Соціальна філософія (матеріальне буття суспільства)
СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ
(МАТЕРІАЛЬНЕ БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА)
1. Поняття суспільства
2. Географічне середовище
3. Демографічне становище
4. Філософія економіки
5. Філософія техніки
1. Поняття суспільства
Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття «суспільство», «суспільне», «соціальне», «соціум» широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й насьогодні поняття «суспільство» вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:
· Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є «соціальним організмом».
· Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття «європейське суспільство»).
· Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).
· Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)
Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо «Людську комедію» О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).
У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К.Ціолковський).
Ідеалізм як концепція занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип «Ідеї правлять світом»).
Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г.Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в «усвідомленні свободи» в людській історії (тобто свобода є для духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь.
Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.
Характеристиками соціальної системи є наступні:
· існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;
· головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;
· людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;
· соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).
Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.
Соціальними нормами (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це – регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, – мораль і право.
2. Географічне середовище
Поняття природи. Біосфера і ноосфера
У процесі історичного розвитку суспільства постійно відбувається його взаємодія з природою. Для того щоб це осмислити, необхідно розкрити сутність понять «природа», «біосфера», «ноосфера».
Поняття «природа» багатозначне. У широкому розумінні природа – це весь об’єктивно існуючий матеріальний світ (Всесвіт).
Проте люди взаємодіють лише з незначною частиною природи – середовищем життєдіяльності, яке називають природним (географічним). Це поняття має конкретно-історичний зміст. У рамках географічного середовища виокремлюється біосфера – поверхнева оболонка нашої планети, в межах якої може здійснюватися (здійснюється) життєдіяльність усього живого.
До біосфери належать тропосфера (нижня частина земної атмосфери до висоти 18 км), гідросфера, ґрунт і частина літосфери – верхньої твердої оболонки земної кулі до глибини 1-2 км, де можуть жити мікроорганізми.
Географічне середовище - це не тільки те, що створено природою. Люди, взаємодіючи з нею, завдяки своїм розуму й праці створили штучний світ: міста, села, дороги тощо. Частина поверхні землі, змінена за допомогою техніки, називається техносферою. Все це так звана друга природа, створена суспільством.
Ця частина географічного середовища має тенденцію до швидкого розширення. Необхідність осмислення цього процесу зумовлює потребу пізнання специфічних законів взаємодії суспільства й цієї частини природи в умовах науково-технічного прогресу. Цю проблему на початку XX ст. зробили предметом дослідження П.Тейяр де Шарден, Е.Леруа та В.Вернадський - перший президент Української академії наук. Вони впровадили в науку поняття ноосфери (з грецької – сфера розуму).
За В.Вернадським, ноосфера – це сфера свідомої діяльності людини в глобальному масштабі, взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна діяльність людини стає головним, вирішальним фактором розвитку. Ноосфера є новою, вищою стадією розвитку біосфери, пов’язаною з виникненням у ній людства. Пізнаючи закони природи і створюючи нові техніку й технології, людина справляє вирішальний вплив на процеси в земному та навколоземному середовищі проживання, змінюючи й перетворюючи його своєю діяльністю.
Взаємодія людини й природи
Проблему «природа і суспільство» по-різному розв’язують різноманітні філософські течії. Наприклад, об’єктивні ідеалісти ігнорують зв’язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб’єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексом людських відчуттів.
Представники натуралістичного напряму в соціології (географічний детермінізм) вважають, що джерело розвитку суспільства треба шукати поза його межами. Деякі з них стверджували, що доля народів і держав зумовлена кліматом (Ш.Монтеск’є), інші перебільшували значення річок і морів, абсолютизували вплив інших природних факторів на суспільний прогрес (Г.Бокль).
Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства.
Матеріалісти всіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство. З погляду діалектико-матеріалістичного світорозуміння людина пов’язана з природою (географічним середовищем) як соціальний суб’єкт, як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей.
З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного – характером відносин між людьми. Суспільство – це сукуність людей, поєднаних стійкими зв’язками.
Природа (географічне середовище) і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики.
Людина генетично походить з тваринного світу і є невід’ємною частиною природи. Суспільство, будучи невіддільним від природи, залежить від неї, перебуває в постійній взаємодії з нею. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. Але вона не залишалася постійною, а весь час змінювалася. З одного боку, у зв’язку з розвитком продуктивних сил людина дедалі більше підкорювала собі природу, ставала менш залежною від неї. З другого – розширювалося коло природних факторів, на які люди повинні були зважати. Водночас розвиток продуктивних сил породжував складні демографічні проблеми, що зумовило тенденцію до посилення залежності людини від природи.
З розвитком людства – удосконалення знарядь праці, нагромадження знань – вплив природи на розвиток суспільства ставав менш значним. Водночас посилювався вплив суспільства на природу, зумовлений зростанням кількості населення Землі, у результаті розвитку самих людей, постійним зростанням їх потреб.
Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:
· неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої «присвоюючої економіки» до «виробничої»);
· промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення промисловості);
· науково-технічна революція.
Відповідно до цих «вузлових точок» у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії суспільства з природою та їх наслідки для природи:
Перший етап охоплює період від виникнення виду «гомо сапієнс» до появи землеробства і скотарства, тобто період «присвоючої економіки», коли людина жила полюванням, рибальством та збиральництвом. Його характерна риса – єдність людини і природи, – людина не виділялася з природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало природну, екологічну та демографічну детермінацію.
Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство, а в деяких місцях – скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин суспільства з природою – людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності між натуральною, «незайманою» природою та штучним, «олюдненим» середовищем.
Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння людини природі.
Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво підпорядковує сільське господарство промисловості, село – місту. Саме в цей час виникає ідея панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф.Бекона). Щодо технології машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на природу стає згубним, набуває глобального характеру.
Четвертий етап пов’язаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по світу і, що найнебезпечніше для людини, – накопичуються в її організмі. Але найголовніше – колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.
Сферою життя людини стала практично вся планета. Попередні, локальні чи регіональні, екологічні кризи стали передумовою для сучасної глобальної, всепланетної, загальнолюдської трагедії. Причинами ж глобальної екологічної кризи є: нераціональне, споживацьке ставлення людства до природи; забруднення людської свідомості хибними злочинними ідеями зверхності одних рас, народів над іншими; мілітаризація, а також підпорядкування цим ідеям наукових пошуків та досліджень.
Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою, або перейти до якісно нового (тобто п’ятого) етапу взаємодії з природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе.
Природні умови можуть прискорювати або уповільнювати розвиток суспільства, впливаючи на його продуктивні сили, їх розміщення, розселення людей, на форми трудової діяльності, зумовлюючи певні цикли в житті людини (зміна дня й ночі, пори року). Але вони можуть впливати на людей і негативно, інколи знищувати плоди цивілізації (землетруси, повені, засухи тощо).
Проте в системі «природа – суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Основними напрямами активного впливу його на природу на сучасному етапі є:
· розширення меж освоєння космосу: використання нових регіонів земної поверхні, Світового океану, польоти в космос;
· проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи;
· інтенсифікація використання природних ресурсів;
· посилення впливу суспільства на структуру навколишнього середовища: зміна біосфери, енергетичного й теплового балансу, втручання в біологічні та фізичні процеси тощо.
Результати впливу людини на природу на сучасному етапі розвитку проявляються в наслідках науково-технічної революції (НТР), сутністю якої є революційний стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства. НТР – це революція в науці та її техніко-технологічних застосуваннях: в енергетиці (перехід від традиційних джерел енергії до використання атомної), в матеріалах (створення штучних, синтетичних матеріалів), у технології (автоматизація, комп’ютеризація, роботизація тощо).
Все це ускладнює екологічну ситуацію на земній кулі.
Сучасні екологічні проблеми та шляхи їх розв'язання
В результаті взаємодії суспільства і природи на сучасному етапі виникли гострі суперечності, які призвели до екологічних проблем.
Екологія (з грецької - житло, місце проживання) – це сучасне вчення про умови існування і взаємозв’язку живих істот із середовищем їхньої життєдіяльності. Соціальна екологія – це вчення про умови існування, взаємодію людського суспільства в географічному середовищі.
Найскладнішими сучасними соціально-екологічними проблемами, які мають глобальний характер, є:
• проблема вичерпності природних ресурсів;
• підтримка рівноваги біосфери й збереження середовища.
Перед сучасним людством стоять дві основні небезпеки – можливість термоядерної катастрофи (трагічне попередження – Чорнобиль) і небезпека незворотного руйнування природного середовища.
У практичній взаємодії з природою людина нерідко продовжує керуватися обмеженими регіональними й тільки сьогоденними інтересами, коли природа фактично стає лише плацдармом, на якому розгортається суперництво різних народів, класів, соціальних груп.
Усе це призвело до того, що XX ст. позначилося різким погіршенням стану довкілля: забрудненням повітря, річок, озер, морів, надмірним зростанням шумових навантажень, особливо в містах, захаращенням великих територій різноманітними відходами, зменшенням багатьох природних компонентів та видового складу тваринного й рослинного світу, деградацією ґрунтів та іншими різновидами порушення цілісності природи.
Забруднення атмосфери відходами промисловості, транспорту, енергетики спричинює непередбачені зміни кліматичних процесів.
Радіаційні, теплові, шумові, електромагнітні зміни також порушують умови життя людей. Усе це, зрештою, пов’язане зі збільшенням відходів сучасної виробничої технології в усьому світі.
Дедалі гострішими на нашій планеті стають проблеми водного голоду й забезпечення людства мінеральною сировиною та енергією, а також демографічна проблема. Всі вони набули глобального характеру.
Основними ознаками глобальності екологічних проблем є такі:
· вони мають планетарний характер, зачіпають інтереси не окремого регіону, а людства в цілому;
· несвоєчасність їх вирішення загрожує існуванню людства;
· вони потребують спільних зусиль усіх держав і народів;
· їм властивий надзвичайно високий динамізм.
Таким чином, загроза небезпеки в екологічному плані є настільки великою, що для її відвернення людству у своїх відносинах з природою треба виступати єдиним цілим, оскільки багато серйозних негативних ефектів інтенсивної природоперетворюючої діяльності людини не обмежуються регіональними рамками, а мають планетарний характер.
3. Демографічне становище
Люди, які живуть на земній кулі, утворюють її населення. Це головні дійові особи взаємовідносин «природа – суспільство», вони творять і самих себе, й усі взаємодії з природою. Тому проблема народонаселення розглядається в площині взаємодії природного і суспільного.
Проблеми народонаселення вивчає демографія – наука про закономірності розвитку структури, розміщення й динаміку народонаселення.
Починаючи з середини XX ст., у світі відбувається «демографічний вибух». За даними спеціалістів, динаміка збільшення чисельності народонаселення має такий вигляд:
1850 рік – 1 млрд, 1930 – 2 млрд, 1960 – 3 млрд, 1976 – 4 млрд, 2000 рік – понад 6 мільярдів чоловік.
90 відсотків приросту населення припадає на країни Африки, Азії і Латинської Америки. За даними ООН, до 2025 року населення планети збільшиться ще на 3 млрд чоловік (у країнах Латинської Америки подвоїться). Це означає, що виробництво наявних фондів споживання необхідно збільшити вдвічі (виробництво зернових культур, будівництво житла, шкіл, лікарень тощо). Виникає запитання: чи не досягли ми межі можливостей природи в матеріальному забезпеченні бурхливого збільшення населення? З цього питання існують різні точки зору. Одна з них – мальтузіанство, неомальтузіанство (концепція англійського економіста Т.Мальтуса (1766-1834). Згідно з нею, кількість населення земної кулі збільшується за геометричною прогресією, а виробництво матеріальних благ – за арифметичною, тому людство неспроможне прогодувати себе. Всі біди – війни, епідемії, голод, кризи, безробіття та інші катаклізми, з погляду мальтузіанців, об’єктивно зумовлені дією природних законів збільшення народонаселення. Найбільш реакційні представники цієї концепції відстоювали необхідність війн, епідемій задля скорочення чисельності людей на планеті.
З діалектико-матеріалістичної точки зору соціальні хвороби людства - результат не перенаселення. Їх причини – в суперечностях суспільства, в недосконалості розвитку його соціально-економічної та політичної сфер. За сучасного рівня розвитку продуктивних сил, як доводять прогресивні вчені, земля може прогодувати до 10 млрд чоловік. Основою соціального прогресу мають бути тільки глибокі прогресивні перетворення в економічній та соціальній структурах суспільства, у зростанні продуктивних сил. Демографічне регулювання здатне прискорювати або сповільнювати соціальний прогрес, але не є його вирішальним фактором.
Сучасна демографічна ситуація
Протягом першого десятиліття XXI ст. відбулися унікальні зміни в історії людства. Раніше молодих людей було більше, ніж літніх, а сільських жителів – більше, ніж городян. В 2000 р. число людей похилого віку перевищило й надалі буде перевищувати число молодих, а з 2007 р. у містах проживає більше людей, ніж в сільській місцевості. Починаючи з 2003 р. жінки в середньому родять і будуть родити менше або рівно стільки дітей, щоб перемінити їх і їх чоловіків у наступному поколінні.
Максимальний за всю історію людства темп приросту населення (приблизно 2,1% у рік) спостерігався між 1965 і 1970 рр. Чисельність населення світу ніколи не збільшувалася з такою швидкістю до ХХ ст. і навряд чи буде зростати такими ж темпами. Наші нащадки будуть дивитися на максимальні темпи приросту населення наприкінці 1960-х рр. як на найважливіше демографічне явище в історії планети.
Уповільнення темпів приросту населення в усьому світі означає, що ХХ ст. був, імовірно, останнім століттям в історії людства, протягом якого чисельність більш молодих людей була більша, ніж чисельність людей старшого віку. Відсоток дітей у віці до чотирьох років включно був максимальним в 1955 р. і становив 14,5%, але до 2005 р. поступово зменшився до 9,5%, у той час як відсоток людей старше 60 років зріс із 8,1% в 1960 р. до 10,5% в 2005 р. На рубежі тисячоліть кожна із цих груп становила близько 10% людства. Тепер людей похилого віку завжди буде більше.
Той факт, що відсоток молодих і людей похилого віку помінявся місцями, відбиває підвищення тривалості життя й зниження народжуваності. Середня тривалість життя збільшилася із приблизно 30 років на початку ХХ ст. до більш ніж 65 років на початку ХХI ст. Однак більш сильний вплив виявляє зниження народжуваності.
4. Філософія економіки
Філософія економіки розбирає філософський сенс деяких основних економічних категорій, таких, як господарство, праця, свобода, раціональність, бажання і потреба, багатство, бідність і тому подібне. Ці поняття за своїм значенням виходять за сферу економіки, їх сенс змінюється з часом.
Форми господарства включені в загальну людську історію і міняються разом з нею. У найзагальнішому плані розрізняють традиційну (доіндустриальну) і індустріальну економічні епохи. Вважається також, що приблизно з 1960-х рр. найбільш розвинені країни світу стали переходити до постіндустріального типу розвитку з характерним для нього домінуванням наукомістких технологій, «індустрії знання» і сфери комунікацій.
Економія як домоуправління. Слово «економіка» походить від грецького слова «ойкономія» – домогосподарство, домоуправління. У античності ойкономія означала уміння глави будинку управляти своїм господарством – власністю, дружиною, дітьми, рабами. Учень Сократа Ксенофонт виклав принципи ойкономії в роботі «Домогосподарство» – керівництві для ведення господарської діяльності. Головною галуззю господарства Ксенофонт вважав землеробство – «мати усіх мистецтв».
Цей аналіз продовжив Арістотель: його концепція господарства на довгий час визначила характер економічного знання. Таке господарство, як велике, так і дрібне (селянський двір) характеризується двома основними ознаками: самозабезпеченням і слабкою залежністю від ринку, а також центральним управлінням господарством з боку глави будинку. Стосунки між главою будинку і домочадцями – членами сім'ї і працівниками – не є суто економічними, договірними, це стосунки спорідненості і заступництва, панування і підпорядкування. До такого способу ведення господарства Арістотель застосовував поняття «автаркія» – самодостатність.
Поряд з селянським базисом суспільства з'явилися «капіталістичні» вкраплення. Арістотель бачив цей рух до господарства ринкового типу, але засуджував його. Ринкові форми відрізняються від домогосподарства тим, що націлені не на самозабезпечення і покриття природних потреб, а на мінові вартості і накопичення грошей, роблять людей ненаситними.
Для людини традиційної, докапіталістичного суспільства «домогосподарський» тип економіки такий же природний, наскільки і замкнутий доцільний устрій світу, в якому будь-який рух визначається ясною і кінцевою метою. Не може бути нескінченного руху, так само як і ненаситного бажання. Прагнення людини до матеріальних благ цілком досяжне, якщо воно розумне і відповідає почуттю міри.
Вчення про багатство. З виникненням ранніх капіталістичних форм господарства стався свого роду переворот. У XVII – XVIII ст. у філософії і політико-правовій думці склався стійкий тип міркувань про вартість і гроші, ціну і торгівлю у рамках загального уявлення про багатство. Це поняття задавало загальний світогляд, в якому сфера багатства розумілася як місце одночасного існування усіх цих економічних реалій. Так, в меркантилізмі, який нерідко характеризують як абсолютний «монетаризм», гроші позиціонуються в якості головного інструменту уявлення та аналізу будь-якого можливого багатства, а сам кругообіг багатств визначався приливами і відливами грошей. Цей тип економічної думки і відповідний йому період розвитку господарства (стержнем якого була торгівля) можна позначити як перехідний від старих вчень про «домогосподарство» до наступних теорій політичної економії.
Політична економія – економія праці та виробництва. Становлення промислового капіталізму спричинило виникнення першої властиво наукової форми економічного знання - політичної економії. Хоча представники цієї науки нерідко писали про «багатство», вони розуміли його природу суттєво інакше, ніж раніше. Реально основним предметом їх міркувань були процеси праці й виробництва.
А.Сміт, родоначальник цієї нової науки, починає своє знамените «Дослідження про природу й причини багатства народів» із твердження про те, що багатство – це не гроші, не золото й срібло, а продукт праці.
Потреби й обмін продуктів для їхнього задоволення є головними мотивами економічної діяльності людей. Дослідження А.Сміта являють собою, таким чином, істотне зрушення в порівнянні із працями його попередників: увесь коловорот товарів, грошей, багатств відбуваються завдяки праці, усі порядки обмінів установлюються, в остаточному підсумку, одиницями праці, вкладеного в товари. Тому потрібно вивчати насамперед час і елементи умов праці – явні й сховані, забуті й перетворені.
Політична економія, поставлена на наукову основу А.Смітом, проробила з початку XIX ст. чудовий шлях розвитку. Але вже в другій половині століття виявилося, що її можливості багато в чому вичерпані. У результаті «маржиналістської революції» 1870-х років і наступних за нею перетворень економічна наука багато в чому змінила свій предмет і навіть, що буває нечасто, змінила свою назву.
«Економікс» – аналіз вибору господарюючого суб'єкта. Термін «політична економія» був витиснутий поняттям «економіка», або «економікс» (economics). Під цією новою економікою стала розумітися аналітична наука про раціональний вибір і використанні людьми обмежених ресурсів (праця, капітал, земля, гроші, підприємницькі здатності, знання) для виробництва товарів і послуг, їх розподілу й споживання. Замість об'єктивного, подібного механічному, коловороту праці й капіталу в економіці постала нова реальність – світ суб'єкта, що ухвалює господарські рішення. Як підкреслював засновник австрійської школи маржиналізму К.Менгер (1840-1921), будь-які блага, самі по собі позбавлені внутрішньо властивої їм цінності. Останню надає лише відповідне відношення до них того або іншого суб'єкта. Метою обміну й виробництва, з погляду нових економічних теорій, є одержання максимальних вигід або найбільше задоволення потреб. Однак ця мотивація уточнюється законом, згідно з яким задоволення, отримане індивідом від одиниці блага (корисність) зменшується з ростом кількості цих одиниць, що перебувають у його розпорядженні. Іншими словами, усі потреби мають тенденцію до насичення. Цей фундаментальний факт вважався очевидною властивістю людської природи. Застосування закону спадаючої корисності дозволило вдосконалити аналітичний апарат для аналізу поведінки економічного суб'єкта. У результаті основним персонажем «економіксу» стає «раціональний максимізатор корисності». Парадоксальним фактом при цьому є те, що суб’єктивізація вихідної моделі економічного аналізу дозволяє сучасній економіці застосовувати більш точні, кількісні методи аналізу, які звичайно зв'язують із ростом об'єктивності науки.
Таким чином, що зі зміною домінуючих типів господарської діяльності людей змінювалися й форми економічного знання - від вчення про просте і централізовано кероване домогосподарство до теорій раціональної поведінки в ринковому середовищі.
Категорія праці у філософії й економіці
Праця – це основна форма людської життєдіяльності, умова існування людини. Тому праця не може розглядатися лише в контексті економічних вчень, наприклад трудової теорії вартості. Потрібно брати до уваги й інші – цінністно-етичні, релігійні й філософські – уявлення про працю.
Праця як страждання. У рамках античного світогляду проста господарська праця представлялася заняттям, невартим вільних людей. Праця була заняттям низьким, долею рабів. Доблесть в очах членів античного суспільства полягала не в праці, а в спогляданні, шляхетному ледарстві. Праця фізична розглядався як тягар, як страждання. Вільний громадянин античного суспільства – це політик, воїн, учасник або глядач спортивних змагань, відвідувач дружніх бенкетів, театру або філософських шкіл. Лише для землеробської праці робилося деяке виключення, що визначалося самим характером античного господарства, яке трималося, в остаточному підсумку, на аграрному виробництві. Разом з тим в пізній античності, у прадавньому Римі, навіть цей життєвий корінь був підрубаний. Люмпени, простолюдини вимагали не можливостей для продуктивної праці, а «хліба та видовищ». Говорячи сучасною мовою, античне суспільство не виробило позитивної трудової етики. Праця сприймалася як покарання. Імовірно, тільки в такій культурі можливий образ Сізіфа.
Теологія праці. Християнство рішуче змінило це негативне відношення до праці, властиве язичницькій античній культурі. Середньовічну цивілізацію багато істориків культури трактують як цивілізацію праці. У самих вихідних постулатах християнства неважко виявити джерела позитивної оцінки праці. «У поті чола їж хліб свій» – говориться в Євангелії.
На противагу античності св. Фома Аквінський доводив, що праця богоподібна, що праця, а не ледарство сприяє духовному вдосконалюванню. Сам Бог у його тлумаченнях виступав як «перший працівник», архітектор світу. Тільки в праці Фома Аквінський бачив богоугодне джерело прибутку, тоді як багатство, що наживається купецьким станом і, особливо, лихварями, що не створюють ніякої видимої цінності, з його погляду, є гріховним. Можна сказати, що у творах найбільшого богослова середньовіччя виявляються зачатки того, що потім назвали трудовою теорією вартості.
Праця й ранній капіталізм. Незважаючи на підкреслення цінності праці середньовічними теологами, домінують у той час аристократично-лицарські цінності, досить далекі від трудових. До того ж і низова культура не робила особливого акценту на праці. Досить сказати, що більше ста днів у році середньовічні люди присвячували різним церковним святам і карнавалам. Тому не дивно, що буржуазна верства, що народжується, оцінювала поведінку представників інших класів скоріше як ледарську.
Вирішальний внесок у розвиток «капіталістичного духу», згідно з Вебером, вніс кальвінізм і його численні відгалуження. Ядро протестантської етики становлять наступні положення:
1) всемогутній Бог, воля якого незбагненна для кінцевого розуму людей, править світом так, що заздалегідь визначив кожному порятунок або осуд на погибель, люди ж своїми діями неспроможні змінити приречення Боже;
2) людині недоступне знання того, до порятунку чи загибелі визначив його душу Бог, але він повинен трудитися на збільшення слави Божої і на створення царства Божого на землі; ледарство й плотські втіхи гріховні й негожі.
Праця як товар. Перехід до досить розвитому ринковій економіці, який почався в XVIII і набрав чинність в XIX ст., ознаменувався новим зрушенням у соціальному статусі й образі праці. Праця все більше перетворюється в товар. При домінуванні традиційного землеробського типу виробництва ринок був допоміжним інструментом господарського життя. Капіталістичний тип економіки створює розвинені ринки засобів виробництва: не тільки товарів і послуг, але також праці, землі й грошей (капіталу).
Але капіталістичний тип економіки не терпить серйозних обмежень, що перешкоджають функціонуванню ринкового механізму стосовно до праці. Реально створюється ринок праці: індустріальна система не може ефективно працювати, якщо вона обплутана старим соціальним і моральним нормуванням праці. Розвиток фабричної індустрії приводив до того, що для підтримки самого процесу виробництва праця була змушено перетворитися в товар. У цьому джерела соціальної драми ранніх етапів промислової революції. Її вплив на життя народу було досить деструктивним, у марксизмі ж вона взагалі описувалася як соціальна катастрофа. Але надалі одержали розвиток дві взаємозалежні тенденції: поглиблення ринкової організації стосовно до справжніх товарів супроводжувалося ростом обмежень на її застосування до таких «квазитоварам», як праця й земля. Різні соціально-політичні заходи переросли в систему соціальних інститутів, що обмежили дію ринкових механізмів стосовно до праці. Суспільство знайшло спосіб захисту від тих небезпек, які властиві саморегулювальній ринковій системі.
Багатство й бідність
Економіку іноді називають «сумною наукою», оскільки вона досліджує завжди недостатні блага, їх виробництво й розподіл і показує, що при неминучій обмеженості ресурсів і тяжкості праці й при безмежності людських бажань неможливе таке суспільство, у якому ніхто не буде почувати себе знедоленим і нужденним. Цим економічна наука відрізняється від численних в історії економічної думки утопій, що малюють розумно кероване й раціонально влаштоване суспільство, у якому всі благоденствують, не додаючи до цього особливих зусиль. Головна ідея таких утопій – життя по єдиному раціональному плану, без ринку – виявилася обманом. Реальний досвід показав, що чим більш всебічно й жорстко вводиться планове виробництво й розподіл, тим у більшій убогості живе населення країни.
Але як розглядають ситуацію з багатством і бідністю в суспільствах з ринковою економікою? На цей рахунок у різних економістів були різні думки. А.Сміт вважав, що багатство й бідність – поняття відносні. Те, що в одному суспільстві вважається бідністю, в очах жителів іншого може виглядати як багатство. У заключному пасажі першого розділу «Багатства народів» він міркував про те, що глибокий поділ праці, використання машин і знань приводить до того, що ринок здатний забезпечити навіть нижчим верствам суспільства пристойний рівень добробуту.
Маркс на відміну від Сміта був переконаний (і навіть спробував обґрунтувати це переконання у вигляді закону), що в міру розвитку індустріального капіталізму буде рости багатство деяких і поширюватися бідність більшості інших. Чи вірно це переконання? Навіть простий погляд на історію західних суспільств протягом ста років після смерті Маркса показує, що він помилявся. Розвитий індустріальний капіталізм створив і продовжує створювати для більших мас людей найвищий за всю історію людства матеріальний життєвий рівень.
До того ж поліпшення матеріальних умов життя саме по собі не вирішує проблеми порівняльного розподілу багатства й доходів. Цілком можливо, що коли бідний починає жити краще, багатий стає ще багатше, і відносний розрив між ними зберігається або навіть збільшується. Допомогти розібратися із цими питаннями дозволяє дискусія теоретиків і істориків економіки навколо так званої «кривої Кузнеця».
На матеріалах багатьох країн, що знаходяться на різних щаблях індустріалізації й розвитку ринкової економіки, Саймон Кузнець установив статистичну закономірність – «криву Кузнеця». Згідно з нею при переході до ринкової економіки нерівність у розподілі доходів спочатку різко зростає, але потім має тенденцію плавно знижуватися.
Виявилося також, що на закономірність вирівнювання доходів між верхніми й нижніми верствами суспільства не має вирішального впливу соціальна (перерозподільна) політика, що проводиться державою. Розумні перерозподільні заходи уряду, можливо, прискорюють фазу вирівнювання «кривої Кузнеця», однак таке вирівнювання відбувається й без такого втручання. Ліберальні економісти навіть вважають, що занадто активний перерозподіл, здійснюваний через податки й програми допомоги незаможним, може дати протилежний ефект, оскільки гасить особисту заповзятливість. Можна сказати, що існує вибір між рівністю й економічною ефективністю: надмірна рівність здатна привести до зниження середнього життєвого рівня суспільства. Ініціативні й талановиті люди ставляться в таке положення, при якому їм не має змісту використовувати свої заповзятливість і здібності.
5. Філософія техніки
Техніка як область людської діяльності віддавна залучає до себе увага філософів. Мислителі Стародавньої Греції та Риму, епохи Відродження, Нового часу зверталися до розгляду теоретичних і філософських проблем техніки.
Термін «філософія техніки» був уведений Є.Каппом. Його книга «Основи філософії техніки» вийшла в Німеччині в 1877 г.
З 1960-х років філософські дослідження техніки здобувають статус самостійної філософської дисципліни. В 1970-ті роки була сформульована програма цього напрямку, що припускала всебічне дослідження техніки як одного з найважливіших факторів розвитку людського суспільства.
Що ж таке техніка? Що вона може дати людині, і чого вона позбавляє його? Це – головні питання сучасної філософії техніки.
«Техніка»: джерела й еволюція поняття, сучасне трактування
Джерела поняття «техніка» ідуть у глиб століть. Давньогрецьке слово «techne» розумілося досить широко: від уміння ремісника до майстерності в області високого мистецтва. До області techne відносили землеробство й полювання, мореплавство й лікування, ткацька й збройна справа, театральне мистецтво та ін.
В XVII ст. в епоху наукових революцій і змін у виробництві в країнах Західної Європи латинське technica ars (мистецтво вмілого виробництва) переходить у французьку мову як термін technique, а потім і в німецький як technic. Термін стає усе більш спеціальним. У Новий час він означає сукупність усіх тих засобів, процедур і дій, які відносяться до митецької діяльності всякого роду, але насамперед виробництва знарядь праці й машин. Таким чином, з розвитком техніки значно змінюється й саме значення цього поняття.
Усе змінилося з кінця XVIII ст. Саме тоді відбувся стрибок, охопивши всю технічну сторону людського життя в цілому. Після того, як століттями робилися спроби в цьому напрямку та мріях людей формувався технократичний світогляд, для якого - спочатку повільно й фрагментарно - створювалися наукові передумови, в XIX ст. була здійснена їхня реалізація, котра перевершила всі фантастичні мрії.
Виникла необхідність винайти такі механізми, силою яких працювали б машини, що виробляють продукти. Поворотним пунктом стало відкриття першого двигуна (1776 р.); слідом за цим з'явився універсальний двигун - електродвигун (динамомашина в 1867 р.). Отримана з вугілля та сили води енергія направлялася всюди, де в ній була потреба.
Сучасне сприйняття терміна «техніка» багато в чому пов'язане з його класичним розумінням, однак науково-технічний прогрес вніс серйозні доповнення й розширив предметне поле цього поняття.
Тому в сучасному розумінні «техніка» у широкому змісті слова являє собою:
· область знання, що виступає в якості сполучної ланки між емпірією й теоретичним знанням;
· область людської діяльності (включаючи всі можливі засоби й процедури), ціль якої – зміна природи й панування над нею відповідно до потреб людини;
· сукупність умінь і навичок, що становлять професійні особливості того або іншого роду людської діяльності (ідеальне володіння навичками);
· мистецтво й майстерність людини, що займається цієї діяльністю.
Природа технічного знання
Одна із центральних проблем методології техніки – аналіз специфіки технічного знання. Яка природа технічного знання? Які об'єкти досліджує техніка? Яку мету ставить вона перед собою? Розв'язок подібних питань припускає звертання до проблеми співвідношення різних форм людського знання, і в першу чергу наукового й технічного знання.
Звернемося до еволюції взаємин техніки й науки. Тут можна виділити ряд етапів. Перший з них (бл. 1660-1750 рр.) починається в епоху Реставрації в Англії й поширення абсолютизму в Європі. Це епоха наукової революції. Наука й техніка в цей період перебувають у тісному зв'язку. Технічний принцип пізнання у вигляді механічної картини миру виступає як універсальної моделі (зразка) пояснення. Орієнтація науки на техніку проявляється також у значному розвитку техніки наукового інструментарію.
Наступна фаза, із середини XVIII ст. до початку XX ст., – це період розходження науки й техніки, їх незалежного, самостійного розвитку. Тут наука досягає своєї автономії, зростає значення теоретичного розгляду й обґрунтування наукових положень. У технічній сфері переважає творчість геніальних винахідників-самоучок – від Уайта до Эдісона.
Тим часом наростаюча індустріалізація робить технічні винаходи визначальним елементом економічного виробництва. Динамічний характер технології викликає попит на науку, котрий представляє наступну, третю, фазу розвитку взаємин науки й техніки. В XX ст. наука досягає стадії, коли вона може бути орієнтована на практичні цілі, може створювати нові технології, які не в змозі розробити окремі винахідники. У свою чергу технічні нововведення є слідством застосування наукового методу до вирішення технічних проблем. Тим самим в XX ст. здійснюється інтеграція, взаємопроникнення наукового й технічного знання.
Однак сучасні філософи техніки виділяють специфічні риси, властиві цим видам знання. Так, на думку німецького філософа Ф.Раппа, технічне знання відрізняється більш складною системною організацією. Об'єкти цього знання, на відміну від «природніх» об'єктів науки, мають штучну природу. Є істотна відмінність як у результатах, одержуваних відповідно в науці й у техніку, так і в їхній оцінці. Наприклад, «від природничонаукових (математично сформульованих) теорій, - пише Рапп, – потрібно, щоб вони були можливо більш універсальними, добре емпірично підтвердженими, простими у використанні й плідними. Від технічних систем, навпаки, потрібно, щоб вони легко обслуговувалися й контролювалися, мали більш тривалий цикл і були б економічними у виготовленні й використанні». На відміну від науки (лише побічно пов'язаної із соціальними подіями) технічні досягнення здатні безпосередньо впливати на розвиток суспільства.
Але перераховані відмінності не абсолютні, що утрудняє аналіз відносин науки й техніки. Процеси технізації науки взаємовпливають один на одного, стираючи кордони, що розділяють науку й техніку. Тому сьогодні навряд чи можна говорити про чітке розмежування цих областей людської діяльності та знання.
Техніка й мистецтво
Повернемося до етимології поняття «техніка». Спочатку (античність і середньовіччя) грецькому «techne» відповідало латинське «arts». Аж до початку нового часу розрізняли сім «artes mechanical» (механічні мистецтва) – ткацтво, архітектура, литво, медицина, торгівля, військова справа, допоміжні засоби (робочі інструменти, транспортні засоби) і сім «artes liberalis» (вільні мистецтва) – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрия, астрономія, музика. Сучасне розуміння терміна «техніка» має певний спадкоємний зв'язок із класичним його розумінням. Як же співвідносяться техніка й мистецтво? У чому їх подібність і в чому відмінність? Німецький філософ X.Бек вважає, що порівняння з мистецтвом дозволяє точніше розкрити сутність техніки. «На сучасному рівні знання, як відомо, – пише X.Бек, – відрізняють будівельну техніку від будівельного мистецтва, техніку живопису від мистецтва живопису, техніку любові від мистецтва любові, розрізняють техніку й мистецтво керівництва людьми, техніку ведення війни, гри на фортепіано, ведення бесід і т.д. Якщо ми маємо на увазі мистецтво, то ціль тут явно формується у показі або образному відбитті певного ідейного змісту; у техніці ж мова йде головним чином про користування природою».
Техніка в контексті глобальних проблем
Розвиток техніки в сучасному світі усе більш гостро проявляє двоїстий характер її досягнень. З одного боку, без техніки неможливо представити розвиток людства, а з іншого – техніка – потужна сила, здатна викликати самі негативні, навіть трагічні, наслідку. Непродуманий розвиток техніки приводить до того, що успіхи технічного прогресу обертаються складними соціальними проблемами. Заміняючи робочу силу людини на виробництві, підвищуючи тим самим продуктивність, техніка загострює проблеми зайнятості й безробіття; житловий комфорт приводить у наші дні до небажаної роз'єднаності людей; досягнута за допомогою особистого транспорту мобільність купується ціною шумового навантаження, незатишних, знеособлених міст, загубленої природи і т.д.
Некерована технологічна експансія викликала широку полеміку на Заході. 1960-е роки стали віхою в наростанні кризової свідомості епохи. Цей час прийшов на зміну повальному захопленню технікою, преклонінню перед успіхами НТР і відзначене зміною співвідношень у системі «суспільство – техніка – природа», зростанням суспільного занепокоєння, масовими виступами молоді, рухом «зелених» у захист навколишнього середовища.
В 1972 р. стало сенсаційним опублікування «Межі зростання» – першої доповіді Римському клубу, нині всесвітньо відомої міжнародної громадської організації. Ця доповідь була підготовлена на підставі результатів дослідження, проведеного групою вчених Массачусетского технологічного інституту (МТІ) під керівництвом Д.Медоуза в рамках проекту «Складне становище людства».
За прогнозом Медоуза і його колег, зробленому більш чверті століття назад, людство впевнено йде назустріч глобальній катастрофі, уникнути яку можна, тільки прийнявши відповідні заходи, спрямовані насамперед на обмеження, регулювання зростання виробництва та видобутку природних ресурсів.
«Антропологія техніки»
Багато дослідників в області філософії техніки всерйоз зацікавлені такими проблемами, як соціальні наслідки технічного розвитку, етичні проблеми й особливості сучасної «технотронної ери», формування системи цінностей в індустріальному й постіндустріальному суспільстві, технічна освіта і виховання.
В 1935 р. вийшла робота Ортеги-І-Гассета «Міркування про техніку». У ній він дав узагальнену картину еволюції техніки, розділяючи її історію на три головні періоди: техніка окремого випадку; техніка ремісника; техніка, створювана техніками й інженерами. Відмінність між цими трьома видами техніки полягає в способі, що відкривається та обирається людиною для реалізації створеного їм проекту того, ким він прагне стати, «зробити себе».
У перший період техніка винаходиться завдяки випадку, у силу обставин. У другий період деякі досягнення техніки усвідомлюються як такі, зберігаються й передаються від покоління до покоління ремісниками. Але й у цей період ще відсутнє свідоме вивчення техніки, того, що сьогодні називають технологією. Техніка є лише майстерністю й умінням, але не наукою. І тільки в третій період, з розвитком аналітичного способу мислення, історично пов'язаного з виникненням науки нового часу, з'являється техніка техніків і інженерів, наукова техніка, «технологія» у буквальному її розумінні.
Проблеми технічного розвитку розглядає М.Хайдеггер у книзі «Питання про техніку» (1954). Він відкидає традиційну думку, яка зводиться до того, що техніка є нейтральним засобом у руках людини. Міркуючи про сутність техніки, філософ вважає, що вона не обмежена рамками вузькотехнічного, і намагається включити сучасну техніку в більш широкий контекст.
Техніку наших днів відрізняє особливий характер процесу «розкриття». Розкриваючи раніше невідоме – витягаючи, переробляючи, накопичуючи, розподіляючи, перетворюючи, техніка змінює вигляд навколишньої природи. Разом з тим як спосіб пошуку істини, техніка змінює й саме сприйняття природи людиною, змінює картину світу в цілому.
Таким чином, технічний прогрес виявляє згубний вплив не тільки на навколишнє середовище, але й на сприйняття людиною світу. Більше того, техніка сама стає середовищем проживання людини.
Проблему впливу техніки на життя людини досліджує Ж.Еллюль у роботі «Інша революція» (1969): «Ми живемо в технічному й раціоналістичному світі... Природа вже не є наше мальовниче оточення. По суті справи, середовище, що помалу створюється навколо нас, є насамперед всесвіт Машини. Техніка сама стає середовищем у буквальному значенні цього слова. Техніка оточує нас як суцільний кокон без просвітів, що робить природу зовсім непотрібною, покірною, вторинною, малозначною. Що має значення – так це техніка. Природа виявилася демонтованої науками й технікою: техніка склала цілісне середовище проживання, усередині якого людина живе, почуває, мислить, здобуває досвід. Усі глибокі враження, одержувані їм, приходять від техніки».
«Технократична концепція» і її критика
Усе більше уваги сучасна філософія техніки приділяє ролі технічної інтелігенції в сучасному світі. У середині XX ст. широке поширення одержала технократична концепція, що стала наслідком прогресивного й всеохоплюючого розвитку науки та техніки.
Спочатку ідея «технократії» як влади інженерів була розвинена в працях Т.Веблена, у тому числі в його соціальній утопії «Інженери й система цін» (1921), у якій технічні фахівці представлені служителями промислового й соціального прогресу, здатними в ім'я загальної користі в сфері соціального керування замінити буржуазію й фінансистів.
В 1930-ті роки в США в обстановці економічної кризи виникає суспільний рух технократії. Технократичний рух у США був досить широким, кількість його низових організацій доходила до 300. Усіх їх поєднувало прагнення зробити індустріальний переворот, використовуючи наукове планування виробництва в широких масштабах.
В 1941 р. американський соціолог Дж.Бернхейм у книзі «Революція менеджерів», розбудовуючи ідею «влади фахівців», звернув увагу на те, що технократія в особі менеджерів (керуючих) стала політичною реальністю в ряді країн світу й що під впливом «технологічної революції» капіталізм змінюється не соціалізмом, а «суспільством керуючих». Власність означає контроль, вважав Бернхейм: якщо немає контролю, те немає й власності. Оскільки власність і контроль у корпораціях і державі відділені один від одного, то власність повинна перейти в руки здійснюючих контроль, у цьому випадку менеджерів.
Ідеї технократії стали також основою концепцій «технотронного суспільства» (3.Бжезинський), «постіндустріального суспільства» (Д.Белл), у яких знайшли відбиття важливі зміни в організації й керуванні сучасним суспільством і виробництвом.
Довгий час техністичні прогнози розвитку суспільства видалися досить реальними. Друга половина XX ст. відзначена небаченими науково-технічними досягненнями, підвищенням продуктивності праці й рівня життя в ряді країн світу. У той же час розвиток, що необмежує техніку, призвів до надзвичайного загострення багатьох проблем – загрози людству. Це значно стримало оптимістичне сприйняття результатів науково-технічного прогресу. Критична оцінка техністичного оптимізму, райдужних перспектив теорії технократичного благоденства відбилася в ряді сучасних художніх творів, у тому числі антиутопіях («Утопія 14» К.Воннегута, «451 по Фаренгейту» Р.Бредбері, «О, чудовий новий світ» О.Хакслі, «1984» Дж.Оруела й ін.). Ці твори можна розглядати як застереження людству, критику технократичної тоталітарної держави, у якому доведені до досконалості наука й техніка пригнічують індивідуальність і волю людини.
Етика в технічному суспільстві
Протягом століть наукова й технічна діяльність вважалися морально нейтральними (в силу непередбачуваності наслідків того або іншого відкриття, винаходу). Відповідно питання про відповідальність ученого або інженера взагалі не ставилися. На початку XXІ ст. і, особливо, у майбутньому ми не можемо собі дозволити зневажати етичним контекстом діяльності вченого та інженера.
Видатний фізик XX ст. А.Ейнштейн писав в 30-ті роки своєму другові М.фон Лауэ: «Я не розділяю твоєї точки зору, що люди науки в політичних, тобто в людських справах у широкому змісті повинні зберігати мовчання. Саме в умовах Німеччини ти бачиш, куди веде таке самообмеження. Це значить надати керування сліпим і безвідповідальним».
Одне з питань, що породжує загальну тривогу й критику з приводу технологічного розвитку, зводиться до того, що застосування деяких технологій може спотворити саме розуміння відповідальності.
Так, X.Сколимовски висунув наступне обвинувачення на адресу комп'ютерів: «У цей історичний період проблема відповідальності повинна розглядатися нами в нерозривному зв'язку із проблемою техніки. Техніка, постійно відстороняючи нас від відповідальності, передоручаючи все експертам, втілює в собі торжество зла, тому що якщо все робиться за нас, якщо ми більш нізащо не несемо відповідальності, то нас уже не можна вважати людьми». Таким чином, комп'ютерна техніка, заволодіваючи нашими повноваженнями, тим самим трансформує сам статус людини, позбавляючи його відповідальності.
Запитання і завдання
1. Охарактеризуйте сучасні основні підходи до розуміння суспільства.
2. Яка роль природи у життєдіяльності людини?
3. Розкрийте головні демографічні проблеми сучасності.
4. Охарактеризуйте головні способи ведення економіки.
5. Розкрийте основні етапи становлення філософії техніки як галузі філософських знань.
6. Проаналізуйте головні проблеми досліджень у філософії техніки.
7. Охарактеризуйте сучасні моделі розвитку техніки.
Рекомендована література
1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – 2.вид., випр. й доп. – К.: Генеза, 1996. – 368с. – ISBN 966-504-025-1.
2. Барулин Владимир Семенович. Социальная философия: Учеб. для студ. вузов. – 2. изд., испр. и доп. – М.: Фаир-пресс, 1999. — 560с. – ISBN 5-8183-0072-2.
3. Бичко Іван Валентинович, Бойченко Іван Васильович, Табачковський Віталій Георгійович, Бойченко Михайло Іванович. Філософія: Підруч. для студ. вищ. закл. освіти. – К.: Либідь, 2001. – 408с. — ISBN 966-06-0180-8.
4. Калюжний Євген. Як стати і бути багатим: Філософія індивідуального успіху / Євгенія Глущенко (пер. з фр.). – К.: Смолоскип, 2006. – 280с. – ISBN 966-8499-30-1.
5. Кремень Василь Григорович, Пазиніч Станіслав Миколайович, Пономарьов Олександр Семенович. Філософія управління: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Національний технічний ун-т «Харківський політехнічний ін-т». – Х.: НТУ «ХПІ», 2008. — 521с.: рис. – ISBN 978-966-593-593-3.
6. Надольний Іван Федотович, Андрущенко Віктор Петрович, Бойченко Іван Васильович, Розумний Володимир Павлович, Буслинський В. А. Філософія: Навч. посіб. для студ. і аспірантів гуманіт. спец. вищих навч. закладів / Іван Федотович Надольний (ред.) – К.: Вікар, 1999. – 624с. – ISBN 966-7131-23-8.
7. Семенюк Едуард Павлович, Мельник Володимир Петрович. Філософія сучасної науки і техніки: Підручник для студ. вищих навч. закл. – Л.: Світ, 2006. – 152с. – ISBN 966-603-403-4.