Ліричні пісні

                                                                          «....лірика — рефлексія душі та психологічного стану нації»

                                                                                                                                Софія Грица

Серце Слобожанщини – звучить саме у ліричних піснях -   подібно до глибоководної річки, що розливається вшир на неосяжну для ока відстань... Лірика увиразнює процес переживання людиною різних життєвих подій, усвідомлення власної долі – через проживання своїх почуттів…

Прошита наскрізь глибокою емоційністю, лірична пісня стає носієм пластичного перетворення в музичному образі життєвого досвіду. Перетворення, що не дорівнює відображенню гострих оказій чи обставин життя, а є свідченням народження образів-переживань, які розгортаються через метафоричні коди тексту, найточніше «схоплення» в слові та інтонації – суттєвих рис дійсності, природи, буття – тільки заради того, щоб, як зазначає О.Бородянський, найсильніше виразити «…душевні почуття, які лавиною б’ють із глибини серця, які ні на мить не холонуть від багатослів’я чи довжини періоду; навпаки, всюди порив пристрасті, стислість, твердість, лаконізм вислову, простодушність, природність, особлива ніжність і сила почуттів», і далі вчений підсумовує : «Взагалі належить сказати, що ці образи, уподібнення <…> відзначаються всією природністю, невимушеністю, самобутністю, природною витонченістю й разючою точністю» [3].

Багатий психологічний та асоціативний зміст ліричних пісень розквітає в їх музичній поетиці, через її пізнання слухачем та виконавцем як феномена, в якому злито воєдино слово, дія та стан: внутрішній світ людини може розкриватися через символіко-експресивне втілення навколишнього світу. Ба більше, це втілення знаходить свій ключовий прояв в єдності словесного й музичного образів – їх органічної нерозривності у співацькій практиці.

Ліричні пісні, що представлено в репрезентації, виконавці під час сеансів запису визначили як «старовинні». Дані народнопісенні зразки є особливо цінними для вивчення, оскільки записані від респондентів – носіїв старої співочої традиції. І  не менш важливо – записані у той час, для якого характерна найкраща збереженість текстів любовної лірики в пам’яті виконавців / живій традиції,  у порівнянні з результатами наступних польових експедицій, зокрема – сучасних.

Герою  «старовинних» (давнішніх) ліричних пісень була притаманна інтровертність.  У слові – почуття «описувалися» -  оспівувалися дуже лаконічно, скупо та скромно. Чуттєвість, вразливість та переживання розкривалися через естетично вагомий образ та віддзеркалений в емоційно-напруженому, драматичному виконанні – психологічний стан ліричного героя. Але безумовно, не можливо не звернути увагу на чинник, що виступав головним ретранслятором експресем ліричної пісні, це –  тісний зв’язок пісні та стану виконавця під час співу.  Філарет Колесса бачить рушійну силу цього ототожнення у «давній традиції індивідуалізації творчого матеріалу, здатністю переживати особистісно в процесі виконання пісні змістовну наповненість мелодії» [1]. Якщо пісня мала трагічний сюжет (у репрезентації: «Ой не жалко мені», с. Іванівка, Ізюмський р-н Харківської області), то вона для виконавця могла стати своєрідною психотерапією: емоція мала бути пережита, невимовна туга – виплакана. Саме через проспівування й відбувався цей процес.  Можливість виплакати та виспівати найважчі переживання – становили психологічний порятунок для наших пращурів, коли вони втрачали те, що дорівнювало цінності їхнього життя.

Протяжні ліричні пісні – це неоціненні перлини народнопісенної традиції Слобожанщини. Для них характерно протяжливе, повільне виконання, під час якого відбувається живе творення розширення екзистенції часових меж наспіву.   Виконанню найдовершеніших зразків українського пісенного фольклору – в східних областях є притаманним переважно – так званий «грудний» тембр [2].