Він народився, коли сонце бралося до полудня. Роззирнувся. На берегах маленького болітця ріс густий очерет, лепеха. На плесі зеленими плямами ясніло латаття, а довкруг росли кущі верболозу. Було парко, панував присмерк. «З-з-зь», – почулося збоку. Він озирнувся і побачив маленького комарика, що кружляв неподалік.
– З-з-з-зь, – привітався малий літун, – як почуваєшся?
– Добре, – відповів новонароджений.
Він ще не знав, що таке «добре» і «погано», але його ніщо не турбувало, було затишно, тепло і він вирішив, що саме це і є «добре». Тим часом сусід примостився поряд на пагін осоки і дзижчання увірвалось. Помітивши здивування господаря верболозової гілочки, пояснив:
– Ти, мабуть, ще не літав. Ми, комарі, дзижчимо лише, коли літаємо.
– А хіба ми комарі? – здивувався новонароджений.
– Звичайно, – підтвердив гість, – і нас багато. Ось поглянь скільки.
І справді, довкола аж кишіло маленькими істотами із довгими хоботками, цибатими ногами та пластинчастими крильцями, які, власне, і були джерелом дзижчання, коли їх власник піднімався у повітря.
– Отож давай знайомитися, – сказав прибулець. – Мене звати Зінь-Зінь.
Мабуть, власникові такого імені подобалося його ім’я, бо він повторив його кілька разів.
– А я, – комарик, який щойно появився на світ, ще не знав, як його звати, але про всяк випадок назвався Зюнь-Зюнь.
– Гарне ім’я, – похвалив його вибір імені Зінь-Зінь, – усі наші імена починаються на «З».
Так вони приязно розмовляли, коли раптом усі комарі довкола знялися у повітря і кинулися врозтіч. «Синиця, Синиця!» – залунали перелякані вигуки. Побачивши, що Зінь-Зінь десь зник, Зюзнь-Зюнь метнувся до сухої торішньої соломини очерету і запхався усередину. Тим часом знадвору лунало перелякане дзижчання комарів, якесь вовтузіння. Соломину, у яку він заховався, кілька разів добряче струсонуло і невдовзі запанувала тиша. Зюнь-Зюнь посидів ще трішки, а потім обережно виглянув зі своєї схованки. Довкола наче буря пройшла. Очерет розкошланий, а подекуди й поламаний, трава пом’ята. Але найдивніше було те, що комарі, яких було тьма-тьмуща, десь усі поділись. Зюнь-Зюнь знявся на крило і облетів болітце. Ніде нікого. І лише при березі у воді борсався якийсь комар, намагаючись вибратись на сухе. Зюнь-Зюнь нахилив йому травинку і мокрий, ледь живий невдаха, повзучи з останніх сил, вибрався на берег.
– Що це було? – запитав його Зюнь-Зюнь.
– Синиця, – відповів той, – вона щодня у цю пору прилітає до болітця поласувати комарами. У неї якраз дітлахи появилися і харчу багато треба.
– А хіба ми є харчем? – Зюнь-Зюнь аж здригнувся від однієї думки, що ним могла пообідати якась пташка.
– Звичайно, – зітхнув порятований, – а ще всяка гусінь, метелики, інші комахи… Нам треба берегтися і не потрапляти на очі пташкам.
А сонце піднімалось усе вище й вище, спека ставала нестерпною і Зюнь-Зюнь з товаришем змушені були ховатися у густу траву понад водою, де було не так спекотно. До них приєдналися й інші комарі, яких Синиця не піймала. Так гуртом й перебули день. А коли сонечко повернуло на спочинок, зазолотився захід і війнуло прохолодою, комарі хмарою знялися над болітцем. Була їх незліченна кількість, бо, поки днювалось, до гурту постійно приєднувались новонароджені. Зюнь-Зюнь і собі піднявся на крило. Він ще не знав, що робитиме, але хотілося розім’ятися, політати. Спершу облетів зарослі довкола болітця. Дерев і кущів небагато. За ними розлігся широкий вигін, на якому ходили якісь величезні істоти з низько опущеними головами і щось шукали у густій траві. Він зацікавлено підлетів до найближчої і став роздивлятись. Порівняно із Зюнь-Зюнем істота була цілою горою. Вона мала чотири ноги, майже до землі хвоста, величезну голову із страхітливими рогами і довгими вухами. Ще Зюнь-Зюнь побачив, що ця істота, виявляється не шукала щось у траві, а скубла її і цілими оберемками ховала її в себе.
– Ну, чого витріщився? – невдоволено озвалась істота, – ніколи не бачив?
– Ні, – ствердно пропищав комарик, – я оце тільки сьогодні народився. Мене звати Зюнь-Зюнь. Я комар.
– Зрозуміло, – зітхнула істота, – а я корова і звуть мене Му-у-ка. Правда, моя господиня називає Ромашкою. Але я не люблю цього імені. Бо неприємно називатися травою, яку ти їси. А ваше комарине плем’я дзикаюче і кусаюче я добре знаю. Уже не один рік пасуся на цьому пасовиську. Від вас одні неприємності. Ви так і намагаєтесь сісти на тіло та добряче укусити. Але я відбиваюсь хвостом, ще й пряду вухами, головою трясу…
Корова явно остерігалась Зюнь-Зюня і він тепер знав чому.
– У мене немає найменшого бажання тебе кусати, – заспокоїв Му-у-ку Зюнь-Зюнь, – чи зробити тобі якусь прикрість. Навпаки, я хотів би з тобою подружитися.
– Значить ти не комариха, а комар, – полегшено зітхнула корова. – Вони не можуть відкласти яєчка, аж поки не скуштують крові… А щодо дружби, то чого ж, давай дружити.
– Дякую, – радісно дзикнув комарик, – а що потрібно робити?
– Дружба – це коли друзі допомагають один одному, шанують і поважають, а ще виручають у скрутну хвилину, – пояснила корова.
– А давай я буду тобі траву рвати, – Зюнь-Зюнь дуже хотів зробити Му-у-ці щось приємне, але та заперечливо хитнула рогами.
– Це тобі не під силу. Краще скажи своїм приятелям, аби не кусали мене. Бо я уже втомилась хвостом відбиватись.
І справді, довкруг корови кружляв чималий гурт комарів і деякі з них намагалися дістатися її тіла, аби скуштувати крові. Му-у-ка змушена була активно вимахувати хвостом, щоб відігнати кровожерну ораву.
– З-з-зь, – знявся у повітря Зюнь-Зюнь і сміливо накинувся на нападників, – не чіпайте її! Вона моя подруга.
– Ха-ха-ха, – засміялися нахаби-комарі, – подруга… Яка дружба може бути між такою великою ходячою горою м’яса і малюсіньким комарем?
– А от і може. Бо дружба – це… це…
– Повага і приязнь, – підказала Му-у-ка.
– Еге ж. І зовсім не якась вигода, – закінчив думку Зюнь-Зюнь.
– А нам байдуже, – не здавались кровопивці, – нам хоч би крапельку…
– Якщо не дасте Му-у-ці спокій, то я Синицю покличу, – пригрозив Зюнь-Зюнь.
Зачувши про Синицю, комарі-забіяки злякано задзижчали і кинулись врозгін.
– Добряче ти їх налякав, – засміялася корова, – а сам Синиці не боїшся?
– Боюся, ще й як. Але що було робити?
Тим часом сутінки густішали, вечір приніс прохолоду і корови на пасовищі стали збиратися додому. Вони збилися в гурт і поволі рушили до села.
«Му-у-у, му-у-у», – час від часу озивалася якась корова. Так вона давала знати своїм господарям, що вертається з поля. Зюнь-Зюнь сидів на розі Му-у-ки, куди вона його запросила і зачудовано роздивлявся навкруги. Село було чимале. З другого кінця села вертала з пасовиська інша череда. Корови обох гуртів перегукувалися між собою, вітаючи одна одну.
Село зустріло незнайомими Зюнь-Зюню звуками, людськими голосами, а ще запахами. Подекуди в будинках уже горіло світло, чувся собачий гавкіт, гуркіт автомобіля чи трактора. Комарик так захопився, що й забув, що треба остерігатися небезпеки. Пташина тінь майнула над головою Му-у-ки, але та зреагувала миттю:
– Не чіпай, – мукнула корова, – це комарик Зюнь-Зюнь, мій приятель.
І коли пташка відлетіла, пояснила:
– Це Ластівка, вона живе у нашому хліві зі своїм чоловіком та дітлахами і завше увечері зустрічає мене з поля.
Тим часом пташка зробила коло над чередою, друге, підлетіла до Му-у-ки з Зюнь-Зюнем.
– Цвінь-цвінь, – привіталася вона. – Це добре, що ти заприятелював із Му-у-кою. Вона дуже добра і мудра корова. Правда, інколи буває буркітливою, але ти звикнеш. А хочеш я тебе покатаю? – раптом запропонувала пташка. – Я можу піднятися високо-високо, куди жоден комар ще не піднімався.
– Покатайся, – підтримала пропозицію Ластівки Му-у-ка, – я теж із задоволенням покаталася б на спині у своєї подруги, але, на жаль, вона мене не підніме. А так хочеться побачити рідну землю з висоти.
Ластівка підлетіла ближче і комарик перелетів на її спину.
– Добре тримайся, – попередила його Ластівка, – бо зараз полетимо, аж вітер заспіває у луках.
Зюнь-Зюнь міцно учепився за Ластівчине пір’я і вони злетіли над селом. Бралося до ночі. Правда, на заході ще ясніла смуга світла, але щомиті вона ставала усе вужчою і вужчою. Комарик зацікавлено розглядав довкола. Село було чималим. Навпіл його розділяла річка. Одним боком воно пригорнулося до лісу, який величезною плямою чорнів з вечоровому присмерку. З півдня виднілися поля, з яких, закінчивши роботу, верталися люди. У будинках уже горіло світло, чулася музика, дитячий сміх, статечний говір старших людей. Тим часом Ластівка здіймалась усе вище й вище і Зюнь-Зюнь з висоти впізнав своє болітце, на берегах якого народився і пасовисько, на якому познайомився і подружився з Му-у-кою. Ще далі виднілися інші села, ниви, гаї та ставки.
– Я не знав, що цей світ такий великий, – зачудовано загукав, – великий і гарний.
– Це лише маленька частинка світу, – відказала Ластівка. – Я, летючи і вертаючи з вирію, ще й не такі дива бачила. А тепер пора повертатися. Мабуть, Му-у-ка уже хвилюється.
І вони полетіли прямо до подвір’я, де мешкала Му-у-ка та Ластівка з родиною. Корова уже стояла в яслах і вечеряла заготовленою господарями травою. Над її головою під стелею чорніла куля із землі та сухих травинок. З отвору в кулі виглядало кілька роззявлених рожевих ротів.
– Це мої дітлахи, – пояснила Ластівка. – А це, – пояснила своїм, – Зюнь-Зюнь, комарик. Він приятель нашої Му-у-ки і мій теж. Не ображайте його.
– Не будемо, – запищали пташенята, – а можна ми з ним трішки пограємося?
– Хіба що завтра, – заперечила мама ластів’ят. – Уже пізній вечір і малечі слід збиратися до сну.
У кутку хлівця щось велике, правда, не таке, як Му-у-ка, заворушилося і голосно зітхнуло:
– Ви все щебечете та мукаєте і не даєте мені спати.
– Це наш сусід, Кабанець. У цю пору він завжди вже спить, а ми його розбудили, – прошепотіла Ластівка і додала вже Кабанцеві: – Ми більше не будемо.
– Ну чого ж, розмовляйте, але тихенько, – дозволив сплюх.
– А ще разом з нами проживають кури та півень Кудкудак, – приєдналася до розмови Му-у-ка. – І справді, давайте відпочивати, бо завтра раненько сонечко розбудить до нових турбот і клопотів.
Ластівка залетіла у своє гніздо. Вона накрила своїми крильцями пташенят, щоб ті не змерзли у ноги. Її чоловік, який повернувся до гнізда останнім, всівся поряд і невдовзі у хлівці все стихло. Усі відпочивали, натомившись за день, лише Зюнь-Зюнь не спав. Він сидів на розі у Му-у-ки і дивився у розчинені двері хліва. На дворі було темно. У цій темряві жили якісь незрозумілі звуки, пахло травою і ще незнайомими квітами. Йому раптом дуже закортіло летіти надвір і побачити, що там. тихенько, аби не розбудити сплячих, знявся на крило і вилетів на подвір’я. Хоч було темно, але він жодного разу не перечепився за гілку чи сучок. Підлетівши до яблуні, сів на листок, роззирнувся. Село спало. Вогні у будинках погасли, чулися ще незрозумілі йому поодинокі звуки. Зюнь-Зюнь підняв голову і раптовий страх охопив його. Він стрімголов кинувся до хліва.
– Там… там…, – загукав перелякано, – на небі безліч комарів і Синиця. Вона їх усіх поїсть!
– А ти бачив колись Синицю? – запитав Кабанець.
– Бачив оце вперше на небі, – тремтів з переляку Зюнь-Зюнь.
– Заспокойся, – озвалася Му-у-ка, – це не комарі, а зірки. І не Синиця, а місяць. Вони щовечора з’являються на небі, а вранці зникають.
Комарикові стало соромно за свій переляк і він сказав:
– Пробачте, що розбудив. Я не знав.
– Та чого там, – сказала Ластівка, – ти ще малий і багато чого ще не знаєш. А кожен день додаватиме тобі знань, досвіду. Аби лишень не лінувався вчитися.
– Я старатимуся, – пообіцяв Зюнь-Зюнь.
– ось і добре, – похвалила комарика Му-у-ка, – а зараз відпочиваймо.
Знову все стихло. Комарик пригорнувся до теплого тіла корови. Йому було затишно і спокійно, як завше буває серед друзів.