Кіт Марко

Що не кажіть, а людська логіка зовсім не схожа на нормальну, котячу.

Так собі міркував поважний вже, у літах попелястий кіт Марко. Він розлігся на осяяному зимовим сонцем підвіконні і сито спостерігав метушню за шибкою.

Біжать, ідуть, заходять до магазинів, вистрибують із маршруток. А що вони в житті бачать? Може, треба спинитись, роздивитися світ навколо. Марко дуже любив спостерігати, мабуть, тому й був таким розумним.

Вже багато років повз нього проходили сірі, стомлені, незадоволені тіні. Добре, що хоч маски цього року повдягали, не видно, що геть розучилися посміхатися, шепотіти одними губами молитву і слова вдячності.

Найбільше Маркові були до душі вікна кафе, що виросло навпроти. Там можна було побачити серйозних чоловіків у краватках, які вприкуску із червоним борщем обговорювали в обід щось таке, що здавалося їм важливим. Симпатичних і не дуже панянок, які раптом забували про дієту і смакувати тістечка з кавою, озираючись злякано навколо, щоб хтось бува не побачив їхню неповагу до власної фігури. Мабуть, смачні оті кремові тістечка, бо деякі пані аж очі замружували від задоволення.

Коли смачно, то важливо, - гадав Марко. І коли тепло й ситно, а ще, коли вдома його Лізка. Вона так ніжно пахне і руки у неї м'які.

Сьогодні Лізку не зачіпати, вона прибирає, готується до свят. Хм, ось у котів свято щодня. Нема чого готуватись, святкуй собі: смакуй і радій!

Марко продовжував дивитися у вікно. Він пригадав дівчину із кафе навпроти. Вона щодня приходила туди, можна було навіть годинник звіряти, брала високу філіжанку з напоєм, малесеньке тістечко і довго мовчки вдивлялася у вікно. Іноді в її очах стояли сльози. Маркові бувало хотілося стрибнути до неї на коліна, тернутися об щоку, замуркотіти тихенько. Але ж у нього є Лізка.

А тоді дівчини не стало. Просто перестала приходити пити свій із незнайомою котам назвою напій, що, здавалося, ароматив кавою.

Давно її не було. За тим столиком іноді сиділи самотні відвідувачі, а часом - родини чи пари. Бо в житті так часто буває, як хтось зникає, його місце непомітно займають.

Лізка мигкотіла по хаті із віником, ганчіркою, пізніше зняла із шафи пластикову, геть непахучу ялинку. Та і ялинкою її не назвеш - така собі підробка. Люди взагалі часто користуються підробками, вони навіть почуття й емоції навчилися підробляти, не говорячи вже про речі, продукти й гроші. Марко терпіти не міг несправжнього. Відразу починав кашляти, чхати, морщив котячого носа і йшов геть.

Так от, поставить вона зараз ту пародію на ялинку, прикрасить вогниками і забуде про неї. Навіщо те диво блискуче, якщо на нього не можна стрибати, гратися із кулями?

Люди взагалі дивні, часто роблять такі незрозумілі речі. Їдять несмачну їжу, живуть із тими, з ким холодно спати, одягають незручні речі, ходять зранку до ночі на роботу, щоб потім жалітися, що втомлюються.

Марко солодко позіхнув і знову глянув на вікна кафе. О, диво, кіт аж підскочив. За своїм столиком вперше за довгий час сиділа Дівчина. І вона сяяла. Ні, не отими новорічними ліхтарями, а якимось внутрішнім неймовірним світлом. Поряд із нею був чоловік. Він ніжно тримав Дівчину за руку і дивився їй в очі. Мабуть, якийсь особливий, раз примусив її сяяти, - подумалося Маркові.

Попелястий кіт раптом зрозумів, що людям для сяяння треба, щоб хтось був поряд, тримав за руку і відчував душею. Бувають люди наче й разом, але вони не сяють, бо давно перестали відчувати один одного, забули, чи й не вміли. Он їх стільки сірих, без сяйва ходить вулицями.

Котам легше, вони можуть бути самі по собі, головне, щоб затишно і смачно. А людям потрібні люди, та ще й не просто люди, а такі, щоб примушували сяяти від впевненості, радості, щастя.

Марко усміхнувся Дівчині з кафе і повагом рушив на кухню, бо його Лізка щось смачненьке йому приготувала.