Embedded Files
ВСП "Ніжинський фаховий коледж НУБіП України"
Країни Азії, Африки та Латинської Америки (лекція 1)
Країни Азії, Африки та Латинської Америки (лекція 1)
1. Колоніальна політика метрополій у 1918-1939 рр.
Територіальний переділ світу. Після Першої світової війни, однією з головних причин якої було колоніальне суперництво між провідними державами світу, відбувся новий територіальний переділ світу. Переможена Німеччина втратила свої колоніальні володіння. У новій ситуації опинилися й інші колоніальні держави.
Мандатна система. У січні 1918 р. президент США В. Вільсон у своїй програмі миру з 14 пунктів висунув, зокрема, принцип врахування «інтересів місцевого населення» колоній. Для реалізації права народів на самовизначення була створена мандатна система Ліги Націй.
Мандат, відповідно до документів Ліги Націй, являв собою право на опіку «більш зрілих народів» над народами, що були «не в змозі управляти» власними територіями. Підмандатними територіями (території, над якими здійснювалось управління за мандатом, виданим Лігою Націй) стали Сирія, Ліван, Ірак, Того, Палестина, Самоа, Південно-Західна Африка та інші.
На практиці Ліга Націй завжди передавала мандати на управління над тими чи іншими територіями традиційним колоніальним державам - Великій Британії, Франції, Бельгії . У результаті в становищі колоній мало що змінилося.
Принципи управління колоніями. Метрополії управляли колоніями, дотримуючись різних принципів.
Британці віддавали перевагу «непрямому адмініструванню», спираючись на традиційні суспільні структури І відносини в колоніях. Французи прагнули до зближення колонізованих територій і народів з метрополією шляхом залучення їх до загальної політико-адміністративної структури своєї країни. Бельгійські і голландські колонізатори декларували «турботу» країн метрополій про «підопічні території».
Але на практиці різниця між усіма цими методами колоніального управління була невелика. Колоніальні адміністрації навіть у XX ст. часто вдавались до терору і насильства стосовно місцевого населення.
Використовуючи попередні знання заповніть таблицю.
2. Національно-визвольний рух, його форми і методи боротьби
Національно-визвольний рух - це боротьба народів за національну незалежність, економічну самостійність, духовне звільнення і соціальний прогрес.
Ареною національно-визвольного руху в першій половині XIX ст. стають колонії, напівколонії, підмандатні території.
А. Соціальний склад. Дуже непростим і розмаїтим був соціальний склад учасників національно-визвольного руху. Очолювала його, як правило, патріотично налаштована буржуазія, яка виступала за політичну й економічну самостійність своїх країн. До неї приєднувалися національно-орієнтовані офіцерство й інтелігенція. Масову базу антиколоніальної боротьби становили селянство, робітники, ремісники, торговці, дрібні підприємці, службовці.
Б. Роль релігії. Величезну роль у визвольній боротьбі відігравала релігія (іслам на Близькому і Середньому Сході, індуїзм в Індії і т.д.), яка була об'єднуючим чинником у боротьбі проти метрополій Заходу.
В. Форми боротьби. У різних країнах в окремій конкретно-історичній ситуації національно-визвольний рух набував різних форм. При всій умовності такого розподілу можна виділити головні з них:
- національно-визвольні революції; - національно-визвольні повстання; - національно-визвольні війни.
На практиці, оцінюючи ті чи інші події, дуже складно простежити, чим відрізнялися між собою революції, повстання чи війни, коли вони набували національно-визвольного характеру.
Г. Методи боротьби. Методи національно-визвольної боротьби залежали від конкретно-історичної ситуації, розстановки політичних сил, ступеня консолідації патріотичних сил та інших найважливіших чинників. Можна виділити найтиповіші з них:
- демонстрації; - мітинги; - повстання; - акції громадянської непокори й інші.
Національно-визвольна боротьба відбувалася як мирним, так і збройним шляхом Як правило, на початку вона носила стихійний і неорганізований характер, потім на політичну арену виходили ті політичні сили, які надавали їй певну спрямованість і організованість
.
Заповнити таблицю.
3. Японія
Наслідки Першої світової війни для Японії.
Японія використала сприятливу воєнно-політичну обстановку. Участь на боці Антанти. Зайнятість європейських держав європейськими справами. Швидке зростання японського експорту.
Погіршення економічного становища.
Повернення європейських держав на азіатські ринки. Загострення соціальних проблем, “рисові бунти”. Активізація робітничого руху. Проведення реформ зниження майнового виборчого цензу. Економічна криза 1921-1921 рр.
Загострення відносин із США і Великою Британією. Підсумки Вашингтонської конференції.
Загострення відносин із США. Незадоволення монопольним становищем Японії в Китаї. Японія та Велика Британія змушені були піти на серйозні поступки США.
Розстановка політичних сил у країні в першій половині 20-х років.
Особливості політичного життя країни. Формою державного правління була конституційна монархія, але імператорський режим поступово втрачав свій вплив у країні. Активізація лівих сил: Японська соціалістична ліга, Комуністична партія Японії. Слабкість демократичного руху через відсутність традицій.
Меморандум Танака. Мілітаризація країни.
Модернізація у формі мілітаризації. Майже всі уряди Японії очолювали військові. У липні 1927 р. генерал Танака направив імператору меморандум (меморандум – дипломатичний або державний документ), у якому передбачався стратегічний курс встановлення фактично світового панування Японії шляхом здійснення військової агресії. В планах меморандуму загарбання Китаю, Індії, Малої Азії, Близького Сходу, Центральної і Південно-Східної Азії, Росії. Зростання військового виробництва: військово-морський флот та Квантунська армія. Активізація шовіністичної пропаганди.
Вторгнення японських військ у Північно-Східний Китай. Напад Японії на Китай у 1937 р.
Продовження боротьби за вплив у Китаї. Загострення боротьби за ринки збуту товарів і вкладення капіталів, за сфери впливу. Підготовка до вторгнення в Маньчжурію. 18 вересня 1931 р. початок вторгнення. 18 лютого 1932 р. на території Маньчжурії була проголошена “незалежна республіка” Маньчжоу-Го.
Початок широкомасштабної війни. 7 липня 1937 р. Японія розпочала війну проти Китаю. Розрахунок на швидку війну. Затяжний і масштабний характер війни до 1945 р.
Особливості авторитарно-монархічного режиму в Японії.
На шляху до тоталітаризму. Тоталітаризм у формі авторитарно-монархічного режиму військово-регульованої економіки. Жорсткий політичний контроль військово-державної бюрократії над суспільством. Військово-державний контроль над економікою.
4. Китай
А. Внутрішньополітична обстановка в країні.
Відсталість Китаю. Формальна незалежність Китаю. Сфери впливу Англії, Франції, Росії, Німеччини, Японії, США. Загострення боротьби за вплив у Китаї(Японія, США, Велика Британія).
Б. “Рух 4 травня”
Крах надій на визволення країни. Надії на Паризьку мирну конференцію. 4 травня 1919 р. багатотисячна демонстрація в Пекіні.
В. Загострення внутрішньополічної боротьби в 1919-1925 рр. Сунь Ятсен.
Намагання Сунь Ятсена об’єднати країну. Обраний президентом на півдні Китаю. Отримання матеріальної та військової підтримки від Радянської Росії.
Утворення КПК. 1921 р. у Шанхаї була заснована Комуністична партія Китаю. Лідер КПК Мао Цзедун.1923 р. утворення єдиного фронту КПК та Гоміндану.
Г. Революційні події 1925-1927 рр.
Навесні 1925 р. у Шанхаї виник антизахідний рух “Рух 30 травня”. Основні завдання революції: а) відновлення суверенітету Китаю; б) повалення прозахідного уряду в Пекіні; в) ліквідація мілітаристських угрупувань; г) об’єднання Китаю під владою демократичного національного уряду.
Базою національно-визвольної революції став південний Китай. Керівництво взяла партія Гоміндан, яка поєднала риси національно-революційного та націонал-реформістського характеру. Перехід влади до Чан Кайші – головнокомандувача революції. Північний похід 1926 р. та захоплення центрального Китаю.
Д. Протиборство між Гомінданом і комуністами.
Зміна політики Чан Кайші. Самостійна політика Нанкінського уряду. Розкол між Гомінданом та КПК. Перехід до прозахідної політики.
Е. Внутрішня політика уряду Чан Кайші.
Реформи уряду. Звуження соціальної бази комуністів. Початок збройної боротьби КПК(Мао Цзедун).
Ж. Напад Японії на Китай у 1937 р. Початок визвольної війни.
7 червня 1937 р. Японія почала широкомасштабну війну проти Китаю. Загальнонаціональне єднання. Угода про співробітництво між Гомінданом і КПК.
Країни Південної та Південно-Східної Азії (лекція 2)
Країни Південної та Південно-Східної Азії (лекція 2)
1. Національно-визвольний рух в Індії після Першої світової війни
а. Передумови піднесення національно-визвольного руху. Безпосередніми передумовами піднесення національно-визвольного руху в 1918-1922 рр. стали реформи Монтегю-Чеямсфорда, які закріплювали колоніальне становище Індії, а також закон Роулетта, спрямований проти учасників антиколоніального руху та закон «Про управління Індією».
Цим законом передбачалося символічне розширення складу виборців до центральної законодавчої асамблеї країни (усього з 1% до 3% дорослого населення). Індійцям надавалися місця у виконавчих радах при віце-королі і губернаторах провінцій. Вони одержували можливість обіймати посади міністрів охорони здоров'я, освіти та деякі інші другорядні посади в колоніальній адміністрації.
Англійці ж як і раніше повністю контролювали фінанси, армію, поліцію, усі важливі галузі економіки, внутрішню і зовнішню політику Індії. Новий закон запроваджував виборчу систему за релігійними куріями і в такий спосіб навмисно роз'єднував і протиставляв один одному індусів і мусульман, сіяв між ними розбрат і ворожнечу.
б. Соціальна база визвольного руху. Національно-визвольний рух очолила провідна політична партія країни Індійський Національний конгрес (ІНК), яка поєднувала у своїх рядах національну буржуазію й інтелігенцію.
Індійські підприємці і банкіри швидко збагачувалися, стрімко зростали їхні капітали, але ступінь їхнього політичного впливу на хід розвитку подій у країні був невеликим. Все це привело власників фабрик і заводів, великих землевласників і банкірів, представників інтелігенції в ряди організованої опозиції проти англійської колоніальної влади.
Головною масовою силою національно-визвольного руху в Індії у міжвоєнний період було індійське селянство, яке багато в чому визначало характер Індійського суспільства.
Незважаючи на зростання промисловості, чисельність робітників в Індії була невелика. Лише у великих промислових центрах (Бомбей, Мадрас та ін.) вони представляли організовану силу. Індійське ж село становило основу соціально-економічної структури країни. Тут перепліталися кастові, племінні і станові суперечності.
в. М. Гаиді і гандізм. Видатна роль у національно-визвольному русі в 20-40-ві рр. XX ст., спрямованому проти англійських колонізаторів, належала М.К.Ганді Саме в міжвоєнний період Ганді став визнаним керівником ІНК, а його вчення - гандізм - офіційною ідеологією цієї партії.
Вчення Ганді сягає своїм корінням в глибоке минуле Індії, у могутні шари унікальної індійської культури. Гандізм поєднав у собі багато політичних, морально-етичних і філософських концепцій. Ганді також був знайомий із принципом ненасильства Л. Толстого.
З іншого боку, прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, виступали проти ринкових відносин, відстоювали свій, індійський, шлях розвитку і прогресу.
Тактичним методом гандізму в національно-визвольному русі став метод ненасильницького опору.
СУТНІСТЬ МЕТОДУ НЕНАСИЛЬНИЦЬКОГО ОПОРУ (САТЬЯГРАХИ)
Розроблена Ганді і прийнята його послідовниками тактика ненасильницького опору в боротьбі за незалежність, тобто неспівробітництва з колоніальною владою і громадянської непокори, одержала назву «сатьягряха» (настійливість в Істині).
Гандізм об'єднав воєдино селянство, ремісників, робітників, національну буржуазію, інтелігенцію і змусив колонізаторів вже після закінчення Другої світової війни покинути Індію без кровопролитної збройної боротьби.
г. Кампанії громадянської непокори. Перша кампанія громадянської непокори почалася 6 квітня 1919 р. з ініціативи Ганді. Кампанія була своєрідною реакцією на реформи Монтегю-Челмсфорда і закон Роулетта.
Ганді закликав до харталу (закриття крамниць і припинення будь-якої ділової активності). Колоніальна влада відповіла насильством. Кульмінацією квітневих подій стала трагедія в Амрітсарі, де англійські колонізатори розстріляли мирний мітинг.
10 квітня 1919 р., прагнучи припинити національно-визвольний рух, що розвивався і набув особливо гострих форм в провінції Пенджаб, англійська влада без суду вислала з міста Амрітсара двох видатних громадських діячів - доктора Кітчлу і доктора Сатьяпала.
13 квітня, в день релігійного свята, на площі відбувся масовий мітинг жителів міста в знак протесту проти цієї акції.
Англійські солдати, викликані напередодні в місто, загородили вихід із площі і відкрили вогонь по беззбройному натовпу. Майже тисячу чоловік було вбито і приблизно вдвічі більше поранено.
Бійня в Амрітсарі стала поворотним пунктом у розвитку подій у країні. Значна більшість індійців з цього часу стала вороже ставитися до англійського правління, а проголошена Ганді кампанія громадянської непокори мала широку підтримку в країні.
Всю Індію охопило обурення. У Пенджабі стихійно спалахнули заворушення. Антианглійські виступи відбулися і в інших провінціях. Ганді терміново виїхав у Пенджаб, щоб не допустити переростання протесту в стихійний бунт. Це йому вдалося.
Восени 1919 р. в Амрітсарі відбувся з'їзд ІНК, який прийняв рішення бойкотувати вибори в за новим законом. Бойкот остаточно зірвав вибори.
Англійці прагнули загострити ворожнечу між індусами і мусульманами. Мусульмани також брали участь у боротьбі проти англійського панування. Вони мали свою політичну організацію - Мусульманську лігу. З ініціативи Ганді ІНК і Мусульманська ліга утворили єдиний антианглійський блок, незважаючи на існуючі між ними серйозні суперечності.
Друга кампанія громадянської непокори, яку очолив Ганді, почалася в 1930 р.
Це відбулося 26 січня 1930 р., коли ІНК вирішив оголосити цю дату Днем незалежності Індії. ІНК закликав народ провести в цей день по всій країні мітинги, на яких Індійці повинні були дати клятву до кінця боротися за звільнення Індії від колоніального ярма. Лідери Національного конгресу наполегливо шукали форми і методи боротьби, щоб уникнути масового насильства.
30 січня 1930 р. Ганді опублікував у газеті «Молода Індія» звернення до віце-короля, у якому заявив, що згоден відкласти сатьяграху, якщо англійський уряд задовольнить вимоги з 11 пунктів, зокрема скоротить земельний податок, ліквідує монополію на сіль, зменшить витрати на військову і цивільну адміністрацію, звільнить з в'язниць усіх політичних ув'язнених і задовольнити низку інших вимог. Але колоніальна влада не поспішала виконувати ці вимоги.
Сигналом до початку другої кампанії громадянської непокори мало стати демонстративне порушення монополії колоніальної влади, що Існувала в Індії, на видобуток і продаж солі. Монополія робила сіль дуже дорогою і малодоступною для бідняків.
У березні 1930 р. Ганді в супроводі декількох десятків послідовників рушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарувати сіль з морської води. Треба було пройти шлях у 400 км. По мірі того, як вся країна стежила за «соляним походом», до якого приєднувалися тисячі добровольців, народ все більше переймався духом непокори владі.
Під впливом «соляного походу» відбулися великі заворушення в багатьох провінціях країни. Англійський уряд проголосив ІНК поза законом. Протягом квітня-травня англійська влада заарештувала 60 тис. конгресистів, у тому числі М. Неру, Дж. Неру, Ганді й інших.
д. Делійський пакт. За цих умов керівництво ІНК прийняло рішення піти на компроміс з англійцями й укласти угоду за назвою Делійський пакт чи пакт Ірвіна-Ганді.
Головне, чого домігся віце-король Індії лорд Ірвін, - це скасування бойкоту колоніальної адміністрації з боку ІНК. Оголошувалась загальна амністія політичним в'язням. Скасовувалася монополія на сіль. Національний конгрес визнавався офіційною політичною партією.
е.Конституція Індії. У цьому ж 1935 р. англійці нав'язали Індії антидемократичну конституцію, яку один з лідерів 1НК Дж. Неру назвав «рабською».
Закон «Про управління Індією» (Конституція Індії) передбачав перетворення Індії на федерацію провінцій і князівств при збереженні усієї влади в руках англійського віце-короля. Третина місць у загальноіндійських органах влади належала представникам князівств, призначуваним князями, хоча населення князівств становило лише 24% населення всієї Індії.
У провінціях створювалися виборчі законодавчі збори, але ці збори і так звані провінційні уряди повинні були підкорятися англійським губернаторам. Всупереч пропагованому виборчому закону в основі
системи виборів залишався релігійно-общинний принцип, який як і колись роз'єднував Індійське суспільство. Англійські колонізатори продовжували свою стару політику «поділяй і володарюй».
2. Іран у міжвоєнний період.
а. Особливості розвитку країни. Іран - одна із найдавніших держав в Азії. У результаті колоніальної експансії західноєвропейських держав і Росії на кінець XIX ст. він перетворився в їхню напівколонію. На 1918 р. провідні позиції в країні належали Англії і Росії. У роки Першої світової війни територія країни стала ареною воєнних дій між англо-російськими і німецько-турецькими військами.
б. Державний переворот. У лютому 1921 р. перські козаки під командуванням підполковника Реза-хана вчинили в Тегерані державний переворот. Війська Реза-хана здійснили швидкий перехід з Казвіна в Тегеран, руйнуючи на своєму шляху лінії зв'язку, і скинули уряд практично без єдиного пострілу.
в. Здійснення реформ. Новий правитель Ірану почав здійснювати низку реформ, яких потребувала відстала країна, яка все більш потрапляла в залежність від інших держав.
Реза-шах провів ряд законів, пов'язаних зі зміцненням централізації, правовою основою управління, земельними відносинами, фінансами. Під його впливом меджліс прийняв Карний і Цивільний кодекси, закони проти насильницьких загарбань землі, про здачу землі (державної) в оренду поміщикам, затон проти аграрного бандитизму (насильницького загарбання землі), закон про продаж державних земель.
За рахунок державної казни будувалися нові промислові підприємства, залізниці й шосейні дороги. У 1928 р. був створений Національний банк, запроваджувалася монополія зовнішньої торгівлі.
У країні були проведені важливі соціальні реформа, реформи у сфері освіти і культури. Відкривалася світські шкода, був прийнятий закон про обов'язкову початкову освіту; створювалися середні і вищі навчальні заклади, включаючи Тегеранський університет (1934), де навчання було платним.
У країні скасовувалися титули і звання, запроваджувалися прізвища, іранцям приписувалось переходити на європейську форму одягу.
г. Формування авторитарного режиму. Водночас створюваний режим влади все більше набував авторитарного і диктаторського характеру. В умовах фактично одноосібної влади режим Реза-шаха переслідував будь-який опозиційний рух. Запроваджувалась політика релігійної нетерпимості навіть до інших напрямків ісламу (більшість іранців були шиїтами), не кажучи вже про інші релігії.
3. Країни Південно-Східної Азії
а. Індонезія. В Індонезії з XVII ст. панували голландці. На відміну від інших південно-східних країн, колоніальний режим тут не був таким суворим. Тисячі островів розділялися національними, релігійними, територіальними проблемами. Індонезія не була єдиною державою, і це полегшувало голландським колонізаторам управління територією.
б. Бірма. Бірма в результаті трьох воєн з Англією в ХК ст. була приєднана до складу Британської Індії. Незабаром країна перетворилася в аграрно-сировинний додаток Англії, але крім англійського капіталу в цю країну проникали індійські і китайські фінансові потоки, що
в підсумку стримувало економічний розвиток країни, перешкоджало становленню національної буржуазії.
в. Індокитайський союз. Індокитайський союз як колоніальне володіння Франції сформувався в 80-ті рр. XIX ст. До його складу входили В'єтнам, Камбоджа і Лаос. Вся повнота влади в Індокитаї належала французькому генерал-губернатору.
Період між Першою і Другою світовими війнами став часом активної боротьби народів цих країн за незалежність.
ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ
Країни Близького Сходу, Африки та Латинської Америки (лекція 3)
Країни Близького Сходу, Африки та Латинської Америки (лекція 3)
1. Туреччина
а. Агонія Османської імперії. Поразки країн Центрального блоку (до складу якого входила Османська імперія) на фронтах Першої світової війни, зростаюче невдоволення народу, зрештою капітуляція Османської імперії в жовтні 1918 р. поклали кінець владі молодотурків, що відстоювали цілісність імперії.
б. Прийняття Декларації незалежності. Скликаний на вимогу прихильників М. Кемаля в січні 1920 р. у Стамбулі парламент прийняв Декларацію незалежності Туреччини («Національну обітницю»).
У відповідь на ці дії війська Антанти окупували Стамбул. Парламент було розігнано, султан був змушений підкоритися диктату. Його новий проанптійський уряд офіційно виступив проти кемалістів (прихильників Кемаля). Більшість патріотично налаштованих громадських і політичних діячів була заарештована.
в. Утворення ВНЗТ. Дії країн Антанти змусили кемалістів стати на шлях рішучої боротьби з окупантами. 23 квітня 1920 р. в Анкари куди ще наприкінці 1919 р. було перенесене місцеперебування Представницького комітету, зібрався новий парламент - Великі Національні збори Туреччини (ВНЗТ). Головою ВНЗТ став М. Кемаль, який проголосив новий орган влади єдиною законною владою Туреччини.
г. Прийняття конституції. У 1924 р. була ухвалена Конституція Турецької Республіки. Главою держави проголошувався президент, наділений великою владою. Вищим законодавчим органом влади був однопалатний меджліс (парламент), з депутатів якого президент призначав прем'єра, який формував склад уряду.
д. Реформи в соціальній сфері, релігії, культурі. Ряд важливих реформ істотно змінив турецьке суспільство. Іслам, спочатку оголошений державною релігією, невдовзі втратив цей статус. Держава була відокремлена від релігії, ставала світською й освіта.
Запроваджувався цивільний шлюб і ліквідувалося багатоженство. Жінки зрівнювалися в правах з чоловіками. Спеціальні закони передбачали перехід на європейську форму одягу, європейський календар і літочислення. Латинський алфавіт замінив арабський. Запроваджувалось світське судочинство за європейським зразком.
Незважаючи на опір крайніх лівих і правих політичних угруповань, республіканська Туреччина в 20-30-ті рр. зробила значний крок вперед на шляху прогресу.
е. Формування авторитарного режиму. Однак Туреччина в цей період була далеко не ідеальним суспільством, що бадьоро крокувало на чолі зі своїм вождем шляхом модернізації.
Будь-які сумніви людей у правильності дій довічного президента викликали жорстокі репресії. Після того, як якийсь релігійний фанатик зробив замах на життя Ататюрка, так звані «суди незалежності» поширилися по всій Туреччині. Вони не щадили навіть героїв боротьби за незалежність» колишніх соратників Кемаля, зміщаючи їх з високих посад, відправляючи в заслання і навіть засуджуючи на смерть. їх звинувачували в тому, що вони вступили в змову із закордонними ворогами Туреччини і вчинили замах на безпеку держави. Найжорстокішим чином у 20-ті рр. було придушене повстання курдів (народу, проживаючого на території Туреччини, Ірану, Іраку й інших країн), які прагнули до незалежності.
Заповніть таблицю: «Турецька республіка»
Демократичні зміни
Авторитарні зміни
2. Палестинська проблема
Наприкінці XIX ст. у Палестину, на свою історичну батьківщину, рушили єврейські переселенці Ідея утворення національного центру євреїв (єврейської держави) була висунута австрійським журналістом єврейського виводження Г. Герцелем наприкінці XIX ст. Він обґрунтовував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р.
Сіонізм - єврейський національний рух, спрямований на переселення євреїв у Палестину, створення і зміцнення єврейської держави.
Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. 2 листопада 1917 р. після окупації Палестини Англія прийняла Декларацію Бальфура, яка підтримувала ідею створення єврейської держави і поклала початок новій хвилі переселення євреїв. У 1920 р. в Палестині починають створюватися єврейські політичні і військові організації.
За рішенням конференції країн Антанти в Сан-Ремо (1920) і Ліги Націй (1922) Велика Британія одержала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною, що відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв.
Але Лондон продовжував сприяти переселенському руху євреїв практично до кінця 30-х рр. За спиною англійців стояли впливові сіоністські організації США. Уже на 1939 р. єврейське населення в Палестині становило 30%.
Заповніть таблицю: «Періоди сіоністського руху»
3. Країни і території Південної Африки
а. ПАС. На півдні Африки найбільшими колоніями були Північна Родезія, Південна Родезія. Бечуаналенд (Велика Британія), Ангола і Мозамбік (Португалія), але найбільш розвинутою і впливовою державою в цьому регіоні був Південно-Африканський Союз (ПАС), де проживала більшість білого населення всієї Африки (22%).
Крім того, понад 10% населення країни становили метиси й індійці, законтрактовані до Африки для роботи на плантаціях. Ці фактори робили особливо гострими расову і національну проблеми в ПАС.
ПАС виник у 1910 р. в результаті об'єднання англійських колоній - Капської колонії і Наталя з бурськими республіками (Трансвааль і Оранжева), що зазнали поразки в англо-бурській війні на рубежі XIX-XX ст. ПАС одержав статус домініону Великої Британії. У країні був установлений режим расової сегрегації неєвропейського населення.
Сегрегація - політика примусового відокремлення якої-небудь групи населення за расовою чи національною ознакою; одна з форм расової дискримінації.
б. Наростання комплексу проблем. Найбільші у світі родовища золота й алмазів дали поштовх розвитку промисловості в ПАС, особливо гірничорудної, а потім і обробної. Процес збільшення виробництва сільськогосподарської продукції стимулювався потребами промисловості і міст, які швидко розвивалися. Однак зростаючі етнічні, расові і соціальні проблеми стримували розвиток британського домініону.
в. Боротьба за расову рівноправність. Боротьба небілого населення Південної Африки, яке становило більшість, набула організованих форм. Ініціатором руху проти дискримінації стала індійська громада, що, використовуючи розроблену М.Ганді тактику ненасильницьких дій, домоглася деякого послаблення режиму дискримінації.
Заповніть таблицю: «Південно-Африканський Союз»
4. Країни Латинської Америки
а. Прискорення темніє економічного розвитку. Перша світова війна прискорила економічний розвиток країн Латинської Америки, Тимчасово зменшився приплив європейських товарів і капіталів. Ціни на світовому ринку на сировинну і продовольчу продукцію країн регіону підвищилися. На кубинський цукор, наприклад» вони збільшилися в 11 разів.
Це сприяло нагромадженню капіталів, зростанню місцевого виробництва, відносно стабільним темпам економічного розвитку. За роки війни в Бразилії виникло близько 6 тис. нових промислових підприємств, що значно перевищувало їхню кількість за попередні 25 років. Відбувалося формування національного капіталу, торгово-промислової еліти.
б. Зростання імміграції. Економічному пожвавленню сприяла нова імміграційна хвиля з Європи, головним чином з Центральної і Східної. Значний внесок у розвиток країн Латинської Америки зробила українська трудова еміграція.
в. Посилення впливу США. У роки війни значно послабився вплив Великої Британії, Франції, Німеччини в цьому регіоні. Цією обставиною скористалися США, які давно дивились на Латинську Америку як на сферу своєї політичної й економічної експансії. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, який став власністю США, значно збільшився вплив Сполучених Штатів у Латинській Америці.
г. Екстенсивний розвиток. У 20-ті рр. зберігалася сприятлива кон'юнктура на світовому ринку для товарів із країн Латинської Америки, однак економічне зростання відбувалося на основі переважно екстенсивних факторів. Характерним залишалося засилля латифундизму на селі, орієнтація на зовнішній ринок, залежність від іноземного капіталу.
д. Політичні процеси в міжвоєнні роки. Латиноамериканські держави в 20-ті рр. у більшості випадків були республіками швидше лише за назвою. Маси неписьменного і напівписьменного населення, особливо поза великими економічними і культурними центрами, у виборах участь не брали і не могли формувати громадянське суспільство і становити соціальну базу для демократичного руху.
У більш відсталих країнах регіону республіканський фасад прикривали авторитарні і диктаторські режими консервативних напрямків. При владі в них багато років перебували диктатори.
В інших державах формально існували конституційні представницькі установи, однак реальний контроль над політичними процесами зберігався в руках місцевої олігархії.
У Бразилії, наприклад, реальна політична влада в центрі сконцентрувалася в руках «кавових» магнатів - вузької привілейованої еліти. У виборах брала участь невелика частина громадян (у Бразилії приблизно 30%).
Після закінчення світової війни в деяких відносно розвинених країнах регіону (Аргентина, Чилі, Уругвай) до влади прийшли ліберально-демократичні уряди. Вони діяли на основі ідеології ліберального реформізму, що зародилась тут у 10—20-ті рр. XX ст. і об'єктивно відображувала інтереси широких мас населення, які були тісно зв'язані з ринком. Ліберальний реформізм був особливо близький міцніючій національній буржуазії, а свої джерела він черпав з епохи утвердження ринкових відносин у Європі.
Вкажіть відмінності розвитку країн Латинської Америки від країн Азії та Африки.
Google Sites
Report abuse