Embedded Files
Ще висить у повітрі холод, що не дає зняти теплу ангорову шапочку, а сонячні промені вже ніжно лоскочуть носи й емоції, що затихли через зиму і тривоги.
Перші найміцніші проліски пробивають напівмерзлу землю і вигулькують своїми голівками серед старих автомобільних покришок, торішнього листя, і старого коріння, щоб встигнути подивитися на світ.
В грудях шелестить любов. Тепла і ніжна, як та перша підсніжна квітка. Хочеться ловити тепло, ділитися посмішками, дарувати обійми, заховати страхи й сумні думки хоч на короткі сонячні миті й плекати надію на те, що це Саме Та Весна!
- Бабцю, а у вас діти є?
Стара примружила очі, потерла лоба, аж хустина з'їхала з голови:
-Та наче ж є...
-А де ж вони?
- Та не знаю, може, в школі...
Бабця Віра відвернулася, глянула порожніми очима повз доньку, яка ніяк не могла зрозуміти, де поділася її мудра мати, яка завжди мала відповіді на всі питання, а сьогодні не впізнає навіть свою Ганнусю.
Хто ця людина, що малою дитиною сидить на ліжку й перебирає тонкими пальцями край простирадла? Жінка, яка забула, як вдягатися, їсти й говорити. Яка, напевно, не знає, хто вона така. Де її світ, її мудрість і світлий розум?
Ганна піднялася зі стільця, втомлена й вимучена життям, продовжила мити затерту дерев'яну підлогу батьківської хати.
Сама вже немолода, зранена долею, обкрадена сподіваннями й очікуваннями, мусить мовчки тягти свій хрест. Бо ж і забалакати нема до кого. В рідній хаті тепер живе чужа жінка, дуже схожа на матір, але її, Ганнусю, зовсім не пам'ятає. В її спогадах лише дитинство і молодість, коли не було ще їх із братом, коли батько ще був живим і сама, тоді струнка і юна баба Віра, ще сміялася щирим сміхом і дзвінко заводила "Грушку" чи "У садочку, в холодочку".
Як давно не чула Ганя маминого сміху... І свого імені з її вуст.
Великі солоні краплі рясно сійнулися на підлогу, руки швидко взялися розтирати їх старою ганчіркою, ніби приховуючи якийсь великий гріх чи непереможний біль від чужих людей...
Мудрий художнику, намалюй мені світ без війни й без смертей молодих.
Розпиши барвами зруйновані будівлі, душі, життя.
Нехай зацвітуть на руїнах квіти й защебечуть птахи у нових гніздах. Намалюй любов і добро, зафарбуй чорноту і солоний накип, що в'ївся в серця й думки від сліз і тривог.
Ти ж можеш створювати шедеври, легкими мазками додаючи до них глибини й свіжого духу.
Твоя енергія хлюпоче з картин, дихає, оживає. Перенеси її у світ, у наш світ, який не заслуговує на руйнацію, війну і смерть.
Світ, який створений для споглядання краси, проживання щасливих митей, насолоди кольором, світлом, кожним штрихом і мазком, накладеним колись Великим Майстром.
Художнику, намалюй щасливу Україну. Країну живих героїв, радісних дітей і врожайних ланів, країну чудових людей, безмежних просторів і безкінечних мрій.
І не залишай місця для війни, бо жоден народ у світі, жоден край і краєчок не заслуговує на неї!
(Я не знаю цього митця, але не змогла пройти повз нього, чомусь здалося, що він - Чарівник, що може змінити світ)
Її нічим не злякати.
Вона бачила таке, що мало кому снилося.
Їй погрожували, її ламали, але вона мала за спиною крила, колір яких розгледіти не вдавалось. Часом вони білі, а коли глянеш під іншим кутом - чорні, як смола. Вони так міцно врослися в неї, що могла б злетіти, якби земні справи не тримали.
Вона знає, як плетуться вузлики, як поєднуються кольори, як маскуються будівлі, машини, люди, де дістати набої і що означає 4.5.0.
Їй не треба пояснювати, як працює джавелін чи байрактар. Вона ніколи не перепитує двічі, бо знає, що, як кажуть, то точно треба.
Вона відчула смак найбільшого щастя і найглибшої кривавої втрати. Вона наповнена люттю, як кухоль джерельною водою.
Її навряд чи можна обійняти, бо колюча, як протитанковий їжак, але лише до тієї пори, поки геть не розклеїться. Це буває рідко і минає так швидко, що треба бути спринтером, щоб вловити момент витирання сліз.
Їй не можна плакати, бо за всіх, з ким прощалася, кого втрачала, за ким кричала, з ким більше не зустрітися, не вистачило б тих сліз...
Вона не черства, не зла і не бездушна. Вона міцна і люта. Вона гаряча і трохи скажена, не підбирає часом слів, не боїться доріг і великих лобів.
У неї немає іншого життя аж до Перемоги. У неї немає інших доріг, як тільки на фронт, до своїх. Її телефон ніколи не мовчить, її доба давно не 24 години. Її чекають, часом ненавидять, на неї моляться, їй вірять і знають, що у неї неможливого не буває
Вона - волонтер. Вона - сама Україна, що піднялася на порятунок своїх дітей.
Фото: war-art.mkip.gov.ua
Робота Катерини Туз
В малесенькій кав'ярні, що заховалася між будинками старого спального району від чужих очей і пересудів, за крайнім столиком у кутку сиділи ці двоє.
Вона, трохи позначена часом і болем, і Він, загартований війною, обвітрений холодом і димом. Його руки ніжно гладили її долоні. Він говорив без зупину. Вона мовчала, слова пролітали повз її свідомість. Він розказував про хлопців, про те, що вирвався на кілька днів і майже одразу прилетів до неї. Але часу для зустрічі так мало, бо ще купа планів.
Їй хотілося схопитися, обіймати Його, покривати теплими цілунками, вдихати запах Його комуфляжа, пригортатися до Його грудей і кричати на весь світ:"Він - Мій".
Але вона мовчала, лише сльози без усякого дозволу капали на блузку.
Він заспокоював, запевняв, що все буде добре.
Ось закінчиться війна і все буде так, як він обіцяв. Так Він говорив вже багато років.
Вона пильно дивилася в Його очі, мовчки кричала про любов і більше не думала, що буде потім. Головне, що Він є, що живий, хоч і досі чужий.
Час пролетів, вони попрощалися, як добрі знайомі.
Він побіг до своїх, а Вона тихенько побрела через пів міста до порожнього дому, щоб знову чекати звістки і молити Бога, аби тільки Він повертався Живим.
Ніхто не бачив її сліз. Бо душа втопилася ще тоді, коли перестав виходити на зв'язок, а через день його телефон відповів чужим винуватим голосом...
Душа втопилася тоді, коли він їхав востаннє додому, а вона летіла з дітьми здалеку, забуваючи про обстріли й небезпеку, щоб встигнути зустріти...
Ніхто не знає про її біль.
Тільки він з портрета на повний зріст у їхній спальні.
Тільки він, коли дивиться з усіх світлин, екранів, а ще очима свого сина, що росте і вірить не в Діда Мороза, а у свого тата, який з небес охороняє їх і не дозволяє мамі плакати....
Кудлаті хмари обійняли круглий, наче величезна хлібина, що щойно викотилася з печі, місяць і лоскочуть йому стиглі боки.
Він ніжиться на їх перинах, сяє від ситого щастя, очікуючи свого зіркового часу - повні, коли він, обважнілий і роздобрілий, висітиме над світом, потроху дратуючи одиноких вовків і деяких землян, що вірять у гороскопи та усілякі прикмети.
Він споглядає світ, сподіваючись вкотре за мільйони років навести лад між людей, відволікає їх увагу своєю загадковою небесною дорогою, всіяною зорями й встеленою хмарами.
Та деяким двоногим до нього байдуже. Вони шукають ворогів, призначають винних і спрямовують свою зброю на тих, хто міг би побачити місячне відображення в дзеркалі притихлих вод, міг би піднявши очі до неба, затягти "Ніч яка місячна...", чи намалювати чарівними пензлями неймовірно романтичну історію й описати її солов'їною мовою.
Та зараз і цим романтикам теж не до місяця, адже вони, як справжні характерники, роблять неможливе, щоб над рідною землею було мирне небо...
Цієї Різдвяної ночі повний-повнісінький місяць викотився на небо і, як той ситий господар, оглядає пришерхлу злегка землю, ледь поморожених людей і голісінькі дерева, що тягнуть до нього свої змерзлі руки, сподіваючись отримати хоч трішки тепла.
Та він, гордий і холодний, лише погордо дивиться на світ, наче дає зрозуміти, що втручатися не збирається, розберетеся, мовляв, зі своїми лихами самі....
Ну що ж, прощавай, літо порожніх сподівань, літо втрат і болю, холодне лютневе літо суму й тривог. Літо, що зовсім і не літо, а просто портал в очікуванні Перемоги.
Ми платимо таку високу ціну за твої традиційні кавуни, сіль на столі, за можливість дихати українським повітрям, за зелену траву, червонобокі яблука, достиглі хліби й крихку, як тонкі вафельки, надію. За морозивні кульки із присмаком туги, за обійми, що пропахли гіркотою пекучих сліз, за ламку волю і за можливість сказати своє Слово.
Я не хочу тебе звинувачувати, але десь там під кривавими руїнами, обвіяними твоїми вітрами, залишилися Маріуполь і Сєвєродонецьк, Пєски і Бахмут, цілі квартали Харкова й Миколаєва, місця радості й спокою Затоки, мости й переправи, села й містечка.
А на скількох могилах моєї України навіки викарбуються твої дати?
Літо цього року відпустило в небо сотні ангелів...
Прощавай, ти не винне, звичайно, ж що саме тобі судилося стати страшним літом в історії нашої землі, зраненої, спаленої, понівеченої, покритої гидким залізяччям, попелом тіл, стін, що колись були чиїмось домом, заводів, лікарень і шкіл, куди ніколи більше не прийдуть малі портфелики.
Прощавай, літо, приведи нам мирну осінь, розкажи їй, як ми стомилися і як гаряче там, у пекельному вогні боїв нашим воїнам, які своєю кров'ю, своїми життями виборюють у ворога Україну для прийдешніх поколінь.
Ми вдячні тобі за те, що досі віримо, віримо в Перемогу, а головне - в наших героїв!
Цього року й падолист якийсь інакший. Скромний, журливий, тихий-тихий, ледь помітний втомленому погляду, але все ж прекрасний своїм розмаїттям фарб. Принишкло гілля і чекає обіймів теплого вітру. А він налітає, цілує з розгону, куйовдить руде, червоне, жовте волосся і роздягає, залишаючи мерзнути на холоді.
Річкове плесо сповільнює свій рух, заколисує комиші й пожовклу осоку, дихає туманом, піднімаючи в небо струмінь свіжого пару.
У повітрі зависає прозорий оманливий спокій, похитується, пахне спаленими бур'янами і раптом здригається від сирен, що пронизують щоразу, як шаблі, пробивають і так хворобливі рани, несуть за собою страх і невизначеність: "Що далі?"
Маршрути крилатих ракет і дронів прослідковуються мільйонами пар очей через екрани стільників. Небо гримить, спалахує, залишаючи димові сліди, металеві дощі, понівечені будівлі та життя.
І навіть осінь своїми барвами не приховає тяжких травм на тілі України, вітер не задме їх своїм подихом. Пройдуть десятиліття, а земля перелякано здригатиметься від різкого звуку, від крику чи спалаху. І поміж крон столітніх і молодших дерев майорітимуть прапори на могилах загиблих героїв. Героїв цієї страшної війни...
І до них протоптаними стежками одвічно прямуватимуть ті, що залишилися жити, щоб увіковічнити пам'ять, щоб примножувати обіцяну славу і не дати загинути в забутті, нестимуть квіти і вдячність...
А листя тихо падатиме на землю, яка була і завжди буде рідною, українською, кров'ю і сльозами вибороною, вільною і нарешті щасливою.
Догорає понівечене болем літо, дотліває стерня замученого хліба. Повітря гаряче вдень, але вже дихає прохолодною ввечері. Чи таке воно ще з лютого? З холодними пасмами тривоги.
Сукні сором'язливо висять у шафі, чекають, що прийдуть щасливі дні і вони, обійнявши ніжно господиню, прикрасять собою святкову вулицю.
Але, здається, вже не цього літа.
Небесна глибина простягається над світом, бринить стоголоссям думок і молитов, тремтить надією і вдивляється зболеними очима в душі, обличчя, шукає рішень, обіцянок і покаянь.
М'які трави колишуться в танці під прощальну мелодію сумного вітру, що пахне обпаленим залізом, згореними полями і випаленими сподіваннями.
Пам'ять днів зависла на лютому, на холодному ранку перших ракетних громів, на зболених світлинах й історіях живих і тих, що не змогли вижити...
Прапори, що густо виросли над рядами могил у кожному куточку великої зраненої країни, тріпочуть, плескають синьо-жовтими полотнищами, нагадують, щоб не забули, яка ціна цього літа.
І який аванс заплачено за майбутню осінь і не одну... За шлях, що веде в омріяну далечінь, за життя, що пашить свободою і за мирну блакить над головою
Коли чекаєш розквіту, слушної години, зручного моменту, не дозволяєш мріям народжуватися і здійснюватися, відкладаєш життя до кращих часів, часто отримуєш зовсім не те, чого хотілося, на що сподівалося. І так тоді болить, мучить, пече і ти безсило опускаєш руки, здаєшся, в'янеш.
Бо "відкладений тільки сир добрий", - говорила мудра бабуся.
Треба жити зараз, бо, хтозна, чи буде завтра.
Любити, ловити, обіймати і дарувати, поки є сили, поки чекають обіймів, поки не злетіли вдалечінь крила...
І квітнути. Отак відразу, без роздумів та сумнівів. З бутона, розкриваючи пелюстки і цілуючи ними світ, який не звик дожидатись, бо для нього наше життя - лиш мить, непомітна, швидка, заплетена в мереживо часу, як сотні подібних ниточок. Коротких і довгих, бо кожному свою довжину міряють. І ніхто не знає, де й коли закінчується моточок.
Квітнути, щоб встигнути помилувати око, закохати в себе, залишити слід у пам'яті, зачарувати, закружляти у життєвому вальсі й зів'янути аж тоді, коли мудрість обпалить скроні, коли озираючись назад, побачиш довгий широкий шлях із безлічі подій, справ і здійснених мрій. Шлях довжиною у ціле життя, а не коротку блискучу мить.
11.07.2022
Щоночі, коли заколихуються від вітру і гаснуть закохані в небо ліхтарі, стихають голоси і лише де-коли порушує цей спокій самотнє авто, що кількома парами очей пантрує добробут міста, маленька Кав'ярня, що заховалася між розлогим віттям старих дерев, сумно зітхає і поринає у свої солодко-кавові думки.
Сон не йде, бо у пам'яті всі, кого пригощала сьогодні, кому всміхалася і гостинно відкривала двері.
Шкода, що через правила комендантської години вночі не можна засвітити своїх чарівних вогнів, що міцно причепилися до ганочка і невеликої копії Ейфелевої вежі, з якою ще із самого початку стали нерозлучними. Вона, по правді сказати, часто мріяла про Париж, про його французький гомін і вишуканий настрій. Звичайно ж, ніколи не шкодувала, що обжилася саме тут, серед зелені вербового і вишневого гілля, у затінку багатовіконних будівель, де зібралися тисячі різних життів.
Вдень її життя було розмірено-жвавим. Зранку нечасті, але дуже бажані гості заходили поласувати її кавою, аромат якої облітав кожен куточок і надовго зависав у повітрі. Згодом відвідувачів ставало більше. Дощової чи вітряної погоди вони смакували капучино, латте та інші різновиди улюбленого напою. А в спеку кава потроху ревнувала, бо перевага надавалася холодному мохіто, ароматному лимонаду чи молочним коктейлям.
Особлива гордість - тістечка! Щодня інші, але кожне зі своїм неповторним характером: шоколадним, ванильним, вершковим, фруктовим, із домішками рому чи молока, лимону або м'яти. Смаки змішувалися із напоями і настроями і якийсь щодня новий дух панував тут.
Вночі згадується кожен, хто знаходив тимчасовий прихисток на м'яких диванах, зручних стільчиках чи кріслах, схованих від спеки під розлогими парасолями, що так личили елегантності Ейфелевої вежі, аж шкода було ввечері закривати їх крила і ховати на ночівлю.
Кав'ярні завжди хотілося обійняти, пригорнути своїми вершково-шоколадними, а часом і фруктово-ванільними невидимий руками і подарувати все своє тепло гостям, особливо тим, хто заходив із сумними очима чи байдужими обличчями.
В її арсеналі ж не лише смаколики, а й книги, музика, неймовірна атмосфера, яка не допускає суму, а лише якийсь легкий, напівпрозорий романтік, спокій зі смаками сиропів, прохолоду, що залишається на губах від різнобарв'я морозива, і тиху радість.
Кав'ярня зі своїми думками засинає лише десь під ранок, коли в гіллі верб вже починають ворушитися птахи.
Головне, щоб не було повітряних тривог, які її так лякають. Вона боїться геть не за себе. А за них. За хлопчика із сусіднього будинку, що тягне маму за руку, щоб пострибати на батуті, який хазяїном розташувався на її дворі, за дівчинку, яка найбільше любить чизкейк із малиною, за сестричок, що часто забігають купити піцу й лимонад, за юнака із закоханими очима, що приводить сюди милу юнку і сором'язливо розповідає їй про свої мрії, за посивілу від життя пару, огорнуту мудрістю і досвідом, за кожну родину, за дорослих і малих, за всіх, хто заходить, смакує, радіє. І навіть за тих, хто просто проходить повз її двір.
Вона мріє, щоб тривог не було, щоб вранці відкривалися двері та її добрі відвідувачі вдихали новий дух, куштували свіжі смаколики і ділилися з Кав'ярнею своєю радістю.
Читає Ольга Люта вихованка театральної студії Пролог Цпо Соняшник.
Конкурс "Зачаруй мене розмовою-українською мовою"
Липа вже викинула свої літачки і скоро наважиться розірвати повітря медовим п'янким духом і посипати закохані в неї носи легкою пудрою.
А півонії. Ви бачили, як живі і неймовірно ніжні прохолодні пелюстки сором'язливо тремтять від вранішнього вітру і дихають своїм неповторним ароматом? А коли нахилишся до них, вони цілують вологим дотиком.
І мало не за кожним парканом, у кожному дворі гордо тягнуться до сонця неймовірної краси троянди. Вже у пуп'янку вони демонструють свою силу, якусь ніжно-колючу неприступність. Їх так просто не здолати, не викрасти, не зламати, як нас...
Вже літо. В ньому змішалися аромати запашної акації, стиглої суниці, що червоними краплями розсипалася по галявині. Цвітіння ірисів різних кольорів, навіть таких, які не зустрічалися раніше в природі, заполонило двори і дворики.
Соковита зелень стелиться під ногами, наливається колос , дозрівають черешні.
Вже стихли на гніздах соловейки, лиш зозуля відраховує сотнями роки життя Україні.
А вікна й досі заклеєні скотчем, в когось навіть саморобні сніжинки із серветок, що залишилися на шибках після новорічних свят, сумно слухають пронизливі сирени, боячись розлетітися на друзки...
От якби цього літа розлетілася на друзки війна, якби припинили приходити жахливі новини, якби повернулися українці кожен до свого дому і побачили нарешті це літо!
04.06.2022
116 днів + 8 років ми вперто йдемо до перемоги.
В нас не вірили, сумнівалися і вичікували.
А ми йшли, стрічаючи на своєму шляху брудні снігові купи, пізніше вони ставали темними струмками, що текли вздовж шляху назустріч, несли нам надію.
Ми бачили, як перші зелені паростки із неймовірною силою пробивали примерзлу землю і дивилися на світ, який, здавалося, не знав про них, як і про нас, українців, не знав великий світ.
Ми стишили крок, коли обпалило звістками з Бучі, Ірпеня, Мощуна, Мотижина.
Земля йшла з-під ніг, але ми знали, що десь там не відпочивають ноги в берцях, а руки впевнено тримають джавеліни і автомати, штурвали і пульти керування, щоб ми йшли, жили і вірили.
І ми йшли далі, змінюючи важкі черевики на легші кросівки. Обабіч дороги картинка змінювалася: якось майже одночасно відцвіли абрикоси, вишні, яблуні, потім фіолетовим, синім, білим весняним духом вигулькнув з-за тину бузок.
У вухах щохвилини звучали новини, перед очима стояли обличчя героїв і ворогів, картинки розбитих автомобілів, танків, міст і життів. Ми стрічали на своєму шляху людей, які тепер назавжди з нами...
Аромат півоній і жасмину нагадав, що таки пора зняти куртку і ще взимку облюбований спортивний костюм, помолитися за Маріуполь і всіх людей, яких вперто "рятує" диявольська рука рашиста.
І ми продовжуємо йти, часом заходячи на площі чи кладовища, щоб вклонитися низько, віддати шану тим, завдяки кому наш шлях є можливим. Ми дивимося в очі портретів і люто ненавидимо вбивць, бо ті очі ми мріємо бачити живими.
Ми гукаємо "Слава Україні!", а обабіч шляху вже достигли черешні, в садках відходить полуниця. Вже не слухаємо музику, не дивимося марафон, вболіваємо за Херсон, Северодонєцк, Лисичанська, Слов'янськ, Мелітополь і десятки містечок і селищ, які чекають і боряться.
Ми шукаємо, плетемо, веземо, рахуємо, питаємо, довозимо, доносимо, печемо і печемось, втішаємо, даємо прихисток, воюємо кожен на своєму фронті, молимось і віримо...
Іноді плачемо так, ніби цей день останній, бо сил вже немає, але вдихаємо на повні груди, розтираємо втомленими руками сльози і йдемо далі, бо зупинятися не маємо права.
Ми дивимося в дитячі очі і знаємо, що скільки б не пройшло днів, ми будемо йти вперед, бо ці очі мають бути щасливими.
19.06.2022
Ось і закінчується шостий місяць найлютішої української зими.
Зими втрат, страху, болю, безкінечних тривог, гніву й кривавих ран.
Зими неймовірної мужності, героїзму, сили й завзяття.
Зими, яка ніколи не зітреться з пам'яті українців усього світу.
Ми не знаємо, скільки триватиме ця пекуча зима.
Адже навіть тоді, коли відцвітуть духмяні півонії і легким ароматом нагадають про себе матіоли, лише одне слово зможе переконати нас, що зима завершилася. Це слово ПЕРЕМОГА.
А до того ми про всяк випадок не ховатимемо зимові светри і тепліші куртки, у нашій тривожній сумці лежатимуть ліки від застуди й вовняні шкарпетки, в тамбурі припадатимуть пилом дитячі санчата, що лише кілька разів пораділи разом із дітлашнею, а затулені щільно вікна не пускатимуть до хати не лише звуки зляканих сирен, а й подих холодного вітру, який теж іще не вірить, що зима пішла.
Ми дочекаємося літа, обов'язково дочекаємося, адже тисячі ангелів-охоронців щохвилини наближають його - наше мирне літо.
Віримо в наших захисників, віримо у перемогу!
Не можу думати про квіти, весну і сукні.
Думки нині лишень про війну. Про ту страшну кістляву істоту в пошматованому чорному вбранні, що смердить трупами, гримить градами і ракетами, постійно і нахабно бреше, підписує свої злочини гидкою літерою, вкраденою із самого хвоста латинського алфавіту.
Я її боюся, ненавиджу і зневажаю до самої глибини моєї душі.
Ненавиджу за руїни міст і селищ, за мою понівечену Україну.
А ще за те, що щодня розростаються кладовища, де аж в очах рябить від весняних дат дві тисячі двадцять другого, від чорних хусток і заплаканих очей, від зів'ялих квітів і штучних синьо-жовтих вінків.
Ненавиджу її за дітей, за їхні страждання, рани і болі, за каліцтва, сиріцтво.
Ненавиджу й зневажаю за вкрадених людей, за поцуплені долі, за загублені дні, години, хвилини, в яких могла жити радість...
А ще за те, що стає незрозумілим, чому люди із телефонного списку і мого життя стають просто абонентами, до яких ніколи не можна буде додзвонитися. Люди, які любили, люди, яких любили, які мріяли, страждали, обіймали, тихо сопіли ночами чи голосно хропіли у своєму ліжку, чистили зуби вранці, одягали улюблені джинси і кросівки, кумедно підморгували оком, жартували часом невдало, сердилися і купували каву в маленькій кав'ярні біля старого готелю, стають абонентами поза зоною досяжності. Їхні улюблені пісні, книги, думки, фільми, смаки, друзі, дописи і розмови, їх запах, відчуття на дотик стають out of range.
Я ненавиджу її так, як ніколи не вміла, так, що аж болить там, де вже ніколи не виростуть крила.
Бо крила ростуть тоді, коли всіх прощаєш, а я не можу...
В обіймах неба моя Земля.
Їхня любов настільки вічна, що жоден літопис не скаже, коли це почалося.
Небо не зрадить, не залишить, не обмане, воно завжди буде поряд, вкриє, огорне, зігріє, поплаче часом їй на плече, заколише зоряними спалахами, захистить.
А вона даруватиме йому свою вдячність, тулитиметься ніжно самим краєчком, що там, за горизонтом, вдихатиме його повітря, тепло й вологу. Віддячить плодами і цвітом, торкатиметься ледь відчутно верхів'ям дерев і злітатиме на побачення на пташиних крилах.
І навіть, якщо згори падатимуть громовиці, палахкотітимуть вогні блискавок, вона знатиме, що на світанні небо знову лагідно обійматиме її зранену людьми.
03.02.2022
Сьогодні слів немає ні в кого. Книги, які ми читали раніше, дрібні у порівнянні зі щоденником дівчинки з Маріуполя, розповідями врятованих людей із Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, маленьких селищ. Емоції, що переживалися у фільмах, історіях, ніщо поряд із картинами визволених українських міст та містечок.
Наші люди переоцінили світ настільки, що прості речі тепер - цінність, а звичайні слова "Слава Україні", що звучать у містах і селах, які намагалися знищити російські потвори, викликають щирі сльози радості і дають надію.
Тепер стільки того, що не можна описати, пробачити, забути, стільки живих ран на тілі нашої землі, у душах народу. Стільки зруйнуваних доль, понівечених життів, покалічених душ. Не вистачить моря сліз, щоб оплакати всіх загиблих...
Яка сила може це покарати, чи є закон, що назавжди знищить це зло?
Боже, зупини, зупини! Допоможи харків'янам, маріупольцям, Мелітополю, Херсону, Каховці, Чернігову, Ізюму, Сумам, Одесі, великим і малим містам України, селам і селищам, кожній родині, кожній українській людині!
Віримо в наші ЗСУ і в нашу перемогу! Молимо Бога за Україну!
Вже два тижні слова в мені заклякли, перетворившись на сльози. Не кладуться рядками, щоб мої найкращі у світі читачі могли розділити зі мною, як раніше, мої почуття.
В горлі боляче стримить крик душі, гостро пече сталевим опалком в грудях.
В голові лиш Буча, Харків, Маріуполь, Ізюм, Охтирка, Ірпінь, Гаврилівка, Київ, Херсон, Бородянка, діти, люди, зранені, вбиті, о, Господи, вбиті! незламні герої, моя понівечена Україна.
Немає прощення! Навіки! За дитячі лікарні, за пологові будинки, за розбиті домівки, за сльози і біль дітей, матерів, батьків, за відкрите страшне небо, за ночі в укриттях, за виючі сигнали тривоги, за брехню і цинізм фашиста, за братські могили в Маріуполі, за залізний хлам на родючих полях, за зраду, за зламані життя і звістки про загиблих.
В душі дика лють на тих, хто підтримує цю війну, хто байдуже спостерігає, хто заряджає зброю на дітей, на мирну країну, на мрії, плани, життя.
Не можна навіть уявити, яким нестерпним міг би бути біль, якби ж не неймовірна гордість за силу духу мого народу, за його велике серце і незламність юнаків, дівчат, дорослих героїв, готових за будь-яку ціну відстояти свою Батьківщину на всіх фронтах: у лікарнях, в боях, у небі, на землі, на АЕС, на заводах, в хлібопекарнях, за кермом, за пультом, під час рятувальних операцій, в тилу, в ТРО, у волонтерських штабах, на постах і під час виконання службових обов'язків чи просто у своєму серці.
Народе мій, я пишаюся тобою, ти сильний, єдиний, великий, непереможний!
Вірю, все буде Україна!
А давай зробимо вигляд, що ми щасливі!
Ти мене обіймеш, а я вдаватиму, що навколо все добре. Що то не біля наших дверей тупцяє безглузда війна, що не ми слухаємо новини з телека, які, як не складай, не лягають смужечками у голову.
А давай прикинемося, що це любов. Що тепло й щиро, що без брехні й болю.
Я притулюся до твого плеча і переконаю себе, що мені спокійно і впевнено, що не гірчить полином кожен день, що не печуть спогади болючих слів і не болить у серці втрата.
А зможеш зробити так, щоб я повірила, що все буде добре? Хай на мить, але буде.
Я мовчатиму, вдихатиму твоє тепло і, поки ти будеш поряд, віритиму, що ми щасливі.
Не говори мені, що там за вікном, не розказуй, що сонця мало і люди загубили під масками посмішки. Не нагадуй про те, що рве душу.
Зроби вигляд, що ти теж віриш.
...Вона легко піднялася на сцену, притримуючи рукою довгу літню сукню. Впевнена, розумна, вже не юна, але неймовірно красива у своїй зрілості. Кожне Її слово долітало до слухача, примушуючи задуматись, голос звучав, наче мелодія.
А Він не зводив очей з цієї постаті, яка снилася йому ночама, вдавалася серед натовпу перехожих. У багатьох жінках Він шукав Її риси, хоч щось, ну хоч якусь деталь. Не знаходив... Лише у Неї були такі глибочезні карі очі, що вміли вдивлятися у саму душу, тільки Вона могла так уважно слухати і чути. Він навіть ловив себе на тому, що завжди розкутий, багатослівний, іноді губив думку і не знаходив, що сказати, коли стрічався з Нею поглядом. Йому перехоплювало дух і не давало думати. То було вперше у його житті, вперше за сорок з "гаком" років.
Вони були ледь знайомі, але це точно була Вона, саме та.
Її Він шукав все життя, чекав і ніколи не мав...
Бо на Його місці був інший, той, кому дозволено кохати, обіймати, вдихати запах Її волосся, дихати поряд, той, для кого Вона була не мрією, а життям.
А Він мовчки дивився на сцену, кісточки на руках побіліли, бильця на кріслі, здавалося, от-от закричать від болю такого самого, який розривав Йому душу...
Мереживом літніх думок вплітається у м'які трави осінь. Тихо зітхає над берегом пожовкла груша. Сизою прохолодою лягає над водою ранок, колишеться на замріяних хвилях.
Гострі промені де-не-де проривають густу вологу і виблискують, ніби показуючи, що ще не все втрачено і нічого, що дерева вже роздягаються, ледве встигаючи перефарбувати свої гриви, ще ж є надія на тепло. Нехай слабка, наче нитки бабиного літа, але ж є.
Туман впаде у воду, сонце зійде високо над пралісом і лише червоне та жовте листя виказуватимуть пору. І аж до вечора літо, що вже ледь тримається на ослаблих ногах, боротиметься із падолистом, а потім, скрутившись калачиком у м'якому полині, спатиме до ранку, щоб завтра спробувати знову відвоювати своє.
- Може, нам вже час перейти на "ти"?
- Ні, не треба,- злякано опустила очі.
- Чому?
- Бо у думках ми вже давно на "ти". А якщо все це стане реальністю, я не знатиму, що робити зі своїм життям.
- Як що робити? Жити!
Купальської ночі, на самому заході сонця, коли вогнища святкувальників палахкотять із неймовірною силою, десь за гущею очеретів, у глибині лісу, під розлогими вербами, на самому краєчку надріччя спочивають стомлені мавки.
Несила вже їм штовхати вінки від берега до берега, даруючи надію закоханим, запалювати папороть сяючими спалахами нічної квітки і лякати відчайдухів, що сотні років намагаються відшукати своє щастя у зеленій гущавині пралісів.
Вони розпустили довгі зелені коси, розправили шовкові сукні, вигаптувані узорами підводних майстрів, а водяники пристрасно витанцьовують свої магічні танці навколо, і досі сподіваючись, що котрась із красунь підійме довжелезні вії та прикипить поглядом до річного створіння.
Та мавки більше не хочуть почуттів, їм так наболіло те кохання, що вони вигризли його із серця і тепер лиш жартують із мрійників, що вірять у диво.
Смішно мавкам дивитися за людьми і сумно. Не відають земні мешканці, для чого їм диво і як його творити.
І папоротеквітку запалену красуні лісові ховають так далеко, щоби ніхто її побачити не міг, бо не вірять, що він вбереже її, цінуватиме. Воно ж бо так часто й стається у світі - знаходять те, що довго шукали, а потім забувають любити...
Небо синьооко дивилося на змерзлий люд, що зіщулившись, намагався вибрати хоч якісь залишки тепла із кофтинок, сорочок, піджачечків. Руки аж наче схудли і блідо визирали із-під рукавів, що були тонкими й короткими не по погоді.
Як набридла ця холодна ілюзія літа.
Здається весь світ - якась госто-пекуча ілюзія: погоди, тепла, добра, світла, любові, влади, достатку.
Навколо стільки ілюзій, що не дивно було б втратити глузд, щоб нарешті зрозуміти: де честь, а де зрада, де любов, а де брехня.
Буває, дивишся в очі і здається, ось вони - чесні, справжні. Аж тут - ніт! Ілюзія, здалося, вибачте!
Пішки прикидаються королями, чужі по духу - коханими, черстві роблять вигляд найдобріших у світі, рідні насправді часто такі далекі.
І лише окремим дано розгледіти реальну любов, одягти светра в червні й не страждати від холоду, між рядків прочитати правду і почути не те, що говорять, а те, що хотіли сказати, відчути взаємність і повірити без розчарувань.
Треба якось навчитися знімати ілюзорні окуляри і дивитися на реальний світ не через чужу точку зору, відкинувши лестощі, брехню та інтриги, не зважати на календар і прикмети.
І жити. Тверезо. Без ілюзій та сподівань. І, якщо пощастить, відчути смак життя без приправ.
Спека зухвало дихає в обличчя, повітря мало не загориться. На стінах відбиваються світлотіні від ліхтаря, що вартовим став під вікном і, опустивши голову, дивиться десь собі під ноги. Нічну тишу порушує лиш цвіркун, сп'янілий від матіол, та запізнілий двигун, що поспішає у спальний район відпочити нарешті від того, що зветься у нас асфальтом. Та ще пси вряди-годи перегукуються один з одним чи то від страху, чи із собачої солідарності. Чорний простір неба мовчки обійняв двір, залив темінню усі кутки і шпаринки, не здолав лиш самотніх вогнів безсонних вікон.
Ще кілька годин і за тинками телевізійних антен зорею зійде новий день. Це буде будень, чи свято, комусь він залишиться у пам'яті назавжди, а хтось мріятиме стерти його геть зі своїх споминів. Але він прийде, новий день, зі своїми радощами й розчаруваннями, враженнями і подіями, як близнюк схожий на попередній, але геть інакший...
Серпень - це ще не осінь. І не фініш.
Серпень - це, як настояне вино, що набралося сил, нектару і цілющої сили. І тепер цей чарівний напій треба пити, пригубляючи, смакуючи кожен ковток, кожну краплю, щоб насолодитися наповну літніми барвами, смаками, фруктовим розмаїттям, квітковим різнобарв'ям і тихими теплими нічними розмовами, диханням вітру, подихом моря і трепетом річки.
Серпень - це, як пізня любов, що палає пристрастю, тріпоче закоханим серцем і не соромиться віддавати тепло й щирі почуття, дарувати гарячі обійми і ніжні цілунки, ховати закохані очі і вірити, що все найкраще попереду.
Здрастуй, серпень! Заходь і даруй. І будь кращим за вчорашній день!
Ось і випито до краплі п'янке медово-ягідне літо із солонуватим присмаком моря, свіжістю гірських верховин та пилом пройдених шляхів.
Можна із сумом оглядатися і вдивлятися у спину літнім вечорам, що пропахли гарячими вітрами, ледь прохолодним ранкам, оповитим сонною млою неба.
Можна шкодувати за тим, що вже не повернеш, за тим, чого не встиг, за чим не добіг, не наздогнав, не досмакував.
А ще можна попрощатися, як добрі друзі, запевнити один одного, що зустріч неодмінно станеться. Гаряча, літня зустріч із пристрасним поцілунком сонця і грайливим доторком теплого вітру.
Попрощатися і стрічати осінь із її таємницями, несподіванками, мереживом сивого бабиного літа з краплинками роси на китичках, із туманом над рікою і солодким присмаком по-справжньому стиглих кавунів, із шурхотом опалих думок, що злітають, щоб колись народилися нові, свіжі, яскраві.
Попрощатися, щоб відчути свіжість морозного світанку, холод крижин на щоці і тепло чужого хутра на спині, оцінити смак глінтвейну, комфорт пледа в клітинку, теплих шкарпеток, сплетених маминими чи бабусиними руками і затишок рідних обіймів, від яких нікуди не хочеться йти.
А поки літо ще не заглянуло в календар, ловіть його, цілуйте, стискайте в обіймах, випивайте найсмачніше, малюйте, пишіть, запам'ятовуйте, проживайте, дякуйте і відпускайте, щоб зустрітися знову.
Про мої стосунки з морем
Люблю, як його сильні руки обіймають і ніжать. З ним не соромлюся неідеальності тіла, не боюся залишитися без зачіски і з розмитим макіяжем, йому довіряю і віддаюся повністю, без залишку. Коли Море цілує своїми хвилями, тремчу і радію, довіряю і говорю все, що думаю.
З ним я завжди Я. Без масок, ролей, ширм і гриму.
Боюся його мінливого характеру, хвилююся, коли у нього немає настрою, коли воно сердиться і відштовхує від себе. Тоді у його обіймах стає холодно й самотньо.
Море мені сниться, я сумую за ним, біжу до нього, скучаю, малюю його портрети і слухаю записи його голосу, чекаю зустрічі.
А часом і не згадую, кажу всім, що не хочу туди, не терплю солоної вологи і різких вітрів на узбережжі, переконую світ, що наші стосунки розірвано і ми більше не разом.
Але варто йому поцілувати мої ноги і дихнути на мене свіжим солоним подихом, я розчиняюся в любові до Моря.
Не жаліймося на дощ за вікном, бо це унікальна можливість...
Можливість згадати нарешті про відкладену на "потім" книгу, на перенесену на "колись" розмову, зустріч. Саме тепер, не поспішаючи, можна знайти фільм, на який не вистачало часу. Погратися із малюком, який тиждень чекав вільної від справ години для веселої гри, обійняти старшеньких, що вже трохи соромляться, але ще дуже добре пам'ятають, як воно - сидіти на рідних колінах і відчувати абсолютну впевненість і радість. І саме тепер варто набрати номер і сказати "Привіт" тому, хто чекає, підтримати того, хто не знає, потиснути руку тому, хто зміг. Не відкладаймо, живімо...
Бо найневдячніша справа для себе - залишати щось на потім, життя не чекає, воно лиш дає передихнути, щоб зібратися з думками, планами і мріями, відсіяти непотріб, визначити пріоритети і продовжити жити, незважаючи на дощ, кризи, пандемію, настрій.
Відкладене життя - вкрадене у самого себе. Не можна зволікати із реалізацією мрій і планів, не можна відкладати важливих зустрічей, розмов, поцілунків, обіймів, до "завтра" не чекатиме радість, навчання, творчий задум, навіть лікування.
Сьогодні...
Саме сьогодні важливо усе. Звичайно, можна спинитись на хвильку, вдихнути свіжого вологого повітря, насолодитись філіжанкою улюбленого напою із ароматним шматочком львівського сирника в шоколаді і стартувати... Із новим поглядом на світ, із новими задумами і вірою...
Забрьохані черевики шкорбали старою польовою дорогою, геть не розбираючи шляху, не звертаючи уваги на зорі, що плескалися у ледь пришерхлих за ніч калюжах, не помічаючи метушні комах у холодних краплях і шелесту зляканого гілля.
Колись вони, ці черевики, були новими, сяяли блиском на вітрині величезного універмагу, хизувалися брендом і запахом свіжого життя. Їм довелося пройти чимало. Осінні дороги, літній спекотний асфальт і весняні доріжки до мрії й кохання. Вони навчилися танцювати, поспішати і нетерпляче тупцяти на місці, а часом тихенько стояти у частіше чужому передпокої, слухняно очікуючи, коли стануть потрібними і з гордістю нестимуть господаря новими шляхами.
Він змінювався разом із черевиками - марнів на обличчі, додавав зморщок на шкіру, частіше втомлювався і все більше тупцяв на місці. Йому вже було не до танців, він більше не шкодував свого взуття, топтав ним стиглі абрикоси, мітки, що залишали птахи на асфальті, бруднив у міському пилу.
Не рятувала навіть швидка реанімація, що її надавав знайомий чоботар, який, здавалося, сотні літ вистукував свою мелодію молоточком на підборах городян.
Старі, майже зношені підошви вперше йшли цією дорогою, що простяглася аж туди, де майоріли вогні. Вони не знали, що Він своїми старечими ногами поспішав додому, де не був цілу вічність, додому, про який за маревом міської суєти, за пошуками кращого життя і нових горизонтів забув.
Та цієї вже не дуже теплої ночі раптом згадав, що колись давно Його тут чекали і вірили, що повернеться.
Солоні краплі котилися м'ятими щоками, застрягали кістками у горлі, іноді падали на припорошені брудні черевики і заважали дихати й без того слабенькій надії.
Надії на те, що Його і досі хтось чекає...
Обожнюю, коли тихо муркоче холодильник, капці м'яко шепочуть щось підлозі, за вікном сніг, а теплий халат надійно обіймає.
Тиша повисла у повітрі, її ще ніхто не розбудив. Думки замріяно-сонні і єдиною господинею в домі аж до останньої краплі в улюбленій чашці стає Кава. Вона наливає свого дихання, зачаровує, примушує світ чекати, поки фінальна нота насолоди не прозвучить у їх виконанні, залишає ніжно-гіркуватий, як саме життя, присмак на губах і потроху відпускає.
А потім все зміниться. Защебечуть голоси, з'являться звуки, турботи, плани, закрутиться день, халат спочиватиме на вішаку, а капці вже не шепотітимуть, а голосно крокуватимуть, щоб встигнути доробити все допоки дозволить годинник.
Засне лише Кава, щоб дочекатися свого часу і знову на півгодини змусити світ зупинитись.
Що не кажіть, а людська логіка зовсім не схожа на нормальну, котячу.
Так собі міркував поважний вже, у літах попелястий кіт Марко. Він розлігся на осяяному зимовим сонцем підвіконні і сито спостерігав метушню за шибкою.
Біжать, ідуть, заходять до магазинів, вистрибують із маршруток. А що вони в житті бачать? Може, треба спинитись, роздивитися світ навколо. Марко дуже любив спостерігати, мабуть, тому й був таким розумним.
Вже багато років повз нього проходили сірі, стомлені, незадоволені тіні. Добре, що хоч маски цього року повдягали, не видно, що геть розучилися посміхатися, шепотіти одними губами молитву і слова вдячності.
Найбільше Маркові були до душі вікна кафе, що виросло навпроти. Там можна було побачити серйозних чоловіків у краватках, які вприкуску із червоним борщем обговорювали в обід щось таке, що здавалося їм важливим. Симпатичних і не дуже панянок, які раптом забували про дієту і смакувати тістечка з кавою, озираючись злякано навколо, щоб хтось бува не побачив їхню неповагу до власної фігури. Мабуть, смачні оті кремові тістечка, бо деякі пані аж очі замружували від задоволення.
Коли смачно, то важливо, - гадав Марко. І коли тепло й ситно, а ще, коли вдома його Лізка. Вона так ніжно пахне і руки у неї м'які.
Сьогодні Лізку не зачіпати, вона прибирає, готується до свят. Хм, ось у котів свято щодня. Нема чого готуватись, святкуй собі: смакуй і радій!
Марко продовжував дивитися у вікно. Він пригадав дівчину із кафе навпроти. Вона щодня приходила туди, можна було навіть годинник звіряти, брала високу філіжанку з напоєм, малесеньке тістечко і довго мовчки вдивлялася у вікно. Іноді в її очах стояли сльози. Маркові бувало хотілося стрибнути до неї на коліна, тернутися об щоку, замуркотіти тихенько. Але ж у нього є Лізка.
А тоді дівчини не стало. Просто перестала приходити пити свій із незнайомою котам назвою напій, що, здавалося, ароматив кавою.
Давно її не було. За тим столиком іноді сиділи самотні відвідувачі, а часом - родини чи пари. Бо в житті так часто буває, як хтось зникає, його місце непомітно займають.
Лізка мигкотіла по хаті із віником, ганчіркою, пізніше зняла із шафи пластикову, геть непахучу ялинку. Та і ялинкою її не назвеш - така собі підробка. Люди взагалі часто користуються підробками, вони навіть почуття й емоції навчилися підробляти, не говорячи вже про речі, продукти й гроші. Марко терпіти не міг несправжнього. Відразу починав кашляти, чхати, морщив котячого носа і йшов геть.
Так от, поставить вона зараз ту пародію на ялинку, прикрасить вогниками і забуде про неї. Навіщо те диво блискуче, якщо на нього не можна стрибати, гратися із кулями?
Люди взагалі дивні, часто роблять такі незрозумілі речі. Їдять несмачну їжу, живуть із тими, з ким холодно спати, одягають незручні речі, ходять зранку до ночі на роботу, щоб потім жалітися, що втомлюються.
Марко солодко позіхнув і знову глянув на вікна кафе. О, диво, кіт аж підскочив. За своїм столиком вперше за довгий час сиділа Дівчина. І вона сяяла. Ні, не отими новорічними ліхтарями, а якимось внутрішнім неймовірним світлом. Поряд із нею був чоловік. Він ніжно тримав Дівчину за руку і дивився їй в очі. Мабуть, якийсь особливий, раз примусив її сяяти, - подумалося Маркові.
Попелястий кіт раптом зрозумів, що людям для сяяння треба, щоб хтось був поряд, тримав за руку і відчував душею. Бувають люди наче й разом, але вони не сяють, бо давно перестали відчувати один одного, забули, чи й не вміли. Он їх стільки сірих, без сяйва ходить вулицями.
Котам легше, вони можуть бути самі по собі, головне, щоб затишно і смачно. А людям потрібні люди, та ще й не просто люди, а такі, щоб примушували сяяти від впевненості, радості, щастя.
Марко усміхнувся Дівчині з кафе і повагом рушив на кухню, бо його Лізка щось смачненьке йому приготувала.
Сьогодні натрапив на мій настрій один фільм. Не можна сказати, що цікавенний чи захоплюючий, але одним моментом він мене взяв, ухопив, захопив.
Там про те, що любов завжди поруч. А ми її не помічаємо, сумуємо, не бачимо, відганяємо від себе і стверджуємо, тупаючи ногами спересердя, що світ жорстокий, страшний і в ньому любові немає.
Так от, автори фільму радять поїхати в аеропорт і побачити, скільки любові випромінюють ті, хто зустрічає, скільки її кладуть у чарівну непомітну, але таку важливу валізку ті, хто проводжає.
І навіть, коли страшенно самотньо і в душу лізе сірий мокрий розпач, треба згадати, що десь є той, хто любить, той, кому важливі твої сльози і твої слова, той, хто має прозору невидиму ниточку, яка починається у його серці, а закінчується десь у глибині твоєї зболілої грудної клітини.
І знаєш, це не обов'язково має бути кохання, хоча в ідеалі було б дуже круто. Ця любов така собі людська, душевна, не на рівні ліжка, а на високому щаблі відчуттів, зв'язків, тонкого прийняття тебе.
Коли телефонують із війни, з самого пекла чи із відчуття останньої грані, звучать лише слова любові. І навіть, коли вже не телефонують, любов залишається. Ти ковтаєш її разом зі слізьми і болем, але вона навіки з тобою.
Твоя любов теж комусь потрібна, хтось без неї ніяк не виживе. Озирнись, згадай, обійми душею, серцем, міцно тримай прозору ниточку, бо вона така ніжно-крихка.
Любов поряд, треба просто її помічати...
Не жаліймося на дощ за вікном, бо це унікальна можливість...
Можливість згадати нарешті про відкладену на "потім" книгу, на перенесену на "колись" розмову, зустріч. Саме тепер, не поспішаючи, можна знайти фільм, на який не вистачало часу. Погратися із малюком, який тиждень чекав вільної від справ години для веселої гри, обійняти старшеньких, що вже трохи соромляться, але ще дуже добре пам'ятають, як воно - сидіти на рідних колінах і відчувати абсолютну впевненість і радість. І саме тепер варто набрати номер і сказати "Привіт" тому, хто чекає, підтримати того, хто не знає, потиснути руку тому, хто зміг. Не відкладаймо, живімо...
Бо найневдячніша справа для себе - залишати щось на потім, життя не чекає, воно лиш дає передихнути, щоб зібратися з думками, планами і мріями, відсіяти непотріб, визначити пріоритети і продовжити жити, незважаючи на дощ, кризи, пандемію, настрій.
Відкладене життя - вкрадене у самого себе. Не можна зволікати із реалізацією мрій і планів, не можна відкладати важливих зустрічей, розмов, поцілунків, обіймів, до "завтра" не чекатиме радість, навчання, творчий задум, навіть лікування.
Сьогодні...
Саме сьогодні важливо усе. Звичайно, можна спинитись на хвильку, вдихнути свіжого вологого повітря, насолодитись філіжанкою улюбленого напою із ароматним шматочком львівського сирника в шоколаді і стартувати... З новим поглядом на світ, з новими задумами і вірою...
Щастя...Це коли їдеш в авто, музика гримить на всю потужність, а ти, той, що ще вчора всіх просив "прикрутити звук", пританцьовуєш і підспівуєш, не зважаєш на здивовані обличчя зустрічних...
Щастя... Це зустріч із класними людьми, де вчишся новому, тебе сприймають, розуміють, поважають. Може, ніколи більше не побачиш їх, але за це круте відчуття, що вони тобі дали, залишаться з тобою назавжди.
Щастя - це малі руки на шиї, це квіти у твоїй вазі, це гарний фінал фільму і цікава книга, це ніжний смак морозива на губах, це сонце після дощу і дощ після засухи.
Щастя - висновок лікарів про те, що хвороба здалася, це повідомлення про успішно здані іспити чи пройдений кастинг, це неймовірно очікувані дві смужки і перший зубчик, це гарні новини у стрічці і пресі.
Щастя - це слова вдячності від людей, з якими працюєш, живеш, ходиш поряд.
Весільна сукня, перше зізнання, зустріч саме того, довгоочікуваний дзвінок, відчуття підтримки і віра, запашний аромат, дружня розмова теж приносять Його.
І коли запитують людину, чи щаслива вона, то важко сказати, бо щастя складається з дрібниць, краплин, моментів, воно не всеосяжне і не безкінечне, може бути бурхливим, а іноді - непомітне і тихе, щастя може плакати, дивувати, примушувати танцювать і кричати на весь світ, воно таке мінливе. Та при цьому завжди необхідне...
Будьте щасливі якомога частіше!
Страх...
Страх...
Тиша потріскувала якимись ледь чутними середньому вуху звуками й вібраціями.
Ніч впевнено, по-хазяйськи насунулася на світ, заволоділа ним, знаючи, що ніхто, навіть мільйони отих людьми вигаданих ліхтарів не здолають її - всесильну, могутню, величну. Що вартий той промінець, що перелякано тремтить із вікна сірого будинку? Куди йому до Ночі? А високі худющі ліхтарі думають, що освітлювати дороги - то велика робота... Ні, то лише послуга, яку дозволила їм у своєму царстві пані Ніч. Її не відмінити, не здолати, й не замінить, вона однак прийде у свій час і буде володіти світом, як робила це мільйони років до цього...
Постать жінки, загорнутої у теплий халат, стояла непорушно біля чорно-прозорого віконного отвору. Нічого, що вже за північ, сон так і не прийшов до неї сьогодні. Натомість холодним, бридким холодком за коміром і підступним тремтінням в колінах та ще там, десь під самим серцем, де живе душа, липким трепетом нахлинув страх, накриваючи своєю масивною товщею усі області її життя. Особливо густо він налягав на ті найраниміші місця, де в її серці жила родина, батьки, діти.
В інших, не настільки щемних місцях, його було менше, а в окремих куточках з-під того велетенського сірого покривала виглядали голі невкриті фрагменти, бо вони не мали нині значення. Але та, найважливіша, найрідніша частина її існування, яку страх огорнув товстелезним шаром, примушувала її тіло здригатися час від часу, очі наповнювалися солоною рідиною, якої десь бралося так багато, руки зжималися міцно в кулаки, ніби готові відбиватися від лютого ворога. Але ворог той був невидимим, мікроскопічним, він вихвалявся своєю досконалою будовою лише у скельцях мікроскопів. Це був красивий, досконалий, підступний і впевнений вбивця, якому геть не потрібні були люди, його метою було єдине - вижити і не цікаво як, ціною скількох життів і людських втрат. У нього не було мізків,щоб думати над цим, а у неї були. І вона думала. Думала постійно, намагаючись якось подолати цю страшну безвихідь, це моторошне відчуття невизначеності і дику, незнайому їй до цього невпевненість у наступному дні. Стрічка новин вже стомилася сповіщать про жертв, про обіцянки влади, про героїзм лікарів... А вона боялася, страшенно боялася уявити, що буде,коли все це закінчиться...
Ніч знала про думки постаті у вікні, її вони не лякали, вона нічого не боялася, навіть смерті, бо знала, якими б чорними фарбами вона не малювала все навколо, Світанок однак прийде, вона встигне лиш на кілька секунд впасти в його обійми і зникне, як сором'язлива коханка, щоб у свій час знову прийти і панувати світом. Але він прийде, обов'язково, бо так було мільйони років до того і так буде...
На відміну від порцелянового чи скляного посуду, серце розбивається тихо, беззвучно. Оточуючі можуть і не помітити тієї внутрішньої трагедії, того брязкоту уламків, що розлітаються, наче шматочки улюбленої чашки із мімішними ведмедиками і гостро впиваються в душу...
Ні, то лише іншим не чути. Всередині такий гул стоїть, що вуха закладає, глушить надовго всі почуття й думки. Внутрішній крик настільки шалений, що, здається, цілий світ вмирає...
І боляче. Боляче безкінечно і нестерпно, неначе найсолоніше море омиває живу рану... Неначе сотні ножів пронизують душу, а серце от-от розсиплеться на дрібні сердечка і їх не зібрати, не склеїти докупи...
Лише сльози видають той біль, але і їх часто не видно, бо той, у кого тихо розбилося серце, не хоче, щоб люди про те знали...
Яке це круте відчуття, коли біжиш доріжкою, стомлені ноги несуть до фінішу, новенькі, куплені через Інтернет кросівки, натирають п'яти, дихання збите, але мозок настроєно на єдину думку :"Перемога!" Перед очима майорять яскраві прапорці-символи завершення важкого шляху, душу зігріває приємна важкість майбутньої нагороди, нехай не золотої, хоч бронзової, то - точно... Обабіч доріжки захоплений натовп, що вірить у твою перемогу і ти, впевнений, окрилений, бо ж здолав багато, натерпівся...
Ось - протягти лише руку і все, фініш... Ноги не витримують напруги, але з останніх сил дотягують стомлене і виснажене тіло ...
Та раптом розумієш, що то лише тренувальна доріжка і біжиш на місці, ба більше, хтось невідомий вмикає реверс і ти падаєш, збиваєш в рани коліна, шкребеш пальцями по стінах, покриттю доріжки, ламаєш нігті і мрію, хапаєшся за повітря, дихати більше просто не сила. Горло пересохло, ноги зрадницьки тремтять, відчуваєш, що п'яти перетворилися на живі рани, в грудях болить, сльози шаленого розпачу котяться щоками, фінішні прапорці зникають за горизонтом, розчарована публіка починає свистіти, а зупинитися ти не можеш, зійти з дистанції - теж. Піднімаєшся, знову падаєш, але вперед руху немає. Надія зникає, віру втрачено, сили, покидають...
Ти заручник ситуації, напівживий, зляканий, змучений і зраджений...
Так буває з людьми, країнами, цілими світами...
У який момент життя втрачає сенс?
Коли душа болить до скону, коли її охоплює вселенське горе і безмежна печаль, чи коли настає момент "душевної байдужості"?
Скоріше за все, саме тоді, коли припиняється боротьба і зникає бажання щось відчувати і розуміти.
Бо зболіла душа дихає, живе, печеться, рветься, як птаха, а та, інша, - глуха, холодна і порожня, її просто немає. Тіло є, а життя - немає, лиш тупе існування оболонки. Так може тривати день, рік, роки. Бездушний мрець ходитиме світом і чекатиме часу, щоб і тіло врешті розчинилося у часі, як колись душа. Дивно, в нашій мові навіть слово таке є - "бездушний". Він етично усміхатиметься краєчками губ, не плакатиме й не радітиме, механічно включатиметься у потрібний момент і по старій пам'яті виконуватиме якісь дії.
Його не злякати, не ощасливить і не примусити любить...
Його треба було вберегти тоді, коли душа була обпалена, зболіла, поранена, але жива... А тепер...
Хоча бувають же у світі дива і треба хоча б спробувати відродити, вдихнути, окрилити.
Ні, більше ніхто й ніколи не побачить найкрихітнішої сльози на її досить красивому обличчі, якого ледь торкнулися час почуттями. Вона не дозволить образити і принизити себе, бо нарешті відчула у внутрішні сили бути вільною, наче птах, розправити крила і піднятися над отим дріб'язком, що роками гнітив і не давав свободи, волі, простору. Вона так багато терпіла, горіла і згорала дотла, намагаючись догодити всім, тим часом втрачаючи себе.
А тепер відродилася, як Фенікс із попелу відбутих років, де не було нічого, що могло би стати справжнім, нічого, що навіки стало б її...
Закрила двері фальшивого театру, перегорнула сторінки п'єси, де не було головної героїні. Нехай інші будуть в епізодах...
Вона відчула усією своєю душею, що сильна кожною клітинкою, кожною молекулою оновленого тіла. Всі думки, бажання, страхи й почуття тепер належать лише їй...
Вона не молитиме ні про що, не проситиме, бо знає собі ціну. Вона вільна. Нарешті зможе без страху дихати, любити, робити помилки, падати і підніматися, не оглядатися на пересуди, не шукати підтримки у натовпі чужих.
Бо вона - вільний, великий світ...
-Ти щаслива?
- Коли? Сьогодні?
- Та ні, взагалі, щаслива?
- Взагалі? Не знаю... Мабуть, не завжди, лише тоді, коли відчуваю за спиною крила, чи коли серце захлинається від радости і любови...
А ще, коли дрібнесенькі пахучі ручки обіймають мою шию, а тепла щічка тулиться до щоки...
Коли знаю, що поряд ті, кого ніколи не відпустить серце .
А ще, коли вони здорові...
Коли разом із сином базікаю про всякі смішні і не дуже дурниці й регочу, як ненормальна.
Щаслива, коли на губах залишається присмак ніжного поцілунку, а в душі трепет від зустрічі й надія на завтра.
Чекай, ще я щаслива, коли приходить пломбірне літо чи бузкова весна, та й задимлена тепла осінь і зима в кожусі теж роблять мене щасливою.
А ще я неймовірно щаслива, коли чую гарні новини, коли зустрічаю друзів та рідних, коли отримую подарунок, приємне повідомлення чи смайл.
- І все?
- А яка я щаслива, коли заходжу до книжкового магазину і вдихаю запах мудрості змішаної із словом на папері! Нові знання приносять втіху.
Квіти - то теж щастя, музика, пісня - щастя, кава - маленьке щастя ... Сонячний ранок, шепіт моря, подих лісу... Вечірній спів солов'я, приємна розмова, дорога до гарного місця, перша ягода і перший сніг приносять неймовірну радість...
- То ти щаслива завжди?
- Таке буває часто, але не завжди, бо іноді щастя дрімає, ба навіть спить. Мабуть, боїться, щоб до нього не звикли, бо тоді не цінуватимуть... Воно дає нам час посумувати, іноді й поплакати, щоб потім з новою силою відчути його присмак на губах, відгук в серці.
- То ти щаслива... І сьогодні, і взагалі, бо знаєш, яке твоє щастя...
@Liliia Boiko#творче_натхнення#Лілія_Бойко
В той час, коли ще впевнено і зухвало на землі спочивали глибокі сніги, йорданська вода не втратила свою силу, а десь далеко стихало відлуння останньої колядки, глибоко в душі Планети зароджувалося життя нової Весни.
Крізь надійний захист шуб і пухових одеж у особливо чутливих відчувалося легке дихання цього зародження. Його, мабуть, не можна описати простими словами, це щось на рівні почуттів, коливань, торкань, трепету...
Календар чітко показує зиму, а серце рахує дні до тепла, до чогось неймовірно ніжного і прекрасного... Передчуття змін заповнює грудну клітину. І цей процес не зупинять сніги і дощі, холодні вітри і мороз, бо вже сталося, відчуття весни народилося і жевріє, набирається сил, щоб охопити весь світ радістю, теплом, ніжним запахом бруньок і перших квітів, тих, що найсильніші у світі, адже можуть подолати холод і кригу.
Так, так, це саме воно - легке, ледь помітне дихання нової Весни...
Чорно-білою стрічкою днів пролітає повз людське усвідомлення фільм, знятий на кіностудії під гучною назвою "Життя"...
І весь парадокс у тім, що перезняти, відкоригувати, "підчистити" його не можна. Був лише один дубль для кожної сцени... І відразу - в прокат... Без сценарію, але з Великим Режисером, слухати якого актори намагаються навчитися лише десь під кінець фільму.
Але тоді стає вже пізно, бо більшість серій відзнято назавжди.
І лишається тільки згадувати окремі яскраві плями серед сірого, надбудовувати "а якби..., то що могло б статися" і просто одноманітно догравали власну роль аж до напису "The end" на останньому кадрі.
Звісно, дуже хочеться іноді все кинути і, наче грамотна вчителька, гарно, червоним чорнилом виправити той сценарій, дописати потрібні сцени, епізоди, зустрічі, емоції, але Режисер скаже:"Не вірю!"
А треба ж лише жити, але жити так, щоб хоч фінальні серії стали цікавими, захоплюючими, щирими, такими, щоб Він повірив.
І не важливо, скільки їх буде - одна чи сотні, тисячі, вони мусять бути кольоровими!
Звикли пробігати, не проживати життя, нанизувати ідеї, досягнення, події, вчинки на сіреньку низку досвіду. Ставимо "галочки" за пророблену тяжку роботу, за кількість справ за день, годину, хвилину, змагаємося самі з собою.
А нагорода яка? Втома. Розчарування. Максимум - гарний послужний список зачитають на фініші, а може, і не зачитають, бо більшість справ залишаються непоміченими, неважливими, нікому не потрібними.
Може, треба навчитись зупинятися, вириватися із нескінченного потоку івентів. Просто зупинятися, щоб жити. Щоб відчути тепло чашки з кавою, смак переспілої абрикоси, ніжність маленьких пальчиків на своїй долоні, запах волосся сина, насолодитися глибиною обіймів коханої людини. Треба спробувати спиняти погляд на річковому плесі, вдихати аромат осені. Як це чудово, не спішити, бо щось іще не зроблено, а йти, відкусуючи свіжий хліб прямо на вулиці, годувати цим хлібом голубів на площі...
Якось ненароком купити величезне морозиво і насолоджуватись його солодким холодом...
А майнути восени на Дніпро, заритися в теплий плед і дивитися, як жовте листя пливе до протилежного берега, як вільно чайки зривають спокій неба!
Спинятися і схилятися над квітами, шукати відображення світу в калюжі, наспівувати улюблену мелодію, одягти кеди і старі джинси, бо підбори так набридли... Подзвонити і сказати "Привіт!" тому, хто вже й не чекав...
Здійснити пару мрій, домалювати картину життя яскравим пензлем...
Хочеться жити не потім колись, а сьогодні, зараз, тепер, без умовностей, списків справ і планів, відірватись від буденності і стати самим собою. Навчитися радіти і бути щасливим, бо ще так багато неймовірного треба встигнути пізнати, полюбити, відчути...
(Фото Elena Vizerskaya)
Вона чекає дзвінка від Нього. Щоразу кидається до старенького телефона зі страхом, що пропустила, не почула. Але той вперто мовчить. Всі думки лише про це. Вночі прокидається по сто разів, просовує тремтячу руку під подушку і з думкою "Хоча б..." Дістає гаджет. Жодного пропущеного. Знову не може заснути... "Ну чому???"
Збирається на роботу, заварює каву, неуважно слухає маму, робить вигляд, що читає, розмовляє, працює і чекає... І вже ж далеко не п'ятнадцять...
Іде вулицею і думає: "Якщо по дорозі зустріну парну кількість машин, то подзвонить" і починає рахувати машини. Кидає цю затію зі страху, що буде непарне число. Рахує паркани, берези, пелюстки, розчаровується, сердиться, знову хватається за надію і чекає...
Уявляє, що буде, коли подзвонить, що скаже, як відповість, що навіть не чекала, що майже не згадувала і мало не забула про Нього. Вона ж горда... Нізащо не зізнається, що шаленіє від очікування.
Трясця, лишень би почути його голос, хоча би ту особливу мелодію, виставлену на старенькій Nokia для заповітного номера...
...Пройшло більше десяти років. Вона й досі чекає і радісно здригаєтья від Його дзвінка. Тепер їй дзвонить її чоловік, бо вона ж таки дочекалась тоді...
Він пішов з її життя, залишивши сум і спогади. Жодних сліз і скорботи, вмовлянь чи заламування рук. Пішов, спокійно, тихо зачинивши за собою двері, поріг яких вже протягом багатьох років щоденно переступав.
Пішов... Мабуть, так мало статися, бо вже не було трепету, ніжності, лоскотання в горлі і нестримного бажання взяти за руку чи просто бути поряд. Залишилася звичка. Звичка поцілувати вранці, перед роботою і після, наче просто помити руки чи вимкнути світло. Звичка близько дванадцятої подзвонити, щоб запитати про справи і особливо не дослухатися до відповіді. Звичка подякувати за обід, лягти разом спати і думати кожен про своє... Картинка життя збоку здавалася ідеальною, такою ідеальною, що аж до скрипу вимитого скла.
Він пішов. Вона сприйняла це напрочуд спокійно, навіть здивувалася сама собі. Думала, що розридається, але - ні. Не відчувала болю, скорботи, а лише ( навіть соромно було зізнатися) щось схоже на вдячність. Адже саме з ним відчула колись перші трепетні хвилі кохання, пристрасті, саме йому довірила не лише душу, а й тіло. Не шкодувала ні про що... Дякувала, бо колись саме він відкрив у ній Жінку, красиву, впевнену, не таку, якою вона була до їхньої зустрічі. Він навчив любити, світитися від щастя, літати, чекати.
Та з часом все стало іншим, сірим, буденним. Комусь треба було піти, щоб не розчаруватися зовсім, щоб зберегти тепло спогадів, не впустити до серця ненависть і роздратування. І це зробив він, залишивши сум і спогади.
Її ноги в красивих сріблястих босоніжках легко ступають по розпеченому асфальту. Вона ще зовсім молода, та вже не така юна, щоб чинити необачливо.
Її жовтому сарафану довжини міді заздрять чоловіки, бо лише йому дозволено обіймати тонкий стан, торкатися тіла і, не соромлячись нікого, притискатися до Неї.
Вона впевнена і красива. Правда, якщо придивитися, то можна розгледіти мілкі зморшки біля очей і тінь досвіду в мудрому погляді. Ця жінка знає, що таке Життя і яку ціну треба платити за Успіх, Визнання і Щастя. Вона знає не зі сторінок глянцю, скільки разів слід впасти, аби потім іти, гордо піднявши голову.
А було ж усього... Драматичні сцени, сльози, розпач, розчарування, жменя пігулок у шлунку і вогники реанімації, тихе схлипування мами, нотації, сварки, підйоми, падіння, стоси ніким не прочитаних віршів, що й досі припадають пилом у верхній шухляді столу... Було чекання, були зустрічі не з тими і з Ним, болючі слова і фрази, колюче мовчання телефона і тихе, невпевнене "так". Були плітки, розмови, які розривали душу і на які тепер навчилася зовсім не зважати.
А ще було безліч друзів, які часто виявлялися фальшивими підробками. І лише кілька справжніх, перевірених часом і подіями, тих кому не соромно сказати "Люблю", з ким можна почуватися впевнено, щиро сміятися і безсоромно їсти торт, запиваючи ненароком знайденим у шафі шампанським, тим, кому можна розповісти все, розплакатися і через хвильку реготали, наче підлітки у забитому тролейбусі, залишилося. Вони дають їй крила...
А ще діти... Мабуть, саме завдяки своїм хлопчакам Вона і стала такою красивою. І щасливою... Бо Мама не може бути іншою...
Часом буває зупиняєшся, вириваєшся із шаленого потоку подій, заходів, турбот і розумієш, що навколо є життя... Просте, спокійне, вічне життя. Бо навіть тоді, коли все твоє закінчиться воно триватиме.
Так хочеться вміти жити і насолоджуватись усим, що оточує, а не пробігати повз...
Хочеться хоч на мить стати частиною великого, прекрасного світу, дивитись на нього не через екран, а вдихати, відчувати, осягати...
Ви слухали коли мелодію ночі? Оту, що лине із самої душі? Часом журливу до сліз, а іноді щасливо-романтичну, що аж серце вистрибує з грудей? Буває вона мрійливою і гостро-болючою. Буває грайливо-жартівливою і навіть трагічною...
Вона народжується, коли стихає шум дворів, гуркіт шин, а ти тихо дишеш біля вікна, щоб не злякати Маестро і не завадити Мелодії литися у темінь ночі.
Прислухаючись до неї, можна вловити ноти людських Доль, акорди почуттів і мотиви самого Життя. В ній хтось почує пристрасть, комусь одгукнеться болюча самотність, тихою сльозою скотиться біль втрати.
Та, якщо прислухатися, можна почути радість народження... Народження Нового, Мрії, Щастя, Любові...
Спека зухвало дихає в обличчя, повітря мало не загориться. На стінах відбиваються світлотіні від ліхтаря, що вартовим став під вікном і, опустивши голову, дивиться десь собі під ноги. Нічну тишу порушує лиш цвіркун, сп'янілий від матіол, та запізнілий двигун, що поспішає у спальний район відпочити нарешті від того, що зветься у нас асфальтом. Та ще пси вряди-годи перегукуються один з одним чи то від страху, чи із собачої солідарності. Чорний простір неба мовчки обійняв двір, залив темінню усі кутки і шпаринки, не здолав лиш самотніх вогнів безсонних вікон.
Ще кілька годин і за тинками телевізійних антен зорею зійде новий день. Це буде будень, чи свято, комусь він залишиться у пам'яті назавжди, а хтось мріятиме стерти його геть зі своїх споминів. Але він прийде, новий день, зі своїми радощами й розчаруваннями, враженнями і подіями, як близнюк схожий на попередній, але геть інакший...
12.07.2021
Обожнюю літо із ароматом скошеної трави, який впевнено рветься у вікна, наповнює ніс і легені свіжістю та прохолодою.
Люблю цілющу пудру липових квітів на обличчі. Ти стоїш, зажмуривши очі, а вона сиплеться із розквітлих обважнілих пелюсток, як пилок принцеси з улюбленої казки про Пітера Пена...
Насолоджуюся нектаром стиглих вишень та черешень, що ніби дражняться з тих, хто іще не доріс, щоб схопити червону блискучу ягідку.
Повітря повисло і застигло в очікуванні подиху вітру, легкого, а часом пустотливо різкого із запахом далекого дощу.
Розігрітий сонцем асфальт напружено тисне у підошви босоніжок, ніби хоче піднятися і глянути, що ж відбувається навколо, куди біжать зморені спекою перехожі, кожен з яких у цей час мріє про відпустку, прохолоду, відпочинок, пляж. ТОму асфальту дивно, що люди стомлені, але кожен зі своєю мрією...
Чомусь переконана, що літо - це той час, коли найлегше зробити себе щасливим, просто купивши морозива чи холодної з крапельками на склянці води, увімкнути прохолодний душ, або навіть майнути на річку чи заховатись у високих польових травах. Обожнюю літо... люблю його настрій, музику, нічну тишу, люблю його кольори, смаки і запахи...
- Не сумуй, може, віскі чи мартіні? А, може, труфелів тобі принести?
- Ні. Хочеться півоній, так, так, не дивуйся, саме півоній, бо та, інша назва не наша, не українська. Бабуся колись саме так казала, коли вони розквітали і майоріли вздовж тину червоними, білими, рожевими і золотавими кучерявими голівками-суцвіттями.
І хочеться не абияких, а отих, що із ніжним ароматом дитинства, з літньо-бджолиним духом, із тендітними крапельками роси, що сором'язливо тремтять на щойно зрізаних у саду квітах.
Хочеться, щоб неочікувано, без жодної причини, хтось легко торкнувся плеча і простягнув букет, перетягнутий шовковою стрічкою. А я, щаслива й трішки здивована, піднесла його до вуст, торкнулася обличчям прохолодних і найніжніших у світі пелюсток і вдихнула той смачний трунок дитинства, змішаний із любов'ю...
- Ти якась дивна, он троянди голландські у вазі.
- Та що ті троянди? Я півоній хочу, справжніх, рідних, духмяно-п'янких..
У віконний отвір серед ночі сміливо і впевнено увірвалася гроза... З громовицею, дощем і вітром. Можна лише позаздрити їй. Я ніколи не постукаю у вікно, не зайду без дозволу, не закричу на весь світ: "Агооооов! Я тут, я є!". Не приведу із собою друзів, які запалять нічне небо і галасуватимуть так, що мало місця буде. А вона може... Вона може рвати квіти, ламати гілля, лякати вогні автомагістралей, сваритися і сердитись...
Та то було вночі... А тепер лишилися лиш сльози з неба. Сумні, холодні... І як його втішити те небо? За ким воно плаче? За душами загиблих, за громами, за втраченими почуттями, від розпачу і самотності? А, може, у нього нагальна потреба просто сумувати отак щиро, без скромності, без кордонів, ридати гіркими слізьми, розповідаючи цілому світу про свою безмежну печаль, тихо стукати у вікна, щоб почули, побачили, помітили... Іноді буває так і в людей...
Я люблю тишу... Повну тишу без телефонних дзвінків, телевізора, музики, розмов, тишу, якою можу насолоджуватися, пити її, вдихати. Люблю тишу, яка аж лунає у вухах, яка дозволяє думкам ширяти в голові й вкладатися рівними рядочками планів та ідей. Люблю тишу, яку можу дозволити собі, як дарунок, лише пізно вночі, коли зроблю безліч щоденних справ, вкладу спати всіх, хто потребує моєї підтримки і опіки. І тоді я належу їй , тиші, віддаючись наповну, як ніжному коханцю. Вона допомагає мені жити, мріяти, оцінювати, будувати плани, розвиватися як особистість. І лише завдяки щоденним клопотам, гамору, шуму, безкінечним "Мам" можна визначити реальну цінність тиші.
Я пам'ятаю той час, коли всі ще були...живі. Коли на свята наша велика родина збиралася разом в теплій бабусиній хаті, де пахло свіжовипеченим хлібом і молоком. Де нас стрічала трохи сердита і неспокійна ("Чого так довго їхали?"), але щасливо-заклопотана бабуся, вже перезапнута в святкову хустину і дід, який ніколи про це не говорив, але дуже нас чекав. Я пам'ятаю передсвяткову метушню, прибирання, приготування, великий стіл і лави посеред кімнати. А потім гамір, шум, сміх, пісні і розмови допізна. Чоловіки у веранді, де від цигаркового диму не видно було нічого, "різались" в карти, а жінки гомоніли в хаті. Ближче до вечора починали співати. Мені малій тоді здавалося, що так буде завжди... А тепер, коли заходжу в порожню і холодну хату, часто мрію ще хоч раз почути в ній пісню, відчути запах величезного хліба, вимішеного у дерев'яній діжі бабусиними порепаними руками та випеченого у гарячій печі, відповісти на дідове "Як справи, дочко?". Як хочеться зібрати родину і бути спокійною, щасливою,
лежати на теплій лежанці і мугикать нову пісню, сонно прислухатися до розмов дорослих і вірити, що так буде завжди...
Я мрію, щоб мої діти були щасливими та успішними людьми. Щоб вони жили в мирній країні і про війну читали лише в книгах та архівах. Хай пам'ятають, лише пам'ятають...
Мрію, щоб до того часу, як вони підростуть, мені вистачило сил і терпіння бути мудрою мамою.
Не хочу з часом стати вредною, буркотливою старою, якій все не подобається. Якось запитала свого восьмирічного сина про мою склянку води на старості років, а він у відповідь : "Не лише на склянку води, а й на келих шампанського можеш завжди розраховувати". Може, так і буде?
Мрію про будинок і сад із квітником. Там ростимуть троянди, а ввечері буде пахнуть матіола... Восени збиратиму духмяні яблука в саду. Трохи боюся зими, адже вона для старих безкінечно довга і нудна. Та, може, тоді я буду брати участь в якомусь черговому марафоні, конкурсі чи тренінгу, бо не певна, що в'язатиму шкарпетки, бо то не моє.
А якщо про те, що зараз, то мрію бути такою, щоб мною пишалися. Для цього намагаюся постійно вчитися, дізнаватись нового, рости над собою вчорашньою. Адже для того, щоб діти були щасливими, їхні батьки теж мусять бути щасливими, мають реалізуватися, досягти чогось, мріяти врешті решт...
Спека зухвало дихає в обличчя, повітря мало не загориться. На стінах відбиваються світлотіні від ліхтаря, що вартовим став під вікном і, опустивши голову, дивиться десь собі під ноги. Нічну тишу порушує лиш цвіркун, сп'янілий від матіол, та запізнілий двигун, що поспішає у спальний район відпочити нарешті від того, що зветься у нас асфальтом. Та ще пси вряди-годи перегукуються один з одним чи то від страху, чи із собачої солідарності. Чорний простір неба мовчки обійняв двір, залив темінню усі кутки і шпаринки, не здолав лиш самотніх вогнів безсонних вікон.
Ще кілька годин і за тинками телевізійних антен зорею зійде новий день. Це буде будень, чи свято, комусь він залишиться у пам'яті назавжди, а хтось мріятиме стерти його геть зі своїх споминів. Але він прийде, новий день, зі своїми радощами й розчаруваннями, враженнями і подіями, як близнюк схожий на попередній, але геть інакший...
12.07.2021
Я радію, коли навчаюсь чомусь новому. Радію, коли розумію, що можу досягати і щось для цього роблю. Радію, коли натрапляю на глибоку книгу чи статтю, яка пронизує до глибини душі і залишає свій слід.
Радію посмішці мого малюка і його кумедному, широкому на весь ротик поцілунку. Радію маленьким досягненням своїх дітей: участі старшого сина в змаганнях з плавання та його віртуозності в катанні на велосипеді, першим невмілим крокам і спробам підніматися нашого малюка.
Радію сонцю, теплу, весні. Радію, що нарешті можна зняти сумний зимовий одяг і пройтися вулицею в легкій куртці та улюблених туфлях.
Ще я дуже радію, що поряд є багато хороших друзів, а головні мої друзі- це моя родина. З часом я стала відчувати, наскільки сильно я поєднана зі своїми батьками, сестрою, дітьми, чоловіком, не уявляю, як жити інакше.
Радію кожному новому дню, який дає мені шанс жити, вчитися, любити, творити... Радію, що живу і життя моє саме таке...
Мабуть вперше про це говорю, дивуюся собі, що маю стільки приводів для радості, адже до сьогодні навіть і не думала, що можу так...😍😍😍. А треба було лише почати зі слів "Я радію..." . Це так просто...
Я говорю сама із собою... Ні, я не хвора, все нормально, просто часто перш, ніж прийняти якесь рішення, його слід проговорити собі. Перед виступом, розмовою з кимось я будую в голові те, що мушу сказати, часто сперечаюся з уявним співрозмовником, продумую всі можливі варіанти розвитку. Іноді, проходивши днями з розмовою в голові, вирішую :"Ні, краще промовчати". І мовчу. Дивуюся сама собі, коли готова розмова виходить зовсім не такою, як думалося. Або ж радію, що сотий варіант став саме тим...
А ще я говорю іноді так, що мало кому із знайомих зрозумілі мої слова. Тому я їх записую і не промовляю вголос, бо там замішані почуття, а їх не кожен осягне. Тоді я говорю віршами. Сама із собою...
Буває і так, коли хочу сказати, та не можу, щоб не образити, не ускладнити, хочу кричати від дикої несправедливості чи від болю, та залишаю всі слова собі. Мені вони потрібніші, зрозуміліші, вони ж мої...
Я люблю говорити, мені здається, що саме це я вмію найкраще. Я вчуся володіти Словом і вірю в його силу, правду, глибину. Ним, Словом, як інструментом, треба володіти вміло, обережно, виважено...Саме тому про серйозні речі вголос говорю не часто. Бо ж хто хоче чути правду? А неправда коле душу, болить. Її, звичайно, легше сказати, та жити з нею важко.
Я відчуваю теплий дух купальської ночі. Він магічно висить у повітрі і примушує навіть затятих скептиків повірити в таємничість цієї пори. Відчуваю дніпрову воду, що оповила мене своїм теплом. Відчуваю м'який пісок під ногами, він аж гарячий, нагрітий щедрим сонцем, яке закотилося за обрій і сховалося далеко за іншим берегом Дніпра. Вода поблискує від місячного світла, а зорі відбиваються на поверхні річки. Ми, як дітлахи, бавимося, веселі бризки розлітаються навсібіч, сміх пронизує нічну пітьму, а на душі легкий неспокій. А раптом вони є... Раптом схоплять за ноги і потягнуть на глибини... Знаємо, що русалки, мавки - то вигадки, казки, та душа тріпоче від кожного сплеску чи окрику. Їй, душі, натоменій нудьгою щоденного життя, так хочеться дива, чогось незвичайного, чарівного. А тут, на Дніпрі, в лісі, біля самого Канева, такі краї, такі ночі, що мусиш повірити і відчути те, що ніколи б не осягнув в мегаполісі, де шумлять невпинно авто і їм байдуже до див, русалок і відчуттів...
Як же ж це безглуздо шукати виправдання людині, яка не хоче бути виправданою.
Як це тупо приміряти на себе її думки, вчинки, не усвідомлюючи їх справжньої суті.
"Я б на твоєму місці..." - та кому цікаві ці заяложені фрази, якщо ніколи не будеш на чужому місці? Ніколи не зможеш одягти на себе внутрішній одяг іншого, не зліпиш докупи картину його світу.
Людина, що не потребує виправдань, їх насправді не потребує... І не треба робити зайвої роботи, використовувати популярні і не дуже психологічні прийоми, якими б жахливими не здавалися ті вчинки.
Зрозуміти, засудити, пояснити? Ні, для чого?
Щоб потім знову отримати щось нове "непояснене"? Щоб знову витрачати ночі, сльози, сили, нерви на пошук пояснень? А кому це треба? Кому від цього стане легше?
Сьогодні стався час дістати з полиці пам'яті товстезну блискучу папку з позначкою "Плани". Як же ж їх там було багато. Це були плани на життя, на весну, на радість і мрії, на себе у тих мріях і в цій весні... Там зустрічі, обійми, розмови...
Відкласти на потім? Життя? Себе? Наступного року теж буде Великдень? А хто це точно знає?
Не хочу відкладати, не хочу чекати, а раптом ця весна неповторна, єдина, чи, не дай Бог, остання? Куди відкласти?
Не хочу затикати, заліплювати дірку в житті безглуздими смайлами, сертифікатами, вебінарами і тренінгами із саморозвитку, чужими спогадами, порадами, рецептами і плейлістами фільмів на вечір.
Стомилася вдавати, що все буде добре. Я не знаю, як буде. Ніхто не знає. Не можна перегорнути сторінки і заглянути у кінець розділу, де є відповіді і тоді прикинутись, що не бачила і тихенько чекати...
Стомилася триматися, не нити, не ревти, не боятися, робити вигляд щасливої і задоволеної людини...
Відклали життя, наче вже розкладену на столі цікаву гру із продуманими ходами і спланованими маневрами. А грати не можна, не час, не зараз, колись потім. "Наверно, в следующей жизни..."
Так, я вірю в Бога, вірю в його силу. Але власних сил не вистачає...
А може справа і не в ньому, в цьому клятому вірусі, може, я вже давно на карантині, душевному?
Коли пишеш, а не просто збираєш докупи слова, то твориш той текст, наче кришталеву чашу, крутиш навколо, видивляєшся, щоб не було кривизни, щоб відбивалось у відображенні саме життя з його різними, темними і світлими сторонами, щоб не було тріщин, крізь які увесь сенс може втекти тихо й непомітно, і читач не відчує смаку, щоб уникнути подряпин, хоча без них ніяк не обійтися. Справжній витвір може бути простим, але без фальші, без награних вигинів і пишнот, щоб вгризався в душу і знаходив там заховані від усіх почуття, які неабияк потрібні, щоб жити, бачити світ із різних боків, щоб цінувати кожну мить із тих, що із шаленою швидкістю проносяться повз нас іноді навіть не залишаючи малого сліду...
Тиша потріскувала якимись ледь чутними середньому вуху звуками й вібраціями.
Ніч впевнено, по-хазяйськи насунулася на світ, заволоділа ним, знаючи, що ніхто, навіть мільйони отих людьми вигаданих ліхтарів не здолають її - всесильну, могутню, величну. Що вартий той промінець, що перелякано тремтить із вікна сірого будинку? Куди йому до Ночі? А високі худющі ліхтарі думають, що освітлювати дороги - то велика робота... Ні, то лише послуга, яку дозволила їм у своєму царстві пані Ніч. Її не відмінити, не здолати, й не замінить, вона однак прийде у свій час і буде володіти світом, як робила це мільйони років до цього...
Постать жінки, загорнутої у теплий халат, стояла непорушно біля чорно-прозорого віконного отвору. Нічого, що вже за північ, сон так і не прийшов до неї сьогодні. Натомість холодним, бридким холодком за коміром і підступним тремтінням в колінах та ще там, десь під самим серцем, де живе душа, липким трепетом нахлинув страх, накриваючи своєю масивною товщею усі області її життя. Особливо густо він налягав на ті найраниміші місця, де в її серці жила родина, батьки, діти.
В інших, не настільки щемних місцях, його було менше, а в окремих куточках з-під того велетенського сірого покривала виглядали голі невкриті фрагменти, бо вони не мали нині значення. Але та, найважливіша, найрідніша частина її існування, яку страх огорнув товстелезним шаром, примушувала її тіло здригатися час від часу, очі наповнювалися солоною рідиною, якої десь бралося так багато, руки зжималися міцно в кулаки, ніби готові відбиватися від лютого ворога. Але ворог той був невидимим, мікроскопічним, він вихвалявся своєю досконалою будовою лише у скельцях мікроскопів. Це був красивий, досконалий, підступний і впевнений вбивця, якому геть не потрібні були люди, його метою було єдине - вижити і не цікаво як, ціною скількох життів і людських втрат. У нього не було мізків,щоб думати над цим, а у неї були. І вона думала. Думала постійно, намагаючись якось подолати цю страшну безвихідь, це моторошне відчуття невизначеності і дику, незнайому їй до цього невпевненість у наступному дні. Стрічка новин вже стомилася сповіщать про жертв, про обіцянки влади, про героїзм лікарів... А вона боялася, страшенно боялася уявити, що буде,коли все це закінчиться...
Ніч знала про думки постаті у вікні, її вони не лякали, вона нічого не боялася, навіть смерті, бо знала, якими б чорними фарбами вона не малювала все навколо, Світанок однак прийде, вона встигне лиш на кілька секунд впасти в його обійми і зникне, як сором'язлива коханка, щоб у свій час знову прийти і панувати світом. Але він прийде, обов'язково, бо так було мільйони років до того і так буде...
Небо скиглить разом зі мною.
Щось не так у цьому світі поламаних мрій... Але що ж то за мрії, якщо їм дозволено ламатися?
Щось не те відбувається за стіною, в екрані, в головах і душах. Якийсь механізм дав збій і система полетіла шкереберть. А способу полагодити ще не винайшли, бо гадали, що вона вічна, "безкінечнотривала", а все не так.
Запущено не просто реверс, а якийсь регресивний процес, жорна, що перемелюють сподівання й надії, крадуть обрії і назавжди віддаляють від цілей. Опущені руки боляче телімпаються вздовж стомленої душі, очі пригасили вогник, в грудях дірка, як від вибуху атомної бомби.
Не так щось із цим світом розбитих ілюзій, світом сподівань, що навіть не встигли народитися, світом, де треба прикидатися щасливим, але тобі однак ніхто не повірить.
Купальської ночі, на самому заході сонця, коли вогнища святкувальників палахкотять із неймовірною силою, десь за гущею очеретів, у глибині лісу, під розлогими вербами, на самому краєчку надріччя спочивають стомлені мавки.
Несила вже їм штовхати вінки від берега до берега, даруючи надію закоханим, запалювати папороть сяючими спалахами нічної квітки і лякати відчайдухів, що сотні років намагаються відшукати своє щастя у зеленій гущавині пралісів.
Вони розпустили довгі зелені коси, розправили шовкові сукні, вигаптувані узорами підводних майстрів, а водяники пристрасно витанцьовують свої магічні танці навколо, і досі сподіваючись, що котрась із красунь підійме довжелезні вії та прикипить поглядом до річного створіння.
Та мавки більше не хочуть почуттів, їм так наболіло те кохання, що вони вигризли його із серця і тепер лиш жартують із мрійників, що вірять у диво.
Смішно мавкам дивитися за людьми і сумно. Не відають земні мешканці, для чого їм диво і як його творити.
І папоротеквітку запалену красуні лісові ховають так далеко, щоби ніхто її побачити не міг, бо не вірять, що він вбереже її, цінуватиме. Воно ж бо так часто й стається у світі - знаходять те, що довго шукали, а потім забувають любити...
07.06.2021
В кав'ярні сиділо двоє.
Вона - спантеличена і стривожено-щаслива.
А він - чужий, із обручкою і зморшками навколо очей, з дорогим годинником, що геть не пасував до її сукні.
Він ледь торкався її руки, самими пучками ковзав по плечу, дихав так близько, що по-під шкірою пробігали мурашки.
Вона танула. Кумедно посміхалася, якоюсь чужою посмішкою, серце зрадницьки калатало десь аж у горлі.
Він тихо говорив усякі дурниці.
Надії піднімалися, мало не зривали стелю і крутили її душу в дикому невидимому танці. Тіло іноді ледь помітно здригалося.
Він жартував. Як завжди. І не лише з нею.
Вона залишилася окрилена і розгублена з холодною кавою та неторкнутим шматком улюбленого грушевого пирога.
Він попрощався, притулився вологими губами до її зрум'янілої щоки і пішов, упевнений.
Page updated
Google Sites
Report abuse