Реклама

Країни Центральної Європи

Лекція 1

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ та СХІДНОЇ ЄВРОПИ

 

1. ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ДОМІНУВАННЯ у СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ

А) Встановлення комуністичних режимів.

Після ліквідації нацизму й відновлення національної незалеж­ності у країнах Центральної та Південно-Східної Європи у 1944— 1945 рр. до влади доступились уряди Національних фронтів, які складалися з декількох партій та організацій, що боролися проти окупантів або проти власних профашистських правителів.

Як писав французький історик Ж.-Б. Дюрозель:

"Встановлення комуністичного режиму здійснювалося трьо­ма послідовними етапами:

Перший етап. Створення справжнього коаліційного уряду. В Румунії та Болгарії він протримався лише кілька місяців (у Болгарії — до січня 1945 р., а в Румунії — до лютого 1945 р.). В Угорщині він зберігав владу до весни 1947 р., а в Чехо-Словаччині — до лютого 1948 р."

На цьому етапі було здійснено низку перетворень у різних сферах. Ліквідовувалися фашистські партії та організації, понов­лювалася дія демократичних конституцій, почали функціонувати парламенти, створювалися нові органи місцевого управління — національні комітети або ради. До певного часу зберігалася мо­нархічна форма правління (у Болгарії, Румунії, Югославії).

"Другий етап — створення формально коаліційного уряду, в якому вся влада фактично належала комуністам".

На цьому етапі в усіх країнах, крім Болгарії, де ця проблема вже була вирішена, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння.

Націоналізації підлягали найбільш значні підприємства й бан­ки, одначе питання про ліквідацію приватної власності взагалі ще не ставилося.

Проте до 1947 р., незважаючи на військову і політичну при­сутність СРСР у Східній Європі, зберігалася можливість розвитку політичної та економічної системи, що припускала у певних межах політичний плюралізм, багатопартійність, різноманітність форм власності. Це був такий собі період демократії.

Поразка комуністів на виборах в Угорщині, перенесення ви­борів у Польщі на 1947 р. через недостатньо сильну позицію компартії стривожили Кремль, де намагалися прискорити пере­хід влади до комуністичних лідерів. З метою утримання цього процесу під своїм контролем СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев'яти комуністичних партій (СРСР, Поль­щі, Болгарії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). На першому його засіданні А.Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР.

Отже, третій етап установлення комуністичного режиму — "це створення власне комуністичного уряду (восени 1947 р. — в Болгарії та Румунії, в лютому 1948 р. — в Чехо-Словаччині, в березні 1948 р. — в Угорщині)".

Відтоді у східноєвропейських країнах реалізувався ленінський план будівництва соціалізму, тобто розпочалися індустріалізація і кооперація сільського господарства. Колективізація мала при­мусовий, насильницький характер. Усі методи й форми колгосп­ного будівництва в СРСР переносились у ці країни. Практично в кожній із них склалися культи власних вождів— Б.Берута (Поль­ща), К.Готвальда (Чехо-Словаччина), М.Ракоші (Угорщина) та ін.

Б) РЕВ.

Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод.

25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв'язання економічних проблем у зв'язку з розколом Європи, координації народногоспо­дарських планів, реалізації спільних проектів (завод "Ікарус", газо-і нафтопроводи і т. ін.). У лютому до РЕВ приєдналась Албанія, а потім і Монголія, РЕВ у різні часи співробітничала з Кубою, В'єт­намом, Югославією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа, Мо­замбіком, Ефіопією, Афганістаном, НДРЙ на основі окремих угод.

Одначе створення РЕВ не виправдовувало надій її учасників з розвитку інтеграції та економічного співробітництва. У відно­синах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Схід­ної Європи отримували вельми пільгові умови на торгові відно­сини з СРСР. Радянський Союз постачав до Східної Європи на­самперед природні ресурси, РЕВ припинила діяльність 1991 р.

В) Наростання внутрішньої нестабільності у 50—70-х рр.

У 50-ті рр, у країнах Східної Європи почала наростати внут­рішня нестабільність, зумовлена кількома причинами. По-перше, смерть Сталіна 1953 р. і початок "відлиги" в СРСР привели до деякої лібералізації політичного курсу керівництва країн регіону. По-друге, індустріалізація за радянським взірцем, що здійснюва­лась у країнах Східної Європи, призвела до значного погіршення матеріального становища насамперед селянства, оскільки основ­ні капіталовкладення спрямовувались у промисловість. А втім, становище робітників і службовців, як засвідчили події у Польщі та НДР, було не набагато кращим. По-третє, економічні рефор­ми у 50-ті рр. практично зводилися нанівець догматичним втру­чанням вищого партійного керівництва, що призводило до авантюристичної політики у сфері економіки. По-четверте, на вияв внутрішньої нестабільності вплинули успіхи країн Західної Євро­пи у відновленні економіки в післявоєнний період.

Про зміни, що відбувались у ФРН, Італії, Франції, добре зна­ли у Східній Європі, і ця обставина значно посилювала невдово­лення комуністичними режимами. Найяскравішими проявами цього невдоволення були події 1956 р. в Польщі та Угорщині. В Угорщині справа дійшла до антитоталітарної революції, яку було придушено за допомогою військової сили.

Після подій у Польщі та Угорщині керівництво країн Східної Європи мусило змінити політику, щоб усунути найголовніші причини невдоволення. Було припинено масові репресії та про­ведено часткову реабілітацію їхніх жертв.

Відбувалася лібералізація у сфері культури, ідеології, освіти; поширювалися контакти із західними країнами.

На початку 60-х рр. у більшості країн регіону було зроблено спроби провести економічні реформи. Не відмовляючись від на­ріжних принципів економічної системи соціалізму (пріоритет держави в економіці, планово-адміністративна система управлін­ня і розподілу матеріальних благ тощо), передбачалося надати підприємствам відносну економічну самостійність. Проте, збері­гаючи державну власність, партійно-бюрократична номенклату­ра забезпечувала можливість повного підкорення всіх сфер жит­тя своїм інтересам.

У другій половині 60-х рр. (а інколи й дещо раніше) резерви, що забезпечували можливості екстенсивного розвитку країн Східної Європи, виявилися значною мірою вичерпаними, що мало вислідом падіння прибутку та уповільнення темпів розвитку економіки.

Криза у Чехо-Словаччині (1968—1969 рр.), або "Празька вес­на", стала одним із найважливіших і доленосних періодів для народів Східної Європи у повоєнні часи.

Загальна криза тоталітарного режиму проявилась і в Польщі в подіях 1968 і 1970 рр.

У Югославії на тлі загострення економічних проблем на по­чатку 70-х рр. посилилися диспропорції в розвитку Словенії та Хорватії, з одного боку, та інших югославських республік — з іншого. Поглибилися національні протиріччя. Учасники завору­шень у Хорватії в листопаді 1971 р. виступали з вимогами відо­кремлення республіки від СФРЮ.

Після поразки "Празької весни", подій у Польщі, Югославії почалося посилення тоталітарних режимів у Східній Європі. Економічні реформи практично зупинилися, ринкові відносини, що зароджувались, або ліквідовувались, або вкрай обмежувались. Активізувався дисидентський рух. Відставання від розвинених країн Заходу зростало. Для придушення невдоволення правлячі компартії зміцнювали армії, органи внутрішніх справ, держбезпеки.

Г) Революції кінця 80 — початку 90-% рр. їхній характер, спільні риси та особливості.

Назріваюча протягом довгого часу криза наприкінці 80-х рр. охопила всі країни Центральної та Південно-Східної Європи. Вона проявилася в економічній, політичній, ідеологічній; моральній сферах. Політичне банкрутство керівництва правлячих партій, невправність адміністративно-командних методів управління і небажання більшості населення жити в умовах тоталітарного режиму — все це зумовило виникнення своєрідної революційної ситуації в цих країнах. У різних державах вона складалась і роз­вивалася неоднаково.

Могутнім каталізатором революційних процесів у регіоні став національний фактор. Його виявлення були дуже відмінні у різ­них країнах і залежали від національних традицій, характеру політичного режиму, що передував тоталітарному, рівня розвит­ку національно-визвольного руху проти нацизму в роки другої світової війни, обставин приходу до влади комуністичних партій. Особливо великий вплив справляли національні проблеми на розвиток подій у Югославії, Чехо-Словаччині, Румунії, Болгарії.

Кардинально вплинули на перебіг історичних подій у регіоні перебудовні процеси в СРСР після приходу до влади 1985 р. М. Горбачова. Новий генеральний секретар ЦК КПРС здогаду­вався, що Радянський Союз уже не може всіх повчати, як їм жити далі. Відносини СРСР з іншими соціалістичними країнами тепер будувалися на принципах реального рівноправ'я, невтручання у внутрішні справи інших країн, взаємовигідних економічних від­носин.

Події 1989—1991 рр. за своїм характером були революційни­ми, оскільки кардинально змінювали характер суспільно-політич­них і соціально-економічних відносин у регіоні.

Форми й методи демократичних революцій були різними — від "ніжної", або "оксамитової", революції в Чехо-Словаччині до кривавих зіткнень у Румунії, що призвели до численних жертв.

Революції розгорталися майже одночасно. Це пояснювалося, по-перше, зрілістю передумов і високим ступенем соціальної на­пруженості в усіх цих країнах і, по-друге, розумінням того, що СРСР не втручатиметься у справи своїх західних сусідів: не нада­ватиме підтримки консервативним силам, які намагалися загаль­мувати демократичний процес.

Демократичні революції в Центральній та Східній Європі в 1989—1991 рр. стали однією з найважливіших подій другої поло­вини XX ст. Вони зумовили не тільки кардинальні внутрішні зміни в країнах східноєвропейського регіону, а й викликали нове співвідношення сил у Європі, нову структуру економічних і політич­них відносин між великими державами. Настав край конфронтації між Сходом і Заходом, між СРСР і США. Закінчилася довга виснажлива "холодна війна".

2. ПОЛЬЩА.

А) Встановлення комуністичного режиму.

Територію Польщі було визволено від нацистських окупантів військами Червоної армії у 1944 р. Одночасно у визволенні Бать­ківщини брала участь і Армія Крайова, сформована довоєнним польським урядом, що знаходився у Лондоні, Одначе загони Армії Крайової були роззброєні радянськими військами, значну части­ну солдатів та офіцерів відправили до СРСР.

З червня 1944 р. на території Польщі діяли Польський комі­тет національного визволення, який перегодом назвав себе Тим­часовим урядом, що орієнтувався на Москву, та його збройні сили — Армія Людова.

28 червня 1945 р. відповідно до рішень Ялтинської конфере­нції цей Тимчасовий уряд Польщі було перетворено на Тимчасо­вий уряд національного єднання, до складу якого увійшли Ст.Миколайчик та кілька представників лондонського уряду. Но­вий уряд визнали СРСР, США, Велика Британія. Одначе він, не­зважаючи на видимість коаліційного характеру, був прорадянським за своєю суттю.

Неприйняття прорадянеького режиму викликали збройний опір патріотичних сил Польщі. У країні розгорнулася неоголошена громадянська війна. її запеклість посилила присутність великої кількості радянських радників і спеціалістів, що сприй­малося значною частиною населення як обмеження суверенітету країни і спричиняло закономірний протест.

Вибори до сейму щоразу відкладались і відбулися лише в січ­ні 1947 р. Урядовому блокові протистояла ПСП (Польська селянська партія) на чолі зі Ст.Миколайчиком, який після повер­нення до країни швидко оволодів ситуацією у селянському русі. На межі 1945—1946 рр. ПСП стала найзначнішою за чисельністю і впливом у суспільстві партією. Вона виступала за дієвий суве­ренітет Польщі, проти присутності радянських військ і частин НКВС, за справді демократичний розвиток країни. Позиція ПСП дістала серйозну підтримку громадськості, але важелі влади, бю­рократичний апарат лишалися під контролем комуністів, внаслі­док чого результати виборів було грубо сфальсифіковано. "Офі­ційно" урядовий блок здобув 80,1% голосів, ПСП — 10,3%. Під­тасування результатів було очевидним. Унаслідок грубого тиску на ПСП та її лідера, Ст.Миколайчик мусив у жовтні 1947 р. емігрувати на Захід, а партію було фактично розгромлено. Серед комуністичних лідерів В.Гомулки і Б.Берута посилилася боротьба за владу. Переміг останній.

Болеслава Берута, одного з найбільш послідовних провідни­ків сталінізму в Польщі, було обрано 1947 р. президентом Польсь­кої Республіки і головою Державної ради.

У грудні 1948 р. створено нову комуністичну партію — Поль­ську об'єднану робітничу партію (ПОРП), в якій переважало просталінське керівництво.

Б) Кризи 50—80-х рр.

До 1956 р. в країні сформувалася командно-адміністративна система управління економікою. Диктаторський режим Б.Беру­та призвів до посилення беззаконня, корупції, зловживань вла­дою. Погіршувалися умови праці трудящих, різко зменшилася заробітна платня за зростання споживчих цін. Це викликало невдоволення владою, дедалі настійливіше у різних прошарках населення лунали вимоги демократизації польського суспільства.

Драматичні події стались у м. Познань. 28 червня 1956 р. спалахнув страйк на заводі Цигельського, робітники висунули вимоги економічного характеру, підтримані й іншими підприєм­ствами Познані. Одначе згодом події вийшли за межі економіч­ного страйку. Робітники роззброїли охорону в'язниці, заволоді­ли зброєю, атакували приміщення суду, прокуратури, воєводсь­кого управління державної безпеки. Політбюро ЦК ПОРП винес­ло рішення про застосування військ. Влада вчинила у місті кри­ваву бойню. Загинули 55 осіб, вмерли від поранень ще 19, пора­нення й каліцтва дістали 575.

На тлі познанської бойні різко погіршилося загальне політичне становище у країні. 21 жовтня 1956 р. В.Гомулку, давнього опонен­та Б.Берута, було обрано першим секретарем ЦК ПОРП. Його повернення до влади зі схваленням зустріли сотні тисяч поляків. Польща до певної міри позбувалася опікування Москви. Кремлівсь­кі лідери не ризикнули чинити опір настроям більшості.

Нова влада припинила репресії у країні; швидкими темпами почали розвиватися легка і харчова промисловості, торгівля, сфера послуг. Було припинено насильницьку колективізацію, до 85% землі залишилось у приватній власності. Відбувалася лібера­лізація в культурі та духовному житті. Уряд прагнув нормалізу­вати відносини з церквою.

Однак у 60-ті рр. знову посилилися застійні явища в економі­ці, прогресивні реформи загальмувались. Соціалізм не приніс народові благ, що виголошувались, виникли перші ознаки кризи.

Потужний вибух громадського невдоволення стався після оголошення 12 грудня 1970 р. рішення про підвищення цін на основні продовольчі товари. На суднобудівних підприємствах Гданська, Гдині, Щецина розпочалися страйки, під час яких ро­бітники Гданська організували демонстрацію до місцевого комі­тету ПОРП з вимогою скасувати рішення про підвищення цін. Робітників підтримало студентство, одначе влада, застосувавши сили регулярних військ і міліції, придушила виступ страйкарів.

Трагічний підсумок подій на Балтійському узбережжі —- 44 за­гиблих і понад 1 тис. поранених. Ці події викликали загальне заворушення у країні. В.Гомулка і Ю.Циранкевич мусили піти у відставку. Першим секретарем ЦК ПОРП було обрано Е.Герека.

Е. Герек зумів дещо стабілізувати становище у країні. Поліп­шилось економічне становище, збільшилися заробітна платня, соціальні виплати. Але це піднесення тривало недовго.

У другій половині 70-х рр. соціально-економічне становище Польщі різко погіршилося внаслідок впливу зовнішніх і внутріш­ніх факторів. Зокрема, загальносвітова економічна криза середи­ни 70-х рр. негативно вплинула на економіку країни. В умовах зростаючої соціальної напруженості почали оформлюватись опо­зиційні сили. З обранням 1978 р. папою римським краківського архієпископа Кароля Войтили (Іоанна-Павла ІІ) різко зріс вплив католицької церкви, яка негативно ставилася до політики ПОРП.

Через постійне зниження життєвого рівня у липні—серпні 1980 р. розпочалися страйки, центром яких знову стали міста Бал­тійського узбережжя — Гданськ, Гдиня, Щецин. Уряд змушений був піти на переговори і підписати угоди зі страйковими коміте­тами. Влада дала згоду на створення незалежних профспілок. Вони мали стати альтернативою офіційним професійним об'єд­нанням, у яких великий вплив мала ПОРП.

В) Створення "Солідарності".

На хвилі страйкового руху в Гданську виникла незалежна профспілка "Солідарність", яку очолив один із керівників страйкового комітету електрик суднобудівного підприємства Лех Валенса.

Протягом короткого часу "Солідарність" перетворилася на масовий рух, в якому брали участь мільйони людей, у тому числі й члени ПОРП. Цей рух став виявом загальнонаціонального протесту проти політичної системи. "Солідарність" перетворила­ся на центр, довкола якого згрупувались усі демократичні сили Польщі.

Боротьба між ПОРП і "Солідарністю" досягла апогею у верес­ні 1981 р., коли Л.Валенсу обрали лідером незалежної профспіл­ки на загальнонаціональній конференції. У московського керів­ництва залишився останній надійний захисник "засад соціалізму в Польщі" — Войцех Ярузельський. 18 жовтня 1981 р. він засту­пив на посаді лідера ПОРП С.Каню, який втратив контроль над ситуацією. Обіймаючи також посаду голови уряду та міністра оборони, В.Ярузельський сконцентрував у своїх руках всю пов­ноту влади в країні.

У ніч проти 13 грудня 1981 р. Ярузельський створив "Війсь­кову раду національного спасіння", а Державна рада оголоси­ла воєнний стан у країні. Було заборонено збори, мітинги, страй­ки, закрито кордони країни, заарештовано керівників "Солідар­ності" на чолі з Л.Валенсою, а також "Комітету робітничої Оборони".

Воєнний стан було знято 1983 р. Влітку того ж року до країни прибув із візитом Іоанн-Павло II. Уряд навіть дозволив Л.Валенсі зустрітися з ним. Приїзд папи римського пожвавив національно-демократичний рух у країні. Одначе власті не збиралися йти на компроміс. Деяке пожвавлення економіки, скасування карткової системи не супроводжувалися навіть спробою проведення реформ. Політична нестабільність зберігалася.

Г) "Круглий стіл" 1989 р„ і встановлення демократичного ладу.

Лютий—квітень 1989 р. стали поворотними в історії Польщі. В цей час відбулося засідання "круглого столу", де з одного боку в дискусіях узяли участь ПОРП та її прибічники, а з іншого — опозиція і католицькі кола. Було досягнуто угоди про визнання за опозицією права на відкриту діяльність, легалізацію "Солідар­ності", про реформу парламенту і виборчого закону.

Вибори у червні 1989 р. до сейму та в сенат продемонструва­ли глибоке неприйняття польськими громадянами комуністичної системи. Із 100 місць у сенаті "Солідарність" здобула 99. І хоча у другому турі активність виборців знизилася, загальна поразка ПОРП стала неминучою. У січні 1990 р. ПОРП було перетворено на Соціал-демократію Республіки Польща (СДРП), яка стала на позиції парламентської демократії та ринкової економіки. В її лавах залишилося лише 50 тис. членів.

9 грудня 1990 р. на президентських виборах переміг лауреат Нобелівської премії Лех Валенса.

Д) Економічні реформи.

Перед урядом "Солідарності" на чолі з Т.Мазовецьким сто­яли дуже складні економічні проблеми, успадковані від колиш­ньої системи. Уряд запропонував програму кардинальної реор­ганізації економіки, яка базувалася на швидкому переході до ринкової економіки, зміцненні фінансової системи, рівності всіх форм власності та умов їх розвитку.

Нова економічна політика, що здійснювалась під керівницт­вом міністра фінансів Лешека Бальцеровича, дістала назву "шо­кової терапії". Було ліквідовано державний контроль над ціна­ми, розпочалася приватизація державної власності, в економіку почали залучати іноземний капітал. Ці заходи привели до стабі­лізації ринку: магазини наповнювалися різноманітними товара­ми, зникло поняття дефіциту, злотий став конвертованим. Пере­будова економіки стикалася з серйозними труднощами: впав життєвий рівень населення, виникло масове безробіття (на початку 1992 р. — 2 млн.). Слабка соціальна захищеність трудящих при­звела до акцій протесту. Чимало людей розгубилося, втратило життєві орієнтири. Особливо погіршилося становище робітників текстильної промисловості, розташованої навколо Лодзі, а та­кож вугільної та металургійної на півдні країни.

Рівень життя сільських жителів, які становили 1993 р. близько третини економічно активного населення, знизився на 30—40%, тобто набагато більше, ніж у інших соціальних прошарків.

І, все ж таки, незважаючи на досить похмуру загальну карти­ну, Польща рухалась уперед. Вона була першою з країн Східної Європи, яка до 1993 р. вийшла зі спаду.

Серед факторів зростання польської економіки у другій поло­вині 90-х рр. слід визначити активізацію інвестиційної діяльності та зовнішньої торгівлі, пов'язану з економічним пожвавленням і сприятливою кон'юнктурою на ринках розвинених країн. У 90-ті рр. Польща твердо стала на рейки ринкових перетворень і досяг­ла на цьому шляху певних успіхів. Близько 60% ВНП Польщі створюється у приватному секторі.

З 1995 р. новим президентом Польщі є А.Квасневський, лідер СДРП, переобраний на новий термін 2000 р. Парла­ментську більшість після виборів 2001 р. теж складають соці­ал-демократи.

Нове керівництво Польщі не бачить альтернативи ринковій економіці, одначе прагне посилити соціальний захист трудящих.

1 травня 2004 р. Польща вступила до Європейського Союзу.

Е) Відносини України та Польщі.

Польща та Україна — дружні сусідні держави, стратегічні партнери, які мають гарні політичні, економічні, торговельні від­носини.

Польща першою з держав світу визнала незалежність Украї­ни і встановила з нею дипломатичні зносини. Регулярним став обмін державними візитами. У 1992 р. між Україною та Поль­щею було укладено Угоду про добросусідство, дружні відносини та співпрацю.

3. ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНА, ЧЕСЬКА та СЛОВАЦЬКА РЕСПУБЛІКИ.

А) Встановлення комуністичного режиму після другої світової війни.

Територію Чехо-Словаччини було звільнено від нацистських окупантів радянськими військами у 1945 р.

Відновлена після завершення другої світової війни Чєхо-Словацька Республіка (ЧСР) з'явилася на мапах у дещо змінених кор­донах. Закарпатська Україна за узгодженням між СРСР та ЧСР від 29 червня 1945 р. була возз'єднана з УРСР. Внаслідок терито­ріальних змін, воєнних утрат і проведеного на основі рішень Потсдамської конференції виселення німців, які надавали підтрим­ку окупантам (близько 3 млн. осіб), населення ЧСР з 1938 р. до 1946 р. скоротилося з 15,3 до 12,1 млн. душ. На відміну від дово­єнної Чехо-Словаччини, ЧСР стала переважно двонаціональною державою чехів і словаків, які разом складали 95% її населення. Обидві частини країни, як і перше, різнилися за рівнем соціаль­но-економічного розвитку. Чеські землі визначалися розвиненою промисловістю та інтенсивним сільським господарством. Словач­чина була переважно аграрною областю з невисокою концентра­цією промислового виробництва.

У першому уряді Національного фронту чехів і словаків за комуністами було закріплено лише 8 із 25 посад. А от президент Е.Бенеш мав великі права і законодавчі повноваження, велику свободу дій.

Після виборів до Національних законодавчих зборів, що від­булись у травні 1946 р., новий уряд ЧСР очолив голова КПЧ Клемент Готвальд.

У Словаччині перемогу на виборах одержали представники Словацької демократичної партії (СлДП), одначе комуністи зви­нуватили їх у прагненні відокремити Словаччину від ЧСР, себто у "державній зраді". Після розправи над лідерами СлДП компар­тія Словаччини контролювала становище в країні.

Незважаючи на активність комуністів, підтримку їх із Моск­ви, уряд Чехо-Словаччини в 1946-1948 рр. був коаліційним, і можливості для демократичного розвитку країни зберігалися. Проте вже 1947 р. в уряді виникли серйозні розбіжності після того, як СРСР відмовився дати згоду на участь делегації ЧЄР у Паризькій конференції, присвяченій планові Маршалла. 20 лю­того 1948 р. 12 із 26 міністрів, які репрезентували національних соціалістів, демократів, Народну партію, подали президентові прохання про відставку. Вони сподівалися, що їхня відставка приведе до падіння уряду К. Готвальда і призначення нових ви­борів, Але комуністи 25 лютого сформувала уряд, який майже повністю складався з членів КПЧ та їхніх прибічників. У Брати­славі ввечері 25 лютого було створено Центральний комітет дії Словацького національного фронту.

Празький переворот 1948 р. знаменував установлення кому­ністичного режиму в країні на чолі з К.Готвальдом. Президент Е.Бенеш, літня і хвора людина, не зміг чинити опору і пішов у відставку.

14 червня 1948 р. президентом республіки було обрано лідера КПЧ К.Готвальда. Новий уряд очолив комуніст А. Запотоцький.

Зберігши подобу багатопартійної системи, КПЧ практично повністю визначала розвиток країни.

Новий режим придушував будь-які спроби опору, інакомис­лення. Проте в економічній площині Чехо-Словаччина в 50-х рр. розвивалася досить успішно. Дався взнаки той промисловий потенціал, що його держава мала ще з довоєнних часів, висока кваліфікація чеських робітників, досить значна допомога СРСР.

Економічні успіхи (національний прибуток 1960 р. виріс про­ти 1948 р. удвічі) дозволили комуністам констатувати, що у Чехо-Словаччині збудовано "основи соціалізму", а конституція 1960 р. закріпила цей факт у своїх статтях Країна дістала нову назву — Чехо-Словацьха Соціалістична Республіка (ЧССР). КПЧ було законодавчо забезпечено привілейоване становище. Керівником країни в той період був А.Новотний.

У 60-ті рр. темпи економічного розвитку значно знизилися, було вичерпано можливості екстенсивного розвитку промисло­вості, процвітали корупція та зловживання владою, обростала привілеями партійна й державна бюрократія Суспільство з де­мократичними традиціями не приймало авторитарного, майже диктаторського стилю керівництва А.Новотного. У січні 1968 р. його звільнили з посади першого секретаря ЦК партії. Новим лідером партії було обрано А.Дубчека.

Б) Події 1968 р.

Нове керівництво Чехо-Словаччини на чолі з А.Дубчеком стало на шлях реформування системи. Вони заходилися будувати "соціалізм із людським обличчям", намагаючись поєднати заса­ди соціалістичного суспільства з ринковою економікою, плюра­лізмом, демократією. Пропонувалося скоротити державний апа­рат, реформувати господарчий механізм і відокремити його від політичних і державних органів.

Велику роль у пропаганді цих ідей відіграли засоби масової інформації, які діяли в країні відносно вільно. Лібералізація в суспільному житті проявилась у виникненні нових політичних організацій, активізації демократичних партій, які звільнялися від жорсткого контролю КПЧ.

Керівництво КПРС і компартій східноєвропейських країн до змін у Чехо-Словаччині ставилися різко негативно. Після публі­кації програмного документа чехо-словацьких радикалів "Дві тисячі слів" кремлівське керівництво почало схилятися до ради­кальних заходів.

У ніч проти 21 серпня 1968 р. війська країн Варшавського договору увійшли до Чехо-Словаччини. Окупацію країни здійс­нювали 124 тис. військовослужбовців, 500 танків, було захоплено найважливіші стратегічні пункти, роззброєно міліцію. А.Дубчек і ряд членів ЦК КПЧ були заарештовані органами безпеки СРСР і відпроваджені до Москви.

Наприкінці серпня до Москви "запросили" чехо-словацьку делегацію на чолі з президентом Л.Свободою. 27 серпня у Моск­ві та Празі за підсумками переговорів було опубліковано комю­ніке, в якому йшлося про досягнення домовленості щодо найскорішої нормалізації становища в ЧССР, визначено умови перебу­вання радянських військ у країні. Війська НДР, Болгарії, Угор­щини, Польщі залишали країну.

У квітні 1969 р. до влади у Празі стало промосковське керів­ництво. Першим секретарем ЦК КПЧ замість Дубчека обрали Г.Гусака, який згодом став і президентом країни.

Тільки після. 1985 р. керівництво СРСР, а потім Росії засудило інтервенцію радянських військ до Чехо-Словаччини як найбрутальніше порушення норм міжнародного права ї втручання у внут­рішні справи суверенної держави.

В) "Оксамитова" революція 1989 р., відновлення демократичного ладу.

У 70—80-ті рр., після розгрому "Празької весни", в країні поглиблювалися економічні проблеми. Уповільнилося зростання виробництва, не відбувалася модернізація підприємств, вироб­лювана продукція не витримувала конкуренції із західною. У країні придушувалося будь-яке інакомислення.

Наступ реакції викликав до життя дисидентський рух. Група діячів науки і культури 1 вересня 1977 р., спираючись на Декла­рацію прав людини, виступила з відозвою, в якій розкрила основ­ний зміст вимог і головні напрями демократизації суспільства. Документ дістав назву "Хартія-77"; його підписали 242 особи, які брали активну участь у реформістському русі 60-х рр.

Авторитарна система в Чехо-Словаччині жорстоко переслі­дувала дисидентів, спрямувавши на них зливу офіційної критики та розправ. 18 листопада 1989 р. за ініціативою "Хартії-77" було створено Громадянський форум (ГФ) — патріотичний, де­мократичний фронт, який об'єднав противників комуністичного режиму. У Словаччині також було створено демократичну орга­нізацію "Громадськість проти насильства" (ГПН). Маніфестанти вимагали, щоби КПЧ відмовилася від керівної ролі у країні й покарала винуватців репресій. Революція, що почалася, відбува­лася мирно. Студенти, а також робітники й інтелігенція, що їх підтримували, не захоплювали будівель та об'єктів КПЧ, уника­ли сутичок. Тому події листопада 1989 р. дістали назву "ніжної", або "оксамитової", революції. Наприкінці листопада федераль­ний парламент скасував статтю конституції, що затверджувала керівну роль КПЧ у країні. 29 грудня 1989 р. Федеральні збори обрали лідера опозиції Вацлава Гавела президентом країни.

Головою Федеральних зборів обрали А.Дубчека, лідера "Пра­зької весни". Нове керівництво було сформовано на коаліційній основі. На виборах до Федеральних зборів переконливу перемо­гу здобули ГФ і ГПН — найвпливовіші сили країни. Держава дістала назву Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). У 1991 р. завершилося виведення з території Чехо-Словаччини військ колишньої Радянської армії.

У 1990 р. уряд розпочав економічні реформи. У Чехо-Словаччині реформаторський курс провадився найбільш кардинально і послідовно.

"Батьком" реформи був міністр фінансів Вацлав Клаус. Вона базувалася на роздержавленні та приватизації, забезпеченні конвертованості крони, вільному ціноутворенні. Уряд домігся збалан­сованості державного бюджету і приборкання інфляції. Життє­вий рівень населення у складний перехідний період був одним із найвищих у Східній Європі.

Д) Утворення незалежних Чеської та Словацької республік. їхні відносини з Україною.

В основі процесу розпаду федерації лежали різний рівень еко­номічного розвитку, різні історичні долі народів, утиски Словач­чини в тоталітарній державі, хоча при цьому й зберігалося поважне ставлення двох народів один до одного.

Формальним приводом до розпаду Чехо-Словаччини стали результати парламентських виборів 5—6 липня 1992 р. У Чеській Республіці найбільшу кількість голосів виборців здобула Громад­ська демократична партія (ГДП); очолювана В.Клаусом. У Сло­ваччині 37,2% виборців підтримали Рух за демократичну Сло­ваччину (РДС) В.Меч'яра.

Одразу ж після підбиття підсумків виборів з ініціативи ГДП відбулися переговори В.Клауса і В.Меч'яра. Обидва згодом сформували та очолили уряди відповідно Чехії та Словаччини. Робочі зустрічі завершилися 23 липня 1992 р. підписанням полі­тичної угоди між ГДП та РДС. В угоді обидва прем'єри вислови­лись за цивілізований, культурний процес розділу федерації.

Відповідно до пропорції населення (2:1) напрочуд мирно були розділені майно, фінанси, інші цінності. 25 листопада 1992 р. Федеральні збори ухвалили конституційний закон про розділен­ня Чехо-Словацької федерації.

Чехо-Словаччина як єдина держава припинила існування 31 грудня 1992 р. У новий 1993 р. увійшли дві нові самостійні держави — Чехія і Словаччина.

Президентом Чеської Республіки став Вацлав Гавел. Уряд очолив Вацлав Клаус. Населення становило 10,3 млн. душ.

Нинішнє становище Чехії характеризується політичною ста­більністю, розвиненою промисловістю, готовністю інтегруватись у світове співтовариство.

У 1997 р. на саміті в Мадриді керівники країн НАТО винесли рішення про членство Чехії в цьому альянсі. Це сталось у березні 1999 р. Економічні успіхи дозволили Чеській Республіці увійти до "клубу багатих", як називають Організацію економічного спів­робітництва і розвитку, що об'єднує найбільш розвинені країни світу.

1 травня 2004 р. Чехія та Словаччина вступили до ЄС.

Лекція 2

1. УГОРЩИНА.

А) Встановлення комуністичного режиму.

Оскільки Угорщина в період Другої світової війни була сою­зницею Німеччини, у вересні 1944 р. на територію Угорщини, переслідуючи гітлерівські війська, вступила Радянська армія.

2 грудня 1944 р. у м. Сегед було створено Угорський національний фронт незалежності (УНФН). До нього входили представники Угорської комуністичної партії (УКП), а також інших партій, серед яких була і партія дрібних сільських господарів (ПДСГ). Політрада УНФН призначила прем'єр-міністром коаліційного уряду генерала Міклоша.

20 січня 1945 р. уряд Б.Міклоша підписав угоду про перемир'я з                СРСР, США, Великою Британією, оголосивши війну Німеччині, а 4 квітня Червона армія завершила визволення Угорщини. Таким чином, влада УНФН і його уряду поширилася на всю країну.

На виборах до Національних зборів 4 листопада 1945 р. УКП отримала лише 17% усіх голосів і змогла делегувати до парламен­ту тільки 70 представників. Беззастережну перемогу здобула ПДСГ, що надало їй право на 245 мандатів. Новий парламент 1 лютого 1946 р. проголосив Угорщину республікою.

Уряд лідера ПДСГ Ференца Надя прагнув демократизувати державний і суспільний устрій. Лідери ПДСГ виступили проти революційних і насильницьких методів боротьби, захищали при­ватну власність, обстоювали демократичні принципи, а УКП бо­ролася за "народну демократію" як своєрідну форму диктатури пролетаріату. Протистояння УКП та ПДСГ стало неминучим. Керівництво УКП інспірувало змову з боку ПДСГ проти "народ­но-демократичного ладу". Лідерів ПДСГ звинуватили у підготовці воєнного путчу. Прем'єр-міністр Ф. Надь змушений був залиши­тися у Швейцарії, де він знаходився на відпочинку, інші керівни­ки партії покинули країну. ПДСГ виявилася дискредитованою, в її керівництві взяли гору політики лівої орієнтації, близькі до ко­муністів.

Після "об'єднання" комуністів і соціал-демократів УКП і СДП було створено нову Угорську партію трудящих (УПТ), яка буду­вала свою діяльність на марксистсько-ленінських засадах.

У виборах до Державних зборів у травні 1949 р. могли брати участь тільки схвалені комуністами кандидати. Вони дістали 95% голосів. 18 серпня 1949 р. було ухвалено нову конституцію Угор­щини. Відтоді офіційно країну називали Угорською Народною Республікою (УНР). Отже, внаслідок політичних маніпуляцій, розправляючись із конкурентами і спираючись на всебічну допо­могу і підтримку кремлівського керівництва, перед яким бук­вально плазував генеральний секретар УПТ М.Ракоші, комуні­сти на 1949 р. встановили повний контроль у країні.

У перші роки свого правління М.Ракоші створив жорстокий режим культу особи, переслідував опонентів, застосовував тор­тури, репресії, розстріли.

Після смерті Сталіна Москва в цілому зрозуміла необхідність демократизації Угорщини, виправлення хиб режиму Ракоші. На посаду прем'єр-міністра з Кремля було рекомендовано Імре Надя, головного критика курсу Ракоші.

Надь рішуче засудив проведення насильницької колективіза­ції, його уряд зменшив податки та обов'язкові поставки сільсько­господарської продукції, планував перерозподіл капіталовкладень із важкої промисловості у виробництво товарів споживання.

Симпатії суспільства були на його боці. Але у боротьбі з таким досвідченим супротивником, як Ракоші, Надь програв: 1955 р. його виключили з партії.

Однак ім'я Ракоші викликало загальну ненависть.

Наступного року Ракоші було відправлено у відставку.

Б) Революція 1956 р.

Під впливом ідей XX з'їзду КПРС в Угорщині, як і в інших країнах Східної Європи, пожвавився національно-демократичний рух. Населення вимагало негайно реабілітувати безвинно засу­джених і страчених політичних і громадських діячів, відставки наступника М.Ракоші сталініста Е.Гере.

Події у Польщі стали каталізатором суспільного вибуху в Угорщині.

23 жовтня 1956 р. понад 50 тис. осіб зібралися біля будинку польського посольства, студенти вимагали припинення беззакон­ня й культу особи. Підрозділи служби безпеки відкрили вогонь по демонстрантах. Ці події стали прологом народно-демокра­тичної революції в Угорщині.

Непередбачуваність наслідків випадання однієї країни з ра­дянського блоку штовхала СРСР на надзвичайні заходи. Попер­вах урядові І. Надя, який доступився до влади в ніч проти 24 жовтня, у Москві довіряли і радилися з ним. На світанку 24 жовтня до Будапешта "на усне прохання" угорських керівни­ків було введено радянські війська.

Одначе 28 жовтня Надь висунув вимогу вивести радянські війська з Будапешта і країни в цілому.

1 листопада 1956 р. І.Надь сформував коаліційний уряд, Новий уряд проголосив нейтралітет Угорщини і вихід її з Вар­шавського договору, висловив намір припинити орієнтацію на СРСР і розпочати великомасштабне економічне співробітництво з західними країнами. Замість комуністичних адміністрацій створювалися нові органи влади — ради. Оголошувалася амністія для політичних в'язнів, УПТ розпускалася. У Москві вирішили лінію співробітництва переглянути на користь суто воєнного вирішення угорської кризи, зміни уряду. Замість УПТ створювалася нова партія — Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП), яку очолив Янош Кадар. На нього радянські керівники поклали завдання відновлення комуністичного правління в Угорщині після завершення воєнної операції. На військовому літаку Кадара вивезли до СРСР, де він залишався до 4 листопада —початку штурму радянськими дивізіями Будапешта. Того Дня група політичних діячів на чолі з Я.Кадаром створила Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд для "розгрому контрреволюції та відродження соціалізму у країні".

На світанку 4 листопада радянські війська за наказом марша­ла Конєва розпочали виконання поставленого завдання — "до­помогти зламати опір заколотників у Будапешті, відновити законну владу і порядок у країні".

Люди, які домоглися демократичних свобод, стали на захист своїх завоювань, пролилася кров. Унаслідок бойових дій в листо­паді 1956 р. — січні 1957 р. тільки в Будапешті загинули 1188 мешканців, іще 200 — в інших містах країни. Серед радянських військ утрати склали 720 вояків загиблими і такими, що пропали безвісти. Є достовірні дані, що військові чекісти розстріляли кіль­касот вояків Радянської армії, які відмовилися стріляти в повста­лих угорців.

Події в Угорщині 1956 р. стали наслідком кризи сталінської моделі соціалізму.

В) Режим Я. Кадара.

Я. Кадар та члени його уряду з м. Сольнок (де він був сфор­мований) 7 листопада переїхали до Будапешта і негайно склали присягу голові президії УНР Т.Добі. Так було вирішено пробле­му легітимності. У країні Кадар та його прихильники мали міні­мальну підтримку. Розпочався складний період відновлення нор­мального життя, завоювання підтримки населення.

Вирішальне значення в цей період мали особисті якості керів­ника.

Я.Кадар, залишаючись, звісно, прихильником марксизму, але не будучи догматиком і доктринером, обрав шлях національної злагоди, компромісів і поступових реформ, чим суттєво відрізняв­ся від інших керівників країн Східної Європи. Він уважав, що самі тільки комуністи неспроможні побудувати нове суспільство. Йому належить знаменитий вислів: "Хто не проти нас, той з нами". "Це кредо допомогло згуртувати суспільство на базі націо­нальної злагоди.

Задуми реформи з'явилися ще 1958 р., вже тоді стало зрозумі­ло, що етап екстенсивного розвитку економіки закінчився. Реалі­зація реформ стала можливою в 1966—1968 рр. До розроблення реформи було залучено найкращі сили, вивчено світовий досвід, для подолання труднощів першого етапу створено матеріальні резерви. Одначе реформи в Угорщині виявили й інше: відсутність приват­ної власності й ринкових відносин у повному обсязі роблять будь-які спроби реформування соціалістичної економіки безперспек­тивними. Ця обставина була підтверджена кризою економіки у 80-х рр. і привела до демократичної революції в країні.

Г)  Революційні перетворення 1988—1990 рр.

Криза, яка особливо гостро позначилася наприкінці 80-х рр., зумовила необхідність змін у країні.

На конференції УСРП у травні. 1988 р. діяльність керівництва партії зазнала гострої критики. Розуміючи ситуацію, а також зважаючи на вік, Я.Кадар подав у відставку. Його наступником на посаді генерального секретаря ЦК УСРП став К.Гросс. Кон­ференція ухвалила програму стабілізації економіки і скорочення зовнішньої заборгованості. У країні поширювалася гласність, почали виникати нові партії, групи, рухи.

Поновили свою діяльність старі політичні партії, було ство­рено нові — Угорський демократичний форум (УДФ), Союз віль­них демократів (СВД) та ін.

Влітку 1989 р. розпочалися переговори між УСРП, громадсь­кими організаціями та опозиційними партіями, об'єднаними у "круглий стіл" (УДФ, СВД). Було досягнуто домовленості про те, що парламентська система має спиратися на багатопартій­ність. УСРП припиняла діяльність своїх організацій в армії та правоохоронних органах. Частина майна УСРП передавалася для фінансування діяльності інших партій.

Відбулося реформування самої УСРП: замість старої партії, що дотримувалася комуністичної ідеології, виникла Угорська соціалістична партія (УСП), яка відкидала диктатуру пролетарі­ату і виступала за соціально спрямовану ринкову економіку з різноманітними формами власності.

У 1989 р. було прийнято низку демократичних законів: про право громадян на створення об'єднань та асоціацій, про прове­дення мітингів і зборів, про референдум, про президента респуб­ліки і вибори. У день початку народної революції — 23 жовтня 1989 р. — Державні збори Угорщини ухвалили поправки до конституції країни. Віднині держава стала називатися Угорською Республікою, на чолі якої стоїть президент, обираний парламентом.

25 березня 1990 р. в Угорщині вперше за 45 років відбулися вільні парламентські вибори.

Перемогу на виборах здобув УДФ — правоцентристське об'­єднання. В економіці УДФ обстоював ідею створення ринкової економіки з урахуванням національної специфіки і традицій го­сподарювання, відкидаючи сліпе копіювання "західної моделі". Уряд очолив лідер партії Йожеф Анталл. Президентом Угорщи­ни було обрано лідера ліберального об'єднання Союзу вільних демократів (СВД) професора Арпада Генца. У 1995 р. його знову було обрано президентом країни.

Ліквідація наслідків сталінської моделі соціалізму і перехід до ринкової економіки в 1988—1990 рр. відбувалися з великими труднощами. Але у той період було закладено підвалини розвит­ку нової демократичної Угорщини.

Д) Сучасне становище.

Протягом останніх років в Угорщині прискорився процес створення підмурівків ринкової економіки — малої приватизації, роздержавлення у сфері промислового виробництва, що зумовило перехід значної частини населення у приватний сектор. Але в умовах радикальної ринкової реформи прискорився також про­цес падіння виробництва, почастішали випадки банкрутства під­приємств, що призвело до збільшення кількості безробітних і падіння реального життєвого рівня населення на 10%.

На парламентських виборах у травні 1994 р. УДФ зазнав по­разки. На перше місце вийшла УСП. її лідер Дюла Горн сформу­вав уряд, проте економічний курс уряду не зазнав істотних змін.

У програмі уряду, ухваленій у березні 1995 р., було передба­чено низку непопулярних заходів: скорочення державних витрат, зокрема на соціальні потреби тощо. Незважаючи на хвилю про­тестів, уряд заявив, що країна за нинішнього рівня розвитку не в змозі витрачати 27% ВНП на соціальне забезпечення.

До 1995 р. внаслідок приватизації, що провадилася з 1990 р., в розпорядженні держави залишилось 50% промислових об'єктів. Уряд Д. Горна продовжував приватизацію в наступні роки. До рук приватних власників перейшов навіть енергетичний сектор, що викликало гостру критику з боку опозиції. Одначе уряд Д. Гор­на та його наступники не бачать альтернативи курсу на розви­ток ринкової економіки.

Зміна суспільно-політичного режиму в Угорщині зумовила також і значну переорієнтацію її зовнішньої політики. Посилила­ся тенденція до розвитку інтеграційних зв'язків із західноєвро­пейськими державами та їхніми політичними й економічними об'єднаннями. На новий рівень вийшло співробітництво Угорщи­ни як асоційованого члена з Європейським Союзом, а також із НАТО. У липні 1997 р. Угорщина отримала офіційне запрошення до Північноатлантичного союзу і з 1999 р. стала його членом.

Активно розвиваються двосторонні відносини — передовсім із Австрією, Німеччиною, США. Налагоджуються політичні, дипломатичні та економічні Зв'язки з Україною.

1 травня 2004 р. Угорщина вступила до ЄС.

У цілому, незважаючи на труднощі перехідного періоду, Угор­щина залишається однією з найстабільніших країн Східної Європи.

2. РУМУНІЯ.

А) Ліквідація монархи, встановлення комуністичного режиму після війни

Румунія, як і Угорщина, була союзницею Німеччини під час другої світової війни.

23 серпня 1944 р. в Румунії розпочалось антифашистське по­встання. Того дня король Мігай І, попередньо домовившись із діючими нелегально антифашистськими партіями, заарештував главу фашистського уряду маршала Антонеску і сформував ан­тифашистський коаліційний уряд. Наступного дня новий уряд оголосив війну Німеччині. 31 серпня 1944 р. радянські війська разом із 1-ю румунською добровольчою дивізією ім. Тудора Владіміреску увійшли до визволеного румунськими патріотами Бухареста. 12 вересня Румунія підписала перемир'я з СРСР та країнами антигітлерівської коаліції. Через місяць організаційно оформився Національно-демократичний фронт (НДФ), куди увійшли комуністи, соціал-демократи, "Фронт землеробів" та ін.

6 березня 1945 р. на базі НДФ було створено уряд на чолі з лідером "Фронту землеробів" П.Гроза. Проведено чимало пере­творень, у тому числі — аграрну реформу.

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Мігай І, опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів мусив 30 грудня 1947 р. зректися престолу. Країну було проголо­шено Румунською Народною Республікою,

Комуністи, відчуваючи підтримку СРСР, рвалися до влади.

У лютому 1948 р, соціал-демократи були буквально поглину­ті комуністами. Створена на базі об'єднання двох партій Румун­ська робітнича партія (РРП) міцно стояла на засадах марксизму-ленінізму. Лідером партії був Г.Георгіу-Деж.

РРП очолила широке політичне об'єднання — Фронт на­родної демократії (ФНД). З 1948 р. до кінця 1989 р. в Румунії існувала однопартійна система, всі інші партії було фактично заборонено. Компартія, зосередивши в своїх руках усю повно­ту влади і розправившись з опозицією, проголосила будівниц­тво в країні соціалістичного суспільства. У червні 1948 р. було здійснено націоналізацію основних засобів виробництва, влас­ників великих підприємств позбавили їхнього майна, піддали репресіям. Розпочалося насильницьке кооперування сільського господарства.

Від початку 50-х рр. у Румунії, як і в більшості східноєвропей­ських країн, було взято курс на розвиток важкої промисловості, що відбувався на екстенсивній основі, переважно за рахунок пе­реливання коштів із сільського господарства. За "випробуваною" сталінською схемою до 1962 р. було завершено суцільну колекти­візацію.

Б) Правління Н. Чаушеску.

Після смерті у березні 1965 р. Г.Георгіу-Дежа першим секре­тарем ЦК РКП (в липні 1965 р. партію перейменовано на Румунсь­ку комуністичну партію) було обрано Ніколає Чаушеску.

Наприкінці 60-х рр. новий лідер Румунії накинувся з нападка­ми на свого колишнього вчителя Георгіу-Дежа.

Він критикував минулі помилки Дежа, провадив косметичні заходи з лібералізації в царині економіки і культури, спекулював на питаннях незалежності й суверенітету, намагався грати на національних почуттях румун, закликаючи створити квітучу державу, незалежну у зовнішній політиці від Радянського Союзу, країн Варшавського договору. Цими закликами Чаушеску завоював симпатії всередині країни і на Заході. Румунського диктатора намагалися використати як противагу Москві, представити його політику як курс, відмінний від курсу інших країн Варшавського договору.

Однак уже через кілька років багатьом стало зрозуміло, що під галасливими гаслами захисту незалежності Румунії провади­лася боротьба за утвердження диктатури, що під приводом бо­ротьби проти зовнішнього ворога було придушено останні паго­ни демократії, у країні запанувала тоталітарна система.

Для захисту свого режиму Чаушеску створив потужний апа­рат репресій і всеосяжного контролю за думками і повсякденни­ми діями людей. Будь-які виявлення опозиційних настроїв, неба­жаного вільнодумства придушувались у зародку.

Захопивши командні посади у партії й державі, Чаушеску чимраз більше спирався на своїх близьких і далеких родичів. Вони обіймали високі посади в партії, армії, профспілках, держплані, засобах інформації. Недаремно в народі казали, що країною править клан Чаушеску, що складається з 40 душ. Головним і єдиним радником Чаушеску в усіх державних і партійних спра­вах була його дружина Єлена Чаушеску.

В) Революція 1989 р., крах тоталітарного режиму.

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режимові надійшли з Трансільванії, де у великому промисловому центрі м. Тімішоара влада застосувала репресії проти реформаторського пастора Л.Текеша (угорця за національністю). Ці дії викликали виступи прочан його храму, до яких приєдналися жителі міста. Ввечері 16 грудня 1989 р. на центральній площі зібралося кілька тисяч осіб, які вимагали проведення демократичних реформ, лу­нали гасла "Геть Чаушеску!".

Під час кривавих подій 16—17 грудня у Тимішоарі було вби­то понад 100 осіб та більш як 200 поранено.

Трагедія збурила всю країну. Скрізь розпочалися страйки, очолені лідерами Румунського демократичного фронту. Чаушес-ку негайно припинив свій візит до Ірану. Повернувшись до кра­їни, диктатор спробував виступити перед багатолюдною маніфе­стацією на Палацовій площі у Бухаресті. Зустрінутий свистом і градом каміння, він звелів відкрити вогонь по тих, що зібралися. Розстрілом керував його брат Ніколає Андруце — генерал-лей­тенант, який особисто стріляв у натовп.

Того ж дня, 22 грудня, диктаторське подружжя крізь підзем­ний перехід дісталося з президентського (колишнього королівсь­кого) палацу до будинку ЦК і втекло зі столиці на гелікоптері, що чергував на даху. Після цього професор Бухарестського по­літехнічного інституту Петру Роман (згодом прем'єр-міністр), який знаходився серед демонстрантів, проголосив із балкону того ж будинку: "Сьогодні, 22 грудня, диктатуру Чаушеску повалено. Проголошуємо владу народу!" Того ж дня було сформовано Фронт національного порятунку як орган усіх здорових сил на­ції, всіх організацій і груп, що виступили проти диктатури. Пер­шим керівником ФНП став Йон Їлієску (обраний згодом прези­дентом країни).

Перемогу революції було забезпечено і закріплено переходом армії на бік повсталого народу. Важливу роль відіграв при цьо­му міністр оборони генерал-полковник В. Міля, який відмовився віддати армійським підрозділам наказ стріляти в демонстрантів у Тимішоарі та Бухаресті. За наказом Чаушеску Міля було негай­но вбито.

Подружжя Чаушеску, що втекло із столиці, після тривалих пошуків притулку зупинилось у Тирговіште, біля центру з охоро­ни підприємств, де люди, які дивилися телевізор, спершу не пові­рили, що перед ними Чаушеску, а потім викликали військовиків.

У військовій частині подружжя Чаушеску знаходилося до 25 грудня, коли вранці на гелікоптері прибудуть судді, яким було доручено провести процес над диктатором та його дружиною.

Весь процес транслювався по телебаченню. Членів судової колегії дратувала поведінка підсудних, які відкидали всі звинувачення. Суд оголосив найвищу міру покарання — смертний ви­рок. Але подружжя Чаушеску не було страчене призначеними для цього виконавцями. Ненависть до нього була настільки ве­ликою, що, коли їх тільки-но вивели у двір, військовики, що там перебували, відкрили по них безладну стрілянину..»

Доведена до краю адміністративно-командна система була замішана на націоналізмі, невігластві, ненажерливому прагненні до наживи. Все це знайшло своє закінчене втілення в режимі Чаушеску і зумовило його крах.

Г) Нове співвідношення суспільно-політичних сил.

Створена в перші години повстання рада Фронту національ­ного порятунку, оголосила про розпуск усіх державних структур, що існували за диктатора, у тому числі й компартії. Декретом ради ФНП від 29 травня 1990 р. Соціалістична Республіка Руму­нія зветься просто Румунією.

На парламентських виборах у травні 1990 р. ФНП завоював абсолютну більшість місць у парламенті. Президентом Румунії було обрано Й. Ілієску. Опозиція не змирилася з поразкою, неод­норазово виникали гострі конфлікти. Кульмінація протистояння припала на 13 червня 1991 р Університетську площу в Бухаресті, що стала місцем масових маніфестацій противників ФНП, за наказом влади було силою очищено від демонстрантів. У відпо­відь на це вони підпалили декілька урядових будинків. Уряд за­лучив до придушення опозиції 10 тис. шахтарів, які, діючи з ви­нятковою жорстокістю, розгромили штаб-квартири опозиційних партій. Одначе ті самі шахтарі у 1991 р„ в умовах зростання економічної кризи, озброївшись сокирами, ланцюгами, пляшка­ми з бензином, розпочали штурм будинку уряду. Сили безпеки не дозволили захопити будинок, але уряд пішов у відставку.

У 1991 р. парламент ухвалив конституцію Румунії, одначе до стабільності було ще далеко.

Початок демократизації румунського суспільства і курс на формування економіки ринкового типу істотно збільшили мож­ливості розвитку інтеграційних процесів із країнами Заходу.

Основними інвесторами до економіки Румунії у 90-х рр. були Італія, Франція, Велика Британія і США. Всесвітній банк рекон­струкції та розвитку надав Румунії досить великі кредити, умови яких суворо визначено. Курс на входження до Європейського Союзу не заважає розширенню економічних зв'язків і з іншими партнерами. Зокрема, Румунія активно долучилася до нового об'єднання держав — Центральноєвропейської ініціативи. Руму­нія приєдналася до програми "Партнерство заради миру". Одна­че зовнішньоекономічні зв'язки і за інвестиціями, і за обсягами охоплення партнерів, і. за змістом поки що значно відстають від аналогічних показників Чехії, Польщі, Угорщини, що великою мірою зумовлено внутрішньополітичними проблемами.

1 січня 2007 р. Румунія вступила до ЄС.

Осібно у зовнішній політиці Румунії стоїть Молдова. Ці дві нині незалежні країни об'єднує давнє етнічне, історичне та соці­ально-культурне коріння. Чимало громадян обох країн вважа­ють румунів і молдаван представниками однієї нації. І в Румунії, і в Молдові існують серйозні тенденції й наміри до об'єднання двох держав.

З іншим сусідом, Угорщиною, зберігається напруженість у відносинах через задавнену трансільванську проблему. Угорське населення у Трансільванії зазнає, хоча й меншого, ніж за режиму Чаушеску, обмеження національних прав і свобод.

Д) Українсько-румунські відносини.

Українці мешкають у Румунії в різних регіонах: Південній Буковині, Добруджі, Марамуреші, Банаті. їхнє соціально-еконо­мічне й національне становище порівняно з українською діаспо­рою в інших країнах Східної Європи протягом багатьох років залишалося найбільш складним. Комуністичне керівництво. Ру­мунії цілеспрямовано провадило політику створення "єдиної ру­мунської соціалістичної нації", насильницьки асимілюючи всі національні меншості, у тому числі й українців.

Груднева революція 1989 р. принесла українцям, які мешка­ють у Румунії, можливість вирішувати свої соціально-економічні, культурні й духовні проблеми. Одразу ж після повалення режиму Чаушеску було створено громадську організацію — Союз укра­їнців Румунії (СУР), яка представляла інтереси всього українства країни. Влітку 1991 р. СУР прийнято у члени Всесвітнього кон­гресу вільних українців. Відкрились українські школи, українці з великими труднощами почали будувати храм — собор святого Володимира. Українська молодь Румунії здобуває освіту у вишах Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Тернополя. З 1990 р. ви­ходить літературний щомісячник "Наш голос", видається газета "Вільне слово".

3. БОЛГАРІЯ

А) Прихід комуністів до влади після війни. Ліквідація монархії.

Під час Другої світової війни Болгарія була союзницею Німеч­чини, але у війні проти Радянського Союзу участі не брала. У боротьбі проти гітлеризму і монархо-фашистської диктатури сформувався союз антифашистських і патріотичних сил — Вітчиз­няний фронт (ВФ). Провідні позиції у ВФ прагнула захопити компартія, яка спиралася на зростаючий партизанський рух.

6 вересня 1944 р. партизани розгорнули бойові дії, їхні загони рушили на столицю. В ніч проти 9 вересня було завдано удару по основних урядових установах у Софії. О 6-й годині ранку народ Болгарії почув по радіо звістку про те, що народне повстання перемогло і сформовано уряд Вітчизняного фронту на чолі з лі­дером угруповання "Ланка" Кимоном Георгієвим. У новому уряді переважали комуністи.

Перемозі народного повстання сприяв вступ на територію Болгарії Радянської армії 8 вересня 1944 р. Новий уряд спирався на присутність радянських військ у країні. Підписавши наприкін­ці жовтня 1944 р. перемир'я з країнами антигітлерівської коаліції, Болгарія вступила у війну проти Німеччини.

Вирішальні для комуністів події сталися восени 1945 р. 4 ли­стопада 1945 р. з багаторічної еміграції до країни повернувся Георгій Димитров, останній генеральний секретар розпущеного 1943 р. Комінтерну, голова ЦК Болгарської робітничої партії (комуністів) — БРП(к). 18 листопада відбулися вибори до Вели­ких народних зборів — парламенту Болгарії. У виборах брали участь лише партії, що входили до Вітчизняного фронту; вони висунули спільних кандидатів і здобули повну перемогу. Опози­ційні партії ці вибори бойкотували.

Захід відреагував жорстким невизнанням результатів виборів 1945 р. Одначе 8 вересня 1946 р. в Болгарії відбувся референдум про форму державної влади. 93% учасників проголосували за лік­відацію монархії, 15 вересня Болгарію було проголошено Народ­ною республікою, а її тимчасовим президентом став Василь Коларов. У жовтні 1946 р. було призначено нові вибори до Великих народних зборів, у яких взяли участь ї представники опозиції. За кандидатів БРП(к) проголосували 50%. Уряд очолив Г.Димитров, парламент — В. Коларов. Підписавши в лютому 1947 р. мирну угоду з Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу.

Ухвалена у грудні 1947 р. конституція Болгарії закріпила прихід комуністів до влади. У серпні 1948 р. БРП(к) і БСДРП об'єднались у Болгарську комуністичну партію (БКП).

Усередині самої БКП встановився культ її лідерів Г.Димитрова (помер 1949 р.) і В. Червенкова, а спроби деяких болгарсь­ких комуністів, як, скажімо, секретаря ЦК БКП і голови уряду Трайчо Костова, провадити самостійну політичну лінію, змен­шити вплив Москви скінчилися судом і розправою.

Б) Правління Т. Живкова.

Після смерті Сталіна в Болгарії було здійснено несміливі спроби критики культу особи В.Червенкова у стилі М. Хрущова. XX з'їзд КПРС фактично вирішив долю "головного сталініста Болгарії". Радянське керівництво було невдоволене повільними змінами в Болгарії і тим, що в країні нічого не робилося для підтримки лінії Хрущова. За допомогою Кремля В.Червенкова було знято з посади голови Ради міністрів, а згодом виведено з політбюро і виключено з партії. Москва зробила ставку на Тодора Живкова і по-своєму не помилилась.

Тодор Живков перебував при владі протягом 35 років. За цей час Болгарія пережила піднесення і спади в економічній та соціально-політичній сферах.

Поворотним став 1971 р. На черговому з'їзді БКП було про­голошено завдання будівництва "розвиненого соціалістичного суспільства". Нова конституція (1971 р.) закріпила керівну роль БКП у країні.

60—70-ті рр. були досить успішними з економічному аспекті. З'явилися нові галузі господарства, в тому числі електротехніч­на та електронна. Швидкими темпами розвивалися машинобуду­вання, енергетика, хімічна промисловість. Стабільно розвивався аграрний сектор, Болгарія постійно експортувала до країн РЕВ продукцію сільського господарства та переробної промис­ловості. Велике значення в цьому мали особисті контакти Т.Живкова з Л.Брежнєвим. СРСР надавав Болгарії енергоносії і інші товари на дуже сприятливих умовах. Живков не залишився в боргу: Болгарія була найнадійнішим союзником СРСР у 60— 80-х рр.

Проте в середині 80-х рр. економіку Болгарії вразила криза. Сотні підприємств стали збитковими, собівартість вироблюваної продукції зростала, а якість її залишалася низькою; імпорт пере­вищував експорт. Бюрократизм і централізоване планування були несумісні з ефективним розвитком економіки.

В) Революція 1989 р.

Влітку 1989 р. становище у Болгарії різко загострилося. У країні зростав товарний голод, прогресувала інфляція. Т.Жив­ков, оголосивши "перебудову" в Болгарії, поступово втрачав важелі управління країною. Перші протести легальної" болгарсь­кої опозиції викликали явне невдоволення системи, заснованої на ідеї безальтернативного розвитку.

Живков був занепокоєний створенням нових партій у Польщі та Угорщині, ситуацію в СРСР він розцінював як критичну. За кілька тижнів до 10 листопада 1989 р. болгарський лідер висло­влював наростаючу тривогу: "Ми не втримаємось у Болгарії самотужки". Втеча населення на Захід, яка розпочалась у НДР, стала каталізатором подій у Болгарії. Насильницька християнізація бол­гарських турків і закон про вільний виїзд із країни привели до ма­сової втечі мусульманського й тюркомовного населення.

У вищому керівництві країни, яке доти вдавало гурт однодум­ців, наростав конфлікт. Член політбюро ЦК БКП. міністр закордонних справ Петр Младенов 24 жовтня 1989 р. надіслав різкого листа Живкову, в якому висловлював незгоду з його стилем і методами роботи, і подав у відставку. У Москві розуміли, що час Живкова безповоротно минув, і зробили ставку на П. Младенова, хоч активно у конфлікт не втручалися. 10 листопада керівни­цтво БКП примусило Живкова піти у відставку з усіх посад.

У країні з'являлися десятки нових партій, організацій, рухів. Були спроби реформувати і БКП. XIV позачерговий з'їзд партії у січні 1990 р. відмовився від керівної ролі БКП у суспільстві, проголосив побудову "оновленого соціалізму". Т.Живкова та його оточення було виключено з партії. Незабаром БКП пере­йменували на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

У країні скасовувалися закони, які обмежували демократичні права громадян, деполітизувалися армія, правоохоронні органи, відбувалася реабілітація колишніх політичних в'язнів. 7 грудня 1989 р. було засновано Союз демократичних сил (СДС), який проголосив ідею розбудови Болгарської держави на принципах демократії та приватної власності. Керівником СДС став доктор філософських наук Желю Желев.

1 серпня 1990 р. Великі національні збори назвали Ж.Желева президентом Болгарії, а після виборів 19 січня 1992 р. він став першим всенародно обраним президентом країни.

Г) Сучасне становище Болгарії.

Ухвалення Великими народними зборами 12 липня 1991 р. нової конституції стало важливим етапом у переході країни до демократичного державного устрою. Нова конституція Республіки Болгарія (такою стала офіційна назва держави) регламентує основні принципи і засоби побудови демократичної політичної системи. Згідно з конституцією Болгарія є республікою з парламентським управлінням. Законодавчу діяльність здійснюють Народні збори (парламент), що складаються з 240 народних представників. Кабінет міністрів і президент здійснюють виконавчу владу. Останній володіє обмеженими повноваженнями та обирається громадянами строком на п'ять років. За конституцією, судова влада є незалежною.

А от економічні перетворення в Болгарії відбувалися важко. Ще 1991 р. було ухвалено закон про землю, але земельна рефор­ма в країні просувалася повільно. Багато проблем спричинила поквапна, непродумана ліквідація адміністративним способом (аж до введення військ) рільницьких кооперативів (вельми прибутко­вих, із європейськими, ринками збуту продукції) ще до створення нових структур власників. Це призвело до розпродажу більшої частини худоби, зокрема племінного стада, техніки, будівель та іншого майна,

Об'єктивні показники свідчили про поглиблення кризи в еко­номіці. Кількість безробітних 1993 р. сягнула 600 тис, а реальна заробітна платня того ж року впала на 75% проти 1990 р.

У 1994—1996 рр. ситуація в економіці ще більш погіршилася. До кінця 1996 р. інфляція досягла рівня понад 150%, з початку року національна валюта — лев — девальвувалася на 70%, було вичерпано золотий запас країни, потік іноземних інвестицій при­пинився. Приватизація тупцювала на місці, в економіці, що кон­тролювалася державою, як і раніше, домінували громіздкі й нерен­табельні підприємства, типові для соціалістичної епохи. Відчува­лася гостра нестача не тільки м'яса, а й навіть хліба.

На президентських виборах 3 листопада 1996 р. (другий тур) переміг лідер антикомуністичного блоку — Об'єднання демократичних сил (ОДС) — 44-річний адвокат із Пловдива Петр Стоянов.

Він намагається стати "президентом усіх болгар". В останні роки економічні показники в Болгарії дещо покращилися. Це пов'язано з продуманою політикою приватизації, залученням іноземних інвесторів. Нині болгари з жахом згадують порожні прилавки магазинів за часів правління соціалістів і назад повер­татися не хочуть.

Наприкінці 90-х рр. з еміграції після півстолітнього прожи­вання в Іспанії повернувся Симеон II, син останнього царя Бол­гарії Бориса. Розгорнувши активну політичну діяльність, він ство­рив Антикорупційну партію, навесні 2001 р. виграв із нею вибори до парламенту і за підтримки Турецької партії, що захищає інте­реси турецької меншини в Болгарії, став прем'єр-міністром і сфор­мував уряд, продекларував скорочення на 10% державного апарату, рішучу боротьбу проти корупції та швидкі й успішні реформи в економіці. У країні зростає кількість прихильників реставрації монархії.

Якщо до 1989 р. Болгарія у зовнішній політиці слухняно ру­халась у фарватері Москви, то після революції головним у діяль­ності країни на міжнародній арені стала інтеграція до Європи і загальноєвропейських структур.

Одним із важливих кроків на шляху прилучення Болгарії до Європи стало прийняття її до Ради Європи.

1 січня 2007 р. Болгарія вступила до ЄС.

4. ЮГОСЛАВІЯ. НОВІ ПІВДЕННОСЛОВ'ЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ

А) Комуністи при владі в Югославії. Й. Броз Тито.

Югославію було окуповано Німеччиною та її союзниками у квітні 1941 р. Велику роль у визволенні країни відіграли парти­занські загони, об'єднані 1942 р. в Народно-визвольну армію Югославії. Головнокомандувачем народно-визвольної армії, а згодом головою національного комітету визволення Югославії став Йосип Броз Тито.

У вересні 1944 р. на територію Югославії увійшли радянські війська. Із звільненням у жовтні 1944 р, Белграда, а також Сербії позиції народно-визвольного руху ще більше зміцніли.

7 березня 1945 р. Й.Броз Тито сформував уряд Демократич­ної Федеративної Югославії (ДФЮ); його офіційно визнали СРСР, Британія і США. У новому уряді прихильники Тито посіли чоло­ві позиції.

На виборах до Установчої скупщини в листопаді 1945 р. Комуністична партія Югославії (КПЮ) отримала 90% голосів.

29 листопада 1945 р. Установча скупщина (вищий законодав­чий орган) проголосила Югославію Федеративною Народною Ре­спублікою (ФНРЮ). Того ж дня було прийнято Декларацію про остаточну ліквідацію монархії. Нова конституція країни, ухвале­на 31 січня 1946 р., закріпила федеративний устрій держави, до складу якої увійшли шість союзних республік: Сербія (дві автоно­мії — Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія та Герце­говина, Македонія, Чорногорія. Переважною було визнано дер­жавну власність.

Ще в серпні 1945 р. у країні почала здійснюватись аграрна реформа під гаслом "Земля належить тим, хто її обробляє". Було конфісковано землі німців, яких за рішенням союзних держав переселяли на територію Німеччини, а також тих, хто співробіт­ничав з окупантами. Ліквідовувалося поміщицьке землеволодін­ня. Земля передавалася за невелику плату селянам, частково пе­реходила до рук держави.

Уже в травні 1945 р. було введено фактичну монополію зов­нішньої торгівлі, у серпні — скасовано іноземні концесії на видо­буток корисних копалин. Згідно з законом 1946 р. про націона­лізацію великої промисловості до 90% підприємств переходило до рук держави, а з ухваленням другого закону про націоналіза­цію у квітні 1948 р. відбулася повна ліквідація приватного секто­ра. Націоналізація транспорту, банків, оптової торгівлі призвела до остаточного встановлення панування комуністичного режиму в економічній сфері. Як і Радянський Союз, вплив якого на Югославію у 1945—1947 рр. зростав, Югославія перейшла на п'ятирічне планування, затвердивши 1947 р. перший п'ятирічний план (1947—1951 рр.).

Очоливши національно-визвольний рух у боротьбі проти нацизму і ліквідувавши політичних супротивників, КПЮ досту­пилася до влади, розпочавши формування тоталітарного за сут­ністю режиму в країні.

Б) Конфлікт з СРСР.

Лідер Югославії Й.Броз Тито став на чолі уряду і правлячої партії завдяки винятковому авторитету, здобутому ним під час боротьби проти нацизму, за визволення країни. На відміну від інших керівників східноєвропейських держав він не допускав повного підкорення сталінському керівництву, прагнув здійсню­вати самостійну внутрішню й зовнішню політику, залишаючись при цьому прихильником марксистсько-ленінської ідеології.

Конфлікт між СРСР та Югославією почав визрівати від сере­дини І 947 р. Сталін незичливо спостерігав за зростанням міжна­родного авторитету Тито, його амбіційними планами створення на Балканах федерації, в якій провідна роль належала б Югосла­вії, 3 Югославії вислали радянських спеціалістів, звинувативши їх у надмірному втручанні у внутрішні справи країни

20 березня 1948 р. ВКП,(б) надіслала керівництву КШО листа з численними докорами. Своєю чергою, Тито нагадав Кремлю про недостатню, на його думку, допомогу під час війни.

Обмін листами з образами і докорами продовжився в наступні місяці

Тито реально відчував підтримку абсолютної більшості насе­лення країни. V з'їзд КПЮ, який розпочав роботу 21 липня у Белграді, чітко позначив поворот до більш жорсткої політики стосовно СРСР.

У Москві боротьба проти "злочинної кліки Тито—Ранковича" досягла апогею

1! серпня 1948 р у ноті, надісланій до Белграда, СРСР за­явив, що він більше не може ставитись до уряду Югославії як до союзника і вважає його своїм ворогом. У вересні 1948 р СРСР денонсував пакт про дружбу з Югославією від 11 квітня 1945 р

Так ідеологічні і міжпартійні протиріччя обернулися найгострішим міждержавним конфліктом, глибинною причиною якого було прагнення кремлівського керівництва підкорити норовли­вого і впливового керівника Югославії своїм інтересам і накину­ти суверенній країні свою модель розвитку.

В) Курс на розвиток самоврядування.

Після розриву відносин із СРСР у Югославії почали шукати свій шлях "побудови соціалізму". Нові підходи до проблеми со­ціалістичного будівництва було спершу викладено Й Броз Тито 26 червня 1950 р. на засіданні скупщини ФНРЮ. На його пропо­зицію парламент Югославії ухвалив того дня закон про передання заводів в управління робітникам, який проголошував, що під­приємствами як загальнонародною власністю керують через ро­бітничі ради і комітети управління трудові колективи. Ці заходи потягли за собою реорганізацію економічної та політичної систе­ми країни. Законом від 29 грудня 1952 р. було проведено велику реформу в царині планування народного господарства: чимало функцій у цій сфері передано республіканським і місцевим орга­нам та підприємствам, галузеві міністерства ліквідувались.

Після відмови в 1953 р, від політики колективізації сільського господарства селянські трудові кооперативи було реорганізова­но в кооперативи загального типу і прирівняно до промислових підприємств. Тоді ж було видано закон, що обмежував приватну власність на землю максимальним наділом у 10—15 га на одне господарство; 1954 р. у межах цього максимуму було дозволено вільний продаж та оренду землі. З осені 19.55 р. почала проводи­тись нова політика перебудови села, що спиралася на створення агропромислових комбінатів одночасно з розвитком сільсько­господарських кооперативів.

Зміни заторкнули і правлячу партію, яка після VI з'їзду стала називатися Союзом комуністів Югославії (СКЮ), Як було від­значено на з'їзді, партія в умовах розвитку самоврядування не могла більше відігравати директивної ролі у державному та сус­пільному житті. За нею зберігалося право розроблення генераль­ної лінії, але боротися за її втілення вона повинна була не команд­ними методами, а методами переконання. Проголосивши само­врядування невід'ємним юридично гарантованим правом трудя­щих, нова конституція країни, ухвалена у квітні 1963 р., пошири­ла самоврядувальні відносини і на установи невиробничої сфери, що було кваліфіковано як перехід до громадського самовряду­вання. Відповідно до основного закону країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ). Отже, внутріполітичний розвиток Югославії значно відрізнявся від інших соціалістичних країн.

У 50—60-ті рр. Югославія також посіла самостійне помітне місце на міжнародній арені. Президент Югославії Й.Броз Тито разом із лідерами Індії, Єгипту стояв біля витоків руху неприєд­нання. Авторитет Югославії у країнах "третього світу" був до­сить сталим і високим.

Після смерті Сталіна поступово налагодилися й радянсько-югославські відносини. Прийняті в 1955—1956 рр. за підсумками візитів М.Хрущова до Белграда (1955 р.) та И. Броз Тито до СРСР (1956 р.) радянсько-югославські документи містили основ­ні принципи поліпшення двосторонніх відносин.

Г) Загострення міжнаціональних відносин і політичної ситуації в країні.

Нова конституція 1974 р. істотно розширила права союзних республік та автономних країв, поглибила всю систему самоврядування. Вона була відверто децентралізаторською. Вище юго­славське керівництво прагнуло в такий спосіб вирішити націо­нальні проблеми в країні. Одначе на практиці бюрократичний централізм було спущено із загальнодержавного рівня на респу­бліканський. Крім загального центру, представленого СКЮ, ар­мією, службою безпеки і федеральними органами, утворилися нові політичні центри в республіках і автономних краях. Навколо них розпочалося формування нових політичних еліт.

У новому державному устрої виразно проглядали риси кон­федерації. Єдність країни було на практиці поставлено в залеж­ність від єдності СКЮ, а долю останнього — від особи Тито.

Після смерті лідера Югославії 4 травня 1980 р. відцентрові тенденції посилились. У країні не залишилося стабільного керів­ництва: найвищі посади в державі та СКЮ заміщувалися строком на один рік почергово представниками всіх республік і країв.

Національні проблеми стали віссю політичного життя Юго­славії. Наприкінці травня 1981 р. великі заворушення спалахнули у найбільш відсталому в економічному аспекті краї Косово, де 90% населення складали етнічні албанці. Вони вимагали створен­ня суто албанського краю і надання йому статусу республіки. Зіткнення демонстрантів із міліцією призвели до жертв з обох сторін. До Косова було введено військові частини» фактично встановлено воєнний стан, прокотилася хвиля репресій. Напру­женість не спадала і в наступні роки. Саме косівські події 1981 р, започаткували кризу югославської державності.

Національні проблеми у країні тісно перепліталися з погір­шенням соціально-економічного становища, наростанням глибо­кої фінансової кризи.

Д) Проголошення незалежності союзних республік, Громадянська війна.

Подальший розвиток подій в країні відбувався під впливом міжнародних факторів. "Перебудова" в СРСР, демократичні ре­волюції 1989 р. у країнах Центральної та Південно-Східної Євро­пи прискорили політичні процеси в Югославії, які розвивались у тому ж напрямі, проте поглиблювалися наростанням національ­них протиріч.

26 червня 1991 р. Словенія і Хорватія, кожна окремо, прого­лосили свою повну незалежність. Федеральна влада у Белграді оголосила ці акти незаконними і введенням військ на території цих країн сподівалася запобігти відокремленню двох колишніх союзних республік. Однак у Словенії югославські війська наразилися на рішучу відсіч. Нова держава захистила свою незалеж­ність.

Події у Хорватії набули драматичного характеру. Сутички, з ЮНА переросли у справжню війну, яка тривала з перервами до 1995 р. Тривалість і запеклість конфлікту в Хорватії пояснювали­ся наявністю на її території значної сербської меншини (600 тис. душ), яка компактно проживала у Сербській Країні та Східній Славонії. Сербське населення виступило за приєднання цих тери­торій до Сербії та проголосило республіку Сербську Країну.

До країни було введено війська ООН — міжнародні миротвор­чі сили. У конфлікт втрутилось і Європейське Співтовариство. Його члени у січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, які забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного ви­знання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходилися на території суверенної держави. Проти Сербії було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжу­вала існувати ніким не визнана республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", вна­слідок якої республіку Сербську Країну було ліквідовано, а знач­на частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія, вдав­шись до переговорів, домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

Македонія здобула незалежність на основі референдуму у вересні 1992 р., уникнувши воєнної конфронтації. Після здобуття незалежності Словенією, Хорватією, Македонією парламент Бо­снії та Герцеговини проголосив незалежність своєї країни. СФРЮ вже практично не існувала. У Белграді вирішили створити нову федерацію — Союзну Республіку Югославію (СРЮ), яка об'єдна­ла Сербію і Чорногорію (квітень 1993 р.).

Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії Слободан Милошевич, який став президентом СРЮ.

Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні гру­пи: серби (православні), які становили 1/3 населення, хорвати (католики) та серби й хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання до СРЮ. Мусульманська частина населення на чолі з Алією Ізетбеговичем наполягала на незалежності; хорватська частина населення прагнула приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Власне, це означало б розчле­нування республіки — вона мусила зникнути. Спроба розшмату­вати республіку вилилась у тривалу війну, яка позначилась особ­ливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись із воєнної переваги, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі м. Сараєва. Всі спроби світової спільноти врегулювати конфлікт мирними засобами на­ражалися на спротив сербів. Навіть введення військ ООН (до складу яких входили й українські підрозділи), котрі повинні булн розвести воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху. Тоді за рішенням ООН, авіація НАТ.О і контингент військ ООН завда ли ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку Мусульмани й хорвати, скориставшись із цієї ситуації, перейшли в наступ і встановили контроль над 50% території республіки.

За 3,5 року бойових дій у Боснії та Герцеговині було вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і громадських об'єктів. Кількість біженців і переміщених осіб перевищила З млн.

Поворотним моментом у цій трагедії стало створення міжна­родної Контактної групи (КГ) щодо Боснії та Герцеговини у складі представників Росії, США, ФРН, Франції та Великої Британії. Під час напружених консультацій КГ у липні 1994 р. було сфо­рмовано мирний план. На його основі сторони конфлікту за підтрим­ки країн — членів КГ у листопаді 1995 р. в американському м. Дей­тон розробили пакет мирних документів із боснійського врегу­лювання, якого й було 14 грудня 1995 р. підписано в Парижі президентом Республіки Сербії С.Милошевичем, головою пре­зидії Боснії та Герцеговини А.Ізетбеговичем і президентом Хо­рватії Ф.Туджманом. Свої підписи під цим документом як свідки поставили й керівники країн — членів Контактної групи.

Згідно з мирною угодою Боснія та Герцеговина залишається єдиною державою в її міжнародно визнаних кордонах, одначе складатиметься з двох суб'єктів — Боснійської мусульмано-хорватської Федерації та Республіки Сербської.

Ще одна Ватіканська війна була розв'язана силами НАТО в березні 1999 р. Керівники держав — членів НАТО заявили, що застосування зброї — нібито єдиний вихід для припинення "гу­манітарної катастрофи" в Косові, де президент Югославії Слободан Милошевич анулював автономію албанської громади і роз­почав етнічні чистки проти албанського населення.

Початок конфлікту припав на березень 1998 р., коли сталися масові сутички сербських поліцейських з албанцями. Західні дер­жави зажадали від Слободана Милошевича припинити переслі­дування албанців, ввели санкції проти Югославії. Протягом на­ступних місяців конфлікт то розгорався, то затухав. У січні— лютому 1999 р. відбулися переговори ворогуючих сторін за уча­стю західних дипломатів у передмісті Парижа — Рамбуйє. Юго­славський президент не пристав на пропозицію Заходу про вве­дення військ НАТО до Косова з метою припинення конфлікту і не підписав підсумковий документ. Командування НАТО з ме­тою примусити С. Милошевича піти на поступки без санкції ООН 24 березня 1999 р. розпочало бомбардування югославських вій­ськових, а потім промислових і цивільних об'єктів. Воєнні дії тривали 75 днів. Наприкінці травня 1999 р. С.Милошевич пішов на поступки і погодився на введення військових миротворчих контингентів до Косова (контингент кей-фор). Разом із війська­ми НАТО миротворчі функції в країні виконують підрозділи збройних сил Росії та України.

Події в Косові призвели до міжнародної ізоляції С.Милошевича, підірвали його авторитет у середині країни. На президент­ських виборах 2000 р. перемогу здобув лідер опозиції В.Коштуниця. У березні 2001 р. Милошевича було взято під варту, а в липні — передано до Міжнародного суду в Гаазі як воєнного злочинця.

У 2001 р. виник новий конфлікт на Балканах, на цей раз албано-македонський. Сусідня з Косовим Македонія має велику ал­банську меншину, яка вимагає значної автономії та надання ал­банській мові статусу другої державної. Ці вимоги зі зброєю в руках підтримали албанці Косова, які почали переходити кордон і разом з македонськими албанцями захоплювати владу в місцях компактного проживання останніх. Почалися сутички з ма­кедонськими військами і поліцією. У конфлікт знову втрутилися миротворчі сили НАТО, керівники якого порадили президенту Б.Трайковському піти на поступки албанській громаді в обмін на роззброєння військових формувань. Компромісу було досягну­то у вересні 2001 р. Процес роззброєння контролювали сили кей-фор, однак остаточну крапку в албано-македонському конфлікті ще не поставлено.

 

Comments