Росія-СРСР. Країни Центральної Європи

РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 р.

1. Причини і початок революції. Лютневі події 1917 р. були прямим наслідком глибокої соціально-економічної кризи, пов'язаної з Першою світовою війною. У 1917 р. війна обходилася Росії в суму 30 млрд. карбованців. Третину цих витрат становили закордонні кредити. У країні катастрофічно зростала інфляція. Нестримно підвищувалися ціни, величезних масштабів досягала спекуляція товарами першої не­обхідності.

У середині лютого уряд прийняв рішення про запровадження в Петрограді карткової системи розподілу продуктів. У столиці почалися «хлібні» бунти.

Революція почалася 23 лютого 1917 р., коли обурення недостачею продовольства переросло у відкриті мітинги, зіткнення з поліцією і демонстрації. У цей день серед жінок, які стояли в мороз, щоб отримати хліб, виникли безладдя. 24 лютого страйк охопив у Петрограді 200 тис. чоловік.

Ліві партії не були готові до таких революційних подій, однак вони швидко зорієнтувалися в тому, що відбувалося. За пропозицією меншовиків 27 лютого була ор­ганізована Петроградська Рада.

2. Утворення Тимчасового комітету Державної думи і зречення Миколи II. Миколі II пропонували сформувати уряд «народної довіри». Але на тривожну телеграму голови IV Державної думи октябриста М. Родзянко цар відповів розпорядженням припинити роботу Думи. Указ був оголошений 27 лютого, депутати підкорилися, але вирішили провести «приватну нараду», на якій було утворено Тимчасовий ко­мітет Державної думи на чолі з М. Родзянко.

«Навкруги зрада, боягузтво і обман», - записав Микола II у своєму щоденнику 2 березня 1917 р. У цей же день він склав і підписав мані­фест про зречення. Сам імператор був арештований у Могильові 8 березня, а його родина поміщена під домашній арешт у царському палаці.

3. Формування Тимчасового уряду. Його програмні цілі у внутрішній і зовнішній політиці. В ніч на 2 березня в результаті переговорів між виконкомом Петроградської Ради і Тимчасовим коміте­том Державної думи був сформований Тимчасовий уряд, головою яко­го став поміщик і земський діяч Г. Львов. Петрорада підтримала ство­рення Тимчасового уряду.

У сфері зовнішньої політики Тимчасовий уряд підтвердив зобов'язань Росії і готовність продовження війни «до переможного завершення». І вже на 11 берез­ня він був визнаний США, Великою Британією і Францією.

4. Росія в умовах двовладдя. Однак у країні фактично існувало двовладдя.

Двовладдя - своєрідна форма організації державної влади в Росії в березні-липні 1917 р., при якій її носіями були дві паралельно існуючі структури - Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів і Тимчасовий уряд.

Прогресивні зміни. Спочатку спільна діяльність Тимчасового уряду і Рад призвела до прогресивних кардинальних змін у країні:

- у результаті революції була знищена абсолютна монархія;

- проголошувалися громадянські свободи, політичні партії стали легальними;

- ліквідувалися царська жандармерія, поліція й охранка, онов­лювався старий судовий апарат;

- були заарештовані царські чиновники і генерали, надавалася амністія політичним в'язням;

- реорганізовувалася система місцевого управління.

Невирішеність основних проблем. Разом з тим не були вирі­шені основні проблеми, що стояли перед країною на той час:

- Росія продовжувала війну на боці Антанти;

- залишалося невирішеним аграрне питання, конфіскації підля­гали лише землі, ліси й озера, що знаходилися у володінні імператорської родини, а землі поміщиків залишилися недотор­канними;

- не був запроваджений 8-годинний робочий день на фабриках і заводах;

- уряд вороже ставився до спроб народів колишньої імперії встановити суве­ренітет і домогтися незалежності.

5. Липнева криза. Провал червневого наступу на фронті ви­кликав нову урядову кризу. 2 липня 1917 р. декілька міністрів Тимчасо­вого уряду на чолі з міністром-головою князем Г. Львовим подали у від­ставку, погрожуючи меншовикам і есерам розривом коаліції.

З липня, у зв'язку з поразкою на фронті, у Петрограді почалися масові демонстрації, очолювані біль­шовиками. Вони проходили під гаслами «Геть Тимчасовий уряд!». «Вся влада Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів!».

4 липня величезний натовп робітників, солдатів і матросів підійшов до Таврійського палацу, де засідав Центральний Виконавчий комітет (ЦВК, обраний на 1-му з'їзді Рад), і зажадав передачі влади в руки Рад.

8 липня був сформо­ваний другий коаліційний уряд на чолі з О. Керенським, котрий ЦВК Рад проголосив «урядом порятунку революції» і надав йому «необме­жені повноваження і необмежену владу».

Була відновлена смертна кара на фронті, воєнно-польові суди, запро­ваджена цензура.

6. Змова Корнілова. Після провалу червневого наступу і липневих подій головнокомандувачем російської армії став генерал Л. Корнілов, який змінив на цій посаді О. Брусилова.

На початку серпня 1917 р. він пред'явив Тимчасовому уряду доповідну записку про за­ходи для реорганізації армії в боротьбі з розрухою в тилу. Єдино можливий вихід з того важкого становища, у якому перебувала країна влітку 1917 р., він бачив у встановленні диктатури.

25 серпня 1917 р. Л. Корнілов направив на Петроград 3-й кінний корпус. Глава уряду оголосив його заколотником і звернувся по допомогу до Рад, у яких на цей час посилився вплив більшовиків.

Були вжиті заходи для припинення руху корніловських військ на Петроград, заарештовані генерали Корнілов, Лукомський. Денікін, Марков та інші. Змову генералів було ліквідовано на 30 серпня.

7. Політична обстановка в країні восени 1917 р. У пошуках виходу з урядо­вої кризи (на початку корніловського заколоту зі складу уряду вийшли кадети) 1 вересня 1917 р. «до сформування кабінету» була сформована колегія (вона одержала назву Директорія) з 5 чоловік на чолі з О. Керенським. У цей же день Росія була проголошена республікою.

Республіка - форма правління, за якої вища державна влада нале­жить обраним виборцями на певний термін представницьким органам влади; держава з такою формою правління.

8. Підготовка більшовицького повстання. Всупереч спробам Тимчасо­вого уряду повести країну демократичним шляхом, більшовики актив­но готувалися до насильницького захоплення влади.

Використовуючи драматизм поточного моменту, партія більшови­ків взяла на озброєння гасла: «Мир - народам!», «Заводи - робітни­кам!», «Землю - селянам!».

У жовтні почалася інтенсивна підготовка до збройного перевороту. З цією метою більшо­виками було створено два органи: Військово-революційний комітет (ВРК) при Петроградській Раді (легальний) і Військово-революційний центр (ВРЦ) при ЦК РСДРП(б) (нелегальний).

10 жовтня відбулося засідання ЦК РСДРП(б), на якому, за пропози­цією А Леніна, було прийняте рішення - найближчим часом почати повстання. Леніна підтримали Я. Свердлов, Й. Сталін, Л. Троцький. Проти лінії ЦК на підготовку до збройного повстання виступили Г. Зинов'єв і Л. Каменев які вважали, що шанси перемогти у більшо­виків невеликі, а тому варто дочекатися скликання Установчих зборів, які зможуть змінити ситуацію в країні.

9. Здійснення більшовицького перевороту. В ніч проти 24 жовтня Тимчасовий уряд прийняв рішення про закриття більшовицьких газет, притягнення до суду членів ВРК за відправлення у військові частини те­лефонограм про непокору штабу округу, арешт усіх більшовиків, які раніше були звільнені з в'язниць під заставу. За вказівкою Тимчасового уряду штаб округу віддав наказ про негайне направлення в Петроград військових частин.

На ранок 25 жовтня влада в столиці перейшла в руки Петроградського ВРК. Війська, вірні Тимчасовому уряду (приблизно 27 тис. чоловік), були блоковані в Зимовому палаці. Навколо палацу ВРК зосередив 18-20 тис. солдат з усіх районів сто­лиці. До бойової готовності був приведений гарнізон Петропавлівсь­кої фортеці, у Неву введений загін бойових кораблів. Холостий пост­ріл із крейсера «Аврора», який пролунав о 21 год. 45 хв., був сигналом до початку штурму Зимового па­лацу. Невдовзі Зимовий було захо­плено. Міністри Тимчасового уря­ду були заарештовані і відправле­ні в Петропавловську фортецю.

10. Встановлення влади більшовиків. 25 жовтня 1917 р., у той час, коли йшла підготовка до штурму Зимового палацу, у Смольному почав ро­боту II Всеросійський з'їзд Рад. Серед його делегатів переважали біль­шовики. Лідери меншовиків і есерів на знак протесту проти «військо­вої змови і захоплення влади» залишили з'їзд.

О 3-й годині ночі 26 жовтня в Смольний було доставлене повідом­лення про взяття Зимового й арешт Тимчасового уряду.

За доповіддю Леніна були прийняті Декрет про мир і Декрет про землю.

Всі постанови II з'їз­ду Рад були прийняті як «тимчасові закони», які повинні були діяти до їхнього затвердження чи відхилення Установчими зборами.

Після насильницького захоплення влади перед більшовиками по­стало завдання утримати її в гострому суперництві з іншими лівими партіями (есерами та меншовиками) і створити нову державну систе­му управління замість зруйнованої старої. Розуміючи, що часу в них обмаль, більшовики діяли швидко і рішуче.

11. Розігнання Установчих зборів.

Установчі збори - представницька установа, яка, як правило, оби­рається демократичним шляхом для встановлення форми правління і розробки конституції в країні.

Гасло скликання Уста­новчих зборів, що повинні були вирішити, яким буде державний устрій Росії після Лютневої революції 1917р., було прийняте всіма по­літичними партіями.

Нарешті, під тиском І Всеросійського з'їзду Рад Тимчасовий уряд призначив дату виборів в Установчі збори - 12 листопада 1917 р.

Прийшовши до влади, більшовики сподіва­лися отримати більшість в Установчих зборах і надати законність своїй, силою захопленій владі.

Однак вибори до Установчих зборів, проведені 12 листопада 1917 р., мали наступні результати. 3 715 мандатів в Установчих зборах 412 одержали есери, 17 - меншовики, 16 - кадети, 87 - інші полі­тичні партії. Більшовики отримали 183 мандати, і розстановка сил складалася явно не на їх користь.

6 січня матроси і червоногвардійці, діючи за прямою вказівкою Леніна і Свердлова (Голови ВЦВК), за допомогою сили розігнали Установчі збори.

Ліквідувавши Установчі збори, більшовики на довгі роки покінчили зі спробами установити демократичне правління в країні. Важко що-небудь додати до слів Леніна, сказаних ним 8 січня на III З'їзді Рад: «Розігнання Установчих зборів радянською владою є повна і відкрита ліквідація формальної демократії в ім'я революційної диктатури».

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В РОСІЇ

1. Національно-визвольний рух і утворення незалежник держав

Слідом за Петроградом радянська влада була встановлена по всій країні, однак далеко не скрізь мирно і безкровно. Незалежності домоглися Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. Всього кілька місяців проіснувала створена в 1918 р. Білоруська Народна Республіка. У 1918 р. національно-пат­ріотичні сили встановили свою владу в Грузії, Азербайджані та Вір­менії. Вони сподівалися утриматися при владі за допомогою сил Антанти. Однак на кінець 1920 р. Червона Армія окупувала Вірменію й Азербайджан, а в 1921 р. радянська влада була встановлена в Грузії. Під контроль більшовиків перейшли Крим і Середня Азія. Особливо драматично розвивалися події в Україні. Після невдалої спроби більшовиків встановити радянську владу зсередини, більшовицькі війська Радянської Росії стали на шлях пря­мої агресії проти України.

2. Причини і основні протиборчі військово-політичні сили в роки Громадянської війни

Громадянська війна - організована або стихійна збройна бороть­ба за державну владу між різними соціальними групами і політичними угрупованнями всередині країни.

ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ В РОСІЇ

1. Насильницьке захоплення влади більшовиками, ліквідація політичних і гро­мадянських прав підприємців, землевласників, купців, міщан, чиновників, солдатів і офіцерів царської армії, козаків та інших верств населення.

2. Введення політики «воєнного комунізму».

3. Політичний тероризм і авантюризм більшовиків, які розігнали в січні 1918 р. Установчі збори й уклали в березні 1918 р. сепаратний мирний договір з Німеччиною.

4. Насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі, що викликало опір козацтва новій владі.

5. Прагнення монархістів відновити «Велику Росію»; повернути втрачені багатства та політичний вплив у країні.

6. Російські традиції «пугачовщини», низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій.

У Росії Громадянську війну вели дві організовані і непримиренні одна до одної сили - «білі» і «червоні». Війна між ними ускладнюва­лася втручанням іноземних держав.

3. Основні події Громадянської війни й інтервенції в травні - листопаді 1918 р.

У січні 1918 р. Румунія захопила Бессарабію, війська Німеччини господарювали на території Західних губерній.

Навесні 1918р. англійські, французькі, а потім і американські війська висадилися в Мурманську й Архангельську; японські, анг­лійські й американські - у Владивостоці, у Середній Азії і Закавказзі. На Закавказзя вторглись турецькі війська. За умовами сепаратного Брестського договору, укладеного більшовиками з Німеччиною, за­хідні території країни окупували німецькі й австро-угорські війська.

Наприкінці травня 1918 р. спалахнув заколот серед Чехословацького корпусу, який складався з 45 тис. військовополонених австро-угорської армії і прямував залізницею до Владивостока. Його подальший шлях мав пролягати через океани у Францію, де йому потрібно було вступити у війну на стороні Антанти.

Радянський уряд прийняв рішення роззброїти Чехословацький кор­пус. У відповідь на це корпус зчинив заколот. У результаті скрізь, де знаходилися його ешелони (Поволжя, Урал, Сибір, Далекий Схід), радянська влада була скинута.

Становище РРФСР усклад­нювалося формуванням на Дону і Кубані Добровольчої армії, яку піс­ля загибелі в квітні 1918 р. генерала Л. Корнілова очолив А. Денікін, і діями отамана П. Краснова, який відрізав хлібні райони Північного Кавказу від центру країни.

Добровольча армія створена під час Громадянської війни на Півдні Росії (1918) на добровольчій основі з офіцерів, юнкерів, студентів і ін., ударна сила «білих».

У лютому 1918 р. була створена регулярна Червона Армія. Наприкінці травня 1918 р. у РРФСР була запроваджена загальна військова пови­нність. Формувалися нові з'єднання. Створювалися курси для підго­товки командних кадрів. Вживалися заходи для залучення офіцерів і генералів колишньої царської армії до Червоної Армії.

Для підтримки дисципліни і боротьби проти «чужих елементів» був введений інститут червоних комісарів.

У вересні 1918 р. на Східному фронті війська Червоної Армії пе­рейшли в наступ, захопивши Казань, Симбірськ, Самару. Під Царици­ним були зупинені війська Краснова.

4. Хід Громадянської війни і розширення інтервенції в листопаді 1918 - лютому 1919 рр. Запровадження політики «воєнного комунізму».

У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка на цей час була вимушена визнати свою поразку у світовій війні. ВЦВК РРФСР анулював Брестський мирний договір. Закінчення Першої світової вій­ни дозволило країнам Антанти посилити свою присутність у Росії.

У цей час в окремих регіонах країни до влади прийшли білогвардійські диктату­ри, очолювані: О.Колчаком - у Сибіру, Е.Міллером - на півночі кра­їни, М.Юденичем - на північному заході й А.Денікіним - на півдні

Розпочаті білогвардійцями наступи Червона Армія відбила, але внут­рішнє становище радянської влади в 1918 р. було надзвичайно склад­ним. Більшовицьке керівництво почало здійснювати політику «воєн­ного комунізму».

«Воєнний комунізм» - система надзвичайних заходів управління економікою, яка існувала в період Громадянської війни. Вона включала: націоналізація промисловості, припинення товар­но-грошових відносин, введення продрозкладки (примусове вилучення залишків продовольства в селян, обсяг яких визначали хлібозаготівельні продовольчі загони), запровадження загальної трудової повинності, введення зрів­няльної оплати праці, мілітаризацію суспільства, «червоний терор» про­ти противників нового режиму, бюрократизацію державного апарату, скасування комунальних платежів, плати за проїзд у транспорті тощо.

Всі ці заходи призводили до поси­лення невдоволення політикою більшовиків, що спричиняло гостру економічну і політичну кризу.

По країні прокотилася хвиля повстань. Для боротьби з повстанцями використовувалися регулярні частини Червоної Армії. Так, на розгром кронштадтського повстання була на­правлена 7-а армія під командуванням М. Тухачевського. 2103 учас­ники цього повстання були засуджені до страти, понад 6,4 тис. - до різ­них термінів ув'язнення. І в Кронштадті, і в боротьбі з тамбовськими селянами армія Тухачевського застосовувала хімічну зброю.

5. Воєнні дії в березні 1919 - навесні 1920 рр.

Навесні 1919 р. Східний фронт знову став головним. У березні 1919 р. з території Сибіру по­чався наступ 400-тисячної армії О.Колчака, який оголосив себе «Вер­ховним правителем Росії».

Протягом 1918— 1919 рр. Колчака як Верховного правителя визнали А.Денікін, Е.Міллер, М.Юденич та інші лідери Білого руху.

Колчаківські війська взяли Перм, але просунутися далі їм не вдало­ся. Взяття Уфи стадо їхнім останнім успіхом. 28 квітня 1919 р. части­ни Червоної Армії перейшли в наступ і до червня повністю захопили Урал і відкинули противника в Сибір. На січень 1920 р. армія Колчака була повністю знищена, а сам він відмовився від влади.

На літо 1919 р. головною силою антибільшовицького опору стала армія генерала А. Денікіна.

Влітку 1919 р. війська Денікіна захопили Донбас, Харків, Царицин і почали швидке просування до Москви. У вересні-жовтні вони захопили Курськ, Орел, Воронеж, підійшли до Тули. Однак на осінь наступ уповільнився, а потім і зовсім припинив­ся. Добровольча армія зазнавала серйозних труднощів: треба було під­тримувати порядок на захоплених територіях, а в розпал наступу дове­лося вести важку боротьбу в тилу з загонами батька Махна.

Червоній Армії вдалося перекинути на Південний фронт великі ка­валерійські з'єднання (1-у і 2-у кінні армії), які змогли чинити серйозну протидію регулярній кінноті «білих». Наприкінці жовтня Червона Армія перейшла в контрнаступ, фронт покотився на південь. Залишки Добровольчої армії евакуювалися в Крим і перейшли під керування генерала П.Врангеля.

У цей чає армія генерала М.Юденича, наступаючи з Естонії, тричі намагалася захопити Петроград, але не змогла цього зробити і, врешті-решт, була розгромлена.

Завдавши поразки військам Колчака, Денікіна і Юденича, Червона Армія перехопила стратегічну ініціативу в Громадянській війні.

6. Війна Радянської Росії проти Польщі і розгром військ Врангеля.

Навесні 1920 р. воєнні дії проти Радян­ської Росії розпочала Польща. Польський уряд, вважаючи частину те­риторії Литви і Білорусії «безперечно польською», відмовлявся від контактів з урядом РРФСР і мав намір захистити недоторканність те­риторій, заселених поляками. Польське керівництво уклало договір з УНР про спільні дії проти більшовиків в Україні.

Влітку 1920 р. Червона Армія почала контрнаступ проти польських військ. Війська Південно-Західного фронту вели наступ на Львів, а Західного - на Варшаву. На випадок успіху військ Тухачевського на території Польщі більшовицьке керівництво сподівалося підштовхну­ти Європу до соціалістичної революції. Однак «червоні» зазнали по­разки і змушені були відійти.

Ризький мирний договір. 18 березня 1921 р. у Ризі був підпи­саний мирний договір між РРФСР, УРСР і БРСР з одного боку і Поль­щею - з іншого.

До Польщі відійшли Західна Білорусія і Західна Україна. Радян­ська сторона зобов'язалася за річний термін сплатити Польщі 30 млн. карбованців золотом, а також повернути воєнні трофеї, всі наукові і культурні цінності, вивезені з території Польщі з 1772 р. (після першо­го поділу Польщі).

Більшовикам загрожувала сер­йозна небезпека з Криму, де в квітні 1920 р. Денікін передав владу ге­нералу Врангелю.

За короткий термін він зумів реорганізувати ар­мію і налагодити дисципліну. В травні 1920 р. Доб­ровольча армія (після реорганізації вона стала нази­ватися Російською) перейшла до активних дій. Пере­боровши завзятий опір радянських військ, вона зай­няла Мелітополь, Каховку, велику частину Північної Таврії. Війська Врангеля намагалися прорватися на Дону і Кубань.

Після укладення перемир'я з Польщею радян­ське керівництво перекинуло значні сили на пів­день країни, де був сформований Південний фронт під командуванням М.Фрунзе. Врангелівські війська були відтіснені у Крим і перейшли до оборони. Головна лінія оборони проходила по доб­ре укріпленому Турецькому валу. На сході вал упирався в Сиваську затоку, а з заходу прикривав­ся корабельною артилерією.

У ніч на 8 листопада 1920 р. частини Червоної Армії убрід по мілководній Сиваській затоці обійш­ли укріплення. Після важких боїв, маючи більш ніж шестиразову перевагу сил, війська Південного фрон­ту ввірвалися до Криму. Врангелю вдалося врятува­ти залишки своєї армії, які були евакуйовані в Константинополь.

7. Підсумки і наслідки Громадянської війни.

В Громадянській війні, за великим рахунком, не було переможців. Втрати, завдані війною, ста­новили 50 млрд. карбованців. Промислове виробництво в 1920 р. упа­ло до 14% від рівня 1913 р., сільськогосподарське виробництво скоро­тилося майже вдвічі. Величезними були людські жертви. За різними даними, на фронтах від голоду, хвороб, терору загинуло від 12 до 15 млн. чоловік. Причому, на власне воєнні втрати припадало лише близько 800 тис. чоловік. На 1922 р. населення Росії зменшилося на 13 мли. чоловік у порівнянні з 1913 р. Понад 2 млн. громадян Росії виму­шені були емігрувати з країни.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СРСР У 20-30 рр.

1. Нова економічна політика (неп)

На початку 1921 р. більшовицька влада опини­лася в глибокій кризі, яка виявлялася в усіх сферах життя суспільства і держави, а насамперед в економічній і політичній.

Через нестачу сировини і па­лива майже третина заводів і фабрик не працювали. Обсяг промислової продукції в порівнянні з 1913 р. зменшився в 7 разів. Посівні площі скоротилися з 110 млн. десятин до 75 млн.

У 1921 р. почався страшний голод, який охопив Україну, Поволжя, Приуралля, Казахстан, Західний Сибір. Голодувало 30 млн. чоловік. Незважаючи на допомогу світового співтовариства, від голо­ду загинуло понад 3 млн.

З серпня 1920 р. у Тамбовській і Воронезькій губерніях продов­жувалося селянське повстання; велика кількість селянських збройних формувань діяла в Україні, повстанські вогнища виникли в Середньому Поволжі, на Дону і Кубані; в Середній Азії активізували свою діяльність басмачі, які виступали під релігійно-політичними гаслами. 28 лютого 1921 р. спалахнув заколот в одному з головних осередків революції 1917 р. - морській фортеці Кронштадт, який супроводжувався страйками в Петрограді.

Необхідність пошуку шля­хів виходу з кризи змусила партій­но-державне керівництво змінити економічну політику.

На X з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. була прийнята резолюція «Про заміну продрозкладки продподатком». Ця резолюція була узаконена на державному рівні, коли аналогічний декрет прийняв ВЦВК РРФСР (21 березня). Власне кажучи, в країні впроваджувалася нова економіч­на політика, за якою закріпилася відповідна назва - неп.

Сутність непу.

Крім того, у ході впрова­дження непу неодноразово виникали кризи.

У 1923 р. виникла «криза збуту», коли в результаті надмірного зро­стання цін на промислові товари (т.зв. «ножиці цін») селяни не могли купувати їх.

У цілому неп призвів до позитивних змін: швидко відновлювалися сільське господарство, промисловість, транспорт; відроджувалася торгівля, підвищувалася продуктивність праці робітників, трохи покращився рівень життя населення.

Більшовицьке керівництво вважало неп тим­часовою політикою, розрахованою на перехід від капіталізму до соці­алізму. Але головне полягало в тому, що більшовицька диктатура і ві­льна ринкова економіка були несумісні в принципі.

2. Індустріалізація

У 20-ті рр. СРСР продовжував від­ставати в промисловому розвитку від країн Заходу.

Індустріалізація поряд з колективі­зацією і культурною революцією була головною складовою ланкою ле­нінського плану побудови соціалізму в країні. Першим кроком на шля­ху до неї стало здійснення плану ГОЕЛРО - плану електрифікації Росії.

XIV з'їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. розглянув питання економічного перетворення країни і намітив курс на індустріалізацію. При цьому ставилося завдання прискореного розвитку промисловості з метою ви­робництва імпортозамінюючої продукції.

Індустріалізація - процес створення великого машинного виробни­цтва і на цій основі перехід від аграрного до індустріального суспільс­тва. У СРСР індустріалізація здійснювалася тоталітарним режимом форсовано і насильницькими методами, за рахунок різкого зниження рівня життя більшості населення й експлуатації селянства.

Основні дискусії розгорнули­ся стосовно темпів і масштабів індустріалізації:

- Голова Раднаркому Риков виступав за збалансований розви­ток промисловості і сільського господарства;

- Троцький відстоював необхідність здійснення «надіндустріалізації», що передбачало високі темпи розвитку промисловості на шкоду сільському господарству.

Хоча більшість членів ЦК ВКП(б) підтримали Рикова, на перший план вийшли політичні й ідеологічні міркування. Сталін, реальна вла­да якого підсилювалася з кожним роком, почав впроваджувати політи­ку надзвичайних заходів стосовно селян і прискорених темпів індуст­ріалізації.

Індустріалізація вимагала серйозних жертв від населення країни. Скорочення асигнувань на виробництво засобів споживання призвело до товарного голоду. В країні була введена карткова система, почалася інфляція. Зростання цін істотно випереджало заробітну плату, був збільшений прибутковий податок, запроваджена примусова підписка на позики.

Важливу роль у забезпеченні високих темпів індустріалізації мали репресії. Через величезний приплив ув'язнених ГУЛАГ перетворився на величезне промислове підприємство.

Могутнім важелем проведення індустріалізації став ентузіазм мас, який підігрівався «зверху», (стаханівський рух, ударництво).

Безладна, «вакханальна» індуст­ріалізація, що підкорялась нескінченним імпровізаціям, занурила кра­їну в перманентний стан загальної, як на війні, мобілізації і напруги, тому що плани, як правило, були нездійсненними.

Підсумки індустріалізації За основними показниками план першої п'ятирічки (1928-1932) не був виконаний, хоча в порівнянні з 1928 р. результати були вражаючі. Проте Сталін оголосив п'ятирічку виконаною за 4 роки і 3 місяці.

У роки другої п'ятирічки (1933-1937), незважаючи на більш зба­лансоване планування, план був виконаний на 70-77%. Виконанню завдань третьої п'ятирічки (вона почалася в 1938 р.) перешкодила вій­на, що почалася в 1941р.

Водночас, індустріалізація, проведена за рахунок величезної пере­напруги сил народу, дала відчутні результати. Були створені нові галузі промисловості: хімічна, авіаційна, поновилося машинобудуван­ня, зросли видобуток нафти, виплавка чавуну, сталі. Майже повністю припинився імпорт. За абсолютними показниками розвитку промисло­вості СРСР вийшов на друге місце у світі після США.

3. Колективізація

Однією з централь­них подій історії СРСР стало протистояння селянства і більшовиць­кої влади.

Більшовики прийшли до влади в країні, де більшість населення становили селяни. Перед ними постало невідкладне завдання: повні­стю підкорити своїм цілям і завданням селянство.

На проведення суцільної колективізації більшовики зважилися аж ніяк не відразу після захоплення влади. Але ще в 1917-1920 рр. вини­кли перші колективні господарства: товариства по спільній об­робці землі (ТОЗи), артілі, комуни.

У роки непу активно розвивали­ся різні форми кооперації, до якої більшовики ставилися вкрай негати­вно. Принципи кооперації: добровільність, поступовість, само­стійність та інші - ніяк не збігалися з планами більшовиків у прове­денні колективізації. До того ж, кооперація і радянська колективізація були антиподами і практично виключали одна одну.

Кооперація - добровільне об'єднання людей, що вносять матері­альні засоби для спільної господарської діяльності.

Колективізація - репресивна політика сталінського режиму в 30-ті рр., яка полягала в насильницькому об'єднанні селян у колективні господарства і ліквідації самостійних селянських господарств.

Основні завдання колективізації. Колективізація сільського господарства була одним з важливих напрямків створення сталінської моделі соціалістичного суспільства.

Курс на колективізацію був визначе­ний XV з'їздом ВКП(б) (грудень 1927 р.). Саме в цей час почалося згортання непу, про господарську свободу сільським трудівникам дове­лося забути назавжди.

Колгоспи (колективні господарства) були вкрай необхідні тоталі­тарному режиму, тому що вони давали можливість досить легко попов­нювати зернові запаси і державний бюджет.

На початку 1928 р. вибухнула «криза хлібозаготівель», і Сталін ви­сунув гасло суцільної колективізації. За першим п'ятирічним пла­ном в СРСР мали намір об'єднати в колгоспи 18-20% селян, а в Укра­їні - 30%. Гасло суцільної колективізації було офіційно проголошене на листопадовому (1929) пленумі ЦК ВКП(б), на якому були засуджені будь-які спроби відхилення від генеральної лінії партії.

Основними елементами політики колективізації були:

- примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, худоби;

- позбавлення селян прав розпоряджатися вирощеною продук­цією через обов'язкові поставки державі за значно нижчими ці­нами, ніж ринкові;

- розкуркулювання, тобто виключення зі сфери сільськогоспо­дарського виробництва, позбавлення громадянських прав і виселення в Сибір заможних селян, які чинили опір насильни­цькій колективізації.

Загальна колективіза­ція була задумана як комунізація з утворенням господарств макси­мального рівня усуспільнення, тобто усуспільнювалися корови, дрібна худоба, домашні птахи. Така практика зустріла різкий опір селянства.

Але з 1930 р. обсяги продукції сільського господарства, що постав­лялися державі, різко знизилися. Відсутність матеріальної зацікавле­ності в розвитку суспільного виробництва змушувала колгоспників імітувати працю, а не працювати по-справжньому.

Продуктивні сили сільського господар­ства все виразніше деградували. Щоб зробити колективізацію реальною, було вирішено знищити заможний і економічно самостійний прошарок селянства - куркульство (як його називала влада).

Основним показ­ником ефективності колгоспної системи для влади була хлібоздача. Держава постійно підвищувала плани поставок зерна, забираючи в селян від 60% до 70% зібраного врожаю.

Невиконання плану каралось відлученням окремих господарств, а то і цілих районів від постачань промислового устаткування. Посилю­валася хвиля репресій проти керівників. З іншого боку, акти­візувався антиколгоспний рух.

Політика грабіжницького викачування продовольства із села призвела до страшного за своїми масштабами і сутністю голоду 1932-1933 рр. Він охопив

Україну, Північний Кавказ, Поволжя, Казахстан, За­хідний Сибір, південь Центрально-Чорноземного району й Уралу, де прожи­вало близько 50 млн. чоло­вік.

Голод 1932-1933 рр., викликаний примусовою колективізацією, став частиною загальної політики радянської держави щодо всього селянства. Органам ЗАГСІВ заборонялося в звітних документах вказу­вати голод як причину смерті людей.

Голод стимулював вступ селян у колгоспи. На кінець 1933 р. було колективізовано 65% селянських господарств, а до 1937 р. - понад 90% (близько 20 млн. селянських господарств).

ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК СРСР У 20-30 рр.

1. Проголошення СРСР

На 1922 р. ра­дянська влада перемогла на більшій частині території колишньої Росій­ської імперії. Утворилися незалежні радянські республіки. На порядок денний постало питання про їхнє об'єднання в єдину державу.

На початку 20-х рр. розгорнулася дискусія про шляхи і методи об'єднання радянських республік в єдину державу.

а) Автономія. Перший з них запропонував нарком у справах національностей Й. Сталін. Його проект передбачав приєднання УРСР, БРСР, закавказьких радянських республік до складу РРФСР на правах автономії.

Автономія - самоврядування; надане загальнодержавною конститу­цією право якій-небудь частині держави (території, регіону) самостій­но здійснювати певні функції державної влади й управління.

б) Федерація, Ленін вказав на помилковість такої постановки пи­тання і запропонував ство­рити багатонаціональну радянську державу на федеративній основі, при якій всі члени майбутньої федерації повинні бути рівноправними.

Федерація - форма державного устрою, при якій республіки, штати, землі тощо, які входять до складу союзної держави, зберігають частину своїх прав, мають власні конституції, законодавчі, виконавчі, судові ор­гани. Одночасно створюються єдині федеративні (союзні) органи дер­жавної влади, встановлюється єдина державна грошова одиниця.

в) Конфедерація. Керівництво Грузії вважало, що радянські республіки повинні зберегти атрибути самостійності і незалежності і будувати свої відносини на договірних основах. Ця пропозиція була без­застережно відкинута.

Конфедерація - форма державного устрою, при якій об'єднані дер­жави зберігають свою політичну і юридичну самостійність. У конфеде­рації відсутні органи центральної влади і загальне законодавство. Спе­ціальні об'єднані органи конфедерації створюються лише для коорди­нації дій у певних цілях (зовнішньополітичній, воєнній та ін.).

У грудні 1922 р. був розглянутий проект договору між чотирма респу­бліками (РРФСР, УРСР, БРСР і ЗРФСР). Вони висловили намір утвори­ти нову державу - СРСР (Союз РадянськихСоціалістичних Республік).

29 грудня 1922 р. у Кремлі відбулася конференція уповноважених представників делегацій радянських республік, яка затвердила проек­ти Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР. Їхнє підписання було призначене на 30 грудня 1922 р.

У цей день розпочав роботу І Всесоюзний з'їзд Рад. На ньому були розглянуті Декларація і Договір. Сталін запропонував прийняти ці документи без обговорення, але за пропозицією М.Фрунзе вони були прийняті в основному і відправлені на доопрацювання. Остаточна ра­тифікація документів відкладалася до II з'їзду Рад.

У 1922-1924 рр. продовжувалася розробка основ державного устрою СРСР. Після чис­ленних дискусій вони були сформульовані в Конституції СРСР, прий­нятій Другим Всесоюзним з’їздом Рад 31 січня 1924 р.

Конституція складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР. Але Договір 1924 р. не мав ні­чого спільного з проектом Договору 1922 р. Фактично Договір між чотирма державами був замінений Конституцією 1924 р., підготовле­ною сталінським керівництвом.

2. Тоталітарний характер сталінського режиму

Радянська модель тоталітаризму сформувалася в 20-ті рр., грунтуючись на до­свіді більшовиків у 1917-1920 рр.

а) В економічній сфері: ліквідацію свободи праці і заміну її позаекономічним примусом; фак­тичне присвоєння державою засобів виробництва і робітничої сили; державне регулювання робочого дня і заробітної плати; фактичну за­борону страйків; економічну автаркію (самодостатність та ізоляцію держави від зовнішнього світу); мілітаризацію економіки; державне регулювання майнових відносин.

б) У політичній сфери: па­нування однопартійної системи; фізичне знищення політичних опонен­тів; зрощування партійного і державного апарату; створення системи офіційних (одержавлених) масових організацій (профспілок, комсомолу і т.д.); уніфікацію всього громадського життя; культ вождя; створення репресивного апарату і могутнього апарату обробки масової свідомості.

в) У духовній сфері: одержавлення партійної ідеології; вилучення і знищення літе­ратури, яка не укладається в ідеологічні рамки режиму; державний контроль над засобами масової інформації; створення єдиної системи ідеологізованої освіти; ідеологічну ізоляцію країни; уніфікацію і стан­дартизацію духовного життя.

На початку 20-х рр. були ліквідо­вані всі опозиційні партії.

Група відомих діячів науки і культури була насиль­но вислана з країни - М.Бердяев, П.Сорокін, С.Франк та інші.

У 1920 р. почалася організація виправно-трудових таборів (ВТГ). За особистою ініціативою Ф. Дзержинського на базі колишнього Соловецького монастиря був організований спеціальний концентраційний табір СЛОН (за російською абревіатурою) - Соловецький табір особливого призначення, куди висилалися з метою ізоляції члени небільшовистських партій (есери, кадети, меншовики), білогвардійці, духовенство й інші осо­би, віднесені до «ворогів народу».

У квітні 1930 р. при ОДПУ (Об'єднаному державному політичному управлінні) СРСР (утвореному замість ВЧК) було створене управління таборів, перетворене в лютому 1931 р. на Головне управління трудових таборів і трудових поселень (за російською абревіатурою - ГУЛАГ).

На 1936 р. у системі ГУЛАГу перебувало 1 млн. 296 тис. чоловік.

У рамках сталінського режиму складалася партійно-радянська но­менклатура.

Номенклатура - перелік найважливіших посад у радянському дер­жавному апараті, в партійних і громадських організаціях, кандидатури на заміщення яких попередньо розглядалися, рекомендувалися, затвер­джувалися і відкликалися партійним комітетом від райкому і міськкому до ЦК партії і політбюро.

3. Внутріпартійна боротьба у ВКП(б). Встановлення режиму особистої влади Сталіна

X з'їзд більшовицької партії (березень 1921 р.) прийняв резо­люцію «Про єдність партії», яка забороняла створення всередині партії фракцій або груп, що мають відмінну від партійного керівни­цтва точку зору.

Довгі роки гарантом єдності більшови­ків був авторитет їхнього вождя - В, Леніна, але 21 січня 1924 р. його нестало.

Боротьба за владу в партії (а значить і в державі) розгорнулася між Й.Сталіним і Л.Троцьким.

Сталін оголосив себе єдиним «продовжувачем справи Леніна і тлумачем його вчення», він проголосив курс на «побудову соціалізму в од­ній окремо взятій країні».

На противагу йому в партії і країні зміцнювався авторитет ./7. Троцького як одного з організаторів більшовицького перевороту і творця Червоної Армії. Вже в 1923 р. Троцький виступив із критикою бюрократії в партійному апараті, ви­сунув вимогу про необхідність контролю виборних партійних органів над партапаратом.

Всередині партії Троцький очолив «ліву опозицію», яка різко критикувала Сталіна за його прагнення зосередити всю владу у своїх руках. На цьому етапі боротьби за владу Сталіна підтримували два інших впливових чле­ни керівництва РКП(б) Л. Каменєв і Г. Зинов’єв.

Однак, блокуючись у своїх виступах зі Сталіним, Зинов'єв, Каменєв та інші недооцінили владолюбство самого Сталіна, який завзято і послідовно розчищав собі дорогу до одноосібної влади. Після усунен­ня Троцького від державних справ боротьба за лідерство у верхньому ешелоні влади продовжувалася.

У 1925 р. сформувалась «нова опозиція», яку очолили Л. Каменєв і Г. Зинов'єв.

Спираючись на ленінградських більшовиків, «нова опозиція» висту­пала проти монополізації Сталіним права на «ленінську спадщину», його гасла про можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні.

Перемогу соціалізму в СРСР опозиціонери пов'язували лише з пе­ремогою світової соціалістичної революції. У боротьбі проти Зинов'єва і Каменева Сталін спирався на кадри, що висунулись у 20-ті рр. - М. Бухаріна, О. Рикова й інших. На початку 1926 р. «нова опозиція» була розгромлена прихильниками Сталіна. Лідерів опозиції усунули від державного управління.

Навесні 1926 р. сфор­мувалась «об'єднана опозиція», до якої ввійшли Л.Каменєв і Г.Зинов'єв разом зі своїм учорашнім ворогом – Л. Троцьким.

Основна теза «об'єднаної опозиції» полягала у тому, що «ідеї рево­люції зрадили бюрократи на чолі зі Сталіним». Вони висунули вимо­ги радикальної зміни політичного курсу, швидкого розвитку промисло­вості, демократизації партії, боротьби зі збагаченням куркулів і т.д.

Сталін у цей час мав уже значну владу і вплив у партії і під гаслом «захисту ленінізму» розправився з новим опозиційним угрупованням. У 1927 р. Троцький і Зинов'єв були виключені з партії, а Каменєв ви­ведений зі складу ЦК.

Тепер наступила черга М.Бухаріна, О. Рикова і М. Томського, які раніше самовіддано підтри­мували Сталіна.

У січні 1928 р. почалося різке загострен­ня взаємин Сталіна зі своїми колишніми со­юзниками і соратниками. їхнє угруповання було назване «правим ухилом». У 1929 р. «правий ухил» був роз­громлений.

1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за вла­ду. Цей рік став початком утвердження сталінського тоталітарного ре­жиму в СРСР.

4. Суспільно-політична обстановка в 30-ті роки

В ході індустріалізації та колективізації в Радянсь­кому Союзі почала формуватися адміністративно-командна система.

а) Політична сфера. Роз­виток однопартійної системи і постійне прагнення верхівки ВКП(б) до максимальних владних повноважень. При цьому всіляко обмежувала­ся влада Рад.

б) Економічна сфера. Ігнорувалися всі об'єк­тивні економічні закони. Повністю була ліквідована самостійність під­приємств. Держава вилучала всі «надлишки» у вироб­ника промислової і сільськогосподарської продукції. Трудящі втратили інтерес і стимули до підвищення продуктивності праці.

Нетерпимість, ворожість і пі­дозрілість ставали головними атрибутами нової влади. Вони прямо випливали зі сталінської теорії, яка обґрунтовувала «посилення класо­вої боротьби в міру просування країни до соціалізму».

Рівноправність усіх громадян перед владою і законом насправді стала красивою ширмою, за якою все суспільство чітко поділялося на верстви і категорії, де кожному було заздалегідь визначене його місце. Прийнята 5 грудня 1936 р. Конституція СРСР, названа «сталінсь­кою», декларувала широкий спектр прав і свобод, однак насправді за­кріплювала режим особистої влади вождя.

Завдяки масованій пропаганді більшість народу була просто обдуре­на. Масова свідомість радянських людей формувалася за допомогою зльо­тів, фестивалів, голосних кампаній.

Це був парадний, показний бік життя. Незважаючи на серйозні успіхи в промисловому розвитку, умови життя і праці трудящих були близькі до казармених. Існуюча до 1935 р. карткова система розподілу продуктів за міс­цем роботи фактично прирікала більшість населення країни на кріпос­ницьку залежність від підприємства.

5. Масовий терор

30-ті рр. увійшли в історію СРСР як найтрагічніші. Саме в ці роки проводилася політика організова­ного терору влади проти власного народу, розгорнулися масові репресії, яким піддавалися мільйони громадян, оголошених «ворогами народу».

Першими жертвами сталінського режиму ста­ли фахівці - інженерно-технічні працівники з дореволюційним стажем.

Влітку 1928 р. відкрився «шах­тинський процес» над групою фа­хівців Донецького вугільного ба­сейну, керівників галузі, яких зви­нувачували в шкідництві, органі­зації вибухів на шахтах. У 1930 р. була розкрита міфічна «Трудова селянська партія» на чолі з відомими економістами М. Кондратьєвим і О. Чаяновим.

У січні-лютому 1934 р. відбувся XVII з'їзд ВКП(б), названий в офіційній пропаганді «з’їздом переможців». На ньому група делегатів здійснила спробу змістити Сталіна з посади генерального сек­ретаря. У результаті - з 1966 делегатів з'їзду понад 1100 були репресовані в найближчі і наступні роки.

1 грудня 1934 р. при нез'ясованих дотепер обставинах у Ленінграді був убитий С Кіров - лідер ленінградських комуністів, який розглядався багатьма як реальний кандидат на посаду генерального секретаря партії. Цей постріл у Смольному поклав кінець деякому «потеплінню» і видимості демократії. Сталін зробив рішучий крок на шляху завершення «революції зверху» і утвердження свого єдиновладдя. Всього через кілька годин після вбив­ства Кірова він власноручно підготував постанову ЦВК СРСР, названу Законом І грудня.

Цей надзвичайний акт наказував закінчувати слідство у справах терористичних організацій та актів у десятиденний термін, розглядати їх у суді без участі обвинувачення і захисту, не допускати касаційного оскарження і клопотань про помилування, а вироки про розстріл здійснювати не­гайно після їхнього оголошення.

Опір режиму існував, однак він не мав масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не хотів миритися з дійсністю. Найбільш ві­домі виступи членів ЦК Ломінадзе, Сирцова, групи Рютіна, Раскольникова і деяких інших, однак на них обрушилася вся сила НКВС.

ПОЛЬЩА

Перша світова війна знову поставила «польське питання» на міжнародній арені. Держави Центрального блоку, країни Антанти, і Ро­сія в тому числі, обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми ав­тономії і свої обіцянки вони пов'язували з допомогою, яку поляки повинні були надати воюючим країнам.

Ситуація доко­рінно змінилася після Лютневої революції 1917 р. у Росії, коли в доку­ментах Петроградської Ради і Тимчасового уряду з'явилися заяви про право поляків на державну незалежність.

Люблінський уряд проголосив утворення Польської Республіки й обіцяв подати на розгляд Установ­чого сейму пропозицію про проведення демократичних реформ. Однїк уряд проіснував недовго. 10 листопада у Варшаву повернувся звільне­ний з в'язниці в Німеччині Ю. Пілсудський. 11 листопада 1918 р. Регентська рада передала йому військову владу, а через три дні і всю повноту громадянської влади в новій державі.

За розпорядженням Пілсудського 18 листопада був сформований новий уряд на чолі з одним із лідерів ППС - Є. Морачевським. Уряд прокламував введення громадянських свобод, оголосив про вибори до сейму (парламенту), видав декрет про 8-годинний робочий день. Неза­баром самого Ю. Пілсудського було оголошено тимчасовим началь­ником держави. Почався новий період в історії польського народу.

У листопаді 1918 р. на західноукраїнських землях, які раніше входили до складу Австро-Угорської імперії, була ство­рена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Незабаром вони почали збройну боротьбу проти українських військ. У першій половині липня 1919 р. польські війська окупували майже всю Східну Галичину, відтіснивши війська УГА до ріки Збруч.

За умовами Версальського (Паризького) мирного договору Великий порт Ґданськ (Данциг), розташований у гирлі польської ріки Вісли, оголошувався «вільним містом».

У результаті плебісциту, проведеного в розпалі польсько-радянської війни в 1920 р., в умовах активізації місцевого німецького населення, підтриманого німецьким урядом, Вармія і Мазура залишилися в складі Німеччини.

Польсько-більшовицька війна 1920 р., що велася між Польщею й УНР, з однієї сторони, і РРФСР і УРСР з іншої, у квітні-жовтні 1920р.

Лідер Польщі Ю. Пілсудський надто вороже ставився і до Російсь­кої імперії, і до Радянської Росії, і до білогвардійців. Білогвардійці, як відомо, не визнавали незалежність Польщі, але Ю. Пілсудський не зважувався почати війну проти Радянської Росії під час її протистоян­ня з білогвардійцями. Лише після поразки білогвардійських військ він відчув, що настав його час.

25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських військовослужбовців) форсували ріку Збруч і вибили червоноармійські частини з Житомира, Бердичева, Козятина і 7 травня 1920 р. вступили в Київ. Але потім відступили під натиском Червоної Армії.

18 березня 1921 р. між Польщею, РРФСР, БРСР і УРСР був підписаний Ризький мирний договір. Захід­на Україна (Східна Галичина) і Західна Білорусія ввійшли до складу Польщі. Польща визнала існування УРСР.

Остаточно територія Польщі сформу­валася на 1923 р. До її складу входили західноукраїнські і західнобілоруські землі, а також Віленська область, захоплена у Литви ще в 1920 р. До складу Польської держави була тактож приєднана частина Сілезії (жовтень 1921 р.). Ще раніше на Паризькій конференції було прийняте рішення про передачу Польщі частими Помор'я, Пруссії і міста Познань.

Польська держава за новими кордонами займала територію 338 тис. кв. км. із населенням понад 27 млн. чоловік. 69% населення країни ста­новили поляки, решта - національні меншості, з яких українці склада­ли - 14% населення країни, євреї - 8%, білоруси - 4%, німці - 5% і литовці - 1%. У той же час частина західних земель, заселених поля­ками, залишилася під владою Німеччини.

У березні 1921 р. у Польщі була прийнята Конституція Польської Республіки, яка установила парла-ментсько-демократичний лад у країні. Вона декларувала демократи­чні свободи, запровадила двопалатний парламент (верхня палата -Сенат, нижня - Сейм). Глава держави - президент - мав представ­ницькі повноваження.

Прихильники Пілсудського все більше віддавали перевагу автори­тарним методам управління, хоча єдність країни, заснована на цінно­стях католицизму, для них також була першорядним завданням. Ці два політичні угруповання фактично розрізняли лише методи досягнення мети - демократичний і авторитарний.

12 травня 1926 р. війська, яки­ми командували віддані Пілсудському генерали й офіцери (багато хто з них у роки світової війни служив під його керівництвом у легіонах), почали похід на Варшаву.

У вуличних боях вони відрізали столицю від західних воєводств, де уряд мав у своєму розпорядженні великі сили. Проти уряду висту­пили робітники. 14 травня страйк став загальним. Комуністи, які оці­нювали уряд В. Вітоса як фашистський, підтримали Пілсудського.

Режим, який очолював і уособлював Пілсудський, одержав назву «санація» («оздоровлення»).

Санація (від лат. - лікування, оздоровлення) - з політичної точки зору - авторитарний режим в умовах кризи парламентаризму, спрямований на консолідацію нації, суспільства і держави шляхом до­сягнення балансу різних інтересів.

Прихід Пілсудського до влади збігся з частковою стабілізацією польської економіки, чому сприяли як поліпшення економічної ситуації в Європі, так і загальний страйк англійських шахтарів, який призвів до збільшення попиту на польське вугілля на європейських ринках.

ЧЕХОСЛОВАЧЧИН

До Пер­шої світової війни сучасні Чехія і Словаччина входили до складу Ав­стро-Угорщини, причому Чехія була традиційно найбільш розвинутою в економічному відношенні частиною імперії Габсбургів.

У Чехії сформувалися два центри боротьби за здобуття суверенітету і національної незалежності.

ЦЕНТРИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В ЧЕХІЇ

28 жовтня 1918 р., коли стало відомо, що австро-угорський уряд погодився прийняти запропоновані президентом США В. Вільсоном умови миру, Національний комітет, перетворений у Національну раду, оголосив про утворення Чеської держави.

14 листопада Національні збори, сформовані шляхом розширення Національних рад Чехії і Словаччини, проголо­сили Чехословаччину республікою. Перший уряд республіки сфо­рмував лідер Національно-демократичної пар­тії К. Крамарж. Президентом республіки був обраний Т. Масарик.

На території Словаччини в 1919 р. за активною допомогою угор­ської Червоної Армії була створена Словацька Радянська Республіка за російським зразком. Не маючи підтримки, це штучне утворенні проіснувало менше місяця.

За рішенням Паризької мирної конференції, на основі Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття переходило до складу Чехословаччини, де йому гарантувалися права атономїї. Закарпаття було виділено в окремий адміністративний край Підкарпатську Русь.

Протягом 20-30-х відбулися значні зміни в економічному і культурному розвитку регіону. Українське населення краю в складі Чехословаччини не відчувало та­кої дискримінації, як у Польщі чи Румунії.

Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у території, заселені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій не вистачало для того, щоб кардинально змінити економічне становище регіону.

20 лютого 1920 р. Національні збори ухвалили Конституцію Чехословацької Республіки, яка проголо­сила основні демократичні свободи громадян.

З прийняттям конституції завершилося утворення Чехословацької Республіки. Остаточно кордо­ни Чехословаччини були визначені в 1919-1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським мирними договорами.

До складу Чехословацької держави ввійшли Чехія, Моравія, части­на Сілезії, Словаччина і Закарпаття. Територія Чехословаччини стано­вила 140 тис. кв. км., а населення - близько 13,6 млн. чоловік. Серед них: чехи - близько 7 мли., німці - 3 млн., словаки - 2 млн., угорці - 750 тис, Українці - 500 тис, поляки - 100 тис.

Підвалини демократії в Чехословаччині були міцні і стабільні. Демократичні інститути влади і тра­диції не дозволяли прийти до влади представникам праворадикального і ліворадикального напрямків.

Провідна роль у політичному житті країни належала центристським і лівоцентристським партіям, які об'єднувалися навколо прези­дента Т.Масарика, котрий мав величезний авторитет у державі. Вони склали так звану «групу Граду» (Град - резиденція президента в Празі). Серед них виділялися своїм впливом Народна, Національно-демократична, Соціал-демократична партії.

Чехословаччина, успадкувавши 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів, сталі однією з найбільш економічно розвинутих країн Європи. Чеському капіталу вдалося завоювати багато ринків, особливо в Центральній Європі.

Лідером чехословацької економіки були всесвітньо відомі завод «Шкода», де випускали автомобілі, авіамотори, літаки. Країна займала провідні позиції у світі з експорту взуття, бавовняних тканин, виробів зі скла.

Серед національних меншостей у найбільш при­вілейованому становищі були німці, які прожи­вали переважно в Судетській області. В умовах гострої конкуренції посилилися античеські на­строї серед німецьких підприємців, торговців і дрібних власників.

15 вересня 1938 р. Гітлер, приймаючи британського прем'єр-міністра Н. Чемберлена, вперше відкрито зявив про свій намір анексувати Судетську область, посилаючись право населення цієї області на самовизначення.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася міжнародна конференція глав урядів чотирьох держав. Представників Чехословаччини на засідання, де вирішувалась доля їхньої країни, на­віть не допустили.

У результаті злочинної змови Судетська область була передана Німеччині Чехословаччина втратила 1/5 частину території і значну ча­стину населення. її кордон з Німеччиною пролягав тепер за 40 км віл Праги. Але на цьому трагедія Чехословаччини не закінчилась. Мюн­хенська угода зобов'язала Чехословаччину задовольнити домагання Польщі й Угорщини. Першій була передана Тешинська область, дру­гій - частина Словаччини і Закарпаття.

У 1939 р. Чехословаччина була розчленована й окупована війсь­ками нацистської Німеччини, а також хортистської Угорщини.

УГОРЩИНА

До жовтня 1918 р. Угорщина входила до складу Австро-Угорської імперії.

Угорщина була однією із найпривіленованіших частин імперії На 1918 р. вона мала близько 10 мли. чоловік населення і була аграрно-промисловою країною із середнім рівнем розвитку економіки.

У 1918 р. Австро-Угорська імперія припинила своє існування. Війна, у якій країна втратила 1,2 млн, чоловік убитими і пораненими і понад 300 тис. полоненими, різко загострила економічне і політичне становище в країні. Посилились революційні настрої і серед багатьох верств угорського суспільства.

В революції, яка поча­лась 30 жовтня 1918 р. основною вимогою широких народних мас Угорщини було проведення реформ. На хвилі революційного піднесення 16 листопада 1918 р. Національна Рада проголосила Угорщину республікою. Уряд країни очолив М. Карої.

Однак в Угорщині, на відміну, наприклад, від Австрії, був досить сильним вплив комуністів, які в листопаді 1918 р. утворили Комуністичну партію Угорщини (КПУ).

Вона складалася здебільшого з військовополонених-угорців на чолі з Б. Куном, які повернулись з Росії і пройшли там «більшовицькі універ­ситете». Комуністи закликали до соціалістичної революції і встановлен­ня диктатури пролетаріату за радянським зразком.

Зовнішнє і внутрішнє становище молодої республіки було важким. Країни Антанти в ультимативній формі ви­магали від переможеної Угорщини звільнення територій, призначених для її сусідів - Румунії, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців.

Ця вимога стала фатальною для поміркованих політиків на чолі з Карої, які орієнтувалися на країни Антанти і відстоювали принцип те­риторіальної цілісності своєї країни.

Уряд Карої не виконав вимог держав-переможниць. Спроба пре­м'єра спертися на соціал-демократів і створити однопартійний уряд з них ні до чого не призвела. Країни Антанти вирішили запобігти без­ладдю і запропонували ввести війська до Угорщини. Під тиском подій кабінет Карої пішов у відставку.

Але соціал-демократи все-таки створили свій уряд і звернулися до комуністів з пропозицією взяти в ньому участь. Комуністи вирішили використати ситуацію на свій розсуд. Розуміючи, що за ними стоїть досить велика кількість прихильників, вони запропонували соціал-де­мократам об'єднатися, але на комуністичній платформі.

21 березня 1919 р. була утворена об'єднана Соціалістична партія Угорщини (СПУ), де ко­муністам належала домінуюча роль. Нова партія оголосила, що бере владу в свої руки, і взяла курс на встановлення диктатури пролетаріату.

Робітничі загони роззброїли поліцію і жандармерію Будапешта, захопили найважливіші об'єкти столиці: вокзали, пошту, телеграф, міст через Дунай. Був утворений новий уряд - Революційна урядова рада, що проголосила утворення Угорської Радянської Республіки. Всі перетворення нова влада здійснювала за уже відомим з досвіду Росії сценарієм.

Проти Угорської Радянської Рес­публіки об'єднаним фронтом виступили держави Антанти, які прагну­ли ізолювати Угорщину від Радянської Росії. У квітні 1919 р. на тери­торію УРР були введені французькі війська (південь країни), почали наступ румунські і чехословацькі частини.

Тим часом адмірал колишнього австро-угорського флоту М. Хорті почав формувати свою армію, яка складалася з колишніх офіцерів угорської королівської армії. Румунські і чехословацькі війська в квітні-травні 1919 р. відтіснили Червону Армію до ріки Тиси, захопи­вши майже половину території Угорщини. Надії на наступ військ Ра­дянської Росії не виправдалися, тому що її армія була скована на фронтах Громадянської війни.

В країні відбулася господарська катаст­рофа, заходи радянської влади були малоефективні і не знаходили під­тримки серед населення. 4 серпня 1919 р. румунсь­кі і чехословацькі війська увійшли в Будапешт. Проіснувавши 133 дні, комуністична влада в країні була повалена.

14 листопада 1919р., після виводу з Будапешта румунських військ, у столицю вступили частини угорської армії, сформованої ще в період УРР на території, окупованій францу­зами. На чолі її став адмірал М. Хорті.

Незважаючи на наявність уряду з профспілкових і соціал-демократичних лідерів, Хорті все більше зосереджував у своїх руках реальну владу. Він учинив криваву розправу над учасниками соціалістичної революції.

Встановлений в Угорщині в 1920-1921 рр. режим М.Хорті носив авторитарний і диктаторський характер.

В Угорщині досить швидко зростав вплив фашистських організацій. У 1934 р. була створена нова фашистська організація «Воля нації», перейменована в 1939 р. у «Пе­рехрещені стріли».

Прихід до влади в Німеччині Гітлера в січні 1933 р. ще дужче піді­грів прагнення хортістських правлячих кіл до тоталітаризму і воєнних авантюр. З цього часу починається зближення з нацистською Німеччиною.

За першим Віденським арбітражем (2 листопада 1938 р.) Гітлер і Муссоліні примусили Чехословаччину передати Угорщині південні ра­йони Словаччини і Закарпатської України (з населенням понад 1 млн. чоловік).

У лютому 1939 р. хортістська Угорщина приєдналася до Антнкомінтернівського пакту, зв'язавши тим самим свою долю з Німеччи­ною. У березні 1939 р. Угорщина захопила всю Закарпатську Україну і допомогла Гітлерові повністю ліквідувати суверенітет Чехословаччшш.

За другим Віденським арбітражем (30 серпня 1940 р.) Угорщина одержала Північну Трансільванію, яка входила до складу Румунії. У листопаді 1940 р. Хорті приєднався до Троїстого пакту (Німеччина, Італія, Японія).

РУМУНІЯ

Перша світова війна, в яку Румунія вступила в серпні 1916 р. на стороні держав Антанти, заподіяла наро­ду величезні нещастя. В ході війни правлячі кола країни постійно балансували між Антантою і державами Центрального блоку.

Участь Румунії у війні обійшлась, неї дуже дорого. Вона втратила убитими на фронті і померлими від голоду і хвороб 800 тис. чоловік, що становило 10% довоєнної чи­сельності її населення. Окупанти пограбували країну.

Зусилля Румунії були оці­нені в Лондоні і Парижі. За Сен-Жерменським (1919) і Тріанонським (1920) мирними договорами за Румунією була закріплена Буковина, Трансільванія і східна частина Банату.

За Нейїським мирним договором (1919) з Болгарією Румунія зберегла за собою Південну Добруджу, віддану їй ще після підписання Брестського миру між Радянською Росією і Німеччиною (березень 1918 р.). Румунія анексувала і Бессарабію під гаслом об'єднання всіх румунів в одній державі.

У результаті цих приєднань територія Румунії збільшилася більше ніж у 2 рази в порівнянні з 1913 р., а її населення - відповідно з 7,9 млн. (1913) до 17,3 млн. чоловік (1919). Близько 6 млн. осіб населен­ня Румунії належало до національних меншостей (угорці, болгари, українці, серби, німці та ін,). їх політичні і громадянські права пос­тійно обмежувалися. Українське населення в Румунії (700 тис. чоло­вік), на відміну від Чехословаччини, зазнавало національного гноблен­ня і насильницької румунізації.

Румунія продовжувала залишатися аграрною країною. Як і колись, більшість її населення - 81,6% - була зайнята в сільському господарстві. У промисловому виробництві пере­важали легка і харчова індустрія. У важкій промисловості було зайня­то менше третини всіх робітників. Верстати й устаткування майже в повному обсязі ввозилися із-за кордону. В економіці Румуни продов­жував панувати іноземний капітал, що мав особливо сильні позиції в нафтовидобувній промисловості.

У зовнішній політиці правлячі кола Ру­мунії в 20-ті рр. орієнтувалися насамперед на Францію. Зростав вплив Румунської держави на Балканському півострові. Разом з Чехословаччиною і Королівством сербів, хорватів і словенців Румунія в 1920-1921 рр. утворила Малу Антанту, була підписана низка договорів з Польщею. Але з Угорщиною і Болгарією відносини залишалися на­пруженими, головним чином через територіальні проблеми.

У березні 1923 р. парламент ухвалив нову Конституцію Румунії.

Основний закон країни проголосив конституційну монархію як основу державного ладу. Вперше в історії Румунії запроваджувалося загальне, пряме і рівне виборче право при таємному голосуванні, яке було обов'язковим для громадян країни.

Законодавча влада належала двопалатному парламенту (Палата депутатів і Сенат). Однак влада парламенту була обмежена правом ко­роля санкціонувати закони і накладати на них дворазове вето (заборону).

Виконавча влада повністю була під контролем короля, який мав право призначати і змінювати міністрів, розпускати неугодний для ньо­го парламент, а також переглядати текст Конституції Румунії.

Подібно до багатьох конституцій інших країн, румунська конститу­ція декларувала демократичні права для всіх жителів країни незалеж­но від їхнього етнічного походження, гарантувала право на працю й основні громадянські свободи. Однак на практиці ці положення конституції гру­бо порушувалися владою.

Новий уряд узяв курс на мілітаризацію економіки, переорієнтування зовнішньої політики на Німеччину. 23 березня 1935 р. у Берліні було укладено довгострокову румуно-німецьку економічну угоду.

Тим часом політична обстановка в країні погіршувалася. Практично відкрито діяла «Залізна гвардія» та інші профашистські організації.

На міжнародній арені королівська диктатура, намагаючись лавірувати між фашистськими і демократичними західними державами, все більше схилялася до співробітництва з фашистським блоком.

Румунія не протестувала проти аншлюсу Австрії і підтримала мюн­хенську політику західних держав. Не виступивши на захист своєї спіль­ниці по Малій Антанті — Чехословаччини.

Одночасно Румунія прийняла «гарантії незалежності», надані їй Францією і Великою Британією, відхиливши пропозицію СРСР про створення системи колективної безпеки.

Після підписання 23 серпня 1939 р. пакту Молотова - Ріббентропа уряд СРСР вимагав від Румунії звільнити від її військ Бессарабію, а також ту частину Північної Буковини, де проживало українське населення.

Ця вимога випливала з радянсько-німецької угоди про поділ сфер впливу. В цій ситуації, звичайно, Румунія не могла чекати підтримки від Німеччини. Румунський уряд віддав своїм військам наказ залиши­ти зазначені в радянському ультиматумі території.

30 серпня 1940 р. міністри закордонних справ Німеччини й Італії— Ріббентроп і Чіано - прийняли у Відні румунських і угорських диплома­тів, щоб оголосити Угорщині і Румунії арбітражне рішення з приводу Трансільванії. Від Румунії відторгалася північна частина Трансільванії з населенням 2,6 мли. чоловік, з яких більше половини становили румуни. Однак і хортістська Угорщина була не задоволена цим рішенням, тому що частина Трансільванії ще залишалася за Румунією.

У внутрішній політиці Антонеску орієнтувався на італо-німецькі зразки формування держави. Він скасував дію королівської конституції 1938 р., знищив парламентаризм, скасував всі громадянські права і свободи.

«Залізногвардійці», на яких також спирався диктатор, розгорнули масовий терор, розпра­вляючись з усіма своїми політичними супротивниками.

Економіка країни повністю підпорядковувалась стратегічним інте­ресам Німеччини. її війська контролювали нафтові родовища і пере­робні заводи. Постачання стратегічної сировини з Румунії в Німеччи­ну не припинялося ні на один день.

БОЛГАРІЯ

Болгарія вступила в Першу світову війну в жовтні 1915 р. на боці австпро-ніиецького блоку і на 1918 р. повністю виснажила свої людські й економічні ресурси.

Затяжна війна вимагала мобілізації майже всього працездатного чо­ловічого населення, завдала значної шкоди промисловості, сільському господарству, ремісничому виробництву. 70% підприємств, не пов'яза­них з воєнними поставками, повністю призупинили або скоротили до мінімуму свою діяльність. Країна змушена була закуповувати продовольство за кордоном.

У країні посилювався антивоєнний рух. В армії створювалися солдатські комітети. Солдати вимагали припинення війни, відмовля­лися йти в наступ, масового характеру набуло дезертирство. У селі селяни чинили опір командам, які проводили реквізиції.

Восени 1918 р. ситуація в Болгарії різко загострилася. Революційний вибух був прискорений поразкою, якої у середині вересня 1918 р. зазнала болгарська армія на Салонікському фронті, де переважаючі сили Антанти прорвали лінію оборони болгарських військ.

У відступаючій болгарській армії народилися гасла: «На Софію!», «На багнет винуватців розгрому!». Під цими гаслами солдати рушили на столицю, щоб розправитися з царем та іншими винуватцями народних нещасть. Солдати розгромили головну ставку армії і захопили місто Раг дамир — велику залізничну станцію неподалік від Софії.

Царський уряд випустив із в'язниці популярних лідерів селянської партії Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) О. Стамболійського і Р. Даскалова, за умови, що вони зможуть переконати солдат припинити повстання, але лідери БЗНС перейшли на бік солдатів,

Однак уряд перегрупував вірні йому сили і за допомогою передис­локованої під столицю німецької дивізії в кровопролитному бою 30 вересня завдав поразки повстанцям. Виступ солдатів був затоплений у крові.

Владайське повстання кардинально змі­нило ситуацію в країні. Болгарія першою з країн Четверного союзу вийшла з війни, а цар Фердинанд відрікся від престолу на користь сво­го 24-річного сина, який був проголошений царем за іменем Борис ІІІ.

У країні поширювався вплив лівих партій, головним чином БЗНС, які висували вимоги проведення реформ. Значно активізувалася партія «тісних» соціалістів, однак її курс на збройне повстання і ви­моги встаноалення радянської соціалістичної республіки не приваблю­вали селянство. «Тісняцтво» фактично було різновидом більшовизму на болгарському грунті.

В серпні І919 р. у Болгарії відбулися перші пі­слявоєнні парламентські вибори. Більшість місць у Народних зборах (парламенті) одержа­ли представники лівих сил - БЗНС і Болгар­ської комуністичної партії (БКП), утвореної в травні 1919 р.

Лідер БЗНС О. Стамболійський сформував новий уряд разом із представниками Народної і Прогресивно-ліберальної партій. «Тісняки» не увійшли до складу нового уряду, оскільки їхні радикальні погляди йшли врозріз із демократичними принципами БЗНС.

Діяльність уряду Стамболійського починалася в складній внутрішній і міжнародній обстановці. 27 листопада 1919 р. держави Антанти підписали в Нейї-сюр-Сен (поблизу Парижа) мирний договір з Болгарією (Нейїський договір), за яким вона втратила 1/10 своєї території.

Південна Добруджа передавалася Румунії, Західна Фракія відходила до Греції, чотири округи на заході країни були приєднані до Королів­ства сербів, хорватів і словенців. Болгарія втратила вихід до Егейського моря. Їй заборонялося мати армію чисельністю понад 20 тис. чоло­вік, авіацію і військово-морський флот. Протягом 37 років Болгарія по­винна була виплатити 2 250 млн. золотих франків у рахунок репарацій. Економічне життя країни опинилось під контролем міжсоюзної комісії.

Нейїський договір ускладнив і без того важке економічне становище Болгарії.

Стамболійський хотів на практиці здійснити створення селянської республіки. Хоча велика частина його реформ не була проведена, але уряд мав широку популярність. За короткий термін чисельність БЗНС зросла до 150 тис. чоловік. На парламентських виборах у 1923 р. БЗНС одержав 87% голосів.

3 кінця 1920 р. праві сили почали боротьбу проти «землеробського» уряду, але процес їхньої консолідації був повільним через традиційні розбіжності між ними. Навесні 1922 р. сформувалася «Народна змова» - організація, об'єднала праві сили болгарського суспільства і ставила своїм ням скинути уряд БЗНС і встановити авторитарний режим.

Опору вони бачили в «Військовій лізі», створеній у 1919 р., яка об'єднала незадоволених своїм матеріальним становищем офіцерів, звільнених з військової служби за умовами Нейїського мирного договору.

На чолі «Військової ліги» стояв генерал І. Вилков якого підтриму­вав цар Борис ІІІ. Фактично він виконував функції головнокомандува­ча болгарської армії.

Вважаючи обстанов­ку сприятливою для здійснення змови, керівництво «Народної змови» і «Військової ліги», таємно направлене Борисом III, у ніч з 8 на 9 червня 1923 р. здійснило державний переворот.

ЮГОСЛАВІЯ

Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців

Створення Югославської держави має тривалу, складну і драматичну передісторію. Держава Югославія (таку назву вона одержала в 1929 р.) утворилася в результаті об'єднання ряду південнослов'янських земель. Серед них були як раніше незалежні держави (Сербія і Чорногорія), так і землі, що входили до складу Австро-Угорщини; (Хорватія. Словенія, Боснія і Герцеговина, Далмація, Воєводина).

Зазнавши поразки у війні, імперія Габсбургів у листопаді 1918 р. припинила своє існування, на її руїнах почали формуватися націо­нальні держави.

Ініціативу в створенні єдиної південнослов'янської держави нама­галася взяти на себе Сербія. У роки війни виникло кілька центрів об'­єднавчого процесу. Найбільш впливовими з них були:

- Південнослов'янський національний комітет. Складався з представників національно-визвольного руху слов'янських народів, що входили до складу Австро-Угорщини.

- Південнослов'янський об'єднавчий комітет на чолі з представником Хорватії А. Трумбичем, що діяв у Лондоні.

- Емігрантський сербський уряд на чолі з Н. Пашичем.

- Чорногорський комітет національного об'єднання.

20 червня 1917 р. прем'єр-міністр Сербії Н.Пашич і голова Південносяов'янського об'єднавчого комітету А.Трумбич підписали на острові Корфу декларацію (Корфська декларація).

Вона передбачала об'єднання після закінчення Першої світової війни Сербії і південнослов'янських земель Австро-Угорщини в незалежну державу під егідою династії Карагеоргіевичів. До складу держави пови­нні були ввійти Чорногорія і землі колишньої Австро-Угорської імперії: Хорватія, Словенія, Боснія, Герцеговина й інші. Главою держави перед­бачалося обрати представника сербської династії Карагеоргієвичів, а саму державу назвати Королівством сербів, хорватів і словенців.

Поряд з Корфською декларацією в південнослов'янських землях Австро-Угорщини існували інші варіанти створення держави.

Ще в серпні 1918 р. провідні політичні партії Словенії утворили На­родну раду, а 5 жовтня було скликано Народне віче Хорватії, яке також намагалося стати представницьким органом усіх південнослов'янських земель Австро-Угорщини і отримало функції координаційного центру. Невдовзі воно одержало назву Народне віче словенців, хорватів і сербів (серби становили значну частину населення Словенії і Хорватії).

29 жовтня 1918 р. Народне віче словенців хорватів і сербів оголо­сило про розрив зв'язків з Австро-Угорщиною і про утворенні неза­лежної Держави словенців, хорватів і сербів. Однак нова державі виявилася нежиттєздатною: вона не мала армії, апарату управлінні і проіснувала дещо більше місяця, так і не здобувши офіційного між­народного визнання.

В умо­вах тривалих воєнних дій, територіальних домагань з боку Італії, яка загарбала слов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, представники Держави словенців, хорватів і сербів змушені були укяасті союз із Сербією, яка не приховувала своїх планів щодо об'єднання всіх південнослов'янських земель під своєю егідою.

1 грудня 1918 р. було підписано угоду між делегацією Держави словенців, хорватів і сербів та урядом Сербії про утворення єдиної держави - Королівства сербів, хорватів і словенців на чолі з Олександром Карагеоргіевичем. Нова держава проголошувалася парламентською монархією.

Видовданська конституція 1321 р.

У листопаді 1920 р. у країні відбули­ся вибори до Установчих зборів (парламент Королівства) на основі нового виборчого закону, який надавав громадянам держави загальне, рівне, пряме і таємне виборче право. Перемогу здобули сербські полі­тичні партії, що виступали на захист політики централізації держави.

28 червня 1921 р. у день Св. Виду (у річницю битви на Косовому Полі в 1389 р.) Установчі збори ухвалили Конституцію Королівства сербів, хорватів і словенців, названу Видовданською.

Конституція закріпила унітарний державний устрій. Держава була поділена на 33 жупанії (губернаторства) на чолі з призначуваними королем жупанами.

Загострення національного питання

Утворене в 1918 р. Королівство сербів, хорватів і словенців не було випадковим конгломератом різнорідних земель. Його виникнення стало наслідком свідомого прагнення південнослов'янських народів до об'єднання.

Наростання релігійної нетерпимості. Із соціальними і національними протиріччями були тісно пов'язані релігійні протиріччя, тому що народи Королівства належали до різних віросповідань.

Хорвати і словенці були католиками, серби сповідали православ'я, а жителі Боснії і Герцеговини - переважно іслам. У країні виявлялася релігійна нетерпимість народів стосовно один до одного.

Сербохорватські суперечності На перший план виходили сербохорватські суперечності. Поступка у вигляді надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише на деякий час вгамувала ці протиріччя.

Державний переворот 1929 р.

6 січня 1929 р. в країні відбувся державний переворот. У цей день король Олександр опублікував маніфест, у якому заявив, що «парла­ментаризм став перешкодою для всякої плідної діяльності в державі». Скасувавши Видовданську конституцію і розпустивши Народну скуп­щину, король узяв всю повноту влади у свої руки. Всі політичні партії, й організації, запідозрені в антидержавній діяльності, розпускалися. Королівство сербів, хорватів і словенців перейменовувалося на Королівство Югославія, що мало символізувати державну і національну єдність «трийменного народу».