Embedded Files
Як Twenty One Pilots стали найбільшим гуртом стримінгової ери?
Змішуючи жанри та піднімаючи питання психічного здоров’я, Тайлер Джозеф і Джош Дан здобули світову славу і підкорили музичні чарти. У 10-ту річницю альбому Blurryface Алі Шатлер поспілкувався з музикантами про спогади та враження від переломного періоду їхнього життя.
Twenty One Pilots — найбільший альтернативний гурт епохи стримінгу за будь-якими критеріями. Як і очікувалося, їхня музика — це динамічна суміш різних жанрів, які перетворюють внутрішні переживання та тривоги на піднесені й святкові композиції. Можливо, ви не одразу згадаєте назву гурту, але точно чули їхні треки: деякі з них мають понад 2 мільярди прослуховувань на Spotify. Цього тижня їхньому неймовірному проривному альбому Blurryface виповнюється 10 років.
Натхненні різноманітною музикою, під час створення Blurryface хлопці експериментували з роком, реггі та інді-попом. Альбом звучав несподівано і різко, з великою кількістю укулеле, але саме впевненість музикантів у своїх рішеннях забезпечила успіх. «Ми хотіли створити щось нове», — зізнається вокаліст Тайлер Джозеф. «Ми не думали про широку аудиторію, просто створювали для своєї невеликої спільноти фанатів, але альбом несподівано вибухнув».
І вибухнув він потужно. Випущений 17 травня 2015 року, четвертий альбом гурту став першим великим кросовером у Spotify і, можливо, останнім справжнім проривом у рок-музиці. Він миттєво посів перше місце у США і 14-те у Великій Британії, провівши 120 тижнів у Топ-100. «Ми навіть не уявляли, що означає бути номером один», — з посмішкою каже Джозеф. Він та його колега, барабанщик Джош Дан, завжди були обережними в інтерв'ю, щирими у піснях і не боялися бути трохи кумедними на сцені.
Спочатку нічого особливо не змінилося, але поступово успіх став очевидним. У листопаді вони виступили з аншлагом перед 2000 фанатів у лондонському Shepherd's Bush Empire, а вже наступного року зібрали понад 30 000 глядачів у Alexandra Palace. «Тоді ми усвідомили, що відбувається щось справді велике», — пригадує Дан.
Одночасно Blurryface набрав популярність і на стримінгових платформах. Дзвінкий Ride став літнім хітом, а меланхолійний Stressed Out захопив ефір, отримав Grammy і став одним із найпрослуховуваніших треків на Spotify із понад 2,6 мільярдами прослуховувань.
Два роки потому Blurryface став першим альбомом, кожен трек якого отримав статус золотого у США. «Тільки зараз ми по-справжньому усвідомлюємо велич цього альбому», — зізнається Джозеф перед черговим концертом у мадридській Movistar Arena.
Історія гурту почалася у 2009 році, коли Джозеф навчався в Університеті штату Огайо. Проте справжній прорив стався лише у 2011-му, коли до нього приєднався Джош Дан. Разом вони почали виступати на місцевих сценах — недбало, але з амбіціями — і швидко сформували віддану аудиторію. Згодом гурт підписав контракт із відомим поп-панк лейблом нульових Fueled By Ramen (Paramore, Fall Out Boy, Panic! At the Disco) та записав свій третій альбом — Vessel. Альбом виявився помірно успішним і вдало вписався у хвилю електропопу, що вивела на велику сцену таких виконавців, як Hozier та Cage the Elephant. Уже тоді сценічні виступи дуету вирізнялися — з перевдяганнями, сальто назад і самобутнім театральним стилем. Водночас нетрадиційна структура пісень та розмовна, образна лірика на теми депресії перетворили гурт на явище з потенціалом культового статусу — особливо напередодні 2015 року.
Цифрові завантаження, можливо, й відкрили доступ до будь-якої музики, але саме стримінг зробив її повсюдною — і музична індустрія не одразу знала, як на це реагувати. Після десятиліть панування рок-музики в молодіжній культурі 1990-х і 2000-х, у 2017-му хіп-хоп офіційно витіснив її як найпопулярніший жанр. Гурти почали боротися за актуальність: хтось звертався до радіоформатного попу, інші додавали до поп-панківських треків напівсирі EDM-елементи й запевняли, що завжди любили хіп-хоп.
Але Twenty One Pilots не поспішали гнатися за тенденціями. Вони створювали новий матеріал прямо в турі Vessel і мріяли, щоб Blurryface став ідеальним концертним альбомом — кожна пісня мала працювати наживо. За словами Дана, ця філософія залишається актуальною й сьогодні. «Ми знали, що маємо аудиторію, яка нам довіряє — і це дало нам свободу», — додає Джозеф. «Ми відчували, що можемо рухатися у будь-якому напрямку, який самі для себе оберемо».
Але радіо-хіти, безумовно, не були тим, до чого вони прагнули. «Я пам'ятаю, як закінчив писати Stressed Out і подумав: «Круто, ще одна пісня готова. Ми набагато ближче до того, щоб закінчити цей альбом», — каже Дан. Їхній продюсер навіть порадив їм не включати до альбому культовий приспів «My name's Blurryface and I care what you think», який хоча б раз підспівував кожен, кому ще не виповнилося 30 років.
"Десять років тому мало хто говорив про психічне здоров'я, про те, як у них справи, або про те, що відбувається у них в голові."
Джош Дан
«Мені довелося пояснити йому, що це матиме сенс для фанатів, — розповідає Джозеф. «Що це персонаж з передісторією, так само як і назва альбому. Він довіряв нам, але я бачив це по його обличчю: "Ця пісня не стане хітом»"
«[У нас було] таке незнання і впевненість водночас», — додає Дан.
Гурт використав альбом для того, щоб познайомити світ із Blurryface, — загадковим персонажем, який дозволив гурту протистояти власним тривогам. Для живих виступів Джозеф використовував чорний грим, щоб розфарбувати горло і руки — це зображувало владу, яку ці страхи мали над ним. «Я відчуваю себе більш незручно, слухаючи альбом зараз, ніж тоді, коли він був випущений», — зізнається він, не усвідомлюючи, наскільки відвертими були деякі з цих пісень. «Проте, писати про психічне здоров'я під крилом великого лейблу було легше, ніж намагатися пояснити нашим батькам, що ми хочемо зробити зі своїм життям».
«Десять років тому мало хто говорив про психічне здоров'я, про те, як у них справи, або про те, що відбувається у них в голові. Але коли ми спілкувалися з фанами після концертів, ці розмови були для нас цілком нормальними», — додає Дан.
Як і American Idiot гурту Green Day та The Black Parade гурту My Chemical Romance, історія Blurryface тісно пов’язана з поколінням підлітків, що стикалися з труднощами дорослішання — ускладненими впливом соціальних мереж.
«Тоді здавалося, що існують певні неписані правила про те, якою має бути музика. Я, наприклад, кілька років уникав будь-чого, що не було суто гітарним звучанням», — згадує 25-річний лондонський артист Ноа Фіннс, нині відомий своєю хаотичною панк-музикою. Саме гурт надихнув його дозволити собі впускати до творчості електронні брейки. «Twenty One Pilots були частиною поп-панк і емо сцени, але водночас звучали інакше. Треба мати сміливість, щоб не боятись не вписатися у загальний шаблон».
За словами Фіннса, саме щирість текстів і сильний візуальний образ альбому зробили його настільки близьким для слухачів. У часи розквіту Tumblr та до початку фанатських "війн" у Twitter, інтернет-фандоми створювали простір приналежності. «Сьогодні майже кожен — частина якогось фан-спільноти, бо всі в онлайні, — пояснює він. — Але тоді саме ця єдність фанів давала справжнє відчуття дому».
У своїх інтерв’ю Twenty One Pilots виглядали так, ніби створення культового альбому було частиною чітко спланованої місії. Коли вони виходили на сцену отримувати першу «Греммі», то були без штанів — так виконали дитячу обіцянку, яку дали один одному, коли ще ніхто не знав, хто вони такі. «Ми завжди мріяли масштабно. Усе, що ти здатен собі уявити, — це, ймовірно, саме те, до чого ми прагнемо», — казав Джозеф ще у 2015 році.
«Це був свого роду захисний механізм», — зізнається він сьогодні. «Ми з Джошем постійно говорили про те, чого хочемо досягти, коли створювали гурт. І коли все це почало ставати реальністю, ми не дивилися один на одного з подивом. Ми лише казали: "Ось воно, це саме те, про що ми мріяли"».
Та є величезна різниця між мріями про аншлаги та справжнім життям у постійному гастрольному графіку. «У нас не було часу осмислити те, що відбувається. І ми навмисне не дозволяли собі повністю це усвідомити, бо все здавалося занадто приголомшливим. Лише зараз, розмовляючи з вами, ми розуміємо: "Вау, цей альбом справді був шалений". Це був божевільний період у нашій кар’єрі».
Не встиг згаснути резонанс навколо Stressed Out, як Twenty One Pilots презентували ще один гучний хіт — Heathens, колючий гімн для аутсайдерів, створений до не надто високо оціненого фільму «Загін самогубців». Цей реліз став новою віхою в їхньому розвитку. Замість повторення перевірених прийомів Blurryface, гурт вирушив у глибші води, випустивши загадковий концептуальний альбом Trench. Ця платівка розширила вигаданий всесвіт групи — про сміливців, які борються з тиранією «бішопів» (єпископів) у місті Дема — і збагатила звучання гурту елементами емо, індастріал-металу та реп-року. Наступного року гурт став хедлайнером Reading and Leeds, а концерти по всьому світу регулярно збирали повні зали. Втім, жоден із проєктів не досяг рівня впливу Blurryface. «Ми тоді навіть не усвідомлювали, наскільки складним був шлях до того, що нам вдалося досягти з цим альбомом», — зізнається Джозеф.
Після експерименту із синті-попом 80-х у Scaled and Icy, минулорічний альбом Clancy посів третє місце в чарті Billboard 200 (після Тейлор Свіфт та Біллі Айліш) і став завершальним розділом саги Blurryface.
Чи вважає Джозеф, що історія Blurryface ще не вичерпана? «Гарне запитання», — відповідає він обережно. «Цей альбом — про цикли: спроби вдосконалити себе, неминучі падіння, необхідність знову підніматися. Ми писали його у двадцятирічному віці, а зараз, десять років потому, досі намагаємось зрозуміти деякі речі». Що б Twenty One Pilots не створили в майбутньому, Blurryface залишається одним із найвпливовіших альбомів покоління. Його дух надихав язикатого панк-ревіталіста Yungblud, американських рокерів Halestorm, улюбленця TikTok Джеймса Маріотта, а також має фанів серед Шона Пола, Muse і Біллі Айліш. «Я виросла на їхній музиці. Вони створили неймовірні проєкти й висловлювали одні з найщиріших речей, які я коли-небудь чула», — казала Айліш перед релізом свого дебютного альбому When We All Fall Asleep, Where Do We Go?, який часто порівнюють із творчістю у Blurryface. Минуло десять років, а фанати все ще одягають символічну атрибутику, розшифровують ребуси й діляться власними інтерпретаціями текстів, легенд і припущень про майбутнє. Попри похмурі теми, ця спільнота залишається джерелом надії.
«Це абсолютно змінило рок-музику, — пояснює Емілі Гарнер, заступниця редактора Kerrang і давня членкиня фан-групи Twenty One Pilots — Skeleton Clique. «Так, рок-пуристи можуть критикувати гурт за розмивання жанрових меж і використання тригерних панелей у живих виступах, але вони зробили альтернативну сцену сміливішою та відкритішою для експериментів. Для мене вплив Blurryface — це беззаперечно щось позитивне. Слова Тайлера Джозефа проклали шлях іншим авторам текстів, а їхня музика відкрила двері для найцікавіших гуртів нашого часу».
Twenty One Pilots також довели індустрії, що складні концептуальні альбоми — це не лише для обраних або так званих «музичних інтелектуалів». Сьогодні такі гурти, як Ghost, Sleep Token і Bring Me the Horizon гордо будують цілі епохи довкола складних наративів — і отримують на це гідні бюджети. «Ми всі прагнемо занурення в інші світи, і Twenty One Pilots показали, що якщо цей світ створений чесно й автентично, то обов’язково знайдуться ті, хто з ним зрезонує», — додає Гарнер.
Звісно, успіх Blurryface — це не лише результат стратегії, а й дещиця везіння й особлива іскра. Джозеф називає альбом «випадково чудовим», а Дан зазначає, що впевненість у собі вони здебільшого черпали з підтримки слухачів. «Нас надихали розмови з фанами після концертів, вони давали нам сили», — зізнається Джош. «Сьогодні на музикантів — і нових, і тих, хто вже давно в цій індустрії — тисне очікування: постійно боротися за нову аудиторію, — додає Джозеф. — Але в цій гонитві іноді можна забути про тих, хто вже з тобою. Blurryface нагадав нам, наскільки важливо цінувати тих, хто вже сказав: “Так, ми з вами”».
Page updated
Google Sites
Report abuse