Embedded Files
Вона зберігає його фотографії,
Подумки пише короткі листи.
Долею щедро життя їх розграфлено:
Де залишатись, куди далі йти.
Вона підглядає за постами в Твіттері,
За болем і правдою голих думок.
І часом конає самотня із відчаю,
Коли зацвітає пахучий бузок.
Буває здається, усе то наснилось:
І він, і вона, й одинока любов.
Та хоч би на мить бути поруч хотілось,
Щоб він і бузок, і весни подих знов...
В Будапешті сьогодні дощило
І ховалися люди в плащі.
А Одеса моя голосила,
Й проклинала своїх палачів.
Десь у горах світило сонце,
Купи хмар осідлали світ.
Харків'янам моїм й херсонцям
Знов кривавий діставсь приліт.
У Загребі, у Відні небо
Цілувало дерева в цвіт,
Україні ж боротись треба
Уже сотні пекучих літ.
А в Парижі любов і спокій,
І плетуться дороги в Рим.
Україні ж страждать допоки?
Де шукати життя і сил?
Так, ніби Світ
Заховати все ж хоче
Горя наліт
І біду, що хлюпоче.
Ніби прикрити
Рани бажає
Тому, хто бореться,
І не вмирає.
Ніби зігріти
Замерзлого дума.
Світові діти
Здружилися з сумом.
Бісові ж діти
Горять хай пекельно.
Бісовим дітям -
Вогню на пательню!
Нам же хай сніжить,
Хай гріє, дощить,
Сонце хай світить,
Хоч серце щемить.
Ми в цьому Світі
На боці у Світла,
Ми цього Світу -
Зранені діти....
Щедрими росами вкриє покоси,
Стихнуть у гіллі пісні солов'їв.
Ми із тобою ще трохи попросимо
Теплих, щасливих, закоханих днів.
Ми із тобою за руки візьмемось
І, оминаючи осені шлях,
Будем вклонятися долі доземно
За запізнілий у морі маяк.
Ми із тобою не станемо юними,
Ми не запишемо купу пісень.
Лиш ненадовго цю осінь зупинемо
Побудемо разом ще мить, ще хоч день.
В Будапешті сьогодні дощило
І ховалися люди в плащі.
А Одеса моя голосила,
Й проклинала своїх палачів.
Десь у горах світило сонце,
Купи хмар осідлали світ.
Харків'янам моїм й херсонцям
Знов кривавий діставсь приліт.
У Загребі, у Відні небо
Цілувало дерева в цвіт,
Україні ж боротись треба
Уже сотні пекучих літ.
А в Парижі любов і спокій,
І плетуться дороги в Рим.
Україні ж страждать допоки?
Де шукати життя і сил?
Були, вже здавалося, близько
Солоного моря розбризки,
Та Твіту короткі записки
В просторах брехливих зависли.
Ще довго, далеко до моря,
Крізь ріки гіркущого горя,
Крізь спалені стіни, побиті
До Нашого б світу дожити...
Схилити в скорботі знамена.
Ішла б ти уже, Мельпомено!
Без тебе трагедій доволі,
Он бачиш, герої сплять в полі...
А нам би зустріти Світанок,
Побачить нескорений Ранок.
У чорному мотлосі б вижить,
Колосся на прапорі вишить,
Засипать могили й у храмах
Молитись Своєю незламно!
А потім дістатись до моря,
Де чайки клекочуть на волі,
І море сльозами солити
І голосно, голосно вити...
Клубочком котились котячі сни...
Дрібно тремтіли заспані вуса,
Кіт міцно спав, був же час Восени
На перехресті між Волі і Стуса.
Десь шаруділи потроху плащі,
Кава обвіяла простори вулиць,
За коридором ледь теплих дощів
Ніби тривоги колючі забулись.
В теплому домі, на розі доріг,
З дотиком ніжним краплин на віконнях,
Так би і сам зупинився й приліг,
В трохи пришерхлих і рідних долонях.
Мої фантастичні люди,
Незламні мої борці,
Не знаєм, що далі буде
На полі чужих гравців.
Та з вами, найкращі люди,
Не страшно вмирать і жить,
Все буде, я вірю, буде!
Ми зможем здолать, доплить!
Ми спинимо вражу нечесть,
Збудуєм нові мости,
Бо поряд є люди-плечі,
Бо поряд є він і ти!
Ми чуємо клич про поміч,
Ми знаємо, що робить,
І нас не уб'єш, не втопиш,
Ми будемо жить і жить,
Бо поряд найкращі люди,
Бо поряд вона і ти,
І згине орда, ми ж будем...
Всі разом вперед іти!!!
Я іду за твоїми кроками.
Ніби в гру якусь граємо ми.
І зустрілися, мов ненароком,
Але ж - ні, то були мої сни.
Ти не знаєш умов, а ні правил,
Ти не бачиш, у чому фінал.
Не у всіх переважне є право
Визначати, хто грав, хто програв.
Між рядків я тебе прочитаю,
Домалюю щасливі мазки,
Притулю у житті своїм скраю
Про любов ці грайливі казки.
Чорними вОронами
Рани незгоєні
В серці кричать.
В пам'яті прірвами
Глибоко зірвані
Спогади мчать.
Сльози запечені,
Мрії приречені
В зморшках лежать.
Скрикнуть молитвою
Горем залитою
В небо печаль.
В храмі розбитому,
Попелом вкритому,
Тиші печать...
22/07/2023
(На світлині зруйнований рашистами Спасо-Преображенський собор в Одесі)
Майорять за вікном сірі гілля дерев
І дахами моргають будинки.
Притихає натомлено зболений нерв
І чекає мій потяг зупинки.
Десь за краєм скипілих і спалених дум,
За лаштунками зболених прощень
Я вчуваю віддалений стишений шум, -
То надії руйнують мій простір.
01.04.2023
Війна почалась не сьогодні.
Здригаються сльози холодні.
Стискаються руки могутні,
А серце палає від люті.
Війна почалась не сьогодні,
І Ангел заснув у долонях,
Збудити його не забудь ти,
Як викричиш голос від люті.
Війна почалась не сьогодні.
У полум'ї збройних агоній,
Хай згинуть, хай зникнуть, згниють
Усі, хто вселив в нас цю лють.
Ти тільки її не забудь.
Могутню, настояну лють,
Коли через сотні років
Згадає знов орк про "братів".
Такого життя Світ не бачив...
І якби хтось колись втовкмачив,
Що так будуть жить сусіди,
Я б кричала, що звідси поїду.
Але залишаюсь чекати,
Бо тут мої діти, батько і мати.
І божевільні чорти-сусіди,
Від яких лиш розрухи й біди.
Їм колись щось пожерло мізки
І вони спакували валізки.
І поперли в чужу країну,
Щоб далеко від рашки згинуть.
І їх не спиняють втрати,
Черги на "Лади", могили, зарплати,
Їм слово "важдя" сказало, -
Расеюшці крові мало.
І хай їм "кинджал" у спину,
Нехай вони всі загинуть,
Усі, хто прийшли нам в хату,
Де діти живуть і матір.
І їх проклятущі душі
Нехай вітром віє-сушить,
Нехай занесе в Крайсвіття,
І не повертає звідти!
16.03.2023
Холод дикий -
Нарциси цвітуть.
Десь на стиках
Шукаємо суть.
Дуже тонко,
Бо сила хитка.
Оболонка,
Мов сталь у квітках.
Підніматись,
Як крокус в снігу.
І долати
Нестерпну вагу.
Де ті грані,
Щоб зраду знайти?
Хто останній
Триматиме тил?
А в Херсоні черешні цвітуть -
Буде світ цей навіки, мабуть...
18.04.2023
Фото звільнених херсонських черешень 2023 року зі сторінки Геннадій Загоруйко
Можна вічно, невпинно чекати,
Як повернуть додому сини,
Як відчинять ключем своїм хату,
На порозі нової весни.
Можна очі усі видивлятись,
Можна кроків почути мільярд.
А як будуть сини коло хати,
Кожен їхній мільярдів тих варт.
Хай вертаються птахи додому,
Хай приходять додому сини.
Із боїв, з того світу, з полону,
З проклятущої тої війни!!!
15.04.2023
Хіба можна стрілять в це небо?
Невже можна гриміть птахам?
І топтать наші трави не треба!
І спинять горизонти шляхам!
Не чіпайте нам липи й квіти,
Не торкайтеся наших дітей!
Вам у пеклі навік горіти,
Бо ви гірші за всіх звірей!
Наші трави і наше небо,
Вільний дух і гарячий степ
Вам чіпати не слід, не треба, -
Наша лють, як полин росте.
Її повно, вона шалена,
При дорозі, в лісах, в хатах,
І пульсує, як кров по венах,
І зриває, мов буря дах!
Нас прощати віками вчили,
Та пробачить таке - то гріх.
Свою лють піднімем на крила,
І аби нас лиш Бог зберіг!
Свої ріки, поля і гори,
Свої мрії, своїх людей
Вбережемо, спасем, відмолим,
Доживемо до мирних ночей!
02.07.2023
Немає сил,
Пожовкли крила,
Душа зів'яла
І безсила
Втомилась гірко...
А вони?
Країни мужньої сини?
Як їм за нас,
По сотні раз
Вмирати й знову
В бій іти?
Хіба вже так стомилась ти?
Вставай, гаруй,
Донать, вартуй.
Хотілось плакати
І вить
Та лиш на мить.
Душа болить...
Змочи сльозами
Негоєні старущі рани.
Живи тепер -
Прямий етер,
Не буде проб і дубляжів,
Моделей, схем і муляжів.
Один лиш шанс -
Життя в аванс,
Добром кредити заплатить
І просто жить.
Ні, гідно жить,
Не прозівати жодну мить..
Після Тої зими у нас знову зима.
Без тепла і весни тут гарує війна.
Чи змінилися ми після тої зими?
Ми навіки тепер просто Люди війни...
І колись серед цвіту і сонячних злив
Куштуватиме Радість, хто до неї дожив,
І лічитиме час, що давно уже сплив,
І обпалені дні, що і жив, й не прожив.
І колись навесні, як розтануть сніги,
І, як згинуть навік наші всі вороги,
Переможно ковтатиме сльози терпкі
Той, хто був і воскрес вже тепер навіки!
Після Тої зими у нас знову зима.
Серед страху й тривог спільна мрія одна.
Такого життя Світ не бачив...
І якби хтось колись втовкмачив,
Що так будуть жить сусіди,
Я б кричала, що звідси поїду.
Але залишаюсь чекати,
Бо тут мої діти, батько і мати.
І божевільні чорти-сусіди,
Від яких лиш розрухи й біди.
Їм колись щось пожерло мізки
І вони спакували валізки.
І поперли в чужу країну,
Щоб далеко від рашки згинуть.
І їх не спиняють втрати,
Черги на "Лади", могили, зарплати,
Їм слово "важдя" сказало, -
Расеюшці крові мало.
І хай їм "кинджал" у спину,
Нехай вони всі загинуть,
Усі, хто прийшли нам в хату,
Де діти живуть і матір.
І їх проклятущі душі
Нехай вітром віє-сушить,
Нехай занесе в Крайсвіття,
І не повертає звідти!
Він дивився їм в очі,
А мразота тремтіла.
Його погляд пророчий
І слова, що злетіли,
Розриваючи небо,
Їх злякали до смерті.
Він не думав, як треба,
Хотів поглядом стерти.
На брудному бушлаті
Той звитяжний шеврон,
Що не дав відірвати,
І не здав у полон.
Затягнувся востаннє,
Не боявся вмирати,
В гіллі птаства кричання,
В груди — постріли ката.
Він незламній країні
Виголошував Славу,
Він героєм загинув,
І йому вічна Слава!
#творче_натхнення_LiliiaBoiko (це біль невичерпний, злість і ненависть до ворога, не натхнення. Слава нашим героям!!!)
Знаєш, нам немає про що говорити
І немає за чим мовчати.
Я втомилась себе дурити
І образи чужі ковтати.
Замету я сліди снігами,
Притрушу їх опалим листям,
За образами, за словами
Гостра тиша між нас повисла.
Колись дихати разом вчились,
І сплітати думки докупи,
Але, знаєш, не нам судилось,
Вік тримати любов за руки.
Під буденний вже гул генераторів,
Поза зоною всіх операторів
Намагаємось якось вижити,
Із життя максимально вижати.
Задонатить, довезти, вистоять,
Ненароком очей не виплакать,
Одягнутись в любов теплішенько
І приспати навіки лишенько.
Застебнутися на всі гудзики
І мугикать про хлопців музику.
Пролистати стрічки з новинами...
І нехай без тепла годинами,-
В нас найкращі у світі воїни!!!
Переможем і рани згоїмо,
Заплетемо у мрії весни
І щасливі колись воскреснем!
10.02.2022
Холодної повні небо високе
Зимне, грудневе, безмежно глибоке.
Морозно світить білий ліхтар,
Що зачепився за кучері хмар.
Вимкнуть у світі усі ліхтарі,
Згаснуть світила великі й малі, -
Місячне сяйво простелить шляхи
Поміж висот, де поснули дахи.
Блідо розквітне на вікнах осель,
Звабить простором небесних пустель,
Нишком завіє холодним димком
І заколише присніженим сном....
Стихнуть до ранку від втоми принишклі
Липи і верби, осики і вишні,
Стишить потоки холодні вода...
Магія неба на землю спада...
Фото: 05.12.2022 р. Ірина Саражинська
Свічки запалюєм щодня
За тих, кого замучили, убили.
У нас криваві осінь і весна.
І літо люте у війні віджили.
Ми не забудемо жах голодоморів,
Ми спалимо вогнем усі жалі.
І пошкодують скоро, дуже скоро
За злочини жорстокі мо$каli.
Ми закарбуєм у серцях навіки
Усіх героїв вбитих імена,
Посадим на могилах свіжі квіти,
Вквітчаєм шлях, яким ішла війна.
Запалим свічку завтра і сьогодні
За душі тих, кого замучив кат,
Хто помирав у муках, хтось голодний -
Чийсь батько, син чи мужній брат.
І за серця убиті материнські,
За біль дітей, які чекали хліб,
За всіх загиблих від руки ординця.
Ми не забудем цього їм повік!
26.11.2022
Чуєш, не плач, двадцять другий,
Не такий вже ти й недолугий.
Ти просто безмежно нещасний,
Бо якось спинився невчасно.
У тебе надовго ставсь лютий
І пекло криваве і люте.
Без тебе скучали курорти,
Завмерли щасливі акорди.
Тебе ми повік не забудем.
Постаріли стомлені люди...
Тебе обпалило війною,
Зламати хотіло бідою.
З тобою залишились люди,
Яких вже ніколи не буде.
Твій кожен листок календарний
Писався звитяжно, незламно...
І ти нас навчив не спинятись,
Боротись, вставати, єднатись,
Пишатись своїми людьми
І вірить, що вистоїм ми!
Пізнали своїх ми героїв
У горі, у втратах, з війною.
Цінуємо кожну хвилину,
Бо знаємо, як то - загинуть...
Та ти не лякайся, ми встоїм!
І рани криваві загоїм!
І в новому світі, без воєн
Такого ще щастя накоїм!
Незламним людям мужньої країни
Між чорних хмар хай буде небо синє,
І за сльозами - посмішки хоч кволі.
Народе мій, тобі бажаю миру, волі!
Кровити рани враз не перестануть,
Але сніги й тривоги часом тануть.
Боліти, знаю, довго-вічно буде,
Та ми ж - безмежна сила, люди!
У снах прийдуть герої, що небесні,
Із ними в серці ми зустрінем весни.
Дійдемо гідно ми до Перемоги,
Бо вірим воїнам своїм і вірим Богу!
І хай у вікнах чорно-неозоро, -
Прийде Різдво святе на землю скоро.
Збере родину подумки країна,
Усіх, хто тут, хто виїхав, загинув,
Зійде зоря, народить Мати Сина,
І буде, буде завжди жити Україна!
Обійми мене ніжно, міцно,
Пригорни до своїх грудей.
Ти - колись мій найперший стрічний,
Той, із ким не ділю ночей.
Заховай мене від тривоги,
Розкажи про свої думки,
Намалюй, як біжать дороги
Вздовж старої, як світ, ріки.
Не чекаю твоїх цілунків,
Бо чужі ми, як день і ніч.
Це найкращі з усіх стосунків,
Що зростали впродовж сторіч.
Ми знайомі з тобою здавна,
Знаю кожен твій мужній рух.
В твоїх жилах жага прадавня,
Вільний наш український дух.
Я тобі довіряю сповна,
Я до тебе молюсь щодня,
Ти - моєї країни Воїн,
Її захист, її броня.
18/10/2022
Коли про старість думали ці двоє
То навіть гадки не було,
Що дім, зруйнований війною,
Що ворог влучить у вікно.
І звістка з фронту вже пожовкла,
І де їх син, не зна ніхто,
І осінь моквою промокла,
І геть в крові старе пальто...
Це Бахмут, світе! Україна!
Ти чуєш, світе, Бахмут це!
Його вбивають, він не гине!
Ти не ховай своє лице!
Ізюм звільняли, Бахмут бився,
Херсон співав - стогнав старий.
Стояв, боліло, не скорився,
Боровсь, крізь зуби сльози лив.
А їм хотілось обіймати
Малих внучат, своїх дітей...
На старість - привиди без хати
У світі згублених людей.
І як їм жить, щоб не зламатись,
І де сховатись від війни?
Чи зможуть знову вже почати
Нове життя старі вони?
18/11/2022
Фото — Eddy van Wessel
Після Тої зими у нас знову зима.
Без тепла і весни тут гарує війна.
Чи змінилися ми після тої зими?
Ми навіки тепер просто Люди війни...
І колись серед цвіту і сонячних злив
Куштуватиме Радість, хто до неї дожив,
І лічитиме час, що давно уже сплив,
І обпалені дні, що і жив, й не прожив.
І колись навесні, як розтануть сніги,
І, як згинуть навік наші всі вороги,
Переможно ковтатиме сльози терпкі
Той, хто був і воскрес вже тепер навіки!
Після Тої зими у нас знову зима.
Серед страху й тривог спільна мрія одна.
Птаство дзвінке клекоче,
З небом вступає в спір.
От би знайти охочих,
Щоб підняли до зір.
Я б розв'язав би, мабуть,
Небо-пташиний гвалт.
І розказав би радо
Їм про любов, на кшталт.
Чорним крилом змахнути б
І розплескати сум,
В хмари рвонути круто,
В силу небесних дум.
Серед пташок летіти,
Бачити світ здаля,
І як дитя радіти -
Там, серед крон Земля.
Сили усі небесні
Зжати в міцний кулак,
Феніксом знов воскреснуть
Й світу подати знак:
Смерті навкруг багато,
Смерті вже доста, світ!
Хай би жили солдати
Аж до старечих літ.
Хай би зростали діти,
І берегли птахів,
Дітям - життю радіти,
Миру б для дітлахів!
#творче_натхнення_LiliiaBoiko
Коли без світла, в темряві сліпучій,
Вдягнувши теплий з квітами халат,
Ковтаю чорний чай пахучий,
Я дякую тобі, чийсь мужній брат.
За те, що можу дихати і жити,
Писать листи і різати лимон,
Радіти стиха, плакати, любити
І часом бачити щасливий сон.
Ми вистоїм, ми зможемо, зумієм,
Нам головне, щоб ви там всі живі.
Добра і радості ми по землі насієм,
Як підуть з неї кляті москалі.
Зігрію руки кухликом гарячим,
Вдягну тепліше рідних малюків.
Десь там за обрієм зажевріє неначе
Нам перемога в звуках літаків...
Тремтять на пелюстках сльози,
Їх вітер не сміє торкать.
Чекають вже трави морозів,
В калюжі холодна печать.
Притихли в задумі мрїї,
На хвильку принишк весь світ,
За обрієм ген зоріє
Щасливого світла зліт.
Додолу обтрусить роси,
І зміниться день і час,
Та квіти у світу просять,
Щоб віри вогонь не згас.
Автор - Liliia Boiko
Фото: @Ірина Саражинська 25.10.2022 р.
В очах героя страху немає.
Йому під силу безмежна міць.
Хвилині кожній він ціну знає.
Від його люті ворог горить.
В очах героя тепло і віра,
І хай колючі часом слова,
Іде до бою на орка-звіра,
Щоб Україна була жива.
Тобі, герою, безмежно вдячні,
Тобі, хоробрий, дорослий син,
І, знаєш, часом, страшенно лячно,
Що аж до сивих тих волосин.
І просим сили земні й небесні,
Щоб вберегли нам усіх синів,
Щоб дарували щасливі весни,
І безліч світлих прекрасних днів!
14.10.2022
Тихо гупає десь поза скронями.
Сліз гірких не зібрати долонями.
Біль регоче, клекоче, хрипить,
Із світлин ланцюжок мигкотить.
Імена запеклися у пам'яті,
І, можливо, не всіх із них знаєш ти...
Але Він чи Вона геть без роздумів,
Став щитом і бронею для кожного.
І загинув, щоб діти всміхалися,
Щоб життя кожен день починалося..
Щоб калина у лузі хилилася,
Рідним словом країна молилася.
Кожним кроком і подихом дякуєм,
Всіх загиблих героїв оплакуєм,
Нам хвилин для мовчання не вистачить
І граніту, щоб горе це викресать...
Осінь цього року кривава...
А хотілося б золотої...
Небо осені цеї в загравах.
І підвозять на поле набої.
Осінь ця якась не гостинна,
Вся в тривогах, солоних дощах.
Каже, втратила воїна-сина,
І ще тисячі мужніх солдат.
Запинає на голову хустку
Чорну-чорну, як ночі крило.
І приховує скеплені згустки,
Що споганили світле чоло.
Осінь нині на подив плаксива.
Над руїнами вбитих життів.
Не руда, як колись, а геть сива.
Чи такої ти, світе, хотів?
Осінь спалена вщент вогнями,
Обперезана болем думок.
Для усіх, хто уже не з нами,
Осінь виплете свій вінок...
Обійми мене ніжно, міцно,
Пригорни до своїх грудей.
Ти - колись мій найперший стрічний,
Той, із ким не ділю ночей.
Заховай мене від тривоги,
Розкажи про свої думки,
Намалюй, як біжать дороги
Вздовж старої, як світ, ріки.
Не чекаю твоїх цілунків,
Бо чужі ми, як день і ніч.
Це найкращі з усіх стосунків,
Що зростали впродовж сторіч.
Ми знайомі з тобою здавна,
Знаю кожен твій мужній рух.
В твоїх жилах жага прадавня,
Вільний наш український дух.
Я тобі довіряю сповна,
Я до тебе молюсь щодня,
Ти - моєї країни Воїн,
Її захист, її броня.
Знаєш, рано, на світанку,
Як летіли літаки,
З неба сипались уламки
І раділи диваки.
Так раділи, аж до страху,
До колючих мурашок,
Коли чули: "В небі - наші.
За кермом стальних пташок."
І гуділо у повітрі,
І здригалася земля,
І у смерті геть на вістрі
Вів герой наш корабля.
Ми тихенько шепотіли:
"Боже, Боже, збережи,
Дай їм міцності і сили
Й повернутись поможи."
Двісті днів,
Всі без снів.
Гул тривог -
Плаче Бог.
Весь цей жах,
Сум і страх,
Кров і біль,
Сива цвіль.
Смерті сміх,
Пил доріг,
Плач без сліз.
Ворог вліз
У наш світ
Сотні літ.
Ти не бійсь,
Правди злість
Скорить зло,
Скресне скло
Їх брехні.
Скаже "ні"
Той, з ким Бог.
І свій борг
Сплатить орк -
Руський чорт.
Хай горить,
Хай хрипить,
Хай біжить,
Вік не спить,
І у вухах дзвенить:
"Не ходи, не ступай
В Україну, в наш край!"
Не тобі зрозуміть
Як за землю болить,
Як за хлопців пече,
Але їхнє плече -
Нам навік оберіг
Для життєвих доріг.
І молитися будем
Ми і Богу, і людям,
Що несуть перемогу
Для людей
I для Бога.
Померла сьогодні у воїна Мати.
Не дочекалася сина до хати.
Днями в погонах заходив пониклий
І розповів, що синок її - зниклий.
Господи, Боже, чи сила терпіти,
Скільки у вікна порожні глядіти?
Син її, сила, син боревітер,
Десь загубивсь у великому світі.
Серцю не вистачить болю і крику,
Щоб розказати про горе велике.
Всохла нещасна, згоріла ущент,
Мати велика, не лиш пацієнт.
Сину, як чуєш, чи тут, чи здалека,
Ти принеси на крилі у лелеки
Звістку для тої, що довго чекала,
Сили в молитву за тебе поклала.
Їй розкажи, у якому ти світі,
Щоб мала надію з тобою зустрітись,
І огорнути своїми крильми
Та захистити від болю війни.
Вмерла сьогодні у воїна Мати.
Хто за біду цю велику заплатить?
Вбивства криваві, жорстока війна,
Краде синів рашистська пітьма.
Серпень. Літо. На серці зимно.
Українці щохвилі гинуть.
Їхні очі стрічає небо,
Їхні душі на небі треба.
А тим часом сміються лисі
І про ноги гудуть актриси.
Із екранів, із марафонів
Не про те. Про війну в півтонах.
Гинуть хлопці твої, Вкраїно,
Уставай, бо і ти загинеш.
Гинуть тут на війні герої,
Часом зраджені і без зброї.
А із пекла гламурні фото.
Бог в задумі не знає, що то.
Всі про ноги, про ферми знову.
Чи є діло їм до Азову?
Чи є діло їм до загиблих,
До дітей, матерів безсилих?
Не за те ми воюєм, люди,
Не за тих наших хлопців згублять...
03.08.2022
Золотий, безцінний
Цього року хліб.
Надвисоку ціну
Платить мій нарід.
За зерно в колоссі
І за ситий люд
Сивина в волоссі
І на крові труд,
Захололі руки
І серця бійців,
А на згарі круки -
Смерті посланці.
Золоті зернини -
Сльози матерів
За героєм-сином...
...світ не має слів...
Світ не бачить горя,
Світ не знайде слів,
Світ про хліб говорить,
Не про матерів...
30.07.2022
Сил немає, слова болять
Куди ж ви, хлопці? Сурми сурмлять.
Не йдіть, будь ласка, без вас ніяк.
Героїв вбито, ну як же ж так?
Очі до неба,
Скажи-но, Боже,
Скільки ще треба
Їх на сторожі?
Скільком ще крила
Потрібно дати,
Щоби закрити
Дітей і матір?
Безсило стогнем: "Не йдіть, герої,
Ви тут потрібні, без вас чи встоїм?"
Земля змарніла, гуркоче небо,
Нам наші хлопці живими треба!
Прости нас, Боже,
Врятуй, помилуй,
Хай воїн кожен,
Що став незримим,
На полі бою
Стає з своїми.
І Україна хай переможе,
Цю кров прокляту, чорну, ворожу.
29.07.2022
Знову тривога.
Розмови до Бога.
Важко на серці.
Сум у люстерці.
Хто з нас наступний,
Враже підступний?
Знову ракети,
Небо у злетах.
Гатять гармати,
Ворог у Хаті.
Хай тобі, враже,
Воїн покаже
Напрямок руху.
Взнав? То - щодуху!
Знову тривога.
В пекло дорогу
Стелять рашисти
Собі урочисто.
Ми не здамося,
Ми не боїмося.
Згиньте, прокляті,
Вийдіть із Хати!
Лілія Бойко
27.07.2022
Сонячні соняхи небо вартують,
Дивляться в очі з-під променів-вій.
Диханням жовтим ніжно цілують
Наші вкраїнські квіти надій.
Личком зернистим зріють у далеч,
Спіють повільно, черпають життя.
Просто цвісти їм, напевно, замало -
З небом і сонцем потрібне злиття.
Фото Алла Пп (Алла Зленко)
26.07.2022
Духмяним диханням квітів
Пахне зіжмякане літо,
Вкрадене криком сирен,
Згублене в списках імен.
Десь закотилось за небо,
Вересом пахне і медом,
Квітне в ромашках і маках,
Плаче в простріляних знаках.
Ночі лякають тривоги,
Стоптано шлях об дороги...
Цього тривожного літа
Ми не посміли радіти,
Нам не хотілось співати,
От би то миру до Хати!
23.07.2022
Коли уже зрілість обійме за плечі,
Побачу польоти в блакиті лелечі.
Здіймаються в небо гордо птахи,
А ми їм радієм, ще ті дітлахи!
А як опускаються стомлено крила,
Десь там попід небом поновлюють сили.
Я часто їм заздрю, як дивлюсь здаля:
У них є ще й небо, у нас - лиш земля.
Як хочеться бачить пташині польоти,
Назавжди забути ракетні прильоти.
Радіти спокійному плину життя,
Плекати в гніздечку щасливих дитят.
Автор: Liliia Boiko 18.07.2022 р.
Достигають хліби в нашім краї,
Я ріднішого краю не маю.
Як вусате доспіє колосся,
Заспівають жнива стоголосо.
І повисне в повітрі димками
Подих поля, дозрілий віками.
По стерні, попри зранені ноги,
Йдем з молитвою, люди, до Бога.
Піднімаємо очі до неба
І шепочем, що миру нам треба.
На коліна стаєм перед Богом,
Хай здобудуть війська перемогу!
Хай земля українська зболіла
Від хлібів набирається сили.
Хай розвернуться вражі гармати
І поцілять рашисту у хату.
І прости нас, Господь, за провини,
Подолать ворогів ми повинні.
Ти спаси, порятуй, проведи,
Відведи Україну з біди.
І нехай достигають жита,
Для дітей, для людей, для життя!
Лілія Бойко липень 2022
Небо моє обіймає лани.
Солодко спіє врожай.
Боже, спини всі думки сатани, -
Квітне і зріє наш край.
Тягнуть до неба обличчя свої
Соняхи юні, несмілі.
Дихають літом поля і гаї,
Хвилі колишуться білі.
Хлібом пропахла рідна земля,
Зернами хилиться колос.
Боже, спини, зупини москаля,
Боже, послухай наш голос!
Хай в небесах пролітають птахи,
Вітер розчісує гори,
І гомонять у дворах дітлахи.
Досить нам, Господи, горя.
Автор: Liliia Boiko
Фото: 10.07.2022 р.
Фото Ірина Саражинська
Там, де ноги маленькі ходили,
Де трава лоскотала боки,
Птахи Божі гніздечка ізвили,
Чорно-сині мої ластівки.
І мені так навіки здавалось,
Прилітатимуть завжди вони.
З них дитинство моє починалось,
У щасливих моментах весни.
Там під дахом життя вирувало,
Там зростали і кріпли дзьобки.
Як раділось, коли вилітали,
І кружляли на відстань руки.
Там зосталися мрії дитячі
Біля чорних малих ластів'ят.
Як побачу у небі, заплачу:
Вони знов вже дорослі летять.
Автор: Liliia Boiko
Фото: 10.07.2022 р.
Фото Ірина Саражинська
Висне криваво злякане небо,
Ніч забирає у нього зорю
І пригортає ніжно до себе:
"Грій мене, зоре, я не згорю".
Стихло в тривозі обпечене поле:
Чи повернеться на обрій зоря?
Чи запалає розжарене коло?
Спати лягає самотньо земля.
Вранці повернеться виспане сонце
І поцілує верхівки лісів.
Поле прошепче: "Як добре, що сон це"
І обійматиме руки вітрів.
Автор: Liliia Boiko
Фото Ірина Саражинська: 28.06.2022 р., 10.07.2022 р.
Душа прощається зі світом
І не рятують сльози, квіти...
Душа летить на вічний спокій,
Але, стривай, не йди допоки
Тобі не сказано всі фрази,
І не замолено образи!
Поки у пам'яті твій голос
І не завершене це коло.
І все обіцяне ще в силі...
Та де ті сили? Геть накрило...
Дай я вдихну. Завжди не вмію
Сказать "Прощай". І не зумію...
Навіки, Господи, навіки
Зімкнулися твої повіки.
Та, чуєш, йти не маєш права!
У тебе тут важливі справи!
Там десь з небесного окраю,
Як ангел, світ оберігай!
Крильми своїми обійми,
Врятуй від горя і війни.
Душа твоя навічно світла
Зліта увись під подих вітру...
22 червня 2022 року. 40 днів....
Змию з вікон жахливу війну,
На шибках намалюю весну.
Ту, що вкрали, убили кати,
Проклятущі рашистські брати.
Змити з вікон холодну печаль,
Біль утрати, свій розпач і жаль
Не вдається, хоч вже й мозолі,
Легше стерти з землі москалів.
В час півоній, жасмину і лип
Бруд війни, що на душі налип,
Віддираємо, наче той скотч,
Та він врісся, хоч хоч, хоч не хоч.
Там болить нам Азов і Херсон.
Маріуполь, Ірпінь - страшний сон.
Нам печуть кладовища, хрести,
І смертельні війни блок-пости.
Нам навіки у пам'ять лягли
Очі тих, кому жить не дали.
Не відтерти з історії всіх,
Хто за нас, за країну поліг.
Я до скреготу мию шибки,
Та цей біль у душі навіки.
Бог простить, але я не прощу
Наш Донбас, наш Чернігів, Мощун.
І пройдуть сотні тисяч дощів,
Пролетять ешелони віків.
Не забудь, не пробач, не прости,
В рідний дім москаля не пусти!
Їй два.
Вона вірить в дива...
Вона мала,
Але дуже вже зла.
Їй пече.
Ангел сів на плече.
Дому більше нема,
У віконці пітьма.
Чорний дядько рашист
Руйнувать має хист.
Їй би в пору страхи,
Але в небі птахи.
Над руїнами світ
Трохи, правда, поблід...
Вона сильною стане.
Колись ранок настане.
Відбудує свій дім
І радітиме в нім.
А їй би жить, їй просто б жити
Щасливо й мирно на землі.
Але прийшов катюга вбити
Дорослих, юних і малих.
Їй снився сон, їй спалось легко,
Поки ракетний дощ не злив.
Не розбудив, летів здалека,
Невинну душу підло вбив.
А їй би жить, вдихати небо,
Колись кохать, любить життя...
Та вбивцям крові більше треба,
Без Бога, світла, каяття.
А їй би жить. Не дав, падлюка.
І як ти спиш, проклятий кат?
Своє дитя ти улюлюкав
Як на завдання рушив, "брат"?
Їй ангел пісню заспіває,
І заколишуть небеса.
Тебе ж, рашисте, проклинаєм,
І лють до тебе не згаса.
Сьогодні дощ ракетний злив,
Це замість теплих літніх злив,
Це замість радості простої
Нам демонструють вбивчу зброю.
Це нас зламати так мудрують
Це нас рашисти так "рятують".
Нам колоситься хліб духмяний,
І прийде скоро мирний ранок.
І хай простить мене Господь,
Не хочу знати той народ,
Хай їхній дощ на них зійде,
І їм сиренами гуде...
Сьогодні дощ ракетний злив
Бо світ нам небо не закрив.
І за тривогою тривога.
В молитві звернемось до Бога.
Прости нас, Господи, прости,
Гріхи, Всевишній, відпусти.
І збережи нам Україну,
Не допусти страшну руїну.
Сьогодні бачила, як хлопці плачуть.
Як не ховають болісну сльозу.
І шепчуть, що ніколи не пробачать.
Я бачила в очах до ворога грозу.
Їх кулаки зжималися добіла
І жили твердо гнулися в струну.
Лайливе слово гостро полетіло,
Коли їх погляд падав на труну.
Між квітів, люду, постатей журливих,
Під спів священний і церковний дзвін
Їх друзів за усі гріхи простили,
Віддавши шану і низький уклін.
А очі, що горять жагою помсти,
А руки, що стискають боляче букет,
Нізащо не залишать все так просто.
І буде ворогу за друзів всіх "атвєт".
Простить? Навчіть мене прощати,
Коли ридає чорна мати,
Коли палає нічне небо...
Навчіть, не відаю, як треба!
В душі не вміститься прощення,
В ній горе чорне, нескінченне
І лють, і біль, святе прокляття.
До біса згиньте, кляті браття!
Простить? Ніколи не прощу.
І зрозуміти не навчусь...
Ворог нас переможе,
Як почнуть забувати.
Він подолати зможе,
Як про нашу біду мовчати.
Як спитають свої :
"А різниця в чому?"
Як далекі бої
Будуть далі від рідного дому.
Як заграє шансон
В ресторані на розі вулиць.
І почнеться новий сезон
"Що-купив-що-вдягнув-що-взули".
Коли стомлено скаже водій:
"Хто тебе туди, друже відправив?"
Як забудуть старі й молоді
Про усіх, хто в боях упали.
Як не станем кричати в світ:
"Поверніть нам людей вкраїнських,
За якими стирає слід
Чорна влада страшна ординська".
Нам не можна мовчати, люди,
Бо у світі про нас забудуть!
Говорити, кричать, волати,
Україну свою рятувати!
За розбиті міста і села,
За понівечені оселі,
За дітей, що війну пізнали,
І за всіх, хто своїх чекали.
Хай горять заголовки, екрани,
Хай на шпальтах щодня друкують,
Які воїни наші славні,
Що весь світ від орди вартУють.
Тисне у мізки.
Гостро у скроні.
Важко навіки.
Тремор в долонях.
Боляче в серці.
Пульс десь в глибинах.
Стомлені берці
Вже не надінеш.
Більше немає
Гудків телефона.
Не пролунає
Голос знайомий.
Дихать забракло
Від розпачу, брате.
Стільки б сказати, -
Не наздогнати.
Холодом віє
В спекотному домі.
Вмерла надія,
Сили на зломі.
Ангелом станеш
Зверху над нами.
Будеш втішати
Сина і маму.
Ти не боявся
Братись за зброю.
Гідно змагався,
Слава герою!
(Пам'яті мого брата Віктора Серебрякова, який загинув у селищі Лиман Донецької області 15 травня 2022 року, захищаючи Україну від рашистської орди)
В небо глянь, коли стихнуть гармати,
Вгору глянь - буде далі життя!
В'ють лелеки на згарищі хати
Новий дім, де народять дитя.
Вірю їм, буде все ще в країни,
Що боротися вміє, як звір.
Україна повстане з руїни,
Буде світ, буде люд, буде мир!
І тихенько життя заклекоче
У гнізді для малих пташенят.
В синім небі навік затріпоче
Синьо-жовтий наш змучений стяг.
Хвостик так і не довідавсь,
Де подівся його дідо.
Чом відчинене вікно
І розкидане майно.
Котик тихо муркотів,
Котик їсточки хотів.
Але дім свій не залишив,
Став на варті в мертвій тиші.
Залізяки повмовкали,
Орки кляті спати вклались,
Вздовж дороги і в садку,
В центрі, в клубі, й на кутку.
Кіт завмер, застигли тіні.
Раптом :"Слава Україні!"
Ну, нарешті, дочекався!
Іще зранку умивався.
Фото Костянтин Сова
Зелені пакети із їх сухпайків,
Розгромлені танки на тілі полів,
Смердючі підошви по наших хатах,
Все зло, усі кулі, всі бомби, весь жах
Нехай заберуть, вимітаються геть,
Бо з ними лиш горе, розруха і смерть.
Ніяк не з'ясують, для чого прийшли,
"Спасать", грабувать чи усіх "порішить",
А, може, набрать сковорідок, трусів,
Машинок, деталей. Хто знає їх, псів?
Народ не зламати, народ не скорить
Проклятому кату, хай в пеклі горить!
Хай згине навіки рашистська орда,
Хай змиє їх слід українська вода.
Нехай ЗСУ додає Господь сил,
Щоб перетворили ординців на пил.
І щоб утікали, аж курява стала,
З країни, що цілим народом повстала.
11 квітня 2022
За крок до спасіння,
Із пекла, здавалось,
Під неба гудіння
З війни виривались.
З надією в серці,
Із вірою в спокій,
Із міст, що розтерті,
Пожити допоки
Усе там затихне,
Заквітнуть черешні...
Догнало їх лихо,
Вхопило у клешні
Рашистського ката,
Бездушного звіра.
Чи буде розплата?
За втрачену віру,
За зламані долі,
За сльози дитячі,
За завдані болі,
Знущання звірячі?
За крок до спасіння
Вмирать не хотіли,
Під неба гудіння
До Бога злетіли...
10 квітня 2022
Знала, що все вже.
Що не почує
Двінкоголосся своєї сім'ї.
І розуміла,
Що не врятують
Мрії й надії навіть малі.
Вперто чекала,
Ноги отерпли,
Вірила в Бога і сили земні.
Раптом дістануть,
Руки б розтерла,
Руки кохані великі й малі.
Плечі схилила,
Очі зболілі
Довго вдивлялись в руїни життя.
Душу спалила,
Серце горіло,
Не допоможе катів каяття.
Їй би злетіти,
Зустрітись з Всевишнім
І розказати про свОю біду.
Та святу варту вона не полишить.
Раптом піде, а їх віднайдуть.
Вперто вартує,
Не божевільна,
Світу не чує,
Жити не вільна.
10 квітня 2022
Набубнявіли нерви
І припухли повіки.
Пам'ять часом не стерти -
Це з тобою навіки.
Ти не знаєш, що далі
І кому ще повіриш.
Роздали вже медалі,
Не дісталось тобі лиш.
Хай їм грець, тим заслугам,
Лиш би серцю спокійно,
Лиш би зняти напругу,
Всіх згадати покійних.
І - вперед, бо живемо,
Бо у пам'ять назавжди
Повгризались емблеми
З грифом кровної правди.
Ти не зможеш спинитись,
Перекур не для тебе,
Ти для того, щоб жити,
Щоб боротись за небо!
Щоб ходить по землі,
І очей не ховати.
Перемоги малі
Не тобі святкувати...
Я знаю, брате, ти нас захистиш,
Загоїть рани згодом Україна.
І ми ніколи не забудемо тих,
Хто від ворожого вогню загинув.
Ти чуєш брате, як вола русня,
Що ми - фашисти, нацики, бандери.
Та правда в серці і вона одна,
Її не змінять гради й бетеери.
Горить земля, палає небо,
Ти бачиш, брате, цю біду?
Зберемось силами, бо треба
Здолати разом нам орду!
Ми той народ, в якого сила,
Ми та душа, що не вмира,
В ординця ноги підкосились,
Коли дізнавсь про тебе, брат!
Я вірю, брате, що ми зможем,
Я знаю, рідний, відстоїм.
Ми погань підлу переможем,
Бо б'ємось на землі своїй.
Не знаю, брате, де зустрінем мир,
Та знаю точно, буде перемога,
Тобі, мій брате, не забракне сил -
Народ і Бог до тебе у підмогу!
Надсталевої сили
надлюдський "Азовсталь",
Нерви - змучені жили,
але їх не зламать.
Їх вже впишуть у книги,
як вписали в серця,
За них молять і Матір,
Бога-сина й Отця.
Їх чекають додому,
для них пишуть пісні,
Нездоланні герої на кривавій війні.
Серце битися буде,
пульсуватиме дух,
З сталеміцності люди,
зов їх предків не вщух!
Маріуполь врятуймо!
Світ, почуй, відгукнись!
Кожен воїн, син, батько до сім'ї повернись!
Звідти сонце нам сходить,
там, де східний форпост.
Не дозвольте зробити там новий голокост!
Нам потрібні герої,
нам потрібні живі,
Що крокують у строї,
в яких мужність в крові!
Світ, врятуй нам героїв,
світ, кричи і волай!
В тебе сила є й воля,
щоб рашиста здолать!
Чуєш? Ти не обіцяй.
Ніколи. Нікому. Нічого.
Розмов розвелось через край.
Ділами звітуй перед Богом.
Не знаєш, мовчи.
А віриш, то спробуй.
Як мудрості зможеш когось научить,
То славу скуштуй лиш на пробу.
Як можеш, рятуй.
А - ні, попроси допомоги.
Чужі черевики на мить лиш узуй,
Як схочеш чужої дороги.
От тільки ти не обіцяй.
Ніколи. Нікому. Нічого.
Слова за вітрами не розкидай.
За них звітувать перед Богом.
В коридорах своєї душі
Ти наскельні лишаєш вірші.
Зазвучати їм шансу нема,
І нагоди шукати дарма.
Оглядаючись, з курсу зійти
Дуже легко. І, схоже, що ти
Саме так учинив. І тепер
Вхід до мрії буденністю стер.
Запиваєш пекучу нудьгу,
І чекаєш у душу жагу.
Відриваєш листки трудоднів
Не рахуєш ні мрій, ані снів.
Ти в обіймах майбутніх примар,
Серед планів нездійснених хмар
Геть забув про життя і любов,
Ризик, радість, кипіння у кров.
Проголушуй свої вже вірші!
Розгороджуй окови душі,
Не чекай, піднімайся, біжи!
Кожним днем у житті дорожи!
Не слухай мене, та почуй,
Без доторку душу відчуй.
Своїми крильми обійми,
Пригрій до тієї весни.
Не знаєш мене, розпізнай.
Не змінюй, як маєш, сприймай.
Зі мною ти дихай цей світ,
Збирай обгорілий мій цвіт.
В дротах загубились слова.
У пам'яті, що ледь жива,
Шукаю до тебе шляхи,
Дорогу вартують птахи
"Безысходная боль" охопила її.
У серці три сотні сталевих ножів.
Втрачено мрії, Його більш нема.
Стукає в стіни холодна зима.
Котиться горе криштально бліде,
Їй би згубитись, та сховку - ніде!
Палить дорогу солона сльоза,
Дихать не можна - у грудях гроза.
А на палітрі чернетки життя
Чорним по білому до забуття
Знову малює образ Його -
Чужого, чийогось, навіки свого.
Повз вікна - перони,
В останні вагони
Заскочить встигаєш
Повітря вдихаєш.
"Де Ваша зупинка -
Фінальна сторінка?"
Ти поки не знаєш,
Її не чекаєш.
Хай поїзд твій мчить,
Вхопися за мить,
Що манить метою,
Веде за собою.
Живи без простоїв,
Всі мрії - з тобою.
Життя не марнуй,
Лети, доганяй і цінуй!
Діждалися пори, коли вже яблука червоні
І засинає на осонні
Прозорий лист.
А вітер ниточки тріпоче
І зупинятися не хоче
Потік надій.
Теплом повітря ніжно дише
І в небі світлий слід залише
Серпневий сум.
Життя нітрохи не спинилось,
Якщо ти навіть помилилась
Із часом чи календарем...
Між мільонів людей - все люди,
Трохи схожі, та дуже різні,
Бо у кожному своє чудо,
Ця загадка чудес одвічна.
Неповторність - то людська риса.
Унікальність - це штрих від Бога.
Може, й схожі тіла, обличчя,
Та всередині стоси свого.
Незбагненного часом світом,
Чи відкритого всім довкола.
Бо у кожному своє світло,
Двох не знАйдеш таких ніколи.
Тонкошкуро я якось дишу,
Гостроболісно відчуваю,
Чую крики в сталевій тиші,
І до хололоду не звикаю.
І мурашками геть по шкірі,
Током гострим, що аж до серця
Розбігається "Я не вірю!"
Ти хоч плач, хоч волай, хоч сердься.
У брехні я тонуть не стану,
Не дозволю ковтать потроху,
Вірить людям не перестану,
Не збудую в душі Голгофу.
Лише правда - душеспасіння,
Лише в істині сенс для щастя.
Попри страх і душі тремтіння
Правду чуть й говорити вдасться.
Я знаю, для чого ви маски наділи -
Щоб люди вже більше життю не раділи,
Щоб кожен сховався у себе в коморі
І не дивувався: " А що там надворі?".
Забули вітатись, забули любити,
Забули про радість комусь говорити.
То, хай би чужі, так, ні, то ж свої,
Неначе незнані, не рідні мої.
Секретами темними життя заховали,
Липкими брикетами двері заклали.
Вмирає довіра... Вбивайте, вбивайте,
Під масками хитрими все заховайте!
Забудьте про віру, повагу й любов,
Про дружбу, про щастя, надію і кров.
Забудьте про все, тільки не забувайте,
Чого оті маски й нещирості варті..
10 серпня 2020 рік
Заховаю в тумані свій смуток,
Заплету у простори печаль.
Пригадаю дорогу забуту,
Завітаю до щастя на чай.
Комірець не рятує від вітру.
Парасольку зриває убік.
Я вологу долонею витру
І гукну, поки голос не стих.
На гостину прибуду до себе,
І зомлію, прийду на поріг, -
Як давно вже з'явилась потреба,
Але час від гостей відволік.
Треба часом з собою зустрітись,
Запитати про справи й жалі,
Цілувать подаровані квіти,
Що нарешті стоять на столі.
І самому собі щось порадить,
Про таємне себе розпитать,
Від печалі і втоми розрадить
І нікому про це не сказать.
Нитками бабиного літа
Повітря вогке оповите.
І теплі промені повисли,
Торкають росяне намисто.
Схилили жовті коси лози,
Вже Осінь стала на порозі.
Покажи мені мій сценарій.
Яку цІну за нього правиш?
Хочу знати усіх героїв,
Епізоди та інші ролі.
Підкажи хоч, чого чекати,
Який вектор, коли обрати.
Розумію, що якось буде,
Будуть ранки і будуть люди,
Будуть сльози і сміх, і розпач,
Щось продумане, щось напоспіх.
Я не прагну Твоєї сили,
Я ніколи б таке не просила.
Просто дай хоч якісь підказки,
Щоб розгледіти суть у масках,
Щоб хоч трохи втікти від болю
І не бігати знов по колу.
Віднайти всі шляхи й дороги,
Оббивать лиш своїх пороги,
Не терпіти брехню й обмани,
Не губити любов в туманах.
Але, знаєш, мабуть, не треба,
Не проситиму всього в Тебе.
Дай лиш сили, щоб гідно жити,
Кожен подих життя ловити.
Він її обіймав очима,
Розбудив давно вмерлих мурах,
Аж забігали десь по спині...
Радість, мрії і тихий страх.
Закотилось за небо сонце,
Мерехтливі вогні зійшли.
Відчувала безмежно тонко
Всі зболілі на серці шви.
Ніжно гладив її словами,
Не торкався плечей чи рук,
Заживали криваві рани,
Під шаленого серця стук.
Косовицею пахли роси
Вже не вперше в її житті.
Запліталася осінь в коси,
Догорали вогні мостів.
На осонні дрімає сонно
Розімлілий від спеки кіт.
Пахнуть груші із підвіконня,
На тину досихає кріп.
На ослінчик присіла баба,
Заплітає у коси часник.
Дід витісує щось із граба,
Лає жінку сусід Кулик.
Ще не кошена в них пшениця
І не вирвані бур'яни,
І занадилась знов куниця,
Кури б'ють молоді качани.
Так малюється ця картина
Без кінця уже з року в рік.
Та немає кота і тину.
Дід помер і сусід Кулик.
Баба дивиться лиш з портрета.
Припорошена пам'ять днів.
Занесу їм обом букета,
Що зіткався із сотень снів.
Набубнявіли нерви
І припухли повіки.
Пам'ять часом не стерти -
Це з тобою навіки.
Ти не знаєш, що далі
І кому ще повіриш.
Роздали вже медалі
Не дісталось тобі лиш.
Хай їм грець, тим заслугам,
Лиш би серцю спокійно,
Лиш би зняти напругу,
Всіх згадати покійних.
І - вперед, бо живемо,
Бо у пам'ять назавжди
Повгризались емблеми
З грифом кровної правди.
Ти не зможеш спинитись,
Перекур не для тебе,
Ти для того, щоб жити,
Щоб боротись за небо!
Щоб ходить по землі,
І очей не ховати.
Перемоги малі
Не тобі святкувати...
Безсоромно сьогодні п'яна,
Напилася його брехні.
Присмак солоду від дурману
З гіркотою образ на дні.
Процідила крізь зуби осад,
Захлинулася тим вином,
Геть оглохла на глум та осуд,
Не зрослося давно зі сном.
Брудні кола по-під очима,
Тьмяний блиск дорогих речей,
Прірва десь в глибині незрима
Зшиту душу вогнем пече.
(автор картини Фабіан Перез)
Ніч серпанком черпає темінь,
Тіні злякано шепчуться: "Де ми?"
У крайнеба горить окраєць.
Свіжий день... новий світ...світає...
А тобі, що не спав ні краплі,
Сил і часу за ніч забракло,
Щоб здолати свій страх і слабкість
І відчути нарешті радість.
Запоясався геть думками,
Гнівом, розпачем, псевдоснами,
Заблукав у чужому світі,
Може, треба було б налити?
Щоб гіркою спалити горло
І розтерти весь сум на порох,
Танцювати під трек Nirvana
І забутися геть на ранок.
Але ж - ні, за вікном світає...
Що ж там далі? Лиш Бог все знає.
Піднімайся! Зім'ята постіль.
Вже звільняйся від пут, бо доста!
Розпочни новий день, як вперше,
Ніби все вже давно завершив,
Ніби все пережив... A рани
Забинтуєш під трек Nirvana.
Заплітати у коси вітер,
щоб не дати йому радіти?
Зупинити потоки волі,
Щоб аж сили розтерти в мозОлі?
І не стати нікому стрічним,
Лиш таким собі пересічним?
Лиш таким собі випадковим
Без кипіння у серці й крові...
То навіщо тоді родитись -
Не грішити і не молитись?
Щоб так просто відбути відлік,
Не лишити по сОбі сліду?
Не піймати від світу кайфу,
Не дізнатися смаку лайфу,
Не ловити губами щастя,
Не побачить, якої масті
Кольорові шалені мрії
І наскільки могутні надії?
Якщо тихо і сумно скніти,
І не вміти життю радіти,
То для чого було родитись
Як не жити і не любитись?
#Liliia_Boiko#творче_натхнення
У віконному отворі небо
Розридалось гірким слізьми.
Є для суму нагальна потреба
У обіймах нічної пітьми.
Є для суму безмежні простори
І кордонів у суму нема.
Наскрізь мокрі дощу коридори
І народжена мрія дарма.
У чужому житті не прожити
І себе серед злив не знайти.
А хіба це життя - напівжити?
А хіба це любов - напівти?
Треба зранку собі нагадати:
подарунок пора обирати.
Адже скоро прийде Новий рік,
щоб не було таке,як торік.
І яким же буде дарунок?
У " сердечках" маленький пакунок?
Ні, не то....Ні, точно не то,
А, може, сіре пальто?
Щоб комір високий стояв
І сльози від світу ховав?
А, може, іще капелюх,
так щоб аж до самих вух?
Щоб точно ніхто не впізнав
І вже ні про що не питав.
А "сердечко" одне залишить,
до подолу тихенько пришить.
Не втрачати ж надію навік,
адже скоро прийде Новий рік?
Сірий сніг...
Бруд доріг...
Гомін шин...
Слід машин...
Тупіт днів....
Спалах снів...
Подих втіх
Десь затих.
Ти не спиш.
Мовчки диш,
Слухай світ...
Абсурдний світ,
Розгублені деталі
І мрій політ
В іржавому кришталі.
У лабіринті снів
Заблукана самотність,
У стоголоссі слів
Незрозуміла точність.
Розп’ята безневинність,
Покарана наївність,
Звеличена жорстокість,
Буденна дика тлінність.
Вази
Знаєш, пилом покрилися вази...
Я кажу тобі це без образи.
Просто вази так люблять квіти,
Не важливо, зима, чи літо.
Просто вази стомились чекати,
Їм так хочеться мати свято.
Вони стануть тоді потрібні
І для мене вони розквітнуть.
Знаєш, пилом покрилися вази...
Я відчула гірку образу...
Мені боляче дуже стало-
Свята в мене безмежно мало.
Рахую відстань кроками чіткими
Карбую пройдені хвилини і роки.
Я не ходжу дорогами чужими –
Свої аби дав Бог мені знайти.
Мені б не заблукать у швидкоплинні,
Мені б дійти до крайньої межі,
Не розгубить назбирані перлини
І залишити вогник у душі.
Соло підбори співають асфальту
Міцно затиснуті стомлені пальці.
Тихо здригаються злякані плечі, –
Вкотре самотність крокує у вечір.
Сумно зринає остання надія:
Хтось говорив, що весна не старіє,
Хтось говорив: до зими ще далеко.
Тільки чомусь відлетіли лелеки.
Тихо ступають підбори асфальтом.
Знічено вітер виконує сальто.
Скільки самотніх по світу крокує?
Мабуть, немало. Та хто їх рахує?
Ми думаєм, що бачим,
Насправді ж ми – сліпі.
Нам хтось колись втлумачив,
Що ми – майже святі.
Що нам життя під силу,
Воно ж за нас сильніш.
Ми просто йдем по схилу,
А думаєм, що – ні
Ми віримо у розум,
Та в нас його нема.
Усе навколо – проза,
Поезія – смішна.
Щасливі не шаркають стомленим кроком
І не спіткаються, мов ненароком.
І не згинають пригнічено спину :
Я якось зустріла щасливу людину...
Вони не ховають обличчя у комір.
І не уникають розмов із знайомим.
Щасливі уміють відверто кохати.
Та, шкода, у світі їх так небагато...
Злітає тихо падолист.
Горить китяжками намист
Калина на краю алеї,
Пташки злітаються до неї...
А мати плаче край могили
За сином, що в бою загинув:
"Ой, сину, сину, не дарма
Ти - там, а я - навік одна?!
Ой, сину, сину, де весна,
Коли була я не сумна?
Коли стрічала на порозі,
А ти дзвонив,що у дорозі?
Тобі не холодно там, сину?
Цей прапор гріє домовину?
Скажи! Всміхаєшся. Як завжди...
І де шукати тої правди?
Я знаю, ти робив все вірно,
Був України сином гідним.
Та як мені без тебе жити?
Куди кричати, як тужити?
Страшні слова:"АТО", "війна"-
Навіки б згинула вона!
Не знала, що така терпляча -
Вже третій рік, як серце плаче!
О, Боже! Чужих синів хоч вбережи
Від куль і проклятих стежин,
Від болю, ран і ворогів!
Молюсь за всіх, усіх синів!
А я свій біль перетерплю,
Сльозами рани всі заллю.
Чекатиму, коли зустріну
Не в цьому світі свого сина."
Спадає тихо жовтий лист.
І догорають горобини
Своїми гронами намист...
А мати шепче : "Люблю, сину".
Перед боєм
Мамо! Розкажу я тобі колись потім
Про той жах, про той біль і про страх,
Як вогонь нас зненацька наскочив
І як Саня помер на руках!
Мамо, вибач, що плакать навчився,
Коли хлопців поцілював «град».
Я до тебе й до Бога молився.
Й ненавидів війну у сто крат.
Мамо, а тепер, коли ти подзвонила,
Усміхнуся і просто: «Привіт!
Усе добре, вдягнувся, як ти і просила…
Ні, ні, ні, не про нас телезвіт.
Головне, щоб ти спала спокійно,
Щоб ти вірила, скоро вже мир!
Охорона у тебе надійна:
Сотні вірних, хоробрих синів.
Вибач, мамо, уже поспішаю,
Все спокійно у нас, ти повір.»
Три гудки…Телефон заховаю.
Я за маму іду у цей бій!
Щоби їй ще хоч раз подзвонити.
І щоб знала напевно: «Живий!».
Щоб колись їй про те розповісти,
Чому син посивів молодий.
Бойко Лілія 2014
Це ж треба мати таку силу,
Щоб їх десятки літ косило.
І правду мало таку слово,
Щоб корчивсь ворог люто знову.
Судить нікого не беруся,
Та хто ви ті, хто судить Стуса?
Не дасть спокійно він вам жити,
І нищить будете, палити,
А Стус у пам'яті Вкраїни
Навіки-вічні не загине!
20.10.2020
Page updated
Google Sites
Report abuse