Міжнародні відносини та культура

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

І. ВИНИКНЕННЯ І РОЗГОРТАННЯ "ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ" 40-60-х рр.

1 Початок "холодної війни"

Після, закінчення Другої світової війни сталінське керівництво Радянського Союзу сподівалося встановити свій контроль у кра­їнах, звільнених Радянською армією, привести до влади комуні­стичні уряди і в такий спосіб створити навколо себе зону з друж­ніх і залежних від СРСР держав. Своєю чергою, керівні діячі США за підтримки уряду Великої Британії прагнули не допустити пе­реходу країн Центральної та Південно-Східної Європи під конт­роль Радянського Союзу і не дозволити поширення комуністич­ного тоталітаризму на нові території.

Широке оприлюднення думка про необхідність боротьби проти міжнародного комунізму знайшла в промові колишнього прем'єр-міністра Великої Британії В. Черчилля, з якою зін висту­пив 5 березня 1946 р. у Вестмінстерському коледжі м. Фултон штату Міссурі (США) в присутності президента Трумена. Ствер­джуючи, що СРСР відокремив Східну Європу від усього світу "залізною завісою", Черчилль запропонував створити для бо­ротьби проти СРСР і комунізму "асоціацію народів, котрі розмо­вляють англійською мовою", яка володіла б ядерною зброєю і могла б розраховувати на військову перевагу над Радянським Союзом. Ця промова вважається початком "холодної війни", '

Своєю чергою, Радянський Союз взяв активну участь у роз­палі "холодної війни". Він почав провадити активний зовнішньояолітичний курс, розширювати зону свого впливу на сусідні держави, незважаючи на інтереси народів цих країн і світову громадську думку.

Отже, "холодна війна" мала як внутрішні, так і зовнішні при­чини.

Внутрішні причини;

1) зростання впливу військовиків на внутрішньо- та зовніш­ньополітичний курс СРСР та США;

2) мілітаризація за роки другої світової війни економіки (ство­рення військово-промислового комплексу), суспільних інститутів і масової свідомості;

3) пошук зовнішньополітичного "ворога" як засіб консолідації суспільства.

До зовнішніх причин належать:

1) перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення іж ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;

2) встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США;

3) боротьба за "сфери впливу" між СРСР і США в різних егіонах світу,

"Холодна війна" стала новим виявом основної тенденції сві­тового розвитку у XX ст. — боротьби між демократією і тоталі­таризмом.

Вона знайшла своє втілення в; активній участі в регіональних конфліктах, установленні економічних блокад, гонці ракетно-ядерних і космічних озброєнь, боротьбі розвідувальних служб, ідеологічних диверсіях, глобальному військовому проти­стоянні, стратегії взаємного ядерного залякування тощо.

Хронологічно "холодну війну" можна переділити на два основні періоди: 1) 1946 - 1975 рр.; 2) 1979 - кінець 80-х рр.

"Холодна війна" вилилась у протистояння військово-політич­них блоків у Європі та інших регіонах світу.

Першою серйозною сутичкою в Європі стала "берлінська криза". Вона виникла 1948 р. після введення у західній частині Німеччини нової грошової одиниці. Радянська сторона розціни­ла цю акцію як крок, що веде до розколу країни.

Скориставшись із того, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені конкретні зобов'язання СРСР із за­безпечення транспортним зв'язком західних секторів міста, 24 червня 1948 р. Радянський Союз перекрив транспортні артерії Західного Берліна і Західної Німеччини. Фактично було встанов­лено блокаду Західного Берліна. Блокада тривала 324 дні — з 24 червня 1948 р. до 12 травня 1949 р., коли на конференції в Нью-Йорку колишні союзники домовилися про компромісні умо­ви її скасування.

У тяжкі дні "берлінської кризи" постачання двохмільйонного міста всім необхідним перебрала англо-американська авіація. Було встановлено "повітряний міст", яким мешканці Західного Берлі­на отримували продовольство, медикаменти, паливо, машини та інші товари.

Війна в Кореї. Міжнародна напруженість зростала, "холодна війна" кілька разів перетворювалася на "гарячу". У 1950—1953 рр. розгорнулися бойові дії на Корейському півострові.

З 1948 р. тут існували дві держави: Республіка Корея зі столи­цею в Сеулі та Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Збройний конфлікт між двома державами розпочався 25 червня І95Ор. нападом військ КНДР на Республіку Корея. Армія останньої виявилася небоєздатною і почала відступати. Майже вся територія Південної Кореї була зайнята військами КНДР. Коли Рада Безпеки ООН ухвалила ре­золюцію, в якій засудила агресію КНДР, війська США та деяких інших країн у вересні 1950 р. вступили у війку, а наприкінці жовтня, захопивши Пхеньян, вийшли до китайського кордону. На допомогу КНДР прийшов північний сусід — Китай. 26 листо­пада 1 млн китайських "добровольців" за підтримки радянських танків та авіації перейшов у наступ і змусив американців відсту­пити. Радянські льотчики під командуванням І. Кожедуба при­кривали небо.

30 листопада 1950 р. президент Трумен заявив, що США го­тові використати всі військові засоби аж до ядерної зброї. Впер­ше виникла небезпека переростання локального конфлікту в яде­рну війну. І все ж здоровий глузд виявився сильнішим од війсь­кових і політичних амбіцій.

Наприкінці 1950 р. фронт стабілізувався в районі 38-ї парале­лі. Два роки тривала позиційна війна. У 1953 р. було підписано перемир'я, яке зафіксувало існування двох держав на Корейсько­му півострові.

Карибська криза. Ще одна серйозна загроза світові вини­кла 1962 р. під час Карибської кризи.

США різко негативно по­ставилися до революції на Кубі. У 1961 р, вони підтрима­ли висадження контрреволю­ційних груп на територію Куби, Ф.Кастро звернувся яо допомогу до СРСР. Радянське керівництво вирішило розміс­тити на острові ядерні ракети середнього радіуса дії. Довідавшись про це, президент Дж.Кеннеді оголосив про встановлення з 22 жовтня 1962 р. морської блокади Куби і про огляд усіх радянських кораблів, які пливли до острова. Водночас радянські та американські війська було приведено у стан бойової готовністі. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не була настільки реальною, як у ті дні.

2.Рух за мир

Військове протистояння, яке супроводжувалося виснажливою гонкою озброєнь, викликало критику широких верств громадськості, які починали усвідомлювати необхідність колективних дій проти загрози загального знищення.

Перший всесвітній конгрес прихильників миру відбувся у квітні 1949 р. одночасно в Парижі й Празі. На ньому було започатко­вано рух за роззброєння і збереження миру. Цей рух набув ши­рокого поширення в різних кутках земної кулі. Підтвердженням того слугував факт збирання підписів під Стокгольмським звер­ненням проти загрози ядерної війни. Це звернення було прийня­то в березні 1950 р. постійним комітетом всесвітнього конгресу прихильників миру на сесії у Стокгольмі (Швеція). У документі йшлося про необхідність установити суворий контроль за вироб­ництвом ядерної зброї, про заборону її застосування, про оголо­шення "воєнними злочинцями" тих державних діячів, які перши­ми його використають.

Протягом 6 місяців під Стокгольмським зверненням у різних країнах поставили свої підписи понад 500 млн осіб.

У наступні роки всесвітні конгреси прихильників миру прово­дилися регулярно і справляли великий вплив на міжнародні від­носини.

У 1955 р. відомі вчені світу Альберт Ейнштейн, Фредерік Жоліо-Кюрі, Бертран Рассел та інші виступили з ініціативою створення руху вчених за мир, роззброєння, міжнародну безпеку і співробітництво. Рух дістав назву Пагуоського за місцем прове­дення першої конференції прихильників цього напряму боротьби (м. Пагуош, Канада).

3. Спроби роззброєння. Договір про заборону винробувань ядерної зброї

Проблеми роззброєння були в центрі уваги світової громадськості, зокрема сесій Генеральної Асамблеї ООН у 50—60-х рр. XIV сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1959 р. ухвалила езолюцію на підтримку ідеї загального і повного роззброєння, днак в умовах "холодної війни" ця резолюція мала декларативний характер.

Першим реальним кроком на шляху роззброєння став Мос­ковський договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах: у повітрі, під водою та в космосі, підписаний 5 серпня 1963 р. головами урядів СРСР» США, Великої Британії — трьох тодішніх ядерних держав.

Переговори, що передували підписанню договору, йшли важ­ко. Каменем спотикання було питання про контроль. Нарешті, всі погодилися, що вибухи в трьох сферах можна контролювати національними засобами без міжнародного контролю. Тільки підземні ядерні вибухи було дозволено, але надалі відповідні переговори було проведено й щодо них. На жаль, Франція й Китай, які створили свої ядерні арсенали пізніше, не приєдналися до договору 1963 р. і продовжували випробування в атмосфері. Проте Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї мав велике значення, позаяк був першою конкретною уго­дою з обмеження гонки озброєнь. Згодом до Московського дого­вору приєдналося понад 130 держав світу. У 1963 р. Генеральна Асамблея СОН закріпила своїм рішенням радянсько-американ­ську домовленість "не розміщувати в космічному просторі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення",

ІІ. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ в 70-х ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х рр.

1. Передумови розрядки міжнародної напруженості

Від початку 70-х рр. міжнародні відносини вступили в новий період — період переходу вщ протистояння, конфронтації двох світів на чодї з "наддержавами" СРСР та США до розрядки між­народної напруженості. Серед передумов цих змін можна назва­ти такі:

· досягнення до початку 70-х рр. військово-стратегічного паритету (рівноваги) між СРСР і США;

· негативні наслідки для економіки провідних держав виснажливої гонки озброєнь;

· загострення соціальних проблем у США внаслідок війни у В'єтнамі;

· усвідомлення світовою громадськістю, керівниками провідних держав науково обґрунтованого вченими висновку про катастрофічність для життя на Землі будь-якого ядерного конфлікту.

2. Радянсько-американські угоди

Першим внеском в оздоровлення міжнародної ситуації в 70-ті рр, стали радянсько-американські переговори на найвищому рівні, що відбулися в 1972—1974 рр, У лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон у своєму посланні до конгресу заявив, що у виробництві ядерної зброї між СРСР і США досягнуто паритету. Це ста-ло поштовхом до початку переговорів, унаслідок яких було під­писано "основи взаємовідносин між СРСР і США":

1. Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), що має безстроковий характер;

2. Тимчасову угоду про деякі засоби в царині обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1), укладену терміном на 5 років;

3. Угоду про запобігання ядерної війни. Важливе значення мала й підписана 1972 р. Великою Британією, СРСР і США;

4. Конвенція про заборону розроблення, виробництва й накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та про їхнє знищення.

У листопаді 1974 р. у Владивостоці відбулася зустріч гене­рального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва і президента США Дж. Форда, на якій було підписано попередню угоду про подаль­ші радянсько-американські дії у сфері, контролю над озброєння­ми. Ця зустріч стала важливим кроком на шляху до загальноєвро­пейської наради 1975 р. у столиці Фінляндії.

У 1974 р. СРСР і США підписали Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. Але особливе значення для приборкання гонки озброєнь мав підписаний двома країнами в 1979 р. договір ОСВ-2. Він не був ратифікований, хоча обидві сторони дотримувалися його положень.

3. Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі

Переговори й консультації з підготування Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі велися шість років (1969— 1975 рр.). У цій роботі брали участь представники 33 європейсь­ких країн (за винятком делегації Албанії), а також США й Кана­ди — держав, які відіграють велику роль у світовій та європейсь­кій політиці, у тому числі — як члени НАТО. Нарада відбулася 31 липня— 1 серпня 1975 р. у столиці Фінляндії — м. Гельсінки.

Вона увінчалася підписанням 1 серпня Підсумкового акта — найважливішого політичного документа, що відіграє велику роль у формуванні міжнародних відносин і в наші дні. Цей акт мав такі розділи:

з питань безпеки в Європі;

з економічного, науково-технічного співробітництва та охорони навколишнього середовища;

з гуманітарних питань;

з урахування й виконання положень Підсумкового акта; продовження розвитку міжнародних контактів, у тому числі — організації нових зустрічей і нарад, подібних до Гельсінської. Такі

зустрічі держав—учасниць загальноєвропейської наради відбу­лися згодом у Белграді (1977—1978 рр.) Мадриді (1980— 1983 рр.), Стокгольмі (1984—1987 рр.), Відні (1986—1989 рр,).

Гельсінська нарада була унікальним, безпрецедентним яви­щем у міжнародному житті, відігравши велику роль.у стабілізації становища у світі, запобіганні сутички між двома системами, що призвело б до загибелі людської цивілізації.

Одним із результатів форуму в м. Гельсінки стало створення постійної Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), яка до 90-х рр. охопила більш як 50 держав Європи, США і Канади. Нині вона має політичні механізми., що забез­печують можливість оперативно реагувати на порушення прав людини. НБСЄ опікується також питаннями безпеки і роззбро­єння, співробітництва у сфері економіки й охорони навколиш­нього середовища, формування образу нової, неблокової Єв­ропи.

Однак у 70-х рр. розрядка міжнародної напруженості, кульмі­нацією якої була Гельсінська угода 1975 р., не стала незворотною. Недовіра між країнами двох блоків, і насамперед — СРСР та США, не зникла, а, навпаки, загострилася.

Причин тому було декілька.

По-перше, на міжнародних відносинах позначилась економіч­на криза 1973—1974 рр. Країни Заходу, зосередившись на вну­трішніх проблемах, послабили контроль над своїми зонами впли­ву. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Прихід до влади уряду С. Альє'нде в Чилі (1970 р.), переворот в Ефіопії (1974 р.), здобуття незалежності Анголою та Мозамбіком після революції в Португалії (1975—1976 рр.), об'єд­нання В'єтнаму в єдину державу (1975 р.), встановлення прорадян-ських режимів у Камбоджі та Лаосі, переворот в Афганістані (1978 р.), прихід до влади Д. Ортеги в Нікарагуа (1979 р.) — усе це події, на яких позначилося втручання Радянського Союзу.

По-друге, СРСР у другій половині 70-х рр. почав розміщення на своїх західних кордонах ракет середнього радіусу дії СС-20. Така зміна співвідношення сил на міжнародній арені не могла не викликати відповідних дій США.

По-третє, у травні 1978 р. НАТО у Вашингтоні схвалила довгострокову програму збільшення щорічних військо­вих витрат на 3% протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. у Брюсселі було ухвалено рішення про виробництво й розміщення у Великій Британії, Бельгії, ФРН та Італії 574 крилатих ракет і ракет "Першинг-2".

СРСР відповів розміщенням у країнах Східної Європи ра­кет малого радіуса дії, які могли досягти західноєвропейських столиць за 2—3 хвилини. Небезпека виникнення війни збільшилася. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без ви­користання ядерної зброї, Європа з її 200 атомними реактора­ми, розвиненою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилася б на руїни.

По-четверте, у березні 1983 р. президент США Р. Рейган по­відомив про розроблення у США програми СОІ (Стратегічна оборонна Ініціатива), яка передбачала створення глобальної про­тиракетної оборони з елементами космічних озброєнь.

Отже, розрядка не стала довгостроковою політикою. Не було нодолано логіки "холодної війни" і підозрілості між великими державами. На згортанні розрядки позначилося й економічне відставання СРСР та консервативні тенденції у його внутрішній і зовнішній політиці.

4. Радянсько-афганська війна

Найдужчого удару, що остаточно "поховав" розрядку, завда­ла радянська інтервенція в Афганістан, яка розпочалася 27 груд­ня 1979 р. введенням до цієї країни 100-тисячного "обмеженого" контингенту військ.

На міжнародній арені СРСР виявився практично в повній ізоляції. Вже 3 січня 1980 р. 52 держави — члени ООН зажадали термінового скликання Ради Безпеки з афганського питання, заявивши, що радянська збройна інтервенція дестабілізувала становище в регіоні й загрожує міжнародному миру та безпеці. Перегодом радянську інтервенцію засудила Генеральна Асамб­лея ООН. Радянська агресія не знайшла підтримки навіть у більшості соціалістичних країн.

Дедалі негативніше ставлення до афганської війни формува­лось і в радянському суспільстві через великі людські втрати, матеріальні збитки. Але реальні кроки до припинення агресії в Афганістані СРСР зробив лише після 1985 р., коли на чолі радян­ського керівництва став М. Горбачов. Переговори між учасника­ми афганського конфлікту, що велися під егідою ООН, заверши­лися підписанням 14 квітня 1988 р. Женевських угод делегаціями Афганістану, Пакистану, а також СРСР і США як держав-гарантів. ООН спостерігала за виконанням Женевських угод, відповід­но до яких остаточне виведення радянських військ з Афганістану було завершено 15 лютого 1989 р.

ІІІ. КІНЕЦЬ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ" (ДРУГА ПОЛОВИНА 80 — 90-ті рр.)

1. Нове політичне мислення

Загострення міжнародної напруженості в першій половині 80-х рр. було не меншим, ніж у 50—60-ті рр. При цьому ядерні потенціали країн значно збільшилися. У світі налічувалося 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатонн. Найбільшу кількість ядерних і звичайних озброєнь було зосереджено в Європі.

Поступово в свідомості світової громадськості сформувалося різко негативне ставлення до ідеї насильницького розв'язання протистояння між Заходом і Сходом.

Після приходу до влади М. Горбачова в Москві почали розу­міти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок.

Перебудова в СРСР привела до "нового політичного мислен­ня" його керівників, Воно полягало в пріоритеті загальнолюдсь­ких цінностей над класовими принципами, що панували р. радян­ській зовнішній політиці.

Крім того, "нове політичне мислення" припускало визнання за. народом кожної країни його власного соціального й політичного вибору, забезпечення балансу інтересів усіх держав — чле­нів світового загалу. Наголос робився на принципі мирноґчУ спів­існування як умові виживання і збереження цивілізації. '

Новий радянський лідер розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. На Стокгольмській конференції щодо заходів закріплення довіри та безпеки в Європі, що проходила з перервами з 17 січня 1984 р. по 21 вересня 1986 р., було узгоджено комплекс політичних і військово-технічних заходів для зменшення ризику війни в Європі. У квітні 1985 р. СРСР припинив розгортання ракет СС-20, а в серпні ввів односторонній мораторій на ядерні випробування, який діяв 1,5 року.

2. Американсько-радянські домовленості

У листопаді 1985 р. у Женеві відбулася перша радянсько-аме­риканська зустріч на вищому рівні між переобраним 1984 р. пре­зидентом США Р. Рейганом і новим радянським лідером М. Горбачовим. Внаслідок цієї важливої зустрічі було досягнуто принципової згоди про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь, до того ж обидві сторони підписали проміжний договір про ядерні сили середнього радіуса дії.

У жовтні 1986 р. відбулася нова радянсько-американська зу­стріч на вищому рівні в Рейк'явіку. СРСР виніс на неї пакет ра­дикальних пропозицій щодо ядерного роззброювання: скороти­ти на 50% стратегічні наступальні озброєння протягом перших п'яти років, а потім цілком їх ліквідувати; звільнити Європу від усіх ракет середньої дальності; домовитися про заборону ядер­них випробувань та ін. На відміну від попередніх переговорів, СРСР погодився з вимогами США про жорстку систему контро­лю. Підписанню цих угод, що мало б історичне значення, пере­шкоджали розбіжності з питань розгортання програми СОІ. Але важливий крок на шляху зміцнення взаємної довіри між двома наддержавами було зроблено.

У грудні 1987 р. під час чергової радянсько-американської зустрічі на вищому рівні М. Горбачов і Р. Рейган підписали Уго­ду про скорочення озброєнь середнього радіуса дії, відповідно до

якої передбачалася ліквідація цілого класу ядерної зброї за суво­рого взаємного контролю.

Тенденція послаблення міжнародної напруженості й "потеп­ління" політичного клімату у взаємовідносинах між Сходом і Заходом проявилася й на черговій загальноєвропейській конфе­ренції, що проходила у Відні з 1986 р. до 1989 р. Тут поряд із проблемами зміцнення міжнародної безпеки серйозну увагу було приділено дотриманню драв людини.

Та остаточно закінчилась епоха "холодної війни" і впала "за­лізна завіса" між Сходом і Заходом із виводом 15 лютого 1989 р, радянських військ з Афганістану, із зруйнуванням Берлінської стіни в листопаді 1989 р., обранням у 1988 р. новим президентом США Дж. Буша та його зустріччю в грудні 1989 р. на о. Мальта з М.Горбачовим, За підсумками мальтійської зустрічі СРСР і США перестали бути один для одного потенційними противни­ками, а розкол людства на "капіталістичний світ" і "соціалістич­ний табір" з початком 90-х рр. став надбанням історії.

31 липня 1991 р. було укладено найважливішу радянсько-американську угоду: М.Горбачов і Дж.Буш підписали в Москві давно обговорюваний Договір про скорочення стратегічних на­ступальних озброєнь (СНО-1), який передбачав взаємне 30— 40-відсоткове скорочення ядерних арсеналів. Уперше в історії' роз­зброювання найбільших держав світу досягле таких масштабів.

У січні 1993 р. президенти Борис Єльцин і Джордж Буш піду писали новий Договір про обмеження стратегічних наступаль­них озброєнь (СНО-2), до якого приєдналася й Україна.

Отже, перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду "холодної війни" між Захо­дом і Сходом, періоду розколу й конфронтації.

З, Перехід від конфронтації до співробітництва

Припинення "холодної війни", внутрішньополітичні зміна в СРСР, мирні революції в країнах Східної Європи привели'до розпаду ОВД (1 липня 1991 р.) і трансформації НАТО. Лондон­ська нарада керівників держав НАТО 5-6 липня 1990 р, ухвалила декларацію про радикальні зміни у своїй військовій доктрині. Країни НАТО зобов'язувалися не нападати на інші держави, а ядер­не озброєння оголошувалося "зброєю екстремальної ситуації".

Зміни, що відбувались у світі, зробили актуальним завдання становлення нової системи європейської безпеки. Його розв'я­занню сприяли як різноманітні багатосторонні зустрічі, так і двосторонні контакти між керівниками держав Європи. Так, на Паризькій нараді країн — учасниць Європейського економічно­го співтовариства (ЄЕС) на вищому рівні (листопад 1990 р.) було прийнято три важливі документи: Хартію для нової Європи, Спільну декларацію 22 держав, яка фактично узгоджувала прин­ципи їхніх воєнних доктрин, і Договір про звичайні збройні сили в Європі. У хартії велику увагу приділено гуманітарним аспек­там міжнародних відносин, "людському виміру" і становленню нового механізму розвитку загальноєвропейського процесу. Та­кож на нараді було ухвалено рішення про радикальне скорочен­ня озброєнь і збройних сил в Європі. 1 березня 1991 р. у Відні розпочав роботу постійно діючий Центр із запобігання конфлік­тів. Країни Східної Європи і Росія стали членами Ради Європи.

4. Нова роль центрально і східноєвропейських держав на міжнародній арені

Унаслідок демократичних революцій 1989—1990 рр. у краї­нах Центральної та Південно-Східної Європи було ліквідовано накинуту ззовні радянську модель соціалізму, Нові політичні сили, що доступилися до влади, розпочали демонтаж адміністративно-командної системи та будівництво соціально орієнтованого гос­подарства, правової держави і ліберальної демократії.

На сучасному етапі східноєвропейські країни прагнуть інтег­рації, з економічними й політичними структурами західноєвро­пейських країн, бажають увійти до НАТО. Проте їхній соціаль­но-економічний і політичний рівень різниться, тому західні кра­їни провадять диференційовану політику щодо цих держав.

У липні 1997 р. під час зустрічі лідерів НАТО в Мадриді було винесено рішення про прийняття до цієї організації трьох колиш­ніх учасників Варшавського договору — Угорщини, Польщі та Чехії. Це відбулося 1999 р., коли НАТО відзначало свій 50-річ-ний ювілей. Хоча Франція та Італія наполягали на прийнятті до альянсу Румунії та Словенії, інші учасники зустрічі у верхах не підтримали цю пропозицію. Двері НАТО оголосили відчинени­ми для всіх, але без конкретних термінів прийняття "чергової хвилі". А всім, хто лишився поза межами організації, було запро­поновано підсилену програму "Партнерство заради миру".

9 липня 1997 р., після того, як були оголошені нові члени НАТО, відбулася зустріч 44 керівників держав та урядів у Мад­риді, яка дістала найменування 1-ї сесії Ради євро-атлантичного партнерства (РЄАП) на вищому рівні. Ця рада заступила форум політичних консультацій Заходу і Сходу з північноатлантичного співробітництва і перебрала місію координатора військового партнерства,

Порад із західноєвропейською орієнтацією країни Центральної та Східної Європи прагнуть створити свої регіональні організації.

5. Внесок України в поліпшення загальної атмосфери безпеки у світі

Після розпаду СРСР Україна стала ядерною державою, як і Росія, Білорусь, Казахстан. Для західних країн це було великою проблемою. Вони прагнули, щоб Україна, Білорусь і Казахстан відмовилися від своїх ядерних арсеналів і вивезли їх до Росії. Починаючи з 1992 р. США витратили 1,5 млрд доларів на.вста-. ловлення контролю за ядерною зброєю в Росії, Україні, Білорусі та Казахстані (до цієї суми входять витрати на перевезення ядер­них боєголовок, їх зберігання й демонтаж). Президент України в січні 1993 р. разом із президентами США та Росії підписав Дого­вір про скорочення стратегічної ядерної зброї (СНО-2). Україна почала вивозити свої ядерні боєголовки до Росії, демонтувати ракети і шахти з устаткуванням. Така діяльність України викли­кала велику повагу до неї з боку урядів і народів багатьох країн світу.

Важливим досягненням' зовнішньої політики незалежної Укра­їни стало її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядер­ної зброї (ДНЯЗ). Це стало можливим після того, як на буда­пештській зустрічі у верхах країн НБСЄ у грудні 1994 р. президен­ти США і Росії, а також прем'єр-міністр Великої Британії поста­вили свої підписи під меморандумом про гарантії безпеки Укра­їні, Білорусі та Казахстану. Аналогічні гарантії надали Україні уряди КНР і Франції, які мають ядерну зброю.

Україна підтримує програму НАТО "Партнерство заради миру". 9 липня 1997 р. Л.Кучма підписав у Мадриді з лідерами 16 країн НАТО Хартію особливого партнерства України з цим альянсом. Цей документ сприяв зміцненню миру та безпеки в Європі. :

Україна в?ке ствердилася на міжнародній арені як суверенна держава. її зовнішня політика є виваженою й передбачуваною, вона спрямована на розвиток добросусідських відаюсин, зміцнення безпеки в Європі та світі.

Розвиток відносин України з окремими державами вийшов на рівень стратегічного партнерства. У двосторонніх документах уже закріплено відносини стратегічного, партнерства України з шістьма державами світу — це Азербайджан, Болгарія, Польща, Росія, США, Узбекистан. Ще з двома державами документально зафіксовані відносини особливого партнерства — це Грузія і Канада. Активно розвиваються політичні контакти України з країнами ГУУАМ. Членами цього регіонального об'єднання є Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан і Молдова. Поступо­во нарощується регіональне співробітництво в рамках ОЧЕС (Організації чорноморського економічного співробітництва).

Головною проблемою зовнішньополітичної діяльності 'Мкраїни є низька ефективність використання зовнішніх чинників для піднесення вітчизняної економіки та вирішення нагальних внутрішніх проблем.

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ

І. ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ

1. Формування постіндустріального суспільства

Індустріальну стадію розвитку суспільства, на якій західні держави та Японія перебували від кінця XIX ст., в останній тре­тині XX ст. заступила постіндустріальна (від лат. після). Якщо для індустріального суспільства є характерним домінуван­ня великого машинного виробництва, наявність маси найманих робітників, які працюють на промислових підприємствах, бороть­ба за джерела сировини, енергії, ринки збуту товарів, то постіндустріальному притаманна науково-технічна революція, перева­га сфери послуг над сферою виробництва; створення й викори­стання новітніх технологій, які, своєю чергою, значно підвищу­ють продуктивність праці, змінюють характер виробництва; пе­реміщення центру знань, що справляють вирішальний вплив на політику, до університетів; зміни в соціальній структурі су­спільства. Так, в усіх розвинених країнах в останні десятиріччя XX ст. у 2—4 рази зменшилася частка населення, зайнятого в сільському господарстві, значно скоротилася армія промислових робітників. Деякі професії, пов'язані з виробництвом, просто зник­ли; водночас збільшилася частка людей, зайнятих у сфері послуг, у науковій сфері, в освіті. Приміром, у США кількість студентів збільшилася з 2,3 мли в середині 50-х рр. до 7,1 млн в 1970 р., у Франції — з 0,8 до 2,1 млн за той самий період. У цілому важли­вою складовою соціальної структури постіндустріального суспіль­ства стають середні верстви, частка яких становить від 1/4 до 1/3 самодіяльного населення. Серед цієї групи можна вирізнити при­наймні дві підгрупи: дрібних і середніх підприємців та "нові се­редні верстви", що складаються з людей, безпосередньо пов'яза­них з науково-технічною революцією (НТР).

2. Загальна характеристика напрямків розвитку ультури

Друга половина XX ст. стала новим етапом розвитку світової культури, який почався після другої світової війни ї характеризує­ться новими рисами, що виникли внаслідок змін у суспільстві.

По-перше, трансформація суспільства на Заході була пов'яза­на з НТР, яка розгорнулась у 50—60-х рр. і триває донині. Почи­наючи із Заходу, нові тенденції в культурі, житті людей пошири­лися на весь світ. НТР стала однією з причин перетворення інду­стріального суспільства у постіндустріальне.

По-друге, на розвиток культури впливає індустріалізація. Індустріалізація, що дала людству досконалі технічні засоби й новітні технології, створила нові умови для тиражування й передавання культурної інформації. Зникла визначальна різниця між тим, де пере­буває глядач, а де — витвір мистецтва. Споживачем "культурної продукції" є все суспільство.

По-третє, відбувається інформатизація культури, тобто надання духовному виробництву інформативного характеру. Розвиваються комп'ютерні мережі, найяскравішим втіленням яких є Інтернет, що сприяє виникненню "інформаційного суспільства".

По-четверте, поряд з інформатизацією культури відбувається її технізація — залежність від рівня й характеру машинних техніч­них засобів як передавання культурної інформації, так і її вироб­ництва. Тепер комп'ютер може створювати витвори мистецтва.

По-п'яте, в нашому небезпечному світі люди чимраз частіше доходять висновку, що весь світ єдиний. Внаслідок цього в культурі формується нова тенденція — космізація, тобто розуміння загальної (космічної) єдності людини і навколишнього природ­ного середовища. Саме в цій сфері налагоджуються взаємини між країнами Сходу і Заходу. А космізація культури, своєю чергою, привела до екологізації культури, спрямованої на охорону нав­колишнього середовища. У 70-х рр. виник масовий рух за охоро­ну природи — "зелені", було сформовано міжнародний рух "Грін-піс" ("Зелений світ"). Космізація та екологізація сприяють поши­ренню гуманістичних аспектів у культурі.

По-шосте — взаємопроникнення культур різних регіонів. За­раз у науці й суспільній свідомості поширюється усвідомлення глобалізації соціальних культурних процесів у сучасному світі, що сприяє активному діалогу культур Заходу і Сходу, пошукові точок дотику, взаємодії й трансформації культур. Так, скажімо, кращі характерні риси західної культури — дух демократії та громадянського суспільства, динамізм, орієнтація на новизну, ствердження гідності й поваги до людської особистості, ідеали волі, рівності, толерантності, — запозичають передові країни Азії та Африки.

На західне суспільство навзаєм позитивно впливають духов­но-моральні системи східних країн, які орієнтуються на високі духовні основи в людській особистості й критично ставляться до всього плотського, приземленого.

По-сьоме, поряд із тенденціями інтернаціоналізації у світово­му культурному процесі відбувається бурхливий розквіт національ­них культур, особливо в умовах здобуття незалежності держава­ми "третього світу". Це зробило світову культуру кінця XX ст. надзвичайно різноманітною.

По-восьме, у другій половині XX ст. провідну роль почина­ють відігравати масова культура і поп-культура, які, на відміну від елітарної, орієнтуються не на реалістичні образи, а створю­ють світ міфічних героїв (Супермен, Бетмен, Міккі Маус і т. д.).

По-дев'яте, у багатьох галузях мистецтва в повоєнні роки з'я­вилися нові течії та стилі, наприклад, в архітектурі — споруди з бетону і скла. У кінематографі широко використовується ком­п'ютерна графіка, з'являються нові напрями в музиці: рок-музика, поп-музика, рок-опера — поєднання класичного й сучасного стилів і т. д.

По-десяте, в повоєнний час було створено авторитетні міжна­родні організації, які клопочуться проблемами культури у світо­вому масштабі. Зокрема, ЮНЕСКО чимало зробила для збере­ження культурної спадщини минулого, сприяє розвиткові націо­нальних культур, особливо країн Сходу й Латинської Америки, приділяє велику увагу питанням міжнародного наукового й куль­турного співробітництва.

Отже, зі змінами у суспільстві відбуваються значні зміни в культурі,

3. Освіта в інших країнах

Розвиток системи освіти — одна з найважливіших сфер діяль­ності держави, оскільки цим держава піклується про своє майбут­нє. Обов'язкове навчання дітей шкільного віку закріплено в зако­нодавстві переважної більшості країн світу. Парламенти ухвалю­ють закони, які регламентують освітній рівень, гарантований державою. В одних країнах це — обов'язкове початкове навчан­ня, в інших — 9-річне, в найпередовіших — загальна середня освіта. Міністерства освіти, які існують практично в усіх країнах, відповідають за розвиток освітньої галузі. У розвинених держа­вах практично всі, хто прагне вчитися, має змогу здобути при­наймні середню освіту. Концепція безперервного навчання від дошкільного віку до вищої школи прийнята більшістю країн як стратегічна лінія освітньої діяльності. Зокрема, кількість випуск­ників середніх шкіл у США, Великій Британії, Франції, Японії зросла за п'ятдесят повоєнних років приблизно втричі. Високим рівнем освіти відзначалися країни, що належали до соціалістич­ного табору. До гурту провідних країн у царині освіти в 70— 90-х рр. прорвалися нові індустріальні держави — Південна Ко­рея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, які впродовж короткого часу впровадили загальну середню освіту, зробили її доступною для більшості дітей шкільного віку, піднесли її рівень до сучасного світового.

Для здійснення освітньої діяльності на відповідному рівні держава повинна витрачати великі кошти. Зростають видатки на освіту, що дає змогу створювати нові навчальні заклади всіх рів­нів та оснащувати їх необхідним обладнанням. Комп'ютери, аудіо-відеотехніка, різноманітні прилади стали невід'ємною частиною навчання дітей в передових країнах, особливо в престижних еліт­них школах. Що ж до країн, які розвиваються, то для більшості з них найважливіше завдання — ліквідація неписьменності, на­вчання грамоти всіх дітей шкільного віку.

4. Науково-технічна революція (НТР), иайзначніші відкриття, поява нових галузей наук

У другій половині XX ст. людство зробило величезний крок в оволодінні таємницями природи та їхньому практичному за­стосуванні. Відкриття і мирне використання атомної енергії, осво-сння космосу, поява нових технологій змінили організацію та управління виробництвом. Корінний переворот у продуктивних силах суспільства, коли наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу, дістав назву науково-технічної революції (НТР). Початком НТР вважають 50-ті рр., коли стали до ладу перші атомні електростанції, було запущено перший супутник Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Характерні риси НТР: універсальність (охоплює всі галузі) і пришвидшення науково-технічних перетво­рень (скорочує час між відкриттям і впровадженням). Розгортан­ня НТР привело до активізації соціально-економічних процесів у світі. Наука, що раніше виступала лише як джерело нових техніч­них ідей, перетворилася на безпосередню виробничу силу. Ви­робництво ставило завдання перед наукою, а наука пропонувала нові технології виробництву. Якщо на першому етапі НТР тільки робилися перші кроки з цьому напрямі, то на другому етапі, у 60-ті рр., масовою стала автоматизація виробництва: широко використовувалися роботи, автоматизовані системи управління виробництвом.

Від початку 80-х рр. настав третій етап НТР. Автоматизація та роботизація виробництва досягай такого рівня, що робітник дедалі більше відходив від процесу виготовлення продукції та здійснював лише регулювання і контроль виробничого процесу.

У всіх сферах життя людей відбуваються перетворення. Основ­ними енергоносіями в різний час були вугілля, нафта, газ. Проте їхні запаси не безмежні, тому вчені працюють над використан­ням інших видів енергії, зокрема ядерної. Ведуться пошуки шля­хів широкого застосування енергії води, сонця. У природі є вели­чезна кількість ресурсів, але далеко не завжди можливо знайти матеріали, що повністю задовольняли б вимоги людей. Тому завдяки досягненням науки з'явилися синтетичні замінники, які широко використовуються в побуті й на виробництві. Величезні можливості має сучасна медицина, особливо після відкриття ан­тибіотиків і створення діагностичних апаратів.

Винайдення комп'ютера вважають одним із найбільших досяг­нень людства і прирівнюють до відкриття вогню й колеса. Мікроелектроніка відкриває величезні, можливості для інтелектуалі­зації праці представників величезної більшості професій. Слідом за мікроелектронікою починають стрімко розвиватися біотехнологія, а також технологія створення матеріалів із заздалегідь за­даними властивостями.

Удосконалюються системи транспорту і зв'язку. Невід'ємною частиною життя більшості жителів Землі стало телебачення. Супутники зв'язку зробили засоби масової інформації глобальними. Значна частина людей у розвинених країнах уже не уявляє свого життя без інтернету — світової системи інформації. З цього випливає, що наукова і технічна революція принципово змінила обличчя суспільства, уможливила дедалі більше задоволення потреб усіх його членів.

ІІ. ЛІТЕРАТУРА

1. Основні тенденції й напрямки в розвиткові літератури інших країн у повоєнні роки. Провідна тематика творів.

На розвиток повоєнної літератури великий вплив справили війна з її трагічними наслідками для людської цивілізації, роз­гром нацизму, розкол світу на демократичну й тоталітарну сис­теми, ядерна небезпека, глобальні проблеми, що постали перед людством, і насамперед — проблема місця й ролі людини в но­вому постіндустріальному суспільстві.

Основними течіями в літературі другої половини XX ст. були реалізм і модернізм. Суспільно-політичне піднесення перших повоєнних років привело до посилення реалістичних традицій у літературі. Реалістична література, позначена психологізмом, морально-етичною проблематикою, усвідомленням антагонізмів сучасної цивілізації, посіла пріоритетне місце після війни.

До реалістичного зображення життя тяжіло багато видатних письменників Франції: М. Дрюон (трилогія "Кінець людей", 1954 р.), Ерве Базен ("Родина Резо", 1948—1972 рр.), Ф. Ерріа ("Родина Буссардеяь", 1957 р.). Значне місце в післявоєнній літе­ратурі Франції посідає творчий доробок Луї Арагона. У поетич­ній збірці "Знову ніж у серце" він засудив мілітаризм. У 50-х рр. створив дві прекрасні поеми "Очі і пам'ять" і "Незакінчений роман" — про любов, війну і мир, про себе та свої шляхи' в мистецтві, про долю свого часу.

Дуже популярним письменником Великої Британії в післяво­єнні роки був Джон Бойтон Прістлі. В його романі "Ця стара країна" (1967 р.) зображено звичаї й побут сучасної Англії.

Всесвітньо визнаними стали англійські письменники Грехем Грін і Чарлз Сноу, які ставили у своїх творах актуальні соціаль­но-політичні та морально-психологічні проблеми. Це стосується, зокрема, романів: Г. Гріна "Тихий американець", "Наша людина в Гавані", "Комедіанти", "Почесний консул"; Чарлза Сноу "Чужі та брати", "Коридори влади", "Пора надій".

Важливе місце в післявоєнній літературі реалістичного напря­му посідають письменники США: Вільям Фолкнер, Ернест Хемінгуей, Джон Стейнбек.

Розвиваючись,. реалізм збагачувався новими відтінками і нюансами. Так, особливим явищем в літературі став "міфологіч­ний реалізм", представником якого є латиноамериканський .пи­сьменник Габріель Гарсіа Маркес. Він міфологізовано зображує у своїх.творах реальні диктаторські режими останніх десятиріч у країнах Латинської Америки. У романах "Сто років самотності", "Осінь патріарха" письменник сатирично зобразив три різні іпо­стасі диктатора і його влади.

Особливим напрямом у реалізмі вважається "соціалістичний реалізм", притаманний літературі Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності. В умовах існування тоталітарного режиму виникла слухняна, щодо влади література. Літературний процес утратив багатобарвність. Теоретики "соціалістичного реалізму" вимагали від письменників прикрашати історію, штов­хали їх на "лакування" дійсності. Прикладами такої напівправди були твори відомих письменників "Піднята цілина" М. Шолохова, "Хліб" О. Толстого, другий варіант "Молодої гвардії" О. Фадєєва та ін.

Поряд із слухняною літературою в Радянському Союзі існу­вали автори, які викривали вади тоталітаризму і знаходили свої літературні й художні засоби боротьби проти нього. Найвідоміщим борцем із цього гурту є О. Солженіцин, який у своїх творах "Один день Івана Денисовича", "Архіпелаг ГУЛАГ", "Раковий корпус" розкрив світові страшну правду про сталінські репресії.

Крамольними з погляду влади і забороненими в Радянському Союзі були роман Б. Пастернака "Доктор Живаго", удостоєний Нобелівської премії, твори А. Платонова, Й. Бродського, В. Войновича та інших письменників, які мусили покинути батьківщину і. переселитися на Захід.

Проте були в Радянському Союзі письменники, 'які не.пере­слідувались владою, але в рамках дозволеного писали твори (осо­бливо в роки "відлиги" та "перебудови"), що підносили справж­ні проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків і най­світлішого почуття — кохання, які ставали близькими і зрозу­мілими людям усього світу. До таких письменників належать В. Астаф'єв, Ч. Айтматов, В. Биков, Г. Бакланов, поети Є. Євтушенко, Р. Рождественський та деякі інші.

У руслі "соціалістичного реалізму" вирізнялися "селянські" письменники (С. Залигін, В. Шукшин), що розглядали проблеми життя людей у російській глибинці, "екологічна" проза (В. Распутін "Прощання з Матьорою"; Б. Васильєв "Не стріляйте в бі­лих лебедів"), яка торкалася проблем збереження довкілля в умо­вах наступу НТР та збереження культурної спадщини (В. Солоухін "Чорні дошки").

Популярними авторами, творами яких зачитувалися мільйо­ни людей у Радянському Союзі, були В. Пікуль та Ю. Семенов. Перший писав в основному історичні романи, другий — політич­ні детективи. У цілому треба відзначити, що люди в СРСР читали найбіль­ше у світі.

Модерністська течія в сучасній закордонній літературі теж представлена іменами талановитих письменників. Центральне місце в модернізмі цього періоду посідає екзистенціалізм.

Надзвичайна популярність екзистенціалізму пояснюється тим, що він вихопився за межі суворої реальності і став світовідчут­тям, нерідко надзвичайно життєвим, емоційним.

Екзистенціалізм захоплює якраз тим, що дозволяє обходитися ілюзіями, утверджуючи свободу особи серед безмежного моря буття.

Найяскравіші представники цього напряму: Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімома де Бовуар (Франція); Айріс Мердок і К. Вілсон (Англія); Н. Мейлер (США). Зокрема, основоположник фран­цузького екзистенціалізму Ж-П. Сартр на початку 70-х рр. був кумиром певної частини молоді. Пошук абсолютної свободи, абсурдність буття проходять червоною ниткою через його незавер­шений ромаи-тетралогію "Дороги свободи" (50-ті рр.).

У романі-притчі А. Камю "Чума" вища мужність людини вбачається в боротьбі проти абсурдності буття. У п'єсі "Облога" життя змальоване як круговерть, де рух відбувається від погано­го до гіршого і знову повертається до поганого.

Та найбільшою популярністю в повоєнні роки користувалися жанри масової культури, зокрема детектив і фантастика. Детек­тив багатьом дає змогу забутися від переповнених вулиць, гурко­ту автомобілів, одноманітної виробничої діяльності і труднощів життя. Письменники різних літературних напрямів випробову­ють себе у детективному жанрі. Так, 1965 р. з'явився детектив К. Бміса "Досьє Джеймса Бонда", а 1975 р. — шпигунський ро­ман Джона Брейна "Благочестивий агент". Справжніми короля­ми, детективу стали англійська письменниця Агата Крісті та фран­цузький письменник Жорж Сіменон.

В епоху бурхливого розвитку НТР важливе значення має розвиток такого напряму в літературі, як наукова фантастика. Яскравими представниками цього напряму стали А. Азимов, А. Кларк, Р. Шеклі, П. Андерсоя, Ф. Корсак та ін.

Своєрідністю наукової фантастики є її соціально і науково моделююча роль. Чималий внесок у розвиток цього жанру зро­бив Р.-Д. Бредбері, якого називають моралістом XX ст. у фанта­стиці. Його твори мають морально-філософську спрямованість, протестують проти "машинізації" людини, виступають на захист свободи вияву "природних почуттів".

Отже, літературний процес другої половини XX ст. вирізняє­ться великим різномаїттям течій і стилів, багатобарвністю пи­сьменницьких пошуків, глибиною та значущістю піднятих тем, значним впливом на життя суспільства.

ІІІ. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО, МУЗИКА, ТЕАТР, ЮНО, АРХІТЕКТУРА

1. Основні течії в образотворчому мистецтві

З-поміж усієї строкатості й розмаїтості течій у повоєнному мистецтві вирізняються дві основні: соціальний реалізм та абстрак­ціонізм. Соціальний реалізм об'єднав художників, які вбачали зміст мистецтва в його зв'язку., з дійсністю, у суспільних діях, служінні цій меті засобами художньої творчості. Абстракціонізм об'єднав художників, які віддавали перевагу формам, фарбам, кольору.

Мистецтво соціального реалізму проявилось у двох основних формах: неореалізм (демократичні держави Заходу) і "соціалістичний реалізм" (країни соціалістичного табору). Вони мали загальні риси, які виражалися в соціальній спрямованості, але їх кардинально відрізняло ставлення до життя.

Засновником неореалістичного напрямку став італійський художник Ренато Гуттузо. На відміну від класичного реалізму, художники нового напрямку прагнули максимальної узагальне­ності образів своїх картин. Вони переходили в образи-симврли, зображали не особистість, якій притаманні окремі якості, а масо­вого героя; велику увагу приділяли кольору, який ніс і змістове, і емоційне навантаження.

Розквіт італійського неореалізму припав на середину 50-х рр. Р. Гуттузо створив твори: "Захоплення пусток батраками в Сицилії", "Битва біля мосту Амміральйо", які стали класикою цьо­го напрямку. Андре Фужером зі своїм реалістичним полотном "Слава Андре Ульє" і Борис Тислицький із серією графічних портретів в'язнів Бухенвальда репрезентували французький нео­реалізм. Всесвітньої популярності набула робота японських май­стрів Маруки-Іри і Маруки Поамо "Страхіття Хіросіми". Автори з величезною художньою переконливістю зобразили трагічну картину загибелі жителів міста від атомного вибуху.

Другий значний напрям соціального реалізму — "соціалістич­ний реалізм" — славив соціалістичну ідеологію, правлячі партії та їхніх лідерів. Авторам таких творів був властивий показний, здебільшого фальшивий, оптимізм; Усі явища, зображені худож­никами, наділялися суспільним змістом. До особливо запопадли­вих творців "соціалістичного реалізму" можна віднести митців Д. Налбандяна, У. Лопухова, скульптора Ф. Кломера. Станов­лення "соціалістичного реалізму" відбувалося в гострій боротьбі з усіма іншими стилями і тенденціями в мистецтві, які кваліфіку­валися як реакційні. Характерною ознакою творів "соціалістич­ного реалізму" було те, що художники' ніколи не "опускалися" до реальних проблем людини, які завжди приносилися в жертву абстрактній людяності, автори не ставили головною метою пі­знання людиною дійсності, шукання істини. Одначе серед пред­ставників цього напряму були й талановиті митці, твори яких проникнуті теплотою, людяністю, любов'ю до природи. Це, зо­крема, твори Т. Яблонської.

Течію повоєнного абстракціонізму можна переділити на три великі групи. Перша з них — абстрактний експресіонізм. Заснов­ником його став американець Джексон Поллок. Він запропону­вав термін "дрипінг" — розбризкування фарб на полотнині без використання пензля, за допомогою інших предметів. У цьому мистецтві наголос робиться на самій дії, процесі створення кар­тини. Інший представник цього напрямку, Жорж Матьє, супро­воджував свої творчі сеанси в присутності публіки маскарадни­ми переодяганнями і музикою. Друга група абстракціоністів тя­жіє до деякої загадковості, автори вкривають свої полотна зна­ками, які нічого не значать. Третю групу складають послідовни­ки технізованого, абстрактно-геометричного мистецтва. Живо­писці створюють строго геометричні декоративні композиції, скульптори використовують для своїх абстрактних творів полі­рований або грубий зварний метал^ а також металеві механізми і пристосування.

Наприкінці 50 — на початку 60-х рр. у світовому мистецтві проявилися перші симптоми кризи абстракціонізму. Свідченням цього стала поява нових стилів: "поп-арту" (популярне мистец­тво) та "оп-арту" (оптичне мистецтво).

Характерною рисою "поп-арту" було створення різноманіт­них композицій, часто абстрактних, із цілком реальних предме­тів побуту, в тому числі сільськогосподарських знарядь, шматків труб, частин автомобілів і т. д. Стиль "поп-арту" виник у СИГА. Його засновниками були Р. Рушенберг і Дж. Джонс.

"Оп-арт" — це ефект кольору і світла, пропущених крізь оп­тичні прилади на складні геометричні конструкції. На повну силу цей напрямок продемонстрував себе на виставці "Чуйне око" у Нью-Йорку, де брали участь 75 художників із 10 країн.

У повоєнні роки продовжував розвиватися сюрреалізм, в ос­нові якого лежить переконання, що мистецтво покликане зображати насамперед не навколишню дійсність, а власний духовний світ художника, стан його душі. Найяскравішим представником цього напрямку став видатний художник сучасності іспанець Сальвадор Далі. Його найвідоміші картини повоєнного періоду — "три сфінкси Бікіні", "Атомний Нерон", "Атомна Леда", "Атомі­стичний хрест",

Найаідоміший французький художник, іспанець походженням Пабло Пікассо, з ім'ям якого пов'язана ціла епоха в сучасному живописі, активно працював і в повоєнні роки. У той час у твор­чості Пікассо переважали ідеї любові до життя й добра, ненависгі до війне, властиві більшості худож­ників його покоління. Його знані твори "Людина з агаш" і малюнки голуба миру, над якими Пікассо працював почи­наючи з 1942 р., — втілюють ідеали добра ї миру. Цій же тематиці присвячено зна­менитий плакат до всесвітнього конгресу прихильників миру (1945 р.) і політичний памфлет «Кривава бойня в Кореї», який об'єднав символічні та реальні мотиви. Апогеєм творчості майстра на антивоєн­ну тему став розпис храму Миру у Валяюрисі, де на протилежних стінах невеликої капели, було створено дві фрески "Війна" і "Мир".

З 70-х рр. розпочалася нова епоха у сві­товому мистецтві, яку називають постмодер­нізмом. Ця епоха ознаменувалася прагненням мистецтва поверну­тися до. реального світу. Водночас реалізм, який десятиліттями за­знавав гоніння, знову привернув до себе жвавий інтерес. Особливе місце в цьому процесі посідає пперреалізм (або фотореалізм) — живопис, ідо буквально імітує реальні сцени і предмети з фотогра­фічною точністю. Ця- течія виникла у СПІА і набула поширення в інших країнах. Взагалі ж постмодернізм характерний появою плеяда молодих художників із суворим і вимогливим поглядом на життя.

2. Музика

Дня музики більшою мірою, ніж. для інших видів: мистецтва, характерний поділ на "елітарну" й "масову".. Головною відмін­ною рисою "масової культури" порівняно з "елітарною"' (що орієнтується на смаки обраної публіки), є свідома ставка на середнього масового споживача.

Основними напрямами "масової" музиіш. стали рок-музика і джаз. У 1954 р. уперше пролунала пісенька. Білла Хейлі, яка дала назву новому музичному стилю рок-н-рол. Того ж року вийшла перша платівка майбутнього короля рок-н-ролу Елвіса Преслі. Новий стиль одразу ж привернув увагу глядачів, особливо молоді. Для творчості Е. Преслі були характерними прості, позбавлені змісту.

У 60-ті рр. з'явилися легендарні групи "Бїтлз" і "Ролінг Стоунз". «Бітлз» оспівували любов, протестували проти війни у В'єт­намі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали гроші для жителів Бангладеш. Прикладами політизованого року були їхні пісні '"Дамо світу шанс", "Не хочу бути солдатом", "Скажи мені хоч трохи правди" та ін.

Різко аполітичний, бунтарський, "непристойний" напрямок символізувала група "Ролінг Стоунз", що, на їхью думу, було протестом проти обивательської буржуазної культури.

Вершиною цього етапу розвитку року стала широко відома в 60-ті рр. рок-опер;; "Ісус Христос — супгрзірка" (музика Ендрю Веббсра).

У рок-музиці розвивались і розвиваються інші напрямки брейк, рок-метал, хард-рок та ін.

Найвідомішими естрадними співаками в 70-80-ті рр. були Мірей Матьє, Патрісія Касс, ансамбль "Абба"', в Радянському Союзі - Алла Пугачова, Софія Ротару, Йосип Кобзон,

В останнє десятиріччя суперзірками естради стали Майкл Джексон, Мадонна, Принц, Стінг, ансамбль "Спайс Гьорлз" та. деякі інші.

Джаз став фаховим мистецтвом; радянські оркестри "О. Лувдстрема, К. Орбеляна набули всесвітньої популярності. До кращих зразків мюзиклу 1950-х рр. належать надзвичайно популярні твори "Звуки музики" Роджерса, "Моя чарівна леді" Ф. Лоу, "Вестсайдеька історія" Л. Бернстайна.

Надзвичайно відомими були й "серйозні музиканти: компо­зитори Родіон Щедрін, Альфред Шнітке, піаністи Ван Клайберн, Святослав Ріхтер, віолончеліст Ростислав Ростропович, скрипаль Давид Ойстрах. Вони перемагали на престижних музичних кон­курсах, збирали тисячні зали на свої, концерти. Всесвітню славу мали й оперні співаки: Лучано Паваротгі, Пласідо Домінго, Монсерат Кабальє, Хосе Каррерас, Іван Козловський, Анатолій Солов'яненко та деякі інші.

З. Театр

У повоєнні роки театральне мистецтво переживано не кращі часи, тому що увагу глядача притягав більш доступний і видовищ­ний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повер­нення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійсне­но драматургами і театральними режисерами. У США, нанриклад, виникла суто американська традиція організації театраль­ної справи. Найвідоміший американський драматург Юджин О'Ніл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччя. В його п'єсах "Продавець льоду прийде", "Довга подорож у ніч'', "Мі­сяць для пасинків долі" створено картину абсурдності й глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Тенессі Вільямс і Артур Міллер. У п'єсах Вільямса "Скляний звіринець", "Трамвай бажання", "Орфей спускається в пекло" та інших світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемно­сті. П'єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера "Смерть комівояжера", "Вид з мосту", "Після гріхопадіння" підносяться проблеми цінності внутрішньо­го світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.

Співзвучні мотиви спостерігаються і в творчості європейсь­ких драматургів, які створили "драму абсурду". Найвідоміші представники цієї течії — французькі драматурги Ежен Йонеско (румун із походження) і Семюель Беккет (походженням ірлан­дець).

У п'єсах Йонеско "Лиса співачка", "Урок", "Носоріг", "Небес­ний пішохід" домінують відчуття кошмару і нісенітності існуван­ня. Широкої популярності набули п'єси С. Беккета "В чеканні Годо", "Кінець гри", "Остання стрічка". У 1969 р. творчість дра­матурга було відзначено Нобелівською премією.

На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.

У Радянському Союзі театральне мистецтво було на досить високому рівні. В кожному обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, дитячі, а в столиці, Ленінграді та ще в декіль­кох великих містах склалися цікаві творчі колективи, очолювані видатними режисерами, в яких працювали талановиті актори, відомі й популярні в усій країні. Зокрема, слід відзначити Вели­кий драматичний театр у Ленінграді на чолі з Г. Товстоноговим, Московський театр на Таганці, головним режисером якого був Ю. Любимов, а в трупі театру працював В. Висоцький, МХАТ, театр "Сучасник" та деякі інші. На весь світ були відомі балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Марійського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи — ансамблі "Берізка", під керівництвом І. Мойсеева, ім. П. Вірського, хор їм. Г. Вірьовки під час закордонних гастролей демонстрували най­вищий мистецький рівень.

4. Кіно

Кіно другої половини XX ст. розвивалося в руслі основних художніх напрямків цього часу, але кожний національний кіне­матограф мав свої особливості.

Неореалізм знайшов найбільше втілення в італійському кіно. Виник цей напрямок на хвилі руху Опору, в умовах становлення демократичного суспільства. Пошуки нових напрямків розвитку неореалізму обумовлені проблемним аналізом взаємовідносин лю­дини та суспільства.

З іменами Р. Росселнгі, Л. Вісконті, А. Антоньйоні, Ф. Фелліві пов'язаний розквіт філософського, поетичного кінематографу. Саме в різних стрічках проявилася одна з головних тенденцій західноєвропейського кінематографу кінця 50 — початку 60-х рр. — дослідження психологічних і соціальних мотивів поведінки сучасної людини (фільми Фелліні "Дорога", "Солдатське життя", фільми Антоньйоні "Хроніка одного кохання", "Крик").

Наприкінці 60-х рр. почали формуватися головні жанри полі­тичного кіно, яке в Італії сягнуло вершин у першій половині 70-х рр.

Характерною рисою англійського кіно залишилася вірність національним традиціям. Знаменитий режисер і актор Лоуренс Олів'є з успіхом знімав стрічки за класичними творами В. Шекспіра "Гамлет", "Генріх V", "Річард VI".

У Франції в 70-ті рр. зняв свої кращі сатиричні стрічки зна­ний метр сюрреалізму в кіно іспанець Л. Бушоель ("Цей невизначений об'єкт бажання", "Привид свободи"). Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкрив глядачам імена Ж.-П. Бельмондо, Л. де Фюнеса, П. Рішара.

Для розвитку кінематографу в СРСР цього періоду характер­ні декілька тенденцій: епічність ("Війна і мир", "Червоні дзвони", "Мексика у вогні" С. Бондарчука); екранізація літературної кла­сики ("Дама з собачкою" Й. Хейфеца, "Тихий Дон" С. Герасимо-а), спрямованість на яскраву особистість ("Початок", "Прошу слова", "Васса" Г. Панфілова), поява фільмів "для полиці", що е потрапили в широкий прокат через заборону комуністичної цензури.

В останні роки телебачення перехоплює пальму першості у традиційного кінематографа, оскільки стало невід'ємною части­ною побуту кожної родини. Герої телесеріалів, що розтягуються на довгі місяці й роки, сприймаються як гарні знайомі, за пери-петіями життя яких глядачі стежать з увагою і співчуттям. Перед творцями цих фільмів поетає дуже важлива задача — виховувати людей в дусі гуманізму, за допомогою різноманітних художніх засобів прищеплювати їм кращі загальнолюдські цінності.

5. Архітектура

Функціоналізм став практично основним архітектурним на­прямком XX ст. Для нього характерний принцип, відповідно до якого архітектурну форму визначають функції, призначення бу­динку. Функціоналізм дав світу нові типи житлових будинків (коридорного типу, галерейного типу, з квартирами у двох рів­нях) із покриттями, економічними квартирами з вмонтованим устаткуванням і зручним для трансформації інтер'єром. Принци­пи функціоналізму легко пристосовувалися до національних особ­ливостей різних країн, що зробило цей напрямок інтернаціональ­ним. У більшості міст світу з'явилися нові будівлі громадського призначення, художній образ яких визначається як "скляний па­ралелепіпед" або "скляна призма", — тобто будинок, який скла­дається з суворо геометричного металевого каркасу, заскленого з усіх боків. Ці будинки стали своєрідного візитною карткою архітектури 50—60-х рр. (наприклад, будинок ООН і 400-метро-вий Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, готельні комп­лекси "Хілтон" і "Форум" у більшості європейських міст). Такі типові будинки зі скла та бетону першим запропонував світові американець Л. Міс ван дер Рое.

Ще одним напрямком в архітектурі повоєнного часу стала органічна архітектура. її ідеолог, американський архітектор Франк Ллойд Райт, проповідує зв'язок із природою, звернення до людської індивідуальності. Одним із прикладів органічної архітектури є будинок Сіднейської опери в столиці Австралії. Його ж архітектор, датчанин Йорг Утцон, пояснює, що був натхненний вітрилами яхт у порту Сіднея, а ще — храмовими спорудами майя та ацтеків у Мексиці.

Найвидатшший архітектор XX ст. Ле Корбюзьє прагнув збли­зити та об'єднати сильні риси функціоналізму та органічної ар­хітектури.

У 1951 р. він дістав можливість здійснити свою мрію: побуду­вати ціле місто. Північний штат Пенджаб (Індія) втратив свою столицю після поділу держави 1947 р., і Ле Корбюзьє було запро­поновано спроектувати нову столицю Чандігарх. Було вирито велике штучне озеро, навколо якого проклали прогулянкову дорогу. Все місто засадили квітучими деревами. Чандігарх пере­ділено на сектори-мікрорайони широкими бульварами. Втім, критики вважають, що архітектор не врахував особливостей Індії, спосіб життя індусів.

Ще один визначний архітектор-бразилець — Оскар Німейєр теж дістав пропозицію збудувати місто. За його проектом у не­займаних тропічних джунглях за три роки було збудовано нову столицю Бразиліа. 21 квітня 1960 р. відбулося офіційне відкриття міста. Сьогодні його нерідко називають одним із найкрасивіших міст планети.

Отже, друга половина XX ст. характеризується кардинальни­ми змінами не тільки в громадському житті, а й у розвитку куль­тури. Нові естетичні принципи, нова стилістика, пластика, прин­ципово нова організація художньої реальності — ось характерні ознаки розвитку мистецтва другої половини XX ст.