Західні демократії та диктаторські режими

1. Наслідки Першої світової війни

1.1. Порівняно незначні втрати. Країна вступила у війну у квітні 1917 р., а її армія регулярно приймала участь у воєнних діях лише з літа 1918 р. Тому людські втрати збройних сил США були порівняно невеликі; приблизно 50 тис. убитими і близько 250 тис. пораненими.

1.2. Економічне піднесення. У результаті бурхливого економіч­ного розвитку воєнних років США вступили в нову фазу своєї індуст­ріальної еволюції. На початок 20-х рр. вони перетворилися на високорозвинену індустріальну державу.

Сполучені Штати виступили в ролі головного поста­чальника військових матеріалів, продовольства і сировини для воюю­чих держав. Загальний чистий прибуток всіх американських корпорацій протягом 1914—І918 рр. становив 33,6 млрд. доларів.

Гігантські кошти, які опинились в розпорядженні корпорацій, за­безпечили нові великі інвестиції в американську економіку. На початок 20-х рр. США давали майже половину світового видобут­ку вугілля, близько 3/5 світового виробництва чавуну і сталі, 2/3 добу­тої в усьому світі нафти, 85% світового випуску автомобілів.

Іншим найважливішим підсумком війни стала зміна міжнародного фінансового статусу США: вони перетворилися на основного кредито­ра європейських держав, а Нью-Йорк став міжнародним фінансовим центром.

Величезну роль у зміцненні могутності країни відіграла іммігра­ція до США. У 1900—1914 рр. у країну прибуло 14 млн. чоловік з Європи, головним чином з Польщі, Росії, Австрії, Італії, Англії, Німеччини, Ірландії й інших країн.

1.3. Курс на світове лідерство. Різке зростання питомої ваги США в міжнародній економіці ство­рило умови для активного втручання у сферу світової політики. Уряд демократів на чолі з В.Вільсоном взяв курс на завоювання світового лідерства.

Програма рішучої активізації зовнішньополітичної діяльності США була викладена в «14-ти пунктах» Вільсона, з якими він виступив у по­сланні до Конгресу (парламенту США) у січні 1918 р.

Висуваючи цю програму післявоєнного устрою світу, яка містила в собі принципи національного самовизначення, вільної торгівлі, відкритої дипломатії і т.д., правлячі кола США прагнули укласти вигідні для них договори про переділ світу. Вони домагалися міжнародного визнання принципів «відкритих дверей» і «рівних можливостей» з метою ослаблення позицій європейських держав і посилення амери­канського впливу в країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

Однак результати Паризької конференції виявилися несприятливими для адмі­ністрації Вільсона. Англія і Франція зберегли за собою провідну роль у світовій політиці, особливо в європейських справах.

США прагнули зберегти сильну Німеччину, яка б становила протива­гу Англії і Франції в Європі.

Уряд США був змушений підписати окремий, сепаратний договір з Німеччиною, у тексті якого вже не було згадок про Лігу Націй. Так організація, що утворилася завдяки американському президенту, почала працювати без участі США.

2. Період «проспериті» («процвітання»)

2.1. Економіка. На 1922 р. США змогли перебороти еконо­мічні труднощі, викликані наслідками Першої світової війни і кризою 1920-1921 рр.

Економічне піднесен­ня у США почалося раніше, ніж в інших країнах - у 1922 р. - і продовжувалося фактично до осені 1929 р. Пов'язані з ним посилення позицій США у світовій економіці, підвищення рівня і якості життя американців отримали в історії назву «проспериті» або «американське процвітання».

В результаті економічного піднесення різко зросла питома вага США у світовій економіці. На кінець 20-х рр. вони давали 48% промислового виробництва усього західного світу, виробляючи продукції на 10% більше, ніж Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія і Японія разом узяті.

Символом американського «процвітання» став автомобіль. Випуск автомобілів заводами «Форд», «Дженерал Моторз», «Крайслер» та інших збільшився з 2,2 млн. у 1921 р. до 5,3 млн. у 1929 р., що становило 3/4 світової продукції автомобілебудування. Загальний парк автомобілів СШАв 1931 р. досяг 27 млн. а на тисячу жителів країни припадало 217,9 автомобілів!

Головні риси періоду «проспериті»:

2.2. Соціально-політичне життя.

Навіть у роки «процвітання» дава­ли про себе знати соціальні проблеми. 3 млн. безробітних американців не знаходили застосування для своїх зді­бностей. Зростання зарплати працюючих не можна було зрівняти з невтримним зростанням прибутків великих підприємців. Збільшення торгівлі в кредит свідчило про те, що внутрі­шній ринок звужувався, падала купівельна спроможність більшості насе­лення.

Уряд президента У.Гардінга з самого початку рішуче висловився проти політики державного регулювання. Президент закликав до істотного скорочення державних витрат на соціальну допомогу.

Серйозною реформою в політичній сфері було надання виборчих прав жінкам згідно з XIX поправкою до Конституції США, яка набра­ла чинності в 1920 р.

У країні стали переважати консервативні настрої. Найяскравіший тому приклад - запровадження «сухого закону». XVIII поправка до Конституції США (1920) заборонила виготовлення і продаж алкоголь­них напоїв на території США.

«Сухий закон» обернувся в 20-ті рр. зростанням організованої злочинності, створенням цілої системи нелегального поширення спиртних напоїв.

Заради отримання прибутку підприємці не зупинялися перед пору­шенням законів. Корупція і махінації деяких членів уряду, чиновників і інших осіб, близьких до президента, почали компрометувати самого главу держави. І лише раптова смерть Гардінга в 1923 р. врятувала його від ганьби подальших викриттів.

Відповідно до Конституції США, президентську посаду зайняв віце-президент К.Кулідж. «Справа Америки - бізнес» - так визначив новий президент основ­ний курс своєї політики. Новий глава Білого дому не менш категорич­но, ніж його попередники-республіканці, відкидав концепцію держав­ного регулювання соціально-економічних відносин. К.Кулідж рішуче висловився на захист «принципу індивідуальної відповідальності» кожного американця за результати своєї діяльності.

2.3. Міжнародні відносини. У сфері зовнішньої по­літики адміністрації Гардінга і Куліджа проводили курс на політичну і економічну експансію в країни Латинської Америки і Далекого Схо­ду. Особливо енергійно США боролися за посилення свого впливу в Китаї, що різко загострило американо-японські відносини. Підсумки Вашингтонської конференції фактично закріпили панування США в Далекосхідно-Тихоокеанському регіоні.

У відносинах з європейськими країнами США продовжили курс політики ізоляціонізму. За розпорядженням президента Гардінга в березні 1922 р. всі американські війська, що знаходилися в Рейнській зоні, поверталися на батьківщину. З іншого боку, США багато зусиль доклали для відродження сильної Німеччини, з явною метою послаби­ти позиції Великої Британії і Франції у європейських справах. Після мирного договору 1921 р. з Німеччиною було укладено угоду про дружбу і торгівлю між США і Німеччиною. Сполучені Штати були головним ініціатором прийняття плану Дауеса, спрямованого на відновлення економічного потенціалу Німеччини.

У відносинах із СРСР американська адміністрація дотримувалась жорсткого курсу. 21 березня 1923 р. державний секретар Ч.Х'юз за­явив, що США не визнають СРСР до того часу, поки він не поверне зовнішні борги і не відшкодує збитки іноземним громадянам, які втра­тили в цій країні власність.

3. «Велика депресія»

3.1. Початок та причини. Період економічної стабілізації в Європі і США закінчився в один день - 24 жовтня 1929 р., коли на нью-йоркській біржі було продано 12,8 млн. акцій, що було в 1,5 раза більше, ніж будь-коли до цього.

Курс цінних паперів став стрімко падати, і через п'ять днів було встановлено новий рекорд продажу акцій - 16,4 млн. При цьому падін­ня курсу акцій майже не припинялося понад три роки, і на березень 1933 р. їхня загальна вартість зменшилася у 4,5 рази.

Незважаючи на свої безпрецедентні масш­таби, глибину і тривалість, криза 1929-1933 рр. була природною для ринкової економіки кризою надвиробництва. І вона не випадково заро­дилася саме в США, названа «великою депресією», не мала собі рів­них в історії і носила всесвітній характер.

Причини кризи:

3.2. Основні наслідки «великої депресії». Після краху на нью-йоркській біржі криза охопила усі провідні країни світу (крім СРСР). Американські банки перестали надавати кредити європейцям. Банки США, а потім і інших країн, ставали неплатоспроможними. Грошей в обігу ставало все менше, й економічна активність неухильно падала.

Економічна сфера: Падіння обсягу вироб­ництва: в 1932 р. його обсяг склав 53% стосовно до 1929 р. Припинили своє існу­вання 20% всіх банків країни. Збанкрутували 130 тис, підприємств. Національний доход впав з 87 млрд. доларів у 1929 р. до 40,3 млрд. у 1933 р. Видобуток вугілля зни­зився на 42%, виплавка сталі скоротилася в 4 рази. Розорилися 897 тис. фермерів.

Соціальна сфера: На 1933 р. у країні було зареєстровано 13 млн. безробітних. Реальна заробітна плат­ня робочих за період кризи скоротилася на 35%. Прибутки фермерів ско­ротилися на 58%. У Нью-Йорку в 1931 р. було тільки зареєстро­вано 2 тис. випадків голодної смерті. Падіння купівельної спроможності населен­ня.

Політична сфера: Зростання настроїв расизму, націоналізму, людиноненависництва. Адміністрація прези­дента Г. Гувера втрача­ла важелі управління країною. Криза філософії індиві­дуалізму, яку пропагу­вали республіканці. Загальнонаціональні «голодні походи» тру­дящих США в Вашинг­тон (1931, 1932). Зіт­кнення з поліцією і вій­ськами.

4. «Новий курс» Ф. Рузвельта

4.1 Прихід Ф.Рузвельта до влади. Криза 1929-1933 рр. залишилася в історичній пам'яті американців символом національної трагедії. Були піддані сумніву цінності аме­риканського індивідуалізму. Погляди громадян США були звернені до держави, втручання якої здавалося єдиним засобом виживання в цю важку годину.

Гнучка тактика демократів, обіцянка ліберальних реформ, більш сприятливе становище демократів як партії опозиції - усе це забезпе­чило Ф.Рузвельту значну перемогу на виборах.

Міль­йони американців з нетерпінням чекали зміни адміністрації, сподіва­ючись, що Ф. Рузвельт уживе енергійних заходів у боротьбі з кризою і здійснить обіцяний ним «новий курс».

4.2. Рішучі дії нової адміністрації. Ф. Рузвельт прийшов до вла­ди, коли криза в США досягла апогею. В останні тижні республікансь­кого правління почався банківський крах, який став прямим результа­том потрясінь у виробничій сфері. Він посилювався також внаслідок спекулятивної діяльності банків, що викидали на ринок величезну кі­лькість нічим не забезпечених «коштовних» паперів.

Теоретичну основу «нового курсу» становили погляди англійського економіста Дж. Кейнса про необхідність державного регулювання еко­номіки для забезпечення безперебійної роботи ринкового механізму.

Реформи нової адміністрації охопили всі сфери промисловості, сільське господарство, фінансову і банківську системи, а також соці­альні і трудові відносини.

а) Фінансова і банківська системи. Економічна ситуація в країні диктувала необхідність почати реформи з вирішення кредитно-фінансових проблем.

У березні 1933 р. президент, скориставшись наданими йому широки­ми повноваженнями, проголосив надзвичайний стан і закрив усі банки. Був прийнятий надзвичайний банківський закон, в основу якого було по­кладено диференційований підхід до відкриття банків. Будь-який банк міг бути відкритий лише після спеціального дозволу уряду, при цьому міністр фінансів мав право вимагати будь-яку інформацію про діяльність банку.

Для запобігання витоку золота за кордон і його нагромадження в приватних руках з метою спекуляції 5 квітня 1933 р. був прийнятий закон, що заборонив експорт золота, а також указ про обов'язкову зда­чу банкам громадянами США золотих запасів на суму понад 100 дол. Одночасно дозволявся випуск нових банкнот.

б) Промисловість. Одним із найважливіших законів, спрямованих на державне регулювання промислових і трудових відносин з метою виходу із кризи, став закон «Про відбудову промисловості», прийнятий 16 червня 1933 р. Відповідно до нього підприємцям у кожній галузі промисловості пропонувалося добровільно об'єднатися і виробити «кодекси чесної конкуренції», які, по-перше, установлювали б розмір виробництва; по-друге, визначили б рівень заробітної платні і тривалість робочого дня; по-третє, розподіляли б ринки збуту між окремими конкурентами. Для впровадження закону в життя створювалася Національна адміністрація з оздоровлення промисловості (НРА).

Мета цього закону - зменшити випуск товарів, зупинити надвиробни­цтво, що було головним проявом кризи. Закон передбачав також організацію громадських робіт за рахунок держави. Під наглядом спеці­ального державного управління організовувалося будівництво доріг, елек­тростанцій, портів, меморіальних споруджень, житлових будинків і т.п.

в) Сільське господарство. «Новий курс» охопив і сферу аграрних відносин. 12 травня 1933 р. набрав сили закон про допомогу фермерам. Завданням цього закону була ліквідація затоварення, підвищення цін на продукти і сировину, які упали настільки, що відбувалося масове розорення фермерів.

Закон передбачав скорочення посівних площ і зменшення поголів'я худоби (фермери, які дотримувались цієї рекомендації, преміювалися урядом), а також скуповування державою бавовни, зерна, м'яса й іншої сільськогосподарської продукції, її переробку і збереження на державних складах до кращих часів. Фермерам надавалися субсидії з державної скарбниці і відстрочки для виплати боргів банкам.

Закон 1936 р. передбачав заходи, спрямовані на збереження родю­чості ґрунтів. Тим фермерам, що не використовували родючі ґрунти, держава також виплачувала своєрідні премії (субсидії).

г) Трудові відносини. У липні 1935 р. був прийнятий документ про трудові відносини, відомий як закон Вагнера. Вперше в історії США робітники отримали право на організацію профспілок і укладання колективних договорів.

Підприємцям заборонялося втручатися у створення робітничих ор­ганізацій, здійснювати дискримінаційні заходи проти членів проф­спілки, звільняти чи пригноблювати робітника за свідчення у суді, від­мовлятися від ведення колективних переговорів з обраними представ­никами робітників. Для розслідування скарг робітників та профспілок і припинення зловживань з боку підприємців було створено Націо­нальне управління з трудових відносин, рішення якого могли бути опротестовані лише в судовому порядку. Прийняття закону Вагнера істотно демократизувало трудові відносини.

ґ) Соціальне забезпечення. Закон про соціальне забезпечення (також вперше в історії США) впроваджував державну систему пенсій і допомог. Це стало можливим, значною мірою, за рахунок внесків трудящих.

Соціальна політика «нового курсу» стосувалася не лише робітників і фермерів, але і міських середніх верств, інтелігенції, її метою було втримати ці групи населення в межах трохи оновлених традиційних цінностей і не дати їм захопитися революційними ідеями.

4.3. Опір курсу реформ. Здійснюючи реформи «нового курсу», ад міністрація Рузвельта розраховувала оновити економічну систему кра їни і позбавити її подібних до «великої депресії» потрясінь і криз.

Однак ці цілі повністю досягнуті не були. Проти президента розгор нулася гучна кампанія. Реакційні кола, котрі стояли в опозиції до «ново го курсу», називали Рузвельта «соціалістом» і намагалися, між іншим безуспішно, провалити його на виборах 1936 р. До Другої світової війни так і не вдало ся досягти рівня виробництва 1929 р.

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ

1. Наслідки Першої світової війни

1.1. Здобутки. Велика Британія (іноді називають Англія, з 1921 р. - Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії) як провідна держава Антанти домоглася здійснення багатьох цілей, які вона ставила перед початком війни. Був усунутий головний конкурент - Німеччина, країна отримала велику частину репарацій. До Великої Бри­танії перейшла більшість німецьких і турецьких колоніальних володінь, значно зміцнилися її позиції в Африці і на Близькому Сході.

1.2. Втрати. Але перемогу Велика Британія здобула за високу ціну. Людські втра­ти становили 743 тисячі вбитими і 1 млн. 693 тис. пораненими. Промис­лове виробництво скоротилося на 20%, видобуток вугілля - на 21 %, суд­нобудування - на 32%. Країна втратила близько третини національного багатства, приблизно 70% торгового флоту. Повністю припинилося жит­лове будівництво, посилилася залежність країни від ввозу сировини і продовольства, а експорт готової продукції скоротився наполовину.

За період війни було витрачено 10 млрд. фунтів стерлінгів. Уряд пе­рекинув фінансовий тягар на платників податків. У 1914-1918 рр. податки зросли в 6 разів. Однак цього було явно недостатньо. Фінансові потреби покривалися за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик. Це при­звело до величезного зростання державного боргу. З кредитора амери­канських банкірів Велика Британія перетворилася на їхнього боржника.

У ході війни порушилися тра­диційні зовнішні зв'язки країни. Вона не зуміла зберегти свої еконо­мічні позиції на Сході (особливо в Китаї) і Латинській Америці, де її витискували американський і японський капітал. Величезних збитків Велика Британія зазнала в Росії через борги царського і Тимчасового урядів. Тому Велика Британія, нарівні з Францією, була головним іні­ціатором інтервенції проти Радянської Росії.

Таким чином, результати Першої світової війни для Великої Бри­танії були досить суперечливими й врешті-решт привели до уповіль­нення темпів економічного розвитку в післявоєнні роки, хоча відразу після закінчення війни була і смуга короткочасного пожвавлення.

2. Соціально-економічне становище країни після Першої світової війни. Реформи кабінету Д.Ллойд Джорджа

2.2. Уряд Д. Ллойд Джорджа. Наприкінці 1918 р. у країні був сформований коаліційний уряд консерваторів, лібералів і лейбористів на чолі з лідером реформістського крила лібералів Д. Ллойд Джорджем.

Після приходу до влади Д. Ллойд Джордж заявив, що він зробить «країну гідною її героїв».

2.3. Реформи уряду.

а) Промисловість, фінанси і торгівля. Держава про­довжувала контролювати економіку.

У 1921 р. уряд прийняв рішення про часткове відновлення контро­лю над залізницями і з цією метою об'єднав залізничні компанії в чо­тири регіональні групи.

Ще одним важливим кроком уряду в напрямку регулювання еконо­міки було прийняття в 1919 р. закону про відмову від золотого стандарту фунта стерлінга, який перетворив державу в єдиного контролера випуску паперових грошей.

Хоча торгово-промислове пожвавлення в 1919-1920 рр. привело до значного зростання випуску товарів в окремих галузях промисловості, воно було нетривалим. Розорені війною європейські країни не могли купувати дорогі англійські товари, а на неєвропейських ринках поси­лювалася конкуренція з боку США і Японії.

б) Сільське господарство. У сільському господарстві був взятий курс на виробництво власних продуктів харчування і сировини. У 1920 р. був прийнятий спеціальний закон, який гарантував фермерам ціни на пшеницю й овес не нижчі від собівартості.

в) Політична сфера. У політичній сфері кабінет Ллойд Джорджа прагнув проводити демократичні реформи. На початку 1918 р. у кра­їні була проведена чергова виборча реформа. Виборчі права одержали жінки віком понад 30 років. Чоловіки, що досягли 21 року, ставали виборцями, якщо вони мали постійне місце проживання і задовольня­ли умови майнового цензу.

г) Соціальна сфера. Розширювалися і соціальні функції держави. Уряд брав участь у здійсненні програм допомоги безробітним, житло­вого будівництва, у тому числі і для малозабезпечених британців, роз­витку системи освіти. Так, у 1918 р. був прийнятий закон про реформу народної освіти, у відповідності з яким запроваджувалось обов'язкове навчання дітей до 14-річного віку, а загальна початкова освіта була безплатною.

д) Зовнішня політика. Уряду вдалося вирішити і найбільш наболі­ле питання в зовнішній політиці щодо Ірландії - найстарішої колонії Великої Британії. 6 грудня 1921 р. британський уряд і представники нижньої палати ірландського парламенту підписали британо-ірландський договір про надання незалежності південній частині Ірландії, що одержала назву «Ірландська вільна держава».

Шість графств, які знаходилися на півночі острова, переважно із протестантським населенням, залишились у складі Великої Британії. Після цього Велика Британія одержала офіційну назву - «Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії».

2.4. Відставка уряду Ллойд Джоржа. Однак післявоєнні еконо­мічні труднощі і дії опозиції звели нанівець усі зусилля коаліційного уряду Д.Ллойд Джорджа. У жовтні 1922 р. глава кабінету подав у від­ставку.

3. Перший лейбористський уряд

На тлі зростання економічних проблем загострювалась внутрішньополітична боротьба між провідними політичним партіями Великої Британії. До лібералів і консерваторів, що мали солідний політичний досвід, у боротьбі за владу приєдналась Лейбористська партія, яка була заснована на початку XX ст.

На початку 20-х рр. Ліберальна партія явно втрачала свої позиції, звужувалася її соціальна база. У рядах великих підприємців, банкірів, землевласників усе частіше виявлялася орієнтація на консерваторів, а серед робітників та інтелігенції - зростав вплив лейбористів.

Ліберальну партію в англійській двопартійній системі з 1924 р. фактично замінили лейбористи - прихильники проведення соціально орієнтованих реформ і еволюційного розвитку. При цьому в червні 1922 р. лейбористи знову заявили про свою рішучу відмову від об'єднання з комуністами. Соціал-реформістська позиція Лейбористської партії здобула популярність серед виборців.

3.1. Формування першого лейбористського уряду. У грудні 1923 р. у Великій Британії відбулися чергові парламентські вибори.

Консерватори і ліберали не змогли домовитися про формування коаліційного чи однопартійного уряду. У цих умовах формування но­вого уряду було доручено лейбористам. Перший в історії країни лейбо­ристський уряд очолив лідер партії Р.Макдональд.

При цьому, зрозуміло, застерігалося, що лейбористи не будуть ви­ходити за рамки традиційної англійської політики і протиборствувати з підприємцями і банкірами.

3.2. Передвиборна програма лейбористів. Передвиборна програ­ма лейбористів була зрозуміла і доступна для мільйонів виборців.

Вона включала до себе: проведення політики мирного співіснування, перегляд Версальської системи договорів, встановлення дипломатичних відносин із СРСР, послаблення колоніального гніту, запровадження прогресивного податку з капіталу, націоналізацію основних галузей промисловості, підвищення зарплати і поліпшення пенсійного забезпечення, ліквідацію безробіття і житлової кризи.

4.3. Діяльність уряду лейбористів. На практиці лейбористи здій­снювали гнучкішу політику, ніж їхні попередники. Вони йшли на част­кові поступки як робітникам, так і підприємцям з метою збереження стабільності в суспільстві.

Уряд Р.Макдональда стимулював розвиток підприємництва. Про­мисловцям надавалися певні пільги, знижувався податок на прибуток корпорацій. Однак лейбористи не виконали передвиборні обіцянки про націоналізацію шахт і залізниць, про введення прогресивного податку з капіталу. Під час трудових конфліктів вони, як правило, підтримували підприємців, домагаючись припинення страйків.

Лейбористський кабінет значну увагу приділяв соціальним питан­ням. Були збільшені розміри допомоги безробітним і пенсій, поліпше­на система соціального страхування, уряд збільшив державні асигну­вання на житлове будівництво.

4.4. Наростання політичної нестабільності. Однак догодити всім відразу лейбористи не змогли. У країні наростала політична не­стабільність. У листопаді 1924 р. Р.Макдональд і ного уряд пішли у відставку.

5. Загальний страйк 1926 р.

5.2. Проблеми вугільної промисловості. У вугільній промисло­вості проблеми накопичувалися роками. Шахтовласники були зацікав­лені в зниженні високої собівартості вугілля і підвищенні його конку­рентоспроможності на зовнішніх ринках. Вони хотіли домогтися цьо­го не шляхом заміни застарілого устаткування, а за рахунок збережен­ня на колишньому рівні заробітної плати робітників.

Влітку 1925 р. шахтовласники пред'явили ультимативні умови гір­никам, загрожуючи локаутам, якщо вони не погодяться на зниження зарплати і збільшення робочого дня. Мова йшла про зниження заробітної плати до 15%.

Локаут - одночасне закриття підприємств їхніми власниками і масо­ве звільнення робітників та службовців з метою примусити їх відмови­тися від висунутих вимог і страйків.

Федерація гірників відповіла відмовою і була підтримана залізнич­никами, транспортниками і машинобудівниками. Тим часом уряд зо­бов'язався виплачувати шахтовласникам субсидії протягом дев'яти місяців для підтримки рівня заробітної плати. Після закінчення дев'я­тимісячного терміну власники шахт оголосили локаут, оскільки гірни­ки знову відхилили їхні умови.

5.3. Початок загального страйку. 4 травня 1926 р. Генеральна рада британського конгресу тред-юніонів оголосила загальний страйк - перший в історії країни. Його унікальність полягала в тому, що він від­бувався на тлі стійкої економічної стабілізації в країні. Кількість учас­ників загального страйку (разом з родинами) досягла близько 18 млн. чоловік, тобто понад 40% усього населення країни. Страйк мав широ­кий міжнародний резонанс і підтримку робітників багатьох країн світу.

На вулиці Лондона й інших англійських міст були введені бронеавто­мобілі і регулярні війська. Але запобіжні заходи, вжиті урядом, виявили­ся практично даремними - випадки насильства були поодинокими.

5.4. Припинення страйку. Його наслідки. Вже 12 травня керівниц­тво Генеральної ради оголосило про припинення загального страйку. Його активні учасники зазнали повальних репресій. Страйк фактично продовжувався до грудня 1926 р., коли трудящі повернулися на робочі місця. Підсумки страйку були невтішними для робітників. Зарплата гірників була знижена, а робочий день збільшився.

Щоб не допустити надалі соціальних вибухів, парламент країни при­йняв закон «Про промислові конфлікти і профспілки». Загальні страйки і пікетування фактично заборонялися.

На початку 1928 р. представники профспілок і підприємців прове­ли конференцію, учасники якої виступили за зміцнення конкуренто­спроможності британської промисловості на світовому ринку.

5.5. Підсумки післявоєнного десятиліття. Підсумки першого післявоєнного десятиліття були невтішними для економіки країни в цілому. Основна маса англійського суспільства була прихильна до ста­рих традицій і звикла до життя за рахунок колоній. Найбільші анг­лійські промисловці і банкіри продовжували вкладати капітали за ме­жами країни. Зростала конкуренція на зовнішньому ринку з боку більш молодих і енергійних держав. Незважаючи на окремі кроки вла­ди в напрямку вдосконалення управління економікою, ситуація зали­шалася складною і суперечливою, темпи розвитку сповільнювалися.

В. Депресія 1929-1933 рр.

6.4. Економічна криза. Криза на британських островах почалася трохи пізніше, ніж в інших розвинутих країнах - у перші місяці 1930 р. Найбільшої глибини вона досягла навесні 1932 р. У порів­нянні зі США, Німеччиною і Францією промислове виробництво у Великій Британії скоротилося меншою мірою, оскільки її економіка не зазнала «процвітання» у роки стабілізації.

Найбільше постраждали традиційні для країни галузі промисло­вості. Різко скоротились видобуток вугілля, виплавка чавуну і сталі, продукція суднобудування зменшилася в 11 разів. Текстильна промис­ловість була недовантажена на 33-40%. У Північно-Східній Англії, Південному Уельсі, Шотландії значна частина підприємств не працю­вала.

Значно постраждали англійська зовнішня торгівля і фінансово-кре­дитна система. Зовнішньоторговельний обіг скоротився більше ніж удвічі. Вартість фунта стерлінга в 1931 р. упала на одну третину. Впе­рше в історії країни став пасивним не лише торговий, але і платіжний баланс.

Криза різко погіршила становище трудящих. Близько 3 млн. робіт­ників стали безробітними. У результаті занепаду найважливіших галу­зей економіки в Уельсі, Ланкастері, Шотландії з'явилися так звані спустошені райони, або «райони депресії», які називались так тому, що багато робітників і їхніх родин змушені були залишити їх.

7. Національним уряд при владі

7.1. Формування Національного уряду. З метою прийняття зба­лансованого бюджету в серпні 1931 р. Р.Макдональд сформував На­ціональний уряд. До його складу ввійшли поряд з п'ятьма лейборист­ськими міністрами також консерватори і ліберали.

Національний уряд, як і адміністрація США, зробив ставку на дер­жавне втручання в економіку і політику протекціонізму. При цьому в країні провадився курс, спрямований не тільки на скорочення соці­альних витрат, але і на значне здешевлення державного апарату.

Для боротьби з конкуренцією з боку інших держав, що різко загос­трилася під час кризи, Велика Британія створила так званий стерлін­говий блок.

Стерлінговий блок - валютне об'єднання держав на чолі з Великою Британією, що вели між собою розрахунки у фунтах стерлінгів і підтри­мували певний курс своїх валют стосовно англійського фунта і своїх ва­лютних резервів, які тримали на рахунках в Англійському банку.

До цього валютного угруповання належали країни, які перебували в економічній і політичній залежності від Великої Британії (бри­танські домініони і колонії, скандинавські країни, Португалія, Греція й інші країни).

У 1931 р. англійський парламент прийняв Вестмінстерський ста­тут, який надав домініонам суверенні права у сфері внутрішньої і зов­нішньої політики.

Метрополія і домініони об'єдналися в Британську співдружність націй. У результаті компромісу, досягнутого на імперській конференції в Оттаві в 1932 р., між Великою Британією і домініонами були укладені двосторонні угоди про торгівлю. Вони запровадили пільгову систему митних тарифів для ввозу товарів із країн Британської співдружності у Велику Британію й британських товарів у домініони.

Фінансово-економічні заходи уряду, а також зростання військового виробництва сприяли пожвавленню в британській промисловості. Зро­сли капіталовкладення в різні галузі економіки, покращилися умови зовнішньої торгівлі.

Але економічне піднесення було несталим і нерівномірним. Вугільна, будівельна і текстильна промисловість на 1937 р. не змогла досягти докризового рівня. У роки кризи, як це звичайно буває, активізували­ся радикальні політичні сили: комуністи і фашисти.

ФРАНЦІЯ

1. Наслідки Першої світової війни для Франції

1.1. Важка спадщина війни. Франція більше від інших великих держав постраждала від світової війни та її наслідків, тому що на її території велися кровопролитні бойові дії.

Перемогу Франція здобула за високу ціну - вона втратила 1,4 млн. чоловік убитими, у ході боїв 2 млн. 800 тис. французів були поранені і 750 тис. залишилися інвалідами. Матеріальні збитки, завдані Франції війною, становили 200 млрд. золотих франків.

Революція в Росії і прихід до влади більшовиків позбавили Фран­цію значної частки її капіталовкладень. З країни-кредитора вона пере­творилася на країну-боржника.

1.2. Передумови для розвитку економіки. З іншого боку, підсумки війни стимулювали подальший розвиток економіки країни. За Версальським мирним договором 1919 р. був відновлений суверенітет Франції над Ельзасом і Лотарингією, багатими на залізну руду і вугіл­ля; Франція одержала у власність вугільні копальні Саарського басей­ну, право на 52% німецьких репарацій. Французька колоніальна імпе­рія істотно розширилася за рахунок частини німецьких колоній, отри­маних Францією безпосередньо чи у формі мандатів Ліги Націй.

В економіці країни відбувалися глибокі структурні зміни. Нарощува­ла свою потужність металургійна промисловість, що працювала вже на власній сировині. Великі роботи з відбудови зруйнованих областей, на які було витрачено понад 90 млрд. франків, стали могутнім стимулом для по­дальшої індустріалізації країни. З країни аграрно-індустріальної, де пере­важала роль позичково-лихварського капіталу, якою Франція була до вій­ни, вона перетворилася на індустріально-аграрну країну.

1.3. Концентрація виробництва і капіталу. У Франції відбувала­ся концентрація виробництва і капіталу, з'явилися трести і концерни. Зростав вплив на економіку і політичне життя країни сімейств де Ванделей, Шнейдеров, Ротшильдів та інших великих банкірів і промис­ловців, які збагатилися на воєнних поставках.

Найвпливовішою промисловою групою Франції став «Коміте де форж» («Комітет важкої промисловості»), що контролював усю ме­талургійну промисловість. Майже 2/3 виробництва автомобілів зосе­редили у своїх руках компанії «Сітроен» і «Рено». Значно активізува­ли свою діяльність найбільші банки країни.

1.4. Зовнішня політика. Зусилля Франції після поразки Німеччи­ни, її основного конкурента, були спрямовані на встановлення геге­монії на європейському континенті. Під егідою Франції утворилася Мала Антанта в складі Чехословаччини, Румунії та Королівства сер­бів, хорватів і словенців (Югославії). Значний вплив мала Франція на Польщу, з якою у 1921 р. був укладений воєнний союз.

2. Політична обстановка в країні. Соціальні конфлікти

2.1. Уряд Клемансо. З листопада 1917 р. уряд Франції очолював лідер партії радикалів (її офіційна назва - Республіканська партія ра­дикалів і радикал-соціалістів) Ж. Клемансо.

Діяльність кабінету Клемансо в післявоєнний час розгорталася в обстановці небувалого патріотичного піднесення. Уряд влаштував офі­ційні торжества з нагоди повернення Ельзасу і Лотарингії й організу­вав у Парижі парад Перемоги. День перемир'я з Німеччиною - 11 лис­топада 1918р.- був оголошений національним святом. Під Тріумфаль­ну арку на Єлисейських полях перенесли останки невідомого солдата, доставленого з поля битви під Верденам, і запалили над ними вічний вогонь. До інвалідів війни і колишніх фронтовиків ставились з підкре­сленою повагою: їм призначили особливі пенсії, які виплачувались за рахунок репарацій з переможеної Німеччини.

2.2. Загострення соціальних проблем. Але патріотичний дух, яким буквально було пройняте французьке суспільство, не міг виріши­ти соціальні проблеми, що наростали в післявоєнний час.

Переведення економіки на мирні рейки відбувалося досить болісно, зменшувалась кількість робочих місць, знижувалася заробітна плата! На цьому тлі посилився робітничий рух. Вимоги робітників носили еко­номічний характер. Вони виступали за поліпшення умов праці та її оплати, ліквідацію обмежень воєнного часу, соціальне страхування.

Уряд Клемансо встановив 8-годинний робочий день на фабриках і заводах, дав дозвіл на укладання колективних договорів. Зарплата збільшилася на 20-25%. Селянам надавалися досить вигідні кредити. У країні був встановлений прогресивний податок на прибуток.

Однак страйковий рух не слабшав. Найвищого розмаху він досяг в 1919-1920 рр., коли щорічно страйкувало понад 1 млн. чоловік.

2.3. Зростання політичної активності трудящих. Зростала і політична активність трудящих. Крім внутрішніх факторів, вона була викликана «революційною хвилею», яка охопила ряд європейських країну 1917-1919 рр.

У цей час помітно зріс вплив Французької соціалістичної партії (ФСП), що будувала свою діяльність на соціал-демократичннх засадах і закликала до проведення соціально значущих реформ. Кількість членів Соціалістичної партії всього лише за два роки - з 1918 по 1920-й - зросла більше ніж у 5 разів.

Інший шлях обрали ліві соціалісти. У грудні 1920 р. вони вийшли зі складу Соціалістичної партії й створили Французьку комуністичну партію (ФКЛ). її створення було найтіснішим чином пов'язане з Ко­мінтерном, який направляв її діяльність. Але методи збройної бороть­би і політичного насильства не зустріли широкого розуміння серед трудящих Франції. Лідери соціалістів на чолі з Л.Блюмом зберегли Соціалістичну партію з її програмними настановами.

3. Уряд Національного блоку

3.1. Формування Національного блоку. Його програма. В листо­паді 1919 р. у Франції відбулися перші після війни парламентські ви­бори. Праві партії, такі як партія Національно-республіканської дії (лідери - Нуланс. Тардье), Республікансько-демократична партія (Пуанкаре) та інші створили передвиборне об'єднання - Національ­ний блок, за спиною якого стояв всемогутній «Коміте де форж». До складу цього блоку увійшла і партія радикалів, яка мала широку соці­альну базу серед дрібних і середніх підприємців та інтелігенції.

Виборча програма Національного блоку включала в себе вимоги забезпечення «соціального і релігійного миру», політичної стабільності в суспільстві, захисту республіканського ладу. Національний блок виступав за якнайшвидшу відбудову економіки, турботу про ветеранів війни, суворе дотримання положень Версальського договору.

Головними політичними супротивниками нового блоку були соціа­лісти, що висували радикальні вимоги щодо перебудови французького суспільства, аж до встановлення економічної рівності для громадян і націоналізації власності.

3.2. Національний уряд. Але більшість французьких виборців проголосували за програму Національного блоку. У Палаті депутатів його представники мали 400 місць із 625. Новий уряд Франції, який одержав назву «Національний», спочатку очолив Ж. Клемансо, а із січня 1920 р. його змінив колишній соціаліст А. Мільєран.

У центрі уваги діяльності Національного уряду була відбудова еко­номіки, подолання соціально-економічної кризи, стабілізація роботи фабрик і заводів. З метою встановлення режиму економії кабінет Мільсрана припинив дію закону про 8-годинний робочий день, посилив податковий прес, заморозив підвищення заробітної плати. Незважаю­чи на численні труднощі, Франція заліковувала рани війни.

Із січня 1922 р. Національний уряд очолив Р. Пуанкаре. Його кабі­нет продовжив курс, спрямований на стабілізацію економіки і вну­трішньополітичного життя країни.

Р. Пуанкаре головну увагу зосередив на подальшому послабленні Німеччини - споконвічного супротивника Франції. Велике значення для Франції мали поставки кам'яного вугілля з Німеччини в рахунок сплати репарацій. Німецькі правлячі кола, не бажаючи посилення Франції в економічному відношенні, усіляко саботували і зривали ці поставки. Пуанкаре, спираючись на підтримку французьких промис­ловців, вирішив силою заволодіти вугільними багатствами Руру.

У січні 1923 р. Франція (разом з Бельгією) окупувала індустріальне серце Німеччини - Рурську область. Окупація Руру викликала кризу в міжнародних відносинах. Велика Британія стала на бік Німеччини. Ні­мецький уряд оголосив політику «пасивного опору». Видобуток кам'яно­го вугілля в Рурі припинився. Витрати на окупацію Руру зростали кожний місяць. Уряд змушений був збільшити податки. Така політика не зустрі­ла підтримки серед народу - французи не хотіли нової війни. Пуанкаре почав широкомасштабні репресії стосовно противників свого курсу.

4. Країна в період стабілізації (1924-1929).

Лівий блок при владі. Уряд Національної єдності

4.1. Лівий блок і його програма. У травні 1924 р. у Франції відбу­лися чергові парламентські вибори. На цих виборах широкі верстви французького суспільства не підтримали політику блоку правих пар­тій і віддали свої голоси так званому Лівому блоку.

Лівий блок (чи «Картель лівих») являв собою об'єднання радика­лів і соціалістів, де головна роль належала радикалам. Блок дотриму­вався соціал-реформістських позицій.

У зовнішній політиці висувалися вимоги щодо евакуації військ з Руру, нормалізації відносин з Німеччиною, проведення роззброєння з метою не допустити нової світової війни.

У сфері внутрішньої політики Лівий блок виступав за політичну амністію, приборкання інфляції і зростання дорожнечі, справедливий розподіл тягаря боргів і витрат між усіма членами суспільства, а також за пошук компромісу між роботодавцями і найманими робітниками.

Зазнавши поразки на виборах, уряд Пуанкаре пішов у відставку. Мільєран, який обіймав з осені 1920 р. пост президента країни, нама­гався перешкодити лідерам радикалів у формуванні уряду, але йому не вдалося здійснити це і він також подав у відставку. До влади прийшов уряд, який очолив лідер радикалів Е. Ерріо. Соціалісти не стали чле­нами уряду, але підтримували його.

4.2. Уряд Лівого блоку. Уряд Е. Ерріо оголосив політичну амністію. Значна частина залізничників, звільнених за участь у страйку з 1920 р., була відновлена на роботі. Було асигновано 300 млн. франків на потре­би житлового будівництва. З Рурської області евакуювалися французькі війська. Ці заходи дещо послабили загальну напруженість у країні.

Але, з іншого боку, поступки робітникам і дрібним підприємцям викликали опір серед великих підприємців і фінансистів, які почали розміщувати свої капітали за межами Франції.

На цьому внутрішньополітичному тлі Франція розв'язала колоні­альні війни в Сирії і Марокко, що значно підвищило непрямі подат­ки з населення. Соціалісти виражали невдоволення політикою уряду. Кабінети Лівого блоку мінялися один за іншим, але його час був ви­черпаний - влітку 1926 р. він припинив своє існування. Радикали пішли на зближення з правими партіями.

4.3. Уряд Національної єдності Політична нестабільність у французькому суспільстві викликала надзвичайне роздратування серед широких кіл, негативно впливала на економічний розвиток країни. За цих обставин до влади повернувся Р. Пуанкаре, який сформував уряд Національної єдності (1926-1929), що спирався на широкий спектр політичних партій (від радикалів до правих).

Парламент надав новому уряду фактично необмежені повнова­ження для проведення фінансової реформи. Пуанкаре здійснив план стабілізації фінансів, розроблений комітетом експертів. Були значно підвищені непрямі податки, а також тарифи на залізницях і водяних шляхах. Уряд скоротив платню державним службовцям і пенсії інвалі­дам війни. У грудні 1926 р. була проведена девальвація франка (зни­ження його золотого еквіваленту). Франк отримав певну стабільність.

Авторитет глави уряду стрімко зростав і на парламентських вибо­рах, що відбулися у квітні 1928 р., патроновані ним праві партії заво­ювали більшість у Палаті депутатів. Але загострення міжпартійної боротьби привело до відставки кабінету Пуанкаре в липні 1929 р.

4.4. Високі темпи економічного розвитку. Країна швидкими темпа­ми перетворювалася на індустріально-аграрну. У 1931 р. міське населен­ня вперше перевищило кількість сільського, хоча частка останнього становила 49,2%, тобто його було набагато більше, ніж в інших розвине­них країнах.

За темпами промислового розвитку в роки стабілізації (1924-1929) Франція випереджала Німеччину і Велику Британію й поступалась лише США. Максимальний у міжвоєнний час обсяг промислового ви­робництва в країні був досягнутий на 1930 р., на 40% перевищивши довоєнний рівень.

Економічне зростання дозволило досить ефективно реалізувати со­ціальні програми. Високі темпи промислового розвитку Франції в 1924-1929 рр. пояснювались отриманням репарацій з Німеччини (9 млн. марок золотом), використанням саарського вугілля і лотаринзької руди, дешевої робочої сили в колоніях.

Незважаючи на всю гостроту політичної боротьби між різними партіями, об'єднаннями і блоками, Франція залишалася країною, де стабільно діяли демократичні інститути, і виборці самі вирішували свою долю, приводячи до влади ті чи інші політичні сили.

5. Прояви економічної кризи

5.1. Особливості кризи. Стабілізація французької економіки ви­явилася короткочасною. Восени 1930 р., дещо пізніше, ніж в інших західних країнах, у Франції почалася затяжна економічна криза, що продовжувалася до 1935 р. включно (значно довше, ніж у США, Вели­кій Британії і Німеччині).

Падіння промислового виробництва намітилося наприкінці 1930 р. і було не таким швидким, як у США і Німеччині, але більш тривалим. У розвитку кризи у Франції можна виділити два найважчі періоди: 1932 і 1935 рр. Після деякого пожвавлення в 1933-1934 рр. криза зно­ву загострилася. У 1935 р. темпи промислового виробництва на 4% відставали від темпів 1930 р.

За роки кризи продукція французької машинобудівної промисло­вості скоротилася на 69% у порівнянні з 1929 р., виплавка чавуну і сталі - майже на 50%. Зменшилося виробництво автомобілів, кольоро­вих металів. У важкому становищі знаходилася текстильна промисло­вість, яка ще із середини 20-х рр. переживала хронічне недовантажен­ня підприємств і застій.

Зовнішня торгівля за роки кризи зменшилася більше, ніж у два рази. Не витримуючи конкуренції з боку Великої Британії, США, Німеччини, Франція здавала свої позиції на зовнішніх ринках. Внутрішня торгівля також була порушена. Різко знизилися ціни на пшеницю, ячмінь, овес, вовну, цукор. Імпорт і експорт скоротився на 65% від рівня 1930 р.

В галузі кредитно-грошового обігу прихід кризи ознаменувався крахом низки великих банків. Дрібні вкладники втратили заощаджен­ня на суму, не меншу від 3 млрд. франків.

Від кризи сильно постраждало селянство. Внаслідок несплати бор­гів, податків і орендної плати масового характеру набув продаж майна селянами. Багато дрібних селян через нестатки залишали свої госпо­дарства та йшли в міста.

5.2. Державне регулювання. Вихід з важкого становища, яке скла­лося, французький уряд шукав на шляху реформування економіки, ви­користовуючи вже відому теорію англійського економіста Дме. Кейнса. Прихильників державного управління називали дирижистами (від французького слова «дириже» - управляти, керувати).

Державне регулювання проводилося в рамках ринкової економіки при дотриманні принципу приватної власності і торкалося в основно­му державного спектру. Це регулювання допомогло уникнути еконо­мічної і соціальної катастрофи, реформувати класичний капіталізм, надати існуючій економічній системі соціальної спрямованості.

6. Наростання фашистської загрози

6.1. Уряди правих партій. Під час першого періоду кризи у Франції при владі знаходилися уряди, представлені правими партія­ми (до травня 1932 р.). Серед правлячих кіл Франції мали широке по­ширення пропозиції про перегляд конституції з метою обмеження демократичних свобод і створення «сильної влади».

Найбільш відома з них належала прем'єр-міністру А. Тардье. У дусі традиційного французького консерватизму він рекомендував обмежити права парламенту, розширити повноваження президента і пре­м'єр-міністра, заборонити державним службовцям страйкувати і об'єднуватися в профспілки.

6.2. Активізація правоекстремістських сил. Ще далі в цьому напрямку пішли французькі правоекстремістські організації, які пропонували встановити відкриту диктатуру. Найстарішою з них була «Ліга французької дії», заснована письменником і журналістом Ш. Морассом ще в 1889 р. Разом зі своєю філією «Королівськими мо­лодчиками» вона не приховувала своїх цілей - скинути республікансь­кий лад і відновити монархію.

Екстремізм (від лат. - крайній) - прихильність у політиці й ідеології до крайніх поглядів і дій. Екстремізм - характерна риса радикальних партій, груп, рухів з різною соціально-політичною орієнтацією (анархізм, фашизм, комунізм, релігійний фундаменталізм). У політичному житті екстремізм знаходить вираження в насильницьких діях, спрямованих на дестабілізацію і руйнування сформованих суспільних інститутів і структур (організацію безладу, терористичних акцій тощо).

Створена в 1924 р. бонапартистська ліга «Патріотична молодь» вважала своїми головними ворогами соціалізм і лібералізм. Вона ви­магала покласти кінець «всесиллю парламенту», встановити в країні сильну виконавчу владу.

У 1927 р., спираючись на підтримку промисловців, приватних маг­натів і правих парламентарів, відставний полковник К. де ля Рок організував лігу «Вогненні хрести» (чи «Бойові хрести»), що спочатку складалася лише з військових, нагороджених у роки війни медаллю «Бойовий хрест». Виступаючи з більш поміркованих позицій з туманним гаслом «Нехай усе зміниться!», «Вогненні хрести» вміло фали на націоналістичних і патріотичних почуттях французів. Чисельність ліги на 1934 р. становила 150 тис. чоловік, вона володіла власними збройними загонами, системою зв'язку і навіть літаками.

6.5. Особливості французького фашигму. Антипарламентську й антиреспубліканську діяльність розгорнула фашистська організація «Французька солідарність», шо фінансувалася з Рима і Берліна. Вона виникла в 30-ті рр. Але французький фашизм мав низку особливостей, які істотно відрізняли його від фашизму в Італії і нацизму в Німеччині.

6.4. Політична криза. Але в умовах економічної кризи відбувала­ся консолідація французьких фашистів. Приводом для відкритого ви­ступу проти парламенту й уряду став скандал у зв'язку з викриттям шахрайства якогось афериста Стависького, який від імені муніци­пального банку Байонни випустив фальшиві облігації.

Викриття махінатора і його заступників переросло в грандіозний політичний скандал. Виступивши під гаслом «Геть злодіїв!», крайні праві закликали покінчити з «продажними парламентарями» і «про-гнилим режимом» Третьої республіки.

' 6.5. Зародження антифашистського руху 6 лютого 1934 р. близь­ко 40 тис. колишніх фронтовиків і активістів з різних військових і фашистських ліг вийшли на вулиці Парижа і спробували захопити будинок французького парламенту. Однак спроба державного перевороту не мала успіху. На допомогу поліції прийшли рядові парижани. Так зародився стихійний антифашистський рух.

7. Формування Народного фронту

7.1. Консолідація антифашистських сил. Події в лютому показа­ли, що у Франції було кому захищати ідеали свободи і демократії. Тривогу в рядових французів викликав прихід до влади нацистів у сусідній Німеччині. У столиці під антифашистськими гаслами проходили масові демонстрації.

12-13 лютого 1934 р. по всій країні прокотився загальний політичний страйк, у якому взяли участь 4,5 млн. чоловік. Вперше в демонстраціях і страйках разом брали участь соціалісти, комуністи, радикали, члени профспілок, інтелігенція, представники масових демократичних організацій, безпартійні.

Найважливішим наслідком лютневих подій 1934 р. стало створен­ня Народного фронту - об'єднання демократичних сил країни. В ході цих подій багато хто у Франції усвідомив, що для боротьби з фашиз­мом і кризою необхідно об'єднати всі демократичні партії, організації і рухи, усіх, хто стояв на антифашистських позиціях і кому була небайдужа доля країни.

У липні 1934 р. Соціалістична партія, очолювана .7. Блюмом, підписала з Комуністичною партією (її лідером був М. Торез) пакт «Про єдність дій проти фашизму». 1 соціалістам, і комуністам довелося на цьому шляху перебороти традиційно ворожі відносини, пік яких при­пав на роки кризи.

Комінтерн (а отже і французькі комуністи) розцінив кризу як ознаку близького краху капіталізму і вважав за можливе перейти до підготовки світової соціалістичної революції. Ряди комуністів стрімко поповнювались, і це ще більш зміцнювало впевненість їх у своїй правоті.

Соціалісти продовжували і в ці роки відстоювати свій реформістський курс. 1 лише загроза фашизму змусила їх піти на зближення з комуністами (як це і відбулося у Франції).

У 1935 р. до пакту приєднались і радикали на чолі з Е. Даладье, за якими стояли дрібні і середні під­приємці, частина робітників, інте­лігенція.

14 липня 1935 р, у день націо­нального свята Франції на честь взяття Бастилії, у Парижі відбула­ся 500-тисячна демонстрація го­ловних лівих і центристських партій, профспілкових центрів і багатьох інших антифашистських угруповань, які очолювали лідери комуністів, соціалістів і радикалів - М. Торез, Л. Блюм і Е. Даладьє. Ця акція стала символом єднання всіх прогресивних сил французь­кого народу.

7.2. Програма Народного фронту. На січень 1936 р. була вироблена програма Народного фронту, що включала в себе полі­тичні й економічні вимоги.

ПРОГРАМА НАРОДНОГО ФРОНТУ

8. Прихід до влади і політика уряду Народного фронту

8.1. Формування уряду Народного фронту. З цією програмою Народний фронт виступив на парламентських виборах у травні 1936 р. і здобув блискучу перемогу. Йому віддали свої голоси 57% виборців. Соціалісти одержали 149 мандатів, радикали - 109, комуністи - 72. Уряд Народного фронту сформував соціаліст Л. Блюм.

8.6. Підсумки діяльності Народного фронту. Головними цілями Народного фронту були протистояння фашизму, вихід з економічної кризи і захист демократії. Багато чого в цьому напрямку вдалося зро­бити. Підсумком діяльності Народного фронту стало прийняття знач­ного списку соціально-економічних законів, які сприяли утвердженню у Франції громадянського суспільства і правової держави.

З розпадом Народного фронту в політичному житті країни в перед­день Другої світової війни відбулося зрушення вправо. З поразкою республіканської Іспанії і встановленням режиму Франко погіршило­ся і міжнародне становище Франції. Тепер Франція сусідила з трьома фашистськими державами - Німеччиною, Італією й Іспанією.

Німеччина

1. Причини і хід Листопадової революції 1918 р.

У Німеччині після поразки в Першій світовій війні склалася така ситуація:

а) загострення соціально-економічних обставин у зв'язку з тяжкими матеріальними та людськими втратами (2млн. вбитих, 4,5 млн. поранених, 1млн. полонених);

б) дорожнеча, голод, зростання податків, збільшення тривалості робочого дня;

в) зростання шовінізму та реваншизму.

У звязку зі станговищем, що склалося, на Німеччину очікували великі потрясіння.

2. Особливості соціально-політичного життя Веймарської республіки.

31 липня 1919 р. Установчі збори схвалили конституцію Німецької респуб­ліки, яка одержала назву Веймарської (від імені міста, де її було прийнято). В Німеччині була юридичне ліквідована монархія і встановлена республіка. Вся країна ділилася на землі, які мали своє окреме законодавство, свої ландтаги. Центральний уряд дістав дуже широкі права у порівнянні з конституцією 1879 р. Особливі повноваження мав президент, який міг відмінити всі демо­кратичні свободи, видавати надзвичайні закони, застосовувати збройні сили у випадку внутрішньої політичної кризи. Важливим пунктом Веймарської конституції було положення про недоторканість приватної власності.

Німецький післявоєнний уряд міг що завгодно обіцяти своєму народові, окрім поліпшення його життєвого рівня. Втрата вугільних шахт та металур­гійних заводів Лотарінгії, згортання військової промисловості, демобілізація армії викликали масове безробіття. Країна потребувала промислової сировини, продовольства, палива. Величезний внутрішній борг, бюджетний дефіцит спричинили інфляційні процеси. Посилилося зубожіння народних мас. Водночас власники німецьких банків та концернів протягом 1919—1923 рр. перевели за кордон понад 15 млрд. марок у золотій валюті.

Складне економічне становище посилювало соціально-політичну дестабілі­зацію німецького суспільства.

За 14 років свого існування Веймарська республіка переживала неодноразові соціально-політичні кризи:

а) березень 1920 р. — спроби державного перевороту під керівницт­вом юнкера Каппа і генерала Людендорфа;

б) жовтень 1923 р. — виступ «пролетарських сотень» КПН у Гам­бурзі;

в) листопад 1923 р, — фашистський путч («пивний путч») у Мюнхені. Гострою залишалася проблема сплати Німеччиною репарацій країнам-переможницям. Світова економічна криза 1929—1933 рр. при­звела до того, що країна не змогла виконати план Дауеса. Для полег­шення сплати репарацій було прийнято план Юнга.

3. Прихід фашистів до влади.

У 1920 р. А. Гітлер проголосив на зборах Німецької робітничої партії (надалі Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини) програму з 25 пунктів. Серед них були положення: про створення «Великої Німеччини» та її колоніальної імперії; розрив Версальського договору; боротьбу з комунізмом; позбавлення євреїв громадянських прав; конфіскацію великих універсальних магазинів, зниження цін, знищення «відсоткового рабства»; про націоналізацію трестів; участь робітників та службовців у прибутках великих підприємств; створен­ня в рейху «сильної державної влади»; ліквідацію буржуазної преси; запровадження загального військового обов'язку.

«На початку серпня 1932 р. президент Гінденбург запропонував Гітлерові очолити уряд, але з умовою, щоб він спирався на більшість у рейхстазі, якої нацисти не мали. Промисловців таке половинчасте рішення не влаштовувало. Від їхнього імені 29 серпня Шахт надіслав Гінденбургу лист, наполягаючи на передачі влади Гітлерові без жод­них умов і щоб, крім того, забезпечувалася «вирішальна участь нацист­ської партії в уряді». 19 листопада з ініціативи Шахта й банкіра Шредера Гінденбургу було надіслано нову петицію промисловців: по­кликати до керування країною нацистську партію. Демарш підписа­ли рурські магнати Тіссен, Феглер, Рейні, Росберг, а також Шредер, Шахт, власники пароплавних компаній Верман, Бейндорф та інші — всього 30 осіб».

4. Нацистська диктатура.

Після приходу до влади Гітлера в країні сформувався культ особи «вождя» — «фюрера». Було ліквідовано Веймарську конституцію, і Гітлерові довічно присвоєно звання «фюрер»; він також був рейхс­канцлером і головою нацистської партії.

Запроваджувався всеосяжний контроль держави за життям су­спільства і кожної людини. «Усе в державі і нічого поза держа­вою», ці слова Муссоліві є сутністю фашистського режиму.

Вводилися єдина ідеологія, однопартійна системи. заборонялася діяльність опозиційних політичних партій соціал-демократнчної та комуністичної. Усе населення було залучене до фашистських і на­цистських організацій. Так було встановлено контроль над масовою свідомістю суспільства.

Терор і насильство стали головними методами здійснення внутріш­ньої політики. Провідниками терору в Німеччині були гестапо (дер­жавна таємна поліція), загони СС і служба безпеки.

Ліквідувалися старі профспілки. Було створено Німецький тру­довий фронт, який примусово об'єднав власників, робітників та служ­бовців підприємств.

Зовнішня політика Німеччини була спрямована на ліквідацію договорів Версальсько-Вашингтонської системи з метою захоплення новихколоній. У 1936 р. укладено Антикомінтернівський пакт між Італією та Німеччиною для боротьби з комунізмом.

Антисемітизм був державною політикою Німеччини. Євреї були позбавлені громадянських прав, з 1939 р. почалися масові єврейські погроми. Важливе місце в ідеології та практиці нацизму займав расизм. Німці (арійці) проголошувалися найвищою расою. Національ­на переваго була за обґрунтування для знищення євреїв та інших неарійських народів.

Нацистська диктатура в Німеччині ліквідувала демократичні по­рядки, права і свободи громадян, запровадила диктатуру однієї партії, що встановила контроль над усіма сферами соціально-економічного і суспільно-політичного життя країни. Німеччина цілеспрямовано готувалася до нової світової війни за перерозподіл сфер виливу.

Іспанія

Диктатура Примо де Ривери в Іспанії.

Прийшовши до влади, генерал де Рівера замість звичайного уряду створив військову директорію, запровадив сувору урядову цензуру, заборонив ІКП.У своїх діях Прімо де Рівера спирався на військових, яким надав ряд привілеїв. Водночас він почав репресії проти автономістських настроїв серед басків, каталонців та галісійців. В Іспанії було встановлено профашистський режим, який спирався на Патріотичний союз, вояччину та великих землевласників. Тиск демократичних сил, наростання загального незадоволення примусило диктатора замінити військову директорію цивільним урядом, але це не врятувало кабінет реакційного генерала від політичного та економічного фіаско. Ліві партії вели проти режиму безперервну боротьбу. Зростав вплив профспілок. Знову по всій країні розгорнулися терористичні акти анархо-синдикалістів. Виявляло своє невдоволення безземельне селянство. Навіть середній клас почав відходити від диктатора. Прімо де Рівера гарячково шукав виходу з політичної кризи і навіть робив спроби демократизації режиму. Зокрема, він виступив за скликання Національної асамблеї, що мала виконувати роль кортесів, проте це не врятувало генерала. Навіть генерали-реакціонери відійшли від Прімо де Рівера, щоб не скомпрометувати себе. В січні 1930 р. уряд Прімо де Рівера подав у відставку. Крах політики реакціонерів був очевидний. Стабілізувати ситуацію в Іспанії профашиськими методами не вдалося.

Буржуазно-демократична революція в Іспанії. Періодизація.

Падіння диктатури генерала де Рівера активізувало демократичні та ліві партії країни. Зокрема, комуністи висували лозунги збройної боротьби та встановлення диктатури пролетаріату. До рішучих дій закликали іспанських трудящих і республіканські партії, які в серпні 1930 р. підписали Сан-Себастьянський пакт про єдність дій у боротьбі за повалення монархії і проголошен­ня Іспанії республікою. Вони створили революційний комітет, який мав організувати військовий переворот. Але вірні королю війська, скориставшись неузгодженістю дій між заколотниками, ліквідували змову й розстріляли її організаторів.

12 квітня 1931 р. під час виборів до муніципальних органів республіканці здобули перемогу в усіх промислових центрах і великих містах. Це відкрило шлях до демократії та прогресивних перетворень. Армія не виступила проти народу, а монархісти не мали достатньої сили, щоб самостійно задушити революцію. 14 квітня 1931 р. іспанський король Альфонс III виїхав за кордон. З представників різних партій було створено революційний комітет, який мав виконувати функції тимчасового уряду. Його очолив Алькала Самора, котрий був представником католицьких сил країни.

Перед молодою республікою та її урядом постали серйозні труднощі. Перш за все необхідно було провести аграрну реформу та усунути причини міжет­нічних конфліктів. Гостро стояло питання церкви, яка до революції була ланкою державної структури, володіла значною кількістю земель і мала величезний вплив у суспільстві. Національна економіка потребувала захисту від капіталу розвинутих країн Західної Європи та США. Іспанія мала велику армію, якій виділялась значна частина державного бюджету. Разом з тим, як засвідчили події в Марокко, її боєготовність була дуже слабкою.

Кортеси й уряд провели демократичні реформи. Насамперед була прийнята конституція республіки, у відповідності з якою Алькала Самора був обраний президентом держави. Уряд очолили представники центристських сил, які намагалися не допустити в Іспанії конфронтації між різними політич­ними партіями. В умовах кризи в Іспанії зростала чисельність комуністичної партії, лідерами якої були Хосе Діас і Долорес Ібаррурі. Авторитетною серед робітників і службовців залишалася ІСРП.

Починаючи з 1933 р., в Іспанії різко активізувалися профашистські сили, які були пов'язані з італійськими та німецькими фашистами. У 1933 р. Хосе Антоніо, син генерала Прімо де Рівера, утворив фашистську організацію — Іспанську фалангу. У жовтні 1934 р. до складу уряду було введено трьох представників профашистських організацій. На знак протесту ліві партії організували по всій країні страйки і демонстрації робітників.

В Астурії відбулися збройні сутички з поліцією, а в Каталонії націоналісти проголосили створення республіки. За наказом уряду марокканські частини генерала Франсіско Франко жорстоко розправилися з демонстрантами й страй­карями. Повстання в Астурії й Каталонії було придушене. У відповідь на репресії ліві партії і республіканці 15 січня 1936 р. уклали пакт про створення Народного фронту, який об'єднав різні політичні сили. Народний фронт виступив за відновлення демократичних свобод, підвищення заробітної плати, проведення амністії для політичних в'язнів тощо. 16 лютого 1936 р. блок партій Народного фронту здобув більше половини місць у кортесах. На зміну цент­ристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, який очолив Мануель Асанья. Перемога Народного фронту в Іспанії мала важливе міжнародне зна­чення. Це була перемога демократії, здійснена конституційним шляхом.

Навесні 1936 р. Мануела Асанья було обрано президентом, а посаду прем'єр-міністра посів лівий республіканець Касарес Кірога. Його уряд амністував політичних в'язнів, розпустив ряд реакційних організацій, застосував репресії до 6 тисяч фашистів. Було відновлено автономію Каталонії, запроваджено соціальне законодавство. Майже 100 тис. селян отримали 750 тис. га землі. Проте реформи відбувалися повільно, найболючіші питання (аграрне, ро­бітниче та національне) програми Народного фронту не були повністю реалі­зовані.

Цим скористалися генерали профашистської орієнтації, котрі підготували заколот. Очолив його Ф. Франко. 8 липня 1936 р. заколотники передали в ефір: «Над всією Іспанією — безхмарне небо». Це був сигнал до дії. Першими підняли заколот військові частини Франко в іспанському Марокко, яких підтримали військові в багатьох регіонах Іспанії, Країна була втягнута у вир кривавої боротьби.

Громадянська війна.

Генерали прагнули реставрувати владу консервативних сил, відновити значення церкви, знищити завоювання демократії. Противники демократії, прихильники генерала Франка стояли на фашистських позиціях. Захисники уряду почали називати себе республіканцями або лоялістами. В країні роз­почалася громадянська війна, яка породила гостру міжнародну проблему. Ліга Націй пробувала зупинити це кровопролиття, але діяла повільно і дуже мляво. В перші місяці громадянської війни прихильники генерала Франко зазнавали поразки, їм на допомогу прийшли уряди Гітлера і Муссоліні, озброєні солдати, яких без перешкод переправлялися в Іспанію. Заколотники почали тіснити республіканців. Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойованих військами Франко, встановлювався жорстокий дик­таторський режим.

Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські справи. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава республіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Союзу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцям велику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали тисячі волонтерів із 354 країн світу, котрі вливалися в лави республіканської армії. Франкісти розпочали рішучий наступ на Мадрид. В столиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко, які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допо­магаючи фашистам взяти Мадрид.

У 1937 р. франкісти зазнали поразки під Гвадалахарою. Проте згодом Фран­ко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів.

Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. В результаті вдалих боїв вони завоювали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.

На початку 1939 р. війська генерала Франко та його союзників повністю оволоділи Каталонією, а 5 березня в Мадріді спалахнуло антиреспубліканське повстання. До кінця березня 1939 р. вся територія Іспанії опинилася в руках фашистів, Франко оголосив себе необмеженим диктатором.

Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн. чоловік. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого рівня в Європі.