США і Канада

Лекція 1

1. СВІТ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

А) Зміни у світі внаслідок другої світової війни. Під час Другої світової війни СРСР, Велика Британія, США та інші держави активно співробітничали в рамках антигітлерівсь­кої коаліції, незважаючи на політичні та ідеологічні розбіжності. У 1945-1948 рр. коаліція фактично розпалася, а вчорашні союз­ники розпочали непримиренну боротьбу за вплив у повоєнному світі. Між СРСР та західними країнами виникла "холодна вій­на". Розвиток міжнародних відносин у роки "холодної війни" визначався головно гострим суперництвом наддержав — США та СРСР.

Визволяючи країни Центральної та Південно-Східної Європи від нацистської окупації, Радянський Союз запроваджував тут "радянську модель" суспільного устрою.

Внаслідок цих дій у Чехо-Словаччині, Польщі, Румунії, Угор­щині, Болгарії, Югославії, Албанії, в радянській окупаційній зоні Німеччини було встановлено тоталітарні комуністичні режими. Крім того СРСР, беручи участь у війні проти Японії, намагався збільшити свій вплив на Далекому Сході, особливо в Китаї, Пів­нічній Кореї, а згодом у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі.

Сполучені Штати, своєю чергою, вважаючи себе форпостом західного світу, оплотом демократії та права, почали об'єднува­ти навколо себе країни Західної Європи та інших регіонів.

Б) Створення ООН. Зміни у розподілі сил після Другої світової війни вимагали створення міжнародної організації з метою підтримання і зміц­нення миру та безпеки.

Головні проблеми щодо створення всесвітньої організації без­пеки було узгоджено на конференції представників СРСР, США й Великої Британії в Думбартон-Оксі 1944 р. На конференції було підготовлено проект статуту організації. Питання про порядок голосування у Раді Безпеки та про склад членів організації керів­ники держав узгодили під час зустрічі в Криму 1945 р. Тоді було вирішено, що засновницька конференція відбудеться у Сан-Фран­циско. 25 квітня 1945 р. до "Опера-Хауз" з'їхалися делегати й радники. 26 червня 1945 р. учасники конференції Об'єднаних Націй підписали Статут ООН; серед тих, що підписали його, була також Українська РСР.

Всього 50 держав підписали Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набрав чинності. Цей день вважається днем створення ООН (Організації Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправ­ність усіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Згодом цей розділ було доповнено ухваленою в грудні 1948 р. Генераль­ною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобо­в'язував вирішувати всі суперечки мирним способом, дотримува­тися міжнародних договорів і зобов'язань. Основне призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі.

Головні органи Організації Об'єднаних Націй.

Генеральна Асамблея. Генеральна Асамблея складається з представників майже всіх націй світу. З цієї трибуни держави можуть висловити свої три­воги до всього світу. Нині загальна кількість країн-членів стано­вить 185 націй.

Міжнародний суд. Суд складається з 15 суддів, вибраних Генеральною Асамблеєю. Суд знаходиться в Гаазі, Нідерланди. Країни-члени можуть передавати на розгляд Міжнародного суду такі справи, як прикордонні суперечки, право на рибальство, право на корисні копалини та інші спірні питання.

Рада Безпеки. Головним обов'язком Ради Безпеки є підтримка міжнародного миру. Вона проводить свої засідання в Нью-Йорку. Вона складається з 15 членів, п'ять з яких є постійними: Китай, Франція, Російська Федерація, Велика Британія та Сполучені Штати Америки.

Рада також координує роботу комісій та спеціалізованих організацій, таких як Економічна та соціальна рада (ЕКОСОР), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація праці (МОЛ),.Продовольча та сільськогосподарська органі­зація (ФАО), Організація ООН з питань освіти, науки та культу­ри (ЮНЕСКО).

Рада з опіки. Рада з опіки наглядала за територіями, що були колишніми колоніями і до яких були прикріплені держави, відповідальні за поступ цих країн до самовизначення. Остання з одинадцяти таких територій, над якими було встановлено опіку, — Палаї (група ост­ровів у Мікронезії), дістала незалежність у листопаді 1994 р. і наступ­ного місяця стала новою країною — членом Організації Об'єднаних Націй. Відтоді Рада з опіки формально.припинила існування.

В) Мирні договори з колишніми союзниками Німеччини. Остаточне вироблення та узгодження текстів мирних догово­рів було здійснено на Паризькій мирній конференції 19 липня — 15 жовтня 1946 р. В роботі конференції брали участь делегації 21 країна, збройні сили яких активно бились у другій світовій війні.

10 лютого 1947 р. мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією було підписано. У догово­рах зазначалося, що стан війни припиняється і кожна з цих країн дістане підтримку при вступі до ООН. Також містилися зобов'язання забезпечити всім громадянам основні демократичні сво­боди, не допустити відродження фашистських організацій. Мир­ні договори зафіксували територіальні зміни. Трієст було пере­творено на вільну територію. За італо-югославською угодою (1954 р.) це місто і область перейшли до Італії. До Югославії ві­дійшла східна частина Юлійської Крайня. Греція одержала Додеканеські острови. Італія втратила всі свої колонії та зобов'яза­лася зберігати суверенітет і незалежність Албанії та Ефіопії.

Фінляндія передавала СРСР область Петсамо і військово-морську базу Поркала-Удд. Болгарія відновлювалася в кордонах на вересень 1940 р. Північна Трансільванія зі складу Угорщини переходила до Румунії. Закарпатську Україну долучено до скла­ду СРСР. Кордон між Румунією та СРСР пролягав лінією, зафік­сованою румунсько-радянською угодою від 28 червня 1940 р. Низка статей стосувалась обмеження збройних сил, наприклад для Італії чисельність армії обмежувалася 250 тис. солдатів та офіцерів.

Договори містили положення про режим користування рікою Дунай (який остаточно визначився Белградською конвенцією). Мирні угоди визначили розміри репарацій, що сплачувалися Радянському Союзові за угодами 1946 — 1947 рр. Так, Фінляндія і Румунія сплачували по 300 млн доларів репарацій у вигляді поставок товарів, Угорщина — 200 млн, а Італія — 100 млн до­ларів.

Г) Формування військово-політичних блоків. В умовах розв'язання відкритої конфронтації між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалося створення військово-політичних союзів, що протистояли один одному. Спо­лучені Штати запропонували створити трансатлантичний війсь­ково-політичний союз за участю США, Канади і західноєвропей­ських держав. З ініціативи.США такий союз було створено 4 квіт­ня 1949 р. у Вашингтоні. 12 держав (Велика Британія, Бельгія, Голландія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Канада, Норве­гія, Португалія, США, Франція) підписали того дня договір про створення Північно-Атлантичного пакту — військово-політичного блоку НАТО. Згодом, у 50-ті рр., з ініціативи США було створено військово-політичні блоки в Азії — СЕАТО й СЕНТО, Організація договору Південно-Східної Азії — СЕАТО — виникла 1954 р. в Манілі (Філігшіни). До її складу увійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд, Пакистан. У 1955 р. було створено блок СЕНТО, чи Багдадський пакт; учасники — Велика Британія, Туреччина, Ірак, Іран, Пакистан.

У той же час СРСР об'єднував своїх союзників у Європі. У 1949 р. було засновано Раду економічної взаємодопомоги, а 14 травня 1955 р. соціалістичні країни підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу восьми країн (СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, НДР, Румунії, Болгарії, Албанії, Угор­щини) строком на 20 років. П'ята стаття передбачала організа­цію Об'єднаного командування збройних сил держав — учас­ниць Варшавського договору.

2. США у 40-60-х рр.

А) Зміцнення міжнародного статусу США внаслідок Другої світової війни. США зробили великий внесок у розгром, нацизму й мілітаризму в роки Другої світової війни.

Проте США, на території яких не велися воєнні дії, виявилися майже єдиною країною, чия економіка вийшла з Другої світової війни значна зміцнілою. Вартість промислової продукції США становила 2/3 вартості промислової продукції всього світу, за винятком країн комуністичного блоку. Вони зосередили у себе 73% світового золотого запасу, за 5 років війни чистий прибуток американських компаній досяг 87 млрд. доларів, а середньорічні темпи зростання становили 18,7%.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економіч­ну залежність від США (Велика Британія, Франція). США скорис­талися з цієї обставини, щоб оволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталу, створити велику "імперію долара".

На 1945 р. США досягай найвищого за свою історію рівня військової могутності. Військово-морські та військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і в найважливіших стратегічних пунктах. Наприкінці війни збройні сили країни налічували 12 млн вояків. США монопольно володі­ли атомною бомбою.

Якщо до другої світової війни зовнішньополітичний курс країни визначала політика ізоляціонізму, то зі зростанням еконо­мічної та військової могутності відбулася його кардинальна змі­на у бік опертя на військову силу, прагнення посилити свій вплив на перебіг подій у всіх країнах світу.

В умовах конфронтації з СРСР основними цілями зовнішньо­політичного курсу США стали зміцнення національної безпеки, створення союзу західних країн, протидія поширенню комунізму, 25 червня 1947 р. конгрес ухвалив закон про національну безпеку, що вперше в американській історії вводив посаду міні­стра оборони. Крім того, було створено Раду національної без­пеки (РНБ) та Центральне розвідувальне управління (ЦРУ).

Доктрину "стримування комунізму" було запропоновано рад­ником посольства США у Москві Дж. Кеннаном у лютому 1946 р. та опубліковано в липні 1947 р. в журналі "Форін афферс". Вона передбачала захист усього західного світу від можливого проник­нення комунізму.

Боротьбі проти зростання впливу комунізму в Туреччині та Греції було присвячено "доктрину Трумена", з якою президент США виступив 12 березня 1947 р. на об'єднаному засіданні обох палат конгресу.

Отож, Сполучені Штати Америки після .Другої світової війни перетворилися в державу — лідера західного світу.

Б) Особливості економічного розвитку. Після смерті Ф. Рузвельта 12 квітня 1945 р. президен­том Сполучених Штатів за конституцією став віце-президент Г.Трумен. На той час він не мав ні авторитету, ні досвіду у ви­рішенні як внутрішніх, так і зовнішніх проблем.

Трумену довелося розробляти політичну стратегію країни у досить стисдї строки. Уряд Трумена потурбувався про адаптацію до мирного життя демобілізованих військовослужбовців та ухва­лив закон, найменований "Солдатським біллем про права", Ко­лишні солдати й офіцери дістали суттєві пільги у царині освіта, в отриманні кредитів і відкритті свого бізнесу. Прагнучи уникну­ти масового безробіття, що загрожувало (за прогнозами, 8 млн. осіб), серйозних соціальних конфліктів, адміністрація Трумена розробила систему заходів, що дістала гучну назву "справедли­вий курс" (за аналогією й водночас на відміну від "нового курсу" Ф.Рузвельта). Цією назвою й заведено позначати діяльність ад­міністрації демократів до початку 50-х рр.

У 1947 р. було прийнято закон Тафта—Хартлі (Національний закон про відносини робітників і підприємців). Новий закон сут­тєво обмежував право робітників на страйк. Страйки державних службовців було зовсім заборонено. Також заборонялися органі­зовані страйки солідарності. Запроваджувалася система приму­сового арбітражу в особливо загрозливих трудових конфліктах.

Після Г.Трумена президентом США став лідер республікан­ської партії генерал Д.Ейзенхауер, знаний полководець другої світової війни. Його політика в царині економіки полягала в обмеженні державного регулювання і втручання у справи бізне­су. За час правління президента Д.Ейзенхауера (1953 - 1960 рр.) покращилося матеріальне становище великої кількості людей: більше половини американців за рівнем доходів стали середнім класом, який має власні будинки, автомобілі тощо. Популярною стала ідея "суспільства загального благоденства".

"Ера Ейзенхауера" збіглася з розгортанням науково-техніч­ної революції, що виявилась у зростанні нових галузей економі­ки, докорінному перетворенні старих галузей, у масовому впро­вадженні автоматизації та електроніки, другого покоління ЕОМ.

А втім, у 1950—1960 рр. стало помітним відставання темпів зростання економіки США від інших розвинених країн. Якщо у США середній щорічний приріст ВНП у цьому десятиріччі дорів­нював 3,2% (у Великій Британії ще нижче — 2,7%), то в Італії — 5, Японії — 8,2, у Західній Німеччині — 8,6%. У листопаді 1960 р. було офіційно оголошено, що золоті запаси США дорівнюють 18 млрд. доларів, тобто опинилися на найнижчій позначці після 1940 р. Хоча в 50-ті рр. обсяги виробництва основних галузей виробництва були досить великими, проте цей рівень не був постійним, почастішали спади.

В) Наростання консервативних тенденцій у внутрішньо­політичному житті. На початку 50-х рр. США охопив розгул маккартизму — реакційної політичної течії, що дістала свою назву від прізвища сенатора Джозефа Маккарті, який очолював сенатську підкомі­сію з питань розслідування антиамериканської діяльності. Мак-картисти розпалювали антикомуністичну істерію, переслідували всіх, хто виявляв вільнодумство.

У 1950 р. набрав чинності закон Маккарена який зобов'язу­вав компартію та деякі інші організації зареєструватися в мініс­терстві юстиції як "підривні" організації. Відмова від реєстрації каралася 5-річним тюремним ув'язненням і штрафом у розмірі 10 тис, доларів.

Сотні громадських організацій США було оголошено "під­ривними". У "не-благонадійних" осіб брали відбитки пальців, багатьох із них на вимогу Федерального бюро розслідувань (ФБР) звільняли з ро­боти. Понад 2,5 млн. державних службовців пройшли перевірку на "лояльність".

Діяльність сенатора Дж.Маккарті та його помічників дістала назву "полювання на відьм". Маккарті у своїх підозрах дійшов до того, що звинуватив комуністів у проникненні до сенату. Ця антикомуністична істерія викликала невдоволення широкої гро­мадськості. Парламент у грудні 1954 р. засудив його поведінку.

Лекція 2

1. США у 60-70-х рр.

А) Внутрішня та зовнішня політика адміністрації Дж. Кеннедї та Л. Джонсона.

У 1960 р. президентом США було обрано модого демокра­та Джона Кеннеді, якому на той час виповнилося 43 роки.

Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала кон­цепція "нових рубежів", спрямована на збереження і зміцнення позицій США на міжнародній арені.

Стратегію економічного зростання Кеннеді вбачав у збіль­шенні капіталовкладень в економіку, оптимальному використан­ні досягнень НТР, підвищенні кваліфікації та освіти працівників, на всіх рівнях.

Програма уряду передбачала підвищення мінімуму погодинної оплати праці, збільшення строків виплати субсидій з безробіття, допомогу збіднілим фермерам, розширення житлового будівницт­ва. Крім того, передбачалися комплексна програма заходів із переустрою районів хронічної депресії, зокрема субсидії приватним фір­мам і муніципалітетам, збільшення допомоги для переустрою міст, програма професійної перепідготовки безробітних.

Американці пам'ятають і часто повторюють слова президен­та Дж. Кеннеді: "Не питай, що країна може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для країни".

І справді, програма адміністрації демократів досягла серйоз­них успіхів. Коли Кеннеді взявся за кермо влади, ВНП становив 500 млрд. доларів, а 1964 р. він досяг 622,3 млрд, тобто збільшив­ся на 25%. Отже, щорічний приріст дорівнював 5,6%, тоді як демократи під час кампанії 1960 р. обіцяли 5%.

У сфері зовнішньої політики президент Кеннеді намагався збіль­шити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас уряд Кеннедї почав реалістичніше оцінювати свої можливості у світі, ясніше усвідомлювати соціально-економічні фактори.

Багатообіцяльна кар'єра Джона Кеннеді обірвалася трагічно. 22 листопада 1963 р. під час поїздки до м. Даллас, штат Техас, його було смертельно поранено.

Згідно з конституцією США посаду президента країни обі­йняв віце-президент Ліндон Джонсон.

8 січня 1964 р. у першому посланні про становище країни пре­зидент Л.Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпроміс­ної війни проти бідності в Америці".

Авторитет адміністрації Лі, Джонсона відчутно знизила роз­почата 1964 р. масштабна війна у В'єтнамі.

Особливо активно розвинувся молодіжний антивоєнний рух, оскільки молодих американців аж ніяк не вабила перспектива загинути в ім'я стратегічних інтересів Білого дому.

Однією з найгостріших внутрішньополітичних проблем США, що сягає корінням у далеке минуле, є расова проблема. Особливо гостро вона стояла перед країною у 50-60рр. Незважаючи на проголошену конституцією рівноправність американських грома­дян, США залишалися країною расової нерівності й дискримінації.

Наприклад, Верховний суд США 1954 р. скасував роздільне навчання негритянських та білих дітей. Але расисти відмовилися підкоритися цьому рішенню. Коли група негритянських школя­рів у Літл-Рок (штат Арканзас) намагалася відвідувати школу, в якій навчалися білі діти, расисти вдалися до терору.

На початку 60-х рр. негритянський рух вийшов на новий етап.

"Довге гаряче літо" 1967 р. за масштабом і силою негритян­ських повстань перевершило всі попередні: 120 міст було охопле­но повстаннями. Найбільше сталось у липні 1967 р. в Детройті, столиці автомобільної імперії Форда. Визнаним лідером негри­тянського руху став Мартін-Лютер Кінг, священик, лауреат Нобе­лівської премії миру, який провадив велику громадську роботу.

Вбивство Мартіна-Лютера Кінга у 1968 р. поставило країну на межу громадянської війни. За один тиждень — із 4 до 11 квіт­ня 1968 р. — повстання негрів охопили стільки ж міст, що й за весь попередній рік. На придушення расових безладів влада кинула 100 тис. поліцейських, національних гвардійців і солдатів. Усього за час "чорних бунтів" 1964-1969 рр. загинули 250 осіб, було поранено майже 11 тис. американців, переважно чорних.

Наростання расових проблем у країні, вкупі з в'єтнамською війною та невтішними наслідками боротьби з бідністю, стали основними причинами поразки демократів під час президентсь­ких виборів у листопаді 1968 р.

Б) Загострення внутрішньополітичної боротьби у 70-ті рр. "Уотергейтська справа".

На президентських виборах 1968 р. переміг республіканець Р.Ніксон.

Президент Ніксон прийшов у Білий дім, коли в 1969—1970 рр: позначився серйозний спад в економіці, особливістю якого стала інфляція, що швидко зростала.

З метою оздоровлення економіки Ніксон проголосив "нову еко­номічну політику". Президентським декретом у країні було оголо­шено надзвичайний стан. Намагаючись стимулювати капіталовкла­дення і споживчий попит, уряд надав компаніям значні податкові пільги, скоротив прибутковий податок, скасував акцизний податок на продаж легкових автомобілів, проте водночас установив держав­ний контроль над цінами і заробітною платнею. У цьому вбачали єдиний шлях стримування інфляції. Тимчасово було припинено конверсію долара в золото і введено додатковий 10-процентний податок на переважну частину імпорту; було оголошено також про скорочення допомоги іншим державам.

Ця політика принесла свої плоди.

На виборах 1972 р. Р. Ніксон здобув переконливу перемогу над демократом Макговерном, діставши 60,7% голосів проти 37,5% у суперника. Одначе проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалися на хвилі найбільшої в повоєнній історії політичної кризи — "Уотергейту" (за назвою адміністративно-житлового комплексу, де мали місце ці події).

Сутність цієї кризи полягала в тому, що в червні 1972 р. під час передвиборної кампанії люди зі штабу республіканської пар­тії були заарештовані поліцією у приміщенні національного ко­мітету демократичної партії. У них було знайдено апаратуру для підслуховування, портативну рацію та інші компрометуючі дока­зи. Американська преса розцінила цю подію як "страшенний акт політичного шпигунства", сліди якого ведуть у Білий дім.

У 1973 р. юридичний комітет палати пред ставників конгресу США звинуватив президента Р.Ніксона у причетності до цієї оборудки, а також у зловживанні владою, і пору­шив питання про імпічмент (відставку) президента. Р.Ніксон довго боровся з конгресом за своє реноме, але в серпні 1974 р. таки визнав, що перешкоджав розслідуванню "Уотергейгської справи" з політичних міркувань, і зробив заяву про свою відстав­ку. Посаду президента обійняв віце-президент Джералд Форд.

В) Другий етап науково-технічної революції.

У другій половині 70-х рр. розпочалася довгострокова структурно-технологічна перебудова економіки, сутність якої полягала в докорінному технічному переоснащенні виробництва на основі новітніх досягнень НТР. Метою великих програм були пошук нових енергозберігальних технологій, що став особливо важливим після енергетичної кризи; досягнення якісно вищого рівня продуктивнос­ті праці; економія дефіцитних видів сировини; кардинальне поліп­шення паливно-енергетичного балансу, впровадження енерго- та матеріалозберігальних засобів виробництва.

Особливу увагу американці приділяли освоєнню космосу, що було стимулом розроблення нових технологій, прямо пов'язувалося з воєнно-технічними дослідженнями й забезпечувало престиж країни.

16 червня 1969 р. НАСА (космічне агентство США) здійснило запуск космічного корабля "Аполлон-ІІ" з метою висадження пер­шої людини на поверхню Місяця.

У 70-ті рр. НАСА спромоглося сконструювати корабель ба­гаторазового використання "Спейс шаттл" ("Космічний човник"), що .міг приземлятися як звичайний літак. Окрім освоєння космосу, вчені та інженери США досягай значних успіхів у розробленні копіювальних апаратів ("ксерокс" 1959 р.), створення персональних комп'ютерів, які вперше з'я­вилися на ринку у 1981 р., стільникового телефонного зв'язку та ба­гатьох інших речей, без яких ми вже не можемо обійтися сьогодні.

2. США у 80-90-х рр.

А) "Рейганоміка".

4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Рональд Рейган, представник правого крила республіканської партії.

Економічна політика Р.Рейгана, яка увійшла в історію під назвою "рейганоміка", виходила з програми "відродження Америки", Це стало основною метою проведеного в 1981 р. 30-відсоткового зниження податків, що дало змогу підприємцям скерува­ти вивільнені кошти на розширення виробництва, а іншим верст­вам населення — збільшити споживання.

Кризові явища в економіці долалися технічним переоснащен­ням підприємств, збільшенням частки наукомістких галузей про­мисловості — радіоелектроніки, приладобудування, космонавти­ки тощо. Одночасно запроваджувалась антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат. Зокрема, бюджетні скорочення стосувалися всіх міністерств і відомств за винятком Пентагону (міністерства оборони). Це дало змогу створити спри­ятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що своєю чергою привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн., у тому числі 19 млн. персональних комп'ютерів.

У 1983 р. всі економічні показники різко зросли.

Загальні підсумки проведення "рейганоміки" в економіці США зводяться до таких позитивних наслідків:

1) запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання нафти, газу, сталі, чавуну тощо, а от суспільне виробництво зростає, середньорічні темпи приросту валового національного продукту становили 3,5%;

2) за менших витрат досягається вища ефективність суспільної праці в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скільки раніше отримували від 100 корів);

3) збільшуються особисті доходи американців на душу населення.

Але найголовніший результат — це трансформація індуст­ріального суспільства в постіндустріальне з раціональним вирі­шенням тих багатьох соціальних проблем, котрі віками були каменем спотикання у людських відносинах.

Б) Політичний курс Клінтона.

У листопаді 1992 р. перемогу на виборах здобув політичний діяч "нової хвилі" — лідер демократів Вільям Клінтон. Демократи, після 12-річного перебування в Білому домі республіканців, успадкували владу вже за нових політичних умов, Розпався Радянський Союз, припинив існування східний блок, зазнав краху комунізм, і США практично лишилася єдиною наддержавою, безумовним світовим лідером.

Внутрішня політика адміністрації Клінтона була спрямована на полегшення податкового тягаря середнього класу, надання податкових пільг підприємствам, що створюють нові робочі місця, щорічне підвищення на 20 млрд. доларів інвестицій у федеральні програми, здійснення реформи системи охорони здоров’я, яку президент хотів зробити доступною для більшості американців.

Адміністрація Клінтона припинила розроблення та фінансування програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), яку у 1983 р. розпочав Р.Рейган. Це була довгострокова програма створення великомасштабної протиракетної оборони з елементами космічного базування.

В) Економічне піднесення наприкінці XX — на початку XXI ст.

Наприкінці XX ст. США продовжували розвиватися динамічно зростав життєвий рівень населення. Середньорічні темии економічного розвитку за 90-ті рр. становили 2,2%. Фонд заробітної платні складав близько 60% ВВП. На охорону здоров'я американці витрачають 14% ВВП, на освіту — 7,6%, на науку — 2,6%. Частка населення з доходами нижче прожитково­го мінімуму (близько 15 тис. доларів на сім'ю з 4 осіб) знизилася до 13,7% (1997 р.).

Причини швидкого розвитку:

По-перше, сприяли зовнішньополітичні умови, закінчення "холодної війни", крах великого системного протистояння. Нинішній бюджет Пентагону вдвічі мен­ший, ніж за часів Рейгана. Закупівлі озброєння скоротилися вчет­веро проти періоду Рейгана.

По-друге, протягом 90-х рр. США інтенсивно долучалися до світового інтеграційного процесу, поставили собі мету до 2005 р. створити зону вільної торгівлі, яка об'єднає 34 країни Американ­ського континенту.

По-третє, посилилися глобалізація та інтернетизація амери­канської економіки, її взаємозалежність із світовою економікою. Тільки за перший термін президентства Клінтона США уклали більш як 200 торгово-економічних угод з іншими країнами. Діяль­ність транснаціональних компаній США охоплює весь світ.

Втім, уже з кінця 2000 р. ночався спад американської економіки. Він пов'язаний зі зміною хазяїна Білого дому, тому що Дж.Буш-молодший, лідер республіканської партії, який переміг віце-президента адміністрації Клінтона Ела Гора, сповідує дещо інші принципи економічної стратегії. Одначе найстрашнішого удару не тільки по престижу США, його політичному становищу у світі, а й по американській економіці було завдано 11 вересня 2001 р. під час нападу терористів на Світовий торговий центр і Пентагон.

Г) Зростання ролі США у міжнародних відносинах після розпаду СРСР і комуністичного блоку.

Одне з головних завдань американської адміністрації в 90-х рр. полягало в тому, щоби пристосувати основні міжнародні органі­зації — НАТО, ООН, МВФ, Всесвітній банк — до нової ситуації, що виникла внаслідок загибелі комунізму та закінчення "холод­ної війни".

Велике значення американська дипломатія надавала розширенню НАТО на Схід і прийняттю до цієї орга­нізації нових членів.

Важливе місце в американській зовнішній політиці посідає, безумовно, Росія.

Проте воєнне вирішення косовської проблеми у березні-травні 1999 р. погірши­ло відносини США та Росії. Ситуація покращилася лише взимку 1999—2000 рр. після відставки Б. Єльцина і приходу до влади в Росії В.Путіна. Однак із приходом до влади нового президента США Дж. Буша-молодшого виникли нові проблеми в американо-російських відносинах, пов'язані з планами США розгорнути нову систему протиракетної оборони.

Але терористичні акти 11 вересня 2001 р. кардинальним чи­ном змінили співвідношення сил на світовій арені. США і Росія знайшли порозуміння в багатьох питаннях і стали-партнерами по антитерористичній коаліції, створеній американцями. До них приєднався й Китай, відносини з яким у США в останні роки були досить прохолодні.

Отже, після відносно спокійного десятиріччя наприкінці XX ст., ознаменованого всебічним пануванням США у світових справах, почався період військового протистояння, проявів екстремізму і тероризму, в якому Сполученим Штатам необхідно боротися за відновлення свого лідерства, шукати нових союзників і партне­рів. Деякі політологи вважають, що в міжнародних відносинах почалася нова ера.

Д) Укрансько-американські відносини.

23 січня 1992 р. в МЗС України відбувся обмін нотами між Україною та США про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі. Серйозною завадою на шляху розвитку двосто­ронніх, відносин залишалася наявність на території України ядер­ної зброї. Підписання 14 січня 1994 р. президентами України, Росії та США тристоронньої заяви та угоди про ліквідацію ядер­ної зброї в Україні сприяло помітному поліпшенню- американсько-українських, відносин.

3. КАНАДА

А) Становище країни після Другої світової війни. У роки Другої світової війни Канада зробила важливий вне­сок у перемогу антигітлерівської коаліції. Країна з населенням у 12 млн. душ спромоглася мобілізувати до збройних сил 785 тис. осіб, або майже 15% усього самодіяльного населення.

У повоєнний час Канада розвивалася досить успішно. Оскіль­ки воєнні дії відбувалися на великій відстані від її території, ні­яких економічних збитків країна не зазнала. Навпаки — канадсь­кі бізнесмени зуміли використати сприятливу кон'юнктуру для оновлення основного капіталу, завоювання нових ринків для своїх товарів, активної інвестиційної політики.

У перші повоєнні роки Канада вийшла на третє місце у світі за обсягом промислового виробництва. Хоча після відновлення економіки європейських держав та Японії вона посунулася далі, але входить до "великої сімки" найбільш промислово розвине­них країн.

У повоєнні роки зберігалася залежність Канади від Великої Британії, яка репрезентована генерал-губернатором, хоча ще в 1931 р. англійський уряд визнав за Канадою самостійність у внут­рішній та зовнішній політиці. Канада входить до Британської співдружності націй. Щоправда, позиції Великої Британії були послаблені після введення в 1947 р. канадського громадянства, а 1949 р. до Канади приєднався Ньюфаундленд, що був доти анг­лійською колонією.

Позиції Сполучених Штатів у 40—50-х рр., навпаки, значно зміцніли. Корпорації США скупили в Канаді величезні лісові масиви, землі, багаті на природні копалини, особливо уран, рідкоземельні метали, нафту. Вони вклали кошти в будівництво найбільш сучасних підприємств провідних галузей економіки, а також у банківсько-фінансову сферу.

Посилилася й політична залежність Канади від США. У 40-х рр. канадський уряд підтримував всі основні заходи американської зовнішньої політики: доктрину Трумена, план Маршалла, ство­рення НАТО, війну в Кореї. Поступово Канада перетворилася на молодшого партнера США. Особливо рельєфно ця лінія проводилася урядами Канади у 50-60-х рр.

У 70-х рр. ситуація дещо змінилася.

Це знайшло конкретне втілення у скороченні участі Канади у військовому механізмі НАТО, в розширенні зв'язків з країнами Спільного ринку, СРСР, установленні 1970 р. дипломатичних відносин із КНР. Все це свідчило про більш самостій­ний і незалежний зовнішньополітичний курс Канади.

Б) Проблема Квебеку. У внутрішньополітичному житті найгострішою проблемою в 60-70-х рр. була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці — близько 40% населення, франко-канадці — близько 27%, інші національні меншини — близько 33% (українські канадці — одна з найчисленніших меншин, більше мільйона громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 60-х рр. відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація 60-х рр. корінним чином змінила ситуацію.

У 60-тї рр. Квебек рівнем економічного розвитку і соціальної структури вже не поступався Онтаріо й північному сходу США. Але це "вирівнювання" не супроводжувалося зміною основних показників, які характеризують становище трудящих мас, Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, ніж сусідня провінція Онтаріо. Подальше підпорядкуван­ня господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й супроводжувалося зростанням національної асиміляції. На під­приємствах, у конторах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня платня франко-канаддів була на 40% нижчою, ніж в англо-канадців. Загострення національного пи­тання поставило під загрозу існування Канадської Федерації.

Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провін­ції з'явилися сепаратистські організації, які виступали за відокрем­лення Квебеку від Канади. Деякі з сепаратистських організацій діяли терористичними методами.

В) Конституційна реформа 1982 р. На початку 1982 р. британський парламент ухвалив останній закон, який має стосунок до Канади. Цей закон дістав назву Акт про Канаду 1982 р. На основі цього закону канадський парла­мент 17 квітня 1982 р. ухвалив Акт про конституцію 1982 р. Нова конституція містила повний текст старої конституції та допов­нень до неї, прийнятих британським парламентом до 1975 р., а також новий розділ про основні права і свободи (Хартія прав).

У конституції не знайшла визнання рівноправність франко-канадської нації. Як і раніше, Квебек розглядався як одна з про­вінцій Канади, хоч він і мав мовно-культурну специфіку. У день, коли в Оттаві в присутності королеви Єлизавети II святкували прийняття конституції, у Монреалі відбулася багатотисячна де­монстрація протесту; у Квебеку за вказівкою провінційного уря­ду було приспущено прапори. Квебек приєднався до законодав­чої реформи лише 1987 р.

Невдоволення положеннями конституції висловлювали й на­ціональні меншини, корінні жителі Канади — індіанці, ескімоси, метиси, які вважають, що їхні права не гарантовано.

Г) Соціально-економічний розвиток країни наприкінці XX — на початку XXI ст. Економіка Канади в 90-ті рр. розвивалася динамічно і ста­більно.

Це привело до збільшення прибутків населення. Неухильно і значними темпами збільшується кількість робочих місць. До 1996 р. рівень безробіття вперше за багато років пощастило збити ниж­че 10-процентної позначки, що має чимале політичне і психоло­гічне значення.

Слід відзначити й високу ефективність канадського сільсько­го господарства. Тих, хто гадає, буцім Канада — переважно сіль­ськогосподарська країна, здивує така цифра: фермерське насе­лення разом із членами родин фермерів становить менше 4% жителів Канади - близько 1 млн. душ. При цьому в країні щоріч­но виробляється майже 50 млн. т. зерна, більше половини якого надходить на експорт.

Канада впродовж останніх десятиріч посідає значне місце у світовому товаристві й провадить виважений самостійний зовніш­ньополітичний курс.

Вона першою із західних держав вже на другий день після референдуму 1 грудня 1991 р. визнала суверенітет України і вста­новила з нею дипломатичні відносини в повному обсязі.

Д) Українці в Канаді. Масове переселення українців до Канади розпочалося напри­кінці XIX ст., коли канадський уряд активно стимулював велико­масштабну еміграцію з Центральної, Південної та Східної Євро­пи.

Після Другої світової війни розпочалась остання велика хвиля української еміграції. З 1947 р. по 1955 р. близько 35 тис. укра­їнців приєдналися до своїх земляків у Канаді. Більшість, як і пер­ше, походила з Галичини і Буковини, але була також значна група зі Східної України.

У 1989 р. українська етнічна група об'єднувала 1 млн. душ. Більшість осіб українського походження мешкали, в провінціях Онтаріо, Альберта, Манітоба, Британська Колумбія.

Найважливішими організаціями культурного розвитку україн­ців у Канаді є різноманітні фундації. Найбільша з них — Укра­їнська фундація ім. Тараса Шевченка, заснована у Вінніпезі 1936 р. Деякі українці обіймали важливі посади в урядових кабінетах, серед них — Роман Гнатишин родом із провінції Саскачеван, який став генерал-губернатором Канади, Іван Сопінко, призна­чений членом Верховного суду країни.

У країні видається чимало українських газет і журналів. Се­ред них — "Український голос", "Новий шлях", "Життя і слово", "Батьківщина" та ін.

Українська діаспора продовжує відігравати велику роль у суспільно-політичному й культурному житті Канади.