Країни Азії, Африки та Латинської Америки

2. Культ особи Мао Цзедуна. Соціально-економічні експерименти комуністів Китаю.

На сесії було обрано Центральну народну урядову раду, голо­вою якої став Мао Цзедун.

За взірець свого розвитку компартія Китаю взяла радянську модель.

Після смерті Й.Сталіна Мао Цзедун почав претендувати на першу роль у комуністичному русі. Наприкінці 50-х рр. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент з ініціативи Мао Цзедуна було названо "великим стрибком" і розпочато 1958 р.

"Великий стрибок" повинен був перетворити Китай протя­гом дуже короткого часу на одну з найбільш економічно розви­нених країн світу. Перед народним господарством було постав­лено нездійсненні завдання з різкого збільшення виплавки чаву­ну і сталі, видобутку вугілля. Якщо в первісному варіанті друго­го п'ятирічного плану передбачалося виплавити до кінця п'яти­річки, тобто у 1962 р., 10—12 млн т сталі, то в затвердженому 1958 р. плані ця цифра сягнула 100 млн т. У країні почалося масове спорудження примітивних доменних печей, що виплавля­ли крихкий, непридатний для промислового використання ча­вун. У цій авантюрі було задіяно працю 100 млн дущ. У той час з'явилося гасло: "Три роки наполегливої праці —-10 тисяч років щастя!"

Для здійснення "великого стрибка" в сільському господарстві ставилося завдання створити замість колективних господарств (аналогів радянських колгоспів) комуни і зібрати фантастичний урожай у 500 млн т, себто в 3,5 раза більший, ніж зібрали в 1957 р.

740 тис. кооперативів було перетворено на 23,6 тис. "народ­них комун", які за земельною площею і кількістю робочих рук у 20—30 разів переважали кооперативи. У власність комун пере­йшли всі засоби виробництва з усуспільненням навіть домашньої птиці та посуду. Працю було організовано на основі військової дисципліни. Здійснювався безплатний розподіл продовольства без урахування кількості та якості праці, було ліквідовано ринки у містах і селах, заборонено торгівлю.

Зрівнялівка остаточно знищила стимули до покращання пра­ці, і замість отримання великого урожаю, на що сподівалися китайські керівники, урожайність у країні різко впала.

"Великий стрибок" закінчився повним провалом. Він обійшо­вся китайському народові у 100 млрд юанів. Промислове вироб­ництво скоротилося, господарські зв'язки було порушено, в де­яких регіонах почався голод.

На ліквідацію тяжких наслідків "великого стрибка" було ви­трачено декілька років. За цей час Мао Цзедун підготував новий експеримент під назвою "культурна революція" (1966—1976 рр.).

Нічого спільного анї з культурою, ані навіть з революцією ця акція, що розбурхала цілий світ, не мала. Під вивіскою "культурної революції" нове покоління"прихильників китайського вождя провадило відвертий геноцид колишніх сподвижників Мао, що насмілилися виступити з критикою режиму.

Після багатотисячного мітингу у серпні 1966 р. в Пекіні було створено спеціальні каральні загони "культурної революції". На вогнищах, розпалених на міських майданах, як у 30-ті рр. у Німеч­чині, палали книги Шекспіра і Драйзера, Пушкіна і Достоєвського. Розлючені й засліплені цитатниками Мао "червоні охо­ронці" (хунвейбіни) і "бунтівники" (цзяофані), керовані безпосе­редньо "великим керманичем" та його найближчими поплічни­ками, громили партійні комітети і міністерства, захоплювали під­приємства і вищі навчальні заклади. Так китайська молодь стала основним провідником "великої пролетарської культурної революції"

Загалом "культурна революція" ще більше погіршила еко­номічну ситуацію в країні. Вона обійшлася Китаєві у 500 млрд юанів.

З. Реформи Ден Сяопіна.

Наприкінці 70-х рр. до влади в Пекіні повернувся Ден Сяопін, репресований під час "культурної революції". Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, і з 1978 р. він став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним архітектором реформ, хоча й не обіймав найвищих посад у КПК і державі.

Реформи в Китаї почали втілюватись у життя з 1979 р. Першою з них стала перебудова сільського господарства. Коопе­ративи було розпущено, селяни отримали землю в довгостроко­ву оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали на дер­жавне замовлення. Прибутки селян значно зросли. Держава сти­мулювала сільськогосподарську реформу, зокрема піднявши за­купівельні ціни на 18 видів продукції села. У 1984 р. врожай зер­нових у Китаї сягнув 407 млн т — удвічі більше, ніж 1958 .р. Це дозволило не тільки "нагодувати народ", а й перетворити Китай з імпортера продовольства на його експортера.

Майже одночасно розпочалося створення спеціальних еконо­мічних зон. На узбережжі було виокремлено 4 такі зони й 14 районів, до яких входять найбільші промислові міста країни — Шанхай, Тяньцзінь, Гуанджоу та ін. Через ці економічні зони до Китаю надходять іноземні інвестиції, сучасна технологія, досвід організації сучасного виробництва. Усього з 1979 р. по 1995 р. іноземні капіталовкладення становили понад 181 млрд доларів. Причому від 2/3 до 3/4 (за різними оцінками) з них надійшло від китайської діаспори. Вони стали важливим чинником піднесення китайської економіки.

З 1984 р. розгорнулася реформа системи управління держав­ною промисловістю, мета якої — відмова від централізованого директивного плану й перехід до ринкових відносин. На початку 1995 р. 85% державних підприємств працювали за підрядними формами роботи. У березні 1998 р. на сесії вищого законодавчо­го органу Китаю пролунали такі цифри — в недержавному сек­торі економіки країни зайнято понад 200 млн осіб, що на 80 млн більше, ніж на підприємствах і в установах державного сектора.

У березні 1985 р. було вирішено реформувати систему управ­ління у сфері науки і техніки для її якнайскорішої модернізації відповідно до вимог науково-технічної революції.

Наприкінці 1993 р. керівництво вдалося до нових реформ, найбільш значних після 1978 р. Ці реформи консолідували і зміц­нили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження централь­ного банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності.

Важливою рисою досить успішних економічних реформ у Китаї є те, що вони здійснюються не "за будь-яку ціну", а супро­воджуються підвищенням життєвого рівня населення. З 1979 р. середньорічний приріст прибутків міського населення становив 6,5%, сільського — 8,2%, а обсяг ощадних вкладів населення збіль­шився в 103 рази. Водночас у перерахунку ВНП на душу населен­ня Китай не входить навіть до гурту перших 50 країн, оскільки його населення становить 1,2 млрд.

Отже, економічні реформи в Китаї мають великий успіх. Це пов'язано, насамперед, із бажанням перемін, працелюбністю ки­тайського народу, його талантом, історичним досвідом, повер­ненням почуття власної гідності, правильною стратегією і такти­кою китайського керівництва. Хоча надбудова в країні лишаєть­ся старою і компартія продовжує відігравати вирішальну роль у політичному житті, економіка Китаю впевнено переходить на ринкові рейки.

На початку XXI ст. Китай перетворився на провідну державу світу. Сьогоднішній Китай буквально перекреслює уявлення про себе, що склалися наприкінці 1980-х рр. Поголоска про низьку якість китайських товарів широкого вжитку також уже кілька років не відповідає дійсності. Нині країна посідає за обсягом ВВП сьоме місце у світі після США, Японії, Німеччини, Франції, Ве­ликої Британії та Італії.

ІНДІЯ

1. Перемога народів Індії у боротьбі за незалежність.

Ще однією могутньою країною Азії є Індія. Національно-ви­звольний рух у цій найбільшій, англійській колонії значно поси­лився після другої світової війни.

Керували ним дві партії — ІНК (Індійський національний конгрес), лідером якої був Джавахарлал Неру, і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом Алі Джинною. ІНК виступав за збе­реження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вима­гала створення незалежної мусульманської держави Пакистан.

Англійці намагалися маневрувати, шукали компроміси, щоб якось примирити позиції сторін.

Одначе новий віце-король Індії лорд Л.Маунтбеттен після довгих консультацій з лідерами обок провідних партій зрозумів, що примирення неможливе, і в червні 1947 р. з'явився план роз­ділу Індії за релігійною ознакою на дві держави — Індію (або Індійський Союз) і Пакистан, які мали увійти до складу Британської співдружності націй на правах домініонів. На картах світу з'явилися дві нові держави — Індійський Союз (Індія) і Пакистан.

Кордони між новоутвореними державами не відображали особливостей національного складу, географії та історичних тра­дицій, що призводило до збройних конфліктів між Індією і Паки­станом. Перший з них виник восени 1947 р. у князівстві Кашмір.

Магараджа (князь) Кашміру, за віросповіданням індус, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення, мусуль­мани, — до Пакистану. У жовтні 1947 р. між Індією й Пакиста­ном спалахнув збройний конфлікт через Кашмір, що його змог­ли припинити лише за посередництва ООН.

Політика протистояння спричинила переселення мільйонів людей з однієї країни до іншої. За приблизними підрахунками, мігрувало понад 6 млн мусульман і 4,5 млн індусів. Близько 700 тис. осіб загинуло в індусько-мусульманських сутичках.

Проти індусько-мусульманської ворожнечі різко виступав Магатма Ганді. Він у черговий раз оголосив голодування на знак протесту. Але позицію Ганді не поділяли екстремісти з обох бо­ків, У січні 1948 р. його було смертельно поранено під час одно­го з мітингів. Смерть М.Ганді дещо згасила пристрасті, змусила лідерів ІНК та Мусульманської ліги піти на поступки.

2. Курс Джавахарлала Неру у внутрішній та зовнішній політиці.

Першим прем'єр-міністром незалежної Індії став Джавахарлал Неру. Курс Дж. Неру в розвитку економіки передбачав створення державного сектора у промисловості, покликаного зайняти чо­лові позиції. Держава також опікувалася приватним капіталом, який зміцнював свої позиції. Крім того, створювався змішаний сектор,, фінансування якого здійснювалося як державою, так і приватними особами (переважно це були підприємства сучасних галузей економіки). Отож, у промисловості було створено три сектори:

державний — важка промисловість, енергетика, транспортні засоби, зв'язок;

змішаний — сучасні галузі економіки;

приватний — легка і харчова галузі.

За роки незалежності Індія досягла великих успіхів у розбудо­ві економіки. З'явилися нові сучасні галузі промисловості — аерокосмічна, приладобудівна, нафтохімічна та ін. Індія виготов­ляє електронну апаратуру, легкові автомобілі, ліки тощо.

В аграрній сфері справи стояли значно гірше. Головна соціаль­на проблема індійського села —малоземелля основної маси сільських трудівників — вирішувалася з величезними трудноща­ми. Уряд спромігся ліквідувати інститут посередників —заміндарів, які орендували землю в поміщиків, а потім віддавали її в суборенду селянам, ввести фіксовану орендну плату, в деяких районах викупити частину поміщицьких земель і передати її се­лянам. Одначе головний зміст аграрної політики ІНК зводився до розвитку великих господарств, які мали б високу продуктив­ність. У деякому зростанні виробництва зернових певну роль відіграла "зелена революція" — комплекс агротехнічних заходів, пов'язаних із застосуванням високоврожайних сортів культур, штучних добрив, сучасної сільськогосподарської техніки. Втім, "зелена революція" мала обмежений характер. Вона охопила порівняно невелику кількість поміщицьких і заможних госпо­дарств, оскільки вимагала значного збільшення капіталовкладень.

Зовнішньополітичний курс ІНК в 1947—1964 рр. вирізнявся чіткістю позицій у таких основоположних питаннях, як боротьба за мир, безпеку і співробітництво, протидія агресії, колоніалізму і расизму.

Разом із чотирма іншими країнами Азії (Пакистан, Індонезія, Бірма, Цейлон) Індія стала ініціатором скликання конференції в індонезійському м. Бандуиг у квітні 1955 р., в роботі якої взяли участь керівники урядів 29 держав Азії та Африки. Бандунзька конференція, на якій провідна роль належала Індії та КНР, ви­ступила від імені більшості населення земної кулі (понад 1,5 млрд душ) на підтримку миру й національної свободи.

Дж. Неру і його країна стояли біля витоків руху неприєднан­ня. З ініціативи Індії, Індонезії та Югославії у вересні 1961 р. в Белграді відбулася 1-ша конференція керівників держав та урядів країн, що не приєдналися, в якій взяли участь 25 держав.

3. Урад І.Ганді.

Уряд І.Ганді розумів необхідність рішучих соціально-еконо­мічних реформ. Перша програма їх здійснення передбачала націо­налізацію банків і системи загального страхування, поступове передання до рук держави експортної та імпортної торгівлі, ор­ганізацію кооперативної торгівлі товарами широкого вжитку в містах і сільській місцевості, встановлення обмежень .на міське землеволодіння, якнайскоріше здійснення земельної реформи, скасування пенсій і привілеїв князів.

Індіра Ганді рішуче приступила до виконання програми дій. Одначе вона зіткнулася з величезними труднощами як в економіч­ній, так і в політичній сфері.

Світова енергетична криза середини 1973 — початку 1974 рр. призвела до кількаразовоге збільшення витрат на імпорт нафти, за рахунок якої покривалися 2/3 потреб Індії у цьому виді сиро­вини. Стався різкий спад виробництва в енергетиці, що, своєю чергою, негативно позначилося на промисловості. Тривали зро­стання цін та інфляція. Сільському господарству завдала тяжко­го лиха страшна посуха, що тривала чотири роки поспіль. Падав і без того невисокий життєвий рівень населення. Скінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК.

4. Розвиток Індії наприкінці XX — на початку XXI ст.

На позачергових виборах до народної палати в січні 1980 р., викликаних урядовою кризою, ІНК (Індіри), досяг значного успіху, отримавши 2/3 мандатів. Індіра Ганді після 33-мїсячної перерви знову стала на чолі уряду, який продовжив курс реформ ліво-центристського напрямку.

Одначе, крім економічних проблем, які поступово вирішувались, в Індії ще існують проблеми етнічні та релігійні. Сепаратистські течії використовують їх у своїх цілях, зозсрема вони прагнуть перетворити окремі регіони країни на самостійні держави. Ця проблема залишається чи не найголовнішою для індійського уряду.

Так, сикхи прагнуть створити незалежну державу Халістан на території Пенджабу (північно-західна частина Індії). Вони закли­кали до розчленування Індії, тероризували населення, вбивали небажаних їм політичних і громадських діячів, провокували зітк­нення між різними релігійними громадами. Сикхи були організа­торами низки диверсій на залізницях, індійських авіалайнерах. Спроби переговорів з їхнім керівництвом результатів не принес­ли, хоча індійський уряд готовий був піти на деякі поступки. Більше того, навесні 1984 р. вони захопили Золотий храм в Амрітсарі (таку собі сикхську Мекку), перетворивши її на штаб-квар­тиру. Сикхи розраховували, що ніхто не зазіхне на їхню святиню. Розрахунок до деякої міри виявився вірним: воєнна операція урядових військ "Блакитна зірка" з очищення Золотого храму від сикхських терористів у червні 1984 р. не тільки не поставила крапки у вирішенні пенджабської кризи, а й стала відправним пунктом для її подальшого трагічного розвитку — вбивства сикхсь­кими екстремістами прем'єр-міністра І. Ганді 31 жовтня 1984 р.

Вбивство здійснили члени охорони прем'єр-міністра, сикхи за віросповіданням. Постріли в Делі призвели до зростання сепара­тистських тенденцій і збройних конфліктів на етнорелігійному ґрунті, крім Пенджабу, і в інших штатах.

На загальних виборах до центрального парламенту у грудні 1984 р. індійський народ рішуче висловився на підтримку націо­нальної єдності й суверенітету республіки. У переконливій пе­ремозі ІНК, який здобув рекордну більшість депутатських мандатів (401 з 508), важливу роль відіграла загальнонаціональна хвиля симпатій до загиблої І. Ганді та віра в те, що її син Раджив Гавді буде гідним її наступником на посаді прем'єр-міністра.

Уряд Р. Ганді (І984—1989 рр.) вжив рішучих заходів до забез­печення законності й порядку, Він проголосив основними завдан­нями у внутрішній політиці подальше зміцнення єдності країни, боротьбу проти сепаратистських елементів і "старих ворогів" індійського суспільства — бідності, безробіття, неписьменності, хвороб. Проте втілення цих завдань зіткнулося з численними труд­нощами.

Індія вступила у XXI ст. ядерною державою, що проде­монструвало можливості її економіки. Але найбільша у світі демократія, як полюбляють називати Індію журналісти, має багато складних проблем як в економічній, так і в політичній сферах. Головні з них — низький рівень доходів на душу населення, яке вже перевищило мільярд, і сепаратизм етнічних менший, що під­риває цілісність країни.

КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО та СЕРЕДНЬОГО СХОДУ

1. Утворення Держави Ізраїль.

Лише після закінчення Другої світової війни питання про утво­рення єврейської держави було поставлене перед світовим това­риством. У 1946 р. це питання було винесено на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході, щоби в такий спосіб сприяти розпадові Британської імперії. 29 ли­стопада 1947 р. ООН схвалила резолюцію про утворення на те­риторії Палестини двох держав: єврейської (56% території) та арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська з територій Палестини,

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. З квітня 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби також не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішила достроково вивести свої війська — до 14 травня 1948 р. Того ж дня було проголоше­но Державу Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити своєї держави через відсутність політичних структур.

2. Виникнення й загострення близькосхідної проблеми.

Сусідні арабські країни не визнали Ізраїлю та відразу оголо­сили йому війну. 15 травня 1948 р. їхні об'єднані сили (10 тис. єгиптян, 4 тис. йорданців, 4,5 тис. сирійців, 3 тис. іракців і 2 тис. ліванців) розпочали наступ. Але сили оборони Ізраїлю зупинили агресора і завдали удару у відповідь.

У першій арабсько-ізратьській війні СРСР підтримував ізраїль­тян (араби розцінювались як агенти англійського імперіалізму). У квітні—червні 1949 р. між сторонами було підписано договір про перемир'я. Палестинську державу знову не було створено. Територію, відведену для неї за рішенням ООН, захопили Ізраїль (6,7 тис. кв. км), Єгипет (сектор Газа), Йорданія (Західний берег р. Йордан). Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну про­блему, яка непокоїть людство усі повоєнні роки.

Ізраїль та арабські країни воювали між собою п'ять разів. Уперше — в 1948—1949 рр., вдруге — 1956 р. коли Ізраїль узяв участь в англо-французькій інтервенції проти Єгипту, спричине­ній націоналізацією Суецького каналу. Світова громадськість виступила проти цієї воєнної акції, і агресори змушені були ви­вести свої війська.

Третя ("шестиденна війна") була розв'язана Ізраїлем проти Єгипту, Сирії та Йорданії у 1967 р. У тій війні Ізраїль захопив Сінайський півострів, Західний берег р. Іордан, сектор Газа, східну частину Єрусалима та Голанські висоти, що належать Сирії. Територія, захоплена Ізраїлем, втричі перевищувала його власну. Незважаючи на перемогу у війні, навко­лишня ситуація для Ізраїлю погіршилася. Сусідні арабські держави заявили, що не визнають його права на існування.

Вчетверте арабсько-ізраїпьська війна розгорілася 1973 р., коли Єгипет і Сирія намагалися відвоювати свої території, але безрезуль­татно. П'ята воєнна сугичка сталася 1982 р. між Ізраїлем і Ліваном, куди перебралися військові формування палестинців; вона започаткувала багаторічну громадянську війну з цій арабській країні.

Слід зазначити, що серцевиною всіх цих кривавих конфліктів є палестинська проблема. У 1964 р. було створено Організацію визволення Палестини (ОВП), головою якої з 1969 р. став Ясір Арафат. Палестиці ставлять питання про створення своєї держави. З 1988 р. мова йде про Західний берег р. Йордан та інші палестинські землі, окуповані Ізраїлем 1967 р.

Останнім часом зусилля провідних країн світу, а надто США, сприяли початкові врегулювання близькосхідної кризи, що привело до підписання їзраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії секторові Газа та району Єрихона у складі Ізраїлю (1993 р.).

Але кінця протистоянню ара­бів та євреїв поки що не видно.

3. Найважливіші події повоєнного розвитку Ірану, Туреччини, Афганістану.

Іран.

У повоєнній історії Ірану вирізняються три найважливіші події.

1) У березні 1951 р. іранський меджліс ухвалив закон про націоналізацію нафтової промисловості Ірану, а в квітні того ж року уряд очолив лідер Національного фронту (створений 1949 р.) М.Мосаддик, який енергійно взявся за проведення закону в життя. Всі нафтопромисли й_нафтоперегінні заводи Ірану було взято під контроль уряду. Одначе зростання популярності Мосаддика і розмах очолюваного ним руху налякали шаха та його оточення. У серпні І953 р. в країні стався заколот. Ворожі Мосадцику сили повалили його уряд, а новий кабінет Захедї пішов на поступки англійцям та американцям.

2) "Біла революція". За порадою американців, на початку 60-х рр. у країні було проведено низку реформ, що дістали назву "білої революції", оскільки здійснювались вони під безпосереднім керівництвом шаха Ірану. Стрижнем "білої революції" стала аграрна реформа 1960—1963 рр. Відбувалася вона складно і болісно. Було обмежено розміри земельної власності, причому деякі послаблення зроблено для тих, хто застосовував сучасну техніку. Крім того, реформа передбачала створення селянських кооперативів типу акціонерних товариств, націоналізацію лісів, а також розпродаж (приватизацію) державних промислових під­приємств для фінансування земельної реформи.

Велике значення для подальшої долі країни мала судова ре­форма, за якою було ліквідовано шаріатські (ісламські) суди, судочинство повністю перейшло з рук духівництва до світських судів. У мечетей також відібрали право не сплачувати податки за належні їм землі. Це викликало страшне незадоволення верхівки мусульманського духівництва, яке почало накопичувати сили для боротьби із шахом.

3) Антишахська ісламська революція розпочалась у січні 1978 р. в релігійному центрі Ірану м. Кум, де влада розігнала антиурядову демонстрацію. Навесні та влітку 1978 р. антишахські виступи посилились.

Могутній, безпрецедентний за охопленням широких верств населення, за щоденним напруженням і самопожертвою антимо­нархічний рух змусив шаха 16 січня 1979 р. залишити межі Іра­ну — як виявилось, назавжди (у липні 1980 р. він помер у Єгипті). А за два тижні потому запеклий ворог шаха аятола Хомейні на спеціально зафрахтованому літаку авіакомпанії "Ер Фракс" із тріумфом повернувся на Батьківщину з Парижа.

12 лютого 1979 р. прихильники Хомейні повністю оволоділи Тегераном. У країні було проведено референдум, наслідком яко­го стало проголошення 1 квітня 1979 р. Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року було ухвалено нову конституцію, в якій було спеціально обумовлено, що найвища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (після смерті — його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем'єр. Державна, кооперативна і приватна форми власності склали три сектори економіки нової республіки. Втру­чання і вплив західних країн ліквідовувались. Країна принципо­во відкинула капіталізм і комунізм і протиставила їм власний, ісламський шлях розвитку. В наступні роки Іран жив за закона­ми шаріату, впродовж восьми років воював проти Іраку, що призвело до занепаду економіки, міжнародної ізоляції.

Афганістан.

Після Другої світової війни Афганістан залишався однією з найвідсталіших держав світу. Панівний напівфеодальний ре­жим перешкоджав прогресу країни. 86% населення мешкало в селах, майже 3 млн душ вело напівкочовий спосіб життя. У країна фактично відсутня сучасна промисловість, майже немає залізниць.

Наприкінці 60-х та початку 70-х рр у зв'язку зі скороченням зовнішньої допомоги, що її Афганістан отримував як від Сполу­чених Штатів Америки, так і від Радянського Союзу, у країні розпочалася глибока внутрішня криза. Було сформовано анти­монархічну опозицію, до якої приєднались і прихильники нечисленної Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА), ство­реної 1965 р. на підвалинах марксизму.

17 липня 1973 р. в Афганістані стався державний переворот. Монархію було скинуто, проголошено республіку. До влади доступився уряд М. Дауда, який розширив позиції державного сектора в економіці, ухвалив закон про земельну реформу. В опозицію до уряду М. Дауда стала НДПА, що спиралася на підтримку СРСР.

27 квітня 1978 р. НДПА вчинила державний переворот, спираюнись на вірні військові частини. Президента країни М. Дауда змовники стратили. 30 квітня лідер НДПА Таракі став новим президентом країни. У вересні 1979 р. керівник НДПА і Революційної ради Н.Та­ракі був скинутий і страчений його суперником X.Аміном, після чого було розгорнуто кампанію переслідування прихильників Таракі. До внутрішніх справ Афганістану грубо втрутився Ра­дянський Союз: 27 грудня 1979 р за рішенням політбюро ЦК КПРС на чолі з Л.Брежнєвим до Кабула увійшли радянські вій­ська, президентський палац було оточено і взято штурмом. Аміна вбили, а на чолі НДПА і Революційної ради став Б.Кармаль.

Введення радянських військ до Афганістану призвело до роз­гортання опору афганського народу (бійців якого називають моджахедами), який потім переріс у кровопролитну громадянсь­ку війну. Близько 5 млн осіб покинули рідні місця та облаштува-лися в Пакистані й частково Ірані, звідки продовжили боротьбу.

Нове керівництво СРСР на чолі з М. Горбачовим визнало рі­шення своїх попередників помилковим. На цю позицію вплинув не тільки новий курс у зовнішній політиці, а й значні втрати радянських військ у цій війні. Наприкінці 1986 р. розпочалося поетапне виведення радянських, військ. В Афганістані до влади доступилося нове керівництво на чолі з Наджибуллою, ще одним ставлеником Москви, який керував службою безпеки після квітневого переворо­ту. За наказами цього душогуба було знищено 1 мли людей.

15 лютого 1989 р. виведення радянських військ з Афганістану завершилося. Через повне припинення допомоги Росії у квітні 1992 р. Наджибулла пішов у відставку. Кабул оточили моджахе­ди Одне з найбільших їхніх формувань очолював Гульбеддвд Хекматіяр. За ним стояло понад 20 тис. бійців. Він був керівни­ком найбільш радикальної Ісламської партії Афганістану (ЩА), Його головним суперником був Ахмад Шах Масуд, командувач військ Ісламського товариства Афганістану (ІТА), яке очолював професор теології Бурхануддін Раббані

У вересні 1994 р у прикордонних із Пакистаном районах розпочала бойові дії нова військово-політична група талібів. Таліби — учні релігійних шкіл — медресе (найближчий українсь­кий еквівалент —- семінаристи).

До недавнього часу таліби контролювали приблизно 90% всієї території країни. Воєнну допомогу ісламському рухові подавав Пакистан, а фінансову — Саудівська Аравія. Однак у зв'язку з тим, що таліби надали притулок Усамі Бен Ладену, якого США звинувачують в організації терористичних актів 11 вересня 2001 р., 7 жовтня 2001 р. американські війська та війська їхніх союзників розпочали воєнні дії проти талібів. Ракетно-бомбових ударів було завдано по військових об'єктах, аеродромах, шляхах. Більшість країн світу підтримала дії американців проти Афганістану. В листопаді 2001 р. режим талібів упав, було сформовано коаліційний уряд X.Карзая, проте до досягнення стабільності в цій країні ще далеко.

Туреччина.

Вже в перші повоєнні роки Туреччина почала зміцнювати своє співробітництво зі Сполученими Штатами Америки. За угодою зі США від 1948 р. Туреччина почала отримувати істотну допо­могу в рамках плану Маршалла. Навзамін вона надала США право створювати на своїй території військові бази. У 1952 р. Туреч­чина вступила до НАТО, а 1955 р. підписала Багдадський пакт (згодом — Організація центрального договору, СЕНТО). У по­воєнній історії країни важливу роль відігравали військовики. Вони неодноразово здійснювали державні перевороти і захоплювали владу. Перший такий переворот стався у травні 1960 р. коли ге­нерал Дж. Гюрсель разом зі своїми прибічниками захопив владу у країні та проголосив гасло повернення до принципів Ататюрка. Вся влада перейшла до рук Комітету національної єдності (голо­ва Дж. Гюрсель). У 1961 р. було затверджено нову конституцію країни, яка, хоч і обмежено, але декларувала демократичні сво­боди.

У березні 1971 р. вище командування армії, невдоволене не­здатністю уряду подолати анархічну діяльність молодіжних уль­тралівих та ультраправих організацій, різних релігійних сект, вчинило черговий заколот, посіло чолові позиції в управлінні державою, але врегулювати ситуацію не змогло.

Наприкінці 70-х рр. політичне становище у країні ще більше ускладнилося. Криза політична, що спричинювала часту зміну урядів, доповнювалась економічною. Спостерігався, розгул релігій­ного фанатизму. В умовах кризи, що наростала, у вересні 1980 р. владу в свої руки знову взяла армія. Голова Ради національної безпеки (РНБ) генерал Еврен запровадив воєнний стан, розпу­стив парламент, діяльність політичних партій було заборонено. Економіка країни в той період перебувала в занепаді.

Визначальними для долі країни стали економічні реформи, розроблені заступником прем'єр-міністра країни (з 1980 р.) Тур-гутом Озалом. Насамперед радикальним чином було змінено роль фінансово-кредитної системи, поставлено завдання домогтися зростання виробництва і загальмувати інфляцію.

13 грудня 1983 р. Тургут Озал сформував перший після пере­вороту 1980 р. цивільний уряд, до якого увійшли шість інженерів і п'ять економістів. Програма уряду передбачала повернення до громадянського демократичного режиму, боротьбу проти теро­ризму, економічні реформи. У зовнішній політиці ставилося за­вдання підтримувати дружні взаємини із Західною Європою та США, зберігаючи членство в НАТО.

Удосконалення фінансово-кредитного механізму дало можли­вість перейти до другого етапу реформ. Було переглянуто попе­редній закон "Про іноземні інвестиції". Закордонні інвестори дістали право набувати у власність нерухомість, створювати

змішані компанії у різних галузях економіки. Швидко зростали приватні внески у турецьку економіку. У 1985 р. в Туреччині було відкрито вільні економічні зони — спершу в містах Анталья та Мерсін, а потім на західному узбережжі Анатолії та в Чорномор­ському регіоні. Держава почала підтримувати тільки ті підпри­ємства, які виробляли продукцію на експорт. При цьому перева­гу віддавали приватному секторові.

У 80-ті рр. Туреччина зробила потужний ривок у своєму еко­номічному й соціальному розвиткові. Саме в ті роки вона з аграр­но-індустріальної країни перетворилася на індустріально-аграр­ну. Введення в дію понад двох десятків гідроелектростанцій дало можливість Туреччині, що отримувала раніше електроенергію з-за кордону, розпочати продаж її Болгарії та Румунії. Було та­кож споруджено сучасну мережу телскомунікацій. Іноземні інве­стори до початку 90-х рр. вкладали в турецьку економіку до 800— 900 млн доларів щорічно. ВВП у Ї989—1991 рр. збільшувався щороку на 8%.

На виборах у грудні 1995 р. перемогу здобула Партія благо­денства, і Н.Брбакан сформував перший за 73 роки ісламський уряд. Інші партії не підтримали ісламістів. Постала загроза ново­го політичного конфлікту.

Відносини між Україною й Туреччиною динамічно розвива­ються на основі Угоди про дружбу і співробітництво від 4 травня 1992 р. Створена і активно діє Українсько-турецька економічна комісія. Товарообіг між країнами становить до 500 млн доларів на рік. Великі можливості розкриваються для розвитку співробіт­ництва у сфері культури, лауки, технологій, туризму, інформації та спорту.

КРАЇНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

1. Національно-визвольний рух у країнах регіону в повоєнний час.

Індонезія. Це — найбільша країна Південно-Східиої Азії. її кордони вздовж екватора простягнулися майже на 5 тис. км. Упродовж 350 років Індонезія була колонією Голландії. Панування гол­ландських колонізаторів негативно відбилося на розвитку краї­ни. Вони перетворили окремі острови на плантації прянощів, не дозволяючи населенню вирощувати інші культури. Це призвело до того, що сільське господарство Індонезії мало однобокий, мо­нокультурний характер.

Поступово в країні склався широкий фронт усіх патріотичних сил, і в серпні 1945 р. індонезійський народ домігся незалежності, 17 серпня було проголошено республіку. Президентом її став один із керівників національної партії Сукарно. З ініціативи Сукарно в 1945 р. в Індонезії було прийнято конституцію. Голландські колонізатори не могли змиритися з утратою такої багатої колонії та почали воєнні дії проти молодої республіки. Колоніальна війна тривала чотири роки, симпатії світової громадськості були на боці Індонезії. Нідерланди змушені були визнати незалежність Індонезії в 1949 р. і зберігали свою владу лише над Західним Іріаном, який увійшов до складу республіки 1963 р.

В'єтнам. Крах японської окупації створив передумови для утворення незалежних держав на території Індокитаю (у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі), які до війни були колоніями Франції.

Дедалі більшого авторитету у країні набувала патріотична організація В'єтмінь — Ліга за незалежність В'єтнаму, в якій великий вплив мали комуністи. Без жодного спротиву війська ліги увійшли до столиці Ганоя. 2 вересня 1945 р. керівник компа­ртії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Уряд Хо Ші Міна, який не мав конку­рентів у боротьбі за владу всередині країни, заступив уряд імпе­ратора Бао Дая, що втратив контроль над подіями.

Одначе восени 1945 р. за рішенням Потсдамської конференції в Індокитаї висадилися війська французького експедиційного корпусу, які вже до початку 1946 р. захопили значну частину південних і центральних областей В'єтнаму й поновили коло­ніальний режим у Лаосі та Камбоджі.

До кінця 1946 р. французькі війська, розширюючи свої дії у В'єтнамі, захопили столицю ДРВ Ганой. Президент ДРВ Хо Шї Мін закликав до "загальної війни опору", яка тривала до 1954 р.

Підсумки війни підвела Женевська конференція, яка працю­вала з 26 квітня по 21 липня 1954 р. У ній взяли участь міністри закордонних справ КНР, США, Великої Британії, Франції та СРСР, що обговорювали питання про відновлення миру в Індо­китаї. У конференції також брали участь делегації ДРВ, коро­лівських урядів Камбоджі та Лаосу, уряду Південного В'єтнаму.

Одним із основних моментів урегулювання було зобов'язання Франції та інших західних держав визнати незалежність країн Індокитаю. У своїх відносинах із Камбоджею, Лаосом і В'єтна­мом, зазначалось у Підсумковій декларації, кожен із учасників Женевської наради зобов'язувався "поважати суверенітет, неза­лежність, єдність і територіальну цілісність зазначених держав ї утримуватися від будь-якого втручання у їхні внутрішні справи".

2. Американсько-в'єтнамська війна. За умова­ми угод французькі війська відводилися на південь від 17-ї пара­лелі, а потім були евакуйовані з країни. їх практично заступили американські війська.

У жовтні 1955 р. державу Південний В'єтнам було переймено­вано на Республіку В'єтнам. На чолі її став президент Нго Дінь Дьєм, який спирався на підтримку США. Отже, стався розкол В'єтнаму на дві держави — на півночі панував комуністичний режим Хо Ші Міна, на півдні — проамериканський режим Нго Дінь Дьєма.

Новий режим на півдні країни на чолі з президентом-католиком не виявляв толерантності до буддійської більшості населен­ня; всі його супротивники, навіть ліберали, оголошувалися кому­ністами. За безпосередньої підтримки комуністичного В'єтнаму (Демократичної Республіки В'єтнам) на півдні було створено Національний фронт визволення Південно­го В'єтнаму (НФВПВ). "Стежиною Хо Ші Міна" — системою воєнно-стратегічних шляхів, які вели через територію Лаосу і Кам­боджі, — на південь В'єтнаму доправлялися зброя, продовольс­тво, боєприпаси.

Уряд США за цих умов розширив присутність американських радників і військовиків у Республіці В'єтнам до 85 тис.

У серпні 1964 р. стався "Тонкінський інцидент": торпедні катери ДРВ атакували американські військові кораблі у Тонкінській затоці. Адміністрація США схвалила рішення про пряму участь своїх збройних'сил у в'єтнамських подіях. Контингент американських військ у В'єтнамі склав у 1968 р. 500 тис. вояків.

З 1964 р. по 1968 р. США здійснювали систематичні бомбар­дування ДРВ, скинувши на його територію 7,8 млн т. бомб. Авіа­ція СПІА застосовувала напалм, розпорошувала над джунглями отруйні речовини. Біля берегів В'єтнаму постійно патрулював 7-й Тихоокеанський флот США.

СРСР і Китай від 1965 р. подавали в'єтнамським комуністам воєнну, матеріальну і фінансову допомогу.

Становище у Південному В'єтнамі загострювалося. Війна ста­вала дедалі непопулярнішою у самих США, чимраз активніше проти неї виступали, миролюбні сили у всьому світі.

Восьмирічне (1965—1973 рр.) втручання США у в'єтнамські події скінчилося ганебно.

У січні 1973 р. в Парижі мирні переговори завершилися під­писанням угоди про припинення війни і встановлення миру у В'єтнамі, яка передбачала вивід військ США та їхню відмову від втручання у внутрішні справи В'єтнаму. Навесні 1975 р. війська ДРВ провели успішну воєнну операцію з повалення південнов'єтнамського режиму і захопили столицю Сайгон. Виникли всі не­обхідні передумови для об'єднання В'єтнаму в єдину державу. У квітні 1976 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів В'єтнаму.

2 липня 1976 р. в'єтнамський парламент проголосив створен­ня Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ), м. Сайгон було пе­рейменовано в Хошимін.

3. «Червоні кхмери» у Камбоджі та їхня модель комунізму. Камбоджа була однією з трьох французьких колоній Індоки­таю. Незалежність дістала за Женевськими угодами у 1954 р. За політичною системою це було королівство на чолі з принцем Нородомом Сіануком. Протягом 50—60-х рр. країна проводила політику мирного добросусідського співіснування з іншими дер­жавами регіону, отримувала всебічну допомогу від міжнародних організацій та особливих проблем не мала.

Наприкінці 60-х рр. завдяки "стежині Хо Ші Міна", що про­лягала її територією, Камбоджу було втягнуто в американсько-в'єтнамську війну. У 1970 р. внаслідок військового заколоту до влади доступився проамериканський генерал Лон Нол, на тери­торію країни увійшли американські війська. Після об'єднання В'єтнаму цей режим було скинуто, а владу в Камбоджі захопили ліві екстремісти на чолі з Пол Потом — генеральним секретарем компартії Камбоджі, під орудою якого перебували збройні заго­ни "червоних кхмерів".

Здобувши владу, Под Пот і його найближчий прибічник Йєнг Сарі (керівник уряду) встановили у країні одну з найжорстокіших диктатур у сучасній історії людства. Лідери Демократичної Кампучії заявили, що в Кампучії на практиці застосовується "стопро­центна, повна соціалістична революція". Заради цих цілей і під комуністичними гаслами полпотівці перетворили країну на конц­табір, повністю ізольований від зовнішнього світу.

Основною ланкою адміністративного поділу було оголошено комуну, створену на базі села. У кожній такій комуні об'єднувало­ся від ста до тисячі сімей. Будь-яка особиста власність у комуні скасовувалась. А в березні 1976 р. влада скасувала ухвалений ра­ніше дозвіл родинам харчуватися окремо. Близько 40% населення країни, або понад три мільйони душ, було знищено чи загинуло.

На початку 1979 р. в'єтнамські війська під приводом припи­нення кровопролиття окупували країну. Керівництво СРВ вва-жало, Кампучію зоною своїх інтересів. За допомогою в'єтнамсь­ких військ було створено Народну Республіку Кампучію.

Вивід в'єтнамських військ, що завершився восени 1989 р,, різ­ко змінив ситуацію як у країні, так і в усьому регіоні. Почався процес національного примирення. На Паризькій мирній конфе­ренції у жовтні 1991 р. було підписано Угоду про всебічне полі­тичне врегулювання камбоджійського конфлікту, відповідно до якої в Камбоджі було здійснено миротворчу операцію. У травні 1993 р. в країні під егідою ООН було проведено загальні вибори, внаслідок яких було сформовано новий парламент і уряд, створе­но Королівство Камбоджу на чолі з королем Н, Сіануком, при­йнято конституцію.

Одначе досягти справжнього примирення в країні не талани­ло ще багато років. "Червоні кхмери" припинили провокації та опір владі лише після смерті Пол Пота у квітні 1998 р. Проведені в липні 1998 р. загальні вибори визнані світовою громадськістю вільними і справедливими. Вони відкривають шлях до нормалі­зації, політичної ситуації в Камбоджі, хоча економічний стан за­лишається досить складним. За класифікацією ООН Камбоджу віднесено до найбідніших та найменш розвинених країн світу.

КРАЇНИ АФРИКИ

1. Здобуття незалежності народами континенту.

До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Афри-канський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.

Країни центральної та південної частини Африканського кон­тиненту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економіч­ному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10—20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі — сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила мен­ше 30 років.

Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 р. по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму. У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвине­ної частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.

У 60-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія — 1960 р., Танганьїка — 1961 р., Уганда — 1962 р., Кенія — 1963 р., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні францу­зькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-д'Івуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мада­гаскар).

У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу коло­нію Конго (нині Заїр).

У 1960 р стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. У 1992 р. в країні розгорнулася крово­пролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити на­віть війська ООН'та армійські підрозділи США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор.

До демоїсратичної революції в Португалії 1974 р., коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвіиея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе і Принсіпі.

Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колонія­ми. Одначе подальші події в Анголі й Мозамбіку склалися трагіч­но — їхня територія стала ареною кровопролитних громадянсь­ких воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.

Наприкінці 70-х рр. хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів ко­лоніалізму на півдні — Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-Західної Африки (Намібії).

У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве, яка в подальшому досягла пев­них економічних успіхів за певної консолідації суспільства, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.

Тільки у березні 1990 р. було проголошено Республіку Намі­бію, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парла­ментської республіки і ринкових відносин в економіці.

2. Крах апартеїду на півдні Африки.

З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу офіційно запровадив політику апартеїду, що означає "роздільне існування" рас. Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. — ПАР), створили систему апартеїду. Особливе обурення викликало ухвалення закону "Про розвиток", який обґрунтовував створення за межами території, зайнятої білою меншиною, бантустанів — маріонеткових "національних держав", де повинні були жити окремі етнічні групи. Планувалося ство­рення 10 бантустанів.

Світове співтовариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН запровадила проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду вела чорношкіра біль­шість населення ПАР, одначе ця боротьба послаблялася міжпле­мінними протиріччями. У країні існували два ворогуючі політич­ні угруповання чорних — Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух "Інката".

У 1961 р. АНК і компартія, яка також діяла в підпіллі, ство­рили збройне формування "Спис нації", одначе діяльність його паралізували масові арешти, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув'язнення.

Після приходу до влади Фредеріка де Клерка, лідера націона­лістичної партії, який став 1989 р. президентом країни, розпочав­ся поступовий демонтаж системи апартеїду. Було скасовано одіозні обмеження для чорного населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюбів. Де Клерк і його прихильники висту­пали за активне залучення до економічного й політичного життя небілого населення. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в'язнів.

У 1991 р. вийшов на свободу Нельсон Мандєла.

У квітні 1994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парла­менту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за якого проголосувало 62,55% виборців, здобув більшість місць у нижній палаті парламенту (національна асамблея), у верхній (сенат) і відповідно посади президента ПАР і першого виконавчого віце-президента (Табо Мбекі). Його представни­ки очолили 18 із 27 міністерств. Президентом ПАР став Нель­сон Мандєла.

Н. Мандєла та його уряд твердо здійснювали політику націо­нального примирення, в тому числі через збереження статус-кво в економічній системі та становища білого населення з одночас­ним ужиттям масштабних заходів для поліпшення соціально-еко­номічних умов життя чорних африканців.

3. Економічний та політичний розвиток Африки наприкінці XX ст.

У 60-70-х рр. XX ст. країни Африки вважали, що головна причина відсталості — пограбування їх західними країнами. Воно, на їхню думку, здійснювалося способом заниження цін на сиро­вину, що вивозилася, і завищенням цін на машини та обладнан­ня, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн убачали в підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країн -— експортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку 70-х рр. ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглися істотних прибутків.

Однією з найгостріших проблем для країн Африки є дешевиз­на робочої сили та відплив її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут на­магаються створити нові виробництва і відповідно — нові робо­чі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, експлуатація природ­них ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема —„монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на екс­порт. Вони дуже мало вирощують сільськогосподарської продук­ції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятли­вих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнарод­ними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських кра­їн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім цих, існують соціальні труднощі, пов'язані з незаверше­ністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми.

Усе це призвело до того, що багато країн Африки на кінець XX ст., за даними ООН, вважалися найвідсталішими у світі в економічному аспекті.

1. Заповніть таблицю.

2. Визначте причини відсталості країн Африки.

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

1. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку країн регіону в повоєнний час.

У роки Другої світової війни більшість держав Латинської Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Внаслідок зростання попиту на сільськогосподарські товари і промислову сировину на світовому ринку економіка латиноамериканських країн у період війни помітно пожвавилася. Розвивалися нафтопереробна, текстильна, цукрова, харчова галузі промисловості, шкіряне виробництво; споруджувалися електростанції; зростало цементне виробництво.

Після закінчення війни економічна ситуація ускладнилася. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та маши­нах, країни Латинської Америки витрачали величезні суми на імпорт. За цих умов виникла ідея імпортзамінної індустріалізації, тобто "створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. Для впровадження цієї ідеї в життя здійснювалося одержавлення значної частини економіки через викуп або пряму націоналізат цію приватних підприємств, а також будівництво підприємств державного сектора.

Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чилі, Аргентині, Мексиці, Бразилії.

США в період 40—60-х рр. були занепокоєні лише одним: запобіганням проникнення СРСР до Латинської Америки. Для здійснення цього США робили ставку на посилення військового потенціалу і на військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У той час було укладено угоду про колек­тивну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р,). Американці переозброїли місцеві армії та сфор­мували нову воєнну еліту, яка пройшла підготовку у США.

У 50—60-ті рр. розпочався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортзамінної індустріалізації було вичерпано. Державний бюджет через силу підтримував розбухлий державний сектор економіки. Дефіцит державного бюджету був спричинений також здійсненням амбіційних проектів. Наприклад, 1957 р. у Бразилії розпочалося будівництво нової столиці в центрі країни — подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, збудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німеєра на невпорядкованій території. Його назвали, Бразиліа. Нова столиця мала стати символом майбутнього розквіту країни. Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Мехіко Олімпійських ігор 1968 р., що спричинило значну реконструкцію багатомільйонного міста. Ці амбіційні проекти призвели до інфляції (у Бразилії національна грошова одиниця — крузейро за період із 1961 р. по 1964 р. "схуднула" у п'ять разів) і зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Вихід із цього становища шукали в установленні диктаторсь­ких режимів правого або лівого штибу.

У 60-ті рр. військові перевороти сталися в Еквадорі, Гватема­лі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії.

Ліві сили доступилися до влади на Кубі, в Чилі та Нікарагуа.

2. Кубинська революція 1959 р.

На Кубі боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Батісти розпочали молоді революціонери на чолі з Фіделем Кастро, які організували напад на казарму Монкада 26 липня 1953 р.

2 грудня 1956 р. на шхуні "Гранма" невеликий озброєний загін під керівництвом Кастро висадився на узбережжя Куби у провінції Ор'єнте. Озброєну боротьбу проти режиму Батісти Кастро продов­жував до 1 січня 1959 р. —дати повалення диктатури. 1 січня 1959 р. революція перемогла. Ф. Кастро став прем'єр-міністром Куби.

Своє завдання як голова уряду Ф. Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США. Але, наразившись на опір США, націоналізував усю американську власність і пішов на зближення з СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на рев­ного комуніста, а Куби — на типову тоталітарну соціалістичну країну. Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не до США, а до СРСР і країн Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Проте це не вирішило основних економічних, соціальних і політичних проблем. США, зі свого боку, під впливом кубинської революції змінили своє ставлення до країн Латинської Америки.

3. Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу в ряді країн регіону.

Паралельно з реформуванням економіки в 70—80-ті рр. у Латинській Америці розгорталася боротьба за політичні рефор­ми, за демократичний розвиток. Повсюдно відмовилися від військових путчів як засобу досягнення політичних цілей.

Характерна в цьому аспекті ситуація в Чилі.

Перемога на президентських виборах 1970 р. в Чилі кандида­та лівої коаліції "Фронт національного визволення" Сальвадора Альєнде, який негайно перейшов до радикальних перетворень — націоналізації головних галузей промисловості, здійснення аграр­ної реформи, обернулася соціально-економічною кризою (падін­ням виробництва, інфляцією тощо). Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет вчинив 1973 р. державний переворот і встано­вив у країні диктаторський режим. С. Альєнде загинув під час захисту президентського палацу.

За часів правління Піночета чилійська економіка розвивалася дуже успішно завдяки скасуванню тарифних бар'єрів іноземним інвестиціям, використанню новітніх технологій. Проте відкритий, ринковий варіант розвитку економіки й жорстка політична дик­татура довго співіснувати не могли. У 1980 р. Піночет увів кон­ституцію, яка відновила інститути демократії, проте вибори до конгресу й вибори президента відкладалися до 1989 р. На вибо­рах 1989 р. перемогу здобув лідер християнсько-демократичної партії П. Ейлвін. її березня 1990 р. Піночет передав йому владу.

Протягом 80—90-х рр. авторитарні режими було повалено в 13 країнах регіону. Перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості країн мирним способом. У Гренаді (1983 р.) і Панамі (1989 р.) мало місце воєнне втручання США. У Нікарагуа й Сальвадорі тривалий час точилася громадянська війна. У Нікарагуа в липні 1979 р. внаслідок партизанської війни владу виборов Фронт національного визволення імені Сандіно, що скинув найбільш одіозну в Латинській Америці диктатуру Самоси, який правив країною понад 30 років.

На той час у Латинській Америці залишилася тільки одна країна з диктаторським режимом — Куба. Після розпаду СРСР комуністичний режим опинився в дуже тяжкому становищі, але Ф. Кастро утримує владу в країні.

В останні роки XX ст. у більшості країн визначився поворот до роздержавлення і приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, до демократії та ринку, почався відхід від системи про­текціонізму; країни регіону почали активно інтегруватись у світове господарство. В економіку залучаються американські, японські, ні­мецькі, французькі, британські інвестиції.

4. Українці в країнах регіону

Переважна більшість українців, що проживають у Латинській Америці, зосереджена в Аргентині та Бразилії.

В Аргентині історія українського поселення розпочалася 1897 р., коли сюди на постійне проживання прибула перша неве­лика група українських емігрантів. Українці прибували до Арген­тини протягом 50 років. Українські громади селилися в 43 міс­цевостях майже в усіх провінціях країни. Із 250 тис. осіб українсь­кого походження близько 100 тис. є жителями столиці й провінції Буенос-Айрес, майже 55 тис. мешкають у провінції Чако і 10 тис. — у провінції Мендоса.

В Аргентині існує чимало українських громадських організа­цій. Це — "Просвіта", "Відродження", "Український національ­ний клуб", "Січ". У 1947 р. було скликано 1-й конгрес українців в Аргентині, на якому створено Українську центральну репрезен­тацію (УЦР).

Аргентина однією з перших у світі й першою в Латинській Америці визнала незалежність України (5 грудня 1991 р.). Укра­їнська громада активно виступає за розвиток торгово-економіч­ного співробітництва між двома країнами. З цією метою на по­чатку 1992 р. було створено Аргентино-українську торговельну палату, яка об'єднує 50 підприємців.

У Бразилії мешкає понад 200 тис. етнічних українців. Біль­шість із них зосереджена в південному штаті Парана, що межує з аргентинською провінцією Місьйонес, де також живе багато українців. Існують просвітницькі товариства, найбільшим з яких є Хліборобсько-просвітницька спілка в Парані. Наукову і видав­ничу діяльність здійснює Українсько-бразильський центр укра­їнознавства.