Крила

Ранкове повітря приємно пахло теплом і легким осіннім смутком. Поодинокі листки, що вже поспішили змінити яскраву зелень на жовті тонкі сукеньки, тихесенько злітали додолу й, погойдуючись у повітрі, беззвучно приземлялися на траву. Павутинне мереживо, сплетене хазяйновитими павуками, тріпотіло й де-не-де розривалося, розгублюючи крапельки нічної роси, щоб згодом злетіти "бабиним літом" високо в небо, заплутатись у чиємусь волоссі, зачепитися за гілля, сковзнути по асфальту і розтанути десь під осінніми дощами… Тихо- тихо цієї пори в парку, лише ворони вишукують горіхи та залишки харчів біля смітника, сваряться іноді за шматок дитячого печива, що не втримався у невмілих ручках чи загубленої біля лавки чипси, що ввечері мала бути чиєюсь закускою. Парасольки біля непримітної кафешки, наче нічні метелики, слухняно склали крила в очікуванні свого часу, коли ближче до обіду парк оживе, до нього посунуть мамочки з дитячими візочками, бабусі, що нудяться вдома, молодь у сподіванні "відтянутися" і погуляти в останні теплі дні. А зараз повітря зависло, дерева ніби стали навшпиньки, заглядаючи у вікна висоток, небо накрило собою світ і завмерло, обіймаючи прозорими руками світ.

Міра, за паспортом Мирослава, полюбляла бувати тут, коли ще ніхто окрім ворон та двірника, що майстерно вимітав недопалки, пляшки, кольорові обгортки з трави, з-під лавок та рослин, навіть не думав гуляти в парку. Вона сиділа на своїй улюбленій лавці, вдихала тепле, але вже з присмаком осені повітря.

Тішка мирно посапував у візочку. Тішкою малюка називає лише вона. Для всіх він - Тихон, її син.

Якби не візочок поряд, то можна було подумати, що то школярка прогулює перший урок: красиві тонкі риси обличчя, худесенька, невеличка, в джинсах і кофтині, довге каштанове волосся затягнуте у "хвостик", жодної тіні косметики. Малолітка... Якось хотіла купити в супермаркеті пляшку вина, то касирка не продала, бо документа, де чорним по розмито-зеленому сказано, що наступного року - тридцять, не було і довести, що давно повнолітня так і не змогла.

Міра з ніжністю глянула на сонного малого носика, скопійованого у його татка. "Це ж треба таке: не вродись, а вдайся", - бурчала мама Ріта, улюблена Тихонова бабуся і людина, яка терпіти не могла колишнього зятя. Не те, щоб вона була злою чи вередливою, ні. Жінка щиро бажала дітям щастя, але ж хіба могла бути щасливою її Мирославка з цим… навіть імені його не хотіла вимовляти.

Міра не сперечалася з мамою, знала, що вона права, бо її Кіріл (Боже, борони назвати Кирилом) стільки неприємностей приніс в їхній дім, що інша на маминому місці давно б уже витурила його в шию. А Маргарита Сергіївна ще й батькові нашіптувала, щоб не втручався, не ліз у сімейні справи дітей, коли в нього аж руки чухалися заїхать у пику цьому акторчику провінційному.

Кіріл Городєцкій - її колишній, батько Тішки, і справді актор, на думку його мами талановитий і обдарований, насправді ж нічим особливо не вирізнявся серед хлопців, що працювали в їхньому театрі, де вони з Мірою познайомилися років три тому. Він приїхав із невеличкого провінційного містечка з купою амбіцій, планів, мрій, переконань. Більшість із них йому прищепила мама, яка переконувала увесь світ у геніальності талановитого синочка, пишалася записами рекламних роликів, у яких ще маленьким знявся її Кірюша і мріяла, що він колись стане мало не Аленом Делоном українським, хоча патріотична сторона її мало турбувала.

Коли він прийшов до театру, Міра вже була досить перспективною акторкою, але на головні ролі ще не претендувала, бо посунути улюблениць режисера театру не могла - принципи життєві не дозволяли. Спочатку якось і не звернула увагу на симпатичного юнака, але він кинув оком на молоду, привабливу актрису. Їхній роман розвивався бурхливо і дуже романтично: палкі зізнання, квіти, подарунки, обіцянки і неймовірні побачення. Кіріл абсолютно позитивно сприйняв інформацію Міри про те, що у неї є донька від першого короткого шлюбу. Це розтопило її серце і вона повірила у щирість почуттів юнака. Він приходив до їхнього дому, грав роль люблячого татуся для Аліси, найкращого зятя для батьків і просто мрії-чоловіка для Мирослави. Сама актриса, а не розпізнала у його поведінці нещирості й фальші. Таки талановитий. Це вже аж тепер зрозуміла… А тоді...

А тоді літала в небесах, очі світилися радістю, не вірилося, що ось воно нарешті - її щастя довгоочікуване, вистраждане, заслужене у життя. Він обіцяв, клявся, божився і здавався таким щирим, що Міра погодилася стати його дружиною, хоч тепер і не зовсім розуміє, для чого то воно йому було потрібне. Невже, щоб просто вихвалятися трофеєм і виставляти у своєму інстаграмному профілі фото? А, може, для самоствердження підкорив красуню, талановиту актрису? Ще гірше припущення - прибрав конкурентку…

Міра стомилася думати про цей період свого життя. Вона взяла до рук книгу. Це була улюблена ще з дитинства і вже помітно затерта "Аліса в країні Чудес", улюблена настільки, що навіть доньку назвала Алісою. Мирослава з дитинства уявляла себе цією допитливою дівчинкою, яка з головою поринала у Дивосвіт. Їй ніколи на думку не спадало, що можна папівжити, напівкохати чи напівправду казати. Якщо вже жити, любити, то повністю присвячуючи себе, свої почуття, час, мрії. Добре, що хоч тепер зрозуміла головні істини, які маленька дівчинка знала ще сто п'ятдесят років тому.

Думки про життя поверталися час від часу. Він примушував її до самісінького дна випивати його фальш, брехню і це робило жінку такою дрібною, манюсінькою,що вона, як казкова Аліса від чарівного напою, ставала просто Ніким. Його це тішило, він насолоджувався, доводив до сліз, озера, моря сліз, а потім приходив із оберемками квітів, просив вибачити його, зрозуміти, пояснював свою поведінку тим, що дуже кохав, але був не гідним такої красуні, мовляв, не хотів псувати їй життя своїми невдачами. Міра вибачала, допомагала вийти із моральної та матеріальної скрути, лікувала від алкоголізму та ігрової залежності, була щирим слухачем і його єдиним другом, аж до тієї пори, коли з'являлася мама Кіріла і доводила, що в усіх його проблемах винна саме Мирослава, синок слухав і погоджувався. І все починалося заново… Якесь замкнене коло із зламаним життєвим годинником і безкінечним чаюванням гірким чаєм образ і звинувачень.

Єдиними людьми, які завжди були поряд, залишалися її батьки. Мама колись давно сказала, що зустріне Миросю у своєму домі завжди і за будь-яких обставин. І приймала, не раз, саму і з дітьми, частіше розчавлену, морально поранену, доведену до відчаю. Зустрічала, втішала, жодним словом не потурала і не промовила ніколи: "Я ж тобі казала,попереджала, а ти…". Міра не знала, де бралося стільки сил у мами Ріти. Маргарита Сергіївна й сама дивувалася, яким сильним може бути любляче материнське серце, яке обливаючись кров'ю, билося лише для того, щоб врятувати, допомогти своїй дитині. А батько, що стискав кулаки і люто зубами скреготів, дивлячись, як його кохану донечку ображає якесь…

Найбільше боліло Мірі за Алісу - тендітну тонесеньку десятирічну дівчинку з романтичною душею юної принцеси. Жінка часто вечорами, розчісуючи густе волосся сплячої доні, просила в неї вибачення за те, що прожила так мало літ, а зраджена була не раз. Спочатку рідним батьком, який виявився не готовим до того, що у нього є донька і пішов від них мало не після народження дівчинки, а тепер і чужим дядечком, який пообіцяв бути добрим татом, але не дотримався даного слова. Міра не в силах була дивитися на повні сліз рідні оченята, коли Кіріл кричав, щоб зникла, ділася десь, не заважала. А найгірше було, коли таке ставалося при батьках і вони ладні були розірвати його, але дали один одному слово не втручатися. Вони сотні разів розходилися, прощалися, жили окремо, проклинали один одного, дзвонили батькам і їхали назавжди, щоб через деякий час зійтися знову, божитися у вічному коханні, робити безглузді вчинки і щоразу зводити один одного з розуму.

Того разу Міра пішла із впевненістю, що вже кінець. Сил більше не було. Батько приїхав серед ночі і мовчки забрав їх з Алісою зі зйомної квартири, де Кіріл майже родягнений, розпашілий і зовсім некерований ганяв і верещав, щоб старий забрав їх геть і щоб його очі не бачили цих дуринд. Міра пообіцяла собі й батькам, що це останній раз.

А через два тижні дізналася про вагітність. Довго думала, чи говорити чоловікові, але ж зрозуміла, що однак дізнається і тоді буде гірше. Подзвонила.

Він приїхав з корзиною квітів для неї і величезним плюшевим ведмедем для Аліси. Довго просив вибачення, театрально кланявся і обіцяв почати нове щасливе життя. Міра здалася, сподіваючись, що майбутня дитина змінить ситуацію. Вагітність і перші місяці після пологів були більш-менш спокійними, якщо не рахувати пару запоїв і частих зависань в казино. До слова, театр він давно покинув - дуже обмежували стіни останнього талант і творчий політ Кірюші, як його наполегливо називала мама, що не забувала безкінечно нагадувати Мірі, що вона зіпсувала життя її любому синочкові, пов'язала його дітьми і перекреслила усі плани на майбутнє тридцятирічного обдарування. І тепер він мусить підробляти нечастими зйомками в епізодах фільмів та в рекламних роликах.

Коли Тішці було майже три місяці його тато стомився від дітей, безсонних ночей, змученої дружини, безкінечних підгузок і годувань. Він вибачився і пояснивши все тим, що не готовий до такої відповідальності, пішов, прихопивши із собою все, що було куплене під час шлюбу, залишивши кількатисячний кредит, оформлений на Мирославу, купу нездійснених обіцянок і красивий пост в Інстаграмі, де красувалося фото із синочком на руках.

Пройшло майже півроку. Міра перестала плакати, навіть іноді усміхалася сама собі. Із подвоєною ніжністю обіймаючи своїх дітей, дякувала Богові за життя, за можливість ходити під небом, вдивлятися в далечінь, вірити у майбутнє, вона знала, що все буде добре, бо в неї є крила, які тримають у цьому світі - це її діти і її батьки.

Вона відкрила книгу на потрібній сторінці і всоте прочитала, як девіз слова з дитячої казки: "Не сумуй. Рано чи пізно все стане зрозумілим, все стане на свої місця і вишикується в єдину красиву схему, як мережива. Стане зрозуміло, навіщо все було потрібно, тому що все буде правильно."

Може й так, саме для цього треба жити. Адже не дарма з дитинства вірила, що дива трапляються, як їм і належить, лише вірити треба .