Словник вчителя

ВЕРБАЛІЗМ (від лат verbalis - словесний) – зловживання словом, марнослів’я, пустопорожнє пишномовство, за яким простежується відсутність глибокої думки.

ВЕРБАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ – процес передавання інформації за допомогою мови.

ВИДИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – аудіювання (одночасне слухання-розуміння), читання, говоріння й письмо. Час, що витрачається людиною на різні види мовленнєвої діяльності, розподіляється приблизно так: аудіювання – 45%, говоріння – 30%, читання – 6%, письмо – 9%. Говоріння й письмо є продуктивними видами мовленнєвої діяльності (мовець творить мовленнєвий продукт), аудіювання й читання – рецептивними (готовий мовленнєвий продукт сприймається мовцем).

ВИСЛОВЛЮВАННЯ – акт комунікації; одиниця повідомлення, що має смислову цілісність і може бути сприйнята адресатом мовлення. У процесі навчання мови робота над висловлюванням проводиться у формі складання речень; відповідей на питання вчителя; розгорнутих відповідей за змістом вивченого; творчих робіт; доповідей тощо.

ВИРАЗНЕ ЧИТАННЯ – читання з дотриманням системи правил (орфоепії, артикуляції, дикції тощо).

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ – одна з фундаментальних тенденцій розвитку освіти. Відображає формування єдиного інформаційного, освітнього й соціального простору в масштабах усієї планети, зокрема через діяльність засобів масової інформації, канали Інтернет.

ГОВОРІННЯ – один з чотирьох видів мовленнєвої діяльності, що полягає у перекодуванні думки в звукові сигнали, переведенні внутрішнього мовлення у зовнішнє (акустичне). Ситуативно вмотивований і ситуативно зумовлений процес. Ситуація спілкування спричиняє мотив (мету): виникає потреба щось з’ясувати, необхідність щось повідомити, до чогось спонукати. Результат говоріння – усне висловлювання.

ГОЛОС – звуки, що їх виробляє голосовий апарат людини. Володіння голосом – необхідна умова підготовки вчителя. Характеристики Г. – висота, сила, тембр. Руйнівні чинники – переохолодження, перевтома, тютюнопаління, зловживання алкоголем.

ГУМОР (від лат. humor – волога; за античними уявленнями, стан організму, що визначає настрій людини) - сприйняття та змалювання дійсності у жартівливій, м»якій інтонації (на відміну від сатири).

ДЕДУКЦІЯ (від лат. deductio– виведення) – метод умовиводу за типом від загального до конкретного (дедуктивний метод Шерлока Холмса). Протиставляється індукції.

ДЕМАГОГІЯ – замасковані під глибоку аргументацію на користь людей голослівні аргументи, якими насправді маскують корисливі розрахунки, прагнення маніпулювати слухачам або/і некомпетентність.

ДИКЦІЯ (від лат. dictio – вимова) – манера вимовляння звуків і слів.

ДИСКУРС – емоційна атмосфера, семантичне поле, що створюється «між рядками» в тексті; певною мірою збігається з поняттям підтекст.

ДИФЕРЕНЦІЙОВАНИЙ ПІДХІД ДО НАВЧАННЯ – організація навчальної діяльності школярів одного класу на основі їх об’єднання в групи за інтересами, рівнем готовності до виконання певних видів роботи тощо. Кожна група одержує завдання різного рівня складності. Дає можливість забезпечити умови для розвитку учнів кожної групи. Не суперечить застосуванню визначених чинними програмами єдиних вимог до знань, умінь і навичок школярів.

ДІАЛОГ – вид мовлення (найчастіше усного), для якого характерні почергові висловлювання двох або кількох співрозмовників. Усне діалогічне мовлення здійснюється за умови безпосереднього контакту співрозмовників, кожен з яких почергово то слухає/сприймає, то говорить. Тому щоб навчитися діалогу, необхідно досконало оволодіти такими видами мовленнєвої діяльності, як аудіювання та говоріння. Діалогічне усне мовлення передбачає розуміння співрозмовниками реальної ситуації спілкування, зорове сприйняття співрозмовниками одне одного (міміки, жестів), сприйняття інтонаційного оформлення мовлення. Зорієнтувавшись у ситуації спілкування, кожен зі співрозмовників планує своє висловлювання (планування відбувається у внутрішньому мовленні). Діалогічне мовлення є ланцюгом реплік, які породжуються в процесі спілкування двох або декількох осіб. Розрізняють репліку-стимул, яка спонукає співрозмовника до відповіді або дії, та репліку-реакцію, що звучить у відповідь.

Зберігаючи у внутрішньому мовленні початок розмови (зміст попередніх реплік) кожен зі співрозмовників знову-таки у внутрішньому мовленні планує «смислові згустки» наступної репліки. Плануючи репліки, слід передовсім визначити мету (мотив) спілкування, його зміст (основну тезу) й логічно «просуватися» до досягнення цієї мети.

Оскільки репліки становлять єдине ціле, у методиці навчання мови діалог розглядають як вид зв’язного мовлення (текст). Методика навчання діалогу розроблена недостатньо, тому діалогічні вміння досі формуються переважно в побутовому спілкуванні. Важливими для діалогу є невербальні засоби спілкування: міміка, жести, інтонація. У писемній формі діалогічне мовлення використовують у художніх творах як засіб відтворення мовлення та характеристики персонажів.

Репліки співрозмовників пов’язані за змістом (єдиною темою), більшість із них взаємозумовлені й пов’язані структурно, тому, з погляду синтаксису, вони утворюють такі структурно-граматичні об’єднання, як діалогічні єдності. Характерними для діалогу є такі ознаки: граматична неповнота речень, використання простих синтаксичних конструкцій, різних речень за метою висловлювання, звертань і вставних слів, вигуків і часток тощо.

ДІАЛОГ У РИТОРИЦІ - спосіб будови промови, що включає елементи співбесіди з аудиторією, або в монолозі оратора імітує реальний діалог.

ДІЯЛЬНІСТЬ – 1) Специфічна для людини форма ставлення до світу, зміст якої складає його цілеспрямовану зміну та перетворення. Основний вид діяльності – праця.

2) Специфічно людська, регульована свідомістю активність, породжувана потребами та скерована на пізнання та перетворення довкілля та самої людини.

ДОСЛІДНИЦЬКИЙ МЕТОД НАВЧАННЯ – метод, у основу якого покладено ідею про подібність етапів та логіки навчального та наукового пізнання. Передбачає таку організацію навчального процесу, за якої учень засвоює елементи методології та методики наукового аналізу явищ і процесів та оволодіває вміннями самостійно одержувати нові для нього знання.

ДОСЯГНЕННЯ НАВЧАЛЬНІ розподіляють за такими рівнями:

Рівень засвоєння змісту освіти:

• Відтворення та запам’ятовування вивченого матеріалу різної складності.

• Застосування знань у звичних умовах за зразком або на основі узагальненого алгоритму (схеми).

• Застосування знань у незнайомих умовах, тобто творчо (наприклад, на основі узагальненої ідеї).

Рівень навчальних досягнень:

• Інформованість (орієнтованість) – засвоєння певного обсягу знань та вміння їх відтворювати

• Грамотність - спроможність розв’язувати щоденні завдання з опорою на наявні предметні знання й уміння застосовувати основні способи пізнавальної діяльності.

• Компетентність - здатність розв’язувати проблеми, що виникають, засобами предмета.