  Катерина  II  подарувала графові  Безбородьку.  1804  року  Хмільник  став  позаштатним  містом  Літинського повіту. На  початку XIX   ст.  Хмільник являв  собою  хаотично  забудоване місто.  Низинні частини  його  навесні  й  восени  затоплювалися  водою,  перетворюючись  у  болото. Із 830  будинків  лише  три  були  з  цегли.  У  місті  часто  виникали  пожежі.  1834  року згоріло  113  будинків.  1845  року  місто  дуже  потерпіло  від  повені  —  вода  знесла всі  мости,  затопила  багато  будівель. В  цей  період  швидко  багатіють  і  розширюють  свою  діяльність  православні церкви,  в  яких  царизм  вбачав  вірного  захисника  своїх  інтересів.  З  1788  року,  коли було  закладено  Порубинську  церкву,  і  до  1910  року  в  Хмільнику  спорудили 4  церкви. За  соціальним  складом  населення  Хмільника  (на  1861  рік)  розподілялося  так: дворян  і  духовенства  —  128  чоловік,  купців  —  208,  ремісників  —  1362,  міщан  — 5098  і  близько  400  чоловік  військових,  іноземців  та  ін.  У   місті  було  8  напівкустар­них  фабрик  і  заводів,  дрібні  ремісничі  майстерні,  в  яких  працювало  1149  чоловік. Скасування кріпосного права прискорило  економічний розвиток міста.  1878 року тут  засновано  ткацьку  фабрику  Гера.  Наприкінці  XIX   ст.  в  місті  вже  працювали водяний млин,  різниця,  олійня,  маслобійня,  миловарний,  пивоварний,  винокурний, черепичний  і  4  цегельні  заводи,  тютюнова  фабрика.  До  1905  року  стали  до  ладу ще  один  пивоварний  завод,  тартак,  чавуноливарний  завод.  Серед  1616  ремісників було  470  шевців,  250  кравців,  230  кушнірів.  Багато  жителів  займалося  перероб­кою  продуктів  землеробства  Й  тваринництва.  Населення  виробляло  олію,  тримало пасіки.  Сільськогосподарські  продукти  користувалися  великим  попитом  на  ярмар­ках,  особливо  хмільницька  цибуля,  виведена  місцевими  городниками.  Її  продавали в  багатьох  містах  Подільської  і  Київської  губерній,  вивозили  в  Одесу. Із  зростанням  промисловості  збільшився  приплив  переселенців  до  міста.  1897  року у   Хмільнику мешкало  14 тис.  чоловік.