Сірий

Сірий лежав на старій призьбі, порослій м'яким мохом, потрісканій, як суха репана земля без дощу. Вітер періщив у підсліпкуваті очі. Небо набурмосилося і от-от збиралося гримнути на пса, мовляв: "Ховайся, Шарко, не лежи тут на холоді".

Та він однак не почув би, бо геть уже глухий-глухісінький. Та й Шарком давно не кликав його ніхто, а сам себе відчував просто Сірим.

Ліг спеціально носом до хвіртки, щоб зустріти, як Вона прийде. Відтоді, як її забрали в білу машину, місяць не раз змінив свою форму…

Тоді листя на деревах лише починало жовкнути, а нині геть опало, гарбузи на городі були ще жовтопузі, гарні, а це якось швендяв стежкою вздовж пожухлої і геть чорної кукурудзи, то почали гнити. Зранку трава вже біліє, а вітер не дає спокою - задуває у рани на тілі, залишені людьми й сусідськими псами. Немає сил відбиватися… Та й не хочеться... Вже б і сконав, але дочекатися ж треба…

Скільки себе пам'ятає, жив у цьому дворі. Колись міцні чоловічі руки принесли його ще цуценям дітям за іграшку. Їх зазвичай було двоє. Дівчатка: одна чорненька, друга біленька із добрими очима. Приїздили до бабці з дідом лише влітку й у вихідні. Кликали його Шарком.

Ці дні були для Сірого найщасливішими. Стрічав біля воріт, гасав, скавулів від собачої радості, а з часом навчився визначати, коли автобус рейсовий приходить. Біг аж на зупинку і сидів, настовбурчивши вуха і пильно вдивляючись у вікна старезної гуркотливої машини, яка щоразу відкривала пискляві двері й випускала галасливих селян, що наївно вважали себе городянами, та однак щовихідного прямували до батьківської хати.

Що воно таке те місто Сірко ніколи не знав, але крепко не любив, бо його дівчата кожного разу були просто пропитані отим чужим духом, якимось лише собачому носові зрозумілим смородом. Ні, люди не чують того, а собаки - інша справа. Собаки взагалі інші. Вони, якщо вже поряд, то назавжди…

І коли йому щастило і малі ноги ставали на м'який спориш, що ріс на зупинці, радості не було меж. Він летів, збивав із ніг, крутився навколо себе, підскакував, погавкував, лизав у маленькі носи, стрибав, падав на землю, дозволяючи чухати свій шовковистий бік. Навколишні пси посміювалися над ним, а йому в ті моменти було байдуже і на псів, і на "городський дух", головне, що приїхали.

Коли вперше відкрилися ворота і "їхні городяни" приїхали на авто, він дуже здивувався... Машина та була геть не нова і якась невеличка, але видно було, як вони раділи, що тепер не товктимуться в старезному "Лазі", що дихав брудом і чорнобильським перегаром, пирхав чорною смердючою хмарою їдкого диму, але при цьому був таким пихатим і самозакоханим, що дозволяв собі просто спинятися серед шляху, відпочивати, не зважати на потуги спітнілого водія, що бігав, метушився, проклинав "цю стару залізяку", щось крутив під кришкою, що зі скреготом піднімалася ззаду автобуса. Через кілька хвилин відпочинку залізний здавався, пхикав, плювався і їхав далі, геть забитий людьми, сумками, а в сезон ще й курчатами, гусенятами, розсадою й різною городиною.

Тепер "їхні" будуть на "колесах", - раділи баба з дідом. Сірий швидко навчився впізнавати шум двигуна. Його вуха ще з вечора п'ятниці були нашорошені й працювали, як радари на космічній станції. Іноді доводилося чекати так довго, що стомлювався, дрімав, здригався, спросоння вловлюючи кожен звук. Вихідні й канікули пролітали, як один день. Собача душа вистрибувала від неймовірної радості, їй хотілося обіймати, лизати, обнюхувати і навіки нести із собою цей дух любові й відданості.

Час проходив, дівчата росли, хатні старіли. Сивий став ходить на трьох ногах, помалу шкорбаючи розношеними кирзяками чи галошами. Сердився на все, що траплялося на його шляху, жбурляв і кидався, так наче це могло зробити його молодшим, здоровшим чи сильнішим. Сірому частенько попадало, він пригинав хвоста і, тихенько поскиглюючи, ховався за хату. Не гнівався, бо розумів, що то від безсилля, від старечої слабкості, від того, що хазяїн ніяк не міг повірити у те, що став старим…

Якось восени Сірий помітив, що чоловіка не стало у дворі, з хати відчувався його запах, але дуже чужий, з домішками чогось незнайомого, гіркого, страшного…

Хазяйка бігала, робила свою роботу, порала господарство.

Тієї зими із хліва забрали Черешню, корову із сумними карими глибоченними очима. Пес і досі не знав, куди поїхала та велика машина…

Весна видалася пізня. Не встигли й города посадить, як зібралося люду в дворі багато. Сірий ледь міг відчути запах Господаря. Він був настільки чужим і холодним, що страшно було підходити до хати і до дерев'яного ліжка, що пахло свіжою сосною… Більше старого Сірий не відчував, як не принюхувався і не придивлявся у відчинені двері сіней.

Господиня якось змарніла, опущені плечі часто тряслися, а щоки були вологими. Йому хотілося її втішити, допомогти, він ходив за нею слідом, намагаючись не заважати, не лякати, а захистити. Вночі десятки разів оббігав кругом хати, вдивлявся у світло, що довго не гасло у вікні, не дозволяв ні звіру, ні людям турбувати її.

Дівчата приїздили все рідше, міський дух геть захопив їх. В ті нечасті дні, коли вони являлися, він знову відчував себе молодим і щасливим.

Сива хазяйка геть осунулася через осінь, коли там, де височіють хрести і кам'яні зображення, поряд із портретом Старого з'явилася нова купа землі. Жінка падала перед нею на коліна, мочила землю рясною росою, що солоними краплями котилася по її щоках і кричала, шептала, благала до сина, що так рано пішов. Сірий нічогісінько не розумів, він не знав про смерть, але відчував увесь Її біль, нишком чекаючи біля лавки, поки Стара підніметься, поцілує могили і знесилена почалапає додому.

А цієї осені своїм уже геть слабким носом він відчув той страшний холодний запах знову. Дівчата були в хаті, але їм було не до нього. Бігали, метушились, тривожилися. А потім біла машина забрала їх усіх. А він залишився. Глухий, старий, майже сліпий, але вірний цьому двору.

Лапатий білий сніг кружляв у повітрі й легенько спадав на землю і на холодний ніс старого собаки, що нерухомо лежав навпроти воріт. З дороги почувся гуркіт машини. Прочинилася хвіртка і до двору поволі увійшли старі жіночі ноги, але Сірий їх уже не бачив. Не дочекався… Не стало сил…

Вірності й любові вистачило б ще на сотню років, а сил не стало...