Каяття

Каяття...

Спека опустилася на село. Повітря стало важким, гарячим і вологим після вчорашньої нічної зливи. Вночі небо палахкотіло і гуркало, крізь хтозна стільки немиті шибки давніх, як ціле життя, вікон опівночі було видно весь двір, рясно залитий нитками дощу. По шиферному даху лупотіли величезні краплі, здавалося, що нечиста сила нарешті знайшла адресу цього дому. Душу охоплював страх, але відчуття безвиході було сильнішим, тому тіло лежало на прогнутому дивані, а вицвілі від часу й сліз очі прикипіли до картинки, що раз по раз з'являлася у темряві там, де було вікно. Думки химерно літали у старечій голові, малювали страшні описи армагедону, про який писалося у давніх книжках. . “Невже кінець? Невже саме так судилося піти з цього непривітного світу?..”

Та ранок прийшов сонячний і теплий, трохи душнуватий, а ближче до обіду стало спекотно…Рослини в садку й на городі гнулися від вологи, хилилися до грузької землі, бруднили свої зелені руки, лягали одне на одного, але наче раділи тій воді й літньому теплу. Споришевий двір довго мочив ноги, а з яблуневих та вишневих гілок скапували теплі сльози. Запах липового цвіту п’янив заспаних бджіл і вони мирно гули, збираючи ароматний нектар.

Меланія, колись чорнява красуня, а тепер стара вже баба, сиділа під хатою на потрухлій лавці, далеко відходити від порогу їй було дуже важко, та й боялася, що не почує, як Мирон кликатиме. Вона поклала руки й голову на ковіньку, яка ось уже кілька років, як стала її незамінним супутником, адже ноги самі не справлялися носити старе, вимучене й кволе тіло, якому ось-ось дев'ятий десяток стукне. От з душею - інша справа, вона не відчуває віку, не вірить, що вже все, далі кіна не буде… Досі ще чогось чекала, думала, щось має статися в її житті, щось, чого не було, щось, що колись відклала у надії, що встигне нажитися. Але ж уже пізно, більше нічого не змінити, не виправити, хіба там, за рубежем, перед Всевишнім… Та навряд… Суду Божого боялася крепко, спати не давав той стах…

Меланія часто думала про те, як прожила свої дев'яносто літ.

Все шукала щастя. А чи була коли щасливою? Не пригадується… Росли із сестрою та кривеньким братом у бідній родині. Вона народилася саме перед голодовкою. Мати розповідали, що двоє діток у їхній сім’ї померли в 33-ім. Меланію ж Бог врятував, бо мати грудьми годували її… Дитинство було невеселим - мати весь час була в роботі, батько з війни повернувся чужий та й помер бідолашний через кілька років у п'яному сні.

Ще змолоду була закохана Меланія у Григорія, пантрувала за ним тінню, чекала на розі вулиці, частенько, наче у справі ходила повз його хату до лісу чи до подружки, що жила на кутку. Василина була її спільницею та всяк допомагала, розраджувала, вислуховувала, втішала, коли треба було, й переховувала.

Григорію лестила увага молодої дівки, він взагалі був ласий на жінок, особливо юних. Слава про нього гуляла селом.Він бо ж і звабив дівчину своїми улесливими речами, багатозначними натяками і жартами, ніби випадковими доторканнями, що обпікали молоде дівоче тіло, як вогнем, позбавив її сну і спокою. Дарма, що жонатий і дружина гарна та господиня хороша, а йому все молодиць подавай. Меланія прокидалася з думкою про нього, лягала з нею ж. На все була ладна, аби Григорій був поряд. І коли вони вперше по дорослому зустрілися у колгоспному садку, вона думала, що помре від радости. Зустрічі все частішали, дівчині було соромно перед батьками, односельцями, та пристрасть заволоділа нею. Вона вірила, що лише одну її кохатиме Григорій, що саме вона зробить його щасливим навіки.

Дружина Григорія почала хворіти, схудла, змарніла, до лікарні ж не наважувалася йти, Григорій кричав, що все добре і не слід виносити бруд із дому. Люди подейкували, що й руку на бідолашну підіймав. А коли вона злягла, геть втративши сили, Меланія переступила через честь і гордість, і потай стала ходити до їхньої хати, щоб зустрічатися з коханим. Лише згодом вона зрозуміла, як підло чинила, якою була тоді. Через багато років картала себе, вимолювала в Бога і в покійниці прощення за свої страшні гріхи. Перед очима щодня стояв зів’ялий погляд Наталії, сповнений болем і докором.

Коли Наталка Григорієва померла, Меланія стала його дружиною. Спочатку почувалася щасливою, хазяйнувала поряд із коханим. Тобто жила в його хаті, шкребла черепки, мила, прала, виносила помиї, куховарила, гляділа хазяйство. Григорій не пив, не палив ніколи, був господарем гарним: щороку вигодовував до сотні кролів, у хліві мирно зростали пузаті свині, кури наносили десятки яєць за день, добре заасфальтований двір був щоранку заметений, дерева в садку акуратно обрізані, на городі все зеленіло рівнесенькими рядочками. Дружина працювала зранку до ночі, щоб до ладу було і в хаті, й у дворі, і на городі.

Офіційно шлюб він не хотів реєструвати, казав, що не обов’язково це. Меланія важко зітхала, слухала пересуди, плітки й докори людей та власного сумління, але намагалася стати щасливою. Чепурила хату, викидала все, що нагадувало про Наталю. Кілька років жила з надією, що ось прийде очікуване щастя, народяться дітки і вона, як і її подруга Василина, цілуватиме босі ніжки, гладитиме порепаними стомленими руками малесенькі спинки, буде причісувати чубчики і майструвати манюні сорочечки та штанці. Їй так хотілося почепити колиску у світлиці…. Дива не було… У її чоловіка не могло бути дітей. Григорій радів, що бездітним виявився, отже, ніде не залишив нащадків, бо міг би наробити їх чимало по світу. Жартував, що на кожній вулиці села могли би бути хлопчаки гостроносі, як він сам.

Меланії ставало гірко від думки про самотність, на яку сама себе прирекла. Он у людей гомін, сміх, розмови до пізньої ночі, а вони з чоловіком лише вдвох, навіть гості рідко заходили, не любив Грицько, щоб хто до хати заглядав. Василина вряди-годи забігала, та й то потай, щоб не дізнався, бо лайки не уникнути. Сестра Ганна мовчки засуджувала Меланію, не любила її чоловіка і ніколи до їхнього двору не ходила. Жила із сином на сусідньому кутку. Меланія сама бігала до сестри із хрещеником, носила гостинці, поки чоловік не бачив, віддавала зекономлені гроші, допомагала чим могла, але важкі між них стосунки були. Не розуміла старша молодшу, казала, краще самій бути, аніж з таким бурмилом, як Григорій Борщівський. Меланія лише слухала, боялася зізнатися навіть собі, як важко їй живеться. А любила ж його, клятого дуже, то й терпіла.

Та з часом почала відчувати холод і байдужість чоловіка, до неї доходили чутки про нових коханок. Ховала очі від людей, ловила на собі насмішкуваті погляди. Василина переповідала розмови жінок у ланці, заспокоювала. Меланія терпіла, плакала, але не сміла перечити чи навіть слова сказати Григорію, знала вже, яким жорстоким він може бути і який важкий у нього кулак. Не раз ховала під хусткою рани й гулі, а, бувало, від болю не здужала ходити, змінити нічого не могла. Згадувала в такі дні покійну Григорієву дружину, гидко, соромно, прикро було на душі та й страшно, бо, здогадувалася, де в неї та пухлина смертельна могла взятися…

Їй лячно було піти на той світ, боялася натрапить там на Наталку… Але знала, що однак за все доведеться платити. Пристрасно читала молитви, надіялась на милість Божу. До єдиної фотокарточки покійниці, що залишилась за образами у вітальні, зверталася мало не щодня із проханням про прощення. Сама ж себе вибачити не могла, то і на Наталчину милість мало сподівалась. Їй часто ночами здавалося, що рипають старі завіси на дубових дверях і по хаті втомлено ступають ноги Наталі, у шифоньєрі часом пересувалися речі, чи то так виділося, але серце шалено калатало від страху, хоч й Меланія знала, що Наталка ніколи не була злою, та сором, страх просто опановували нею. Особливо гостро це відчувалося під час грози, коли земля сварилася з небом і Бог не міг допомогти тим, хто відчайдушно замолював свої гріхи.

З часом серце Меланії ставало меншим і геть порожніло, вона, звичайно, сподівалася, що все колись зміниться, але життя проходило повз неї так, ніби не помічало. Григорій все частіше пропадав десь, не ночував дома, а як приходив, то сердитий, займався господарством і лягав спати у залі. Меланія мовчки відбувала ночі у маленькій спальні, боялася його гніву…

З кожним роком все гірше і гірше ставало. Думала навіть піти від Григорія, та не знала, куди. Приходили думки вкоротити собі віку, але не сміла, боялася.

Одного дня він оголосив, що одружується на Галині, яка була молодшою за нього років на тридцять, а їй чоловік вказав на двері. Меланія тихенько склала речі, зібрала свої скромні пожитки, захопила карточку Наталії і пішла… Самотня, нещасна і стара... Спочатку до сільської церкви, де пів дня простояла навколішки перед образами, а потім до сестри у її малесеньку хатинку. Щоночі снилися стомлені очі Наталки і маленькі діти, які то плакали, то раділи, а то наче старіли за лічені хвилини. Вона знала, що то її ненароджені малюки, яких вона ніколи не обійме, які десь блукають у небесах і знають, що вже не потраплять на землю, бо їхній грішній матері вже так багато літ, а вона за весь вік не знайшла часу для ЖИТТЯ.

Через кілька місяців вдівець Мирон покликав Меланію до себе жити. Його кохана Марічка померла і залишила старого одинаком на цій землі. Меланія знала, що ніколи не замінить Мирону ту, спогади про яку він беріг у серці і в кожному куточку своєї маленької охайної хати. Але наважилася і пішла. Допомагала Мирону, була його слухачкою, другом, радником, але аж ніяк не дружиною. Видно, не судилося їй бути справжньою дружиною і матір'ю нікому.

А тепер, коли Мирон був уже геть старий і немічний, вона доглядала цього старигана, який часом не міг пригадати її ім'я.

"Думи мої, думи мої…Діти мої, тільки й життя, що ви..." - тихесенько шепотіли старі пошерхлі губи.

В хаті почувся стукіт, пролунав голос. То немічний Мирон кликав свою покійну Марічку.

Меланія повільно піднялася із лавки, розправила давню, колись квітчасту спідницю і, спираючись на палицю, пошкандибала виконувати свою місію. Бо, хто зна, може, саме так вона сплачує за свої гріхи

https://www.facebook.com/LiliiaBoikowriting/