Міжнародні відносини та культура

Міжнародні відносини

Міжнародні відносини в міжвоєнний період

Напрямки зовнішньої політики провідних країн (лекція 1)

Напрямки зовнішньої політики США.

США і рішення Паризької мирної конференції. Метою зовніш­ньої політики уряду президента США В.Вільсона було утвердження різ­ко зростаючого впливу США в післявоєнному світі. Однак на Паризькій мирній конференції Вільсону не вдалося закріпити за США позиції, що відповідали б їхній економічній могутності. Велика Британія і Франція, які мали достатньо сил, щоб протидіяти планам США, були лідерами у Лізі Націй, створеній у 1919 р. для підтримки миру і запобігання війні.

Зміцнення позицій на Далекому Сході. На Далекому Сході США постійно втручалися у внутрішні справи Китаю, посилюючи свій вплив, як у цій країні, так і в Японії. Найбільш яскраво ця політика виявилася під час Вашингтонської конференції 1921-1922 рр., де США зуміли домогтися укладення вигідних для себе договорів, а також істотно обмежити вплив Японії і Великої Британії в регіоні.

Розширення впливу в Латинській Америці. За допомогою «дипломатії долара» США нав'язували цим країнам кабальні позики, ставили під свій контроль їхні природні багатства, підкоряли собі їхню економіку і фінанси.

США і відродження Німеччини. США здійснювали вирішальні дії для відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини для того, щоб не допустити однобічного посилення Франції в Європі. За планом Дауеса Німеччина одержувала від США величезні кредити, що дозволяло їй виплачувати репарації країнам-переможницям.

Неприйняття комунізму. США вкрай негативно ставилися до розширення комуністичних ідей у світі. Цим була викликана їхня участь в інтервенції проти Радянської Росії, тривале, до листопада 1933 р., невизнання СРСР, допомога Гоміндану в його боротьбі проти китайської компартії.

Загострення боротьби з зовнішньополітичних питань. У правлячих колах США в 30-ті рр. щодо проведення зовнішньополітичного курсу в цей час склалися два основні угруповання.

Одне з них - «ізоляціоністи» (до нього належали Г.Гувер, Р.Тафт і У.Херст і інші впливові політики) - вимагало невтручання США у справи Європи й Азії. Насправді це означало відмову від протидії агре­сорам, якщо вони не загрожували американським інтересам.

Інше угруповання - «інтернаціоналісти» (до нього належала Ф.Рузвельт, члени уряду, багато відомих діячів Конгресу) - було тісно пов'язано з британським капіталом. Вони вважали, що політика «ізоляціонізму» послабить США, залишить їх без союзників і підірве міжнародні позиції США перед обличчям фашистської загрози. У 1933 р. була проголошена так звана політика «доброго сусіда», щоб відновити довіру країн Латинської Америки до США і перешкодити проникненню німецького впливу на західну півкулю.

Велика Британія.

Поступки Великої Британії. Велика Британія ішла на відверті поступки Німеччині. Її війська, як і американські, були виве­дені на п'ять років раніше з Рейнської зони. Англо-німецька угода в червні 1935 р. призвела до розширення військово-морського флоту Німеччини.

Політика «умиротворення». Прагнення нацистської Німеччини повернути втрачені позиції в Азії й Африці спонукало англійський уряд до активних дій, коли мова йшла про захист британських ко­лоніальних володінь.

Але одночасно Лондон дотримувався принципів політика «умирот­ворення», коли Німеччина починала агресивні дії проти республікансь­кої Іспанії, Австрії, Чехословаччини.

Така двоїста політика англійського керівництва багато в чому зумо­вила національну трагедію в 1940 р., коли німецька авіація почала інтенсивно бомбити британські острови.

Зовнішня політика Франції.

Прагнення до гегемонії в Європі. Французькі правлячі кола наполегливо намагались встановити свою гегемонію в Європі. У 1930 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан висунув ідею створення блоку континентальних держав («Пан-Європа»), яка не могла не викликати протидії США, Великої Британії. Німеччини й Італії. Франція посилено шукала противагу західним країнам.

У Франції явно недооцінювали поворотні моменти в політиці нацистської держави, котра не могла змиритися із втратою Ельзасу, Лотарингії, Саарської області.

Політика «умиротворення» і її наслідки. Франко-німецькі відносини загострювалися з кожним роком, але в Парижі не залишали надій «умиротворити» потенційного агресора шляхом компромісів і поступок. Зовнішньополітичний курс урядів Шотана, Блюма і Даладьє фактично потурав агресивній політиці нацистської держави. Поставивши свій підпис під Мюнхенською угодою, Е.Даладьє спри­яв перетворенню Німеччини на найсильнішу державу Центральної Європи.

Відмова Німеччини від виконання статей Версальського договору.

Перші кроки перегляду Версальського договору. Версальський договір країн-переможниць з Німеччиною був підписаний 28 чер­вня 1919 р. У 1922 р. уряд В.Куно почав саботувати виплати репарацій і при­пинив репараційні поставки вугілля. У відповідь на ці дії в 1923 р. франко-бельгійські війська вторглися у Рурську область. Однак під тиском США союзники вивели свої війська.

Відродження економічного потенціалу. План Дауеса, а потім план Юнга сприяли відродженню економічного потенціалу Німеччини. Вже в 1932 р. на міжнародній конференції в Лозанні було прийняте рішен­ня про скасування виплат репарацій Німеччиною.

Зовнішньополітична доктрина нацистів. Після приходу до влади нацистів боротьба за перегляд положень Версальського догово­ру стала головною і визначальною тенденцією в зовнішній політиці Німеччини.

На 1935 р. чітко сформувалася зовнішньополітична доктрина Німеччини:

- ліквідація Версальської системи договорів;

- об'єднання всіх німців, які мешкали в європейських країнах, у межах німецької держави;

- встановлення світового панування.

У січні 1935 р. населення Саару, багатої на вугілля області, яка з 1919 р. знаходилася під управлінням Ліги Націй, абсолютною більшістю голосів (90,8%; у ході плебісциту проголосувало за її вход­ження до складу Німеччини.

Остаточна відмова від дотримання умов Версальського договору. У виступі по радіо 17 березня 1935 р. Гітлер констатував, що Німеччина більше не буде дотримуватися обмежень, нав'язаних Версальським договором. Канцлер оголосив про впровадження у країні загальної військової повинності і намір створити армію з 36 дивізій (500 тис. чо­ловік).

Угода з Великою Британією, укладена в цьому ж році, дозволяла Німеччині нарощувати могутність свого військово-морського флоту. Почалося інтенсивне переозброєння німецької армії.

7 березня 1936 р. гітлерівська армія окупувала Рейнську демілітаризовану зону, порушуючи тим самим і Версальський договір, і Локарнські угоди. У Парижі і Лондоні мовчали.

У 1938 р. до Німеччини була приєднана Австрія, почалося розчле­нування Чехословаччини. Від Версальської системи фактично не зали­шилося і сліду.

Експансіоністські домагання Італії.

Загарбницькі плани фашистської Італії. Експансія Італії була націлена на країни Середземномор'я і Балканського півострова, Ефіопію, низку інших африканських країн.

Середземне море фашистська пропаганда, посилаючись на «істо­ричні» права, що походила з часів Давнього Риму, іменувала «нашим морем». На Балканах Італія мала намір підкорити своєму впливу Алба­нію.

Розширення військового плацдарму. Для розширення військо­вого плацдарму на африканському континенті, в Еритреї, Сомалі і Лівії (італійських колоніях в Африці) зосереджувалися війська, буду­валися і реконструювалися морські порти, аеродроми, військові бази.

Пріоритетним для зовнішньої політики Італії в 30-ті рр. стало зміцнення стратегічного союзу з Німеччиною.

Зовнішньополітична доктрина СРСР.

Курс на світову революцію і реальність обстановки у світі. З перших днів свого існування радянська влада вибрала для себе виз­начальний політичний орієнтир — курс на світову соціалістичну рево­люцію. Однак практика міжнародних відносин вже в 20-ті рр. підтвер­дила нездійсненність цього утопічного курсу.

З іншого боку, у світі почали зважати на реальність існування Ра­дянського Союзу як великої за територією і впливової держави, неза­лежно від його внутрішнього режиму. Цим пояснюється факт визнан­ня СРСР у 1924—1925 рр. Великою Британією, Францією, Японією та іншими країнами. СРСР налагодив стосунки і з Німеччиною й уклав з нею в 1925-1926 рр. торгову угоду і договір про ненапад.

«Особлива позиція» СРСР. 3 другої половини 20-х рр. СРСР почав здійснювати індустріалізацію з упором на розвиток військової промисловості. Країна поступово виходила із системи міжнародних відносин і зводила до мінімуму контакти з зовнішнім світом.

З іншого боку, СРСР брав участь у роботі міжнародних конфе­ренцій, у 1934-1939 рр. входив до Ліги Націй. Але фактично він не­змінно займав «особливу позицію».

Радянське керівництво намагалося не зв'язувати себе ніякими зо­бов'язаннями з іншими країнами, які відповідно до радянської термі­нології іменувалися «капіталістичним оточенням». Саме слово «ото­чення» припускало, що рано чи пізно це «оточення» радянське керів­ництво спробує прорвати, і це прекрасно розуміли уряди європейських та інших держав.

На чолі ліворадикальних сил. У світі були вкрай стривожені підривними діями ліворадикальних сил, керованими по каналах Комінтерну з Москви. Деякі акції Комінтерну примушували здригнутися громадськість демократичних країн. Так, у квітні 1925 р. болгарськими комуністами був висаджений у повітря кафедральний собор у Софії, переповнений людьми з нагоди Великодня. Як заявили комуністи, це було зроблено «для винищування в соборі цвіту правлячої олігархії».

СРСР і система колективної безпеки. СРСР уклав договори про взаємну допомогу з Францією і Чехословаччиною, намагався укласти аналогічні угоди з іншими країнами. Але для надійності дії такої системи потрібно було чітко дотримува­тись взаємних зобов'язань, а це, як показав подальший досвід, відбу­валося далеко не завжди.

Основні принципи зовнішньої політики. У грудні 1933 р. були визначені основні принципи радянської зовнішньої політики:

- дотримання нейтралітету;

- невтручання в будь-які воєнні конфлікти;

- політика нейтралітету щодо Німеччини і Японії;

- конкретні заходи, спрямовані на створення системи колективної безпеки в Європі під егідою Ліги Націй.

Така зовнішня політика була зумовлена поступовою інтеграцією СРСР у міжнародне співтовариство.

Зовнішньополітичні амбіції сталінського керівництва. Однак новітні історичні дослідження досить переконливо свідчать про зовнішньополітичні амбіції сталінського керівництва в другій половині 30-х рр. У Кремлі виношувалися перспективні плани ведення воєнних дій «на чужій території».

За цими туманними положеннями радянської військової доктрини приховувалися цілком реальні цілі: вторгнення радянських військ у європейські країни і силою зброї встановлення в них прорадянських режимів. Ідея світової соціалістичної революції була як і раніше пріоритетною в зовнішньополітичній доктрині СРСР.

Напередодні війни. У переддень Другої світової війни військово-політичне керівництво СРСР прагнуло отримати для себе максимальні вигоди від наростаючого протиборства між Німеччиною, з одного боку, і Францією і Великою Британією - з іншого. Тому переговори з цими країнами перетворювалися в завуальований політичний фарс, і навіть мало місце укладання довгострокових угод між Німеччиною і СРСР, як, наприклад, пакт Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 р.

Заповніть таблицю: «Напрямки зовнішньої політики»:

Визначте значення термінів:

«дипломатія долара», план Дауеса, «ізоляціоністи», «інтернаціоналісти», політика «доброго сусіда», Рейнська демілітаризована зона, політика «умиротворення» агресора, «Пан-Європа», план Юнга, світова соціалістична рево­люція, «особлива позиція» СРСР, «капіталістичне оточення», Комінтерн, воєнні дії «на чужій території».

Наростання загрози війни (лекція 2)

Зростання агресивності Японії, загарбання Маньчжурії.

Загострення суперечностей Японії зі США і Великою Бри­танією. США і Велика Британія були головними суперниками Японії на шляху встановлення свого контролю в цьому великому регіоні. Гегемоністські плани правлячих кіл Японії поширилися на весь азіатський континент. Але на Вашингтонській міжнародній конференції Японія зазнала відчутної дипломатичної поразки, а США посилили свій вплив насамперед у Китаї. Імовірність збройного зіткнення Японії і США зростала з кожним роком.

США ще в 1924 р. прийняли план воєнних дій проти Японії, який одержав назву «Оранжевий план». Він залишався в силі до 1938 р. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у своєму меморандумі виклав програму територіальних завоювань в Азії.

Зростання мілітаризму. Японія, на думку вищого військово-політичного керівництва країни, по­винна була об'єднати під своїм крилом усі країни континенту і втіли­ти в життя гасло «Азія для азіатів».

Підготовка агресії. Японська агресія на Далекому Сході готувалася у всіх напрямках: політичному, економічному, ідеологічному. Першим об'єктом нападу агресори обрали Північно-Східний Китай (Маньчжурію).

Початок агресії. 18 вересня 1931 р. Мукдена на Південно-Маньчжурській залізниці японська агентура вчинила диверсію. Незначні ушкодження, заподіяні вибухом, послужили підставою для окупації японськими військами всієї Маньчжурії. У лютому 1932 р. на території всієї Маньчжурії була проголошена незалежна (але під японським контролем) республіка Маньчжоу-Го.

Підготовка Німеччини й Італії до війни.

Німеччина. З приходом гітлерівців у 1933 р. до влади в Німеч­чині розгорнулася гарячкова підготовка до війни. Внутрішня і зовніш­ня політика нацистської Німеччини, її економіка, офіційна наука і культура, система освіти, спорт, уся гігантська пропагандистська ма­шина були спрямовані на форсовану мілітаризацію країни.

а) Цілеспрямована підготовка до війни. Правлячі кола нацистської Німеччини готувалися до тотальної війни свідомо, планомірно, небаченими тем­пами, з винятковою цілеспрямованістю і диявольською енергією.

б) Сутність і основні напрямки агресивної політики. Гітлер виз­начив основні напрямки у своїй агресивній політиці: «відвоювання но­вих ринків збуту і загарбання нового життєвого простору на Сході і його нещадне онімечення».

Одержавши повноваження рейхсканцлера, Гітлер відразу ж продемонстрував особливу увагу нового режиму до рейхсверу (назва зброй­них сил Німеччини в 1919-1935 рр.). Новий канцлер-підкреслив, що найпершою метою очолюваного ним уряду є «відновлення політичної могутності Німеччини».

в) Нещадність до опозиції. Новий режим був нещадний до будь-яких проявів опозиції. Коли в 1934 р. керівники штурмових загонів нацистської партії (СА), які набрали сили і впливу, на чолі з Е.Рьомом спробували перетворити їх на основу регулярних збройних сил, Гітлер і його соратники вчинили криваву розправу над керівництвом СА.

г) Політичні і воєнно-економічні аспекти підготовки до війни. В інтересах підготовки до війни проводилася централізація держави, на місцях ліквідувалося самоврядування, запроваджувались посади імперських намісників, відбувалося зрощування партійного і державного апаратів.

Одночасно нацисти розгорнули воєнно-економічну підготовку краї­ни до війни. Голова союзу німецьких промисловців Г.Крупп пред'явив Гітлеру проект реорганізації промисловості країни, щоб прискорити переозброєння рейхсверу. Після деяких уточнень він був прийнятий.

Великі військові замовлення від уряду одержали концерни, здатні швидко нарощувати виробництво озброєння. За перші три роки нацистської диктатури стали до ладу понад 300 но­вих воєнних заводів.

г) Створення нової армії. Головним завданням підготовки тотальної війни гітлерівське керівництво вважало створення нової дієздатної армії.

Вирішальний крок був зроблений 16 березня 1935 р., коли в Німеччині, всупереч положенням Версальського договору, був обнародуваний закон про створення вермахту – назва збройних сил. У нацистській країні запроваджувалась загальна військова повинність. Збройні сили розподілялися на три види: сухопутну армію, військово-морський і військово-повітряний флоти, які мали власні головні командування. Сухопутна армія мирного часу нараховувала 36 дивізій, об'єднаних у 12 армійсь­ких корпусів.

Базою для формування нової масової армії служив не лише рейхсвер (назва колишньої армії), але і поліція, СА, «Гітлерюгенд», спортивні товариства. Найважливішим завданням «Гітлерюгенда» (нацистські молодіжної організації, яка нараховувала на 1939 р. 8 млн. юнаків) була військова підготовка молоді і виховання її в мілітаристсько-нацистському дусі.

д) Агресивні акції. Створивши на 1935 р. досить значну військову силу, гітлерівці почали переходити до конкретних агресивних акцій, прагнучи випробувати свою армію, створити передумови для загар­бання нових територій. Першою такою акцією стала операція під ко­довою назвою «Шулунг». У березні 1936 р. війська вермахту вступили в демілітаризовану Рейнську зону.

Восени 1935 р. командування вермахту розробило перший детальний план війни проти Франції під кодовою назвою «Рот». Тоді ж були скла­дені плани вторгнення в Австрію («Отто») і Чехословаччину («Грюн»).

У вересні 1936 р. Гітлер призначив Г.Герінга відповідальним за «чотирирічний план», який зводився до двох основних завдань:

- до кінця 1940 р. армія рейха повинна бути готовою до війни;

- економіка країни повинна повністю перейти на воєнний лад. Німеччина почала боротьбу за розширення «життєвого простору».

Італія. У сфері зовнішньої політики Муссоліні став на шлях агресії (бомбардування і захоплення острова Корфу) ще у 1923 р. Але несприятливі обставини змушували дуче до пори до часу утримувати­ся від здійснення своїх загарбницьких планів.

а) Мілітаристська пропаганда. У країні велася агресивна міліта­ристська пропаганда. Підростаючим поколінням італійського народу вселяли думку про «виключність» італійської нації.

Відроджувалися старі націоналістичні міфи. Перше місце серед них займав міф про відтворення «Священної Римської імперії на вка­заних долею пагорбах Риму».

б) Закон про воєнізацію італійської нації. У 1934 р. був прийня­тий закон про воєнізацію італійської нації. Він передбачав, що кожен італійський громадянин віком від 18 до 55 років повинен проходити військову службу у формі допризивної підготовки, дійсної військової служби, короткострокової мобілізації і запасу.

в) Війна з Ефіопією. У 1935 р. фашистський режим почав війну з Ефіопією з метою загарбання цієї країни. Застосовуючи безжалісні методи ведення війни, італійським фашистам вдалося при­душити опір слабо озброєної і погано організованої ефіопської армії.

У травні 1936 р. Ефіопія перестала існувати як самостійна держава і була об'єднана разом з Еритреєю і Сомалі в колонію - Італійську Східну Африку.

г) Зближення з нацистською Німеччиною. Першою спільною акцією двох фашистських держав стала агресія проти республіканської Іспанії. Як тільки в Іспанії спалахнув заколот проти республіканського уряду, Муссоліні послав на допомогу Франко свої літаки і кораблі. Після військової техніки пішли війська: понад 50 тис. так званих «добровольців» утворили Італійський експедиційний корпус в Іспанії. Було зрозуміло, що Муссоліні і Гітлер прагнуть використовувати війну в Іспанії для консолідації сил міжнародного фашизму.

У жовтні 1936 р. Італія і Німеччина уклали угоду про розмежування сфер впливу в Європі і на Середземному морі. Виникла «вісь Берлін-Рим». А в листопаді 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, укладеного раніше Японією і Німеччиною для «боротьби з комунізмом».

У 1938-1939 рр. Муссоліні сприяв Гітлеру в насильницькому приєднанні і розчленовуванні Чехословаччини. У відповідь на це в Берліні дипломатично промовчали, коли італійські війська у квітні 1939 р. окупували Албанію. 22 травня 1939 р. Муссоліні і Гітлер підписали договір «Про політичний і воєнний союз» терміном на 10 років («Сталевий пакт»).Незважаючи на явне зближення двох фашистських держав, у Берліні завжди підкреслювали свою перевагу над союзником і завжди намагалися постави­ти Муссоліні в залежність від Німеччини.

Заповніть таблицю: «Мілітаризація»

Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки.

Створення Ліги Націй. Ліга Націй була створена на Паризькій мирній конференції в 1919 р. Метою цієї міжнародної організації, яка об'єднала спочатку 44 держави, було забезпечення гарантії миру, безпеки і співробітництва між народами.

Ідея створення міжнародної організації, покликаної забезпечити за­гальний мир після закінчення світової війни виходила від Великої Бри­танії. Президент США Вільсон схвалив її і більше того, зробив ключо­вою ланкою своєї концепції безпеки. Франція розглядала створення Ліги Націй як гарантію для забезпечення безпеки насамперед своєї країни.

Статут і структура Ліги Націй. Статут Ліги Націй закріплював багато положень міжнародного права, у тому числі і відмову від війни. Статутом передбачалися санкції проти агресорів.

Вищим органом Ліги Націй була щорічно скликувана Асамблея. Поточні питання вирішувала Рада Ліги, на яку покладалися функції забезпечення миру і безпеки.

Провідні позиції Великої Британії і Франції в Лізі Націй. Провідні позиції в Лізі Націй відразу ж захопили Велика Британія і Франція. США не хотіли зв'язувати себе участю в будь-якій міжнародній організації. Прихильники політики «ізоляціонізму» у США керувалися праг­ненням уникати будь-яких обмежень у здійсненні претензій США на світову гегемонію. Під їхнім тиском Сенат відхилив Версальський до­говір, і США не стали членом Ліги Націй.

У 20-ті рр. Ліга Націй започаткувала ряд активних кроків у на­прямку скликання міжнародної конференції з роззброювання, але ця ініціатива не вийшла за рамки багаторічної підготовчої роботи.

Вихід Японії і Німеччини з Ліги Націй. Уже перше вогнище майбутньої світової війни, коли Японія в 1931 р. захопила Маньчжурію, стало для Ліги Націй випробуванням, яке вона не витримала. Ліга Націй обмежилася констатацією, що Маньчжурія є складовою частиною Китаю, і невизнанням маріонеткової держави Маньчжоу-Го. Японія відчула вседозволеність і безкарність і демонстративно вийшла з рядів цієї міжнародної організації (1933).

Німеччина також не зв'язувала свої зовнішньополітичні плани з членством у Лізі Націй. Вже в жовтні 1933 р., не бажаючи зв'язувати себе ніякими колективними зо­бов'язаннями, які йшли врозріз із зовнішньополітичною стратегією нацистів, Німеччина заявила про вихід із Ліги Націй.

Осуд агресії Італії. Італійська агресія в Ефіопії була засуджена Лігою Націй, яка наклала в листопаді 1935 р. на Італію економічні санкції. Санкції не включали заборону на поставки нафти, до них не приєдналися деякі країни, на зразок Німеччини, і вони виявилися зовсім неефективними.

Цей епізод продемонстрував нездатність Ліги Націй рішуче проти­стояти агресору і послужив своєрідним прикладом для Гітлера. Прав­да, у 1937 р. Італія була виключена з Ліги Націй. Але ця акція ніяк не вплинула на агресивні устремління Муссоліні.

Виключення СРСР із Ліги Націй. У 1939 р. з Ліги Націй був виключений СРСР за здійснення агресії проти Фінляндії. Сталінська пропаганда фактично приховала цю подію.

В результаті Ліга Націй не стала важливим інструментом у системі міжнародних відносин, який зміг би запобігти світовій війні і забезпечити міцний мир. До початку Другої світової війни Ліга Націй фактично перестала виконувати свої функції. Формально вона була розпущена в 1946 р.

Заповніть таблицю: «Ліга Націй»

Визначте значення термінів:

«Оранжевий план», меморандум Танака, рейхсвер, вермахт, «Шулунг», «Рот», «Отто», «Грюн», Ліга Націй

Згуртування сил агресії. (Лекція 3)

«Вісь Берлін - Рим - Токіо».

Перша угода між Німеччиною й Італією. Доброзичлива позиція Німеччини під час італійської інтервенції проти Ефіопії і спільна італо-німецька інтервенція проти республіканської Іспанії призвели до зближення.

У жовтні 1936 р. міністри закордонних справ Італії і Німеччини Г.Чіано і К.Нейрат підписали італо-німецький протокол про співробітництво, який отримав умовну назву «Вісь Берлін —Рим».

Антикомінтернівський пакт. У листопаді цього ж року Гітлер підписав з Японією «Угоду про боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу» (Антикомінтернівський пакт). До нього в 1937 р. приєдналася Італія.

Хоча новий блок був офіційно спрямований проти світового кому­нізму і всіх лівих сил, він уже тоді становив реальну загрозу для США, Великої Британії і Франції.

Нові угоди агресорів. Тим часом нові союзники продовжували об'єднувати свої зусилля. 22 травня 1939 р. Гітлер і Муссоліні підпи­сали договір «Про політичне і воєнне співробітництво» терміном на 10 років («Сталевий пакт»).

А в умовах Другої світової війни Німеччина, Італія і Японія 27 вересня 1940 р. уклали між собою Тристоронній пакт, який перед­бачав розширення воєнного й економічного співробітництва.

Колективна безпека чи «умиротворення» агресора.

Ліга Націй не виправдала сподівань. Безкарні дії агресорів показали, що Ліга Націй не є досить надійним інструментом миру. У самій Лізі Націй відбулося перегрупування сил. Японія і Німеччина демонстративно вийшли з цієї міжнародної організації.

Однак восени 1934 р. Ліга Націй поповнилася новим членом - до неї вступив Радянський Союз. Тим самим проблема європейської безпеки отримала ширші рамки.

Реальні можливості для створення системи колективної безпеки. В середині 30-х рр. ще були реальні можливості для створення системи колективної безпеки. У 1934 р. в результаті радянсько-французьких переговорів був вироблений проект так званого Східного пакту, до якого могли б увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до Східного пакту як гарант, а СРСР обіцяв приєднатися як гарант до Рейнського гарантійного пакту. Так могла бути створена система колективної безпеки.

Однак Німеччина і Велика Британія, а також деякі східноєвропейські держави відхилили цю пропозицію. Створення такої системи через двосторонні угоди (договори між СРСР і Францією. СРСР і Чехословаччиною у 1935 р.) також не виправдало себе.

Зародження політики «умиротворення». Логічним продовженням зриву створення системи колективної безпеки стала політика «умиротворення», якої дотримувались правлячі кола Великої Британії і Франції.

Багатьом політикам Заходу Гітлер здавався лідером, з яким можна вести справи на дипломатичній основі. Так виникла політика «умиротворення».

Загарбання Німеччиною Австрії.

Вторгнення нацистів в Австрію. 12 березня 1938 р. німецькі сухопутні і повітряні сили вторгнись в Австрію. Захоплення цієї країни пройшло без жодного пострілу. Напроти, населення радо вітало війська рейха.

Аншлюс Австрії. Наступного дня був сформований новий австрійський уряд з нацистів, який прийняв закон, що проголосив Австрію «німецькою землею».

Мюнхенська угода і загарбання Чехословаччини.

Вимога Німеччини про передачу їй Судетської області. Гітлер висунув вимогу про пе­редачу Німеччині Судетської області на заході Чехословаччини, більшість населення якої складали німці.

Мобілізація в Чехословаччині. Отримавши інформацію про пересування німецьких військ на кордоні та побоюючись вторгнення, чехословацький уряд 20 травня оголосив мобілізацію резервістів.

Початок роботи конференції в Мюнхені. 29 вересня 1938 р. у Мюнхені розпочала свою роботу міжнародна конференція з питання про Чехословаччину за участю А.Гітлера, Б.Муссоліні, И.Чемберлена і Е.Даладьє.

Рішення конференції. Чехословаччина повинна була в десятиденний термін передати Німеччині Судетську область і протягом трьох місяців задовольнити територіальні претензії Угорщини на Закарпатську Україну і Польщі на місто Тешин у Сілезії.

Гітлер отримав індустріальні райони Чехословаччини з металургійними і хімічними заводами, а Чехословаччина, втративши прикордонні укріплення, опинилася роззброєною.

Крах політики «умиротворення». Політика «умиротворення» зазнала повного краху, Німеччина стала однією з найсильніших держав Європи.

Розчленування Чехословаччини. 15 березня 1939 р. Гітлер на чолі своїх солдатів без всякого опору вступив у Прагу.

Богемія і Моравія були оголошені німецьким протекторатом. На день раніше про свою «незалежність», тобто вихід зі складу Чехословаччини, оголосила Словаччина, де владу узурпував католицький свя­щеник Й. Тісо. У своїй політиці він повністю орієнтувався на Німеччину. Південну частину Словаччини, за погодженням з Берліном, окупува­ла Угорщина.

Цими агресивними діями Німеччина фактично перекреслила підписану нею Мюнхенську угоду.

Перелом у громадській думці Великої Британії і Францій. У громадській думці Великої Британії і Франції почався перелом: стало зрозуміло, що подальші поступки вже неможливі.

Німецькі домагання до Литви і Польщі.

Литва. У 1939 р. погляди гітлерівського керівництва були спрямовані на місто і порт Мемель (в наш час - Клайпеда), частково населеними німцями.

Ця територія входила до складу Східної Пруссії до того, як була передана Литві на підставі Версальського договору.

Вражений падінням Праги, литовський уряд вирішив уступити Гітлерові.

Польща. Загарбання нацистською Німеччиною Чехословаччини і Мемеля призвело до того, що Польща опинилася із трьох боків оточеною військами рейха.

У березні 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп у розмові з польським послом знову висунув вимоги щодо Ґданська (Данцига), а також висловив намір керівництва своєї країни побуду­вати залізницю й автостраду, які б зв'язали Німеччину зі Східною Пруссією. Польський уряд відхилив ці домагання.

Велика Британія і Франція, стурбовані посиленням агресивності Німеччини на Сході, зробили заяву про надання Польщі гарантій для захисту її незалежності. Прийняття такої визначеної і надто твердої позиції означало відмову від політики «умиротворення». Твердість попередження, яке надійшло з Лондона і Парижа, стала для Гітлера несподіванкою.

З квітня 1939 р. фюрер підписав надсекретну директиву під кодо­вою назвою «Вайс». Вона стосувалася планів вторгнення в Польщу.

Радянсько-німецьке зближення.

Згортання співробітництва. Прихід до влади нацистів у Німеччині в 1933 р. поклав кінець довголітньому співробітництву СРСР і Німеччини, визначеному Раппальським договором 1922 р.

Перші спроби зближення в нових умовах. З іншого боку, СРСР уже після 1933 р. неодноразово робив спроби нормалізувати відносини з Німеччиною, фінансові і промислові кола якої були зацікавлені в продовженні вигідного для них економічного співробітництва.

Різка зміна міжнародної обстановки. У 1938-1939 рр. міжнародна обстановка різко змінилася. У Москві найгіршим варіан­том розвитку подій вважали можливе зближення Великої Британії і Франції з Німеччиною, Італією і Японією.

Крах спроб створити систему колективної безпеки і політики «уми­ротворення» агресорів, дипломатичні поразки Великої Британії і Франції на тлі подій у Східній Азії, Ефіопії, Австрії, Чехосяоваччині, Литві значно підірвали престиж цих країн у Європі.

Плани Кремля. Зближення з Німеччиною, як розраховували в Кремлі, виводило б СРСР із міжнародних конфліктів, допускало можливість поліпшення відносин з Японією, створювало умови для активізації радянської зовнішньої політики в Прибалтиці, Фінляндії, Румунії:

Навесні і влітку 1939 р. контакти радянського і німецького керів­ництва значно пожвавились в усіх напрямках.

Англо-франко-радянські переговори 1939 р.

Останній шанс запобігти світовій катастрофі. Поряд з радянсько-німецьким зближенням, яке особливо чітко почало виявлятися з травня 1939 р. у Москві, незважаючи на несприятливу обстановку, продовжували шукати можливі контакти з Великою Британією і Фран­цією.

Однак і в Лондоні, і в Парижі, і в Москві прагнули передусім відвести удар від себе.

Взаємні ініціативи. Ініціативи для початку переговорів надходили з обох сторін. У березні 1939 р. Велика Британія запропонувала СРСР підписати спільну з Францією і Польщею загальну декларацію про взаємодію.

У квітні Велика Британія і Франція висунули нову ідею обміну листами з СРСР, де повинні були міститися гарантії підтримки країні, яка опиниться втягненою у війну з Німеччиною.

Початок тристоронніх переговорів. У цій обстановці в квітні 1939 р. у Москві почалися тристоронні переговори. СРСР запропонував укласти тристоронній договір про взаємну допомогу, включаючи військову, у випадку нападу агресора на кожну зі сторін.

Потенційні союзники повинні були надати військову допомогу всім східноєвропейським державам - від Балтії до Румунії.

Затягування переговорів. Радянський уряд не без підстави дорікав західним країнам у затягуванні переговорів і запропонував почати переговори про укладання військової конвенції.

25 липня 1939 р. англо-французька сторона відповіла згодою, але до складу англійської і французької делегацій були включені друго­рядні особи, які не мали повноважень для підписання документів. Лише 11 серпня делегації приїхали до Москви. Вони явно не поспіша­ли й обрали для поїздки в радянську столицю морський транспорт, прибувши спочатку в Ленінград.

На переговорах, що почалися, учасники не змогли вирішити ключове питання: пропуск Червоної Армії через територію Польщі і Румунії. СРСР заявив, що може розгорнути для спільних дій 120 стрілецьких, 16 кавалерійських дивізій, 9—10 тис. танків, 5,5 тис. бойових літаків, але західні країни були добре Інформовані про військово-технічні можли­вості СРСР і зустріли ці запевнення без ентузіазму.

Зрив переговорів. Переговори були приречені. СРСР запропонував їх перенести на пізніший термін. Провина за невикористання останньої спроби запобігти новій війні лежить на обох сторонах.

Радянсько-німецький пакт від 23 серпня 1939 р. і таємний додатковий протокол до нього.

Взаємне переконання сторін у необхідності зближення. Провал переговорів із західними країнами остаточно переконав Ста­ліна в необхідності зближення з Німеччиною.

Якби СРСР про­довжував антинімецьку політику, рейх зіткнувся б з імовірністю ве­дення війни на два фронти, тому що до цього часу майбутнє вторгнен­ня в Польщу для Гітлера вже було вирішеним питанням.

Гітлер явно поспішав. 20 серпня він звернувся до Сталіна з особистим посланням у якому наполягав на приїзді Ріббентропа до Москви 22 або, найпізніше, 23 серпня, на що була отримана згода. Переговори з Ріббентропом 23-24 серпня вели Сталін і Молотив. Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР був підписаний 23 серпня 1939 р. На церемонії його підписання був присутній Сталін, який підняв тост за здоров'я фюрера.

Договір, підписаний терміном на 10 років, передбачав, що СРСР і Німеччина зобов'язуються утримуватися від усякого насильства, від будь-якого агресивного впливу стосовно один одного як окремо, так і разом з іншими країнами.

До договору додавався секретний додатковий протокол, який відображував злочинну сутність цього документа. Фактично два дик­татори розподілили Європу на сфери впливу.

- До радянської сфери належали Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія.

- До німецької — Литва.

- Польща була розділена між СРСР і Німеччиною по лінії Нарев — Вісла — Сян.

У своїх «зонах впливу» договірні сторони були вільні у виборі методів і засобів політики.

Визначте території, захоплені Німеччиною: ……….

Визначте зміст термінів:

Антикомінтернівський пакт; «Сталевий пакт»; Тристоронній пакт; Східний пакт; Рейнський гарантійний пакт; аншлюс Австрії; Судетська область; Мюнхенська конференція; Мемель; «Вайс»; Радянсько-німецький пакт; секретний додатковий протокол.

Міжнародні відносини напередодні ІІ Світової війни (анімаційна карта) http://files.school-collection.edu.ru/dlrstore/10b6494d-b47c-efe5-49eb-07bae28190b8/[IS9NI_3-2]_[MA_01].swf