БІЛЬ

Біль. Біль у серці, біль на душі. Поґвалтована Україна, розтоптані ідеали древнього і мужнього народу. Натомість – покручі пнуться довкола, совки з більмами на очах лізуть у поводирі, вихватні і підгнидники гребуть під себе, хлебтаючи з корита жирне пійло, а червонії воші, дружно завиваючи, в один голос кленуть рідну матір…

«Герої» поеми Василя Дацюка – талановитого письменника. Людини високої громадянської мужності – не історичні персонажі з-поза океану, а наші сучасники, «землячки з циновими ґудзиками», наш рідний брат хохол. Вони є «скрізь, куди не кинеш оком» – від стольного града, – там заправляють льоньки і сансанчі, до найглухішого села, де «гидко одноликі» гріші «пхають в душі палітурку».

Михайло Сидоржевський.

БІЛЬ

(поема)

ДЛЯ СЕРЦЯ БЕЗ СУПРОВОДУ

Кохаються чорнобриві,

та все з москалями…

Встаньте, батьку, подивіться –

вже гниємо в ямі.

На сміх курам та індикам

дожилися, докотились –

то ревли в сльозу криваву,

а це зажурились.

Ті в нас правлять бал повсюди,

що в лиху годину

на п’яти кутах кремлівських

розпинали Україну.

Скрізь, куди не кинеш оком,

мафії і касти.

Вже нема де заробити

і нема що вкрасти.

Оді Львова до Одеси,

до Золотоноші

розікрали Україну

льоньки та антоші.

Продали її минуле

разом із майбутнім.

Розкошують з того торгу

проклятії трутні.

Ріки, фабрики й заводи,

кораблі і танки

розікрали, поділили,

поскладали в банки.

Мов би тії бузувіри

топчуть праведне й святе.

Бо в дрімоті Україна.

Нема Січі. А зате

петьки швендяють по світу,

наче ті забродьки.

Як прокляття за собою

тягають володьку.

Тичуть пальцем іновірцям

в землі соловецькі,

балабонять про ідею

ленінсько-мертвецьку.

Розпинаються, аж піна,

пишуть маніфести,

губо ляпають – грозяться

про друге нашестя.

Яко таті лізуть в хату

та на покуть пнуться.

Із сансанчми на порозі

все не розминуться.

Ще й по селах свої гріши,

гидко одноликі,

пхають в душі палітурку,

ніби щось велике.

Все не каються ні трішки

ниції лакузи:

тягнуть босих і голодних

знову до союзу.

З того радо москалеві,

(поділять тра’ вміти!)

не звелись на Україні

іудині діти.

За кавалочок партїдла,

«Русскую махорку»

батька й матір продадуть

ще й одінуть шворку.

Продадуть разом з внучками

швидкі та моторні.

Бо хоч сиво під шапками,

а брови все чорні.

Не світліють, сучі душі,

люттю червоніють.

Знов про пекло сатанинське –

про комуну мріють.

Мало, бачте, їм ще крові,

малі гори трупів.

Погляд людсько засвітився,

а треба, щоб тупо.

Хочуть, щоб казились діти

у нелюдськім слові:

«Умєрєть за стяг кровавий

завсєгда готові!».

Щоб тяглись не до ікони,

щоб тяглись до чари,

щоб із квітів виростали

«Домки і Варвари».

Щоб сиділи пічкурами

кожен в своїй нірці,

щоб були ми малороси,

а не українці…

Кохаються чорноброві,

та все з москалями…

Кохаються убогії,

бо не мають тями.

Наплювали малоумні

на святі могили

і плюндрують рідну землю,

скільки мають сили…

На олімпах більших й менших

вище всіх законів,

позасіли чорнобриві

з шоблом «хвалимонів».

Ой, цікаве ж те поріддя,

оті «хвалимони»!

До обіду ганять бога,

по обіді б’ють поклони.

Помагають ополудні,

бісові личини,

керівним сракоголовцям

красти Україну.

Геростратам – владоможцям

плазом догоджають,

колір неба, колір лану

за онучу мають.

Та на «брови» поглядають:

«Как, товаріщ галава?».

А чи сито ремигають,

чи не супляться, бува?

А за суперхолуями

й дрібніші підпанки

маслопіють чорнобровим

на усю горлянку.

Можуть «з булькою» обгавкать

за вельможним вказівцем,

вміють запросто людину

вбить звичайним папірцем.

Всі вгодовані, пихаті,

всі у лахах модних,

правлять слізні теревені

про біду народну.

А щоб людям було чути,

на трибуни пнуться…

Офіційно оті вобла

Радами зовуться.

Он у сивім граді Кия,

на звитягах княжих,

чути мову чужоземну,

чути голос вражий.

То обранці щонайвищі,

збоку, спереду і ззаду,

обпатякують сесійно

Верховную зраду.

Розляглися на окладах,

як барбос на сіні.

«Штотікають» сердешні

на всю Україну.

За каністру продалися

з голови до пупа.

Лижуть п’яти москалеві,

заглядають в дупу.

«Гдєтибилкають» невтомно

зранку до смеркання.

На повістці денній

лиш одне питання:

«Що дадуть в північній Кафі

за Оксану й Гриця?

А якщо разом з манаттям,

то чи вийде тридцять?».

Боже, Боже, всевеликий

за що так караєш?!

До всіх маєш милосердя,

а до нас не маєш!

Вже й на ниві найсвятішій

справи теж не кращі:

сівачі гнилого й дохлого

ностальгують за вчорашнім.

Заливаються сльозою

безріднії хомки,

у смердючих закапелках

цмулять самогонку,

а оцінки та медалі

запивають пивом…

Отакий-то цвіт народу

ялово-червивий.

Он червона професура,

в ногу із моментом,

дере доларові шкури

з абітурієнтів.

Там нащадки Гіпократа,

цвинтаря трудяги,

«Зелененькими» несмертне

луплять з доходяги.

Синчуки смачнописаки,

сині з перепою,

ліплять-тулять чорнобровим

строфу за строфою…

Недолугі «тілігенти»

хором безупину:

«Нема їсти, нема пити» –

клянуть Україну.

Де їй, грамотній чваноті,

але темній, знати:

не клясти Вкраїну треба –

треба рятувати.

Бо нема такого краю

на цілому світі,

де б так люто проклинали

рідну матір діти.

Де з московського корита

і блювоті раді.

Де б терпіли таке кодло

злодіїв при владі…

Ох, ці брови, брови чорні

хитрі голівоньки!

Петьки, толіки, аркаші,

антоші та льоньки!

Марки, франки, фунти,

йєни,

купоно-доляри…

Нема совісті в бровастих,

нема на них кари.

Та й звідки їй узятись –

совісті в прибацьках?

Україна їм не мати,

бо канап їм батько.

Як прийде ота з косою

до вельмож у райські кущі –

не приймай до себе, Боже,

їхні підлі душі…

Кохаються чорноброві,

та все з москалями…

Зирять віддано у вічі,

виляють хвостами.

Кохаються привселюдно

не бояться Бога.

Об апостолів й пророків

витирають ноги.

Підгигикують дурненько,

наче тая шлюпа,

а москаль, заливши сліпи,

ті гигики слуха.

П’яний бовдур московітський

«обсуждаєт тєму»:

«Что нам делать с Украиной,

как решить проблему?».

«Послать з голубом Андрея?

Чи Павлушу Крука,

щоб узяв «мєншого» брата

на дибу, на муку?».

Має досвід зарізяка –

по мордяці видно.

Перетовк вже чеченяток –

іроду завидно.

А візьметься за хохляток,

попохлебче крові,

найневиннішої крові

Божих янголяток.

«Одна мова із хохлами –

до макітри дуло!» –

цапом гицає по Думі,

бразькає затула.

І піде гулять московська

по міжРаддях сапа,

щоб повірила Вкраїна

в триєдиного канапа.

Хочуть змусити Миколу,

щоб не їв, недосипав –

«гиляв гуси» як раніше

на Балтійський став.

Впень забувши рідну мову

і пропивши хату,

Ясь вже косить конюшину

для старшого брата…

Ось такі у нас, Тарасе,

справи нехороші.

Заїдають Україну

червонії воші,

а підгнидники усякі

їм допомагають…

Сум і скрута, й безнадія

у твоєму краї.

Не збагнули українці

заповіту твого суть:

і чужому не навчались,

і свого не бережуть.