Країни Західної Європи

Лекція 1

Країни Західної Європи у другій половині XX — та початку XXI ст.

1. Особливості розвитку країн Західної Європи.

А) План Маршалла та відбудова економіки. З трибуни Гарвардського університету державний секретар Джордж Маршалл 5 червня 1947 р. проголосив те, що увійшло в історію під назвою план Маршалла.

План Маршалла вважається одним із найвидатніших досягнень амери­канської зовнішньої політики у XX ст.

Згідно з планом сімнадцятьом європейським країнам, які по­годилися на участь у цьому трансатлантичному проекті, протя­гом чотирьох років було надано 13,15 млрд доларів. Це станови­ло 5% валового національного продукту. Сьогодні такий про­цент ВНП означав би 350 млрд. Витрати були величезними, а результати — вражаючими.

Сполучені Штати запросили до участі в реалізації плану всі європейські держави. "Наша політика спрямована не проти яко­їсь держави чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю та хаосу", — сказав Маршалл. Запрошення прийняли Австрія, Бель­гія, Британія, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірлан­дія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Шве­ція, Швейцарія і Туреччина.

СРСР презирливо відкинув запрошення, а Польща і Чехо-Словаччина, які спершу висловили зацікавленість, під тиском Кремля відмовилися від будь-якої участі. План було затверджено конгресом 3 квітня 1948.р., і його почали втілювати в життя.

План Маршалла відрізнявся від звичайних програм іноземної допомоги. Сполучені Штати надавали гроші, але право вибору проектів для фінансування та їхній менеджмент залишалися за європейцями.

Чотирирічний термін, визначений для реалізації плану, був довільним, і з його закінченням економічне одужання не завер­шилося. Але промислове й сільськогосподарське виробництво піднялося значно вище від довоєнного рівня, а валовий націо­нальний продукт сягнув показників, що в декілька разів переви­щували вартість самого плану.

Б) Інтеграційні процеси в Європі наприкінці XX — на початку XXI ст., участь у них України. У липні 1947 р. в Парижі на нараді представників 16 європейських держав було утворено Комітет європейського економічного співробітництва, який розпочав свою роботу в напрямку реалізації плану Маршалла. Європейська економічна інтеграція великою мірою залежала від подолання про­тиріч між Францією та Німеччиною, які за останні 70 років тричі воювали одна з одною. Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман дійшов висновку, що кращим засобом уникнути но­вої війни є об'єднання сталеливарної та вугільної промисловості обох країн, що зробило б неможливим таємне виробництво озбро­єнь (план Шумана). Одночасно можна було підвищити ефектив­ність цих галузей. У травні 1950 р. відбулося об'єднання вироб­ництва сталі й вугілля Франції та ФРН. У квітні 1951 р. до них приєдналися Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург, що разом із ФРН і Францією підписали в Парижі Договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

У 1957 р. було утворено ще дві міжнародні організації. Євро­пейське товариство з атомної енергії (Євратом), покликане об'єд­нати зусилля його членів у сфері ядерних досліджень і викорис­тання ядерної енергії, та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), відоме під назвою Спільний ринок. Договір про створення ЄЕС 25 березня 1957 р. в Римі підписали 6 держав: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург і Нідерланди. Метою ство­рення ЄЕС було посилення позицій європейської економіки на світовому ринку за допомогою координації економічної політи­ки її членів. У 1961 р. до нього намагалася приєднатися Велика Британія, проте її вступ до ЄЕС було двічі заблоковано президен­том Франції Шарлем де Голлем. Вступ Великої Британії до ЄЕС відбувся тільки 1973 р, разом із Данією та Ірландією.

У 1981 р. до організації було прийнято Грецію, 1986 р. — Іспанію і Португалію, а 1995 р. — Австрію, Фінляндію і Швецію (всього 15 членів).

На межі 90-х рр. інтеграційні процеси в Європі набули нового динамізму.

7 лютого 1992 р. в нідерландському м. Маастрихт, на стику кордонів Нідерландів, Бельгії та ФРН, міністри закордонних справ і міністри фінансів країн — членів ЄЕС (Бельгії, Данії, Люксем­бургу, Нідерландів, Іспанії, Італії, Ірландії, Португалії, Греції, Франції, Німеччини, Великої Британії) підписали Договір про Єв­ропейський Союз, що передбачав поетапну трансформацію ЄЕС у новий економічний, валютний, а в перспективі — політичний Європейський Союз. Прийнято програму довгострокового стра­тегічного розвитку Європи, що передбачала: впровадження єди­ної валюти — євро, часткову відмову від суверенітету у сфері зовнішньої та воєнної політики, розширення прав основних ін­ституцій Європейського Союзу — Ради міністрів, Європарламенту, Комісії європейських товариств, збільшення наднаціональних повноважень ЄС у царині соціальної політики, охорони навко­лишнього середовища, промисловості, культури, охорони здоров'я. Не відкидається можливість створення єдиного євроуряду.

Маастрихтський договір є одним із найбільш важливих правових актів в історії XX ст., логічним продовженням більш як 40-річної історії євроінтеграції. Європейський Союз (ЄС) має свій прапор (15 золотих п'ятикутних зірок на темно-блакитному тлі) і гімн, Уже створено європейський паспорт, розробляється пи­тання про заснування європейського громадянства і навіть кон­ституції. Затверджено Хартію основних соціальних прав — пере­лік мінімальних умов, відповідно до яких люди, що переїжджа­ють з однієї країни ЄЕС до іншої, зберігають свої права. Най­активнішими поборниками поширення інтеграції на політичну сферу виступають ФРН ї Франція, які висувають гасло "Батьків­щина—Європа", тоді як Велика Британія, Нідерланди, французь­кі націоналісти заперечують проти швидких темпів інтеграції й дотримуються формули де Голля "Європа Батьківщин".

Іншою впливовою європейською організацією вважають Раду Європи (РЄ) — міжнародну міжурядову організацію, створену 5 травня 1949 р. в Лондоні. До країн-засновниць РЄ відносять: Бельгію, Велику Британію, Данію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Норвегію, Фракцію. Головними органами РЄ є: Ко­мітет міністрів закордонних справ країн-членів Ради Європи і Консультативна парламентська асамблея. Комітет на основі прин­ципу одностайності виробляє політичні рекомендації урядам кра­їн-членів Ради Європи, які, між іншим, підлягають ратифікації парламентами. Консультативна парламентська асамблея РЄ обговорює та ухвалює більшістю голосів рекомендації Комітету міністрів закордонних справ.

Основні органи Ради Європи розміщено у Страсбурзі (Фран­ція). 9 листопада 1995 р. Україна стала 37-м членом Ради Європи (38-м — Хорватія, 39-м — Росія і т, д.).

2. Велика Британія.

А) Внутрішня і зовнішня політика лейбористських і консервативних уряді у 40—70-х рр. Народ Великої Британії поряд з іншими країнами антигітлерівської коаліції зробив великий внесок у розгром нацизму, Людські втрати країни в роки війни були порівняно невелики­ми — 300 тис. убитих і тих, що пропали безвісти. Це в чотири рази менше, ніж у 1914-1918 рр. Хоча воєнні дії на території країни не велися, матеріальні збитки становили 25 млрд фун­тів стерлінгів, не враховуючи збитків від бомбардувань, потоп­лені судна тощо.

Друга світова війна значно послабила позиції Великої Брита­нії на міжнародній арені. Вона втратила багато зовнішніх ринків і майже 25% закордонних капіталовкладень. Державний борг країни зріс у 4 рази. Під тиском національно-визвольного руху почався розпад Британської імперії.

Характерною рисою економіки Великої Британії було посту­пове відставання у найважливіших і найпрестижніших галузях промисловості. Якщо в перші півтора повоєнні десятиліття вона посідала за обсягом промислового виробництва друге місце піс­ля США у західному світі, то на початку 60-х рр. — третє, напри­кінці 60-х — четверте.

Економічні труднощі посилювало й те, що підприємцям вигід­ніше було вивозити капітали за кордон, аніж вкладати їх у на­ціональну промисловість.

Лейбористський уряд К.Еттлі (1945—1951 рр.) провів на­ціоналізацію і реконструкцію низки галузей економіки. До рук держави перейшли Англійський банк, підприємства вугільної та газової галузей промисловості, електростанції, залізниці, річ­ковий і вантажний автомобільний транспорт. Колишні влас­ники отримали 2,5 млрд фунтів стерлінгів, хоча це були найвід­сталіші та найзбитковіші підприємства, їх утримання й рекон­струкція лягли на плечі податкодавців. Це викликало невдово­лення широких верств населення, яке посилилося разом із не­ефективністю соціальних реформ і привело до поразки лейбо­ристів на виборах 1951 р.

Після цього 13 років країною правили консерватори. До вла­ди повернувся В.Черчилль (1951—1955 рр.); його наступником був Е.Іден. У внутрішній політиці консерватори скоротили асиг­нування на освіту, соціальне страхування, підвищили ціни на побутові послуги. Вартість життя зросла на 20%. У зовнішній — проводили активний курс на "стримування комунізму", укріплю­вали англо-американський союз.

З 1964 р. по 1979 р. (за винятком періоду з червня 1970 р. по лютий 1974 р., коли при владі перебував консервативний кабінет Е.Хіта), на політичному олімпі Великої Британії панували лей­бористи. Кабінети Г.Вільсона (1964—1970 і 1974—1976 рр.) та Дж.Каллагена (1976—1979 рр.), попри всі їхні зусилля, здійснив­ши обіцяну тред-юніонам націоналізацію, збільшивши видатки на соціальні програми і змінивши податкову систему, все ж не домоглися економічної стабілізації. Країна втратила свої позиції на світовій арені.

Б) Ліквідація Британської імперії. Опір колоніальній політиці Великої Британії почав наростати після другої світової війни. Англійці вже не могли утримати свої позиції в Індії. Уряд Великої Британії в 1947 р. розділив свою колишню колонію на дві незалежні держави — Індію й Пакис­тан. У 1948 р. здобув незалежність о. Цейлон (нині Шрі-Ланка). Того ж року суверенітет отримала Бірма.

Головний етап деколонізації Британської імперії розпочався наприкінці 50-х рр. У 1960 р. пре­м'єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан вимовив свою сакраментальну фразу про "вітри перемін", що дмуть над Афри­канським континентом. Більшість колишніх британських колоній входять до Британської співдружності націй, яка була створена на основі Вестмінстерського статуту 1931 р. і сучасних форм набула після другої світової війни. Членами співдружності є 49 держав.

Усі країни й території, що утворюють співдружність (окрім Канади), входять до стерлінго­вої зони й підтримують тісні зовнішньоекономічні відносини з Великою Британією. У рамках Співдружності здійснюється тісне співробітництво у військовій галузі — підготування кадрів, по­стачання зброї, розвиток військових галузей промисловості.

В) "Тетчеризм". У травні 1979 р. на парламентських виборах перемогу здобу­ла консервативна партія на чолі з М.Тетчер. Лідер консервато­рів стала першою в британській історії жінкою-прем'єром.

Консерватори доступилися до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію з со­ціально-економічного застою. Для цього, на думку М.Тетчер, було, необхідно:

• зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господар. ське життя країни;

• зменшити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;

• докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що доти негативно впливало на зростан­ня економіки;

• "приборкати" профспілки, які, за переконанням консерваторів, зосереджували "надмірну владу", а це підривало розвиток бізнесу.

У соціальній сфері Тєтчер застосувала принцип: хто достат­ньо заробляє, тому нема чого безплатно вчитись і лікуватись. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів; "Безплат­ний сир буває тільки в мишоловці".

Унаслідок політики "тетчеризму" Велика Британія досягла такого рівня економічного розвитку, який дав підстави говорити про '"британське економічне диво": на 1 млн скоротилася кіль­кість безробітних, понад 60% англійців стали власниками квар­тир чи будинків, кожен четвертий британець зробився власни­ком акцій, середні прибутки населення зросли на 30%; скороти­лися кількість страйків і членство у тред-юніонах.

Лідер консерваторів М. Тетчер виходила з того, що Велика Британія повинна мати сильну армію та флот і вдосконалювати ядерну зброю. Вона була однією з головних захисників доктрини "ядерного стримування".

Англо-радянські відносини до 1985 р. були фактичне заморо­жені. Тетчер не сприймала комунізм у жодній формі та була послідовною його противницею. Вона писала: "Мені завжди зда­валося, що соціалісти переконані, ніби інші люди створюють усе в світі тільки для того, щоб вони, соціалісти, могли б усе це пе­рерозподіляти".

Після приходу до влади в СРСР М. С.Горбачова Тетчер уста­новила з ним тривкі контакти, розпочався плідний діалог, вона вітала суспільно-політичні зміни в СРСР.

Г) Сучасне становище у країні. 1 травня 1997 р. у Великій Британії відбулися парламентські вибори, на яких перемогу здобули лейбористи.

43-річний лейборист Тоні Блер переміг 54-річного Дж.Мейджора, наступника М.Тетчер.

За час перебування при владі уряд лейбористів зробив певні кроки з виконання передвиборчих зобов'язань.

Зокрема, Т.Блер наважився розпочати конституційну рефор­му. Одним з основних напрямів цієї реформи було надання біль­шої автономії Шотландії та Уельсу. Питання про шотландський парламент і Асамблею Уельсу було вирішено у вересні 1997 р. на референдумах. Другим напрямом конституційної реформи є зміна статусу палати лордів. Прем'єр-міністр прагне перетворити її в більш демократичний орган, який репрезентував би всіх виборців.

У цілому Т.Блер заявляє, що дотримується стратегії "третьо­го шляху", відмовляючись від традиційної лейбористської під­тримки державного сектора, а також обмежуючи неконтрольовану свободу підприємництва, яку запровадили консерватори.

Д) Українсько-британські відносини. Дипломатичні відносини між Україною та Великою Британі­єю було встановлено 1992 р. Сприятливою обставиною для поглиблення українсько-британського діалогу є наявність на "туманному Аяьбіоні" 35-тисячної української громади. Перші українці у Великій Британії з'яви­лися наприкінці XIX ст. Нова еміграційна хвиля припала на час після другої світової війни, коли сюди прибули 25 тис. українців, серед яких більшість становили звільнені з таборів в'язні, воїни УПА, дивізійники з СС "Галичина" (8,5 тис).

99% українців Великої Британії живуть в Англії, з них 3/4 — в індустріальних містах Центральної Англії та близько 2 тис. — у Лондоні. Порівняно з іншими національностями український етнос становить відверту меншість — 0,03—0,04%. 75% британ­ських українців не мають підданства.

Незважаючи на цей важливий політичний фактор, життєвий рівень такий самий або навіть дещо вищий, ніж у середньому в країні серед працюючих. Більшість українських родин має власні будинки. Майже 80% українців зайняті фізичною і некваліфікованою працею майже в усіх галузях економіки. Інші — службовці, працюють у різноманітних комерційних бюро, на підприємствах. Серед українців зростає кількість інженерів, техніків, архітекторів.

Культурне життя діаспори досить різноманітне. Велику попу­лярність у Великій Британії мають хори "Діброва", "Гомін", танцювальний ансамбль "Орлик". У Лондоні діють бібліотека і невеликий музей ім. Т.Г.Шевченка.

У системі "Союз українців у Великій Британії" діють вечірні українські школи, молодіжні організації ПЛАСТ і СУМ.

75% британських українців — католики. Одним із найбіль­ших українських видань є заснована 1947 р. газета "Українська думка" та журнал "Українськи й огляд". Хоча українська мова зазвичай вживається в сімейному побуті, у церквах, англомовне оточення, змішані шлюби перешкоджають розвиткові рідної мови.

3. Франція.

А) Четверта республіка. Після визволення у Франції склалася нова політична ситуа­ція. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацис­тами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'­єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшими політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. членів, Французька соціалістична партія (ФСП), 1946 р. — 350 тис. членів.

9 вересня 1944 р. генерал Шарль де Голль сформував коалі­ційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опо­ру. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голо­ви Тимчасового уряду.

Становище у Франції було дуже складним. Двічі відбували­ся вибори до Установчих зборів, тричі проводився референ­дум. Нарешті, 13 жовтня 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки (Перша республіка існувала в 1792— 1804 рр., Друга — в 1848—1852 рр., Третя — в 1870—1940 рр.). Вона декларувала право на працю, відпочинок, організацію профспілок, проведення страйків, право робітників на участь в управлінні підприємствами.

24 груд­ня 1946 р. нова конституція набрала чинності.

Четвертій республіці дісталася дуже складна економічна спадщина. Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення, для пожвавлен­ня економіки.

За рахунок зовнішніх позик і кредитів за планом Маршалла у період із 1946 р. по 1958 р. країна одержала 12 млрд доларів. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку. У 1948 р. промисловість Франції перевершила довоєнний рівень, а 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 раза порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цього рівня було досягнуто 1950 р.

У червні 1949 р. Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 р. вона була співзасновницею Європейського об'єднання вугілля і сталі. Утворення цього об'єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, куль­турного співробітництва. У 1957 р. в Римі було підписано угоду про створення Спільного ринку, провідну роль в якому відігра­вала Франція. Проте політична боротьба в країні не вщухала.

За час існування Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Тому, коли під керівництвом Фронту націо­нального визволення (ФНВ) Алжиру в цій країні 1954 р. розпоча­лося повстання проти французької влади, уряд узяв курс на його придушення.

Налякані перспективою нового піднесення демократичного руху, владні структури пішли на ліквідацію Четвертої республіки і запросили де Голля повернутися в політику.

Б) Становленим П'ятої республіки. Шарль де Голль. 1 червня 1958 р. більшість Національних зборів затвердила де Голля керівником уряду.

Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р., знач­но звузила повноваження парламенту і значно розширила права президента. 21 грудня 1958 р. президентом Французької республіки було обрано Шарля де Голля. Він чима­ло зробив для зростання ролі Франції у світі.

Тривалий час першочерговою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики Франції була війна в Алжирі. Під тиском демократичних сил країни і світової громадськості уряд у березні 1962 р. визнав незалежність Алжиру.

Режим П'ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави у сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов'язані з науково-технічним прогре­сом, — атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка.

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основні завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і само­стійність, послабити вплив США в Європі. Негативно ставля­чись до комуністичного режиму, він пішов на зближення з СРСР, щоби створити противагу США. У 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО за збереження уча­сті в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першочергову увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент за­перечував проти перетворення ЄЕС на наднаціональну організа­цію й наполягав на створенні "Європи Батьківщин", виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провід­ником впливу США в Європі.

В) Травневі події 1968 р. За роки правління де Голля виробництво значно зросло, тоді як реальна заробітна платня зростала повільніше. У зв'язку з перебудовою промисловості збільшилася кількість безробітних. Постійно зростали податки. До 1968 р. усі категорії населення були невдоволені соціально-економічною політикою уряду. У травні—червні 1968 р. політична криза в країні вилилася в гост­ру сутичку робітничого класу, демократичних сил із силами урядо­вих військ. Започаткували ці події студентські виступи. За 60-ті рр. чисельність студентів збільшилася до 600 тис. До них приєднали­ся робітники і службовці майже всіх галузей промисловості.

Наприкінці травня — на початку червня страйкувало вже близь­ко 1,6 млн душ. Страйк виявився настільки могутнім та організо­ваним, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки.

Г) Франція наприкінці XX — на початку XXI ст. У 1981 р., під час гострої економічної кризи, до влади у Фран­ції доступився блок лівих партій. Президентом став соціаліст Ф.Міттеран. Він продовжив курс на об'єднання Західної Європи, підтри­мання добросусідських відносин із країнами Східної Європи. Завдяки франко-німецькому примиренню стало можливим ство­рення загальноєвропейських інституцій. Франція, як і раніше, мала великий вплив в Африці. Проте соціалісти на практиці продов­жували політику голлістів, що призвело до глибокої кризи ідео­логії лівих сил.

У травні 1995 р. на президентських виборах переміг Ж.Ширак, лідер партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР).

Початок президентства Ширака проходив під знаком серйоз­них труднощів усередині країни, У жовтні 1995 р. стався соціаль­ний вибух. Застрільниками виступили студенти, які вимагали збільшення кредитів на освіту й гарантії зайнятості після закін­чення навчання. 12 грудня 1995 р. відбулася потужна демонстра­ція в Тулузі, в якій узяли участь 100-120 тис. осіб. Головним завданням Ж. Ширака стало вирішення соціальних конфліктів. Почалося здійснення реформ усієї системи соціального страху­вання, які передбачали збільшення прямих і непрямих податків, обов'язкові виплати до фондів соціального страхування, упоряд­кування проблеми імміграції.

Д) Взаємини Франції з Україною. У 90-ті рр. Франція посилила свою зовнішньополітичну актив­ність у Східній Європі. 24 січня 1992 р. вона визнала незалеж­ність України ї встановила з нею дипломатичні відносини.

Нині у Франції живуть 40 тис. осіб українського походження. Значний відсоток — діти від змішаних шлюбів українців із представ­никами інших національностей. Вони потрапили сюди під час дру­гої світової війни. Тисячі людей було вивезено нацистами на приму­сові роботи до Франції; більшість залишилася там на постійне про­живання, асимілювалась і не вважає себе українцями.

90% українців живуть у Парижі, Орлеані, Ліоні, Тулузі, Мар­селі, Бордо. Більшість має французьке громадянство. Багато укра­їнців — промислові робітники, зайняті малокваліфікованою пра­цею. Є дрібні підприємці, незначна частина належить до інтеліген­ції (викладачі університетів, музиканти, художники, інженери).

Центром українського культурного життя вважається Париж. Тут працювали відомі художники і скульптори, музиканти і вчені.

У Парижі є бібліотека імені Симона Петлюри, діє Центр до­кументальних матеріалів з україністики, який налічує 30 тис. томів. У Сорбонському університеті при Інституті східних мов і цивілі­зацій знаходиться Архів української еміграції у Франції.

У Франції існують масові громадські організації. Серед них — Українське академічне товариство, Українське товариство імені Т.Г.Шевченка, Товариство імені М.Шашкевича, Франко-українське товариство.

2/3 українців у Франції належать до української католицької (уніатської) церкви. Інші віруючі відвідують Українську автокефаль­ну православну, римсько-католицьку, протестантську церкви.

Лекція 2

Країни Західної Європи у другій половині XX — та початку XXI ст.

1. Німеччина.

А) Розкол Німеччини на ФРН та НДР. Для Німеччини друга світова війна скінчилася 8 травня 1945 р. Країна як суверенна держава перестала існувати.

Між союзниками було досягнуто угоди про чотири зони оку­пації Німеччини.

2 грудня 1946 р. між Британією та США було підписано уго­ду про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія транс­формувалася в Тризонію. В об'єднаній західній зоні почали швид­ко формуватися органи влади.

20 червня 1948 р. в західних зонах було проведено грошову реформу, вводилася нова німецька марка. Реформа зупинила ін­фляцію, сприяла зникненню "чорного" ринку. Склалися умови для відновлення економіки. На кінець року промислове виробни­цтво збільшилося в півтора раза, а в 1949 р. сягнуло довоєнного рівня,

У вересні 1948 р. було скликано парламентську раду, яка розробила конституцію. Після затвердження окупаційними влас­тями основний закон набрав чинності 23 травня 1949 р. Консти­туція закріпила основні громадянські та політичні свободи і про­голосила Західну Німеччину демократичною федеративною дер­жавою.

До складу Західної Німеччини у 1949 р, увійшли 11 земель (після об'єднання Бадену і Вюртембергу — 10), кожна з яких мала свою конституцію, законодавчі, виконавчі та судові органи. За формою правління Федеративна Республіка Німеччини (ФРН) стала парламентською республікою. Функції парламенту виконує бундестаг, депутати якого обираються на чотири роки. Функції президента країни суто представницькі, зате влада канцлера, керівника уряду, якого обирає бундестаг, надзвичайно велика.

Перші парламентські вибори відбулися 14 серпня 1949 р. Головними претендентами на перемогу стали коаліція Християнсь­ко-демократичного і Християнсько-соціалістичного союзів (ХДС — ХСС) та Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). Вони дістали приблизно однакову кількість голосів, але до коаліції приєдналася Вільна демократична партія (ВДП), що й визначило її пе­ремогу. 73-річний лідер ХДС — ХСС К.Аденауер, обраний на посаду федерального канцлера, 20 вересня 1949 р. сформував ко­аліційний уряд. Цим завершився процес утворення Федеративної Республіки Німеччини.

Радянська сторона, готова до такого розвитку подій, 30 травня 1949 р. затвер­дила конституцію, розроблену народною радою, а 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Рес­публіки (НДР) на території своєї зони окупації. Як і всю Німеччину, на дві зони було переділено Берлін: його східна ча­стина стала столицею НДР, а західна — самокерованою територією, економічно і політично пов'язаною з ФРН.

Президентом НДР став комуніст Вільгельм Пік, а керівником уряду — соціаліст Отто Гротеволь. Соціалістич­на єдина партія Німеччини (СЄПН) фак­тично узурпувала всю владу в країні й розпочала будівництво соціалізму за ра­дянським зразком. Розкол Німеччини тривав 40 років.

Б) Західнонімецьке "економічне диво". Перші роки існування ФРН були відзначені високими й ста­більними темпами промислового розвитку. Вже в 1951 р. загаль­ний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936 р., а в 1956 р. він подвоївся. Середньорічний приріст промислової продукції становив за період із 1950 р. по 1960 р. 9,6% проти 4% у США і 3% у Великій Британії, Німецькому "економічно­му диву" сприяло кілька факторів. По-перше, значною мірою пощастило зберегти промисловий потенціал західної частини країни. По-друге, було вдосталь дешевої робочої сили, особ­ливо після репатріації 9 млн німців зі Східної Пруссії та інших районів. Заробітна платня робітників у перші повоєнні роки була значно меншою від довоєнної, а робочий тиждень стано­вив 50—52 години. По-третє, США надали Західній Німеччині 3,9 млрд доларів "стартової допомоги" за планом Маршалла.

Крім того, ФРН у 50-х рр. практично не мала військових витрат. Це дало можливість значно заощадити кошти.

Золотий запас ФРН на початку 60-х рр. перевищив запаси Великої Британії, Франції та Скандинавських країн разом узятих. Усе це сприяло пе­ретворенню Західної Німеччини в одну з найпередовіших в економічно­му аспекті держав світу.

Визнаним архітектором німецько­го "економічного дива" був Л.Ер­гард, беззмінний міністр економіки в урядах К.Аденауера, а потім і канц­лер. Він разом із групою неолібераль­них економістів створив теорію "со­ціального ринкового господарства", в якій напрочуд успішно поєднувалися особиста ініціатива підприємців, віль­на конкуренція з елементами держав­ного регулювання.

В) Об'єднання Німеччини. Зовсім іншим шляхом розвивалась НДР. За роки будівництва соціалізму за радянським зразком республіка досягла певних успіхів у розбудові державної промисловості, в сільському господарстві було проведено кооперацію, створено систему безкоштовної освіти та медичної допомоги, пенсійного забезпечення. У містах велося до­сить інтенсивне житлове будівництво. У цілому життєвий рівень жителів НДР був найвищим серед країн соціалізму, одначе поступо­во в суспільстві наростала соціальна напруженість.

У другій половині 80-х рр. населення НДР виявляло чимраз більше невдоволення всевладдям СЄПН та органів безпеки, від­сутністю елементарних громадянських прав і свобод, цензурою, забороною приватних поїздок до ФРН та інших західних країн, ізоляцією НДР від вільного світу.

Обурення й протести громадськості викликали фальсифікація результатів виборів до місцевих органів влади у травні 1989 р. Групи інакомислячих стали об'єднуватися в широкий демократичний рух під назввю "Новий форум": Улітку того ж року набули масового характеру втечі громадян НДР на Захід, які стали мож­ливими після відкриття Угорщиною свого кордону з Австрією для.туристів із НДР. Десятки тисяч східних німців поспішили скористатися можливістю покинути "державу робітників і селян". Одночасно у Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах, НДР почали проводитися масові демонстрації з вимогами свободи і демократичних змін.

Незважаючи на кадрові зміни у СЄПН, стихійні демонстрації у містах НДР тривали, влада поступово втрачала контроль над перебігом подій.

Знаменною подією стало відкриття під тиском народних мас у ніч проти 10 листопада 1989 р. кордону між Східним і Західним Берліном. Сумнозвісна Берлінська стіна впала. Вона простояла 28 років. За цей час більше 5 тис. втікачів із Східного Берліна зуміли подолати лихий бар'єр, але кілька сот перебіжчиків було вбито, понад 3 тис. затримано й засуджено.

Постало питання про об'єднання двох німецьких держав. Конституція передбачала входження східних земель до ФРН пі­сля ліквідації НДР. У березні 1990 р. в НДР на виборах перемог­ли християнські демократи, які погодилися на об'єднання Німеч­чини на умовах ФРН.

У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об'єд­нання ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччи­ни до складу ФРН.

СРСР спершу виступав за перетворення об'єднаної Німеччи­ни в нейтральну країну. Коли цю вимогу було відхилено СІНА, Великою Британією та Францією, керівництво СРСР пішло на принципову поступку І погодилося, що Німеччина залишиться членом НАТО. 12 вересня у Москві представники ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії та Франції підписали договір про остаточне врегулювання німецької проблеми.

Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР та Ні­меччиною.

СРСР зобов'язався вивести радянські війська зі Східної Німеччини впродовж 3-4 років, а ФРН — скоротити армію до 370 тис. військовиків. Об'єднана Німеччина відмовилася від виробництва, збереження й застосування атомної, біологічної та хімічної зброї.

В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. було проголошено акт возз'єднання Німеччини, що стало подією великої історичної ваги не тільки для німецького народу, а й для Європи і світу. 2 грудня були проведені вибори до бундестагу об'єднаної Німеч­чини, на яких переміг альянс ХДС — ХСС. Федеральним канц­лером залишився Г.Коль, який сформував уряд у коаліції з ВДП.

Г) Здобутки і проблеми. Об'єднання Німеччини стало найважливішою подією в її по­воєнній історії, але й поставило перед країною низку проблем. По-перше, це була проблема інтеграції державної планової еко­номіки колишньої НДР у ринкову економіку ФРН. За нових умов багато підприємств виявилися неконкурентоспроможними і збанк­рутіли. Значно зросло безробіття. Це, своєю чергою, посилило соціальну напруженість.

По-друге, постала проблема збільшення соціальних витрат і капіталовкладень в економіку східних земель. З цією метою дове­лося збільшити податки, а це викликало невдоволення населення західної частини Німеччини.

По-третє, загострилася проблема іноземних робітників, яких у країні налічувалося понад 5 млн. Корінне населення почало розглядати їх як конкурентів на робочі місця. У деяких містах виникли сутички, були людські жертви.

Сьогодні об'єднана Німеччина (близько 80 млн жителів) — провідна індустріальна держава світу, повноправний член міжна­родного товариства.

Великою проблемою для Німеччини є масова імміграція з країн колишнього СРСР, Югославії, Близького та Середнього Сходу. Імміграція породжує соціальну напруженість у німецьких містаж, викликає невдоволення окремих прошарків населення. Це, своєю чергою, призводить до появи неонацистських, расових та інших агресивних угруповань. Одначе держава у змозі навести порядок і покінчити з будь-якими проявами насильства,

Німеччина сьогодні — це міцна, правова демократична кра­їна, яка забезпечує своїм громадянам гідний рівень життя і соці­альний захист.

У 80—90-х рр. канцлер ФРН Г.Коль був активним поборни­ком європейської інтеграції, "атлантичної солідарності". Водно­час канцлер виступав за обмеження впливу США у Європі, напо­легливо шукав нові шляхи і форми співробітництва ФРН із кра­їнами Східної Європи. Соціал-демократ Г.Шредер продовжує цей курс, але вважає, що надавати кредити і здійснювати допо­могу східноєвропейським країнам слід лише в тому випадку, коли вони справді обрали шлях демократії та ринкових відносин, і не погоджується на "прощення" Німеччиною старих боргів СРСР і Російської Федерації.

Д) Українсько-німецькі відносини. З Україною Німеччина підтримує нормальні відносини. Од­нією з перших вона визнала незалежність України, а 17 січня 1992 р. між двома державами встановлено дипломатичні відносини.

У сфері зовнішньої торгівлі Німеччина була й залишається одним із найважливіших партнерів України. Україна входить до десятки головних торгових партнерів Німеччини у Центральній та Східній Європі.

Подальша інтенсифікація українсько-німецького економічно­го співробітництва повинна набути конкретної реалізації у ви­гляді спільних інвестиційних проектів. Серед них варто згадати реконструкцію залізниці Львів — Варшава — Берлін, налагоджен­ня виробництва в Україні зернозбиральних комбайнів на рівні світових взірців, залучення німецьких фірм до перебудови енер­гетичної сфери та вуглевидобувної промисловості України, до подолання наслідків чорнобильської катастрофи. ФРН за обся­гом капіталовкладень в економіку України посідає друге місце у світі серед іноземних інвесторів. Значна частина німецьких пря­мих інвестицій здійснюється через спільні підприємства, яких зареєстровано понад 400.

2. Італія.

А) Проголошення республіки. Італія вийшла з війни з украй розладнаною економікою. Вона втратила третину національного багатства. 20% промислових підприємств, 60% шосейних доріг і 40% залізниць було зруйновано.

У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична партії. У 1946 р, вони підписали пакт про єдність дій.

Найбільш масовою і впливовою партією післявоєнної Італії ста­ла Християнсько-демократична партія (ХДП).

Програма партії передбачала демократизацію політичного життя країни, надання автономії окремим регіонам, проведення аграрної реформи. ХДП підтримував Ватикан, що сприяло поширенню їхньої соціальної бази.

У листопаді 1945 р. після урядової кризи було сформовано новий уряд, що його очолив лідер ХДП де Гаспері, в минулому завідувач бібліотеки Ватикану. Комуністи й соціалі­сти також входили до уряду.

2 червня 1946 р. було проведено референдум про форму дер­жавного правління. Більшість населення висловилася проти мо­нархії, і 18 червня 1946 р. Італію було проголошено республікою.

Конституцію було схвалено більшістю Установчих зборів у 1947 р., а з 1 січня 1948 р. вона набрала сили.

Б) Італійське "економічне диво". Американська допомога за планом Маршалла (вже 1947 р. було надано 100 млн доларів) дала можливість Італії відновити її економічний потенціал.

Економічною доктриною уряду де Гаспері був неолібералізм — повна свобода ринкової торгівлі, конкуренція й розвиток приват­ного підприємництва.

Християнські демократи здійснили обмежену аграрну рефор­му. Селяни одержали 1,5 млн гектарів землі. Частину поміщиць­кої землі вони придбали за викуп, решту — завдяки вільному продажеві. При цьому держава надала селянам кредит. За допо­могою державних коштів зменшився розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем. Італія перетворилася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну.

У 50—60-х рр. за темпами економічного зростання Італія посідала перше місце в Європі та друге у світі після Японії. Це явище дістало, назву італійського "економічного дива". У його основі — сприятливі зовнішні та внутрішні фактори, і насампе­ред зростання іноземних інвестицій, ефективне використання досягнень НТР, структурна перебудова економіки, державна під­тримка підприємництва та збереження демократич­них форм правління.

Держава подала велику допомогу корпораціям, надаючи їм фінансові й податкові пільги. Це дозволило створити великі все­світньо відомі об'єднання: ФІАТ в автомобільній промисловості, "Монтектіні" в хімічній, "Піреллі" в гумовій, "Едісон" в електро­енергетичній. Італія увійшла до сімки найбільш індустріально розвинених країн світу.

В) Соціально-економічний і політичний розвиток країни наприкінці XX — на початку XXI ст. Протягом усіх післявоєнних років ХДП перебу­вало при владі в різних коаліціях. Зокрема, влітку 1973 р. в Італії було сформовано уряд лівого центру. До нього увійшли ХДП, соціалісти, республіканці й соціал-демократи.

У 70-х рр. в середовище італійської молоді проникали ліваць­кі настрої, поширювався тероризм — як ліво-, так і правоекстре­містський, що посилено підтримувався з-за кордону. Лівацькі групи створили "червоні бригади", які вбивали політичних дія­чів, суддів, прокурорів.

Одночасно за фінансової підтримки великого капіталу стали активізуватися неофашисти — партія, "яка сумує за минулим". Банди "чорносорочечників" за потурання влади чинили напади на активістів демократичного руху, організовували вибухи, під­пали. У травні 1978 р. було вбито лідера ХДП А.Моро, який виступав за співробітництво з лівими силами.

Найбільш кривавим був 1980 р., коли кожні 2 дні коїлося вбивство. 2 серпня 1980 р. у м. Болонья на залізничному вокзалі внаслідок терористичного акту вибухнула бомба, загинули 84 осо­би та близько 200 дістали поранення. У травні 1982 р. було вчинено замах на главу католицької церкви папу Іоанна-Павла II.

Сильні позиції у внутріполітичному житті Італії мала також мафія. Мафіозні структури діяли в економіці багатьох районів країни, мали своїх людей у різних органах влади, впливали на життя цілих регіонів.

У 80-х рр. у боротьбі проти тероризму і мафії було досягнуто значних успіхів. Відбувся найбільший в історії Італії судовий процес над мафіозі у столиці Сицилії м. Палермо (1986 р.). На лаві підсудних опинилося близько 500 злочинців.

В останні десятиріччя XX ст. економіка, що зазнала кризи в середині 70-х рр., поступово повертала втрачені позиції. Розпо­чався новий, більш інтенсивний період розвитку провідних галу­зей' виробництва: електроніки, машинобудування, більшості га­лузей легкої промисловості, особливо швацької та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі. У 90-х ррі значного розвитку досягло виробництво обчислювальної техніки, роботів, комп'ютерів.

Із крахом комуністичного блоку втратила вплив у країні Іта­лійська комуністична партія (ІКП). У 1991 р. вона стала Демокра­тичною партією лівих сил (ДПЛС), але значна частина її членів залишилася на старих позиціях.

Початок 90-х рр. ознаменувався в Італії серією гучних полі­тичних скандалів. Головна причина цього полягала в жахли­вій корумпованості урядових і парламентських структур, їхніх зв'язках із мафіозними угрупованнями.

У 1992 р. італійська поліція розпочала великомасштабну опе­рацію "Чисті руки". Під час її проведення виявилося, що до скан­далів, пов'язаних із хабарами, зносинами з мафією, причетні всі найбільші політичні партії Італії, що доступилися до влади, — християнські демократи, соціалісти, республіканці.

Декретом президента Оскара-Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р. парламент було розпущено. Розпуск парламенту XI скли­кання фактично означав кінець італійської Першої республіки, яка проіснувала майже півстоліття.

З'явилися нові партії, рухи. Се­ред них — асоціація "Вперед, Італіє!". її створив один з найбіль­ших підприємців країни, телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі ("за сумісництвом" — президент і хазяїн одного з найсильніших у світі футбольних клубів — "Мілан").

У квітні 1996 р. відбулися нові вибори. 284 мандати одержала знов утворена лівоцентристська коаліція, головну роль у якій відіграє ДПЛС. Уряд очолив колишній християнський демократ Романе Проді.

Отож, в останні роки XX і на початку XXI ст. в Італії відбу­валися часті зміни урядів, створювались і розпадались політичні коаліції, в яких провідну роль відігравали лідери найвпливові-ших політичних партій. Зокрема, у квітні 2001 р. до влади знову доступилися правоцентристи на чолі з асоціацією "Вперед, Італіє!" С.Берлусконі.