Дінка

Ідея та сюжет - @Борис Пелих

***

Дінка чимдуж бігла вздовж польової дороги, її собача душа вірила, що авто можуть наздогнати вже немолоді, але натреновані ноги службової вівчарки. В автомобілі, що повернув зник за хмарою сизого пилу, був її хазяїн, добрий і справедливий Вадим Костенко.

За службу у війську їх у неї змінилося кілька, але цей був особливий. Діна відчувала його дихання, знала, коли зустрічати, спала біля нього і не відпускала ні на крок. Вони пройшли разом сотні кілометрів, знайшли безліч прихованих мін, брали сєпарів і прикривали один одного від обстрілів.

За нею ніхто не вийшов. Не до того було. Рятували тих, кого тут називали трьохсотими, відправляли у найближчі шпиталі, знімали шапки перед тими, чиї очі востаннє сьогодні бачили небо.

Вадима забрала бригада швидкої. Тяжке поранення голови, осколки в ногах. Що там ще, хлопці не знали, але він дихав, хоч і непритомний, тому якнайшвидше треба було в лікарню.

Дінка зупинилася, раптом заскиглила так голосно, наче голосила згорьована жінка. Її очі згасли, а ноги підкосилися. Собака впала на колію, важко дихаючи і продовжуючи пронизливо по-собачому оплакувати свого Вадика.

Ближче до ночі вона сповзла з дороги, сховалася у рові і, здавалося, ніщо не змогло б уже змінити її закляклого суму.

Собачій душі, наповненій слізьми, не сила було вмістити все горе, що навалилося на неї, бідну. Здавалося, що от-от ребра виломляться і з грудей вилетить хмаринка з крильцями, схожа на тендітну прозору вівчарку. Але, ні. Біль рвав кістки, а душа міцно трималася всередині.

Кілька днів хлопці шукали Дінку поблизу бліндажів, але так і не змогли знайти, щоб заспокоїти, нагодувати. Вона, наче у воду впала.

Зима того року прийшла пізно, але снігу намело повно. Білі сітки, нав'язані волонтерами десь під Києвом, нарешті пригодилися, щоб маскувати нехитру техніку.

Підрозділ Вадика залишався на тому ж місці, в Луганській області, що і територіально і духовно лише частково була українською. Кожне чергування воїнів було непростим, ворог не давав можливості перепочити, задрімати чи відволіктися від справ. Часті обстріли боляче розривали небо, бруднили снігову ковдру і відволікали хлопців, що спали в обіймах вірної зброї.

Всі вже звикли до такої ситуації, навчилися визначати, звідки стріляли і наскільки треба перейматися.

Госпчастина, найтепліше місце, клондайк смаколиків, особливо перед святами. Волонтери навезли цукерок, печива, чаїв, консервації, але найважливішими в цих посилках були листи, написані маленькими руками, з помилками, зовсім некаліграфічним почерком, малюнки, що аж пахли домом.

Біля бдіндажу з продуктами завжди стояла миска з їжею і ніхто ніколи не бачив, куди зникали шмачні куски тушковини, дбайливо покладені Вадимовими друзями, солдатська каша, що залишалася після обіду.

Мешканці цього тмчасового житла здогадувалися, хто до них навідувався і завжди пильнував за розташуванням, а іноді голосним гавкотом попереджував про небезпеку. Та ось побачити ніяк не вдаваллся. З того страшного дня Дінка не поверталася більше і, здавалося, зникла навіки. Але хлопці відчували її присутність і часто навіть оглядалися, коли погляд гострих очей, які вишукували серед знайомих і чужих облич своє, просто пропікав спину.

Цієї весни Вадим Костенко заново вчився ходити. Кілька місяців він пролежав у лікарняній палаті. Спочатку було боляче й розбирав розпач, згодом стало байдуже і він просто відбував день за днем, навіть не намагаючись вставати. А от рідні не відступали. Після сліз прийшрв час рішень. І родина обрала один із найкращих центрів, де їм дали надію. Батьки зареклися більше відпускати сина знову в те донбаське пекло. Час ішов, інвалідний візок змінився на милиці, що боляче натирали під руками, а через пів року Вадик досить повільно, але йшов на трьох. До весни він пообіцяв сам собі, що йтиме сам, без підтримки і зайвих ніг. Так і вийшло - вдихати аромат бузку він прийшов, долаючи біль, але сам. І якраз там, в обіймах аромату, твердо вирішив обов'язково повернутися до своїх.

Липова пудра осипалася додолу, коли до розташування підрозділу під'їхала автівка. На землю опустилися покалічені, але вже дуже впевнені ноги воїна, якого не спинили умовляння батьків, прохання залишитися і намагання втримати сина на мирній землі.

Вадик грюкнув дверима, кинув наплічник на спину, легким рухом підхопив сумку з речами і скамянів. На нього неслася вона - його Дінка. Її немита шерсть стирчала дибки, схудлі боки світили ребрами. Речі впали на землю, він опустився на коліна й упіймав у міцні обійми ту, що чекала, вірила і знала, що повернеться.

Та найбільше диво чекало Вадима, коли Дінка завела його до старого, засипаного, ще торішнього окопа, а там на його ж куртці вовтузилося троє цуценят. І лише йому дозволено було їх бачити.

Вже давно смеркалося, а ніхто й не збирався розходитись. Скучили один за одним, розпитували, слухали, раділи. Вадим дякував, що не забули, підтримували словами і вірою. Дінка непорушно лежала біля ніг хазяїна, а мокрі носи малих собак обнюхували міцні руки чоловіка, якому довіряла їхня мати, як нікому.