Пригоди діда Фе та кота Ю

(казка хармулька)

Може, далеко, а може й близько, може давно, а може й не дуже, жили собі дід та баба. Як і усі люди у тій стороні, шпорталися по господарству, вирощували на городі всяку смачну всячину, приторговували нею на базарі. Заробляли собі цим до пенсії якусь копійчину. Баба була не те щоб дуже вреднючою, а без міри гризливою. Свого чоловіка вона називала не інакше, як дід Фе. Позаяк дід щодня чув від своєї дружини це прізвисько, то з часом зовсім забув, як його звати насправді. Фе то й Фе. Дід щосили намагався догодити бабі, але це йому вдавалося не завжди, бо було у баби сім п’ятниць на тиждень і один четвер. Отак вони жили-поживали та років наживали.

Якось якраз посеред лютого покликала баба діда і каже:

– Треба виорати той город, що за кривою вербою. Буду ранню городину садити.

Дідові що? Треба то треба. Запріг він двох карасів, узяв плуга, борони і гайда в поле. Треба сказати, що у тім краї роль тяглової сили виконували карасі. Кому треба було щось привезти чи виорати ниву, він брав вудку, черв’яків і йшов на став ловити карасів. Запрягав їх у віз, робив ту роботу, яку потрібно було, а потім знову випускав їх у воду. Це було набагато вигідніше економічно, аніж тримати у господі коней, яких треба було годувати, поїти й пасти. Оре собі дід, пісеньку намугикує. Погода оранці сприяла. Не спекотно, мухи, комарі та інша літаюча кусва не перешкоджає. Вона ще з теплих країв не повернулась. Отож не пройшло і півдня, як дід виорав, заскородив, навіть карасів попас і додому зібрався. Заїжджає на подвір’я, а баба тут як тут.

– Ну що, – питає, – виорав поле?

– Виорав, – відповідає дід, – і заскородив.

– А де?

– Там, де ти казала – за кривою вербою.

– Людоньки, – вдарила баба об поли, – дивіться на нього! Я ж казала за сухою грушею!

– Хіба? Я на власні вуха чув, що за кривою, – оторопів дід.

– Що ти міг чути, – бабою аж трясе від люті, – глуха тетеря. У тебе одне на думці – аби полежати. Ледащо нещасне. Та ти ізмолоду до роботи був неберучкий. У тебе навіть руки та ноги неоднакові!

Дід глядь – справді неоднакові. Одна права, друга ліва. Вік прожив, а на це каліцтво не звертав уваги. Баба тим часом закипіла ще на кілька градусів.

– Забирайся геть, – кричить, – щоб очі мої тебе не бачили, вуха не чули, а ніс не нюхав!

Бухів дідові у плечі надавала, за ворота випхала, кинула навздогін шмат сухої шкуринки.

– Ледащо, лежень, нероба! – репетує, аж гук довкола.

Що було дідові робить? Підняв шкуринку, гірко заплакав та й поплентав світ за очі. Йде, плаче, сльози річкою течуть – так йому прикро і сумно. Йшов так днів із п’ять. Вже й плакать трохи притомився. Озирнувся – леле! За ним ціла річка шумить. На берегах верболози, очерет, дика качва плаває зі своїми виводками, люд на човнах швендяє – рибу ловить. Підприємливі особи греблі насипають, водяні млини будують, беруться борошно молоти.

– Плачте, діду, далі, – гукають, – води багато треба.

А йому що? Чом би й не допомогти добрим людям. Пішов він далі з плачем. А за ним річка розливається, лепеха росте прямо на очах, бобри та ондатри завелися, перші пароплави появились…

Чи довго так йшов і плакав, чи ні, коли це бачить – сидить прямо посеред дороги кіт. Худющий-прехудющий, одні ребра та шкіра. Зупинився дід і питає:

– А чого це ти тут сидиш? Чом не ловиш мишей, у господині на руках не ніжишся?

– Немає у мене господині, – відказує той, – набила вона мене і вигнала. Я голодний був, лизнув дещицю сметани із глечика. Ось вона і надавала мені бехів та й витурила з дому. Ідіть собі, діду, своєю дорогою, а я тут помирати буду.

– От дивак, – зітхнув дід, – помирати зібрався… На ось кусень хлібця та й підемо зі мною.

Озирнувся дід назад, намочив шкоринку у воді, бо річка якраз за його спиною була, подав котові. Кіт накинувся на хліб, наче з голодного краю прибув. Їсть, аж вуха ворушаться і хвіст трясеться. З’їв оту шкоринку, облизався.

– Ну що, – питає дід, – будеш помирати?

– Ні, – відповідає кіт, – тепер не буду, передумав. – І живота лапою погладив.

– Візьміть мене, діду, з собою, – став проситися, – може, я вам у пригоді стану.

– А чого б і ні? Ходімо удвох, я тебе зватиму Ю.

Пішли вони далі разом. Дід вже й плакати кинув. Бо ж хіба можна плакати і розмовляти водночас? Не довго йшли, бо ноги збили. І прителепали у якийсь дивний край. Все було тут незвичне. Дині і кавуни росли на деревах, а груші і яблука на городі на грядках. Качур співав соловейком, а бугай цвірінькав, наче горобець. Гусаки мали роги, а кози замість шерсті – пір’я. Корови відразу давали масло, сир чи сметану. Та найбільше їх вразили бджоли. Жили вони у величезних вуликах і приносили з поля замість нектару… вареники! Ото вилітає, наприклад, бджола вранці на гречку і приносить у вулик гречаника, на мак – маковика. Не місцина, а рай. Порадився дід з нявликом і вирішили вони оселитися тут. Дуже вже їм це місце сподобалось. Встаєш уранці, йдеш на пасіку, приносиш макітру вареників. Труснув вербу, гупнуло додолу кілька кавунів чи динь…

Стали будуватися. Вибрали ділянку на горбочку, поряд ліс і лука. Правда, річки не було. Тому-то дід змушений був вернутися до того місця, де кинув плакати і приплакав свою річку прямо до обійстя. Якраз вистачило дідових сліз на цю справу. Бо потім як він не тужився плакнути ще хоч одненьку сльозинку – нічого не виходило.

Дід наносив каміння, а мурчик Ю став складати підмурка. Послинить каменюку, прикладе до іншої – тримається – не відірвати. Куди тому цементу! Гарна хата вийшла. Три на п’ять метрів. Майже палац. Стіни із лободи, дах листям лопуха накрили, дешево і не спекотно влітку. Вікна широкі, світлі, двері високі, тесані із ясена. Із очерету наробили труб, підвели газ. А з бузини каналізацію облаштували, ванну із гарбуза встановили і стали обживатись. Жити б їм і горя не знати, та став харч набридати. Кожен день вареники. На сніданок, обід та вечерю. Дід ще час від часу динями та кавунами ласував, а кіт же не їсть городини, чи то пак – садовини. І вирішив дід Фе зайнятися полюванням. Із калинової цурки вистругав цівку до рушниці, приладнав ложе, приклада. Набив бабахкалку потерухою, зверху квасолину поклав і стрільнув. Віддача була такою сильною, що його відкинуло аж у сусіднє село і дід півдня мусив добиратися додому. Став засипати потерухи менше і справа пішла на лад. Попервах рвонув на річку. Річкове птаство якраз у теплі краї збирались, ото дід без великого клопоту набабахкав мішок качок, гусей, водяних курочок, і приніс додому. Його побратим кіт Ю зрадів невимовно.

– Ви, діду, – облизуючись, казав нявло, – готуйте посуд, а я за спеціями збігаю. Та хутенько на місцевий ринок по петрушку, селеру, перець та інші приправи. Дід тимчасом приготував глиняну каструлю.

– Підемо, Юсику, допоможеш мішка нести, бо я його ледь припер з річки.

Підійшли вони до мішка, а він порожній. Дід поглянув на річку, а там усі його мисливські трофеї плавають, ніби нічого й не було. І згадав дід, що перед кожним пострілом забував класти зверху на потеруху квасолину. Отож кожен бабах тільки глушив птахів і вони потім, у мішку, прийшовши до тями, повернули до рідних домівок. Дуже засмутилися дід Фе та кіт Ю. Нарешті кіт порушив мовчанку:

– Не журіться, діду, – завтра сходіть до лісу, може, кабана чи ведмедя вполюєте. На них стільки м’яса, що нам надовго вистачить.

– Еге ж, – зрадів дід, – твоя правда. Завтра і піду.

Наступного ранку рушив він на полювання і дійшовши до лісу, помітив, що не взяв своєї стрільби. Аби не спіткала невдача, вирішив не вертатися. Йде собі лісом, роздивляється, чим би можна поживитися. Вийшов на велику квітучу поляну. Прямо перед ним розлоге дерево. На ньому динь і кавунів уродило – неміряно! Аж гілля гнеться. Але стовбур гладенький, до гілляк височенько, ніяк дідові не добратися до лакотків. Довго він отак ходив довкола того дерева, не знаючи, що його робить, як вилізти за овочами. Коли це зирк – на протилежному боці поляни пасеться цап. «Ну, – думає, – якщо вже цап не допоможе набрати смакоти, доведеться йти впорожні додому». Став він на коліна перед деревом, приклав пальці до лоба і почав дражнити бекла: «Б-е-е!, Б-е-е!». Той невдоволено чмихнув і грізно хитнув ногами. А дід йому знову: «Б-е-е!». Почав бекло передньою ногою землю гребти, люто чмихати. А дід: «Б-е-е!». Опустив цап роги та кулею на діда. Тільки замиготіло. В останній момент дід відкотився вбік і цап з розгону як вдарить рогами в дерево! Удар був такої сили, що всі дині та кавуни, які росли на ньому, упали додолу. Назбирав дід повні кишені смакоття, перекинув через плече цапа-самогубця і пішов додому. Вдома, коли цап оклигав, дід його запитав:

– Ну, що, отямився, голова не болить?

– Трохи, – відповідає цап, – а де я?...

– Ти у добрих людей, – каже дід, – нічого поганого ми тобі не зробимо, а навпаки – пошлемо тебе вчитися на бухгалтера. Голова у тебе міцна, науку витримає.

І послали дід Фе та кіт Ю того цапа до коледжу грамоту вчити та освоювати ази бухгалтерської науки.

Сиділи якось дід з котом-нявлом під хатою, на осонні грілися: відпочивали від нелегкої праці, от кіт і каже:

– Піду я, мабуть, на полювання. Давно вже мишей не ловив. Ще візьму та й забуду до дідька, як це робиться

– Йди, – відповідає дід, – та тільки не їж їх, а всі, які зловиш, принось додому. Пішов кіт. Чи довго був на полюванні, чи ні, а приніс цілу торбину мишей. Дід зробив для них загона, щоб не порозбігались і випустив їх туди. Сам взяв косу, накосив трави на луці і кинув у ясла мишам. Як стали миші їсти ту траву, та як стали рости! Ростуть і ростуть, ростуть і ростуть. Не по годинах, а по хвилинах. Півдня не пройшло, як виросли ті миші і зробилися завбільшки з корову. А під вечір взагалі мукати стали. І здогадався дід, що пора мишей доїти. Узяв дійницю і взявся до роботи. Доїть-доїть, доїть- доїть, а видоїти не може. Став кликати кота на підмогу. Доять обоє – аж спітніли. Нарешті видоїли. Відхекалися і побачили, що надоїли ціле озеро молока. Посуду стільки не виявилося вдома, от вони і зливали видоєне у видолинок.

– Ну що ж ви, діду, наробили, – бідкається кіт, – навіщо нам стільки молока? Ми ж його за сто років не вип’ємо.

– Не метушися, нявчику, – відповідає дід, – молоко продамо і матимемо добрі гроші .

Дали вони оголошення в газету. Мовляв, так і так: дід Фе і кіт Ю продають мишаче молоко у великих кількостях за прийнятну ціну. Не встигли ще ту газету надрукувати, як повалили до діда покупці. Хто пішки йде, хто возом їде, а деякі навіть на каретах прибули. Куштують молоко – не нахваляться, кажуть, що зроду такої смакоти не споживали. Стали торгуватися. Згодили ціну і приступили до продажу. Дід відпускає, а кіт бере гроші та дає здачі. Десь за годину і спродалися. Дивиться дід, а грошей нема.

– А гроші де? – питає здивовано.

– Немає, – відповідає кіт, – здачею віддав.

– Ти що, ніколи не ходив до школи? – сердиться дід.

– Та ходив трохи, – знічено відповідає кіт, – але завжди як приходив, учителька виганяла мене за двері, казала – мені у класі тільки котів не вистачало.

– М-да, – почухав потилицю дід, – я щось не подумав, що ти неграмотний. Але не журися, завтра надолужимо.

На другий день накосив дід зранку мишам трави, а коли надвечір ті знову стали мукати, взявся удвох з нявлом їх доїти. Знову надоїли цілий видолинок і ще трохи. Тут і покупці взялися. Кіт наливає, а дід бере гроші і дає здачі. Не пройшла година, як спродались. Дивляться – наторгували добру торбину грошей.

– Якщо далі так піде, – радіє дід, – не пройде багато часу, як станемо ми з тобою, нявлику, мільйонерами. А як піднатужимося, то й олігархами.

І пішло, й поїхало. Дід зранку траву косить, а на вечір мишей доять, потім покупці приїздять. І так кожен день. Спочатку гроші збирали у мішки і складали у хаті, але бачать, що як далі так піде, то ніде й жити буде. Вся хата завалена грішми. Стали дід з котом думати, як тому лихові зарадити.

– Доведеться, – міркує вголос дід, – покласти ці гроші у банк на депозитний рахунок. І халепи позбудемось, і, дивись, відсотки наростуть.

Вирішено – зроблено. Запрягли вони у віз качура. Наскладали вилами цілу купу грошей і повезли у банк. Зраділи банкіри невимовно. Це ж такий капітал до рук пливе! Поклали дід з котом гроші на депозит і поїхали господарювати далі. Миші доїлися справно, тож кожного тижня господарі мали запрягати качура та відвозити хуру грошей до банку.

Банкіри вже й пики стали одвертати від тих грошей. Мовляв, не можемо прийняти таку кількість валютної маси, бо це може викликати інфляцію. Тобто здешевлення грошей.

Отаке лихо! Що було робити? Стали кіт з дідом гроші у стіжки складати. Наскладають стіжок, лопухами накриють, щоб дощем не намочило, і господарюють далі.

Аж це трапилася у них халепа. Наносив дід, як завше, уранці мишам трави, а ті навіть голови до неї не повернули. Лежать собі на соломі, тільки очима поблискують. Вже прийшла пора мукати і доїтися, а миші як лежали, так лежать. Стривожилися дід з котом – захворіли, мабуть, миші. Дід мерщій до ветеринара. Допоможіть, мовляв, бо поздихають миші, за що жити будемо? Прийшов ветеринар, довго обстежував мишей, слухав їхні легені та серце через трубочку, ретельно почухав лоба, потилицю і за кожним вухом, а тоді каже:

– У них, мабуть, вітрянка або грип. Чи й навіть свинка з ускладненнями.

Виписав сякі-такі ліки, дали йому дід з котом копичку грошей, та й пішов собі. Пробують дід з кициком дати мишам ті ліки – миші не беруть. І зажурилися вони. Кіт навіть сльозу пустив, так йому жалко стало мишей.

– Не плач, нявчику, – утішав його дід, – нічого не поробиш, мабуть, доля у них така. Є ще десятків зо три копиць грошей, якось перетерпимо на перших порах, а там видно буде.

Пішли вони спати. А вранці ще тільки-тільки засірі-ло, розбудив їх якийсь спів, що лунав із загону з мишами. Побігли дід з котом туди і стали, наче громом вдарені. Всі миші ожили, мовби й не хворіли, весело пищали, а у кутку загону лежала ціла купа мишачих шкур.

– Це вони линяли, – здогадався дід і пояснив котові: розумієш, вони скинули старі шкіри і зодяглися натомість у нові.

– Ну й дивина, вперше таке бачу й чую, – дивується кіт, – і що робити маємо?

– Побачимо, – відповів дід, – нехай хоч сонце зійде.

Зійшло сонце, дід знову узяв косу і пішов мишам траву косити. Взялися миші їсти накошене, аж за вухами лящить. Дід зрадів, кіт ще більше.

– Не пропадемо тепер, знову будемо з грішми!

Довго думали кіт Ю та дід Фе, що з тими шкірами робити. Ідею підкинув кіт:

– Давайте, – каже, – діду, пошиємо з них жіночі зодяганки.

– Воно то непогано було б, – відповідає дід, – але ж і ти, і я шити не вміємо.

– А ми курей наймемо. Пошлемо їх на курси підвищення кваліфікації і діло піде.

Згодили курей, на цілий день послали їх на навчання і вже наступного ранку взялися до пошиття верх-нього жіночого одягу. Закрійником був півень. Він кроїть шкіри, а кури шиють. Та так вправно, що півень-закрійник не встигає. За кілька днів і управилися – нашили модного жіночого хутряного одягу. Як провзнали про те панянки того краю, стали сходитись та з’їжджатись до обійстя діда і кота. А ті, які жили на околицях, то і бігли, аби і їм стачило. Зодягли ті дублянки, а їх якраз вистачило кожній, поставали такими красунями, що ні словом сказати, ні пером описати, чи й по телевізору збрехати. І пішла слава про їхню красу по всьому світу. Взнали про те заморські порубки і ніби почаділи. Автобусами та потягами їдуть, пішки йдуть, а гонорові навіть літаками летять. Поз’їхались, посходились, позлітались і стало у тім краї велике стовпотворіння. Заморська парубота походжає, до красунь придивляється. Залицяється. Народ того краю спочатку невдоволений був. Воно й недивно. Виходиш на вулицю, а тут яка тобі хочеш говірка, яка бажаєш мова. Але потім люд зорієнтувався. Зорганізували притьмом готельно-туристичний бізнес, ганделики повідкривали, стали добрі гроші заробляти.

Та недовго розкошували. Вибрали собі заморські парубки наречених, поженилися та й забралися у свої закордони. Тихо і сумно стало у краї. Дівчата не співають, своїми усмішками людські душі не звеселяють, веселих милих дурниць не щебечуть… Але найбільш невдоволене, навіть можна сказати, обурене було парубоцтво. Його можна зрозуміти. Приспічить комусь женитися, а наречених катма. Розлютилися хлопці сильно, що там казати. Зійшлися на подвір’я діда та кота з палицями та різками і вже хотіли добрих лупнів господарям дати, та дід розрядив ситуацію:

– Заспокойтеся, хлопці, не хвилюйтеся. Наші миші саме черговий раз линяти будуть. Отож ідіть по домівках, заводьте гарні вуса та чуби, мови вчіть нетутешні. Бо скоро у нас буде тісно від заморських наречених. А ми тимчасом з котом нашиємо вам кожухів.

Як почули те хлопці – наче вітром здуло їх з обійстя. Розбіглись по домівках, чуби пригладжують, вуса підкручують, мови усілякі вчать. Найбільш завзяті по кілька вивчили, навіть ледачі – і ті навчились казати, тикаючи пальцем собі у груди: «Май нейм із – Я».

Тим часом дід Фе та кіт Ю взялися за налагоджування випуску парубоцьких кожухів. Знову послали курей та півня на курси підвищення кваліфікації. Бо ті ж уміли шити тільки жіночу вдяганку, і до праці. Добре розуміли, що кожна хвилина дорога. Десь за тиждень і справилися. Повдягали парубки кожухи – лицарями поробилися – хоч портрети пиши. Вуса гарні підкручені, чуби густі кучеряві, постави мужні, гордовиті. Походжають поважно так, один одному «хав ду ю ду» кажуть та «май нейм», а деякі дуже завзяті ще й «пардон» та «зєр гут». Дід і собі одяг кожуха парубоцького, але змушений був зняти. Коли приніс у тому кожусі мишам трави, ті попадали від реготу, тикаючи у його бік лапами.

І повалив у той край дівчачий заморський народ. Пливли пароплавами, летіли літаками, їхали у плацкартних та купейних вагонах, електрички і автобуси були битком набиті. А хто пішки йшов – тих не злічити. Блондинки, брюнетки, шатенки фарбовані і нестрункі, і не дуже, юні зовсім і не зовсім… Знову розцвів готельний і туристичний бізнес, торгівля сувенірами та предметами мистецтва, заграла музика, залунали пісні, стихійно влаштовувалися дискотеки. І настав у тому краї сезон весіль. Наречені у свої закордони телеграми відбили, почали з’їжджатися свати та свахи, бояри та дружки, музики зі своїми дримбами. За тиждень переженилися. І настав спокій і злагода у цілім краї. Гості роз’їхалися, а молодята стали жити-поживати, добра та дітей наживати. Побачили дід з котом, що насувається економічна криза. Молоді заміж повиходили, поженилися, а старші хіба захочуть ходити у хутрянках? Отож прийшлось випустити курей і півня і далі гребтись на пустир, а самим думати-гадати, як вигідно збути мишей. Знову дали оголошення у бізнесові вісники світу, провівши перед цим солідну рекламну компанію, і стали чекати. Днів так за кілька з’явився солідний бізнесмен із однієї північної країни і, давши добрі гроші дідові й котові та повантаживши загони з мишами у трейлери, забрався собі.

Може, з півдня раділи дід Фе та кіт Ю, що вигідно збули свій бізнес, а потім засумували. Сумують і сумують, сумують і сумують. Сусіди навіть тривожитися почали. Мовляв, чого вам сумувати, грошей десь із сотня копиць є. Живіть не тужіть.

– Е-е, – зітхає дід, – гроші для тіла, а робота для душі. Хіба ж можна прожити без праці?

– Так заведіть собі інший бізнес, – радять сусіди, –стартовий капітал у вас є, та й досвіду не позичати.

– А й справді – зраділи кіт з дідом, – що це ми сумуємо, коли можем нову справу розпочати!

І стали думати, куди б гроші вкласти, яку вигідну справу започаткувати, щоб і толк був, і душі радість. Незабаром і надумали. Першим голос кіт подав:

– А чи не посадити нам навколо хати банановий гай, діду, га?

– Ти знаєш, мурчику, я теж про це думав, – зізнався той, – але не наважувався тобі про це сказати. Боявся, що сміятимешся.

– Немає нічого смішного, – заспокоїв діда кіт, – випишемо із-за моря саджанців, вивчимо технологію вирощування бананів. Товар хороший, до того ж у нас він буде набагато дешевший. Витрати на перевезення відпадають. Та й завжди свіжий…

– Еге ж, – погодився дід, – у молодих родинах саме діти почали з’являтися. А малеча страх як полюбляє банани.

І взялися до роботи. Знову ж таки дали оголошення у різні комерційні видання, а самі занурилися у книжки. Поки воювали із наукою, і саджанці прибули. Та ще й кількох сортів. Вибрали дід з котом місцину на осонні під бананову плантацію, за день скопали землю і посадили гай. Сонце собі гріє, дощик поливає, як шугнули саджанці угору – дід з котом не зогляділися, як настала пора врожай збирати. Вродило бананів, як проса. Стали дід з котом ті плоди із пальм збирати. Та куди там! Народжений по землі ходити на дерево не дуже то й вилізе. Навіть кіт на що вже мастак, і той півдня просидівши на пальмі, зліз за поперек тримаючись.

– Оце халепа, – зажурився дід, – це ж треба такої біди. Небувалий урожай, а зібрати ніяк не доберемо толку.

– Треба шукати спеціалістів, – здогадався кіт, – є такі краї, де на деревах живе особливий народ, який запросто збере наш врожай. Мавпами називається. Прийдеться запросити їх на сезонні роботи.

Притьмом дали телеграми у заморські краї, де проживали мавпи, що мешкають на деревах. Мовляв, так і так: дід Фе та кіт Ю запрошують на сезонні роботи спеціалістів зі збирання врожаю бананів. Гарантується житло та пристойна платня. Мавп прибуло не так уже й багато. Інших чи умови проживання та платня не влаштовувала, чи то решта мавп була неграмотною і не змогла прочитати оголошення у газетах. Та дід і кіт були раді і цим, бо іще день-два – і банани перестигли б. А тоді встигай рахувати збитки. Так і до банкрутства недалеко. Аби все було цивілізовано, кіт запропонував мавпам створити професійну спілку, яка б захищала їхні інтереси перед роботодавцями і підписати колективну угоду.

– По-іншому не можна, – пояснив мурлик дідові, – мавпи теж люди, тільки дикі. У свій час вони полінувалися злізти з дерев і скопати клапоть землі, щоб посадити городину. Ось тепер і караються. Люди свійські живуть у будинках, а вони мокнуть на дощі, пражаться на сонці, їх б’є град, шмагає вітер. Ми цього допустити не можемо, бо люди зневажатимуть. У нас мавп’ячі робітники почуватимуться добре.

Підписали ту угоду і мавпи взялися до роботи. Одні знімають з пальм банани, кидають їх на землю, інші ті банани ловлять, у ящики упаковують, ще й наклейки клеють: «Fe, U and KО». Знову фінансові справи кота і діда пішли вгору. Знову вільно конвертована валюта на їхніх рахунках з’явилась. І не дивно. Економічно вигідно виявилося вирощувати банани у тім краї. Родять рясно і ціна прийнятна. Бо відпадають витрати на перевезення із-за моря, а це гроші немалі. Аби ще більше прилучити мавп до цивілізації, дід з котом замовили їм у сусідній країні повітряні палаци. Повмощували їх на пальмах, електрику туди провели. Мавпам дуже вигідно. Із палацу виповз – і вже на роботі. Це не те що у містах, де на проїзд на роботу йде багато часу, та і грошей потрібно немало. У вихідні дні стали возити їх у музеї на екскурсії, на вистави у театри, на концерти класичної та естрадної музики, організували їм безкоштовне медичне обслуговування та освіту. Прямо не життя створили для мавп, а рай. Результати не забарилися. Мавпи стали більш освічені та виховані. Навчилися чарівних слів: «будь ласка», «прошу вас», «будьте ласкаві». У звертанні один до одного почали вживати слова: «пане мавп», «пані мавпо», чи «добродію», «добродійко», а не «гей, ти!». Бо чого гріха таїти, на перших порах натерпілися, було, від них дід з котом. То діда з пальми бананом поцілять і потім усі регочуть, аж за животи беруться, чи котові якусь каверзу підкинуть. А це деякі із особливо талановитих стали вірші пописувати своїм мавпаннам, а один написав симфонічний концерт для свистка з барабаном. З цим концертом мавпи об’їздили усі навколишні села і заробили чималенькі гроші. Тобто у стосунках кота і діда з найманими робітниками мавп’ячого походження була повна гармонія. Ні тобі виступів протесту, ні демонстрацій, ані навіть простого пікетування дідової та котової хати. Восьмигодинний робочий день, платня вчасно, насичена культурна програма, безкоштовна соціальна сфера… що ще потрібно для щасливого життя?

І пішла добра слава про діда і кота у тому краї і сусідніх країнах. Для вивчення їхнього досвіду повалили до них президенти та прем’єри, міністри і парламентарі, а журналістів понаїхало – ніде ногою стати, кинь палицю – попадеш у журналіста чи редактора.

– Все, – взявся за голову дід, – нашому бізнесу клямка. Замість роботи як не презентація, то інтерв’ю, як не фуршет, то брифінги.

За цими посиденьками дідові і котові угору ніколи глянути, не те що справами зайнятись, землю під розширення, плантації скопати чи бур’яни прополоти. Так набридло їм таке життя, що надумали вони кинути все під три кольки і дременути світ за очі. Давно б це зробили, та мавп жалко. Пропадуть без доброго господаря. Коли це один із журналістів, що швендяв із брифінгу на фуршет, із презентації на інтерв’ю, подав добру ідею – написати книгу, у якій розповісти, як дід з котом починали свій бізнес і чого досягли. Обіцяв спонсорську допомогу із надрукуванням. Дід з котом негайно сіли за написання спогадів. За кілька днів і впоралися. Той кореспондент допоміг із виданням книги. Вручили дід з котом кожному президенту, прем’єру, міністру, парламентарію, журналісту по книзі. Ті подякували і роз’їхалися. І знову стало тихо і спокійно на обійсті діда і кота. Життя ввійшло у звичне русло.

Та недовго вони розкошували, якось, а було це якраз по обіді, бачать, суне чорна-пречорна хмара по річці, яку дід наплакав, а в тій хмарі іскри скачуть, блискавка, грім гримить. Дід з котом вмить здогадалися, що це означає, посмутніли.

– Моя господиня їде, – скрушно зітхнув дід Фе.

– І моя, – зажурився кіт Ю.

Невдовзі і на горизонті з’явилися. Човнів не знайшли тож веслували у двох ночвах, а лаялися – аж трава сохла. Дідова клялася і божилася, що найбільше любить свого дідусика Фе, а котова казала, що то брехня, бо так, як вона шанує свого ріднесенького котисика, ще ніхто ніколи не любив і не любитиме. Припливли вони до бережка, вискочили із ночов, і ну битися. Б’ються і лаються, клянуть і обзивають одна одну. Дід з котом змушені були розбороняти, бо очі одна одній запросто могли б повидряпувати.

– Дідусику, ти мій милий, дідуню мій хороший, навіщо ти мене саму полишив? Я ж тебе так любила, так любила… більше, ніж себе, – обнімала баба діда та все обціловувала.

– Котюнчику, мурчику, мазунчику, – гладила кота його господиня та пригортала до грудей, – ти став таким багатим та знаменитим, а я сама та сама без тебе сумую.

А як побачили копиці з грішми, то й зовсім показилися. Кинулися ті копиці рахувати та приказувати «це моя, і це моя, і всі мої». Якби не дід з котом – покалічили б одна одну. Оце так халепа! Дідові це набридло.

– Ану тихо! – гукнув, аж луна у пальмовому гаю обізвалася, ще й ногою тупнув, – або поводьтеся як люди, або виженемо геть. Так я кажу, котику?

– Тільки так, – підтвердив кіт Ю.

– Ми більше не будемо, – стали проситися дідова баба і котова господиня, – не будемо.

– Добре, – сказав кіт, – але дивіться… – і кігтиком насварився.

Стали вони жити вчотирьох. Дід з котом бізнесом займаються, всяким там менеджментом та маркетингом, а жінки щоранку ще й очі не протруть, як біжать стіжки з грішми рахувати: чи, бува, ніхто не вкрав уночі бодай одного грошика. Кіт з дідом посміювалися з цього, але мовчали, мовляв, чим би баба не бавилась, аби не лаялась.

Якось зашвендяли дідова баба і котова господиня на бананову плантацію. Голови позадирали, роздивляються. Побачили мавп, що саме врожай бананів збирали, та як залементують:

– Пацюки, пацюки! Наші банани їдять!

Тихо стало на хвильку у банановому гаю, а потім вибух гніву. Дуже вже образилися мавпи на котову господиню та дідову бабу. Роботу кинули, галасують. Таке ревисько зчинили, що прибігли перелякані дід з котом.

– Що сталося? – питають.

Вийшов із гурту старший мавп, який був у них за бригадира, і каже:

– Це неподобство! Ми всі обурені вчинком ваших господинь. Де це видано чесну мавпу пацюком називати?

– Зрозуміло, – зітхнув дід, – і котра це така хитра?

– Обоє, – відповідає старший мавп, – ми вимагаємо офіційного спростування і вибачення.

– А чому вони наші банани їли? – взяла руки в боки котова господиня, – якщо кожен, хто захоче, їстиме наші банани, – так і до банкрутства недалеко.

– По-перше, це не ваші банани, – розсердився дід, – ви до нашого з котом бізнесу – приший козі пір’я. По друге, вони не їли, а збирали банани. Вони наші робітники, отож або вибачайтеся, або забирайтеся геть.

– А от ми не будемо, – тупнула ногою дідова баба, – не будемо.

– Ви тут розберіться самі, хто винуватий, – сказав старший мавп, – а ми поки що роботу припиняємо.

І зробився у кота і діда із найманими робітниками со-ціальний катаклізм, тобто революція. А революції, як відомо, наступають тоді, коли одні не можуть більше терпіти, а інші не хочуть вибачатися. Дід Фе та кіт Ю зрозуміли, що треба діяти рішуче, бо як позлазять мавпи з пальм… Страшно й подумати, що могло статися. Поїли б усю городину на деревах, з’їли б усі вареники у вуликах.

– Заспокойтеся, шановні панове мавпи, – почав примирливо дід, – ми з котом шануємо вас, любимо і ви це знаєте. Щодо нетактовної поведінки наших господинь, то я обіцяю вам, що завтра, як зійде сонце, вони вибачаться, або повернуться туди, звідки приїхали.

Мавпи схвально загули і стали розлазитися по своїх повітряних палацах, а кіт Ю суворо запитав дідової баби та своєї господині:

– Чули? Або завтра вибачаєтеся, або щоб і духу вашого тут не було!

Побачили обидві хуліганки, що справа кепська, побурчали трохи і погодилися виконати дідову волю. Потім відійшли убік і стали про щось шепотітися.

Уранці, як почало світати, розбудив діда і кота страшенний галас у банановому гаю.

– Ловіть крадійок, держіть! Вони украли гроші! – кричали мавпи.

Нічого не розуміючи, вискочили дід з котом зі свого палацу і розгублено почали роззиратися. З боку річки чувся плескіт води і вони кинулися туди. Двоє ночов, з верхом навантажені грішми, втікали від їхньої оселі. На грошах сиділи дідова баба та котова господиня. І щосили гребли веслами. Відпливши на безпечну відстань, стали глузувати:

– Ви тюхтії, а не бізнесмени. Заробити грошей кебети вистачило, а стерегти не здогадалися.

– Ти, діду, завжди був недолугим, – і собі брала на кпини дідова баба, – у тебе не тільки ноги та руки неоднакові, а й вуха та очі!

– Ану глянь, – настрашено попросив дід кота, – на мої очі і вуха.

Глянув кіт і каже:

– Еге ж. Одне праве, а друге ліве. Та ви не переймайтеся, діду. Якось жили до цих пір – проживете і далі.

Тимчасом визирнуло з-за обрію сонце, повіяв легенький вітерець.

– Ой-ой, – заверещали перелякано утікачки, бо вітерець погнав на річці хвилю і вона хитнула їхні човни.

– Людоньки, рятуйте! Дідику, котисику! – почулося з річки знову і дід з котом побачили, як наступна хвиля ще сильніше хитнула ночви крадійок, і вони, перевантажені грішми, раптом перевернулися. Не встигли дід з котом зогледітися, як на поверхні річки не було нікого, тільки хвилі гнали до берега кілька банкнот.

– Оце так! – вигукнув кіт Ю, – якби вибачилися перед мавпами – усе було б добре!

– Нічого не поробиш, – скрушно зітхнув дід, – хто не поважає інших і прагне присвоїти собі чуже, рано чи пізно втрачає все. Ходімо, котику, додому.

Повернулися вони до господи і зажили дружно у злагоді і мирі.