Опівночі

– Ганю, Гань…

– М-м…

– Ганю, ти спиш?

– М-м…

– Ти корова, що мукаєш? Я питаю, чи спиш?

– Заснеш тут… Розганявся на всю хату… Чого тобі?..

– Посунься…

– Що? Надумав посеред ночі теревені правити…

– Посунься, кажу, бо за ногу зволочу…

– Я тебе зараз як зволочу – знатимеш… Ну, влігся? Кажи, що сталося…

– Мій господар так скучив за твоєю господинею, так скучив… Як замолоду.

– Зовсім з глузду з’їхав старий човпак… А хіба він в тебе не на інвалідності? Не на першій групі?

– Ображаєш… Я ще козак ого-го!

– Таки правду люди кажуть: як дідові сімдесят з гаком, то дід стає макаком. Літ з десять не той… О, за пазуху поліз… Ти щось поклав там чи забув?

– Перевіряю свої володіння, чи все на місці, у якому стані…

– Усе на місці, а стан твоєї власності… сам знаєш. Краще вголос не казати.

– Не обмовляй себе… Ти у мене ще, як сороківка.

– Дошка, чи що?

– Не дошка… Вже якщо з чимось порівнювати, то з кактусом, отим, що у тебе на вікні у горшку росте. З якого боку не полізь – скрізь колючки. От бабське поріддя: ти до неї з ласкою, а вона – гир та гир.

– Ти ба? Приплентало посеред ночі старе опудало, розбудило та ще й ображає… Ну, добре, добре, не сердься. Я ж так, люблячи…

– …А пам’ятаєш, як у нас вперше було? Ти спочатку не хотіла, відбрикувалась, а потім… Останнім часом я часто уночі згадую оте «вперше»… Мабуть, помру скоро…

– Згадав бицятко, як був телятком… Я тоді боялася, що ти випив на весіллі, а п’яному сам знаєш… Краще дітей не зачинати…

– А ми ж таки гарних сотворили, що не кажи. І виховані, і освічені, нас з тобою не забувають, люблять… А яких онучат нам подарували! Ото тільки й радості… Бо від тебе не дочекаєшся: ти до неї – Гань, а вона тобі – му-у…

– Вдень треба ганяти, а вночі відпочивати… Вибрав час…

– Посеред дня хіба до тебе можна приступити? Усе в клопотах, роботі… Може, вже й пора закинути оті клопоти до дідька та про відпочинок подумати?

– На тому світі будемо відпочивати. Он ще Олі з Іваном допомогти треба, дітей вчать. Нелегко їм. А невістонька Любці, як вищебечує та тішиться, коли влітку є що у слоїки закрити. Та й онучата як візьмуться до ягід – тільки вуха ворушаться. І змушувати до вітамінів не треба… Ой, тривожно мені на душі за Нелю і Миколу. Щось не клеїться у них останнім часом. Поговорив би ти з зятем, га?

– Микола не дурний, що з ним говорити. Це ти з Нелею потолкуй, мені якось не з руки. Скажи їй, що чим частіше жінка свого благовірного до пазухи пригортає, тим він добрішим робиться і навпаки. А то розкудкудакалась: у мене бізнес, у мене бізнес… Сказило молодицю зовсім. А Микола і вдома сам лад дає, і дітьми клопочеться. Де це видано, щоб жінка-мати не знала, що у горщику вариться?

– Твоя правда, таки поговорю. Дружина і мати повинна бути сонечком у сім’ї, а не хмарою.

– Прожили ми з тобою – наче пісню співали. То веселу, то сумну… Ще б співати та співати, а слова вже закінчуються. Знаєш, уже віка доживаємо, а я тебе довкола хати так жодного разу і не обігнав.

– Нехай би спробував. Ще невідомо хто бігав би спереду. Бач, за чим жалкує… Я що давала привід?

– А тоді, пам’ятаєш? Я приходжу ополудні додому, Петро Ковтюк на дивані лежить, череп’я на підлозі, а ти над ним червона-червона нахилилась… Навіщо це ти мені лоба мацаєш? Роги шукаєш?

– Еге ж, роги… Хоча що це я справді… Барани і безрогі бувають… Знайшов до кого ревнувати. Таж він, прости Господи, що кажу погано про померлого, не просихав. Якби ти тоді не вискочив із хати, як підпалений, або потім захотів вислухати, то знав би, що й до чого… Це тобі аж до сих пір той випадок спокою не дає? От пень старий… Прийшов тоді Петро напідпитку, тебе питав. Потім став жартувати, а я, не довго думаючи, звезла його мискою по довбешці, саме посуд перетирала у посуднику. От він на диван і прилюлявся. Я злякалася, чи не вбила з гарячу, але дурні голови міцні.

– Ну, то ти, Ганнусю, пробач, що я оце стільки літ про тебе погано думав, пробач. Добра ти в мене і господиня, і подруга. Не хотів би собі іншої… Щоправда, бувало, зайве на голосні звуки налягала. Верещала так, аж сусідські собаки з переляку відривалися і тижнями боялися додому повертатися. Особливо, коли чарчину перехиляв.

– На тебе було не верещи… Уже може, як той таки Ковтюк, от прізвисько дали людині, спочивав би на цвинтарі. Дуже я боялася, аби ти в горілку не вдарився.

– Будь моя воля, я більшість голосних для жіноцтва взагалі заборонив би вживати. Ото тільки ой-ой-ой, ох, ах та іх. Бо від зайвого вживання жінками голосних звуків сім’ї розпадаються, чоловіки спиваються і всякі інші природні катаклізми виникають.

– Ну, старе дрантя… Уже стільки років за плечима, а він усе про ойки, ахи та охи думає… Ти краще скажи своєму господареві нехай приступає…

– Та…

– Що – та? Ти ж хвалився, що ще козак…

– Та забув, що далі. Оце до цих пір ще добре пам’ятаю, а що треба робити далі – не можу пригадати… Може, давай потім?

– Ех, ти! А півнився: я-я! Пригортайся до мене та спи вже… Аніяк… Цей як його… сел…. сук… Тьху ти, ну й слова на придумували…