Музей. Створення та діяльність музею

Найстрашнішим наслідком історичного безпам’ятсва народу є втрата цінностей. Щоб не втратити своєї суті, ваги, поваги й самоповаги, ми, дорослі й діти, повинні зберегти історичну пам’ять. Бо як же прикро буває, коли захоплюємося подвигом трьох спартанців біля Фермопілів і не знаємо про подвиг козаків під Берестечком. Чули про подвиги Ганнібала і не знаємо про подвиги Самійла Кішки. Читали про воєнне ремесло римських легіонерів, але чи маємо ми уявлення про ратну майстерність запорожців?

    Бути гідними історії своєї нації, знати, що вона – не прах, не далеке минуле, а біографія народу, його жива душа, допомагає школярам Щербанівського ліцею заснований у 1998 р. музей народознавства «До народних джерел». Учителі нашої тоді ще школи розуміли, що вивчення народознавства – не тимчасова «мода», не якась чергова «кампанія», а насущна потреба й головний атрибут справжнього виховання сьогодні, завтра, післязавтра, завжди. Та й оптимальний результат прийде тоді, коли його реалізація відбуватиметься висококваліфіковано, у відповідній системі, зі знанням справи. Тому освітяни дуже прихильно зустріли благодійний почин педагогічного колективу Гнідинської загальноосвітньої школи Бориспільського району Київської області і щедро використали їхній досвід у своїй роботі. І разом з тим, виходячи з даного досвіду, творчо розробили свій власний варіант етнопедагогіки й вивчення народознавства. Це має надзвичайно важливе значення.

Адже етнопедагогіка – це система прийнятих у даній місцевості даним народом прийомів і методів виховання, що передаються від одних поколінь до інших і засвоюються ними перш за все як певні знання, уміння й навички, набуті людьми в процесі життя. Добре зрозумівши, що педагогіка народознавства без народності – все одно, що без душі, вирішили провести навчально-виховну роботу через усвідомлення учнями матеріального й духовного буття рідного народу, його історичного й культурного минулого та сучасного. Відзначаючи надзвичайно важливу роль принципу нородності, учителі школи взяли за мету слова К.Д. Ушинського: «Громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і її самосвідомість, могутньо сприяє розвиткові народної самосвідомості взагалі: воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і благородний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, словом, на всю історію… Усяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням божим на землі, і вихованню лишається тільки черпати з цього багатого й чистого джерела».

Була створена пошукова група, члени якої на першому своєму занятті обговорили провідні компоненти української етнопедагогіки. Також члени пошукової групи провели копітку і тривалу роботу серед своїх однолітків та населення, виконуючи її у формі стаціонарних польових досліджень, які дозволили організувати збір етнографічних матеріалів протягом навчального року. Вагоме вмотивування самої потреби створення музею та конкретно поставлена на початку тема «Українське  народне житло XIX-XX ст» дало бажані результати: у поповненні експонатами брали участь усі учні школи, їх батьки, рідні. Це все мало величезне пізнавальне та виховне значення. Актуальність такого тематичного спрямування пошукової роботи в шкільному музеї визначалася дещо набутим попереднім досвідом, наявністю декількох етнографічних матеріалів та перспективами у проектуванні експозиції , розширенні її тематики й змісту.

Експонатами музею стали елементи народного одягу (сорочки, поясний і верхній одяг), керамічний і дерев’яний посуд, декоративні тканини, знаряддя праці та інші ужиткові предмети, що побутували в XIX – на початку XX ст. До нашого часу їх збереглося мало, а тому фіксація в музейній колекції предметів зникаючої сировини – дуже важлива справа.

Колекція вишитих рушників складається з експонатів XIX – початку XX ст.  Крім речових пам’яток,  члени пошукової групи зібрали багатий писемний етнографічний матеріал: записи фольклору, етнографічні дані, розробки уроків народознавства.

Народознавство повинно мати свою оригінальну методику. Ось чому перед керівництвом музею і членами пошукової групи постала розробка   навчально-виховних методів.

Зараз у музеї є такі розділи:

• «Українська народна вишивка»

• «Український національний жіночий одяг»

• «Українське народне житло ХІХ-ХХ ст.»

• «Декоративно-ужиткове мистецтво в побуті»

Експозиція розділу «Український національний жіночий одяг» знайомить із жіночим народним святковим одягом, який складався з вишитої  полотняної сорочки і плахти з кольоровою попередницею (фартухом), а в робочий час – з двох темних запасок або чорної дерги, які прикріплялися до стану кольоровим шерстяним поясом. Жінки носили також юпки (жакети), пошиті з тонкого домотканого сукна, а в другій  половині ХІХ ст. – з фабричної тканини. Головними уборами були намітки, очіпки, хустки. У музеї експонуються елементи жіночого одягу ХVІІІ – ХІХ століть.

Розділ «Декоративно-ужиткове мистецтво в побуті» представляє невеликі за кількістю, але багаті й різноманітні за змістом етнографічні колекції.

Експозиція знайомить з розвитком народних промислів, починаючи з ХVІІІ ст.. до наших днів. Відкривається виставка  зразками гончарного промислу, який на території Полтавщини виник в епоху неоліту.

У полтавській кераміці переважає поліхромний рослинний орнамент, зустрічаються зображення птахів, тварин і риб. Гончарні вироби  мали різне призначення. Майстри виготовляли кухонний та столовий посуд, тарілки, куманці, поставці, іграшки, світильники, вази. Зразки виробів експонуються в музеї.

В експозиції представлені примітивні знаряддя праці кріпаків – ціп, прядка, серп, рубель, рогачі, гребінь, днище тощо.

Здавна славилася Полтавщина килимами. Центрами килимарства були Диканька,  Решетилівка, Нові Санжари, Діхтярі. Килимами завішували стіни, застилали столи, скрині, лавки, ліжка. Звідси й різні назви килимів – настільні й запільні, ліжники, налавники, залавники, підтрунники тощо. Ткалися  килими в техніці перебору та  кружляння. За технікою виконання килими були безворсими і ворсовими.

В експозиції представлено безворсий килим  і ліжник.

Розділ «Українська народна вишивка» висвітлює глибоко продуманий і перенесений на тканину етногенез українського народу, адже  в 20-і рр. минулого століття значну питому вагу в експонаті складали полтавські вишивки.

Цікавими експонатами  музею є полтавські рушники. Типовий орнамент цього рушника – це образні стилізовані казкові квіти у вигляді вазончика, дерева життя, на якому можна розрізняти рослинність України, оспівану та щедро опоетизовану в усній народній творчості. На них ми можемо побачити соняшник і калину, кетяги винограду і рожу, тюльпан і гвоздику, барвінок і дубові листочки, жолуді і суниці, вишню і вербове листя.

Що давніші рушники, то скромніше їх вишито, притому, лише на одних краях рушника. Полтавщина багата і  тканими декоративними  рушниками.  Побутували  також рушники, вишивані «прутиком» (вирізування або витягнення).

Народні традиції полтавської вишивки гідно продовжують сучасні майстри, серед них М.Г. Полховська, О.І. Гриценко.

Створені групи учнів-екскурсоводів, які розробляють теми і підтеми, що розкривають зміст експонатів, які знаходяться в даних розділах. Своєрідні дослідницькі групи, кожна з яких має конкретне пошукове завдання, займаються особистими спостереженнями: опитуванням населення, фіксацією етнографічних матеріалів.

Найбільш поширеними формами у роботі нашого музею стали виховні заходи з  народознавства, заочні подорожі рідним краєм, мандрівки в історію рідного народу. 

Справжньою святинею для українців були рушники. Вони на картинах, і тому недарма з великим задоволенням учні слухають «Рушнички мої, рушники» і розповіді про узори на  рушниках, і «Пісню про рушник» на слова А. Малишка. 

По частинах збираємо досвід свого народу, його традиції і по частинах з радістю передаємо  дітям старшого і молодшого віку.

Екскурсоводи, учні ліцею, проводять екскурсії для школярів, виступають перед членами методичних об’єднань учителів, у музеї проходять виховні заходи.