Мрія

Частина 1

Потяг нарешті рушив, мирно постукуючи колесами. За вікнами спочатку повільно, а потім швидше й швидше полетіли дерева, будівлі, хмари, тривоги і спогади.

Тетяна врешті закінчила перевіряти, чи нічого не забула, чи заряджений телефон, чи надійно сховані гроші, і всілася, схвильовано потираючи ребром долоні край столика. Вона вперше за багато років виїхала з дому, тому й хвилювалася неймовірно. Син подарував путівку в Карпати, знав про мамину давню мрію побувати там.

Вона все відкладала поїздку, бо то Антоша був малий, то грошей не вистачало, бо хотіла, щоб син гарно одягнений був, щоб у найкращому в місті закладі вчився, а потім - у престижному вузі професію гідну здобував. Вона ж на свою вчительську зарплатню шикувати не могла, тому й жила скромно, але гідно. Добре, що в кінці дев'яностих її англійська стала популярною і з'явилася можливість додатково підзаробити і відкласти щось Антонові на майбутнє.

Вони залишилися вдвох, коли синові було шість, хлопчик якраз до першого класу збирався.

Її чоловік загинув у автокатастрофі. Той страшний вечір, коли вона підняла слухавку і почула від слідчого, що її Сергія більше немає, став для Тані крахом життя, це був кінець усього - мрій, сподівань, любові. Вона кілька місяців ходила, як примара, забула про все і всіх. Чорна хустина покривала немите волосся, очі запали, бліді губи тремтіли і лише шепотіли, голос зник. Серце було міцно затиснуте в грудях, сил вистачало лише, щоб піднятися, щоранку поплутати ватяними ногами на цвинтар і ревіти там, звертаючись до всіх небесних і земних сил за розрадою. Легше не ставало, біль не минав, сльози душили, а відчай роздирав душу на шмаття. Тетяна брала лікарняні, відпустки, на роботу йти було не сила.

Із чорної пітьми витягли малесенькі ручки, які щодня боязко обіймали її шию. Синочок горнувся до мами, водночас лякався її, чужу, змарнілу, намагався розгледіти теплу посмішку, відчути ніжні обійми. Тетяна поступово відтанула, зрозуміла, що Сергія не повернути, а вона дуже потрібна Тошці.

Їхнє життя було непростим, та вона не здавалася. Доводила усьому світові, що сильна, міцна.

Іноді ночами, коли місто поринало в обійми сну, її накривало. Накривало повністю, як море під час шторму. Вона захлиналася, задихалася, тонула у своєму горі, сльозах і спогадах. У ті моменти так не вистачало Сергієвих величезних рук на її плечах, його колючого підборіддя на щоці й улюблених парфумів, якими дихало чоловікове мужнє тіло. Як хотілося почути рідний голос, вона згодна була навіть сваритися з ним, аби тільки він був поруч і дивився своїми блакитними очима у її карі…

Світанок крав сумні думки… Попереду купа справ, син, робота…

… Поїзд здригнувся і зупинився на якійсь станції. Таня не слідкувала за дорогою, довіряла машиністові. З вулиці долинули голоси, працівниця вокзалу щось пролопотіла про їхній потяг. Яка різниця? Хай там собі говорить…

У вагоні теж загомонів народ. Двері купе відчинилися і всередину влетіли двоє щасливих. Тетяна відразу помітила це, адже вони просто світилися, як колись вона, коли зустрічалася із Сергієм і була закохана в нього, молодого, красивого студента, майбутнього лікаря.

- Добрий день, а давайте знайомитися. Я - Світлана, а це мій чоловік - Андрій,- прощебетала худесенька дівчина, усміхаючись, жінці.

- Тетяна.

- Ви до Карпат? Бо ми у весільну подорож нарешті вибралися. Андрія довго не відпускали, та і в мене було купа справ. Ми одружені вже два роки, але він - на Донбасі, я - у госпіталі, не можемо залишити своїх. А Ви - самі?

- Сама.

- Буває. Не хвилюйтеся, з нами не сумуватимете!

Молодята розклали речі, розмістилися на нижній полиці.

- Дрюшка, діставай абрикоси, будемо сонечками наповнюватись! Ви любите абрикоси, бо ми просто обожнюємо, щойно придбали у симпатичної бабусі на вокзалі? Знаєте, є такі бабусі, у яких так і хочеться щось купити, а тут червонобокі, налиті, ммммм, смачнючі абрикоси. Пригощайтеся!

- А ми з Вами лише до Львова. Андрійко завжди мріяв побувати там, він сам із Маріуполя, на заході України ніколи не був. А мені добре з ним скрізь, - вона усміхнулася і ніжно поцілувала чоловіка в щоку.

- Мене батьки возили скрізь, я не лише по Україні мандрувала, а й за кордоном була багато разів. А ви були у Львові?

- Так, на екскурсії із школярами, - згадала Тетяна свою подорож до міста Лева років п'ять тому, після якої зареклася більше возити учнів у мандрівки. Вона тоді приїхала хвора, знервована, втомлена і навіть пригадати не могла нічого з поїздки.

- О, то ви - вчителька, супер. Андрюша, як говоритимеш, вибирай слова, бо отримаєш погану оцінку за свою українську, - так щиро засміялася Світлана, що й Тані стало весело.

- А давайте ми Вас пригостимо татовою наливкою. Смачна! Ви не думайте, ми проти алкоголю, але татова наливка - то шедевр, по крапельці можна.

Вона не дочекалася відповіді, швиденько дістала невеликий тубус, з нього вискочили малесенькі чарочки, схожі на наперстки.

Світланка поналивала в них ароматної фруктової настоянки, яка зберігалася в татовому погребі під балконом, а коли приходили гості, він потрошки наливав "для проби" малинової, полуничної, смородинової, вишневої, сливової, на лікувальних травах, ще там якоїсь зробленої за його власним рецептом та цілющої, як сама жива вода. Гості іноді так напробувавшись не могли самі додому йти, а відмовляти якось незручно було гостинному господарю.

Тетяна пригубила "чудодійного напою" і відчула, як приємне тепло розлилася по тілу, вона розслабилася і слухала свою супутницю.

Світлана говорила цілий вечір, Андрій лише усміхався і закохано дивився на своє рудоволосе щастя.

Час від часу Тетянин телефон погукував, вона відкривала вайбер, читала, відповідала.

Ближче до півночі, коли вже вирішили лягти поспати, Світлана постелила Андрієві знизу, сама ж вискочила на верхню полицю. Аж тут Тетяна помітила у чоловіка протез замість правої ноги. Видно погляд зрадив її, бо Світлана відразу ж зреагувала:

- То було ще у 2014, він після Майдану добровольцем пішов на війну. В Іловайську воював. Там і ногу залишив. Ми якраз тоді й познайомилися, коли Андрійко в госпіталь потрапив. Я говорила, не варто йому, айтішніку, було на війну йти, а він каже, якби не війна, ми б не зустрілися,- вона знову засміялася, а тоді вже дуже серйозно додала: він у мене - борець, справжній, його не зупинить нічого, навіть такі дрібниці, як протез чи поранення.

Вчергове гукнув телефон. Тетяна відкрила повідомлення від абонента СИНОЧОК: "Мамусю, все добре, проект готовий, не хвилюйся, наступного тижня презентація. Цілую, люблю, здійснюй мрію." Таніне серце стиснулося від радості - вона так переживала за Антона.

- А можна запитати, хто Вам пише увесь вечір? - почулося із верхньої полиці.

- Син, Антон. Він зараз за кордоном, захищає важливий проект.

- У Вас є син, це круто! Ви щаслива людина, а у нас ось не виходить. Так мріємо про діток. Лікарі кажуть, що нам обом війна трохи попсувала здоров'я. Та ми не такі, спинятися не будемо, правда, Дрюшка?! Добраніч!

Коли врешті вляглися, Таня довго крутилася, не спалося, чи то думки заважали, чи враження, чи стукіт коліс. Думала, яким різним буває щастя. Дивно, але вона лише тепер зрозуміла, що щастя, може бути миттю, посмішкою, ковтком, словом, дотиком. У когось воно неочікуване, а хтось його чекає довго, комусь приходить, як манна небесна, а іншим треба вибороти, вистраждати, заслужити. Головне, вміти бачити його, відчути, зберегти…

Близько п'ятої ранку її попутники зібрали свої рюкзаки, попрощалися із Тетяною, обмінялися телефонами і обіцяли повідомляти про гарні події у їхньому житті.

Вона теж зібрала речі, підперла голову і чекала зустрічі зі своєю мрією.

Частина 2

Вже до обіду Таня розмістилася у затишному пансіонаті. Номер був невеличкий, але охайний. Головне - вікна з маленьким балкончиком. А за ними - Карпати!

Тетяна присіла у плетене крісло і прикипіла поглядом до білих шапок, зелених пагорбів, що несли в собі пам'ять тисячоліть. Величні гори спокійно дихали, їм, здавалося, геть байдуже було до людей, що постійно змінювалися не лише у вікнах готельних номерів, а й у кругообігу самого буттям. Їх не дивували і не турбували якісь там соціальні проблеми, вибори, війни, корупційні чи інші схеми. Полонини і пагорби жили своїм вічним життям, голос трембіти заворожував мандрівників, а "сива далечінь" обіцяла казку.

"Треба вчитися у них спокою", подумала Таня.

Так би і сиділа, вдихаючи свіжість і силу Карпат, та телефон знову нагадав про себе: "Мамусю, як мрія?"

"Починає збуватися, дякую, любий, ти мій чарівник".

"Цьомаю, біжу. До зв'язку ввечері"

Жінка усміхнулася, як добре я що у неї є син. Шкода, що більше нікого немає.

Мати, правда, живе десь в Італії. Таня її ніколи не цікавила. Скільки себе пам'ятає, була зайвою для найріднішої. Мама не знаходила часу на родину, вона була була зайнята собою, то шукала чергове кохання, то вступила до якоїсь сумнівної релігійної групи і, здавалося, зовсім втратила здоровий глузд. Всі їхні кошти йшли на якісь пожертви, внески. Іноді навіть їсти не було чого.

З 14 років дівчинка підробляла в ресторані спочатку посудомийницею, потім офіціанткою. Зароблені гроші намагалася відкласти, але часто мати відбирала їх, доходило навіть до того, що била і виганяла з дому. Таня часто ночувала в подружок, на вокзалі. В рюкзаку завжди на всяк випадок була запасна спідня білизна, зубна щітка і речі першої необхідності. Маленькій душі було важко усвідомити, чому так, в чому вона винна, адже старалася догодити, допомогти.

Родичів не турбувала, бо не могла нікому розказати про такі справи, Таніну маму всі вважали порядною і набожною людиною, а на роботі її фото навіть на "Дошці пошани" багато років гордо усміхалося. Ніхто ніколи не здогадувавсь, яка вона вдома: постійно сердита, розгнівана, розчарована донькою, колишнім чоловіком, котом. У неї завжди боліла голова, вона відпочивала і готувалася до якихось зустрічей. Таня знала, що тривожити матір заборонено, тому ще дитиною стала дорослою.

Вона змалку звикла приймати рішення, планувати, економити, вести домашнє господарство.

У п'ятнадцять поїхала до сусіднього містечка здійснювати заповітну мрію дитинства і вступила до педучилища. Жила в гуртожитку, підробляла нянею у багатих родинах, а влітку всі три місяці працювала вожатою у дитячих оздоровчих таборах.

Жити було важко, але додому не хотілося, поступово відвикла, а там, схоже, згадували її лише, коли гроші закінчувалися. Тоді мати знаходила будь-які, способи додзвонитися, довго плакала в слухавку, жаліючись на несправедливість долі, аж поки Таня не обіцяла переслати їй необхідну суму. Дівчина приходила в свою кімнату, відкривала приховану скриньку, де зберігалися накопичені гроші і подаровані покійною бабусею сережки, відраховувала папірці і бігла на пошту, щоб мати якнайшвидше отримала допомогу.

Після скромного випускного влаштувалася вчителем у невеликому містечку. Директор школи пообіцяв півтори ставки і окрему кімнатку в гуртожитку.

Наступного року вступила на заочне до столичного педуніверситету. Саме в Києві Таня і зустріла Сергія.

Якраз була весняна сесія. Київ кипів білизною каштанів, буяв зеленню парків та скверів. Чи то так здавалося, чи народу на вулицях побільшало. Люди стали якимись легкими, окриленими, замріяними, усміхненими. Весь світ був в очікуванні якогось дива, нового повороту долі, радісно і водночас трепетно тривожно було на душі…

До гуртожитку ще рано, екзамен здано і Таня з одногрупницями майнула до ботанічного саду помилувалися красою. Люди там були буквально скрізь: на лавках, на бордюрах, прямо на траві. Лежали, сиділи, стояли, бігали, читали, розмовляли, головне, що ніхто нікому не заважав.

Дівчата вели бесіду про екзамени, роботу, якісь дрібниці, сміялися, пригадуючи історії свого життя. Коли дійшли до бузку, зачаровано вдивлялися в грона квітів різних кольорів і відтінків, вдихали п'янкий аромат. Таня намагалася віднайти щасливу пятипелюсткову квіточку, щоб загадати бажання. Вірила, що мрії збуваються, а дива таки стаються.

Поряд на лавці гомоніла юрба юнаків. Тетянина подружка звернулася до них із проханням зробити фото. Один з юнаків схопився і виявив готовність допомогти цим, як він висловився, прекрасним леді. Хлопець почав шикувати їх, переставлять, міняти місцями, розкидаючи навсібіч веселі жарти. Дівчата так сміялися, що їхні щоки й досі пломеніють румянцем на старій фотографії в альбомі зі спогадами багаторічної давнини. Таня береже той альбом, де зафільмовано її життя: там очі Сергія, її щаслива усмішка в день весілля, смішні вони на порозі пологового будинку, перші зубки, кроки, прогулянки Тошки. Головне, що в тому альбомі вони ще всі разом…

… Коли нарешті фото було зроблене, хлопець підійшов до Тані і мовив: "У Вас очі сумні, дуже красиві, але сумні. До речі, мене Сергієм називають і я вмію лікувати сум в очах". Таня тоді ще не знала, що Сергій збирався стати офтальмологом.

"Ви з Києва?" "Ні!"- опустила очі Тетяна. "А хочете, я Вас із ним познайомлю? З Києвом?" "Хочу," - невідомо чому погодилась вона.

До кінця сесії був ще цілий тиждень і вони щодня після пар ходили вулицями столиці, говорили про все на світі. Таня ніколи не була такою щасливою, вона літала на якихось невидимих крилах, десь всередині, біля серця приємно попікало, в голові паморочилось, коли відчувала у своїй долоні його міцну руку, а коли Сергій вперше обійняв її, показуючи велич Дніпра, вона тремтіла і боялася злякати своє щастя, що наповнювало її зсередини, лилося з неї теплими променями, освітлювало, здавалося, не лише київські вулиці, а й увесь світ.

В останній день Сергій провів дівчину на маршрутку і прощаючись тихо запитав: "Можна я до тебе приїду?"

Вона, звичайно ж дозволила. І він приїхав. А після закінчення медінституту, всупереч бажанню впливових батьків, попросився працювати у її маленьке містечко. Так почалося їхнє щасливе, але коротке життя.

Кажуть, час лікує… Ні, він просто майстерно накладає на рани компреси і пов'язки із подій, спогадів, емоцій. Якщо їх необережно зірвати, там так само кровить і болить… Час - не лікар, скоріше, санітар, якого навчили обробляти рани, відволікати увагу від болю...

… Таня глянула на годинник. Обід пропустила. А гори не нагадали, чи то,може, вона ще не навчилася їх розуміти.

Прийняла душ, змила із себе дорожній пил, одягла новий сарафан, наповнений соковитими літніми барвами. Глянула в дзеркало. Звідти на неї дивилася струнка кароока брюнетка, вже не юна, але… "Тобі стільки років, на скільки ти себе почуваєш," - згадала слова своєї подруги.

"Почуваюсь молодою," - підморгнула відображенню Таня, і трохи здивована своїм настроєм, спустилася донизу.

Аромат кави відразу вказав правильний шлях. Кава - то її велика пристрасть. Цей напій надавав сил, заспокоював, дарував моменти якоїсь таємної ейфорії. Автомат стояв внизу у вестибюлі, біля нього юрбилися люди. Тетяна дочекалася своєї черги, опустила гроші, обравши з вершками і цукром. Машина загуркотіла і видала порцію насолоди. Жінка обережно взяла стаканчик, вийшла на вулицю і розмістилася на красивій кованій лавці під смерекою, що пахла, перебиваючи навіть запах кави. З кожним ковтком душа наповнювалася якимось неймовірним почуттям свободи і радості. Таня придумала собі тимчасову розвагу: спостерігати за перехожими.

Доріжкою повільно йшла родина з дитячим візочком. Молода білявка дуже емоційно щось розповідала чоловікові, він, певно, й не чув її, але вдавав дуже уважного. Хлопець років тринадцяти плентався поряд і слухав музику із навушників. Цікаво, це вони так молодо виглядають, чи то брат?

Навпроти на лавці поважного віку пані читала жіночий роман. Це трохи здивувало Тетяну, вона колись пару разів брала до рук подібні книги, які й літературою не назвеш, то там таке пишуть, що літнім людям ризиковано для серця читати. Їй раптом стало смішно від своїх думок.

Вона перевела погляд на старенького чоловіка, який на кумедно довжелезних ногах міряв кроками алею. Колись, вочевидь, це був високий красень, на якого задивлялися дівчата. І зараз він намагається бути у формі, тому й ходить від краю до краю, намотуючи кілометри, тримає серце в тонусі.

Два чоловіки років за сорок запекло обговорювали щось, вочевидь, політику, бо лише через неї останнім часом сваряться навіть найкращі друзі. Не розуміють люди, що нею відволікають увагу від чогось набагато важливішого і ціннішого. Таня дивувалася, невже якісь псевдолідери варті того, щоб втратити людську гідність, порядність і опускатися до лайки, образ і ненависті.

Життя ж таке коротке, а люди розучилися цінувати стосунки, один одного, самі себе.

"Знову включила вчительку,"- подумала з усмішкою і спинила погляд на дитячому майданчику. Молодий татусь грався із малюком років трьох. Таня помітила море ніжності в очах чоловіка, турботу в кожному русі і дотику до дитини. Хлопчик голосно сміявся, кожного разу ковзаючи з гірки і потрапляючи у надійні татові руки, що підкидали його і ловили. Всі приземлення супроводжувалися поцілунком чи обіймами. "Якою щасливою виросте ця дитина!" - промайнуло в її голові.

Усміхнена і спокійна піднялася з лавки і попрямувала до гір.

-Таня? Бережанська? - почула вона раптом своє дівоче прізвище.

До неї прямувала гарна доглянута жінка. Видно було, що спортивний костюм коштував мало не цілу вчительську зарплатню, а кросівки Prada доповнювали образ стильної красуні.

- Не впізнаєш? Ліда. Шоломіна.

- Ліда?! Як же ж давно ми не бачилися! Ще з випуску в педучилищі. Ти так змінилася, не впізнати.

- А ти така ж мила і справжня, лише очі сумні.

- Відпочиваєш тут? Сама? Не питатиму чому, то твої справи. Ми з родиною на сусідній базі зупинилися. Відколи Криму немає, їздимо сюди. Тут добре дихається, вільно. Заходь до нас, щоб не сумувати. До речі, у нас непогана компанія зібралася. Повеселимося.

- Лідка, ти, як завжди. Ми ж уже в серйозному віці, де нам "запалювати" у веселих компаніях?

- Таня, не сміши мене, ми у такому прекрасному віці, що молодь ще позаздрить. Глянь, красиві, мудрі, досвідчені, нам не треба щось із себе корчити, достатньо просто бути собою, не оглядатися на те, хто що скаже і подумає. Я от навчилася любити себе і балувати, жити цікавіше стало!

- Ти молодець, я не впевнена, що вмію так.

- Вчися, якщо хочеш бути щасливою. Люби себе, дозволь щоб тебе любили, не думай про вік. Життя таке класне! Добре, па-па, давай я тебе обійму, чекаю в гості!

Ліда побігла стежиною, залишивши за собою лише шлейф парфумів.

В голові ще довго крутилися Лідині слова.

Частина 3

Перші дні пролетіли швидко. Таня побувала в горах, походила схилами, спустилася до гірського озера і навіть, переборовши дикий страх, скупалася у кришталевій холодній воді. Відчула неймовірну силу природи, яка наповнила її зсередини. Вразили величчю скелі Довбуша, що ховали десь у своїх глибинах віковічну історію боротьби за волю, свободу народу, незламність духу опришків.

Давня фортеця заворожила, здавалося, що ось-ось оживе минуле і станеш свідком доленосних подій…

Як багато всього вона не знала і не бачила. Який великий світ навколо! Дива так близько. Чомусь виникло відчуття, що більше звичної сумної Тані не буде. Буде якась оновлена, відроджена, жива…

Сон був таким солодким, як ніколи. Щоправда, побачивши на годиннику дев'яту, схопилася, злякалася, треба вставати, бігти, поспішати. А потім схаменулася. Кому, куди треба? Самостійна, незалежна, на відпочинку, насолоджуйся, живи.

За стіною сперечалися сусіди. У вікно заглядало безкрайнє небо, заходило не питаючи дозволу, розлягалося по всій кімнаті, заливало її своїм настроєм. Небо завжди так робить: як йому сумно, то простір навколо тускніє, стає темно й похмуро, а коли воно радісне - світ переливається сонцем і прозорою блакиттю, грає веселкою і бринить прозорими струнами. Коли небо плаче, неосяжна туга охоплює душу. Хоча плаче воно теж неоднаково. То жалібно і сіро, а то - радісно, аж з підскоком. Є люди, яких називають метеозалежними, а є - небозалежні.

Згадала, як у дитинстві мати постійно повторювала: "Під ноги дивись!" А так хотілося дивитися в небо на чудернацькі картини із хмар, шукати потаємні двері до Бога, про якого розповідала бабуся, заздрити птахам, що розправивши крила, несуть до небес свою свободу. А нічне небо… То просто казка.

Вжикнув телефон. Рука простягнулася до нього. Син. Все добре. Відповіла, посміхнулася, мовчки помолилася за нього і поклала. Читати новини немає бажання, у її світі все спокійно, а решта поки нікого не обходить. Нехай там що хочуть, те роблять, вона врешті зрозуміла, що Земля без неї так само обертається, як і з нею...

Кажуть, що перезарядка потрібна всім. Іноді слід спинятися, відволікатися від свого шаленого ритму і просто нічого не робити, дивитись на світ, слухати його і просто мовчки дихати.

Перевела погляд на гори. Стоять. Живуть. Думають собі там щось.

Телефон знову відволік від думок. Дивно, ніхто не мав дзвонити. Здивувалася, але відповіла. Із слухавки забринів приємний жіночий голос:

- Тань, це Ліда, привіт. Є плани на сьогодні? Ми ось збираємося на екскурсію до Колочави, село таке цікаве. Одягайся, зараз за тобою заїдемо.

- Ні, ні, Лід, я краще відпочину. Та і процедури у мене.

- Ей, я тебе не питала, досить нудитись самій. Процедури?! Хм, смішна. Чи ти, може, вже собі когось знайшла?

- Та що ти, ні.

- Тоді не обговорюється, їдемо! Через півгодини ми в тебе. Спортивний одяг, зручне взуття, купальник на всяк випадок і, до речі, ми там до ночі. Па-па!

Оце так! Наче сніг на голову. Таня й забула, що давала приятельці свій номер. "Та ні, нікуди я не поїду. Хай самі їдуть… Що робити? Їхати? Не їхати? Я ж нікого там не знаю. Ну і що з того? Як треба буде, познайомлюсь. Я ж хотіла нового чогось." Думки роїлися в голові, запліталися, випереджаючи одна одну. На щоках з'явився рум'янець, а серце скажено калатало.

Не любила, коли хтось вирішував за неї, звикла довго обговорювати, обдумувати, а тут… "Ні. Не їду. Крапка. А якщо поїхати? І що я, врешті, втрачаю?"

Схопилася, побігла до ванни, привела себе в порядок, заклала волосся, підфарбувала вії, додала тіні, що вигідно підкреслювали колір її карих очей. "Наче дівчисько якесь, збираюся. Це ж не в кіно, в гори." Спакувала необхідні речі, одягла новий, нашвидкоруч куплений на базарчику біля дому за день до виїзду, спортивний костюм, легкі мокасини і тільки надумала посидіти, загудів телефон. Ліда. Каже, що вже чекають.

- Може, я не…

- Таня, припини, виходь!

"Боже, поможи", - як казала покійна бабця. Зачинила за собою двері і швиденько спустилася донизу.

Перед ворітьми стояв темно-синій автобус, Тетяна ніколи не розбиралася в марках авто. У них із Сергієм був легковий Ford, але після тієї рокової аварії так і залишився десь на штрафмайданчику розбитий вщент.

Бокові двері відчинилися, Ліда махнула рукою : "Давай, давай, поїхали!" В салоні було темнувато. "Знайомтеся, друзі, Тетяна. Ми з нею разом вчилися колись. Ну, вчилася, скоріше вона, - засміялася Лідка.- Я не дуже люблю навчання, ви ж знаєте. Та і яка з мене вчителька? Тільки дітей лякати. Танюша, це Олексій і Марина - наші друзі, це наш меньшенький - Данилко, - вона поплескала по плечу і чмокнула в щічку підлітка років п'ятнадцяти, йому явно це не сподобалось, той скривився й демонстративно відхилився.- За кермом - серйозний до крику, але добрий Стас. А цей лисий дядько,- Ліда не стримувала сміх,- мій Льоньчик. Каже, як одружувався, був із чубом, красивий, а зі мною його люди не впізнають. Бач, яка я. Ну все, поїхали!"

Таня сіла біля вікна за водієм. Двигун мирно гудів. В машині всі гомоніли, згадували колишні зустрічі, кумедні історії. Атмосфера дружби прямо висіла у повітрі. Аж заздрісно якось стало, бо ніколи такого не мала. Чоловіки, що активно підтримували, розмову час від часу закидали гостре слівце, а Ліда, сміючись, зауважувала:

- Ей, хлопці, тут вчителька, поводьтеся чемно!

Таня почувалася спокійно і впевнено, так, наче всі ці люди були її давніми знацомими.

Стас, водій, якого вона й досі не могла розгледіти, зі знанням справи прямував визначеним маршрутом. Його не лякали гірські перевали. Вправно керуючи, він розповідав легенди Карпат, показував найкращі місця в горах, відчувалося, що Стас любить цей край і багато знає про нього. Тетяна вперше почула про богиню води Дану та бога скотарства й достатку Сіда - Ріда. Чесно кажучи, думала, що то лише приспів відомої пісні "А я собі заспіваю Сіда-Ріда й Дана".

Вразили своїм характером гірські річки. Тані здалося, що вони схожі на саме життя: то бурхливі і нестримні, летять, руйнуючи все на своєму шляху, а то спокійні й сумирні тихо течуть поміж гір. Вони манять своєю неймовірною красою, справжнім духом гір, зеленню могутніх дерев, кам'янистих брил, які то вигулькують з-під води, то знову ховаються у крижані потоки. Місцями вода біла, а буває зеленою, як верхів'я столітніх дубів чи смерек, що заглядають у плесо, часом вода вбирає в себе небо і стає блакитно-синьою.

Через деякий час компанія прибула до мальовничого карпатського поселення. Кучеряві овечки мирно паслися на полонині. Здивуванню не було меж, коли дізналися про найбільше карпатське село, у якому десять музеїв і більше двадцяти пам'ятників.

Гуляючи так званим Старим селом, Таня чомусь постійно опинялася біля Стаса. Він показував їй старовинні речі, хати, у яких зібрано історію цілого Закарпаття. Цікаво, як в одній місцині могло переплестися стільки історичних і культурних ниток і як трепетно народ зберіг кожну сторінку свого буття?

- Ви так гарно розповідаєте про ці краї, мабуть, місцевий? - звернулася Таня до Стаса.

- Я? Ні. Я з Криму. В 2014 переїхав до Києва. Ми просто часто мандрували в цих краях. Я спортом займаюся. Екстремальний люблю. От і ходили частенько сюди.

"Спортом. Я от навіть зарядки не роблю ніколи",- подумала жінка і чи не вперше глянула на співрозмовника. Дійсно, статура спортивна. Щодо віку, то складнувато визначити. Виглядає досить непогано, а от сивина на акуратно підстрижених скронях та неголеній бороді додає років.

- А я вперше тут. Давно мріяла.

- О, то я причетний до здійснення Ваших мрій?

- Мабуть.

День минув насичено і цікаво. Кожен куточок Колочави захоплював і розкривав нове й нове про Карпати, а головне, компанія виявилася дружньою і дуже привітною.

Вдень перекусили в корчмі. Після славетної наливки Таня розслабилася зовсім і пригадала свою дорогу в поїзді та світлу дівчину Світлану. "Цікаво, як вони там? Хай їм Бог допомагає, вони чудові".

А на вечерю наловили форелі на місцевій фермі. Таня не пам'ятала, коли ще була у такому піднесеному настрої. Душа співала і раділа.

Аж раптом згадала, що не подзвонила Антонові.

Схопила телефон, але мережі не було.

- Щось сталося? - запитав Станіслав, побачивши її розгублений погляд.

- Інтернету немає. Вайбер. А мені треба..

- Чоловікові написати?

- Синові. Він у відрядженні, у нас домовленість, обов'язково бути на зв'язку вранці та ввечері.

- Розумію. У мене донька. Гарна дівчина. В Криму з дружиною залишилась. Ми з її матір'ю поважаємо один одного, спілкуємося щодо Лєрки, але говоримо різними мовами. Вона хороша, але складно нам разом. Розлучилися в п'ятнадцятому. Мені за Україну болить дуже. Та й воля тут, не те, що там. Ходімо, спробуємо пошукати

мережу.

На небі вже з'явилися зорі, місяць мирно спостерігав за світом.

- Давай руку, допоможу піднятися, - простягнув свою сильну долоню Стас. Тетяна взяла його руку і раптом зрозуміла, що не хоче більше її відпускати, впевненість і якась добра сила відчувалася в тому дотику.

- Є. Ось тут . Покриття. Пиши.- непомітно перейшовши на "ти" мовив чоловік.

- Пишу.

"Антоша, все добре, я в горах. Тут чудово."

Спускалися з пагорба мовчки. Вона дуже боялася впустити в серце щось нове, незнайоме, подароване їй горами і небом, що запалювалося над головою. Ліда зустріла їх жартівливим докором:

- Ей, народ, ви де ходите? Може, додому поїдемо, шлях неблизький. Чи заночуємо, а завтра на Синевир?

- А що? Ночуємо?

- Ночуємо, це ж класно!

- Таню, ти згодна?

Ні, не згодна, не вміє Таня приймати спонтанні рішення. Але ж що тут скажеш?

- Ну, добре, тільки де ж тут ночувати?

- Зараз знайдемо. Тут є будинок, сторожка вівчарів і колиба. А можна тут, під зоряним небом.

Тетяна підняла очі на небо. Воно розкинулося над горами. Легкий димок піднімався вгору, а Хтось невидимий, але величний розсипав золоті зорі над обрієм, вони іноді падали десь донизу і здійснювали чиїсь мрії.

Довго сиділи біля вогнища, говорили про життя, затягували пісень. Дрова потріскували, полум'я час від часу здригалося і розліталося сотнями іскор.

Якось так легко і затишно було на душі, що пісня просто лилася назовні.

- Дивлюся на тебе, Таня, ти така якась справжня, - якось зненацька сказав Стас.

- Яка це?

- Без напускної "важності", без "заморочок". Я гадав, що вчителі - якісь не такі. Серйозні, показово розумні.

- А ти не думав, що вони такі ж люди, як усі? З душею, минулим, характером, поглядами на життя.

- Чесно кажучи, я вперше після закінчення школи подумав про вчителів. Це все ти.- Стас усміхнувся і обійняв Таню за плечі.

Збоку це виглядало досить пристойно і якось тепло, але всередині в неї все раптом перевернулося, вона відчула себе водночас захищеною під мужнім крилом і беззахисною перед тим неймовірним відчуттям, що охоплювало її.

Ночували в невеликому котеджі, довго не могла заснути, крутилася з боку на бік, незнайомі почуття і думки відганяли сон.

Вранці їхня компанія вирушила до справжньої візитівки Карпат - озера Синевир. Ця велична і прекрасна водойма оповита чарівною магією історії кохання зустріла їх гарною погодою.

- Існує легенда, що любов, яка народилася тут, житиме вічно,- розповідав екскурсовод.

- Статуї красуні Синь та її коханого Віра берегтимуть її. Сюди багато закоханих приїздять, щоб освятити своє кохання, одружитися.

Таня вдивлялася у плесо найбільшого українського озера і шукала відповіді на запитання, озвучити які навіть сама собі не дозволяла.

- Ну що, народ, назад - на базу? - весело прощебетала Ліда.

- По машинах! - в такт їй відповів Льоня.

- Гарно тут, правда?-Таня аж здригнулася.

- Так, дуже. Не вірю, що нарешті потрапила сюди. Думала, ніколи не побачу такого. Ця кришталева вода просто заворожує, а столітні сосни, ніби охоронці стоять навкруг по команді "Струнко!" Тут якась неземна таємниця.

- А дихається тут як легко! - промовив Стас і знову взяв Таню за руку.

"Не дуже легко мені зараз дихається", - подумала вона, але руку не забрала. Так і йшли вони до самого авто, тримаючись за руки.

Дорогою майже всі спали, ніч же видалася безсонною. Таня не зімкнула очей. Вона сиділа за водієм і відчувала якусь неймовірну силу, що єднала їх, наче вони стали рідними за ці дні. Вона хвилювалася й переживала, надумувала собі красиві картинки, а потім геть відкидала "нерозумні дівчачі дурниці".

Наступні кілька днів душа її то злітала увись, то наче розбивалася об скелі гострих думок. Тетяна забороняла собі думати про Стаса, адже ж уже не молоді, які там почуття. Боялася сама себе, свого трепету…

Перед вихідними сусіди їхали додому. Ліда подзвонила й запросила на "прощальний шашличок".

- Знаєш, здається, хтось на тебе запав. Я його таким ніколи не бачила,- таємниче прошепотіла Ліда, коли Таня після довгих вагань прийшла до них, прихопивши пляшку червоного вина.

- Та ну, Лід, не вигадуй!

- Я знаю, що кажу!- таємниче підморгнула приятелька.

Вечір був у розпалі. Таня дивилася на нічне небо і думала про свою долю. Чи могло бути все інакше в її житті, чи варто щось змінювати, якщо вже все наче склалося і йде звичним шляхом?

Раптом відчула, як знайомі руки обійняли її за плечі.

- Тань, я до тебе приїду, добре?

- Куди?- аж здригнулася вона.

- До твого дому, у твоє життя.

- Не знаю. Скоро осінь.

- То й що? Яка різниця, яка пора року чи доби, коли люди хочуть бути разом?

- Моя осінь скоро...

- Знаєш, думаю, ще дуже рано говорити про осінь, але лише від тебе залежить, якою буде твоя осінь - одинокою і сумною чи щасливою і радісною.

Не вмію гарно говорити, але хочу бути поряд.

Вона пильно подивилася в його зелені глибокі очі.

- Приїдь.

- Приїду. Чекай.

- Вже чекаю...

...Тихо гукнув телефон: "Ну що, матусю, збулася мрія?" "Так, мій любий. І не одна". "Познайомиш нас?" "Обов'язково, синочку".