Біль. Біль у серці, біль на душі. Поґвалтована Україна, розтоптані ідеали древнього і мужнього народу. Натомість – покручі пнуться довкола, совки з більмами на очах лізуть у поводирі, вихватні і підгнидники гребуть під себе, хлебтаючи з корита жирне пійло, а червонії воші, дружно завиваючи, в один голос кленуть рідну матір…
«Герої» поеми Василя Дацюка – талановитого письменника. Людини високої громадянської мужності – не історичні персонажі з-поза океану, а наші сучасники, «землячки з циновими ґудзиками», наш рідний брат хохол. Вони є «скрізь, куди не кинеш оком» – від стольного града, – там заправляють льоньки і сансанчі, до найглухішого села, де «гидко одноликі» гріші «пхають в душі палітурку».
Михайло Сидоржевський.
БІЛЬ
(поема)
ДЛЯ СЕРЦЯ БЕЗ СУПРОВОДУ
Кохаються чорнобриві,
та все з москалями…
Встаньте, батьку, подивіться –
вже гниємо в ямі.
На сміх курам та індикам
дожилися, докотились –
то ревли в сльозу криваву,
а це зажурились.
Ті в нас правлять бал повсюди,
що в лиху годину
на п’яти кутах кремлівських
розпинали Україну.
Скрізь, куди не кинеш оком,
мафії і касти.
Вже нема де заробити
і нема що вкрасти.
Оді Львова до Одеси,
до Золотоноші
розікрали Україну
льоньки та антоші.
Продали її минуле
разом із майбутнім.
Розкошують з того торгу
проклятії трутні.
Ріки, фабрики й заводи,
кораблі і танки
розікрали, поділили,
поскладали в банки.
Мов би тії бузувіри
топчуть праведне й святе.
Бо в дрімоті Україна.
Нема Січі. А зате
петьки швендяють по світу,
наче ті забродьки.
Як прокляття за собою
тягають володьку.
Тичуть пальцем іновірцям
в землі соловецькі,
балабонять про ідею
ленінсько-мертвецьку.
Розпинаються, аж піна,
пишуть маніфести,
губо ляпають – грозяться
про друге нашестя.
Яко таті лізуть в хату
та на покуть пнуться.
Із сансанчми на порозі
все не розминуться.
Ще й по селах свої гріши,
гидко одноликі,
пхають в душі палітурку,
ніби щось велике.
Все не каються ні трішки
ниції лакузи:
тягнуть босих і голодних
знову до союзу.
З того радо москалеві,
(поділять тра’ вміти!)
не звелись на Україні
іудині діти.
За кавалочок партїдла,
«Русскую махорку»
батька й матір продадуть
ще й одінуть шворку.
Продадуть разом з внучками
швидкі та моторні.
Бо хоч сиво під шапками,
а брови все чорні.
Не світліють, сучі душі,
люттю червоніють.
Знов про пекло сатанинське –
про комуну мріють.
Мало, бачте, їм ще крові,
малі гори трупів.
Погляд людсько засвітився,
а треба, щоб тупо.
Хочуть, щоб казились діти
у нелюдськім слові:
«Умєрєть за стяг кровавий
завсєгда готові!».
Щоб тяглись не до ікони,
щоб тяглись до чари,
щоб із квітів виростали
«Домки і Варвари».
Щоб сиділи пічкурами
кожен в своїй нірці,
щоб були ми малороси,
а не українці…
Кохаються чорноброві,
та все з москалями…
Кохаються убогії,
бо не мають тями.
Наплювали малоумні
на святі могили
і плюндрують рідну землю,
скільки мають сили…
На олімпах більших й менших
вище всіх законів,
позасіли чорнобриві
з шоблом «хвалимонів».
Ой, цікаве ж те поріддя,
оті «хвалимони»!
До обіду ганять бога,
по обіді б’ють поклони.
Помагають ополудні,
бісові личини,
керівним сракоголовцям
красти Україну.
Геростратам – владоможцям
плазом догоджають,
колір неба, колір лану
за онучу мають.
Та на «брови» поглядають:
«Как, товаріщ галава?».
А чи сито ремигають,
чи не супляться, бува?
А за суперхолуями
й дрібніші підпанки
маслопіють чорнобровим
на усю горлянку.
Можуть «з булькою» обгавкать
за вельможним вказівцем,
вміють запросто людину
вбить звичайним папірцем.
Всі вгодовані, пихаті,
всі у лахах модних,
правлять слізні теревені
про біду народну.
А щоб людям було чути,
на трибуни пнуться…
Офіційно оті вобла
Радами зовуться.
Он у сивім граді Кия,
на звитягах княжих,
чути мову чужоземну,
чути голос вражий.
То обранці щонайвищі,
збоку, спереду і ззаду,
обпатякують сесійно
Верховную зраду.
Розляглися на окладах,
як барбос на сіні.
«Штотікають» сердешні
на всю Україну.
За каністру продалися
з голови до пупа.
Лижуть п’яти москалеві,
заглядають в дупу.
«Гдєтибилкають» невтомно
зранку до смеркання.
На повістці денній
лиш одне питання:
«Що дадуть в північній Кафі
за Оксану й Гриця?
А якщо разом з манаттям,
то чи вийде тридцять?».
Боже, Боже, всевеликий
за що так караєш?!
До всіх маєш милосердя,
а до нас не маєш!
Вже й на ниві найсвятішій
справи теж не кращі:
сівачі гнилого й дохлого
ностальгують за вчорашнім.
Заливаються сльозою
безріднії хомки,
у смердючих закапелках
цмулять самогонку,
а оцінки та медалі
запивають пивом…
Отакий-то цвіт народу
ялово-червивий.
Он червона професура,
в ногу із моментом,
дере доларові шкури
з абітурієнтів.
Там нащадки Гіпократа,
цвинтаря трудяги,
«Зелененькими» несмертне
луплять з доходяги.
Синчуки смачнописаки,
сині з перепою,
ліплять-тулять чорнобровим
строфу за строфою…
Недолугі «тілігенти»
хором безупину:
«Нема їсти, нема пити» –
клянуть Україну.
Де їй, грамотній чваноті,
але темній, знати:
не клясти Вкраїну треба –
треба рятувати.
Бо нема такого краю
на цілому світі,
де б так люто проклинали
рідну матір діти.
Де з московського корита
і блювоті раді.
Де б терпіли таке кодло
злодіїв при владі…
Ох, ці брови, брови чорні
хитрі голівоньки!
Петьки, толіки, аркаші,
антоші та льоньки!
Марки, франки, фунти,
йєни,
купоно-доляри…
Нема совісті в бровастих,
нема на них кари.
Та й звідки їй узятись –
совісті в прибацьках?
Україна їм не мати,
бо канап їм батько.
Як прийде ота з косою
до вельмож у райські кущі –
не приймай до себе, Боже,
їхні підлі душі…
Кохаються чорноброві,
та все з москалями…
Зирять віддано у вічі,
виляють хвостами.
Кохаються привселюдно
не бояться Бога.
Об апостолів й пророків
витирають ноги.
Підгигикують дурненько,
наче тая шлюпа,
а москаль, заливши сліпи,
ті гигики слуха.
П’яний бовдур московітський
«обсуждаєт тєму»:
«Что нам делать с Украиной,
как решить проблему?».
«Послать з голубом Андрея?
Чи Павлушу Крука,
щоб узяв «мєншого» брата
на дибу, на муку?».
Має досвід зарізяка –
по мордяці видно.
Перетовк вже чеченяток –
іроду завидно.
А візьметься за хохляток,
попохлебче крові,
найневиннішої крові
Божих янголяток.
«Одна мова із хохлами –
до макітри дуло!» –
цапом гицає по Думі,
бразькає затула.
І піде гулять московська
по міжРаддях сапа,
щоб повірила Вкраїна
в триєдиного канапа.
Хочуть змусити Миколу,
щоб не їв, недосипав –
«гиляв гуси» як раніше
на Балтійський став.
Впень забувши рідну мову
і пропивши хату,
Ясь вже косить конюшину
для старшого брата…
Ось такі у нас, Тарасе,
справи нехороші.
Заїдають Україну
червонії воші,
а підгнидники усякі
їм допомагають…
Сум і скрута, й безнадія
у твоєму краї.
Не збагнули українці
заповіту твого суть:
і чужому не навчались,
і свого не бережуть.