СРСР та нові незалежні держави

Лекція 1

СРСР (1945-1985 рр.)

1. ПРОДОВЖЕННЯ СТАЛІНІЗМУ.

А) Повоєнна розруха в країні. Відбудова господарства. Відродження народногосподарського комплексу СРСР поча­лось одразу після визволення з-під нацистської окупації. Слід підкреслити, що відбудова СРСР мала низку особливостей, що відрізняли її від західних країн.

Насамперед суттєво відрізнялися масштаби збитків, завданих Другою світовою війною. У руїнах лежали 1710 міст і селищ мі­ського типу та понад 70 тис. сіл, було зруйновано більш як 31 тис. промислових підприємств. В Україні, наприклад, залишилися цілими лише 19% довоєнної кількості-промислових об'єктів, тоді як в Італії вціліло 80%, а в Західній Німеччині — 90% виробничих потужностей.

Війна заподіяла величезної шкоди сільському господарству: на чверть скоротилися посівні площі, погіршився обробіток ла­нів, зменшилися врожайність, рівень механізації, скоротилася чисельність працездатного населення. У цілому матеріальні зби­тки СРСР, заподіяні війною, становили 2569 млрд крб. (у дово­єнних цінах). Радянський Союз втратив понад 30% національно­го багатства.

Фактично відбудову економіки СРСР було завершено на по­чатку 50-х рр. За короткий час було відбудовано і побудовано 6200 промислових підприємств. Нові гіганти індустрії виросли на Уралі, в Західному Сибіру, Казахстані, житлове будівництво становило 100 млн м² на рік. Одначе виробництво в сільському господарстві залишалося на рівні середини 20-х рр. Посилилася диспропорція у розвитку економіки, особливо оборонної: випереджальними темпами розвивалися галузі важкої промисловості, тоді як хронічно відставали галузі легкої та харчової промисло­вості, що пояснювалося меншими капіталовкладеннями в ці під­приємства та відставанням сільського господарства, яке постача­ло для них сировину. Залишався непристойно низьким життєвий рівень населення: заробітна платня робітника і службовця в серед­ньому становила 70 крб., колгоспника — 17 крб. на місяць, тоді як ціни зросли втричі проти 1940 р. Ліквідація карткової системи якісно не вплинула на життєвий рівень трудящих.

Негативні наслідки для населення СРСР мало й здійснення гро­шової реформи 1947 р., за якою проводився обмін старих грошей на нові за курсом: 10 старих крб. до 1 нового крб.; на ощадних книж­ках: до 3 тис. — один до одного, більше 10 тис. — два до одного. Обмін проводився за місцем роботи, тому в умовах репресій та підозрілості населення побоювалося обмінювати всі наявні гроші; як наслідок, маса грошей лишилася без обміну на руках.

Лише невелика частина суспільства — партійно-державна номенклатура, що обслуговувалася цілою системою спецмагазинів і спецрозподільників, мала високий достаток.

По-друге, різнилися джерела фінансування післявоєнної від­будови.

На відміну від процесів відбудови у Західній Європі, СРСР спирався (крім отримання репарацій) на власні ресурси і сили, не приймаючи допомоги ззовні, зокрема за планом Маршалла.

Виникає питання: чому СРСР відмовився від допомоги за планом Маршалла?

Одні дослідники вважають, що Сталіна не задовольнила одна з умов надання допомоги урядом США, а саме: "країни, які пра­гнуть отримати допомогу, повинні надати всебічну і правдиву інформацію про стан своєї економіки".

Інші дослідники пояснюють відмову СРСР від допомоги за планом Маршалла тим, що Сталін узагалі не довіряв урядові США і вважав здійснення плану Маршалла формою уярмлення інших країн.

Різними були й моделі відбудови в СРСР та в західноєвропей­ських державах. Якщо на Заході передовсім відбувалася стабілі­зація валюти, затим відновлювалась інфраструктура (доріг, засо­бів комунікації), розвивалися сільське господарство і легка про­мисловість і лише потім вводилися нові технології у важку про­мисловість, то в радянській економіці основний наголос робився на відновленні важкої індустрії, економії коштів за рахунок сіль­ського господарства і соціальної сфери. Процес відбудови здійс­нювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану. Планування проводилось і в деяких західних країнах, зо­крема у Франції, але там воно мало рекомендаційний характер, а не директивний.

Отож, єдине для всіх країн, що постраждали від воєнних дій, завдання відбудови зруйнованого господарства і переходу еко­номіки країни на мирні рейки вирішувалося в СРСР та країнах Західної Європи по-різному.

Б) Суспільно-політичне життя. Радянські люди захистили свою Батьківщину в боротьбі про­ти нацизму. Повертаючись до своїх зруйнованих домівок, вони, як ї їхні далекі предки після Вітчизняної війни 1812 р., сподівали­ся на добрі зміни. Як писав один із відомих дослідників культу особи Сталіна Д.Волкогонов: "Вітер свободи, народного торже­ства, Перемоги, яка дісталася ціною мільйонних жертв, породжу­вав смутну надію. Люди хотіли жити краще. Без страху і погей­кувань. Ні, Сталіна, як і раніше, шанували, славили, схилялися, підносили, але водночас вірили, що не буде більше насильства, нескінченних кампаній, постійних жорстких нестач найнеобхідні-шого, які стали однією з рис радянського способу життя.

Сталіна ж, навпаки, перемога переконала у непохитності всіх створених державних і громадських інститутів, глибокій життє­здатності системи, вірності внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу. Він дав незабаром зрозуміти, що у внутрішньому плані в країні все залишиться без змін.

Сталін давно вже, як французький "король-сонце", ототож­нював себе з державою, суспільством, партією. Голова Ради Народних Комісарів уже звик до того, що говорив від імені на­роду, вказував йому шляхи у цілковитій впевненості, що ощасли­влює його. Що величніша держава, то вище і її керівник. Війна висунула СРСР на найвищі рубежі у світі. І для Сталіна це було його найвище піднесення".

Навколо нього сформувалася група найближчих поплічників, до якої належали Молотов, Берія, Каганович, Жданов, Ворошилов. За час війни та в перші повоєнні роки до неї ввійшло молоде покоління партійних працівників: Хрущов, Вознесенський, Маленков, Кузнецов, Суслов, Андріянов. Особливе місце у цій сис­темі посідали репресивні органи, що їх контролювали Сталін та Берія (останній очолював служби внутрішніх справ та безпеки країни). Після війни, побоюючись ослаблення своєї влади, Ста­лін скерував зусилля на обмеження впливу військовиків на су­спільно-політичне життя країни: Рокоссовського було відправлено на посаду міністра оборони до Польщі, заарештовано маршала авіації Новикова, готувався процес проти Жукова, але невдовзі сам Сталін припинив його підготування, призначивши Жукова командувачем до одного з військових округів.

У 1949 р. Сталін санкціонував "ленінградську справу". Голов­ними звинуваченими в ній проходили Кузнецов, Вознесенський, Родіонов, Попков. Усіх їх було засуджено до страти. Згодом 30квітня 1954 р., Верховний суд СРСР реабілітував осіб, які про­ходили за "ленінградською справою", більшість із них посмертно. 13 січня 1953 р. в центральній пресі повідомлялося про ви­криття "терористичної групи" лікарів, які обслуговували крем­лівське керівництво. Більшість обвинувачуваних були єврейської національності, що викликало сплеск розгнузданого антисеміти­зму в країні. Було заарештовано дружин "ворогів народу", їхніх дітей звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу. А через якихось два місяці газети опублікували повідомлення, в якому зазначалося: "Перевірка показала, що обвинувачення є по­милковими, а документальні дані, що на них спиралися праців­ники слідства, неспроможними".

У ті ж роки провадилася кампанія "боротьби проти безрідного космополітизму". Жертвами цієї "боротьби" стали актор і режисер С.Міхоелс, поет П.Маркиш та ін. Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західними музикою, літературою, живо­писом. Досягнення світової культури були відгороджені від радян­ських людей нездоланною стіною. Цілеспрямовано знищувались і фізично, і морально відомі діячі культури. Ця кампанія була пов'я­зана з ім'ям одного з підручних Сталіна — секретарем ЦК ВКП(б) А.Ждановим. Тому її ще називають "ждановщиною". Вістря пар­тійної критики було спрямовано проти О. Фадєєва та першого ва­ріанта його роману "Молода гвардія", проти кінорежисера С.Ейзенштейна та його фільму "Іван Грозний". "Безідейними та ідеоло­гічно шкідливими" було визнано твори М.Зощенка і вірші А.Ахматової. Їх обвинувачували в "непристойності й аполітичності, пе­симізмі й занепадництві".

"Народний" академік, один із керівників аграрної науки в СРСР Т.Лисенко, користуючись підтримкою Сталіна, 1948 р. розпочав кампанію викриття "вейсманістів-морганістів" і критики генети­ків, яку ще називають "лисенківщиною". Було заборонено такі перспективні напрями в науці, як квантова фізика, теорія ймовір­ності, статистичний аналіз у соціології та ін. Отже, "ждановщина" і "лисенківщина" являли собою спробу партійного керівни­цтва посилити свій вплив у сфері культури, науки і мистецтва в повоєнні роки.

Ще одним злочином Сталіна було те, що, оголосивши цілі народи зрадниками, протягом другої половини 40-х рр. було здійснено масштабні депортації цих народів з їхніх історичних етнічних територій до районів Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. Так, було звинувачено у зраді та депортовано німців Поволжя (400 тис. душ), кримських татар (200 тис), чеченців (400 тис), інгушів (100 тис), калмиків (140 тис), карачаївців (80 тис), бал­карців (40 тис. душ). Протягом десяти років представники цих національностей від малолітніх до людей похилого віку були поза законом (позбавлені будь-яких прав).

Репресії 1945—1953 рр. були чітко продуманими акціями і мали на меті зміцнення тоталітарного режиму та його ідеологічної од­номанітності. З іншого боку, вони свідчили про агонію сталінізму.

В) Боротьба за владу після смерті Сталіна.

5 березня 1953 р. Сталін помер. З його останнім подихом розпочався новий виток злостивої боротьби за лідерство в країні серед його найближчого оточення. Наступного дня відбулося об'єднане засідання ЦК КПРС, Ради Міністрів і президії Верхов­ної Ради СРСР, де й стався розподіл повноважень у керівництві країни. На посаду голови Ради Міністрів призначили Г.Маленкова, який був ближче від усіх до Сталіна в його останні роки. Його першими заступниками стали Л.Берія, який очолив МВС СРСР, М.Булганін, що став міністром оборони, а також В.Молотов і Л.Каганович. М.Хрущову було доручено "зосередитися на керівництві секретаріатом ЦК КПРС", де він обіймав посаду секретаря ЦК.

9 березня відбувся похорон Сталіна, у товчії загинули сотні людей. Труну з тілом вождя було встановлено у мавзолеї поруч із ленінським саркофагом. Вже 10 березня 1953 р. на засіданні президії ЦК КПРС Маленков вніс пропозицію припинити пропа­ганду культу особистості. У країні з'явились ознаки лібералізації. Проте боротьба за владу тривала. Посилювались авторитет і вплив шефа МВС Берії. Розвитком подій були вкрай стурбовані Хрущов, Маленков, Булганін, які зуміли сформувати абсолютну більшість у боротьбі проти Берії. Це партократичне угруповання перемогло: 26 червня 1953 р. Берію було заарештовано на засі­данні президії ЦК КПРС. Розстріляли в липні 1953 р.

Боротьба за владу вже з новою силою розгорнулася між Хрущовим і Маленковим.

Маленков дедалі більше говорив про колективне керівницт­во, проте на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 р. Хрущова було обрано першим секретарем ЦК, і відтоді він уже не випус­кав керівництво країною зі своїх рук.

2. "ВІДЛИГА" (1953—1964 рр.)

А) М. Хрущов. Лібералізація суспільно-політичного життя. Термін "відлига" означає потепління у політичному житті країни, свіжий вітер перемін після лютих морозів сталінської доби. Він почав уживатися в політичному лексиконі з .легкої руки відомого письменника Іллі Еренбурга, який цим словом назвав свою повість, опубліковану в 1955 р. Згодом ."відли­гою" почали називати епоху, пов'язану з перебуванням при владі М. Хрущова.

Після XX з'їзду КПРС в СРСР сталися значні зміни в су­спільно-політичному житті, цей процес іще називають процесом десталінізації.

У широкому розумінні десталінізація — це відхід від крайніх проявів "класичного" сталінізму в усіх сферах життя — політич­ній, економічній, духовній.

У вузькому розумінні десталінізація — це критика культу особи. Більшість дослідників уважає, що процес десталінізації можна переділити на три етапи.

1-й етап: весна 1953 р. — початок 1956 р.

Через три місяці після смерті Сталіна було оголошено перші амністії ув'язненим до 5 років, яких було засуджено за посадові та господарські злочини, неповнолітнім (до 18 років), жінкам, котрі мали дітей віком до 10 років. Було скорочено строк ув'яз­нення за контрреволюційну діяльність.

Рідше згадувалось ім'я Сталіна у пресі, офіційних докумен­тах. А у вересні І953 р. було ліквідовано інструмент масових чисток і терору — військові трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення.

У 1955 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували "ленінградську справу", а її учасників реабілітовано.

Каральні органи було поставлено під жорсткіший контроль вищих органів влади.

У цілому ж перший етап десталінізації проходив обережно, негласно, елементи сталінської політики ще домінували.

2-й етап десталінізації проходив під знаком XX з'їзду КПРС (1956—1961 рр.).

Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави, воєначальники, письменники, зокрема українські Е.Блакитний, В.Чумак, І.Микитенко, драматург М.Куліш, кінорежисер О.Довженко. Поступово з місць ув'язнення було випущено й ре­абілітовано сотні тисяч простих громадян — жертв масових ре­пресій 30—50-х рр. А втім, їхні психологічні страждання поглиб­лювалися соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною.

У 1957 р. було поновлено Чечено-Інгуську, Кабардино-Балкарську, Калмицьку, Карачаєво-Черкеську АСРР, проте не було офіційно реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, висе­лених вірмен, греків, болгар і представників інших народів, які зазнали сталінської опали.

3-й етап десталінізації — осінь 1961 р. — осінь 1964 р., пов'я­заний із XXII з'їздом КПРС, на якому з новою силою прозвучала критика культу особи. На ньому йшлося про активних помічників Сталіна: Молотова, Кагановича, Маленкова, Ворошилова. На думку Хрущова, вони несли особисту відповідальність за числен­ні масові репресії та за інші зловживання владою.

Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду партії одно­стайно погодилися на винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі. Наступним кроком стало зняття пам'ятників Сталіну, закривались і перейменовувались музеї, фабрики, заводи, колгоспи, які були названі ім'ям Сталіна; Сталінську область було перейменовано в Донецьку, а місто Сталі­не — в Донецьк. Перелік законів СРСР та указів президії Верхов­ної Ради СРСР, що стосувались присвоєння імені Сталіна, втра­тили свою силу.

Але процес десталінізації провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна — крок уперед, робився крок назад — Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів "ждановщини" було розцінено як "вірні у прин­ципі". Поряд із амністією засуджених, боячись посилення антипартійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амніс­тованих було повернено для відбуття покарання, переслідували­ся колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпіл­ля, було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до певного успішного завершення, поступово згортався.

Лібералізація торкнулася й інших аспектів життя СРСР.

У Москві в 1957 р. відбувся VI Всесвітній фестиваль молоді і студентів, розпочали свою роботу міжнародні московські кіно­фестивалі, було відновлено іноземний туризм, країна стала більш відкритою світові.

Поновилося видання журналу "Иностранная литература", радянські читачі дістали можливість ширше знайомитись із сві­товим літературним процесом, У Москві відкрито театр "Сучас­ник", вийшли у світ перші номери журналів "Молодая гвардия", "Юность", "Москва", "'Наш современник". Почастішали публі­кації молодих поетів, прозаїків, критиків, "шестидесятників". Зростав авторитет журналу "Новнй мир", очолюваного видат­ним поетом О. Твардовським. Засновано Ленінські премії "за найбільш визначні праці у сфері науки, техніки, літератури й ми­стецтва". На екрани країни вийшли художні фільми "Весна на Зарічній вулиці", "Справа Рум'янцева", "Висота", "Летять журав­лі", які здобули всенародну любов.

Вражаючими були досягнення СРСР у науці й техніці. 4 жовт­ня 1957 р. було запущено перший штучний супутник Землі, 5 грудня спущено на воду перший у світі атомний криголам "Ленін", створено найпотужніший у світі синхрофазотрон. 12 квітня 1961 р. космонавт Ю.Гагарін на космічному кораблі "Восток-1" уперше в світі облетів земну кулю.

Незважаючи на протиріччя та обмеженість, лібералізація су­спільно-політичного життя стала помітним явищем у розвитку Радянського Союзу і торкнулася більшості країн світу.

Б) Спроби економічних реформ. Із 1957 р. почали здійснюватися реформи в економіці СРСР.

У промисловості:

- ліквідовано галузеві міністерства і створено територіальні органи управління промисловістю — раднаргоспи (105 шт);

- розширено права республіканських і місцевих органів вла­ди щодо управління галузями легкої та переробної пром.;

- за п'ятирічним планом і планом семирічки пріоритет від­водився галузям промисловості групи "Б" (виробництво товарів широкого вжитку) зі сповільненням темпів розвит­ку галузей групи "А" (виробництво засобів виробництва).

У сільському господарстві:

в реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції), техніку МТС продано колгоспам;

в підвищено закупівельні ціни на продукцію сільськогосподарського виробництва (особливо на зернові та продукти тваринництва);

• ліквідовано трудодні, введено грошову оплату праці;

• сільському населенню видано паспорти;

• здійснено спробу реалізації трьох "надпрограм М.Хрущова": а) освоєння цілинних і перелогових земель; б) "кукурудзяна та горохова епопея"; в)"м'ясна кампанія";

• вжито заходів із укрупнення колгоспів для створення великих колгоспних господарств.

- У соціальній сфері:

• збільшено капіталовкладення у житлове будівництво, запроваджено панельне та блочне будівництво;

• проведено пенсійну реформу 1956 р., яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, інвалідів — в 1,5 раза;

• скорочено робочий день до 7 годин;

• підвищено заробітну платню робітникам і службовцям;

в здійснено реформу освіти в СРСР 1958 р., що супроводжу­валося збільшенням капіталовкладень у цю сферу та зрос­танням оплати праці вчителів;

• пенсійний вік знижено для жінок до 55 років, для чоловіків до 60 років;

• робітники дістали право звільнятися з роботи за власним бажанням, повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні;

• з 1964 р. колгоспники отримали право на щорічну відпустку та пенсійне забезпечення;

• збільшено тривалість щорічної відпустки та відпустки для жінок із догляду за дитиною та ін.

Наслідки реформ. У промисловості реформи дещо сприяли підвищенню ефективності виробництва, поглибленню спеціалізації та кооперації виробництва певних регіонів і територій, але їхня непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до розриву економічних зв'язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів. У сільському господарстві реформи мали результат зростання валового виробництва на 35%, покращення матеріального рівня життя колгоспників. А от безтямні хрущовські "надпрограми" зазнали краху, призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів'я у тваринництві, порушення екологічного балансу в ряді регіонів країни; з 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном. Найліпші наслідки мали реформи у соціальній сфері, що привели до реального підвищення життєвого рівня трудящих.

В) Зміни у зовнішній політиці. У роки "відлиги" в міжнародних відносинах проявилися склад­ні, суперечливі тенденції. З одного боку, поглиблювався розкол світу на два ворожі табори, тривала "холодна війна" — посилювалося протистояння НАТО і Варшавського договору, з іншого — почали виявлятися перші ознаки відмови від неприми­ренної ворожнечі між Заходом і Сходом.

У 1955 р. СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН, підписав державний договір з Австрією. Здійснювалися заходи щодо поліпшення відносин із Норвегією, Швецією, Данією.

У 1958 р. було укладено угоду зі США про співпрацю в ца­рині культури, економіки, проведено обмін делегаціями вчених, діячів культури. У 1959 р. відбувся візит М.Хрущова до США, який загалом мав позитивні результати.

Активністю вирізнялася зовнішня політика СРСР на Сході. У 1956 р. було підписано декларацію з Японією, що передбачала припинення стану війни та відновлення дипломатичних відно­син. Значно поліпшилися відносини СРСР з Індією, Єгиптом» Індонезією, Бірмою, Туреччиною, Іраном. СРСР надавав цим країнам довгострокові кредити, брав участь у спорудженні про­мислових об'єктів, подавав іншу допомогу.

Рішення XX з'їзду КПРС відіграли негативну роль у відноси­нах із Китаєм. Китайське керівництво вороже поставилося до викриття культу особи Сталіна. Незабаром ідеологічні розбіжно­сті було перенесено на міждержавні відносини.

3. РОКИ "ЗАСТОЮ" (1964—1985 рр.)

А) Усунення від влади М. Хрущова. 1962—1964 рр. лишились у пам'яті трудящих СРСР як роки внутрішнього безвладдя і наростання напруженості. Погіршило­ся продовольче постачання. У 1962 р. сталося значне підвищення цін на продовольчі товари — на 25—40%. Це викликало невдо­волення широких верств населення.

Восени 1963 р., в десяті роковини обрання Хрущова першим секретарем ЦК, у країні виник дефіцит хліба, що призвело до паніки серед населення. Вихід із ситуації було знайдено: терміно­ва закупівля зерна за кордоном і використання стратегічних за­пасів, впровадження талонів на хліб (уперше після скасування продовольчих карток 1947 р.). Авторитет Хрущова у суспільстві різко падав.

Відставка першого секретаря ЦК КПРС, голови Ради Мініст­рів СРСР стала неминучою. Найбільшу активність в усуненні Хрущова від влади відіграли його поплічники — Л.Брежнєв, М.Суслов, М.Ігнатов, Г.Шелепін, їх підтримали О.Косигін, В.Семичастний. Скориставшись відсутністю Хрущова у Москві (він разом із Мікояном відпочивав у Піцунді), опозиція підготу­вала засідання президії та пленуму ЦК. Потім М. Хрущова ви­кликали у Москву нібито для розв'язання невідкладних питань розвитку сільського господарства. 14 жовтня 1964 р. на пленумі ЦК КПРС зі звинувачувальною доповіддю проти нього виступив М. Суслов. Звинуваченого у волюнтаризмі, суб'єктивізмі, пору­шенні норм колегіальності керівництва партією та країною, післясталінського реформатора було усунено з усіх посад і відправ­лено на пенсію, а його ім'я на двадцять років викреслено з істо­рії СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, голо­вою Ради Міністрів — О; Косигін. Головою президії Верховної Ради СРСР (із липня 1964 р.). став А. Мікоян.

Причини падіння М. Хрущова. Відставка М. Хрущова була зумовлена невдоволенням партійного апарату, представників військово-промислового комплексу, байдужістю суспільства та його інтелектуальної еліти.

Б) Л.І.Брежнєв. Новий лідер партії був представником післясталінської гене­рації радянського керівництва, яке почало висуватися на передо­ві ролі після XX з'їзду КПРС.

У перші роки свого перебу­вання на чолі партії Брежнєв на­магався здійснювати колективне керівництво президії ЦК КПРС (з 1966 р. — політбюро). Проте особливість партійно-державної системи СРСР полягала ще й у неможливості діяти без чітко ви­значеного лідера, яким після 1967 р. став Брежнєв. Він значно зміцнив свої позиції, поставивши на чолі КДБ Ю.Андропова (1967 р.). Того ж року міністром оборони призначили А.Гречка. Це були люди Брежнєва.

Важливою ознакою політич­ного життя 70-х рр. було фор­мування культу особи Л.Бреж­нєва, що мав на останньому ета­пі його життя досить гротескний характер завдяки безмірному зве­личуванню особи генерального секретаря. Нестримна пристрасть до вихвалянь і нагород (Брежнєв мав 220 радянських і закордонних орденів і медалей) увінчалася 4 зірками Героя Радянського Союзу, званням Героя Соціалістичної Праці, нагородженням орденом "Пе­ремоги". Піднесенню його авторитету не сприяла й трилогія мему­арів "Мала земля", "Відродження", "Цілина", хутко налампіжена літературними ошуканцями від імені генерального секретаря. Чле­ни родини Брежнєва були замішані у кримінальних справах. Авто­ритет Лідера партії й країни катастрофічно впав.

Але не варто шукати корені застою тільки в постаті Брежнє­ва. Деградувала сама суспільно-політична і соціально-економіч­на система, яка багато в чому й породила "брежнєвщину", що стала символом аморальності, безконтрольності та зогнилого то­талітарного режиму, який наближався до розпаду.

В) "Косигінська" реформа та її результати. У 1965 р. нове радянське керівництво здійснило спробу еко­номічних реформ. Пріоритет у розробленні та проведенні їх на­лежав голові Ради Міністрів СРСР О.Косигіну. Рішеннями берез­невого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС передбачалося, що реформа має забезпечити подолання традиційних для тогочасної моделі економіки вад: диспропорцій у розвитку галузей економіки, її затратності, невідповідності між рівнем виробництва та рівнем оплати праці та ін.

Сутність економічної реформи полягала: у скороченні плано­вих показників, що їх доводили до підприємства; у створенні на підприємствах фондів матеріального стимулювання; у перероз­поділі частки національного прибутку на користь аграрного сек­тора; у заходах щодо розвитку соціальної інфраструктури села та ін.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожва­вилося сільськогосподарське виробництво, покращилося поста­чання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; основні показники 8-ї п'ятирічки було виконано. Успіх реформи в перші роки скоріше був зумовлений фактором "почат­кового ефекту", тому що вже на початку 70-х рр. темпи розвитку почали падати. Основна причина полягала в тому, що реформа не була спрямована на докорінну зміну старого господарського механізму управління економікою. Вона лише дещо видозміню­вала розподіл функцій між центральними та низовими ланками за незмінності тієї самої командно-адміністративної системи.

Г) Суспільно-політичне життя. На початку 70-х рр. у політичному курсі партійного керівни­цтва утвердилися консервативні тенденції. Так, в ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувалися факти репресій, виправдовувалися методи колективізації, причини страш­них поразок у роки війни 1941—1945 рр. перекручувались. Головну роль у реабілітації сталінщини, насадженні догматизму в царині суспільних наук відіграв головний партійний ідеолог М.Суслов.

Водночас від середини 70-х рр. зростав вплив військово-про­мислового комплексу на політичні рішення вищого партійного керівництва. 7 травня 1976 р. Брежнєв став маршалом Радянсь­кого Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура — їхнім захисником.

Однією з рис політичного життя партійного керівництва 70-х рр. було утвердження принципу формування вищих партійних і державних органів від різних бюрократичних інститутів: респуб­ліканських і союзних, комсомольських і профспілкових. Таке явище західні політологи схарактеризували як "інституційний плюралізм", коли вищі партійні органи представляли владні ін­ститути і громадські організації, навіть інтереси окремих ре­спублік.

У 1977 р. було прийнято нову радянську конституцію — кон­ституцію розвиненого соціалізму, що, як і більшість законодав­чих актів, мала декларативний характер, не підкріплений гаран­тіями та правовим механізмом їх реалізації. Фактично однією з рис суспільно-політичного життя радянського суспільства став правовий нігілізм у найвищих ешелонах влади і серед значної частини населення.

Д) Дисидентський рух. У 60—70-х "рр. виникла нова форма протесту — дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і моральним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найактивнішими учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху:

перший – 1961 – 1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури ("підписанти"). За різними даними, до їх гурту належа­ло 700 осіб. Формою поширення дисидентських ідей на той час став "самвидав" — машинописні журнали, збірники, літератур­но-публіцистичні доробки. У молодіжному середовищі виникали перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсомо­лу. Від середини 60-х рр. дисидентський рух перейшов до активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А.Сахаров, О.Гінзбург, А.Амальрик, Л.Богораз;

другий — 1968 — середина 70-х рр. Характеризувався актив­ними формами протесту: виступ 8 осіб на Красній площі 25 серп­ня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехо-Словаччини; видання за кордоном літературно-публіци­стичних творів (А.Синявським, Ю.Даніелєм, О.Гінзбургом, О.Марченком, О.Солженіциним та ін.), звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР; фор­мування правозахисного та національного рухів у республіках СРСР і наростання репресій проти вільнодумства (судові проце­си над А.Синявським, Ю.Даніелєм, О.Марченком, О.Гінзбур­гом, П.Литвиновим, Ю.Галансковим, Ю.Орловим та їх арешти й ув'язнення, висилка О.Солженіцина, висилка академіка А.Сахарова до Горького (Нижній Новгород), поміщення членів диси­дентського руху в психіатричні клініки, "справа Григоренка", "справа Пліуч", "справа Щаранського".

третій — середина 70—середина 80-х рр. Характеризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, правозахисник організацій у союз­них республіках, Вільного профспілкового об'єднання трудящих) і наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.

Формами протесту проти радянської системи стали страйки робітників (протягом 1975—1983 рр., за різними джерелами, від­булося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського населення до США та Ізраїлю, виступи католицько­го духовенства Литви, створення молодіжних неформальних ру­хів та організацій, екологічні кампанії, що проводилися з ініціа­тиви письменника Залигіна (із захисту Байкалу, проти повороту сибірських рік та ін.).

Посилення опозиційних рухів у СРСР було реакцією передо­вої частини радянського суспільства на посилення консерватиз­му брежнєвського керівництва, збереження в суспільстві атмо­сфери "поміркованого страху".

Ж) Зовнішня політика. Брежнєвське керівництво прагнуло поліпшити зовнішньопо­літичне становище СРСР, покращити відносини з такими провід­ними державами світу, як США, Франція, ФРН. Значною мірою воно цього досягло. Перша половина 70-х рр. характеризувалася розрядкою міжнародної напруженості.

Одначе торгово-єкономічні відносини із західними партнера­ми розвивалися не на користь СРСР. 80% радянського експорту становив продаж нафти, газу, вугілля, лісу, мінеральної сирови­ни, а частка готових виробів, машин, устаткування становила тільки 5%. Це свідчило про відставання багатьох галузей еконо­міки СРСР, про відсутність у країні конкурентоздатних товарів.

У відносинах із союзниками СРСР продовжував політику дик­тату і втручання в їхні внутрішні справи, що особливо яскраво виявилось у серпні 1968 р. коли збройні сили соціалістичних держав на чолі з СРСР вторгайся до Чехо-Словаччини для "за­хисту завоювань соціалізму".

У другій половині 60-х рр. різко загострилися відносини з Китаєм. Справа дійшла до збройної сутички на кордоні в 1969 р. В Азії, Африці, Латинській Америці СРСР продовжував курс на розширення сфер впливу. Так, Радянський Союз підтримав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав у боротьбі Народно­му фронту визволення Мозамбіку, втрутився в конфлікт у районі Африканського Рогу спершу на боці Сомалі, а потім на боці Ефіопії. СРСР демонстрував силу свого флоту в акваторії Світо­вого океану, підтримав вторгнення військ В'єтнаму до Кампучії (Камбоджі). Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР односто­ронню підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.) і відсувало мирне вирішення близькосхідного кон­флікту. Одначе смертельного удару "міжнародній розрядці" було завдано вторгненням радянських військ до Аф­ганістану у 1979 р. Війна СРСР проти афганської опозиції для підтримки прорадянського режиму закінчилася пораз­кою, вона обійшлася (за офіційними, значно заниженими даними) у 13 тис. вбитих та більш як 37 тис. поранених радянських військовослужбовців, а та­кож підірвала міжнародне довір'я до СРСР. Знову в термінології західних політиків стало лунати ви­значення СРСР як "імперії зла".

Лекція 2

ДЕМОКРАТИЧНІ ПРОЦЕСИ В СРСР. НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ДЕРЖАВИ

1. "ПЕРЕБУДОВА" та РОЗПАД СРСР (1985—1991 рр.)

А) Прихід до влади М. Горбачова.

На середину 80-х рр. СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза, що безпосередньо відбивалася на морально-психологічному стані суспільства. Спроби реанімувати систему силовими методами під час короткого перебування при владі Ю.Андропова (листопад 1982 р. — лютий 1984 р.) не виправда­ли себе. Обрання на вищі партійні й державні посади престаріло­го і тяжко хворого К.Черненка перетворилося на загальний фарс, проте за ним стояли консервативні, неосталіністські сили.

У березні 1985 р., після смерті К.Черненка, постало питання про нового генерального секретаря ЦК КПРС. На пленумі ЦК КПРС (11 березня) лідером партії, за вирішальної підтримки А.Громика, було обрано 54-річного секретаря ЦК КПРС і члена політбюро Михайла Горбачова, який уособлював реформатор­ське крило вищого керівництва КПРС.

Б) "Прискорення" і "гласність", "нове мислення".

Із березня 1985 р. в історії СРСР розпочався період, що його прийнято називати "перебудовою". За задумом реформаторсько­го крила радянського керівництва, а його репрезентували насам­перед М.Горбачов, О.Яковлєв, Е.Шеварднадзе, вона повинна була торкатися всіх сфер життя суспільства: економічної, полі­тичної, ідеологічної, культурної, духовної.

Перший етап. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвит­ку СРСР (реформа А.Аганбегяна). Його основні положення мали на меті:,подолати значне зниження темпів економічного росту, від­ставання вітчизняного машинобудування як базової галузі економіки на основі широкого впровадження НТР, виробити новий госпо­дарчий механізм, розвивати матеріальні стимули виробництва, удосконалювати структуру управління господарством.;

Одначе "прискорювати" й "перебудовувати" суспільство од­ночасно було неможливо. Вже до січня 1987 р. стало очевидним, що в економіці країни мають місце не окремі недоліки, а склався потужний механізм гальмування, коріння якого сягає самої еко­номічної системи. Перший етап реформ не відбувся.

Другий етан — реформа М.Рижкова — Л.Абалкіна (1987— 1989 рр.) передбачав надання підприємствам самостійності, пере­ведення їх на самоокупність і самофінанеування. Заробітна плат­ня стала також пов'язуватись із результатами господарчої діяль­ності. Проте нова реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці.

Незважаючи на прийняття закону "Про індивідуальну трудо­ву діяльність", на шляху товаровиробників було безліч перепон. Кооперативи та "індивідуали" наприкінці 80-х рр. становили тіль­ки 1,1% підприємств країни. Спроби перетворень не були підкрі­плені продуманою грошовою, кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску інфляції 1988 р. Проведення авантюрної та безграмотної антиалкогольної кампанії знищило 265 тис. га виноградників і вивело з товарообігу 89 млрд крб. Із магазинів хутко зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система. Реформа була приречена на провал.

Третім етапом реформ стала спроба переходу до регульованої ринкової економіки (1990—1991 рр.). Сутністю реформи було запровадження під контролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії велися про темпи й методи переходу до ринкових відносин, Програма уряду передбачала поступовий планомірний перехід, а висунута альтернативна програма С.Шаталіна — Г.Явлінського "500 днів" передбачала динамічні темпи переходу до ринку і злам командно-адміністративної системи, можливість від­родження приватної власності. Після обговорень було прийнято компромісний варіант проекту переходу до ринку, за яким усю сутність програми Шаталіна — Явлінського було вихолощено, Отож, нова програма також виявилась нежиттєздатною. Проіс­нувавши декілька місяців, вона зазнала краху.

Термін "гласність" виник у Радянському Союзі в роки "пере­будови". Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання правдивої інформації про ді­яльність державних і партійних органів, можливість казати прав­ду не боячись наслідків, можливість дізнатися про нещодавнє минуле свого народу. Особливого поширення "гласність" набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р), яка прийняла спеціальну резолюцію "Про гласність".

Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні ви­дання з 1987—1988 рр, розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалу. Передусім це стосувалося "білих плям" вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30 — 50-х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із заспіву­вачів у цьому процесі був журнал "Огонек", головним редакто­ром якого в часи "перебудови" став український письменник Віталій Коротич. У журналах "Новий мир", "Современник", "Москва" почали друкуватися раніше заборонені твори письмен-ників-дисидентів, у тому числі й українських, мемуари жертв ре­пресій та інші документальні матеріали.

Радянське політичне керівництво почало по-новому розгля­дати міжнародні проблеми, визнавши пріоритет загальнолюдсь­ких цінностей, міжнародних угод, у тому числі Загальної декла­рації прав людини, зобов'язавшись привести внутрішньосоюзне законодавство у відповідність із міжнародним правом.

Перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду "холодної війни" між Заходом і Схо­дом, періоду розколу та конфронтації. Радянський Союз ставав більш відкритою країною для світового співтовариства.

В) Лібералізація суспільного та культурного життя.

Без глибоких політичних реформ подальший розвиток "пере­будови" був неможливим. Основними цілями політичної рефор­ми були: а) відновлення ролі рад народних депутатів як органів влади і повернення громадським організаціям соціальної актив­ності; б) здійснення перерозподілу влади за збереження керівної ролі КПРС. Перший етап реформи припав на червень 1988 — червень 1989 р. Його змістом було: прийняття нового виборчого закону, за яким вибори мали проводитися на альтернативній основі; проведення виборчої кампанії делегатів на 1-й з'їзд на­родних депутатів СРСР; проведення самого з'їзду; створення постійно діючого законодавчого органу — Верховної Ради СРСР і контрольного органу законності в країні — Комітету конституцій­ного нагляду.

Свідченням розвитку демократичних процесів був указ прези­дії Верховної Ради СРСР про відновлення у громадянстві "де­яких осіб, що мешкають у цей час за кордоном". З-поміж інших радянське громадянство знов отримали Г.Вишневська, М.Ростропович, В.Войнович. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, що піддавалися насильно­му переселенню, та безумовне відновлення їхніх прав.

Партійне керівництво в центрі й на місцях дедалі більше дис­кредитувало себе. 4 лютого 1990 р. на Манежній площі в Москві відбулися демонстрація і мітинг із вимогою скасування 6-ї статті конституції СРСР, де йшлося про привілейоване становище КПРС. Цю статтю було скасовано на 3-му позачерговому з'їзді народних депутатів (11-15 березня 1990 р.). На з'їзді було введе­но інститут президентства в країні. Першим (і останнім) президен­том СРСР обрано М.Горбачова, а головою президії Верховної Ради СРСР — А.Лук'янова.

Вибори 1990 р. ознаменували значну перемогу, демократичних, перебудовчих сил. Ради двох найбільших міст країни — Москви і Ленінграда очолили Г.Попов і А.Собчак — доктори наук, усена­родно відомі політики, прихильники кардинальних реформ.

На 1-му з'їзді народних депутатів РРФСР (16 травня — 12 черв­ня 1990 р.) головою Верховної Ради РСФСР обрано Б.Єльцина.

Г) Посилення національних руху і загострення політичної боротьби в СРСР.

На другому етапі реформи значно активізується національно-визвольний рух. За умов демократичних виборів і ослаблення ідео­логічного диктату у Верховних Радах Литви, Латвії, Естонії біль­шість голосів одержали рухи, які виступали за національну незалеж­ність і вихід зі складу СРСР. Протягом весни — літа 1990 р. Литва, Латвія, Естонія, РРФСР, Україна й інші радянські республіки при­йняли декларації про державний суверенітет. М.Горбачов іронічно назвав цей процес "парадом суверенітетів".

На жаль, іще одним аспектом перебудовних процесів стало наростання національної нетерпимості, яке вилилось у криваві сутички в Нагірному Карабаху, Сумгаїті, Фергані, що супрово­джувалися сотнями людських жертв. Поступово зав'язувався "гор­діїв вузол" міжнаціональних конфліктів на території СРСР.

Дуже гостра ситуація склалася під час обговорення кризової соціально-економічної та політичної ситуації на 4-му з'їзді на­родних депутатів (17—27 грудня 1990 р,). Депутатів приголом­шили виступ Е. Шеварднадзе про змову правих сил, що насува­ється, і його заява про відставку з посади міністра закордонних справ. Тоталітарний режим рішуче виступив проти прагнення ре­спублік Прибалтики до незалежності. Мирні виступи жителів Віль­нюса І.Риги на початку 1991 р. найжорстокішим чином було при­душено десантними військами, були людські жертви.

Для зміцнення своєї позиції центральне керівництво призна­чило на 17 березня 1991 р. всесоюзний референдум із питань збереження СРСР. Хоча за це висловилися 70% опитуваних, ре­ферендум не вніс ясності у протиріччя з приводу нового союзно­го договору і подальшої долі СРСР.

Після референдуму почався "новоогарьовський процес" — переговори керівників дев'яти республік (Росії, України, Білору­сі, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану, Тад­жикистану, Азербайджану) із президентом СРСР. "Заява 9+1", підписана 23 квітня 1991 р., декларувала принципи нового союз­ного договору і знаменувала початок третього етапу політичної реформи. 24 липня 1991 р. М.Горбачов заявив, що роботу над союзним договором закінчено. Республікам передбачалося нада­ти додаткові повноваження, більшість центральних структур втра­чали владу з укладенням нового договору. Попереднє підписан­ня документа було призначено на 20 серпня 1991 р.

Д) Серпневий заколот 1991 р.

Вранці 19 серпня 1991 р. ТАРС передав інформацію про ство­рення Державного комітету з надзвичайного становища (ДКНС), до складу якого увійшли 8 осіб — Янаєв, Павлов, Пуго, Крючков, Язов, Стародубцев, Бакланов, Тизяков. В оголошеній заяві ДКНС було сказано, що президент СРСР не може виконувати своїх обов'язків за станом здоров'я і тому вся повнота влади переходить до ДКНС. Це означало державний переворот. Було оголошено програму першочергових заходів щодо відновлення правопорядку в країні. Вона передбачала надзвичайний стан упро­довж 6 місяців. У Москву було введено військові частини. Але з перших годин перевороту активний опір ДКНС чинили прези­дент Росії Б.Єльцин, обраний на цю посаду 12 червня 1991 р., передова частина населення Москви та найбільших промислових центрів (Ленінграда та ін.). Введені до столиці війська також не виступили проти мирного населення, яке стало на захист шта­бу демократичних сил — будинку парламенту Росії ("Білого дому"). Активний протест із боку міжнародного товариства, міжнародна ізоляція ДКНС сприяли провалу державного пе­ревороту і перемозі сил демократії б СРСР.

21 серпня організатори перевороту, зрозумівши, що більшість населення їх не підтримує, припинили виступ. Президент СРСР Горбачов повернувся до Москви. Змовників було заарештовано, законність відновлено.

Після краху перевороту події набрали кардинально нового характеру. Було припинено діяльність КПРС, оголошено про початок реформи КДБ з метою його остаточної ліквідації та заміни службою розвідки і контррозвідки, ухвалено рішення про радикальну військову реформу.

Ж) Розпад СРСР.

Із 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалеж­ність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбеки­стан, Киргизстан. "Новоогарьовський процес" було зірвано.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, на якому громадяни майже одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республіки. Обраний президентом Л.Кравчук ви­тлумачив результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового союзного договору.

8 грудня 1991 р. в білоруській урядовій резиденції "Вискулі", що в Біловезькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік — Білорусі, Росії та України: С.Шушкевич, Б.Єльцин, Л.Кравчук.

Керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування".

На цій же зустрічі постало питання про підготування нового документа. Так народилася Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана керівниками Росії, Украї­ни, Білорусі.

13 грудня в Ашхабаді керівники держав Середньої Азії та Ка­захстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. На зустрічі 21 грудня в м. Алмати відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку Біловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Грузія, яка приєдналася до СНД через два роки.

М.Горбачов, перший і останній президент СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19-й годині виступив по телебаченню із заявою про припинення своєї діяльності на посаді президента.

Того ж вечора, о 19-й годині, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом.

2. РОСІЯ у 1991—2000 рр.

А) Перехід до ринкової економіки.

Росія раніше від багатьох радянських республік проголосила свій суверенітет (це сталося 12 червня 1990 р.), обрала президен­та і розпочала перехід економіки на ринкові засади.

Після серпневої 1991 р. спроби державного перевороту керів­ництво Росії почало проводити цілком самостійну політику. У жовтні того ж року на 5-му з'їзді народних депутатів Росії прези­дент Б.Єльцин виголосив програму радикальних економічних перетворень методами "шокової терапії".

Відповідно до прийнятої концепції групи Є.Гайдара, постра­дянську економіку не можна було-вдосконалити, а тому вона підлягала негайному демонтажу з одночасною ліквідацією команд­но-адміністративної системи управління й розподілу.

Цю модель було апробовано в Російській Федерації в 1992— 1993 рр.

Першим кроком у здійсненні реформи стало введення вільних цін 2 січня 1992 р. Ціни зросли відразу в 10—12 разів. Відтак сталося різке падіння життєвого рівня більшості населення. "Шокова терапія" викликала розлад цілих галузей економіки. Продукція багатьох підприємств виявилася неконкурентоспроможною, закривалися заводи й фаб­рики, збільшувалося безробіття. У суспільстві наростала соціаль­на напруженість.

Суперечливий характер реформ 1992—1993 рр., їхні непередбачувані наслідки привели до відставки уряду Є.Гайдара і при­значення головою уряду Російської Федерації В.Чорномирдіна. Уряд Чорномирдіна намагався поєднати зміцнення ролі держави в економіці з розвитком ринкових відносин.

З 1 липня 1994 р. в Росії розпочалася грошова приватизація. Загальна кшькість приватних підприємств становила понад 1 млн, а частка приватного сектора у виробництві досягла 62%.

Незважаючи на наявність негативних тенденцій, посилення соціальної напруженості, майнове розшарування суспільства, у перші роки здійснення реформи принесли чимало позитивного.

Б). Політична система Росії.

Державна влада в перші роки незалежності Росії здійснюва­лася двома гілками влади — виконавчою і законодавчою (судову теж було створено). У 1992 і особливо протягом 1993 р. виникло жорстке протистояння двох вищих інститутів виконавчої влади — в особі президента і його апарату, і законодавчої — в особі ке­рівництва Верховної Ради Росії. На боці президента виступили демократичні сили, представники новонародженого бізнесу. Го­лова Верховної Ради Росії Р.Хасбулатов і віце-президент О.Руцький спиралися на прокомуністично налаштовану більшість депу­татського корпусу, популістські кола.

У вересні 1993 р. Б.Єльцин виступив по телебаченню із звер­ненням до народу, в якому оголосив про розпуск Верховної Ради і з'їзду народних депутатів, про формування нового парламенту — двопалатних Федеральних Зборів.

Депутати парламенту категорично відмовилися залишити будинок. Трагічна розв'язка настала 3—4 жовтня 1993 р.

За наказом президента 4 жовтня до будинку Верховної Ради РФ підійшли танки, що розпочали обстріл "Білого дому". У другій половині дня будинок було захоплено штурмом силами спецпідрозділів. Керівників опозиції Руцького, Хасбулатова, Макашова та інших було заарештовано.

У 1996 р. президентом Росії на повторний строк було обрано Б.Єльцина, проте виконувати обов'язки президента в наступні роки йому було досить важко, і Єльцин зробив безпрецедентний в російській іс­торії крок — добровільно пішов у відставку 31 грудня 1999 р. Виконувачем обов'язків президента за конституцією став В.Путін, який обіймав посаду прем'єр-міністра. На той час він уже встиг завоювати певний авторитет в країні, і Б.Єльцин спокійно передав державне кермо в його руки. У березні 2000 р. під час президентських виборів В.Путін упевнено переміг своїх суперників і став другим президентом Російської Федерації. Кабінет Міністрів очолив 43-річний економіст В.Касьянов.

На Посаді президента Росії В.Путін прагне посилити центра­лізацію країни, не допустити проявів сепаратизму, відокремлен­ня регіонів. З цією метою була проведена адміністративна рефор­ма (створено 8 федеральних округів), прийнято податковий ко­декс, за яким введено єдиний податок у розмірі 13%, що стиму­лювало розвиток економіки.

В) Зовнішня політика Росії.

Російська Федерація на міжнародній арені стала правонаступ-ницею СРСР. Росія посіла місце постійного члена Ради Безпеки ООН, затвердивши за собою статус великої ядерної держави.

У рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне та еко­номічне співробітництво, забезпечити захист російськомовного населення в колишніх союзних республіках. Гостро стояла про­блема поділу "спадщини" колишньої Радянської армії, але спро­би створити об'єднані збройні сили СНД успіху не мали.

Внутрішньополітичне становище та економічна криза істотно вплинули на формування зовнішньополітичної доктрини Росії, яка мусила робити значні поступки Заходу у відповідь на еконо­мічну допомогу. Росія втратила свій вплив у "третьому світі", ослабли її позиції на Близькому Сході в перебігу врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту, пасивною була її позиція під час конфлікту в Боснії та Хорватії.

Проте Росія була і залишається великою ядерною державою, ї Захщ мусить із цим рахуватися. Зокрема, Росія виступала проти планів розширення НАТО на Схід за рахунок країн Східної Єв­ропи і Прибалтики. Така позиція Росії призвела до загострення відносин із країнами НАТО, насамперед із США. Лише зустрічі Б.Єльцина з В.Клінтоном у березні 1997 р. в столиці Фінляндії та Мадридський саміт НАТО в червні 1997 р., де було детально з'ясовано позиції сторін і підписано договір про стратегічне парт­нерство Росії з НАТО, виправили становище. Терористичні напади на США 11 вересня 2001 р. змінили зовнішньополітичну стратегію Росії, як і інших держав світу. Після цих подій президент В. Путін заявив, що Росія надасть всшяку підтримку Сполученим Штатам та їхнім союзникам у боротьбі зі світовим тероризмом.

Г) Війна в Чечні.

Пострадянську історію Росії сколихнули драматичні події в Чечні, що призвели до повномасштабних воєнних дій, які спричинили значні наслідки для внутрішньої та зовнішньої політики Росії.

Відповідно до російської конституції, Чечня з населенням близько 1 млн душ с однією з 21 республіки, що входять до скла­ду Росії. Проте цей статус ніколи не визнавався місцевим керів­ництвом, яке здійснює управління чеченською територією з 1991 р. 27 жовтня 1991 р. президентом Чеченської Республіки було обра­но генерала Джохара Дудаева. Автономна республіка Чечня проголосила повну незалежність від Росії. Вона не підписала Федеративний договір 1992 р. і відмовилася брати участь у пар­ламентських виборах, так само, як і в референдумі за новою ро­сійською конституцією у грудні 1993 р.

Центральна російська влада ніколи не визнавала відокрем­лення Чечні, але вона виявилася неспроможною виробити послі­довну стратегію стосовно республіки, що збунтувалася. Ситуація навколо Чечні загострилася наприкінці 1994 р.

29 листопада 1994 р. Росія висунула ультиматум із вимогою роззброїти "нелегальні озброєні формування" в Чечні, зодночас концентруючи військову силу в прилеглих районах.

10 грудня 1994 р. російські війська увійшли до Чечні. Почала­ся перша чеченська війна. Незважаючи на явну перевагу російсь­ких збройних сил, наявність у Дудаєва зброї дала йому можли­вість організувати ефективну оборону і завдати значної шкоди частинам, що наступали.

Воєнні дії тривали до осені 1996 р. 30 серпня 1996 р. в дагестансь­кому м. Хасав'юрт було підписано два документи, які фактично припинили війну в Чечні й визначили принципи взаємовідносин між Росією й Чечнею. Особливістю цих документів було те, що рі­шення про політичний статус Чечні, тобто чи буде вона залишатися у складі Росії, чи ні, відкладалося на п'ять років — до 2001 р.

У січні 1997 р. президентом Республіки Ічкерії (так стала на­зиватися Чечня) було обрано А.Масхадова. Однак у наступні два роки ситуація в республіці залишалася складною. Росія не виконала своїх зобов'язань щодо компенсації збитків, спричине­них воєнними діями. У Чечні частішали випадки насильства і тероризму. Відносини з центром різко погіршилися.

Друга чеченська війна, як її називають журналісти, розпоча­лася в серпні 1999 р. Чеченські загони вторгайся на територію сусіднього Дагестану і почали підбурювати народ стати під зеле­ні' знамена ісламу. Вони заявили про необхідність об'єднати Да­гестан і Чечню, створити єдину ісламську державу. У вересні в Москві та інших російських містах пролунали вибухи в житло­вих будинках, загинули мирні люди. Російська влада розпочала великомасштабну воєнну операцію, названу антитерористичною. Цього разу генерали прагнули остаточної перемоги і заявили, що не дозволять політикам "украсти її". Воєнні дії тривали де­кілька місяців. Армія та сили МВС розсіяли великі формування противника, але чеченці вдалися до успішної тактики партизан­ських дій. За деякими даними, з обох боків уже загинуло 150 тис. осіб. Нормалізація ситуації в Чечні можлива лише за доброї волі обох сторін.

Д) Українсько-російські відносини.

Російський та український народи споконвіку живуть поруч, а більше трьох століть — в одній державі. Одначе, після розпаду Радянського Союзу відносини між двома вже суверенними дер­жавами розвивалися не завжди як між добрими сусідами. їх за­тьмарювали спершу-дві проблеми: поділ Чорноморського флоту і статус Криму й Севастополя.

Розуміючи всю безперспективність протистояння з питань Криму й Севастополя, російське керівництво зробило крок назу­стріч здоровому глузду. Під час візитів В.Чорномирдіна і Б.Єль­цина до Києва 31 травня 1997 р. було підписано угоди про тим­часове базування російського флоту в Севастополі та в широкому масштабі — Договір про дружбу і співробітництво між Украї­ною та Росією.

Між двома державами виникають суперечки з економічних питань, зокрема про сплату боргів українською стороною за поставлені російські енергоносії. Однак Росія та Україна визна­ють один одного стратегічними партнерами, мають різноманітні торгово-економічні, наукові, культурні зв'язки, десятки спільних проектів.

3. ВІДНОВЛЕНІ ТА НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ДЕРЖАВИ: ПОЧАТОК САМОСТІЙНОГО ЖИТТЯ (1991—2000 рр.)

А) Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.

У державах Балтії — Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягала в тому, щоб найшвидше і з найменшими втратами увійти в європейський ринок. За останні роки вони зробили значні кро­ки в цьому напрямку. Особливих успіхів досягла Естонія, яка вступила до Європейського Союзу 2006 р. разом з Латвією та Литвою.

Західні експерти вважають Естонію взірцем для країн із пере­хідною економікою. В 90-х рр. замість машинобудування, металообробки та електроніки провідну роль в естонській промисло­вості почали відігравати переробка сільськогосподарської про­дукції, лісова та деревообробна галузі. Стабільна й політична ситуація. Президент користується повагою у населення. Наголос робиться на розвитку сфери послуг і туризму.

Дещо інша ситуація у Литві. Провідною політичною силою Литви тривалий час був народний рух "Саюдіс". Його лідер Вітаутас Ландсбергіс був головою Верховної Ради Литви під час проголошення нею незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Альгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК компартії республіки і домігся, що ли­товська компартія стала самостійною від КПРС. Після проголо­шення незалежності Бразаускас очолив Демократичну партію праці Литви, створену на соціал-демократичних засадах. Ця пар­тія зуміла скористатися невдоволенням населення економічними труднощами, що виникли з переходом до ринкового господарю­вання, і навесні 1993 р. завоювала більшість місць у парламенті. Крім того, Бразаускаса було обрано президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно і поетапно. Така програ­ма уповільнює економічний розвиток, але, на думку соціал-демо­кратів, вона враховує спроможність населення, яке за роки радянсь­кої влади втратило навички приватновласницької діяльності.

Проте ситуація корінним чином змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. переміг 71-річний Вальдас Адамкус, який мав й американське громадянство. Зразу після виборів він заявив, що "Литва обрала західний шлях", чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир. Литовсь­кі керівники виявили рішучість у завершенні економічних реформ та інтеграції республіки до європейських інституцій.

У Латвії та Естонії гострої форми набуло національне питан­ня. За час існування СРСР частка російськомовного населення в обох республіках досягла такого розміру, що за всенародного обговорення найважливіших проблем корінні нації не мали необ­хідної більшості голосів, а в деяких районах навіть опинились у меншості. Уряди Латвії та Естонії вирішили розв'язати цю проб­лему, обмеживши права тих іммігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації. В Латвії, зокрема, було закрито всі про­мислові підприємства, де працювало російськомовне населення. Одначе це поглибило економічну кризу. Новим кроком на шляху Латвії до Європейського Союзу стало обрання влітку 1999 р. прези­дентом республіки професора Монреальского університету Вайри Віке-Фрайберге, яка заявила про зміцнення ринкової економіки та створення мультинаціональної демократичної держави.

Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і пар­ламент від самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподіваючись здійснити їх еволюційним шляхом, без "шокової терапії", яка спри­чинює закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття і падіння життєвого рівня населення.

Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших прези­дентських виборах у 1994 р. переміг Олександр Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією та встановлення жорст­кого державного контролю за економічною діяльністю.

Повернення до старого стало лейтмотивом усієї внутрішньої політики білоруської держави. О.Лукашенко відтворив автори­тарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусі. У квітні І996 р. Білорусь і Росія уклали Договір про утворення товарист­ва двох держав. Рівно через рік, у квітні 1997 р., Б.Єльцин і О.Лукашенко підписали в Кремлі союзний договір. Незважаючи на різку критику режиму О.Лукашенка ззовні, білоруський народ в більшості своєму вдруге проголосував за обрання остан­нього на президентську посаду у вересні 2001 р.

Держави Азії — колишні республіки СРСР Казахстан, Киргиз­стан Узбекистан, Туркменистан мають багато спільного. Після розпаду Радянського Союзу в Киргизії головою держави ставпредставник демократичних сил Аскар Акаєв, у Казахстані — колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Обидва про­вадять курс на створення демократичних правових світських дер­жав. Узбецький президент Іслам Карімов і туркменський прези­дент Сапармурад Ніязов (обидва — колишні керівники республі­канських компартій) прагнуть під оболонкою незалежності збе­регти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи на до­помогу іслам та мусульманське духівництво.

Показники економічного добробуту держав Центральної Азії значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти й газу. Енергетичні багатства дозволяють розрахо­вувати на іноземні інвестиції, на втілення в життя престижних проектів розвитку. У цьому аспекті пощастило Казахстану, Турк­менії та Узбекистану. Вони разом із сусідніми державами розроб­ляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Отож, інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюють­ся. Візьмемо, зокрема, Туркменистан.

Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Турк­менистану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покра­щити життєвий рівень населення (впродовж останніх п'яти років жителі Туркменистану безкоштовно забезпечуються електроенер­гією, газом і питною водою).

Гарні економічні перспективи має й Азербайджан (президент Г.Алієв), багатий на нафту, з яким в України встановилися дружні взаємовигідні відносини.

У набагато складнішому становищі опинилися Грузія та Вір­менія, на території яких нема запасів природних копалин. Ситу­ація в республіках погіршилась і через воєнні дії, що там відбу­валися, особливо у Грузії. Останнім часом керівники цих держав, зокрема, президент Грузії Саакашвілі, знаходять вихід із складного становища в напрямку інтеграції з сусідніми країнами, зокрема щодо транспортування нафти й газу, будівництва спіль­них промислових об'єктів тощо.