Омко і Зук

Песик, якого вулична дітвора називала Чапом, уже вкотре за день оббігав свою територію. Раптом за кущем біля струмка почув якесь сопіння і хлипання. Він обережно зайшов за кущ і побачив маленького хлопчика, який тремтів і хлипав з переляку.

– Гав-гав, – стривожено привітався Чап, – що трапилося?

– Там… там… – хлопчик був чемним, завше вітався зі старшими першим, а це забув відповісти Чапові на привітання, бо його щось налякало. – Там… Зук!

– Зук? – перепитав песик. – Щоб це могло бути? Така пташка?

– Ні-ні, – заперечило хлоп’я, – не птаська, а зук. Я його боюсь.

– Оце халепа… Зук… – Чап намагався розгадати значення цього слова, але йому не вдавалося. – Може це черв’як?

– Не цеяк, а зук, – заперечив хлопчик, – такий великий з логами…

– З ногами? – губився у догадках гавчик. – Усе живе на цьому світі має ноги. Окрім плазунів, молюсків, черв’яків, звичайно, і риб.

– Не з ногами, а з логами, – став сердитися на нездогадька-песика хлопчик. – Ноги внизу, а логи звелху.

– Гав-гав, – радісно вигукнув Чап, – тепер зрозуміло. Тільки треба казати жук. Так усі кажуть.

– Мені сетлицька Дася тез казала, со тлеба казати зук і со писеця зук. Але я се не мозу сказати зук, то казу зук.

– Зрозуміло, – полегшено зітхнув гавкусь. – До речі, як тебе звуть, скільки тобі років і чому сам без мами, тата чи когось із родичів?

– Мене звати Омко, мені два локи, школо буде тли. Я пісов тлісецьки плогулятись, подивитися як водицка теце у стлумочку, а тут зук… Став на стезиці і не пускає мене додому.

– От капосний «зук», – усміхнувся песик, – і ти його злякався?

– А як у нього такі стласні логи… Се вкусить, – продовжував боятися Ромко.

– Ну, рогами не кусають, а колють. До всього ти такий великий, а той жук такий малий…

– А я вселівно боюся, – не посоромився зізнатися Ромко, – бо він стласний, у нього великі логи. Він ними волусить.

– Ворушить рогами? – здивувався песик. – Вперше чую, що рогами можна ворушити.

– Волусить ось так, – хлопчик підняв руки і показав співбесіднику, як ворушить своїми рогами страшний жук.

– Мені вже й цікаво стало, що це за жук такий, що і страшний, та ще й рогами ворушить… А давай підемо й глянемо на того жука! – запропонував песик.

– Я боюсь, – стояв на своєму Ромко, – але яксо ти підес спеледу, то і я піду.

– Ну, добре я піду першим, а ти за мною, – погодився Чап, – тільки не бійся. Удвох ми того страшного жука здолаємо, ходім.

І Чап сміливо пішов уперед, пильно придивляючись і принюхуючись до стежки. Вони пройшли добрий десяток кроків, як раптом він зупинився. Ромко теж обережно виглянув з-за песика. Прямо на стежці, у затінку будівлі, сиділо невелике руде створіння. На його складених угорі крилах виднілися якісь округлі темні плями, на маленькій голівці ворушилися дуже довгі, схожі на роги, вуса. Вони справді рухалися вусибіч, наче якісь антени.

– Гав-гав, – привітався Чап, – здрастуй «зук», що це робиш тут на стежці, чому не літаєш?

– Добридень, – відповіло створіння, – тільки я не жук, а Метелик.

– Я знаю, що Метелик, – засміявся гавчик, – це ось Ромко називає тебе жуком. Але ти мусиш йому пробачити, бо він ще маленький хлопчик, тільки пізнає світ. До всього ти його добряче налякав і він боїться йти додому.

– А це, – озвався з-за песика Ромко, – мій длуг, Цап.

– Та не Цап я, – не втримав образи гавчик, – я – Чап. Перший звук «ч». Цап он пасеться на луці. Його ще прозивають козлом.

– А хіба я казу неплавельно? Тебе усі діти насої вулиці звуть Цапом і я тез казу – Цап. А того козела, со пасеться на луці, я знаю. Він зиве у насої сусідки бабусі Малії лазом з козою. Бабуся зве її Настунею.

Поки Ромко сперечався з гавчиком, Метелик на стежці ще більше зіщулився, його довгі вуса стали рухатися ще повільніше.

– Що з тобою, – стурбувався Чап, – ти захворів?

– Та ні, – відповів Метелик, – я просто захолов. Коли холодно, ми, метелики, робимося малорухливими і не можемо літати.

– Ой, лишенько, що ж робити? – розгубився Чап.

– Мені треба на сонечко, я там зігріюся і полечу. Або щоб хтось зігрів мене у долонях, – сказав Метелик.

– Прийдеться тобі, – звернувся до Ромка Чапко, – у мене долоньок немає, а в тебе є.

– Я боюся, – зіщулився малий. – У цього метелика є логи і він мозе мене вколоти.

– Це не роги, а такі вусики, – намагався розвіяти Ромкові страхи Метелик, – вони мені допомагають орієнтуватися у просторі.

– А я вселівно боюсь, – не здавався Ромко, – нехай Цап винесе тебе на сонецко.

– Йдем-но я тобі щось скажу, – скрушно зітхнув Чап. І відійшовши з малим убік, став йому шепотіти: – Я не думав, що ти такий ляк. Побори свій страх, бо он за нами Півень спостерігає. Як розповість усім, що ти такий боягуз, з тебе не тільки кури й гуси сміятимуться, а й отой Цап, що пасеться на вигоні. А сусідська дівчинка Маргаритка перестане тобі «добрий день» казати.

– Шплавді? – зашарівся Ромко.

– Звичайно. Так що, бери Метелика у долоньки, віднесемо на осоння. Там він відігріється та й полетить собі. І вдячний буде тобі аж поки житиме. Усім розповідатиме, який ти сміливий і як врятував його…

– Ну добле, ходім.

Ромко усе ще боявся отого рудого створіння, що зіщулилося на стежці, але з усіх сил намагався побороти страх. Він поволеньки підійшов до Метелика, нагнувся і обережно взяв у долоні невдаху мандрівника. Той справді був холодний і трішки волохатий. Його вусики ворухнулися.

– Ой, – злякався Ромко, але відчув, що вуса не вкололи його, а лише злегка залоскотали.

– Не бійся, – озвався Метелик, – я не причиню тобі нічого поганого, адже ти мене рятуєш.

І Ромчик раптом перестав боятися. Він пригорнув долоньки з Метеликом до грудей і обережно, щоб не перечепитися у траві, поніс його на луку. Чап біг за ним, весело махаючи хвостом. Ось і лука. Ромко поклав Метелика на листок кульбаби і став обіч. Вони з Чапом стали спостерігати, як сонечко взялося зігрівати Метелика і він спочатку розпрямив вуса, потім розкрив крила та кілька разів ними махнув.

– Спасибі вам за порятунок, – подякував Чапові і Ромкові, – я ніколи вас не забуду.

– Та що там дякувати, – покрутив клаповухою головою Чап, – допомагати один одному – обов’язок кожного на цьому світі і ми з Романчиком його виконали.

– А зараз я полечу до своєї родини.

Метелик ще кілька разів махнув крильми.

– Лети, – сказав Ромко, – і плилітай до нас із Цапом в гості. Ми тебе цекатимемо.

Метелик знявся на крило, зробив коло над своїм рятівником і полетів уздовж струмка…

– Немає таких, що не бояться. Головне подолати свій страх. Тобі сьогодні це вдалося, – похвалив Ромчика Чап, коли вони прошкували додому. А той полегшено зітхнув і весело засміявся.