Навчи мене прощати

Жанна несміливо йшла тихим і холодно непривітним коридором лікарні, на сіро- білому фасаді якої злісно пишався собою напис про те, що це не просто лікувальний заклад, а цілий обласний онкодиспансер. Жанна - тендітна, гарна жінка, схожа на корінну француженку не лише своїми манерами, а й зачіскою, стилем одягу і чорним фетровим капелюшком з трояндою ручної роботи, що так пасував до її кашемирового пальта та високих замшевих чобіт на квадратних підборах, боялася видати хоч якийсь звук, тому ступала обережно, як кішка. Їй здавалося, що тут із кожного кутка на неї своїми порожніми очима дивиться смерть, її ніздрі обпікав специфічний запах ліків, змішаний із запахом хвороби. Жінка не наважилася навіть глянути на худу і майже прозору постать, яка, зігнувшись чапала попереду, було не зручно за те, що здорова у свої шістдесят із невеликим "хвостиком" і водночас така безсила, не здатна допомогти...

В голові нав'язливою мухою крутилися кинуті вчора сердиті слова Андрія :"Чого ти вічно лізеш не у свої справи? Воно тобі треба? Не вздумай іти до них". В глибині душі Жанна знала, що чоловік, з яким прожито мало не сорок років, може, і правий, але вона б ніколи собі не пробачила, якби не пішла.

Із позавчора жила з новиною про те, що син Андрієвої сестри хворий на рак. Четверта стадія. Надії майже немає. Йому 36. Коли вони бачились востаннє? Років тридцять минуло. Невеликим був Єгор, ще і до школи, наче, не ходив, коли померла свекруха і десь днів через п'ять чоловікова сестра Ольга прийшла ділити спадщину. То вона так називала "ділити". Насправді ж усе виглядало інакше: Ольга чітко дала зрозуміти, хто в домі хазяїн, розказала все що думала про молоду невістку, яку брат привіз до столичної області десь із Вінниччини, "вимив, вишкріб і одягнув" і тепер вона сидить у нього на шиї зі своїм навчанням, замість цього могла б гроші заробляти, а не їздити на сесії аж у два інститути. Жанна, тоді ще молода, запальна, гостро відреагувала, пригадала сестрі, як та не хотіла доглядати матір, не знаходила ні часу, ні коштів для неї, бо, бачите, була цілим інженером на великому заводі. Розсварилися тоді дуже. Жанна з Андрієм поїхали геть із батьківської хати.

Образа поселилася в душі на багато років. Вони час від часу підігрівали її гіркими спогадами і навіть не припускали думки, щоб подзвонити, заїхати, зустрітися із родиною Ольги. Спочатку Жанна сердилася, потім звикла до ситуації, але з часом її почали гризти докори , що так не можна, це ж сім'я, хоч і не її, чоловікова, але ж рідня. Андрій навіть слухати не хотів про примирення і вона глибоко в душі відчувала в цьому свою провину, бо ще спочатку не заперечила, їй навіть гріло душу відчуття, що це ж за неї він вболівав, її честь відстоював, не дозволив сестрі стати вище, а тепер сумнівалася, чи варте було оте все цих років неприязні. І ось страшна новина: Єгор при смерті. Жанні страшно було навіть уявити, що пережила Ольга, намагаючись врятувати сина, скільки ночей не спала, скільки сліз виплакала, а у них допомоги не попросила... Мабуть, досі сердиться...

Звичайно, Жанна з Андрієм теж побачили і пережили багато. Самі виростили двох дітей, дали освіту, одружили. Дочекалися онуків... Вистаждали роки страшної АТО, коли син, бойовий офіцер був у самому пеклі, а за сотні кілометрів потребувала моральної та фізичної підтримки юна невістка з двома маленькими дітьми. Жанна розривалася між роботою, допомогою доньці, яка мешкала поряд, але безмежно страждала від власної нереалізованості, бо, маючи дві вищі освіти, мусила бути вдома із хворою донечкою, та далекою родиною сина, куди намагалася вирватися хоч раз в два тижні. Невістка її - непогана дівчина, розумна, красива, але примхлива і розбалувана, єдина донька у колись заможних батьків, вона звикла по розкоші, обнов, дорогої косметики, всього красивого, а мусила жити сама з дітьми в невеличкій квартирі на зарплатню військовослужбовця. Це її сердило і вона часто зривалися і на чоловікові, який дуже рідко з'являвся дома, і на свекрусі, яка хоч і намагалася допомогти, та була чужою і ніяк не впливала на ситуацію. Жанна дуже боялася, щоб діти не розлучилися, бо для неї це був би страшний удар. Трохи легше стало, коли сина перевели на службу ближче до дому і він частіше став бачити дружину і дітей.

Жанна пригадала інфаркт Андрія і складну операцію на серці. Тоді вона мало не щохвилини була поряд, допомагала, підтримувала, вислуховувала його сердиті фрази, вселяла в нього віру, хоч і сама не дуже вірила, а надіялась лише на Бога. Вона щодня ходила до церкви, годинами просила Бога та святого Андрія Первозванного, чоловікового ангела-охоронця, про спасіння, бо навіть подумати не сміла, як жити без коханого. Дітей жаліла, всього їм не розказувала, у них свої турботи, все намагалася робити сама. Ольга і тоді не явилась... Бог допоміг і Андрій став на ноги, навіть працювати почав, щоб не просити копійки ні в кого.

Минула весна була надзвичайно важкою - сильне загострення складної хвороби онучки забрало чимало душевних та і, ніде правди діти, матеріальних ресурсів усієї родини. Особливо складно було, коли місцеві лікарі розвели руками і оголосили про своє безсилля у боротьбі із недугом. Якось зовсім випадково вони дізналися тоді про київського професора, який зумів підібрати такий курс терапії, що дівчина змогла піднятися і навіть продовжити омріяне навчання.

Ой, всього було...І радощі, і душевні терзання, і втрати, і розчарування, але ніколи за ці роки Жанна не наважилася подзвонити Ользі. Вони були чужі люди...

...Жінка зупинила карий погляд на дверях із номером 10. Простягла тонку руку із акуратним манікюром до ручки дверей. Почувалася настільки невпевнено, наче підліток біля кабінету директора. Що скажуть, як зустрінуть, виштовхають у спину? Може, не заходити, розвернутися і піти? Ніхто і не знатиме, що приходила. Ні, не можна. Як же ж тоді жити той відведений Богом відрізок життя, що ще попереду? Відчула, як кров прилила до обличчя, руки тремтіли, дихати стало важко... Треба заспокоїтись... Зараз...

Жанна нажала на ручку дверей, вони скрипнули і прочинися. На жінку війнув неприємний лікарняний дух, змішаний із плоттю і ще чимось незнайомим. Вона глянула на ліжко, де лежав кістяк із величезними сірими очима Єгора. Ледь стримала зойк... Господи, як же він вимучився... Бідний хлопчик... Біля нього сиділа блідо-сіра жінка, Жанна ледь впізнала в ній колишню струнку чорноволосу красуню Ольгу. "Це ти, Жанно? Таки прийшла...Я знала, що прийдеш..." Ольга схопилася зі стільчика, кинулася до Жанни і розридалася в її обіймах... Вони довго ще обидві плакали в коридорі, вибачалися і вибачали. І не було тоді на світі рідніших людей...

...Через два тижні Єгора поховали.

Вперше за багато років у домі Ольги зібралася вся родина.