Любов...

Холодний вітер завівав під поли її картатого пальто. Вона зіщулилася і, піднявши до неба повні сліз очі, молилася, щоб все це скоріше закінчилося. Не важливо, як, тільки б скоріше... Вже не вперше Оля тікає з дому від диких криків п'яного батька та пронизливої істерики мами. Вона зі страхом чекає вечора і лише за звуками його кроків вгадує, яким буде завершення дня. Дівчинка у свої дванадцять начулася, набачилася цього дикого театру із заломленими руками мами і озвірілим обличчям татка вдосталь, тому і намагалася втікти із глядацької зали, заховатися, перечекати поки пристрасті стихнуть і батько вкладеться спати, а мама ще довго плакатиме і розповідатиме про свою нещасливу долю. Оля стомилися від цього, їй боліло, пекло, кипіло, та на це ніхто не зважав. Вона не могла нормально спати, їй снилися жахливі сни...

На ранок мама бігала навколо тата-директора, готувала йому сніданок, а він поважно читав вчорашню газету. Дівчинку дивувало, як вони так можуть... Ніби нічого не сталося, ніби то було якесь кіно не про них...

А через кілька днів все починалося знову...

Оля знову, затуливши вуха руками, збігала сходами донизу, бо їй здавалося, що тут, на вулиці, краще, тут на неї не кричать, щоб не лізла не у свої справи і мовчала, бо ще мала, їй не дорікають, тут не треба розриватися між двох людей, які мали би бути найріднішими і під прицілом двох пар очей обирати, "кого більше любить"... Їй так це набридло... Почувалася спустошеною, непотрібною, винною, зрадженою обома... Вони ж у разпалі сварки навіть не згадували, що дитини немає вдома... Лише пізно ввечері, коли батько мирно посапував на дивані у вітальні, заплакана мама визирала у вікно і сердито гаркала на доньку за те, що вона, мовляв, егоїстка, бо не розуміє, як мамі важко і коники свої викидає...

Вулиця не завжди була привітною до Олі. Часто стрічала дощем, снігом чи вітром. Он її улюблена лавка під жасмином біля гаражів... Черниш уже чекає, щоб уткнутися своїм мокрим носом у її замерзлі долоні. Він бачить сльози і, здається, розуміє всю глибину болю, самотності, розпачу малої. Сьогодні дуже холодно... Вже листопад... Моросить... Не встигла надягти светра... Оля тремтіла від хвилювання і холоднечі, яка підло лізла під одяг і пронизувала худеньке тіло... Сльози котилися по щоках, а в думках одне: "Скоріше б усе це закінчилося!".

....Все давно скінчилося. Тато пішов з родини, коли їй було п'ятнадцять. Мама горювала ще довго і розповідала, яка ж вона нещасна, покинута, як вона його кохала, а він невдячний...

Оля слухала це щодня і пообіцяла собі ніколи нікого не любити...

У сімнадцять вона поїхала до столиці, вступила до інстиуту, працювала, рідко, але навідувала матір, яка крім свого нещастя не бачила нічого, Олі було її шкода... Вона піклувалася і допомагала, слухала... Багато років працювала над собою, своїми почуттями, емоціями, заповнювала душевну порожнечу теплом, вчилася довіряти і дивитися людям в очі...

...Ольга поставила чашку з кавою на стіл. За вікном віяв пронизливий вітер. Чого вона все це згадала? Чи, може, ніколи не забувалося воно?

До порогу кафе під'їхало авто. Оля крізь віконне скло усміхнулася чоловікові, який схопився з місця, відкрив задні двері й до приміщення кинулися два Олиних щастя - її діти, усміхнені, радісні, бо їхня мама не дотрималась колись даного слова і навчилася таки любити себе, Його і їх...