БЛАЗЕНІЯ

Побратимам-маврам

присвячую

БЛАЗЕНІЯ

поема

...Ще край неба не палало

і в гаю не щебетало

у мереживах світанку,

бо, не дочекавшись ранку,

соловейко взяв і здох.

Кущ калини в лузі всох

той, піднять якого брались

і на світ увесь горлали :

“ Гей, гей, розвеселимо! ”

Кукіль уродив і мох

і на славі й на звитязі...

мертв’яки, мутанти, блазні...

А на покутях величних

гріші з косами стовбичать -

пси Люцифера і друзі.

Смітник гонору й ілюзій

і розтоптаних надій.

В мертві душі сій, не сій ...

Свого на шляху до себе:

спогади-плачі та верби,

Галя воду ще несе

і могили ...

Ось і все.

... Як гарбуз серед огуддя

на горбку, на велелюдді

красень біломармуровий

у значках весь, гоноровий

однокупольний свинятник

не для смердів низькознатних -

для значних свиночинів

гордовито бовванів.

Величезнеє корито

в сажі тім було прибито

рівно так посередині.

Округ нього дохлі свині ...

Ані цапа, ні вівці -

льохи, підсвинки, кнурці,

перестарки і кастряки,

вепри дикі і кнуряки ...

Все свиняччя це немите

бігало довкруг корита

хрюкало і верещало,

плазом повзало й стрибало.

Норовило протиснутись

хльоба жирного хапнути

писок якомога повний.

Ходуном ходили жовна,

хижо блискали очиці,

кожен норовив по пиці

ляснуть ближнього хвостищем,

іклом пропороть бочище,

а чи ратицю підставить

мо, розтягнеться роззява

мов корова на льоду.

На ослоні, на виду

трійця чинно возсідала:

всю оцю коритну залу,

всю цю клаповуху рать

пнулась в ратицях тримать

хоч би для людського ока.

Це така була морока!

Сказано ж бо - свинюки.

Ти їм хоч у дві руки

пхай і тикай під хльобало

все не досить, усе мало.

Ненажери і ханиги

поміж чавками з відригом

до найпершої ікачки,

жваву “о народ” балачку

обслинячившись вели.

З цього приводу могли

лаха розірвать на грудях,

розридатися на людях

та наплакать слоїк сліз,

а як треба - цілий віз

навалити обіцянок.

Для утіхи й забаганок

всякий зацний свинячина

цілу тічку челядини

за казенний кошт тримав.

З неї данину знімав

наче сюзерен з васалів

й міліграмом кожним сала

власного тремтів невпинно

за корито і щетину.

А як тільки грім бабахне,

в залі шкваркою запахне,

чи котлетою з гарніром -

без найменшого маніру

міг котом чи лисом стати,

кого треба облизати

і щетину усю геть

притьмом обмінять на шерсть

чи на риб’ячу луску.

В спеціальному кутку

змії при дротах сиділи.

Псяче їм дісталось діло:

всім цим чавкаючим куцькам

виліпить обличчя людські

й пороздзявкать по світах.

І вони, що при дротах,

справу цю відмінно знали,

бо за вміння заробляли

на дрібну картоплю й товч.

Хоч кричи, а хоч помовч-

ні додати, ні відняти.

З “ білої “ цієї “ хати “

несло смородом негарним

як з хліва, або трупарні...

А в долині на подолі,

на щирокому роздоллі

ринок вільний нуртував.

Плакав, лаявсь, скреготав,

помирав і матюкався,

прозрівав і зарікався,

знову вірив, помилявся.

Цупив, клянчив, заробляв,

одним словом- виживав.

Все на ринку купувалось,

часто бартеризувалось,

щось продать волів усяк.

Брат тут коштував п’ятак

і троячку побратим.

Більш давали за інтим:

екстра дупця супер циця

без розмов ішли за тридцять.

За мініатюрні форми

був якраз червінець норма.

А коханці і коханки

продавалися на склянки,

тати й мами на пучечки,

друзів повен банячечок

хто хотів той мав за бутлик...

Пісне й тлусте, пишне й вутле,

істина, ідеї, душі

та політики й чинуші

на товчечку, на кону

мало все свою ціну.

Всяк тут мріяв про шкуринку

й найтупішого в завринку

Щоп’ять років вибирав.

Бо зомбовано вважав:

в голод і помиї- борщ.

Обережним був. Отож

як і дід, і батько раяв

кожен будувався скраю:

всяк тремтів за власну шкуру.

Дурень радий був, що дурень,

хам гордився, що він хам.

Нестандартним блазнюкам

тут жилось - хоч вовком вий:

ті, у кого клич на “ський”

поробилися ляшками,

Миті- Мотями, Срулями

пособачились Сашки,

стали Мойшами- Мишки...

Навіть гречкосії Йвани

й ті пішли у молдавани:

щоб не буть карфагенянцем,

чукчею, чи африканцем

кожен тут волів би стать.

Шлючи землю цю “до мать”,

люд смаглявий вперто сунув

хто у греки, хто в румуни.

Паспорт в кого був на “ов”

лізли у північну кров.

Штотікакою грозились:

нетутешнє говорило

брались посадить на покуть

і були за вухо й око

у найстаршого братка.

Ще й статистика гірка:

лиш манюсінький відсоток

горлолупів і босоти

пизилися козаками

і завзято, п’ястуками

товчучи козачі пики

в шані тут клялись великій

і до неньки. і до мови,

та затято знову й знову

проклинали на довічно

Рим зажерливий північний.

Недолугі канібали,

наче дурнякове сало,

один одного глитали,

Бога й кари не боялись

то ж прадавню віру й славу

недохрещена орава,

як якусь здехоту круки

розгребла собі на “бруки”.

Всякий бо партотаман

за матню і за жупан

та за чорний лімузин

яко справжній сучий син

міг на ліве вухо стати,

а на правім пострибати.

Інший теж до слави ласий

шаблю й справу за лампаси

міг оддати і радіти

і з погордою сопіти,

скалячи пихато око

на усі чотири боки -

он, мовляв, який я пан...

Гарна буда і ридван

тут були мірилом щастя.

Рідну маму і причастя

кожен норовив закласти

щоби кайфу запопасти -

ближнього свого об’їхать.

За найвищу мали втіху

зирити на світ крізь скло

Мулько душам не було:

бо ж довкола ринок, ринок ...

що не хата - бар чи шинок

в кожнім хлівчику - бордель

що не пика то портфель.

... Заховавшися під тентом,

кандидуля в Президенти

обіцяв під гвалт і крик,

що до мови ще й язик,

як пролізе, присобачить,

що у нього духу стачить

цей засниганий товчок

за щонайкоротший строк

випхать у найперші в світі.

Стане за усіх в одвіті,

як пройде.

І моментально

він законом соціальним

всяку захистить людину:

за державний кошт торбину

клявся видать.

Від малого

до столітнього старого

кожен ворка буде мати,

бо як хтось захоче дати

хоч дещицю милостини

вільному громадянину

щоб ще трохи потерпів

без питва і без харчів

ради завтрішнього дня,

так щоб той оте дання

Гнат, Микола чи Матвій

в торбу міг сховать мерщій -

решту люду не дрочив,

побрехеньок не плодив

серед рідного народу

опозиції вдогоду.

... А довкола ринок, ринок,

що не хата - бар чи шинок.

В кожнім хлівчику - бордель

що не гавчик то портфель.

... На узбіччі в баговинні

на кістках у домовині,

як заброда в реп’яхах,

у прокльонах, плюваках

маніяк якийсь лежав.

Дух смердотний тут витав.

Так ідеєю смерділо:

всякому мерщій хотілось

поминути місце кляте.

На оцій місцині свято

час від часу святкувалось

і довкола сновигало

безкінечним хороводом

сотні з півтори народу.

Щось завзято скандували

та “Вставай страна” співали

і знаменами махали

кольору людської муки.

Ухопившись попід руки,

не зелених-молодих -

все підтоптаних, старих

нуртували тут гурти.

Пещені, немов коти

при медалях-орденах

ті, що в дармових штанах

прожили своє життя

без гризот і каяття,

полум’яно і заклично

звали полк маразматичний

“С нашей партієй - впірод!”

Горлорізів і заброд

закликали у месії.

Як розп’яття і надію

мордяка довкруг носили,

одродитися молили

на усе колишнє тіло

і “всєгда жівой” бубніли

люто замість алілуя.

Всяких кленучи буржуїв

на найширші заставки,

маніякові в дірки

хто із пафосом з віршами,

інші із плачем-сльозами

брались дмухать енергійно

й придивлялись благовійно,

замовкаючи юрбою,

чи не дригає ногою.

...Приндячись злодійським хистом,

нові графи Анти Христо

цупленим на гурт скидались

та “во славу” будували

і собори, і церкви

щоби слать міг молитви

люд окрадений до Бога

і розради й допомоги

на погреб, чи на прожить

у Всевишнього просить.

...А з екрана голубого

і старого, і малого

владний злодій тертий, битий

вчив, що треба чесно жити -

ближнього дурити гріх.

У блазенців сльози й сміх

вся ця мова викликала.

Ще й патякав, ніби сало,

харч для нації знадливий

Їсти й нюхати шкідливо,

що там вже казать про шинку!

Ось тому-то сам завринку,

чільні специ з базаркому

роблять все, аби хоч кому

на харчах оцих поставить,

бо ж не буде ким і править,

як наївшись цих щедрот

зовсім вимре весь народ.

... А довкола ринок, ринок.

Що не хата - бар чи шинок

в кожнім хлівчику - бордель,

що не злодій то портфель.

...Спорту діячі, культури,

доктори і професура,

як із корабля щуриння

в ближнє й дальнє попідтиння

з цього ринку розбігались

душу й тіло продавали

за окрайця в тих краях.

... Самотужки й на паях

зовсім старше покоління

пивом, куривом, насінням

звично менеджментувало,

зазивно лементувало,

як ошпарене - до хрипу.

Проти ящура і грипу

засіб вельми чудодійний

баритоном мелодійним

в кількостях яких завгодно

представляв співак народний.

Дівоньки і юні мами -

ці були орендарями.

Бо за невеличку ренту

тут здавалися в оренду

на годину чи до ранку

паничам, панам й підпанкам

і не раз товаришам.

Сновигали тут і там,

зросту ледь-ледь за кишеню

одинадцятки зелені.

Десь в готелі віч-на-віч

обіцяли райську ніч

за один лиш ситий день.

Не один багатий пень

скуштував отого дива,

Хлопці, красені звабливі

фіолетові і сині

тим хто гроші мають в скринях

послуги пропонували ...

Від монгольської навали

тут ніхто таких не чув.

Музикант у дудку дув,

жваво тряс ріденьким чубом,

біляки дрібні з тризубом

дзв’якали.

Так бідолаху

за Бетховена і Баха

перехожі відзначали

і швиденько пробігали

щоб в якомусь переході

серед стовписька народу

і собі зайнять місцину.

А художник при картині

шапканям не кум, не сват -

рядовий лауреат,

голим сідалом жіночим

муляв перехожим очі,

видко спродати хотів.

Гордовито бубонів,

що оця кругленька попка

не якоїсь там холопки -

признавався по секрету,

що писав свого портрета

із зав цього ринку шльори

й пальцем вказував угору,

а вказавши так радів,

наче зава там уздрів.

Ох, цей ринок, вільний ринок...

Що не хата - бар чи шинок

в кожнім хлівчику - бордель,

що не юда - то портфель

...Поробивши”щирі пиці”

фітя зросту метр тридцять

і без голосу пивло,

Зашвендячившись “всило”

купували баранів

зовсім по смішній ціні -

за законом бізнесовим.

Лиш за мисочку полови,

чи півложечки пшонця

вже нівроку баранця

без натуги торгували.

Хто впирався - діставали

хитрим цяцьку на дурнину,

тюхтям - пачечку локшини,

хочеш їж, а ні - на вуха

почепи,прикрась макуху.

Буде як в того народу,

що узяв собі за моду

в ніздрю запихать мосла...

Щедро вусибіч була,

тими, хто лизнути вміє,

порозбемкана подія

між холопами й панами

найнятими дзвонарями.

Бо з найдавнішніх віків

пащекух і дзвонарів,

як і ліні й глупоти

у Блазенії грунти

завше понадвщерть родили ...

Пішки з двору в двір ходили.

Молодим, дядькам і тіткам,

зросту метр тридцять фітька

знизу плів на все “сило”: -

“Краще всіх співа пивло -

від Тараса і Миколи

про любов і мертві бджоли.

Я ж бо щиру правду кажу -

не співа ніколи лажу

мій кумець оцей пивло.

любить город і село

геть усе, що він співа.

Помагаю я бува:

тенорцем, а то і басом

не за пиво і ковбаси -

з ним в обнімочку дуетом

заробляю вторитета”

Спраглим щедро наливали

та зубами торгували

і були скрізь нарозхват.

Як родак й по духу брат,

не лишавсь в боргу пивлуха -

натирав блазенцям вуха: -

“Ясно й коротко - тако

я скажу, що наш фітько

не дрібним державним кентом -

може бути й Президентом.

Треба тільки підсобити

де потрібно заявити:

хочемо, мовляв, фітька.

Дяка буде ось яка:

Будуть вам пісень співати,

харч усякий роздавати

закордонний дурняковий ...

Друг його продав корову,

а собі козу купив.

Решту фіті залишив,

аби той роздав по людях.

Гарним він слугою буде,

бо хоч справ невпроворот,

дуже любить свій народ

й барвінковий рідний край.

Ще одне, народе, знай:

мій кум не якась там гава -

в закордонних тямить справах.

Подвизаючись в Афгані,

бідним помагав дехканам,

все до них душею линув:

борошна тихцем підкине,

чи в якусь нічну годину

так із тонну маргарину

із армійських продскладів.

Ну, до того там радів

люд простий його турботам

з понеділка до суботи!

Або цей аспект узяти:

щоб було чим популяти

(от широкая душа!)

міг продати “калаша”

там якомусь муджахеді.

Потім той по наших Федях,

нецілованих Дмитрах,

по шмаркатих ще Петрах

без найменшої мороки

диркотів собі нівроку.

Бо до диркала набої

ну, за символяк”загонив”.

Тобто хочу цим сказати

лізінга йому вивчати,

а чи менеджмент який

міжнародний непростий

вже, звичайно, не прийдеться.

Правду мовить доведеться:

там так фітю полюбили -

низько кланялись - просили

бути їхнім старшим ханом.

Не дав згоди стати паном,

бо хоч справ невпроворот,

дуже любить свій народ,

калиновий мамин край,

мови рідної розмай

та батьківський хліб святий...

То брехня, що він тупий,

що під чубом в нього вітер,

а у слові із трьох літер

робить помилок десяток”

... Методично і завзято

уночі отець Хапилій

крав церковне що є сили,

зовсім не боявсь гріха.

І до хіхи, що плоха

(на переднє щедра тіло)

ополудні перся сміло:

бо єдиним вірив махом

і у Бога, і в Аллаха,

а як повелів Коран,

всякий при здоров’ї пан

жіночок повинен мати

скільки здужає пом’яти

без передиху за ніч.

На цім грунті, ясна річ,

цей Хапилій - панотець

блідосиній був як мрець,

бо ходив не до одної.

Вдома теж не мав спокою:

паніматка брала свого

і не раз, було,за ногу

із постелі зволікала,

на благання не зважала -

гнала з хати в три шиї.

На чужих і на своїй

так нещасний нароблявся -

аж на службі заїкався.

Невпопад не раз “не в ногу”

замість звичних: “Слава Богу!”

бубонів: “Аллах акбар!”

... А поети - кара з кар!

За гранчак чужого квасу

фіолетовим Пегасом

гній возили з-під бандюг.

Скопом з шухлями довкруг

в чималій товклися черзі

й кожній при грошах коверзі

напівзігнутії, боком

мило рячилися в око:

чи сигнал не промайне,

чи якийсь там не кивне

новоявлений Агій,

палярес розкривши свій

і хореєм медовушним

оспівать конюшню-душу

милостиво не дозволить.

Вовики, Павли, Миколи

на цім ринку халтуряли

і добряче заробляли

на чужинську брендю й квас

в неурочний, вільний час

від оспівування неньки.

...Голосочком солоденьким

легковірних душ владика

цяця не така й велика в ієрархії,

на люди

клявся гепаючи в груди

та задерши вгору очі,

що кожнісінької ночі

зі Всевишнім розмовляє,

що Всевишній вимагає,

натякаючи на суд,

щоб в Блазенії весь люд

волю виконав Отця -

шелихвоста-злодійця

та обрав собі в месії.

Слухаючи бовки ції

люд знетямлено хрестився

та настрахано божився

учинить “як тра, то тра”.

А коли вівця котрась

мала волю сумніватись,

бралась, дрантя, теліпати,

як метлою, язиком -

хто ногою, хто кілком

миром всім, гуртом-юрбою,

пикою у землю пхали

й недовірка навертали

язикатого не в міру

в лоно праведної віри.

...А довкола ринок, ринок

що не хата - бар чи шинок

всяка слава - балаган

що не можець - то пахан.

...У печері на горбі

теж блазенське, далебі,

не то баба, не то дід

толком чи ж той знав як слід -

швидше вінвонавоно

(люди звали більш гузном

аніж паном).

То ж сиділо.

Галамагу тиринділо

и-ки-ли-ми-пикало

і за віжки смикало -

соб-цабе та вио-гаття.

Блазенським усім життям

із печери віжкувало.

На ширіньку позирало -

завше радилося з нею.

Як і інші “коритеї”

знало кілька слів латини

й часто, як мала дитина,

хизувалось “мовой етой”.

Задля шику й етикету

при печері мармур, квіти,

а довкола лизуїти...

Ці хвалологи-псяюхи,

мов довкруг здихляччя мухи,

чорно хмарами роїлись

тут лигали і поїлись,

ногу дерли на святині,

шмаркались в щось жовто-синє,

як нарипували кендя.

... Творчий дух по ринку швендяв:

кандидати й депутати

та партійні делегати,

та доценти й професура

від науки і культури,

від води й зоотехнії,

школи, ветеринарії,

маяки й лауреати,

академіки пихаті -

м’яли думку відчайдуху:

“Шоб іще таке почухать,

щось лизнуть, кудись заглянуть

щоб калиною духм’яно

люд в Блазенії зацвів?”

... Після кривидних трудів

за неонами у барах

у модернових й шикарних,

у кумпанії повій

люди виключно нові

натреновано і шпарко

наминали жирну шкварку

аж тряслися щоки й вуха.

Жовто-сині з голодухи,

діти біля них вертілись.

Видко і собі хотіли

хоч би крихту попросити.

Пецькані в заморських свитах

і свої й казлонацмени,

світу цього цупермени,

під гигики і ригню,

відганяли дітлашню

патиками наче мух.

...Щоб піднять суспільний дух,

на святу пророчу кручу

вельмительбоваті внучі

позбігались на шабаш.

Так шабошили, що аж

упрівали небораки.

Дехто від натуги крякав

біля кия з мікрофоном

і фальцетним козлетоном

всі по черзі знов і знов

розпинались про любов

зі сльозою і підскоком

до народу і пророка

... При святих довгобородько,

втнувши посмішку солодку,

виявом пошани й дяки,

злодіяці на пузяку

прилампічив орденця.

Процедура вся оця

щедро зблискана була.

Братія під ніс гула

вдячний до пори псалом.

Щось нашкрябував пером

аж тряслися патли довгі

при блокноті, клишоногий,

трохи п’яний, довгоглистий,

прикодловий особистий

того злодія шкрябак.

Низький, круглий, як слимак,

сопучи від пихи гучно,

кирпу бичивши бундючно,

не “таваріщ” і не пан -

казнокрад і держпахан,

неук при званнях ще з тих

хитро либивсь до святих.

Думав радо:

“Відкупився!

А було, дурний, журився

чи простить мені Всевишній

нинішні гріхи й колишні,

а прилапані скарби,

все, що гидкого зробив

боком вилізуть мені

на тім світі.

Дзуськи, ні!

Хай тепер позаздрять друзі -

індульгенція на пузі:

ординець квиток до раю.

Ось таке-то, Миколаю.

Ще вчеплю на церкві дзвона

і, дивись, колись з амвону

чужолиз якийсь попець,

відригнувши самженець,

грів яким нутро своє,

нагада ім’я моє

в сонмі новопреподобних.

Й хоч прийшлося ворохобно

житіє своє прожить:

жерти ситно, вволю пить,

пазухи чужії м’яти,

нагребти і нахапати -

вік дияволу служить;

та зумів у слушну мить

записатися в святі.

Писарі тепер не ті.

Не потрібно подвизання,

посту, хрестоцілування:

угадати треба тільки

у якій валюті й скільки.

Тиць під рясу - й вже святий!

Потім знов жери і пий,

пазухи нерідні мни,

ну, і не дрімай, тягни,

що в недогляді лежить -

користай щасливу мить.

Що сьогодні не вкрадеш -

завтра не наздоженеш.

Дуже цей процес люблю!

Часто сам себе хвалю,

як удасця гребонути,

чи аферку провернути

так “лимончиків” на п’ять.

Слід при цьому пам’ятать:

мудра будеш ти людина,

як украв - лише частину

можеш залишить собі.

Щоб не нидіти в журбі, -

решту передай нагору.

Місце вибери і пору.

Як зумієш - від капрала

до, в лампасах, генерала

лиш за кілька літ доскочиш.

Гонор втішити захочеш -

званія і дисертацю

піднесуть тобі на таці

ті, яких ти годував,

захищав і покривав.

Бо й вони не спали - крали

і на верх передавали.

Що належало не їм -

щонайвищим.

А утім

не краде у час зручний

лиш ідейний та дурний,

що одне по суті й теж.

Не вкрадеш - не проживеш.

Прошмигну поза плечима

переплюну Никодима..

Дизму звісно, й може статись

люди нинішнього “татом”

прихлебаї наречуть.

В вуха вірним натопчуть

проса лиш скажу якого.

А не вдасця - хай святого

ліпить-тулить на покутті

легковірнеє кугуття.

Воля сильного і право:

нижньому лизать халяву

вищого і догождать

тим, хто зміг верха дістать

та за бороду узяти ...

Міг би і ім’я назвати

заважає дія ця вся.

Ти ж бо, знаю, здогадався

кого маю на увазі?

То ж при нинішньому сказі

цім державобудівничім,

наступально , войовничо

щоби неба не коптити

тільки так й потрібно жити.

І останнє треба знать:

Щоб спокійно вдома спать,

Щоб за долю не боятись,

шмат гнилої ковбасяти

треба смердам підкидати

час від часу у корито -

буде шито, буде крито,

недарма казали древні

(перевірили, напевно) -

“Кинь у цебрик і вели!”

... Усміхи, як мак цвіли.

Теж іконно, сонцелико

щиривсь в об’єктив владика:

“Обцяцькована макака ...

Треба ж викохать мордяку!

Хоч бери пацюччя бий

цим вмістилищем помий.

Просто жах яке зухвале!

Пхнуло там під рясу малість

ще й в солом’яній валюті.

При такій ціні - по суті

орден цей йому - дурняк.

Як піде і далі так

днини прикрої одної

церкви білокам’яної

милість віри - нагороди

для бидлячого народу

серед міста на майдані,

при моїм високім сані,

хоч це низько і негоже

пересічним перехожим

роздавати доведеться.

Бо Синод, як завше, пнеться

мати скрізь ослів троянських.

Їх козлів високопанських

штук по десять на доляра,

хай їм грець і Божа кара

по кріселках по високих

липкоруких, зизооких

легко можна назбирати.

Тільки треба не дрімати

й відповідно до момента

пхать церковного презента -

у блискітках залізяку,

На загривок чи пузяку.

Дурневі аби ближчало.

Щей вдавать щоби здавалось

ніби він і справді цяця.

Керівна бамбула вся ця,

жадібна до грошей, слави

здасть і матір і державу,

як алкаш пляшки здає.

З’їли серце вже моє

слуги нужника і пельки».

Служці щось шепнув тихенько

панотець й ріденьким басом,

рясу лапаючи ласо,

геть фальшиво на верхах

разом з півчими затяг

нечистивому осанну:

“Радуйся, О Божа Панно,

Пріснодіво Пресвятая !”

І скривило Миколая,

і заплакав Миколай...

Ой, гай, мати, гай,

гай зелененький...