Байки-езопівки (з претензією)

Знайома ситуація

Зустрів якось Ведмідь Білку: «Привіт, вертихвістко!». «Вітаю, клишиську». «А що це ти робиш?» – допитується далі Ведмідь. «Та ось горіхи збираю, гриби сушу. До зими готуюсь». «Давай разом будемо готуватися», – пропонує Ведмідь. «Як?» – дивується Білка. «А так. Ти лазиш по деревах, кидаєш на землю горіхи, яблука та інші плоди, шукаєш мені гриби. Я все це їм. Нагулюю жир, а пізньої осені разом залягаємо у сплячку. Це ж дуже просто: лягаєш у барлогу, береш лапу у рот і спиш до весни. Живіт у мене великий і теплий, як грубка. Не мерзнитимем». Погодилась білка. Ось і зима підкралася. Ведмідь у барлогу заліз, лапу у рот запхнув та й захріп. А Білці непереливки. То одну лапу посмокче, то другу. Бралася навіть хвоста облизувати, а їсти все одно хочеться, аж в очах темніє…

Прокинувся напровесні Ведмідь, а від білки лише жмут шерсті й залишився…

Не перевелися ще Білки та й Ведмеді теж.

Недовірлива тварина

Йшла якось Свиня та надибала на Виноград. «Якщо є лоза – повинні бути і грона», – подумала Свиня вголос. «Вони ще зелені», – злякано зашелестів листям Виноград. «А звідки я знаю, може ти брешеш?», – відповіла Свиня і взялась рити землю довкола стовбура. Рила-рила, аж поки не впав Виноград додолу. Взяла гроно в пащу і скривилась: «Ти дивись – таки зелений», – плюнула і почвалала далі…

Що казати, Свиня поки не покуштує – не повірить.

Не та стратегія

Якось Шпак взявся вивести отару Овець на краще пасовисько. Він виліз на купину, патетично вигукнув, що отара має право на кращий харч та прекрасне майбутнє для своїх Ягнят. Тому потрібно йти вперед, долаючи перемоги. Отара побекувала і згідливо кивала головами. Шпак тимчасово розповідав про принади нового пасовиська. Насамкінець, вказавши правим крилом напрям руху до світлого майбуття, запропонував йти за ним…

Він йшов, продираючись через хащі, долав гори і ущелини. Прийшов на пасовисько, яке справді було кращим, аніж попереднє і озирнувся. Отари не було.

Шпаки отару женуть поперед себе, а не ведуть за собою.

Цап-казлоязичник

(байка)

Одного разу Цап один,

Що пасся з Козами на пару,

Хвоста задерши, через тин

Захвендяв аж в чужу кошару.

Недовго там він і бував:

Поміж тамтешніми нюхнувся,

Скубнув травиці, пійла похлебтав

Й назад до Кіз своїх вернувся.

Та диво сталось дивне з Цапом.

Немов класичний той могол,

Бебекнув привсекізно раптом:

«Уже не Цап я. Я – Казьол!

Ви шо їжа глотнули словно, –

Пихато в небо погляд впер. –

Запомнітє – нє цапомовний

Казлоязичний я тіпер.

І штоб отнині і до вєка,

Послідній гавару я раз,

Рибйонок каждий мой нє бєкал,

А блєял вот, как я січас».

Слухняно Цапові «риб’ята»

Чужих понахапались слів

І «казлоблєяют», як тато

Своїм наказом повелів.

Гірка мораль у цій смішинці:

Біда Вкраїні із грицьками,

Які в нащадках – українці,

А «парабіліся казлами».

Революційний етюд

Свиня бігала по клітці, хрюкала, вищала і тупала ногами. Так вона протестувала проти непристойного життя, антисанітарії, обмеженого життєвого простору, нерегулярного харчування, неуваги з боку Господаря, проти низького рівня духовності. На Свинячий вереск прийшов Господар з відром їдла, висипав у корито, почухав Свиню за вухом, поляпав рукою по спині…

Вона лежала у власних екскрементах і сито рохкала: що не кажи, а життя все-таки на належному рівні – і їдлове, і духовне та й простору… Скільки там його треба!

Даремна праця

Тхорові причепили гриву,

Аби на Леву схожим був.

Вчинили косметичне диво,

Бо Тхір на боса «не тягнув»:

Що хочеш добрі гроші можуть,

Усе ж різницю бачить всяк:

На вигляд Тхір на Лева схожий,

А ось на запах… Ну, ніяк!

Переможець

Два півні Зозулястий та Білий билися за сфери впливу. Пір’я летіло вусибіч, очі заливала кров, знесилені ледь дихали. «Сфери впливу» – Кури тим часом байдуже греблися поряд, зовсім не звертаючи уваги на смертельний герць. Їм було всеодно: чи Зозулястий переможе, чи Білий, а мусиш, коли треба, присісти, ледь розставивши крила, а потім, випроставшись, обтруситись. Переміг Зозулястий. Зібравши останні сили, переможно закукурікав і приєднався до курей. Білий понуро відійшов.

На другий день до Господарів заявилися гості. Господиня, ухопивши сокиру, кинулася до курника. Під руку потрапив Зозулястий…

Лауреат

Журі у складі білки, Жука-гнойовика, Сороки, яка відповідала за інформаційне забезпечення, Крота (головний спонсор), Бобра, Зайця та Вужа визначало переможця у номінації «Вчинок року». Претендентів було двоє: Горобець та Шпак. Горобця вніс до списку конкурсантів його сусід Бусол, який у супроводжувальній характеристиці наголосив на винятковій працелюбності свого протеже, його готовності щомиті прийти на допомогу кожному, хто її потребує. А ще відзначив, що Горобець прекрасний сім’янин, турботливий батько, вірний товариш. До всього, на початку літа він без страху напав на Кота, який саме підкрадався до Перепелят, щоб ними поснідати. Пташенята були врятовані, бо на крик Горобця позбігались звірі і позліталися птахи.

У Шпака подібного й близько нічого не було у послужному списку. Не одружений, отож про яку працелюбність може йти мова. Друзів не мав, гонористий був, бо ж двічі побував за кордоном. У порятуванні Перепелят участі не брав – він саме підбивався до Зозулі. Але, якось, пролітаючи мимо, «капнув» на роги самому Лосеві.

Рішення журі було одностайним – кращий той, хто вміє «капнути» на «Самого».

До етикету – з повагою

Господар зайшов до господи і вирішив трішки підкріпитися, бо зголоднів. Він сів до столу і став їсти. Раптом, де не взялася Муха. Велика і чорна вона голосно дзижчала і все намагалася й собі скуштувати чогось смачненького. Господар відмахувався від зухвальці, але та не зважала. Тоді він узяв до рук мухобійку…

Якби нещасна знала, коли дзижчати і до кого намагатися прикомпанитися – може б і довше прожила.

Не ображайте худобину!

Баран сатири начитавсь

Й коли допетрав врешті суті,

Він аж за роги бідний взявсь

Він гніву, відчаю і люті.

До всіх відомих лих і бід,

Що переслідують бідаку,

Ганьблять щосили чесний рід

І ще й сатирики-писаки.

Не знають інших тем вони,

В Сірка позичили очиці.

Всі нехлюї в них – барани,

Державно-керівні тупиці.

Вчинив у краї ґвалт-погром

Кербос, щоб ним чорти орали,

Його писалі Бараном

Без тіні сумніву назвали.

Обрали в ради злодіяк

В одній країні темні люди,

Якийсь газетяний шкрябак

Їх круторогими огудив.

Товчуться пики за народ

В парламенті поміж панами,

А незалежний телерот

Їх обзиває Баранами.

Того, хто втяв якусь дурню,

Чи інтелектом дуже темний,

Чи другові підклав свиню –

Усіх зовуть відомим йменням.

Не зна увесь писацький клан,

Гірчиці й хрону всім на зуби:

Що люди вичворять – Баран

Повік такого не утнув би.

Про дерево і дрова

Жило собі – було собі дерево Дуб. І було у того дерева чотири гілляки та ще Вершок. Найвища гілляка мала декілька менших гіллячок, а друга була суцільною гілкою. Третя теж мала кільканадцять гіллячок від найтоншої до найгрубішої, а четверта – та взагалі складалася із безлічі менших і більших гілля чин.

Це був дивний Дуб. Перші дві його гілляки сварилися одна з одною та все намагалися стати Вершком. Вершок, який повинен, як у інших дерев, тягнутися угору до сонця, теж пересварювався з іншими гілками, підтримуючи у суперечці то одну, то іншу. Третя гілляка ставала на бік то Вершка, то першої чи другої гілляки, залежно від того, звідки дув сильніший вітер. Четверта гілляка, яка складалася із гілля чин і прутиків – та була сама по собі. Кого було вигідно, того і підтримувала та все бідкалася, що не на тому дереві їй судилося вирости. Ось так жити оті чотири гілляки та все не мирили. Тим часом стовбур того Дуба щосили точили шашелі та короїди, листя доїдала гусінь, коріння підгризали кроти та інші підземельні істоти і ось по якомусь часі упав той Дуб, аж земля затряслася на цілий Ліс…

Жило собі – було собі колись дерево Дуб. На місці, де воно росло тепер тільки руїни. Звати їх – дубові дрова.

Рятівний переляк

Десь у якомусь лісі, далеко чи навіть дуже близько жили собі Барани. Ходили поміж деревами, скубали травичку та зрідка побекували, коли трава траплялася не соковитою чи перезрілою. Ще, мабуть, досі отак ходили б отарою, аж це забрів до них якийсь приблудний Баран. Розгледівся на всі боки та й каже: «Я буду у вас начальником». «А нам що, – згодилась отара, – будь». І став приблудний Баран заводити свої порядки. То, дивись, кого рогами стукне, то ногами потопче. Молоденькими овечками обзавівся, а іншим Баранам все старі та облізлі позалишав. Таку дисципліну завів, що ніхто не те, що бекнути – писнути не смів. А щоб ще більше зміцнити свою владу, час від часу якогось Барана зовсім вигонив з отари. Вже й не раді Барани, що дозволили приблуді начальствувати, а як позбутися халепи – не знають.

Довго вони ось так терпіли, коли це прокотилася лісом чутка, що приблудний Баран іншим Баранам буде відрізати те, що теліпається. Як почули про це барани, та як заревуть-забекають з переляку, таке ревисько зняли – аж луна лісом. Приблудний Баран саме спав поміж своїх овечок. Розбуджений ревиськом, схопився на всі чотири. «Бунт!» – похололо в ракотицях. Та як чкурнув у хащі, аж кущі зашелестіли. Тільки його й бачили…

Інколи хорове бекання з переляку теж корисним буває.

Рубайки

* * *

Бува, й Вовки бояться Барана,

Бува, сам Лев його теж обмина,

Коли у Барана того посада

Ще й не проста – державно-керівна.

* * *

Отруїли Річку Свині

Неживе вона донині.

А хто винен? Їх нема,

Бо в начальстві ті, що винні.

* * *

Свиня неграмотна й немита

Не хрюкать – ладна вовком вити

І кудкудакать, і нявчать –

Аби не гнали від корита.

* * *

Посада випала Свині

Жабами правити в багні

І хрюкать почали Жаби…

Для нас це класика, чи ні?