Друга світова війна


Друга світова війна (Вільна енциклопедія)

Війна на радянсько-німецькому фронті 1941-1945 рр. (Мультимедійний сайт)

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА. ПОЧАТОК ВІЙНИ. ПОДІЇ 1939 - ЧЕРВНЯ 1941 РОКІВ (Лекція 1)

1. Причини, характер та періодизація Другої світової війни

30-ті роки позначилися гострою кризою у міждержав­них відносинах яка кинула людство у вогнище нової війни.

Існує кілька причин, що призвели до нової світової війни.

По-перше — Версальська система, яка поставила Ні­меччину в дуже складне становище; Японія та Італія також вважали себе обділеними. Усі вони стали на шлях боротьби за черговий переділ світу.

По-друге — загострення суперечностей між великими державами внаслідок глибокої економічної кризи. Одні країни виходили з неї шляхом державного регулювання, проведення економічних реформ при збереженні демокра­тичних засад у розвитку суспільства. В інших було встанов­лено тоталітарні режими, що проповідували расизм, націо­налізм, мілітаризм в економічній та духовній сферах.

По-третє, до розв'язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам, яку провадили Велика Бри­танія і Франція, сподіваючись своїми поступками задо­вольнити їхні "апетити", а також безпосередня підтримка агресорів з боку СРСР, що підписав пакт Ріббентропа— Молотова.

Існують два підходи до періодизації Другої світової війни.

За одним — Друга світова війна розподіляється на п'ять періодів. Перший — з 1 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р.; другий — з 22 червня 1941 р. по 19 листопада 1942 р.; третій — з 19 листопада 1942 р. по 6 червня 1944 р.; четвертий — з 6 червня 1944 р. по 8 травня 1945 р.; п'ятий — з 8 травня по 2 вересня 1945 р.

За іншим — Друга світова війна хронологічно поді­ляється на три великих періоди. Перший період — з 1 вересня 1939 р. до червня 1942 р.; для нього характерний дедалі більший масштаб війни за збереження переваги сил агре­сорів. Другий період — з червня 1942 р. по січень 1944 р. — час переламу в ході війни, коли ініціатива і перевага в силах переходять до країн антигітлерівської коаліції. Тре­тій період — з січня 1944 р. по 2 вересня 1945 р. — заключний етап війни, коли позначилася криза правлячих ре­жимів держав-агресорів і відбувся їхній крах.

2. Напад Німеччини та СРСР на Польщу

Друга світова війна (1939-1945 рр.) розпочалася з напа­ду гітлерівської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. Воєнні плани вермахту враховували можливість вступу до війни Великої Британії та Франції і передбачали розгром Польщі в ході "блискавичної війни" ("бліцкригу"), щоб встигнути після цього перекинути війська на захід. Для цього 2/3 вермахту було зосереджено проти Польщі, що забезпечило перевагу над польською армією.

За планом «Вайс», затвердженим ще 11 квітня 1939 р., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня. Проти Польщі було кинуто 62 диві­зії, у тому числі 7 танкових. Німецьким військам протистоя­ли польські збройні сили у складі 39 дивізій, що мали втричі менше танків і в 5 разів менше літаків.

1 вересня 1939 р. о 4.45 німецька авіація завдала ударів по аеродромах, вузлах комунікацій, економічних та адмі­ністративних центрах Польщі. Німецький лінкор "Шлезвіг Гольштейн", що заздалегідь прибув до польського узбереж­жя, відкрив вогонь по півострову Вестерплятте. Сухопутні сили вермахту перейшли кордон і вдерлися до Польщі з півночі — зі Східної Пруссії, з заходу — зі Східної Німеч­чини і з півдня — із Словаччини.

Лідери нацистської держави розглядали війну проти Польщі як перший етап боротьби за світове панування. Тільки 3 вересня об 11 годині уряд Великої Британії, маючи зобов'язання перед Польщею, оголосив війну Ні­меччині, а шістьма годинами пізніше те ж зробила Фран­ція. Деякі європейські країни, а також США заявили про свій нейтралітет.

Хоча плани вермахту не були реалізовані повністю, вже 16 вересня столицю Польщі Варшаву було оточено. Обло­жена Варшава билася до 21 вересня.

17 вересня за угодою з Німеччиною до Польщі ввійшла Червона Армія, що означа­ло фактичний вступ СРСР у Другу світову війну. Польська держава фактично при­пинила існування. Радянські і німецькі війська в Польщі розмежовувала лінія по ріках Нарев, Вісла, Сян, як і було передбачено секрет­ним додатковим протоколом від 23 серпня 1939 р.

Населення Західної України з надією та ентузіазмом зустрічало радянські війська. Для надання законності радянському режимові в За­хідній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів.

1-2 листопада 1939 р. П'ята сесія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про включення Західної України і За­хідної Білорусі до складу СРСР і возз’єднання їх з УРСР та БРСР.

28 вересня 1939 р. Ріббентроп знов прибув до Москви. Було укладено радянсько-німецький договір про "Дружбу і кордон", який також супроводжувався сек­ретними протоколами. Договір зафіксував поділ Польщі, уточнював лінію радянсько-німецького кордону: тепер її було пересунуто на схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23 серпня; вона проходила за орієнтовною етнографічною межею проживання поляків, з одного боку, українців і білорусів — з іншого. Землі з чисто польським населенням залишилися в складі Німеччини, а натомість до "сфери інтересів СРСР" було передано Литву. Ці зміни дали можливість назвати події в Польщі "визвольним похо­дом заради возз'єднання із Західною Україною і Західною Білоруссю". Вони також свідчили про небажання радян­ського керівництва давати Британії та Франції привід для оголошення війни СРСР, оскільки радянська армія так і не перетнула так звану "лінію Керзона", яку самі англійці визна­чили в 1920 р. як оптимальний радянсько-польський кордон.

2 жовтня здалися останні частини польської армії, що оборонялися.

3.     Включення до складу Радянського Союзу Північної Буковини, Бессарабії, Латвії, Литви та Естонії

У червні 1940 р. уряд СРСР зажадав від Румунії вивести війська з Бессарабії і тієї частини Північної Буковини, де проживало здебільшого українське населення. Уряд Руму­нії, не маючи підтримки з боку Німеччини, віддав наказ своїм військам залишити означені в ультиматумі території. Північна Буковина і Придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР. Законодавче закріплення нових територій у складі СРСР відбулося шляхом утворення нової союзної республіки — Молдавської РСР — і розподілу території Бессарабії між МРСР і УРСР.

Восени 1939 р. радянське керівництво нав'язало уря­дам країн Прибалтики «договори про взаємну допомогу» на умовах використання СРСР їхніх військово-морських баз. 28 вересня такий договір було підписано з Естонією, 5 жовт­ня—з Латвією, 10 жовтня — з Литвою. Сталінське керів­ництво влітку 1940 р. фактично примусило уряди Латвії, Литви та Естонії утворити коаліційні уряди, які контролювалися Москвою та Комінтерном. 3—6 серпня 1940 р. Сьома сесія Верховної Ради СРСР прийняла постанову про входження проголошених ЛитРСР, ЛатвРСР, ЕРСР до складу Радян­ського Союзу.

 

4. Радянсько-фінська війна (листопад 1939 — березень 1940 років)

Крім прибалтійських держав, радянське керівництво вважало своєю зоною впливу й Фінляндію і протягом 1938 р. вело переговори про складення угоди про взаємо­допомогу. Проте фінська сторона не виявляла активності. У жовтні 1939 р. СРСР запропонував Фінляндії здати йому в оренду строком на 30 років порт Ханко, передати в обмін на територію в Карелії ряд островів у Фінській затоці. Ці пропозиції також не мали підтримки з боку Фінляндії.

Сталін був ображений тим, що якась маленька країна стоїть на заваді його планам. Радянське керівництво взяло курс на збройне вирішення питання. Використавши при­кордонний інцидент 30 листопада 1939 р., СРСР розпочав війну проти Фінляндії, яка тривала 105 днів. Ця мала війна стала безславною для СРСР. У бойових діях з радянського боку взяло участь 960 тис. бійців, з боку Фінляндії — 400 тис. У період з листопада 1939 р. по лютий 1940 р. стратегічна ініціатива належала фіннам, радянські війська зазнавали поразок. Лише в лютому 1940 р. радянським військам вдалося перейти в наступ, прорвати оборону фінів, штур­мом оволодіти Виборгом.

Війна затягнулася, обидві сторони прагнули миру. У березні 1940 р. було підписано радянсько-фінську мирну угоду, за якою СРСР отримав в оренду острів Ханко для створення воєнно-морської бази; встановлювалась нова лінія радянсько-фінського кордону, за якою Карельський перешийок з Виборгом відійшов до СРСР.

Війна проти Фінляндії підірвала міжнародний престиж СРСР:

     14 грудня 1939 р. його було виключено з Ліги Націй як країну-агресора;

     зросла недовіра до СРСР як можливого союзника у війні з Німеччиною з боку Великої Британії, Франції та їхніх союзників у Європі;

     війна засвідчила Німеччині слабкість радянської військової машини.

Ця "мала війна" коштувала радянському народові "великої крові": 70 тис. чол. загинули та пропали безвісти, 176 тис. були поранені та обморожені (тоді як фінська сторона втратила загиблими 23 тис, поранених нарахову­вала 44 тис).

5.  Загарбання Німеччиною Данії, Норвегії, Бельгії, Гол­ландії

1 квітня Гітлер затвердив операцію "Везерюбунг" — на 4 годину 15 хвилин 9 квітня 1940 р. Першою жертвою стала Данія.

Інакше склалося в Норвегії. Норвезькі міста, розташо­вані на узбережжі, мали досить надійну берегову оборону. Збройні сили Норвегії, особливо флот, були достатньо боєздатними. Перший етап бойових дій тривав з 9 по 14 квітня і виявився фактично вирішальним для долі країни: більшу її частину було захоплено, владу пізніше передано ватажкові норвезьких фашистів Квіслінгу, король і уряд були вивезені  до Англії. Це сталося 10 червня 1940 р. У Норвегії розгортається рух Опору.

О 5.35 10 травня 1940 р. сухопутні війська вермахту розпочали вторгнення до Голландії, Бельгії, Франції. 13 травня німецькі війська прорвали фронт союзників на річці Маас. Через день голландські збройні сили капітулю­вали. У Британії були надзвичайно стурбовані просуван­ням гітлерівських військ і цього ж дня почали створювати загони цивільної оборони. 17 травня німецькі війська всту­пили до столиці Бельгії Брюсселя, наступного дня Гітлер видав декрет про приєднання до Німеччини трьох бельгій­ських округів. На 20 травня війська вермахту вийшли до Кале, оточивши і притиснувши до узбережжя біля Дюн­керка 340-тис. угруповання союзних військ. Британське командування розпорядилося про евакуацію цього угрупо­вання на свою територію. Протягом двох тижнів під безпе­рервним вогнем, використовуючи всі судна, включаючи і прогулянкові яхти, британці евакуювали більшу частину військ з-під Дюнкерка, зали­шивши всю техніку ворогові.

6. Поразка Франції

Після закінчення бойових дій лід Дюнкерком німецьке командування розпочало другу стратегічну операцію проти Франції: 31 травня 1940 р. генштаб сухопутних військ вермахту надіслав до військ директиву, що містила план операції під кодовою назвою "Рот".

Вдосвіта 5 червня німецька авіація завдала перших потужних ударів обороні французьких військ на Соммі. а 6 червня розгорнувся потужний наступ танкових з'єднань вермахту. Незважаючи на впертий опір, нацистські війська навально просувалися до Парижа. 10 червня до війни проти Франції та Великої Британії вступила фашистська Італія, яку з Німеччиною пов'язував, окрім іншого, і "ста­левий пакт" — договір про воєнний і політичний союз, підписаний 3 травня 1939 р.

Становище на фронті було катастрофічним. 12 червня на західній дільниці оборонної позиції перед Парижем противник форсував Сену. Зі згоди уряду Війї оголосив Париж відкритим містом і віддав наказ здати столицю без бою. Вранці 14 червня гітлерівські війська вступили до Парижа. Три чверті населення залишило столицю, жителі міст і сіл рушили на південь, рятуючись від окупації. 16 червня У. Чсрчілль здійснив останню спробу утримати Францію від капітуляції шляхом об'єднання двох держав у "непо­рушний франко-британський союз" з єдиними конститу­цією, парламентом, урядом і збройними силами, але фран­цузьке керівництво відхилило її.

Капітуляція означала втрату незалежності Франції, але частина верхівки свідомо йшла на її підписання, сподіваю­чись на вигідне економічне співробітництво з німецькими монополіями після війни. Прем'єр-міністр Рейно подав у відставку. 16 червня престарілий маршал Петен сформував новий уряд, а 22 червня 1940 р. Франція капітулювала. Угоду про перемир'я було підписано в Комп'енському лісі, де 22 роки тому, 11 листопада 1918 р., у білому салон-ваго­ні командувач військ Антанти маршал Фош продиктував умови перемир'я переможеній Німеччині.

7. Агресія на Балканах

Балкани та Південно-Східна Європа посідали особливе місце в стратегічних планах Німеччини та Італії:

1.  Тут були досить міцні позиції Британії.

2.                Із завоюванням цього регіону створювався плацдарм для нападу на СРСР.

3.  Південно-Східна Європа була своєрідним ключем до проток Босфор і Дарданелли, до всього Близького Сходу.

5 квітня 1941 р. уряд Югославії уклав пакт про дружбу і ненапад з СРСР, але війська агресорів зненацька вторглися до Греції і Югославії. На Югославію, що не встигла навіть закінчити мобілізацію, відбувався наступ одразу з декількох напрямків — з Болгарії, Угорщини і Австрії. Завдяки величезній перевазі у силах загарбницькі війська прорвали оборону югославської армії і почали швидко просуватися вперед. 12 квітня вони досягли столиці Юго­славії Белграда. Югославський уряд і командування були цілковито деморалізовані. 17 квітня 1941 р. Югославія капітулювала.

Греція також не змогла стримати наступу загарбниць­ких військ. 29 квітня представники грецького командування підписали акт про капітуляцію. Британський експедицій­ний корпус зазнав тяжких втрат, але все ж флотові вдалося евакуювати основні сили. У травні 1941 р. німецькі повітряно-десантні частини захопили острів Крит, важливу базу, що прикривала з півдня Балканський півострів. Таким чином, усі балканські країни опинилася під контролем агресорів.


ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА. ВОЄННІ КАМПАНІЇ 1941 РОКУ (Лекція 2)

1.      План Барбаросса

Увечері 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву про воєнні дії проти СРСР, що дістала порядковий но­мер 21 і умовне найменування "Барбаросса".

Планом "Барбаросса" передбачався розгром Радян­ського Союзу протягом однієї короткочасної кампанії (7-8 тижнів) ще до того, як буде закінчено війну проти Великої Британії. Головними стратегічними об'єктами бу­ли визнані Ленінград, Москва, Центральний промисловий район і Донецький басейн. За планом "Барбаросса" для нападу на СРСР виділялося 152 дивізії (в тому числі 19 танкових і 14 моторизованих), 2 бригади. Сателіти Німеччини виставляли 29 піхотних дивізій і 16 бригад. Таким чином, якщо рахувати дві бригади за одну дивізію, всього виділялося 190 дивізій. Крім того, до війни проти СРСР залучалося дві третини усіх німецьких сил ВПС і значні сили флоту.

2.     Напад Німеччини на СРСР

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, її війська перейшли державний кордон від Льодовитого океану до Чорного моря й розпочали

наступ углиб території СРСР. Союзниками Німеччини виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія та Італія.

З початку війни радянські війська були об'єднані у два фронти — Південно-Західний і Західний. В боях брали участь моряки Дунайської і Пінської річкових флотилій і Чорноморського флоту. Війська Червоної Армії включали 170 дивізій і налічували біля 2,7 мли чол. особового складу, 37,5 тис. гармат і мінометів, 1475 нових танків (КВ і Т-34), 1540 бойових літаків нових типів, але дивізії не були повністю укомплектовані, тому противник мав перевагу в 3-4 рази.

Причини невдач Червоної Армії.

1.   Значну роль відіграв фактор раптовості. Вночі на 22 червня, коли у радянського командування вже не було сумнівів у нападі Німеччини, до західних округів телеграфом було надіслано директиву про приведення військ до бойової готовності. Однак директива запізнювалася, ворог відкрив шквальний вогонь і завдав бомбових ударів по містах і селах, штабах, вузлах зв'язку, мостах, залізничних комунікаціях. Першого дня війни німецька авіація розбомбила 66 радянських аеродромів, знищивши 1200 літаків.

2.                     Кращі кадри Червоної Армії було репресовано. На початок війни внаслідок репресій тільки 7% командирів мали вищу військову освіту, а 37% не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військово-навчальних закладах.

3.                     У військах панувала система жорсткої централізації, управління й підпорядкування, що стримувало ініціативу командирів, породжувало схильність до шаблонів, застарілих схем. Багато вищих командирів (Ворошилов, Будьонний та інші) абсолютизували досвід громадянської війни, переносили його у цілком нові умови.

4.                     Переозброєння відбувалося вкрай поволі. Нові танки і літаки, інші види озброєнь було поставлено на серійне виробництво тільки у 1940-1941 рр.

5.                     Було демонтовано інженерні оборонні споруди на радянсько-польському кордоні 1939 р., вони опинилися у тилу Червоної Армії, а нові не були споруджені.

6.                     Радянська військова доктрина базувалася на тезі, схваленій Сталіним, що майбутня війна відбуватиметься на території ворога, тому використання оборонних споруд фактично не планувалося у стратегічному відношенні.    

    7.     Радянське військове керівництво прорахувалося у визначенні можливого напрямку головного удару противника. Пріоритетним у Генеральному штабі Червоної Армії вважався київський напрямок, а мінсько-смоленсько-мос-ковський — як другорядний; у підпорядкування Київ­ського Особливого військового округу було передано вели­кі сили.

8.               Всупереч запевненням про готовність до переможної війни вище політичне керівництво не мало серйозного плану на випадок масштабних дій. Не було заздалегідь розподілено обов'язки відповідальних за різні сфери економічного і соціального життя, за евакуацію, переоснащення виробництва тощо. У перші дні війни Сталін був деморалізований, а всі головні питання замикалися особисто на ньому.

9.               Народ країни, керівні кадри були дезорієнтовані психологічно договорами 1939 р. з Німеччиною, у багатьох були
занадто великі ілюзії з цього приводу.

10.   Побоюючись надати Німеччині привід для нападу на СРСР, Сталін не поспішав з приведенням військ до бойової готовності. Лише за 2-3 тижні до початку війни було мобілі­зовано частину воїнів запасу й розпочалася дислокація п'яти армій з внутрішніх округів до прикордонних.

11.   Зосередження і розгортання військ не було завершено до початку війни. Більшість дивізій перших ешелонів армій прикриття перебувала в учбових таборах; артилерія, інженерні війська, зв'язок часто опинялися у відриві від своїх з'єднань.

Героїзм воїнів і хаос перших днів війни сплелися у одне нерозривне ціле.

З першою дня війни противник увів до дії основні сили. Танкові та моторизовані частини, що наступали на Даугавпілс—Вільнюс—Мінськ, вже ввечері 23 червня розширили прорив між Південно-Західним і Західним фронтами до 130 км. 28 червня Червона Армія залишила Мінськ. За перші три тижні воєнних дій німцями було захоплено території Латвії, Литви, південної частини Естонії, Молдавії, Білорусії та Правобережної України. З 170 дивізій Червоної Армії, що знаходилися на початку війни на західному кордоні, пов­ністю вийшли з ладу 28, а 70 втратили до половини людей і бойової техніки. Але, незважаючи на раптовість нападу і деморалізацію, влада почала діяти. 22 червня було прийнято Указ Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан". ЗО червня 1941 р. утворено Державний Комітет Оборони (ДКО) на чолі з Й. В. Сталіним. ДКО зосередив усю повноту державної, та політичної влади

3. Утворення антигітлерівської коаліції

Становище на радянсько-німецькому фронті прикува­ло увагу всього світу. Антифашистські сили, незважаючи на свою політичну орієнтацію, підтримали боротьбу наро­дів СРСР проти фашизму. Утворився рух солідарності з Радянським Союзом. Характерним був виступ прем'єр-міністра Великої Британії У. Черчілля по англійському радіо 22 червня 1941 р., коли він заявив: "Ніхто не був більш завзятим ворогом комунізму, ніж я... Але зараз усе це відходить до другого плану перед подіями, що розгор­таються. Небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, яка загрожує нам і Сполученим Штатам таким же чином, як справа кожного росіянина, що відстоює своє вогнище і свій дім, — це справа вільних людей і вільних народів в усіх частинах земної кулі". 23 червня 1941 р. аналогічну декла­рацію виголосив уряд США.

Напад Німеччини на СРСР поклав початок формуван­ню антигітлерівської коаліції. Радянський уряд запропону­вав Великій Британії укласти угоду про спільні дії. 12 липня 1941 р. у Москві було підписано "Угоду між урядами СРСР і Великої Британії про спільні дії у війні проти Німеччи­ни", в якій зафіксовано взаємні зобов'язання про надання допомоги і підтримки у війні, а також про відмову від укладення сепаратного миру з противником. Ця угода і поклала початок створенню антигітлерівської коаліції.

Зміцненню союзу народів у боротьбі з фашистськими агресорами сприяла Декларація Об'єднаних Націй, підпи­сана 1 січня 1942 р. у Вашингтоні представниками чоти­рьох великих держав (СРСР, США, Великої Британії та Китаю) і 22 інших держав.

4. Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті

У липні-вересні 1941 р. на радянсько-німецькому фронті розгорнулися битви величезного масштабу. На західному напрямі німецька група армій «Центр» 10 липня розпочала наступ на Смоленськ, їй протистояли головні сили Західного фронту (командувач С.К.Тимошенко), що не встигли орга­нізувати тривку оборону і значно поступалися противникові в силах і засобах; потужні танкові угрупування противника форсували Дніпро і 16 липня захопили Смоленськ. Але контрудари Червоної Армії під Оршею, Вітебськом, Велики­ми Луками і Смоленськом змусили фашистів уперше в ході Другої світової війни перейти до оборони, групу армій "Центр" було зупинено на підходах до Москви. В ході Смо­ленської битви з'єднанням, що найбільше відзначилися, вперше в Червоній Армії присвоєно найменування гвар­дійських.

7 липня розпочалася героїчна оборона столиці України Києва, що тривала 72 дні.

10 вересня танкові з'єднання Гудеріана вже були в Чернігові. 15 вересня танкові частини противника з'єдналися в районі Лохвиці на Полтавщині.

Однак під Одесою, де спільно з німецькими військами вели наступ 18 румунських дивізій, окупантів було зупине­но. Це велике місто, важливий промисловий центр і порт, захищала Окрема Приморська армія, підтримувана Чорно­морським флотом. Оборона Одеси тривала з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р.

Восени 1941 р. німецьке командування здійснило вирішальний, на його думку, наступ на Москву (операція Тайфун"). Два потужних ударних угрупування повинні були обійти Москву з півночі і півдня, оточити її, зруйнувати місто артилерійським обстрілом і повітряними нальотами, а населення змусити тікати.

З кожним днем становище під Москвою ставало дедалі більш драматичним. 15 жовтня приймається рішення про евакуацію на схід значної частини урядових установ і підприємств міста. 16 жовтня загін німецької мотопіхоти, що прорвався до Москви, було зустрінуту танкістами в 15 км від Кремля. 20 жовтня в столиці було запроваджено стан облоги. Доля країни і результат всієї світової війни були на волосині.

Впертою героїчною обороною противник був зупине­ний наприкінці жовтня. 15-16 листопада розпочався новий наступ німецьких військ на Москву.

Зосередивши резерви і перегрупувавши сили, радян­ські війська силами Калінінського, Західного, Південно-Західного фронтів 5 грудня 1941 р. перейшли до вирі­шального контрнаступу і до січня 1942 р. відкинули гітлерівців від Москви на 100-250 км. Зимовий наступ Червоної Армії тривав до квітня 1942 р. У ході боїв під Москвою було розгромлено 38 дивізій противника. Хоча остаточно розгромити групу армій "Центр" не вдалося через обмеженість сил і засобів, Московська битва віді­грала величезну роль у ході всієї війни. Це була перша велика поразка гітлерівців, що означало крах плану "блискавичної війни".

На початок 1942 р. співвідношення сил на радянсько-німецькому фронті було приблизно рівним. Сталін видав директиву про початок наступу на всіх фронтах, щоб за­вершити розгром німців у 1942 р. У січні 1942 р. розпочався наступ дев'яти фронтів у смузі майже 2000 км. Одначе прорив до Дніпра, розгром Донбаського і Харківського угрупувань не відбулися. Червона Армія не досягла постав­лених цілей, а гітлерівське командування навесні 1942 р. зуміло не тільки компенсувати втрати, а й збільшити за­гальну чисельність військ на Східному фронті. Вермахту вдалося ввести в оману радянське керівництво. Ставка очікувала нового наступу не на півдні, де його готували гітлерівці, а на московському напрямі, де були зосереджені основні сили.

На тяжку трагедію перетворилася битва під Харковом 12-29 травня, де були оточені війська Південно-Західного фронту під командуванням маршала С. К. Тимошенка. До полону потрапили 240 тис. бійців і командирів. Наближа­лася до своєї трагічної розв'язки героїчна оборона Севас­тополя (30 жовтня 1941 р, — 4 липня 1942 р.). 8 травня 1942 р. 11-а німецька армія перейшла в наступ на Керчен­ському півострові і завдала серйозної поразки радянським військам. Після запеклих боїв 15-20 травня противник зайняв Керч, захопивши бойову техніку радянських військ, що евакуювалися з великими втратами на Таманський півострів. Наслідок операцій в районі Харкова і на Кер­ченському півострові вкрай ускладнив ситуацію на півден­ному крилі радянсько-німецького фронту. Стратегічна ініціатива знову перейшла до ворога.

5. Напад Японії на Пірл-Харбор і початок бойових дій на Тихому океані

Японія, підписавши Троїстий пакт, отримала від Ні­меччини та Італії санкцію на перетворення на зону "про­цвітання Японії" всієї Євразії на схід від 70° довготи.

Задум японського командування полягав у тому, щоб раптовим ударом розгромити Тихоокеанський флот США.

7 грудня 1941 р. після 10-денного переходу японські кораблі наблизилися до Пірл-Харбора. З авіаносців злетіли бомбардувальники і торпедоносці.

Поразка в Пірл-Харборі вразила Америку. "Ізоляціо­ністи" зазнали повного краху. 8 грудня 1941 р. США і Велика Британія оголосили Японії війну.

11 грудня 1941 р. Німеччина та Італія оголосили війну США, звинувативши їх у "порушенні нейтралітету". За ними так само вчинили Румунія, Угорщина, Словаччина, Болгарія і Хорватія. Таким чином, війна охопила всі великі держави та їхніх союзників.

Починаючи з 7 грудня Японія повела масований на­ступ у зоні свого впливу.

За 6 місяців війни Японія завдала нищівної поразки союзникам, завоювала повне панування на морі і в повітрі, захопила величезні території з населенням понад 150 млн. чол., найбагатші джерела нафти, олова, каучуку, продовольства та іншої стратегічної сировини. США та Британія втратили тільки в сухопутних військах понад 300 тис. чол., а втрати Японії склали 20 тис, союзники втратили 10 лінкорів і один авіаносець.


ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА. ВОЄННІ КАМПАНІЇ 1942-1943 РР.  (Лекція 3)

1. Війна у Північній Африці

Домігшись успіхів у Північній Африці 1941 р., німець-ко-італійське командування прагнуло здійснити свої стра­тегічні плани: розгромити британські війська, ввійти до Єгипту, захопити Олександрію, Каїр і Суецький канал і таким чином оволодіти всією Північною Африкою.

Німецько-італійськими військами у Північній Афри­ці командував генерал-фельдмаршал Е. Роммель. Вій­ська Роммеля складалися з 4 німецьких і 8 італійських дивізій. У червні 1942 р. німецько-італійське команду­вання здійснило наступальну операцію під кодовим на­йменуванням "Тезей", метою якої було оволодіння Тобруком і вихід на єгипетський кордон. Після крово­пролитних боїв 19 червня 1942 р. Тобрук було взято в облогу, і вже наступного дня німецькі танкові частини за підтримки авіації розпочали його штурм. 21 червня гар­нізон капітулював, до полону потрапило 33 тис. англій­ських солдатів та офіцерів. Подолавши за час наступу майже 600 км, німецько-італійські війська здобули вели­кі трофеї і завдали значних втрат британській армії, які досягли 80 тис. чол.

Англійці закріпилися на заздалегідь підготовлених обо­ронних рубежах біля Ель-Аламейна. У зв'язку з успішним просуванням німецько-італійських військ Гітлер і Муссоліні відмовилися від наміченої операції "Геркулес11, яка мала на меті загарбання Мальти, і вирішили продовжити наступ, "щоб відторгнути Єгипет від Англії11. Тому Роммель готувався до проведення операції "Аїда". Станови­ще 8-ї армії при Ель-Аламейні, що в 70 км на захід від

Олександрії, було настільки тяжким, що командування припускало можливість дальшого відступу. Під серпень британські війська посилилися. В їхньому розпоряджен­ні вже було 935 танків, в тому числі 200 одиниць типу «Трант», що називалися «останньою єгипетською надією» у країні пірамід. Змінилося командування; головноко­мандувачем британських військ було призначено генера­ла Г. Александера, а командувачем 8-ї армії — генерала Б. Монтгомері.

Хоча 8-а армія і зазнала поразки у Північній Африці, їй вдалося знекровити противника й затримати його про­сування. Англо-американське керівництво дістало змогу зміцнити позиції в цьому регіоні, накопичити сили і підго­туватися до рішучого наступу восени 1942 р, У жовтні— листопаді англійці здобули перемогу під Ель-Аламейном, англо-американські війська, висадившись в Алжирі й Ма­рокко, розпочали наступ на Туніс, що став початком вигнання німецько-італійських військ з півночі Африкан­ського континенту.

2. Сталінградська битва, її наслідки та значення

До середини липня 1942 р. ударні сили німецьких військ прорвалися до великої луки Дону та його нижньої течії. Розгорнулася велика Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.).

Битва, в якій з обох боків у середині листопада 1942 р. брало участь більше 2 млн. чоловік, охопила територію площею до 100 тис. кв. км і тривала 200 днів і ночей. Ворог вів наступ силами 6-ї польової і 4-ї танкової армій за участю італійських, румунських, угорських військ і незаба­ром досяг околиці Сталінграда.

23 липня 1942 р. війська 6-ї армії (командувач генерал-полковник Ф. Паулюс) розпочали наступ з метою захопити Сталіиград, Астрахань, закріпитися на Волзі. Німецький танковий клин, прорвавши оборону послаблених у боях частин Червоної Армії, вийшов до Волги. Авіація против­ника порушила телефонно-телеграфний зв'язок з Москвою. Для оборони міста спішним порядком створювалися робіт­ничі загони, винищувальні батальйони, загони народного ополчення. Сталінград безупинно піддавали бомбардуван­ню, місто палало. Сил і матеріальних засобів для організа­ції контрнаступу практично не було. 25 серпня місто на Волзі було оголошене у воєнному стані. ДКО вирішив відрядити туди Г. Жукова.

У серпні бої розгорнулися безпосередньо в місті.

В період з 17 серпня по 12 вересня радянські війська ціною величезної напруги і великих втрат зірвали план противника і зупинили його перед міським оборонним обводом. 13-15 вересня нацистські війська продовжували наступ до Волги, завдаючи основного удару в напрямку Мамаєвого кургану і вокзалу. На кінець 14 вересня ворог прорвався до вокзалу, а в районі Купоросне (південна околиця міста) вийшов до Волги. Після переправи до Сталінграда стрілецької дивізії під командуванням генера­ла О. і. Родимцева, який мав досвід керівництва боями на вулицях Мадрида 1936 р., війська з ходу контратакували противника і 16 вересня відбили Мамаїв курган. До 27 вересня тривала запекла сутичка за вокзал, що 13 разів переходив з рук де рук. Німцям здавалось, що місто от-от буде захоплене, але цього не трапилося.

У листопаді ворог кілька разів намагався наступати, але безрезультатно. За період з липня по листопад німецькі

війська втратили під Сталінградом до 700 тис. чол., понад 1000 танків, понад 2000 гармат і мінометів, понад 1400 літаків. Наступ агресорів було зупинено. Закінчився оборонний період Сталінградської битви.

Контрнаступ військ Південно-Західного і правого крила Донського фронтів розпочався після потужної артпідго­товки рано вранці 19 листопада 1942 р. Ця подія знамену­вала початок докорінного переламу у всій Другій світовій війні. 23 листопада передові частини Південно-Західного і Сталінградського фронтів замкнули кільце оточення ста­лінградського угрупування противника у міжріччі Дону і Волги. У "котлі" опинилися основні сили 6-ї армії і частина сил 4-ї танкової армії — 22 дивізії і 160 окремих частин загальною чисельністю 330 тис. чол. На цей же час війська Південно-Західного і Сталінградського фронтів утворили зовнішній фронт оточення, відстань від якого до внут­рішнього фронту становила від 40 до 100 км.

8 січня 1943 р. радянське командування висунуло ко­мандуванню 6-ї армії вермахту ультиматум про капітуля­цію, але останнє, за наказом гітлерівського керівництва, відхилило його. 10 січня радянські війська під командуван­ням К. К. Рокосовського розпочали ліквідацію оточеного під Сталінградом противника. 31 січня ліквідовано півден­не угрупування, його рештки на чолі з командувачем 6-ї армії Ф. Паулюсом, якого Гітлер щойно зробив генерал-фельдмаршалом, здалися в полон. 2 лютого здалися і залишки північної групи. На цьому Сталінградська битва завершилася.

Яке було значення Сталінградської битви?

1.       Сталінградська битва була початком докорінного переламу в ході всієї Другої світової війни.

2.  Збройні Сили СРСР захопили стратегічну ініціативу і не витрачали її до повного розгрому нацистської Німеччини.

3.  Сталінградська битва створила сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на Південно-західному напрямі, сприяла успішним діям радянських військ під Ленінградом, на Кавказі, на інших ділянках фронту.

4.      Розгром румунських та італійських армій поклав початок внутрішньополітичній кризі у цих країнах.

5.  Перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у Франції, Греції,  Норвегії, Югославії, Албанії,  Бельгії, в інших країнах..

6.  Туреччина та Японія відмовилися розпочинати воєнні дії проти СРСР.

7.       Зріс міжнародний авторитет СРСР, зміцнилася ан­тигітлерівська коаліція.

3. Розгром німецьких військ на Орловсько-Курській дузі

Після поразки у Сталінградській битві і в ході зимового наступу Червоної Армії гітлерівське командування, пла­нуючи річну кампанію 1943 р., вирішило провести великий наступ на радянсько-німецькому фронті з метою повер­нення втраченої стратегічної ініціативи. Для наступу про­тивник обрав так званий Курський виступ, що утворився в ході зимово-весняного наступу радянських військ. Тут німці зосередили до 50 дивізій, майже 900 тис. чол., до 10 тис. гармат і мінометів, майже 2,7 тис. танків, понад 2 тис. літаків. Крім того, до флангів ударних угруповувань приля­гало майже 20 дивізій. Операція дістала кодову назву "Ци­тадель". Під час підготовки операції радянське команду­вання за допомогою всіх видів розвідки визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність.

Наступ головних сил на орловському напрямку розпо­чався о 5.30 5 липня. Гітлерівському командуванню не вдалося досягнути раптовості. На ділянці Воронезького фронту німецькі війська підійшли до невеликого села Прохорівка, де відбулася найбільша танкова битва Другої сві­тової війни: водночас у зустрічному бою з обох сторін брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат.

З 12 липня змінився характер битви. Тепер наступали радянські війська, німецькі частини переходили до оборо­ни. У битві на Курській дузі противник кидав до бою добірні танкові й моторизовані дивізії "Мертва голова", "Велика Німеччина", "Адольф Гітлер", "Рейх", але стримати наступ радянських військ вже не міг. 5 серпня 1943 р. були визволені Орел і Бєлгород, яким уперше салютувала Мос­ква, а 23 серпня визволено місто Харків, доля якого скла­лася особливо трагічно в роки війни.

Курська битва знаменувала завершення докорінного переламу в ході Другої світової війни. Гітлерівське коман­дування зазнало фіаско в своїй спробі повернути втрачену стратегічну ініціативу, німецькі війська змушені були пе­рейти до оборони.

За 50 днів безперервних бойових дій нацистська армія втратила до 30 дивізій, в тому числі 7 танкових і мотори­зованих, до 1,5 тис. танків, 3 тис. гармат, понад 3,7 тис.

літаків. Гітлерівський генерал Ф. Мелентін змушений був визнати, що «в Курській битві загинули кращі частини німецької армії».

Розвиваючи наступ, радянські війська наприкінці ве­ресня вийшли до Дніпра. Тут німецьке командування створило так званий "Східний вал", який було наказано утримувати до останньої людини. Внаслідок героїчного форсування Дніпра радянські війська визволили Запоріж­жя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовтня), а в листопа­ді — столицю України Київ.

Червона Армія стрімко рушила до західних кордонів країни.

4. Висадка англо-американських військ у Сицилії

1943 р. став поворотним у долі фашистської Італії. Англо-американські війська успішно діяли у Північній Африці і практично оволоділи північною частиною конти­ненту. 12 травня італо-німецькі війська капітулювали

Після успішної операції в Африці Рузвельт і Черчілль зустрілися в січні 1943 р. у Марокко, в м. Касабланка, для узгодження подальших дій. Замість висадки у Франції Черчілль запропонував використати оволодіння Північ­ною Африкою для того, щоб завдати удару "по вразливому підбрюшшю держав вісГ, тобто для операцій в Італії і на Балканах. Запропонований Черчіллем "Балканський ва­ріант" не забезпечував швидкого розгрому Німеччини, оскільки воєнні дії мали розгортатися вдалині від її кордо­нів. Головна мета Британії полягала в тому, щоб взяти цей регіон під свій контроль, завадивши його звільненню ра­дянськими військами.

Плани Черчілля передбачали просування Італійським півостровом, здійснення висадки в Греції та Югославії, досягнення вступу у війну Туреччини, а після цього вступ до Чехії, Австрії, Угорщини.

Хоча Рузвельт не був прихильником "Ватіканського варіанта", Черчіллю вдалося домогтися вигідного для нього проміжного рішення: здійснити після оволодіння Північ­ною Африкою висадку в Сицилії, тобто на територію Італії. Висадка у Франції знову відкладалася і, по суті, ставилася під питання, оскільки оволодіння Сициліею, природно мало на увазі подальший розвиток операції в Італії  і можливо, на Балканах.

Питання про Другий фронт було вирішено лише на новій зустрічі Рузвельта і Черчілля в травні 1943 р.

Вашингтоні, де уряд США висловився про необхідність якнайшвидшого розгрому Німеччини і встановлення конт­ролю над Західною Європою. На цій зустрічі було прийня­то рішення про відкриття Другого фронту в Європі не пізніше 1 травня 1944 р. Вашингтонська конференція та­кож схвалила план висадки союзницьких військ у Сицилії з метою виведення Італії з війни.

Здійснивши необхідну підготовку, англо-американське командування розпочало вторгнення до Італії. 10 липня 1943 р. під час битви на Курській дузі, коли всі основні сили гітлерівської Німеччини були прикуті до радянсько-німецького фронту, англо-американські війська, що базу­валися у Північній Африці, здійснили висадку в Сицилії. Італійський гарнізон не чинив серйозного опору. Через два тижні союзники оволоділи Сицилією.

5. Капітуляція Італії

Після зустрічі Гітлера і Муссоліні 19 липня 1943 р. Італія виявилася змушеною продовжувати війну, не розра­ховуючи на допомогу Німеччини. Долю італійського дик­татора на той час було вирішено. Змовники на чолі з міністром королівського двору П. Аквароне і начальником Генерального штабу генералом Амброзіо розробили план повалення Муссоліні.

24                     липня зібралася «Велика фашистська рада», що не скликалася багато років. Муссоліні зробив доповідь про становище в країні і на фронті, про результати зустрічі з Птлером. Все свідчило про повний крах внутрішньої та зовнішньої політики італійського фашизму. Після багатогодинних дебатів на голосування було поставлено проект резолюції, підготовлений одним із лідерів опозиції Гранді. У ньому передбачалося передати королю командування всіма збройними силами і надати йому "вищу ініціативу в прийнятті рішень". За прийняття резолюції проголосувало 19 членів фашистської ради, проти — 7.

25          липня Муссоліні заарештували, о 22 годині радіо передало повідомлення про його відставку. Далі було передано прокламацію короля, в якій говорилося, що він призначений командувачем всіма збройними силами. Главою уряду і міністром закордонних справ призначено маршала Італії П. Бадольйо. Повалення Муссоліні відбулося незвичайно легко, його близькі навіть і не намагалися прийти на допомогу. Звістку про падіння диктатора італійський народ зустрів із захопленням. По всій країні прокотилися багатолюдні антифашистські мітинги. Чимало приміщень фа­шистської партії було розгромлено. Уряд Бадольйо офіцій­но заявив, що продовжуватиме війну на боці Німеччини, але таємно увійшов у переговори з представниками Великої Британії та США.

8 вересня 1943 р. лондонське радіо оголосило про підписання перемир'я з урядом Бадольйо. Англо-амери-канські війська за домовленістю з Бадольйо висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, роззброїли італійську армію, окупували Північну і Центральну Італію і перетнули шлях англо-американським військам. Виник Італійський фронт, що поділив Італію на північ від Неаполя на дві нерівні частини. У Північній та Центральній Італії діяв сформований німецькими окупан­тами італійський фашистський уряд. Його очолив Муссоліні, визволений німецькими десантниками. Південною частиною Італії, що займала менше третини території, керував уряд Бадольйо, який оголосив війну Німеччині і діяв під контролем англо-американської військової адмі­ністрації. Висадка союзників в Італії не могла замінити Другого фронту. У вересні 1943 р. в Італії діяло близько 17 німецьких дивізій, тоді як на радянсько-німецькому фронті — 221 дивізія Німеччини та союзників.

Незважаючи на це, крах фашистського режиму і пере­хід Італії на бік союзників мали велике політичне значен­ня. Італійська армія вийшла з боротьби. У Південній Італії фашизм зазнав краху, а в Північній і Центральній Італії він тримався тільки на німецьких багнетах.

6. Тегеранська конференція

Конференція за участю Голови Раднаркому СРСР Й. Сталіна, Президента США Ф. Рузвельта і прем'єр-міністра Великої Британії У. Черчілля проходила в Тегера­ні з 28 листопада по 1 грудня 1943 р. Тут уперше зустрілися глави урядів трьох провідних держав антигітлерівської коа­ліції. В роботі конференції брали участь також міністри закордонних справ, політичні та військові радники.

У центрі уваги Тегеранської конференції були проблеми подальшого ведення війни, особливо питання про від­криття Другого фронту. Від його вирішення залежали тер­міни закінчення війни в Європі, а отже, і долі мільйонів людей у всьому світі.

Делегація СРСР мала намір отримати чітку відповідь на питання про відкриття Другого фронту в Західній Європі. Позиції ж делегатів США і Британії були надто суперечливі, що й визначило гостроту полеміки, яка розгорнулася. 28 листопада, перед відкриттям конференції, Сталін зустрівся з Ф. Рузвельтом у радянському посольстві, де президентові було запропоновано зупинитися з міркувань безпеки. Рузвельт заявив, що хотів би відволікти з радянсько-німецького фронту 30-40 дивізій противника. Сталін сприйняв це схвально.

1 грудня Й. Сталін, Ф. Рузвельт, У. Черчілль парафу­вали воєнні рішення Тегеранської конференції. У них були зафіксовані зобов'язання урядів США і Великої Британії здійснити протягом травня 1944 р. операцію "Оверлорд" одночасно з допоміжною операцією на Півдні Франції і зобов'язання СРСР здійснити наступ приблизно в ці ж терміни з метою не допустити перекидання німецьких сил зі Східного на Західний фронт. У декларації трьох держав, підписаній того ж дня і опублікованій після конференції, зазначалося, що СРСР, США, Велика Британія погодили плани знищення німецьких збройних сил і дійшли повної згоди відносно масштабу і термінів операцій, що будуть здійснені зі сходу, заходу і півдня.

Важливе значення для зміцнення єдності антигітле­рівської коаліції і найшвидшого завершення війни мала заява глави радянського уряду про вступ до війни з Япо­нією після капітуляції Німеччини. Вона стала відповіддю СРСР на неодноразові прохання Британії та США про його участь у війні на Далекому Сході.

На завершення конференції лідери трьох держав зазна­чили, що "працюватимуть спільно як під час війни, так і в наступний мирний час" і що наявна між ними згода забез­печить тривкий мир.

 

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ У ПОНЕВОЛЕНИХ КРАЇНАХ. РУХ ОПОРУ (Лекція 4)

1. Нацистський "новий порядок" у Європі

Німеччина та її союзники встановили на загарбаних територіях "новий порядок" — режим терору й насильства.

Нацистська окупаційна політика була детально розроблена паралельно з планами ведення війни. Зокрема, існував план "Ост", прийнятий 25 травня 1940 р. Цим планом передбачалися колонізація Радянського Союзу і країн Східної Європи, знищення мільйонів людей, перетворення жителів цих країн на рабів. Згодом виникла ідея вислати зі Східної Європи 46—51 млн осіб, а найкращі землі заселити німецькими колоністами.

Встановлення "нового порядку" на окупованих землях передбачало проведення адміністративних реформ.

Польщу було перетворено на німецьке генерал-губернаторство, Чехію та Югославію розчленовано, судетські землі приєднано до рейху, Богемію і Моравію перетворено на "протекторат", Словаччину проголошено "незалежною державою", Грецію переділено на три зони окупації — німецьку, італійську і болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург було долучено до складу Німеччини.

В особливому становищі перебувала Франція. Окупанти зберегли у "вільній" зоні її уряд, який провадив політику співробітництва з ними. Окупована частина була підпорядкована німецькій адміністрації.

Після нападу на СРСР частину окупованої радянської території (у тому числі й тилові райони груп армій) гітлерівське керівництво передало під управління воєнного командування, а іншу — підпорядкувало "східному міністерству" на чолі з Розенбергом і переділило на два рейхскомісаріати: "Остланд" (Прибалтика та більша частина Білорусі) та "Україна". Західноукраїнські землі було приєднано до Польського генерал-губернаторства. Буковину й частину Південно-Східної України (Чернівецька, Одеська, Ізмаїльська, частина райодів Вінницької, Миколаївської та Херсонської областей) було об'єднано у "дистрикт Трансністрія" та передано Румунії.

Економіку всіх поневолених країн було поставлено на службу загарбникам. Мільйони жителів Європи примусово вигнали на працю до Німеччини. Лише з СРСР на примусові роботи до рейху було вивезено близько 5 млн юнаків і дівчат.

За роки окупації в республіках Прибалтики, в Білорусі, Україні, Російській Федерації гітлерівці знищили понад 10 млн чоловіків, жінок, дітей.

2. Холокост

Слово холокост означає катастрофу, або знищення єврейського народу в роки Другої світової війни.

"Новий порядок" передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, а затим і слов'янське населення Східної Європи. У 1942 р. керівництво Німеччини винесло рішення про початок фізичного знищення всіх євреїв у Європі. По всій її території запрацювали "фабрики смерті" — концентраційні табори, найбільшими з яких були Освенцим (із травня 1940 р. по січень 1945 р. було знищено понад 4 млн осіб), Майданек (знайшли свою смерть 1,5 млн в'язнів), Треблінка на території Польщі; Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен і Равенсбрюк у Німеччині; Маутгаузен в Австрії. Там були ув'язнені військовополонені, цивільне населення, учасники руху Опору. Загалом у концтаборах опинилися 18 млн осіб, із яких 12 млн було знищено. 6 млн із них становили євреї.

3. Рух Опору, його політична орієнтація та форми боротьби

Після запровадження "нового порядку" поневолені народи в Європі та Азії ставали на боротьбу проти ворога.

Рух Опору мав інтернаціональний характер. Особливо це виявлялося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей. Активну участь у діяльності підпілля брали військовополонені бійці й командири Червоної армії, котрі воювали у партизанських загонах Франції, Італії, Польщі та в інших країнах Європи.

У Франції проти окупантів боролася "Вільна Франція" — організація, яку створив генерал Шарль де Голль одразу після окупації країни німцями, а також партизанські загони й підпільні групи, очолювані комуністами та соціалістами. Вже 18 червня 1940 р. Ш. де Голль виступив по радіостанції Бі-Бі-Сі з Лондона і закликав французьких солдатів та офіцерів не складати зброю, вступати до лав організації "Вільна Франція". У листопаді 1942 р. французька компартія уклала з Ш. де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року було створено Національну раду Опору, що об'єднала всі сили, які боролися проти окупантів. А в червні було утворено Французький комітет національного визволення (ФКНВ), який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль.

Антифашистський рух Опору набув широкого розвитку в таких країнах, як Югославія (де в листопаді 1942 р. було створено Народно-визвольну армію під командуванням Й. Броз Тіто), а також в Італії, Польщі, Чехо-Словаччині.

У Північній та Середній Італії, окупованих німецькими військами, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного визволення, що складалися переважно з представників демократичних партій. Деякі гірські райони Італії були очищені від окупантів і перетворилися на своєрідні "партизанські республіки", де повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді.

У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало колабораціонізму (співробітництва) з німецькими окупантами. Гітлерівська расистська доктрина мала однією з цілей знищення польської державності й польської нації. 22% населення (б млн) гітлерівці встигли знищити. Значний авторитет серед населення мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці військові формування вели боротьбу проти окупантів, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що переростали у відверто ворожі відносини.

Народи Чехо-Словаччини чинили дедалі більший опір окупантам. Поширився саботаж на військових заводах, чинилися диверсії на залізницях, електростанціях. У країні зростало єднання всіх патріотичних сил незалежно від партійної та релігійної належності.

На території України, Білорусі, в західних районах Росії, окупованих ворогом, партизанський рух набув великого розмаху. Там діяли цілі з'єднання під керівництвом Центрального штабу партизанського руху, створеного у травні 1942 р. Вони застосовували різноманітні методи боротьби — від окремих диверсій до масової рейкової війни. Це відволікало від бойових дій на фронті значні сили гітлерівців. Без перебільшення можна сказати, що партизанська війна в тилу ворога значною мірою сприяла крахові окупаційного режиму на території СРСР. Крім створених Москвою, на окупованих територіях діяли антифашистські національні формування в Латвії, Литві, Естонії, Білорусі, Росії. В Україні впродовж десяти років проти нацизму та більшовизму борояася Українська повстанська армія (УПА), бійці якої зробили значний внесок у боротьбу проти ворога.


ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА. ВОЄННІ ДІЇ У 1944 р. ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ У 1945 р.  (Лекція 5)

1. Наступальні операції Червоної армії

Перед початком 1944 р. Ставка поставила завдання перед Радянською армією; повністю очистити від німецьких військ територію СРСР і вийти до державного кордону.

Завершення зняття блокади Ленінграда розпочалося з наступу радянських,військ 14 січня 1944 р. під командуванням генерала Л. Товарова та" генерала К. Мерецкова. Протягом тижня опір ворога було зламано. За невеликий проміжок часу радянські війська визволили від окупантів Гатчину, Пушкін, Петродворець,-Новгород, Лугу та інші міста, відкинувши ворога на 220-280 км. 27 січня 1944 р. завершилася битва за Ленінград, що тривала 909 днів.

Визволення Правобережнії України розпочалось одночасно з ліквідацією блокади Ленінграда. Наступ на ворога здійснювали війська чотирьох Українських фронтів. Найбільшою операцією радянських військ початку 1944 р. у Правобережній Україні було оточення 10 гітлерівських дивізій під Корсунем-Шевченківським, яке завершилося повним розгромом сил ворога. Цю битву іноді ще називають "Сталінградом на Дніпрі". Основним стратегічним результатом січнево-лютневого наступу радянських військ був розгром сил противника під Житомиром, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Нікополем, Кривим Рогом. Новий наступ радянських військ розпочався в березні 1944 р. і тривав до травня 1944 р. Його підсумком стало визволення від нацистів Миколаєва, Одеси, Тернополя, Кам'янця-Подільського. 26 березня 1944 р., на І0О9-Й день Великої Вітчизняної війни, радянські війська вийшли на державний кордон СРСР із Румунією.

Визволення Криму розпочалося радянськими військами після розгрому ворога на території Правобережної України. Протягом першої половини квітня 1944 р. радянськими військами було визволено Сімферополь і Керчі, 9 травня, після п'ятиденного штурму, — Севастополь. Повністю нацистське угрупування в Криму було ліквідовано 12 травня 1944 р.. У червні 1944 р. розгорнулися події на Карельському перешийку. У перебігу цієї операції укріплення "лінії Маннергейма" було прорвано за тиждень, 20 черзня взято Виборг. З Фінлян­дією було досягнуто конфіденційної угоди такого змісту: вона залишиться незалежною, якщо інтернує 20 німецьких дивізій на своїй території, що вона і зробила. 25 серпня фінський уряд звернувся з проханням до Москви розпочати мирні переговори. 19 вересня в Москві було підписано угоду про перемир'я. Фінляндія вийшла з гітлерівської коаліції,

Вязволення Білорусі відбулося завдяки операції під кодовою назвою "Багратіон". Координували дії чотирьох фронтів, які брали участь в операції, представники Ставки — маршали Г.К.Жуков і О.М.Василевський. Наступ, що розпочався 23 червня 1944 р., розгорнувся на величезній території від Дніпра до Вісли. Під час бойових дій радянські війська оточили і знищили в районах Вітебська і Бобруйська 10 ворожих дивізій. 3 липня 1944 р. було визволено столицю Білорусі — м. Мінськ. На кінець липня землі Білорусі було повністю визволено від окупантів.

Визволення Прибалтики від німецьких окупантів розпочалось у перебігу операцій у Білорусі, а завершилося завдяки розпочатому в середині вересня 1944 р. наступові трьох Прибалтійських, Ленінградського та Балтійського фронтів.

Завершення війни на території СРСР пов'язане також з операціями радянських військ у Заполяр'ї, внаслідок яких від ворога було звільнено порти на Баренцовому морі та Мурманську область, а також північно-східні райони Норвегії.

2, Визволення території СРСР, перенесення воєнних дій уЦентральну і Східну Європу

У 1944 р. розпочався завершальний етап у визволенні Європи.

Визволення Румунії. В умовах наростання наступу радянських військ румунські патріоти в серпні 1944 р. підняли повстання проти диктатури генерала Антонеску. Король Мігай дав наказ заарештувати диктатора і оголосив війну Німеччині. Столицю Румунії — Бухарест — було взято під контроль бойовими загонами патріотів, які утримували місто до підходу радянських військ. 12 вересня 1944 р. Румунія підписала перемир'я з союзниками, підтвердивши передання СРСР територій Бессарабії та Північної Буковини.

Визволення Болгарії. Наприкінці липня 1944 р. болгарський уряд розпочав таємні переговори з союзниками про можливість їх висадження на Балканах. Але 5 вересня СРСР оголосив війну Болгарії. Переговори'союзників із болгарськими представниками, що відбувались у Каїрі, було припинено. Зі вступом Червоної армії до Болгарії стан війни між нею та СРСР припинився. 9 вересня 1944 р. партизанські загони разом з армійськими частинами, що до них приєдналися, захопили столицю Софію. До влади доступився уряд Вітчизняного фронту, розпочалися спільні дії з вигнання німецьких військ із болгарської землі.

Визволення Югославії. Визволення Югославії було пов'язане з особливостями суспільно-політичного становища в цій країні. Тут вела активні бойові дії проти загарбників Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) під командуванням Й. Броз Тито. Союзники допомагали антифашистським силам Югославії. Наприкінці вересня 1944 р. було розроблено спільний план дій частин 3-го Українського фронту і підрозділів НВАЮ. 20 вересня 1944 р. внаслідок спільних дій радянсько-югославських, частин столицю Югославії Белград було визволено.

Визволення Угорщини. У квітні 1945 р. капітулював останній союзник нацистської Німеччини в Європі — Угорщина. Визволення Угорщини відбулося завдяки Дебреценській, Будапештській та Балатонській стратегічним операціям. Столицю Угорщини Будапешт радянські війська захопили після тримісячних боїв 13 лютого 1945 р. На 4 квітня 1945 р. всю територію Угорщини було очищено від гітлерівських частин.

Визволення Австрії. 5 квітня 1945 р. радянські війська наблизилися до Відня — столиці Австрії. Обійшовши місто з заходу, півночі й півдня, вони примусили гітлерівців залишити одне з найкрасивіших міст Європи. 13 квітня 1945 р. було визволено від окупації шосту європейську столицю.

Визволення Іїальщі. Визволення Польщі розпочалося ще в перебігу операцій "Багратіон" та Львівсько-Сандомирської в липні 1944 р. 1 серпня 1944 р. польські патріоти підняли повстання у Варшаві, сподіваючись на допомогу радянських військ. Але частини Радянської армії, підійшовши до Варшави, зупинились і не подали воєнну допомогу повстанцям. Радянське командування стверджувало, що війська виснажені внаслідок довготривалих боїв. Проте багато дослідників уважають, що Сталін спеціально зупинив радянські війська, щоб не допомагати повстанню, очолюваному лідерами лондонського еміграційного уряду, які-могли, в разі перемоги повстання, захопити владу в столиці. Повстання було жорстоко придушене гітлерівцями.

Територію Польщі було визволено в перебігу Вісло-Одерської операції. 17 січня 1945 р. частини Радянської армії вступили до Варщави, а в лютому більшу частину Польщі було звільнено.

Визволення Чехо-Словаччини. 5 травня 1945 р. патріотичні сили Чехії розпочали повстання у Празі. 6 травня на допомогу повсталим підійшли частини Російської визвольної армії (РВА) генерала Власова, які 7 травня фактично оволоділи Прагою. Але .коли стало відомо про підхід радянських військ до Праги, частини РВА залишили місто. 9 травня 1945 р. о 4-й годині ранку до Праги увійшли частини Радянської армії.

3. Відкриття другого фронту в Європі

Під час наступу радянських військ на Східному фронті розпочалося висадження військ США і Великої Британії у Франції. Командування союзників розробило дві десантні операції: "Овер-лорд" — висадження союзників у Північній Франції та "Енвіл" — висадження союзників на півдні Франції, в районі Марселя.

б червня 1944 р. розпочалась операція "Оверлорд". Перевага сил була на боці союзників по антигітлерівській коаліції:, в' чисельності військ — утричі, за кількістю гармат — удвічі, за кількістю літаків — у 60 разів. Перед безпосереднім проведенням операції "Оверлорд" на Британських островах зосереджувалися чотири армії — 1-ша і 3-тя американські, 2-га англійська і 1-ша канадська. Штаб союзних військово-морських сил очолював адмірал Рамсей. Десантом командував Монтгомері, який дістав чин фельдмаршала після перемоги в Північній Африці. Загальне керівництво силами вторгнення здійснював генерал Ейзенхауер.

Вдало провівши висадження десанту, англо-американські війська захопили в Нормандії великий плацдарм і 25 липня 1944 р. розпочали наступ, який завершився поразкою німецьких військ у Північній Франції. Гітлерівці були змушені відступити далі на схід.

15 серпня союзники розпочали операцію "Енвіл". На південному узбережжі Франції вони висадили ще дві армії — американську і французьку. Боячись потрапити в оточення, німецькі війська в Південно-Західній та Південній Франції почали відступати. Незабаром союзні війська, що діяли у Північній та Південній Фраінцїї, об'єдналися. В цей час почалося повстання в Парижі. Прорвавилі німецьку оборону на зовнішньому обводі, передові частини 2-ї французької бронетанкової дивізії генерала Леклерка ввечері 24 серпня вступили до столиці. 25 серпня під вечір гітлерівці склали зброю. Капітуляцію приймали генерал Леклерк і начальник штабу повстанців полковник А. Роль Тангі. Париж було визволено самими французами.

Того дня, коли повстання остаточно перемогло, до столиці Франції прибув генерал де Голль.

    4. Кримська (Ялтинська) конференція

4-11 лютого відбулася нова зустріч "великої трійки" — Кримська (Ялтинська) конференція. В її роботі взяли участь Й.Сталін. Ф.Рузвельт, В.Черчилль, міністри закордонних справ В.М.Молотов, Е.Стеттініус, А.Іден та ін.

Конференція, засідання якої проходили в Лівадійському палаці, свою роботу почала з докладного обговорення ситуації на фронтах війни в Європі.

Розглядали на конференції й питання про вступ СРСР у війну на Далекому Сході. Було домовлено про те, що за два-три місяці після капітуляції Німеччини і закінчення війни в Європі Радянський Союз вступить у війну проти Японії.

З багатьох питань на конференції було досягнуто реальних домовленостей. До них належали насамперед погодження принципів беззастережної капітуляції 1 Німеччини: ліквідація нацистської партії та її інституцій, розпуск збройних сил Німеччини, встановлення контролю союзників над німецькою промисловістю, покарання воєнних злочинців, У прийнятій Декларації про визволену Європу передбачалося проведення погодженої політики у визволених європейських країнах. Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати міжнародну Організацію Об'єднаних Націй.

Конференція не обійшлася й без гострих дискусій. Не було узгоджено питання про репарації, про зони окупації Німеччини.

Найскладнішими були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщі з СРСР було в принципі вирішено — кордон мав пролягати "лінією Керзона" з деякими відхиленнями на користь Польщі, то щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: "Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі й на заході". Питання, з яким саме польським урядом мати справу, остаточно вирішити не спромоглися. Зрештою, його було відкладено, а в Декларації про Польщу зазначалося, що "чинний нині в Польщі Тимчасовий уряд мусить бути ... реорганізований на ширшій демократичній основі з залученням демократичних діячів із самої Польщі та поляків із-за кордону".

За рішенням глав трьох союзних держав, 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско розпочалася конференція Організації Об'єднаних Націй, яка розробила Статут ООН. В основу її діяльності, особливо одного з головних органів ООН — Ради Безпеки, бул. покладено забезпечення міжнародного миру й відвернення'за грози нової війни.

    5. Воєнна поразка і капітуляція Німеччини

Останнім центром опору нацистської Німеччини був Берлін На берлінський напрям на початку квітня гітлерівське команду вання стягнуло основні сили, створивши велике угруповання майже 1 млн вояків, понад 10 тис. гармат і мінометів, 1,5'тис танків і штурмових гармат, 3,3 тис. бойових літаків. Щоб роз громити в короткий термін берлінське угруповання, Верховне

головнокомандування радянських збройних сил зосередило у складі трьох фронтів — 1-го Білоруського (Г.К.Жуков) і 2-го Білоруського (К.К.Рокоссовський), 1-го Українського (І.С.Конєв) — 2,5 млн вояків і величезну кількість військової техніки, У перебігу грандіозної за масштабами і напруженням Берлінської операції 1945 р., що розпочалася 16 квітня, радянські війська зламали відчайдушний опір гітлерівських військ. 28 квітня берлінське угруповання було розтяте на три частини, ЗО квітня взято рейхстаг, а 1 травня розпочалася масова капітуляція гарнізону. 30; квітня А.Гітлер покінчив життя самогубством.

1 травня 1945 р. німецьке військове командування запропонувало розпочати переговори про перемир'я. Над рейхстагом було встановлено червоний прапор — прапор Перемоги у війні над нацистською Німеччиною. Цієї честі були удостоєні росіянин Єгоров та грузин Кантарія. Удень 2 травня боротьба за Берлін скінчилася повною перемогою радянських військ.

8 травня у передмісті Берліна Карлгорсті представники німецького командування на чолі з фельдмаршалом В. Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію. Капітуляція була прийнята за дорученням радянського уряду маршалом Радянського Союзу Г.Жуковим спільно з представниками США, Великої Британії, Франції.

    6. Берлінська (Потсдамська) конференція та її .рішення

Після завершення війни у Європі 17 липня — 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська конференція "великої трійки". Делегацію СРСР очолював Й.Сталін, США репрезентував президент Г.Трумен, який заступив померлого у квітні 1945 р. Ф.Рузвельта, а Велику Британію спершу В.Черчилль, а потім лідер лейбористів, які перемогли на парламентських виборах, К.Еттлі. На конференції було вирішено питання про майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація, демілітаризація, декартелізація і демократизація.

Було прийнято систему чотиристоронньої окупації Німеччини: СРСР, США, Великою Британією та Францією; визначено нові польські кордони на заході та сході; вирішено питання про; передання СРСР Кенігсберга та області; про поділ флоту Німеччини союзниками; про передання воєнних злочинців Міжнародному військовому трибуналові; про заснування Ради міністрів Закордонних справ, яка мала підготувати проекти мирних угод із Німеччиною та її союзниками.

Щодо майбутнього Німеччини, то конференція вирішила залишити її як єдину державу. Малося на увазі в майбутньому провести в країні загальні вибори і підписати з Німеччиною мирний договір. До того часу владні функції мала здійснювати окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори було переділено Берлін.

На конференції розглядалися також проблеми репарацій. Із загальної суми в 20 млрд доларів США 50% мав отримати Радянський Союз. Вирішено було компенсувати її за рахунок промислового устаткування, що вивозилося з Німеччини до СРСР. Домовились і про взаємну репатріацію військовополонених, які опинилися в різних зонах.

Отже, на конференції було закладено основи повоєнного розвитку не тільки країн Європи, а й усього світу.

    7. Розгром Японії

Велика Британія і США, ведучи війну проти Японії, надавали величезного значення участі в ній СРСР. Вступ у війну на Далекому Сході Радянського Союзу вважався союзниками по антигітлерівській коаліції обов'язковим.

Оскільки в самій Японії, а також у Китаї, Маньчжурії та Кореї перебували великі сили японських суходільних військ, уряди Великої Британії та США взажали, що для перемоги їм знадобиться в загальному підсумку не менше 18 місяців від моменту капітуляції Німеччини, і війна може тривати до 1947 р. Саме тому президент Трумен, вирушаючи на Потсдамську конференцію, вважав найтерміновішим зі своїх завдань "отримати від Сталіна особисте підтвердження вступу Росії у війну проти Японії".

У Потсдамі Й. Сталін підтвердив готовність СРСР вступити у воєнні дії проти Японії рівно через три місяці після закінчення війни в Європі. 5 серпня 1945 р. СРСР заявив про денонсацію пакту про нейтралітет з Японією, а 9 серпня розпочав воєнні дії. 6 серпня 1945 р., за два дні до передбачуваного вступу СРСР у війну проти Японії, з важкого бомбардувальника американських ВПС на японське м. Хіросіму було скинуто атомну бомбу, 9 серпня таку саму бомбу скинуто на м. Нагасакі. Це призвело до загибелі понад 100 тис. мирних жителів, а 375 тис. дістали поранення та опіки.

Було декілька причин такої акції з боку уряду США:

  • збереження життів американських вояків;
  • « помста за Перл-Гарбор;
  • попередження Сталіну.

Одначе виправдати ці жахливі дії американської. вояччини неможливо.

Відповідно до планів радянські війська основного удару завдали по Квантунській армії, яка дислокувалась у Маньчжурії та налічувала 1 млн вояків. Загальне керівництво військами здійснював О.М.Василевський. 14 серпня японський уряд ухвалив рішення про капітуляцію, але Квантунська армія продовжувала боротьбу. Проте під ударами радянських військ японські війська були змушені скласти зброю, а 1 вересня 1945 р. радянський десант висадився на південні острови Курильського пасма. Наприкінці серпня 1945 р. американські війська окущдеали Японські острови. 2 вересня 1945 р. в токійській бухті, на борту американського крейсера "Міссурі" у присутності представників країн, що брали участь у війні проти Японії, відбулася церемонія підписання акта про беззастережну капітуляцію Японії. З капітуляцією Японії завершилася друга світова війна.

    8. Підсумки, наслідки та наука Другої світової війни

Друга світова війна — це найбільший конфлікт в історії людства, У ній взяла участь 61 держава світу, де проживало 80% населення землі. Воєнні дії велися на всіх океанах, в Європі, Азії, Африці та Океанії. До армій країн, що воювали, було мобілізовано і 10 млн осіб.

СРСР відіграв вирішальну роль у розгромі нацистської Німеччини та її союзників. На радянсько-німецькому фронті було знищено основні воєнні сили держав-агресорю — 607 дивізій (близько 77% -людських втрат), 62 тис літаків (62%), до 56 тис. танків і штурмових гармат (приблизно 75%), а також 180 тис. одиниць артилерійської техніки (74%).

Радянський Союз зробив також значний внесок у розгром мілітаристської Японії, розбивши добре оснащену і підготовлену Квантунську армію.

Кількість загиблих під час другої світової війни, з урахуванням постійно уточнюваних даних про втрати СРСР, становить 65-67 млн душ, проте ніхто точно не знає, скільки людей загинуло під час війни, цифра досить приблизна. Людські втрати у другій світовій війні були в шість разів, а матеріальні збитки у 12 разів більші, ніж у Першій світовій війні.

Друга світова війна стала підсумком цілеспрямованої діяльності невеликої групи держав-агресорів, яку світове товариство не спромоглося зупинити. Що несли народам світу ці країни та їхні керівники? Ліквідацію свободи й демократії, расове та національне гноблення, затвердження права сильного в міжнародних відносинах. Хоч би яким далеким від досконалості був світ у 20-30-х рр., їхня перемога означала б крок назад у світовій історії, вона відкрила б шлях соціальній, політичній та культурній деградації людства. А тому всі ті, хто вів боротьбу проти них, вели боротьбу справедливу і праведну, незалежно від того, якими були мотиви цієї боротьби для кожного з учасників.

 

Порівняльна таблиця підсумків і наслідків Першої та Другої світових воєн

 

 

Перша світова війна

Друга світова війна

Тривалість

4 роки 3,5 місяця

6 років

Кількість держав, що воювали

36

61

Населення держав, що воювали

1 млрд

1,7 млрд

Територія, охоплена воєнними діями

близько 4 млн кв. км

більш як 22 млн кв. км

Кількість мобілізованих до збройних сил

74 млн

110 млн

Загиблі та померлі від ран

13,6 млн

65-67 млн

Матеріальні витрати

360 млрд дол.

4000 млрд дол.

В тому числі прямі воєнні витрати

180,5 млрд дол.

1384 млрд дол.

Вироблено: літаків

181, 9 тис.

667,0 тис.

артилерійських гармат і мінометів

169,8 тис.

2529,0 тис.

 

Ċ
Володимир Шевченко,
29 жовт. 2008 р. 10:07
Ċ
Володимир Шевченко,
29 жовт. 2008 р. 10:49
Comments