Лана. На відстані мрії

Частина 1

Зміна чисел на календарі й картинок за вікном - то і є той самий Час, про який так багато говорять? Це його слід цінувати, заощаджувати, берегти, рахувати і… І що? Що, як не перегортати календар чи не звертати увагу на пейзажі, то час не бігтиме, не відбиратиме людей, події, мрії, залишаючи лише спогади та сліди зморщок на обличчі, руках, перетворюючи колись молоде і красиве тіло на обвислу і пом'яту пародію, яку господар ретельно ховає вже від чужих очей під шарами одягу, переконуючи себе і всіх, що Час над ним не має влади?

Як його вберегти, впіймати, зловить? Панічно рахувати секунди і жити щодня, наче завтра не буде? Скарлет Охара говорила, що час не можна просто витрачати, адже це саме той матеріал, з якого побудоване життя. А, може, краще спокійно відбувати свою чергу на землі, знаючи, що однак нічого не зміниш? Булгаков зізнався колись, що його секрет спокою полягає в повному сприйнятті неминучості...

... Лана спинила погляд на горі немитого посуду. Як же їй все це набридло: пил, прання, віник, посуд, покупки, каструльки…. Ааааааааа, в печінках. Безкінечний біг по колу. Прибери, витри, подай, принеси, приготуй, прибери, прибери…. Нудно, сіро до сказу, де якісь просвітління?

Витерла руки об поли махрового халата, нікому не дозволяла цього робити, а сама грішила, покинула ті кляті черепки, підійшла до люстра в коридорі. Знову плями, треба буде протерти…

Зосередилась на постаті, що втомленими очима дивилася на неї. Волосся нефарбоване, помітні сліди зморшок на обличчі, шия взагалі зрадницько виказує вік, фігура, наче нічого, якщо особливо не придивлятися. Але ж боки трохи зайві, груди вже не такі пружні, ноги худі. Та головне - опущені плечі, зігнута спина і очі… потухлі, втомлені, сумні…

Лана дивилась на себе у цьому сірому халаті бознаякої давності і не впізнавала. Хотілося плакати від образи не відомо на кого. Що з нею? Чому так?

Сіра сукня, сіре життя, що повільною кінострічкою протікає мимо неї, сірі будні і такі ж свята. Все чекає чогось яскравого, красивого, романтичного. А його немає. Так страшно усвідомлювати, що більшість цукерок із пачки із назвою "Життя" проковтнула, так і не посмакувавши, не відчула той кайф, драйв від кожного прожитого дня. Мріяла побачити світ, подорожувати… Коли її запитували про улюблену справу, вона брехала, що страшенно любить мандрівки світом. Насправді ж у її паспорті жодної відмітки про виїзд, а на холодильнику магнітики лише з кількох містечок.

Діти, чоловік, батьки. Всім щось винна. На себе часу немає. Сім'я якась зачерствіла: Сергій сам по собі, у своїх мережах, в роботі, в гаражі, у рибалці, діти-підлітки як не в іграх, то десь із друзями “зависають”. Головне їм: поїсти добре, одягти чистеньке і не чіпайте.

Скоро сорок… Хтось казав, що в 45 лише починається життя, та де воно візьметься, як до цього не було?

Лана кинула дивитися в люстро і побрела домивати посуд. Скоро поприходять хлопці, треба прибрати на кухні і нагодувать. Життєва карусель не зупиняється, крутить і намотує на себе пил прожитих днів.

...Все пройшло, як завжди. Нічого нового. Пару речень про школу, незадоволені фрази про вчителів та однокласників, суха розмова про плани на Великдень. Їдемо до батьків, добре, їдемо…

Великдень теж уже не той. Без душевних до півночі розмов і красивих пісень у бабусиній хаті, без гамору й сміху, святкової метушні. Якийсь неймовірний дух стояв у оселі, де кожна пара очей була рідною, а ніг було так багато, що не в сінях не вміщалося все взуття. Лана згадала той Величний весняно-родинний запах, у якому змішалися нотки свіжого з печі хліба і духмяних пасок, теплого молока, бабусиної смажені із запахами страв, що їх нанесли до спільного столу молодші хазяйки. Часом, коли геть усі сходилися, не вистачало лав і стільців, але то була не біда, дід говорив "В тісноті, та не в обіді". Тоді здавалося, що безкінечне дитяче щастя, оповите теплом великої родини, оспіване народною піснею, приправлене щирими розмовами, триватиме вічно.

Немає нічого вічного… Все закінчується колись. От і тепер стоїть пусткою бабусина хата, хлопцям вона чужа, а Лана розлюбила її, коли проводжала з двору стареньку, запнуту у дбайливо збережену квітчасту хустку, бабусю в останню путь. Тоді, а, може, ще раніше, коли не стало діда, вона перестала відчувати той дух, те тепло, що так ніжно берегло її…

Тепер їхній Великдень не такий. Вона встане зранку, збігає до найближчої церкви, помолиться там, стоячи серед натовпу вірян, що лише в такі дні згадують про Бога, посвятить пасочку, яку сама напередодні спече, прийде в сонну квартиру, скине одяг і шусне під ковдру. Вранці зберуться й поїдуть до її батьків. Посвяткують кілька годин і додому, бо захмелілому Сергієві вже пора відпочивати, а то ще щось батькам зайве ляпне.

… Вечір як вечір. Кожен зайнятий своїм. Лана занурилася у написання проекту, який треба здати вже на цьому тижні, бо скільки б не було хатніх справ та душевних терзань, роботу треба виконати.

У кутку ноутбука з'явилося вікно повідомлень. Вона не дуже звернула увагу, бо їх щодня приходить сотні: то “листи щастя” хтось розсилає, то якісь іноземці просяться в друзі, їх там уже неприйнятних Джонів, Мустафів, Омарів чи Мухмедів добрих пару десятків назбиралося… то курси якісь нав’язуються чи акції в магазинах пропонують. Доробила останній слайд і таки вирішила перечитати. Раптом серце почало скажено калатати, руки затремтіли так, що і мишку втримати не могла. “Невже таке може бути?”. На екрані майоріла фраза: “Артем С. надсилає Вам запит дружби”. О, Господи! Невже це він? Артем? Лана багато років шукала хоч звісточку про нього, його не було у жодній соціальній мережі, розпитати не наважувалася ні в кого, та й не спілкувалася давно з дівчатьми, лише кілька років тому пошукова система надала інформацію, що він, її Артем, якого не бачила вже більше двадцяти років, - генеральний директор якоїсь міжнародної фірми. На сайті організації Лана знайшла світлини усміхненого, красивого і такого рідного та водночас далекого і чужого. Тоді вона завантажила його фото і потай від усіх переглядала в телефоні. А тепер він хоче дружити в мережі. Її думки переплуталися. Що робити? Відповісти? Для чого, щоб рвати серце? Не відповідати? Щоб мучитися?

Відкрила профіль. На неї дивився впевнений і привабливий чоловік її віку.

Так, вони одного віку, однокласники. Ще у школі він заволодів її молодим дівочим серцем. Була закохана в нього без тями. Мріяла про родину з ним, бачила себе поряд із Артемом у весільній сукні. Хлопець проводжав додому, допомагав із завданнями, з ним було весело і цікаво.

У десятому класі його батьки щось надумали і забрали сина навчатися до столичного коледжу. Вони ще кілька разів зустрілися, а потім юнак просто зник. Говорили, що поїхав навчатися у Москву, де жила його сестра з чоловіком. І все, жодної звістки…

Лана тоді не могла повірити, що його немає поряд, що він не прийде більше до школи, вона довго чекала, що відчиняться двері й хлопець зайде, засліплюючи всіх білозубою посмішкою. Здавалося, він забрав із собою її серце, а замість нього там поселився сум і розпач. Дівчина близько десяти років не наважувалася підпустити до себе жодного кавалера, всіх порівнювала із Артемом.

Сергій, що був на кілька років старшим за неї, захопив Лану своєю увагою, словами про кохання, квітами і подарунками. Вона намагалася знайти у ньому хоч якісь риси Артема. Після заручин довго відтягувала весілля, сподіваючись, що кохання юності знайдеться, повернеться… Адже колись він сказав, щоб весільну сукню без нього не одягала. Та нічого такого не сталось…

Лана вийшла за Сергія. Була впевненою у його щирих до неї почуттях, але зі своїми ніяк не могла розібратися. Зажили родиною, купили квартиру в гарному районі, машину, хай не зовсім нову, та зручну і хорошу. Він працював у своєму маленькому ПП, вона - в державному управлінні проектувала. З часом народили двох хлопців. Лана поступово перетворилася на сіру втомлену домогосподарку, привчила всіх, що зробить усе, вирішить. Вечорами та у вихідні переробляла всю домашню роботу, ночами писала, друкувала, творила і сумувала, жаліла себе. Артем завжди жив у її серці, в уяві малювала життя з ним, хоча надії на зустріч було все менше. Часто вдивлялася у його очі на фото і думала про те, чи могло б у них щось скластися, як він живе ці двадцять із ”хвостиком” років. Боже, не два, не п'ять, а майже двадцять п'ять. Чверть століття, для когось майже ціле життя, хтось встиг народитися і вирости, хтось помер і тільки пам'ять і фотохроніки про нього залишилися у найближчих, бо ті, дальші, просто відпустили на хвильку руки, щоб випустити з життєвого кола, а потім знову взялися до дивного танцю, що зветься "Життя", швидко забуваючи обличчя, що колись танцювали поруч.

….І ось Артем запрошує дружити у соцмережі. Лана довго не наважувалася натиснути згоду, після довгих роздумів про себе, свою долю, все ж не витримала і прийняла запит. Кілька днів її думки були лише там, вона чекала реакції, дії, відповіді, та він мовчав. Майже через тиждень прийшло повідомлення : “Привіт, як справи? Як життя?”. Щось йокнуло в серці Лани, вона не могла ніяк зрозуміти, що ж робити.

За цей тиждень стільки думок позмінювали одна одну, наплелися у якісь чудернацькі мережива, позав’язувалися у вузли. Її мозок завжди так працював, Сергій часто казав, що вона прості речі у своїй голові перетворювала на надскладні задачі з багатьма невідомими. Лана встигла намріяти прекрасні картини зустрічі, затушувала їх можливою дружиною, її лякало, що Артем помітить, як вона постаріла. А діти, чоловік… А що, коли, він і бачити її не захоче,що буде далі…. І так до безкінечності безсонних ночей. Припиняла цей потік і сама із себе сміялася - лише запит дружби, а вона вже собі такого понавигадувала!

“Привіт. Нормально, а ти?” За ці роки так багато усього хотіла йому сказати, а нині лише кілька слів змогла надрукувать і то не з першого разу, бо набирала, видаляла кілька разів, все щось не таким здавалось.

“Скинь свій номер, я передзвоню. Не люблю писати”. Лана мало не задихнулася. Надрукувала 10 цифр, натиснула “надіслати”. Він не примусив чекати. Передзвонив буквально через кілька хвилин. Жінка довгенько дивилася на смартфон, на екрані якого замайорів незнайомий номер, і не могла побороти жахливого хвилювання. В останні секунди тремтячі пальці ковзнули по екрану в бік зеленої кнопки.

“Алло” - почулося із трубки. Його голос пронизав її через усе тіло, серце калатало, наче навіжене, дихати було важко. Оті 21 грамів душі стали десь у самому горлі, затиснувши здібності думати, говорити. Ніколи не думала, що така паніка охопить від одного слова.

“Лан, привіт, це я”.

Її світ вмить перевернувся, забула про все, наче і не було цих двадцяти років, наче лише вчора востаннє говорили, трималися за руки, сміялися.

“Привіт!”

Вони пробазікали добрих півгодини, Артем розповідав про свою фірму, про те, де бував, що бачив, як жив, що був одружений, але то вже історія, як досягнув своєї посади, а Лана майже мовчки слухала, лише час від часу нагадувала, що вона є. Їй було цікаво, весело, як завжди з ним. В голові крутилося: “Хоч би не спитав нічого про мене, бо нема ж чого розповідати”.

“Ти знаєш, побачив тебе у мережі, так захотілося поговорити, ти тут така гарна на фото”.

Лана пригадала, що аватарку трохи відредагувала, так би мовити, "відфотошопила". Бо не знайшла жодної, на якій би сама собі подобалась.

Глянула на своє відображення у дзеркалі на дверях шафи. Сумна картинка… Але ж все можна змінити…

“Як живеш?” запитав Артем і Лана не знала, що відповісти. ”Наче нормально, у мене родина, двоє синів”, - невпевнено відказала жінка.

“Круто, у мене - донька, але бачимося рідко"

"Ти щаслива?"- раптом спитав він.

Лана згадала, як вчора вкотре посварилася із Сергієм, перед очима стояв його невдоволений погляд, у вухах бриніли грубі слова, які останнім часом часто стали з'являтися в її адресу, та найбільше турбувало те, що він все це дозволяв собі у присутності дітей. В грудях пекло, пульс голосно бив у скронях, хотілося кричати й плакати, але вона мовчки розвернулася і вийшла з кімнати. Здавалося, сльозами наповнилася вся її велика душа, але виливати їх не було вже сил. Тому тихо вовтузилася по кухні, хлопці раптом принишкли і, перелякано поглядаючи на матір, робили вигляд, що виконують уроки. До ранку не перекинулися й словом з чоловіком, навіть не віталися. Чи щаслива вона? Змучена, втомлена, самотня, ні, не щаслива, нещасна просто…

"Ти чого мовчиш? Я спитав, чи ти щаслива."- нагадав про себе Артем.

"Не знаю. Щаслива, мабуть. У мене сім'я, діти, робота."

"А ти?"

"Що я?"

"Ти в себе є?"

" Для чого ти це питаєш? Я не знаю, що відповісти...я загубила себе. Давно. Ще тоді."

" То це я зробив тебе нещасливою?"

" Може, й ти…"

" Я хочу виправитись."

" Сумніваюся, що вийде. Я вже не та, що була тоді. І зовнішньо і всередині. Я не збиралася тобі цього говорити, але ти сам запитав. Знаєш, роки пройшли, усе стало іншим. Ти інший, чужий, незнайомий, я хочу пам'ятати тебе отим, моїм, веселим, кумедним. Не впевнена, що ми сподобаємося один одному сьогоднішні, нові, чи, вірніше, вже такі собі, немолоді. Я чомусь раптом збагнула, що не хочу зламати ідеал, який жив у моєму серці весь цей час, може, я його придумала, прикрасила, виставила у вигідному світлі, щоб було на що рівняти всіх…"

“Ей, то ти про мене так говориш? Я - не ідеал. Я за тобою скучив…”

Частина 2

День стояв сонячний, але прохолода запускала свої обвітрені руки під одяг і примушувала тремтіти й без того неспокійну жінку. У небі тонко пахло весною, ніжно, ледь відчутно, весна звучала мелодією сотні бджіл у верхів'ї дерев, двінким щебетанням зголоднілих за зиму горобців. Вітер врізнобіч жбурляв щось схоже на зачіску. Лана не знала, куди подіти руки, то клала їх до кишень, то потирала змерзлі долоні, роздивлялася обгризені нігті (кажуть, невроз викликає таку звичку). Не любила спізнюватись, тому й прийшла до нотаріальної контори на хвилин п’ятнадцять раніше.

Ця її звичка постійно всім догоджати заважала, муляла. Сьогодні вона прибігла, бо батькам треба було якісь чергові документи, при чому терміново. А вона ніколи нікому не говорила "Ні". Навіть, коли хворіла чи була зайнята.

Лану раптом осяяла думка, що вона робить це, бо боїться жити своїм власним життям, хоче постійно бути корисною, хоче, щоб її цінували. Але її ж ніхто не примушує, вона всіх так навчила сама. А чому б не ставити себе вище за інших? Чому б не жити цікавішими моментами, аніж постійним прислуговуванням комусь?

Вона глянула на високу леді, яка поважно підійшла до дверей контори, де зібрався добрий десяток вже розсерджених відвідувачів, що починали бурмотіти щось про "думати про інших", "поважати час" і подібне. Красуня років сорока пильно глянула на чергу і мовила: "Вибачте, у мене теж є справи. Через п'ять хвилин почнемо." І зачинила за собою двері. Лані аж дух перехопило від такої впевненості й сили. Ось вона, справжня жінка, у якої власний темп життя, що може і не співпадати із ритмом сучасного міста, вона нікому нічого не винна, бо давно перестала носити "залікову книжку", яку Лана завжди тримає напоготові, щоб отримати оцінку від друзів, родини, начальства.

Може, вже пора позбутися цього зайвого документа? Важко, та вона це виконає. Її рухи стали сміливішими, руки перестали тремтіти, а в районі лопаток щось запекло, примушуючи спину вирівнятись.

Вона іноді так себе почувала, коли до її голови приходили нові ідеї для проектів і Лана, переборовши страх і дитячу невпевненість, йшла до кабінету начальника і з виглядом суперпрофесіонала викладала йому свої думки, які зазвичай бралися до уваги й успішно реалізовувалися командою, хоч рідко хто здогадувався про авторство таких проектів. Бо потім Лана знову ставала виконавцем, а не творцем. Її лідерські якості загубилися десь ще на початку кар'єрного шляху, що так і залишився на стадії старту.

Цього дня Лана зробила кілька незвичних для себе вчинків: купила лише одну пачку великого вершкового морозива і повільно, з величезною насолодою, дослухаючись до звуків весни, з'їла, не відчуваючи жодного докору сумління. А ще вона вперше в житті зайшла до магазину парфумів, щоб обрати такий аромат, щоб у ньому відчувалася вона, Лана. Вона навіть уявила собі, як іде вулицею, а за нею - прозорий, ледь блакитний, як ранішній туман над прохолодною річкою, шлейф неповторного п'янкого трунку. Симпатична дівчина довго підбирала і врешті спакувала малесенький рожевий флакон за немалі кошти.

Грошей було геть не шкода, аж сама собі здивувалася. Бо зазвичай вважала такі дії марнотратством.

Додому йшла повільно, залишаючи у повітрі легкий слід французького парфуму.

Чоловік гукнув із кімнати: "Лан, це ти? А у нас є щось поїсти? Бо такий я голодний."

Вона мовчки роздягалася, розігріла вчорашній борщ, поставила на стіл тарілку, методично нарізала свіжого сала, хліба і промовила: "Іди, на столі."

Сергій відірвався від телевізора і, почухуючи пузце, зайшов на кухню. "А ти, що, не будеш?".

"Не голодна."

"Що там, на роботі?"- спитав він, та Лана знала, що відповіді чоловік однак не слухатиме, так було завжди.

"Норм,"- відказав жінка і почала мити посуд, що назбирався за цілий день.

Сергій клацнув пультом і продовжив дивитися уже сто разів переглянутий "супер фільм із Джекі Чаном".

"Слухай, а ти знаєш щось про кохання? Справжнє кохання?" - раптом обернулася до чоловіка Лана.

Він якраз доїв борщ, піднявся, підійшов до неї, незграбно притулив до себе, чмокнув у щоку масними губами: "Звичайно, я ж тебе кохаю. А ти чого питаєш?"

" Та так, нічого, просто…"

"А, ясно. Фільм класний, мільйон разів дививсь, кожного разу цікавіше," - промовив він уже з коридора, поспішаючи прилягти на старому дивані перед величезною плазмою, що вважала себе хазяйкою в домі, адже саме їй найбільше уваги приділяв господар.

Лана так і стояла, спершись на умивальник, та втупивши погляд у брудну тарілку з-під борщу. На екрані телевізора махали руками й ногами якісь азіати, жінці до них не було жодної справи.

Їй раптом стало себе так шкода, як маленьку дівчинку, що загубилася на вокзалі. Весь її запал розвіявся разом із ароматом заморських пахощів. Хотілося уткнутися носом у плече когось дорослого і просто плакати, відчуваючи теплу руку на своїй голові. Та плеча не було. Із дитинства батьки вчили бути "сильною", не плакати, не жалітися, не нити, але з часом хвиля розпачу накривала з головою і малесенька дівчинка сиділа з розпатланим волоссям, геть самотня на холодній підлозі душі і тихо ридала, ледь схлипуючи і витираючи сльози замурзаними кулачками, від чого на щоках залишалися сумні темнуваті потьоки.

Вона вже сотні разів хотіла піти від цієї самотності, грюкнути дверима, забрати із собою лиш необхідне. Але ж куди?

Модні журнали у таких випадках радять поговорити, розказати, з'ясувати. Та що вони знають, ті блискучі палітурки, про її життя? Хіба вони були у її світі, одягали на себе її внутрішню сукню? Їхні шаблонні методи їй не підходять. Із Сергієм не можна поговорити, бо "у нього в житті все добре, він знайшов, те, що хотів, а її надумані проблеми його не обходять". Так починалися і завершувалися всі подібні балачки. Вона переконувала себе, що все не так вже й страшно і чоловік не найгірший: он у дівчат є набагато складніші ситуації в родині. Та й не могла ні собі, ні людям пояснити, що ж, врешті, не так з її життям, чого вона хоче, чому так мулько і некомфортно тут.

Додому повернулися хлопці. Лані стало легше, бо до них вона відчувала неймовірну ніжність, любов до цих двох була сильнішою за все. Звичайно, вона іноді перетворювалася на крикливо-істеричну мамку, яка хоче, щоб все було правильно і так, як вона сказала. Лана завжди шкодує про такі моменти і потай від усіх ходить гладити чуби своїм сплячим орлятам і шепче їм, як вдячна Богу за те, що вони є у її житті і якби не вони, то…

Якби не вони, то Лана була б вільною, - нашіптувала їй невеличка холодна частина її мозку. А серце говорило геть інше. Їй так хотілося взяти їх, як колись малесеньких, на ручки, вдихати їх запах, куйовдити волосся, гладити спинки, відчувати їх ручки на своїй шиї, нашіптувати ніжні слова, і чути у відповідь: "Любу, кепко, кепко", - бо це ж вони - та сила, яка примушує жити!

Пізно ввечері вся родина розбрелася по своїх кімнатах, лиш Сергій незмінно лежав перед телеком, споглядаючи черговий шедевр політичної чи науково-фантастичної телетворчості. Йому здавалося, що його життя ідеальне, таке, як він заслужив. А чого ж іще хотіти: робота непогана є, дружина гарна, сини он які, квартиру сам заробив, їсти-пити є, що ще треба? Ну, вже років з п'ять машину збирався поміняти, та то таке.

Лана взяла до рук книгу, хоч і не впевнена була, що читатиме, бо її думки були зайняті іншим. Спати не хотілося, та й забула вже, коли спала нормально, подруга радила якісь пігулки снодійні, бо "в такому віці вже треба щось приймати, не п'ятнадцять же ж".

Раптом дзенькнув телефон. Вона здригнулася від цієї довгоочікуваної несподіванки.

"Привіт, не спиш?"

"А ти?"

"Ні, щойно приїхав, хотів подзвонити, не наваживсь."

"Не дзвони. Краще так."

"Боїшся?"

"Ні."

"Хочу побачити тебе."

"Не думаю, що це гарна думка."

"Я постійно про тебе думаю."

Лані стиснуло десь в горлі. Вона не відповідала, бо не знала, що. Була впевнена, що вже доросла, свідома жінка, а нині почувалась, як мале дівча.

"Не мовчи. Давай завтра зустрінемося."

О, Господи, завтра? Так швидко, вона ж не готова. Дійсно, чекала двадцять років, а тепер - не готова. Її охопив страх, аж застукало у скронях.

"Лан, завтра? Я заїду за тобою після роботи?"

"Ні, не треба, я сама прийду."

"А кажеш, не боїшся."

"Ти просто не розумієш, не знаєш нічого."

"Добре, розкажеш завтра. Добраніч"

"Добраніч."

Її руки тремтіли, а думки шалено гасали в голові, наче феєрверки в небі на чиємусь святі. Сергій вимкнув телевізор, Лана швидко заховала телефон і вдала, що спить, хоча до ранку так і не заснула.

Мільйони разів уявляла цю їхню зустріч, знала, як одягнеться, що скаже спочатку, що потім, що відповість Артем. Але ж одна справа - уява, а інша - життя. Життя, якого Лана не знала, боялася.

Частина 3

Дощ шарудів по гіллі змарнілих від сухої пори дерев, дріботів по металевому козирку балкона, заглядав крізь шибки у життя тих, хто гадав, що замкнувся від світу міцними дверима і засувами. Дощ не церемонився, не соромився, він сміливо втручався не у свої справи, стукав, наспівував сумну мелодію. Комусь від неї хотілося дрімати, хтось плакав разом із дощем, а комусь раптом намарився танець у мокрій сукні, з тисячами гарячих поцілунків, із ніжними обіймами рідних рук, по яких стікають струмочки холодних нічних сліз. Мелодія ставала ритмічнішою і чіткішою, а танець - чуттєвішим. Тіло не помічало холоду й вологи, волосся важко спадало на плечі, а душа неслася десь за обрії, ген за мрійливі горизонти, туди, де живе любов.

Лана піднялася з ліжка, накинула на плечі теплий махровий халат і стала вдивлятися в обличчя дощу. Спочатку воно було чорним і невиразним, а потім жінка почала розрізняти в ньому сотні очей, що мерехтіли невловимо, блискали і примушували ловити їх поглядом. Їй навіть здалося, ні, не здалося, вона чітко побачила ті дві закохані постаті, що пристрасно танцювали під музику дощу. Вона - легка і тоненька, в чорній сукні, а він - міцний красень в одних брюках. Обоє були босими, але це їх не зупиняло у дивному синхронному русі. "Це ж ціла казка, " - майнуло в голові. Лана дивилася в ніч, сльози котилися по щоках, душу стискало незрозуміле почуття: їй то хотілося опинитися на місці постаті у сукні, то вона раділа за ту незнайому їй жінку. Чи змогла б вона бути такою вільною, сміливою, щоб отак вийти і танцювати серед вулиці? Ось чого їй не вистачає - свободи і сміливості! Сміливості жити, жити вільно, так, як хочеться, як бажає її замкнута на всі замки душа.

Ранок прийшов із тишею і прохолодою. Лана розбудила Сергія, він обійняв її, побажав гарного ранку і їй здалося, що це саме ті рідні обійми, про які марилося вночі.

Жінка повільно почимчикувала до ванної, потім підняла хлопців. Запах ранкової кави покликав на кухню. Сергій завжди варив цей ароматний напій, ніхто крім нього, здавалося, не вмів приготувати так, щоб і м'яка, і трохи гіркувата, щоб цукру достатньо і вершків. Лана щоранку чекала цієї насолоди, якогось тягучого гірко-солодкого задоволення, у яке можна було поринути на кілька хвилин, зануритися усіма своїми відчуттями і забути тимчасово про світ навколо.

Чоловік підійшов ззаду, знову обійняв і вони стояли вдвох навпроти ранкових променів, мовчки думали кожен про своє, аж поки хлопці не відволікли їх. Почалася звична метушня, збори до школи, на роботу, настанови про поведінку, режим, час повернення і всякі дрібниці, без яких родинне життя видавалося порожньою рамою без картини.

"Ти сьогодні якась незвичайна, я не можу зрозуміти, що не так,"- звернувся до Лани чоловік, коли вони сіли в авто.

"Тобі здалося,"- аж почервоніла жінка, яка дійсно сьогодні зробила красивими свої пасма густого волосся, нафарбувала вії і навіть тонального крему ледь мазнула на обличчя.

"Та ні. До речі, тобі дуже гарно в цій сукні. Я згадав, коли ми її купили. Шкода, що ти її рідко одягаєш".

"Це, мабуть, тому, що ми нікуди не ходимо".

"А дійсно, давай кудись вийдемо. Хоч і сьогодні."

Лана опустила очі. Їй здалося, що вона зараз найбільша зрадниця у світі: "Ні, Сергію, вибач, сьогодні у мене зустріч, давай якось іншим разом".

"Іншим, то іншим, тільки не кажи, що я не запрошував тебе. Приїхали. Давай, пока, до вечора!"- він чмокнув її у щоку, махнув рукою і Лана пішла до офісу.

Вона знала, що не зможе ховатися від Сергія, знала, що не брехатиме і не перетвориться на зрадливу дружину із дешевих серіалів. Її думки були заповнені зустріччю із мрією, з тим, до кого все життя тягнулося серце, з тим, хто не відпускав своєю білозубою посмішкою. Вона чекала й боялася цієї зустрічі, намріювала і не уявляла, як усе складеться.

Лана переступила поріг офісу і зловила на собі здивовані погляди колег, навіть бос, що вийшов із кабінету зупинився і забув, куди прямував.

"Лана, ми щось пропустили, у Вас сьогодні свято? Фейсбук нічого не підказав,"- незвично посміхаючись, промовив Віктор Степанович.

Лані захотілося процитувати улюблену героїню із фільмах "Службовий роман", але вона не знала, чи так буде завжди і чи свято у неї сьогодні.

"Ні, не свято."

"Гарний маєте вигляд. Можна приступати до роботи. До речі, що там із проектом, терміни піджимають?"

Він пішов за нею до кабінета, включив у собі начальника і Лана втопилася в безкінечному потоці розпоряджень, завдань, дедлайнів і телефонних дзвінків. Безсонна ніч нагадувала про себе і жінка глушила втому дешевою кавою.

Ближче до вечора серце почало зрадливо калатати, горло пересихало, рука тягнулася до телефона, щоб написати якусь "відмазку" і уникнути цієї зустрічі.

Ще вранці їй здавалося, що рішення побачити Артема - єдино правильне, іншого бути не може. Буває так, що вирішуєш, остаточно, чітко, безсумнівно, замикаєш скриньку і ховаєш ключ, щоб ніхто не порушив, не втрутився, а потім нігтями дряпаєш кришку, намагаєшся перевірити, як там з тим рішенням, не змінилося, не зім'ялося, на місці, може, варто передивитися, переоцінити? Намагаєшся забути, де ключ від скриньки, але подряпини на кришці такі глибокі, що треба таки перевірить ще сотні разів.

Робочий день давно закінчився. Колеги розбіглися, Лана сиділа перед вимкненим монітором, дивилася десь далеко і думала, де ж вона сама себе загубила. Чому не помітила, коли це сталося? Вона лиш тепер відчула цю втрату себе, своєї внутрішньої сили. Найстрашніше, що нікого, а в першу чергу її саму це не лякало, вона не бачила, що давно живе якимось не тим життям. Це, ніби, як аж ввечері помітити, що вранці одягла навиворіт сукню.

А тепер стало страшно… Тепер вона наважилася запитати себе про те, чого дійсно хоче від життя. Це було запитання без відповіді. А як іти далі, планувати, мріяти, жити врешті, якщо не знаєш напрямку? Лана десь читала про "синдром Чебурашки" їй раптом здалося, що це вона ота істота з великими вухами у коробці з помаранчами, що не знає про себе нічого.

На столі загудів телефон. Сергій вже тричі телефонує, щоб запитати, коли їхати за нею. Та ні, сама, ще ж зустріч, а там підкинуть додому.

Зустріч. Омріяна, намальована ніжним душевним пензлем і таємними фарбами, сотні разів зім'ята, розірвана і знову відреставрована і вставлена в рамку. В цій картині було стільки сліз, почуттів, сподівань, надій, ніжних, як порух крила метелика, поцілунків та ледь відчутних доторків, подихів, душевних поривів і несказаних слів… Лана жила цією зустріччю, цією мрією...

Звук повідомлення відірвав її від солодких думок. Тремтяча від хвилювання рука потяглися до мобільного.

На екрані з'явився напис "Вибач, сьогодні не зможу, зустріч із партнерами".

Як це? Не зможе? Так просто?

Лана сиділа, втупивши погляд в літери, що поступово зникали і стали просто чорною плямою.

Їй раптом заболіло в грудях так сильно, що вона відчула своє стиснуте серце, яке не могло більше качати кров і вона вся зібралася десь у скронях, в голові й пульсувала так, ніби зараз же готова була розірвати мозок і вирватися геть. Лана не знала, скільки часу пройшло, за вікном почало сутеніти. Вона встала з-за столу, похитуючись пройшла до дверей, вимкнула світло, повернула ключ у замку і пішла коридором напівтемного офісу. Коли вже спустилася до чергового на перший поверх, ніби прокинулася від дивного сну, здала ключі і на порозі вдихнула прохолодного вечірнього повітря.

Господи, яка ж дурепа! Стільки років створювати образ неіснуючої людини, наділяти її якостями, які тій людині, мабуть, і не притаманні, повірити у свою фантазію і замінити нею реальне життя, переплутати силу із байдужістю, любов із самообманом.

Чому так? А просто, бо хотілося його таким бачити, вірити, що він найкращий, чекати… В коханні найважче - чекання… А потім, після років надій, сподівань - розчарування… Але ж він у цьому не винен, він навіть не знав про її видумане життя, про сотні сторінок красивого роману, головний герой якого втік ще в першій главі, а героїня вперто і наївно ліпила з нього образ казкового принца. Вона хотіла бачити його таким, їй було зручно шукати виправдання його вчинкам і його відсутності. Лана сама потрапила у свою пастку, пастку, для якої навіть приманки не існувало, не було того смачнющого шматочка, заради якого варто ризикувати...

Красива жіноча постать повільно йшла тихою порожньою вулицею. Чомусь тут у цей час не було людей, наче всі здогадувались, що їй зараз потрібно побути самій у цілому світі. Іноді порожнеча дає більше відповідей, ніж сотні порад...

Стало холодно і Лані раптом до ломоти у кістках захотілося додому. Туди, де тепло, де чекають, де вірять в неї. Її ніби блискавкою вдарило - це ж єдине місце, де її люблять такою, як вона є. А яка вона? Самотня, з холодною діркою в душі, з думками про неіснуючу любов, з порожніми мріями? Вона наївно сподівалася, що прийде хтось казковий і заповнить порожнечу собою, зігріє той могильний холод, вилікує її серце, засипле мільйоном квітів і зробить її щасливою. Хтось… Не може ніхто цього зробити, якщо сама цього зробиш, якщо сама не впустиш у серце любов, не повіриш у себе, не зміниш світ навколо, не викинеш той чортів сірий халат і не одягнеш квітчасту сукню.

Лана майже бігла додому. У вікні блискав телевізор, хлопці, мабуть, ще десь гуляли, бо їхня кімната дивилася у ніч темними очима. Відчинила двері, на неї війнуло затишком. Як можна було цього не помічати? Сергій трохи насуплений вийшов з вітальні: "Тобі телефон для чого?".

Лана дістала мобільний. Десять пропущених. Один від мами, решта від чоловіка. Більше ніхто не дзвонив…

Вона кинула на підлогу сумку, зняла туфлі і ніжно пригорнулася до теплих грудей Сергія. "Вибач. Тепер все буде інакше".

Так вони і стояли в темному коридорі квартири: він здивований,а вона нарешті спокійна і трохи щаслива.

Цієї ночі вона вперше за багато років міцно спала поряд із тим, кого їй дарував Бог, з тим, хто її беріг і любив. Любов, виявляється, не у сотнях букетів і подарунків, не у стосах красивих зізнань, а в простому чеканні, в ароматний каві щоранку, в бурчанні, щоб одяглася, в турботі, у важливих і не дуже дрібницях, моментах і переживаннях. Лана всього цього не помічала раніше, бо жила лише собою, своїми душевними пристрастями й тривогами. Через це світ навколо був чужим, дивився на неї лише негативом, а хороше ховалося за її власною ширмою, яку вона натягала, ховаючись від усіх і самої себе.

Ні, тепер все буде інакше, вона просто житиме, нарешті житиме повноцінно, наповнюючи життя світлом і любов'ю, бо якщо хочеш щастя, то будуй його сама.

Вранці вона склала сірий халат до сміттєвого пакета, відкрила ноутбук і надрукувала кілька слів своїй колишній мрії: "Дякую тобі за все. Прощавай!"