І.П. Павлов

Іван Петрович народився 26 (14) вересня 1849 року у місті Рязань. Пращури Павлова батьківської та материнської ліній були служителями церкви. Батько Петро Дмитрович Павлов (1823 —— 1899), мати — Варвара Іванівна (у дівоцтві Успенська) (1826—1890).

Закінчивши 1864-го рязанське духовне училище, Павлов вступає до рязанської духовної семінарії, про яку потому згадував із великим теплом. На останньому курсі семінарії він прочитав невелику книгу «Рефлекси головного мозку» професора Івана Михайловича Сєченова, яка перевернула усе його життя.

1870-го вступив на Юридичний факультет Санкт-Петербурзького державного університету (семінаристи були обмежені у виборі університетських спеціальностей), але за 17 днів по вступові перейшов на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету (спеціалізувався у фізіології тварин у І. Ф. Ціона і Ф. В. Овсяннікова). Павлов, як послідовник Сеченова, багато займався нервовою регуляцією. Сеченову через інтриги довелося переїхати із Петербурга до Одеси, де він деякий час працював вОдеському університеті. Його кафедру у Медико-хірургічній академії зайнявІлля Фаддейович Ціон, і Павлов перейняв від Ціона віртуозну оперативну техніку.

Павлов понад 10 років присвятив тому, щоб отримати фістулу (отвір)шлунково-кишкового тракту. Зробити таку операцію було надзвичайно важко, оскільки сік, що виливався із шлунка, перетравлював сам кишечник і черевну стінку. Павлов так зшивав шкіру і слизову оболонку, вставляв металеві трубки і закривав їх пробками, щоб жодних ерозій не було, і він міг отримувати чистий шлунковий сік по всій довжині шлунково-кишкового тракту — від слинної залози до товстої кишки, що він і проробив на сотнях піддослідних тварин.

Проводив досліди із уявним годуванням (переріз стравоходу таким чином, що їжа не потрапляла до шлунку) і уявною дефекацією (кільцювання кишківника шляхом зшивання кінця товстої кишки із початкомдванадцятипалої). Завдяки цьому здійснив низку відкриттів у галузірефлексів виділення шлункового і кишкового соків.

За 10 років Павлов, по суті, наново створив сучасну фізіологію травлення. У 1903 році 54-річний Павлов прочитав доповідь на міжнародному фізіологічному конгресі у Мадриді. А наступного, 1904 року, Павлову було присудженоНобелівську премію за дослідження функцій головних травних залоз — він став першим російським Нобелівським лауреатом.

У Мадридській доповіді (російською мовою) І. П. Павлов уперше сформулював принципи фізіології вищої нервової діяльності, якій він і присвятив наступні 35 років свого життя. Такі поняття як підкріплення (англ. reinforcement),безумовний і умовний рефлекси (англ. conditional) стали основними поняттями науки про поведінку.

У 1920-ті роки наукова школа І. Павлова розпочала умовно-рефлекторні роботи (експерименти) на людях — дітях і хворих.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87