Чуже життя

Ще одна ніч позаду. Ще одна ніч її чужого життя. Знову наснився той сіроокий юнак, якого уві сні називала сином, але хто він насправді? Хто вона? Як її звати, звідки? Де вона жила до того, як одного серпневого ранку чотири роки тому прокинулася в чужому домі, з незнайомцем, що нахилився над нею зі словами "Ну, нарешті! Бо думав цього ніколи не станеться"?

Пізніше вона дізналася, що звати чоловіка Арсеном і що він знайшов її непритомну біля річки на краю парку, де проходив вранці після нічної зміни. Вона була вся в синцях та гематомах, наче ціла юрба знущалися з неї, поряд не було жодних речей. Арсен не товаришував із поліцією, тому вирішив не повідомляти про знахідку, хоч і дуже переживав, що робитиме із трупом у разі, якщо дівчисько помре. Вона дійсно здалася йому дівчиськом, бо її від сили було кілограмів сорок п'ять, худорлява, в шортах та майці. Пізніше з'ясував, що Надія, так він сам назвав жінку, була значно старшою.

На вигляд їй більше, ніж сорок, хоча пам'ятає вона лише чотири... Чотири роки життя в чужому домі, в чужому житті, під чужим іменем і не своїм чоловіком. Їй належали лише тіло і сни про сіроокого юнака. Вона щодня працювала, ходила, як привид, не дозволяючи собі плакати і молилася, чекаючи ночі, щоб знову уві сні хоч на хвильку побачити його, бо серцем відчувала, що то син. Але ж де він, чому не розшукує?

Арсен був непоганим, не ображав, але ж він їй такий чужий. Жила з ним без примусу, від безвиході, бо просто не знала, куди йти без документів, імені, минулого.

Він давно зав'язав із своїм колишнім життям, яке було таким бурхливим, що колись чоловікові не вистачило часу ні одружитися, ані вчитися чи просто нормально жити. Він бачив, здавалося, все і не дуже любив про це говорити, тому і жив відлюдником у крайній хатині за містом. Чергував на заводі, обираючи переважно нічні зміни, забігав у супермаркет в іншому районі і лише в ранкові години, щоб там було нелюдно, терпіти не міг вітатися, говорити з кимось, просто уникав людей.

З Надією у нього відразу склалося. Вона була доброю, не лізла в душу, їй чомусь він довіряв, хоч і нічогісінько про неї не знав. Хоча, якщо по правді, він не хотів нічого дізнаватися, тому в їхньому домі й не було газет, телевізора чи будь-яких інших джерел новин, до них не заходили сусіди, бо вважали диваками. Він боявся, щоб її не шукали, адже тоді міг втратити свою Надію. Ще із самого початку Арсен збрехав про речі, адже в кишені жінки він тоді знайшов телефон. Спочатку мав намір повідомити родину про їхню, можливо, маму, доньку чи сестру, але коли зрозумів, що та нічого про своє минуле не пам'ятає, передумав.

Отак вони і живуть - він із Надією, а вона із надією на зустріч із сірооким юнаком. І весь парадокс їхнього існування в тому, що йому для спокійного життя треба забути все, що було раніше, а їй - згадати...