Традиції шанобливого ставлення українського народу до води, ґрунту, повітря

Сприйняття та розуміння світу у різних народів завжди відрізнялося. Так, наприклад, певна частина мешканців  Азії вірять в переродження людини після смерті. Тому якщо за своє життя ви робили багато хороших речей - то за азійськими віруваннями є ймовірність того, що в наступному житті ви знову народитесь людиною та ще й з хорошим достатком. В Європі ж, натомість, переважна більшість мешканців вірить в подальше існування душі в пеклі або в раю. Такі вірування визначають поведінкові традиції народів різних держав та формують їх світосприйняття. 

Визначальними у традиціях та віруваннях стають такі фактори: мова, ставлення до матері та жінки в суспільстві, сприйняття стихій: вогню, води, повітря, здатність народу взаємодіяти між собою в кризових для нього ситуаціях тощо.

Чіткий образ будь-якої нації втілюється у її народній творчості: піснях, легендах, художніх виробах, одязі тощо. 

 Давні слов’янські вірування в богів Сонця (Дажбог), грози (Перун),  вітру (Стрибог), води та річок (Дану) історично успадкувались нашими предками та перейшли в православну віру.

В історичний період розквіту скіфів,   водні об'єкти часто ототожнювалися зі словом богині річок Дани. Пізніше, слов'янські боги втратили своє місце на вівтарі українців, проте слово “дана” почали застосовувати як асоціацію із словом «річка». Звідси і назви річок на території України: Донець, Дністер, Дніпро, Дунай. Словʼянські вірування з часом «перекочували» і в християнські традиції. Так, свято Купала присвячене сонячним богам з ритуальним очищенням у воді, перетворилось у християнське Івана-Купала – свято до дня народження Іоанна Хрестителя, який охрещував людей.

Звідси і шанобливе ставлення до води та водних обʼєктів:

Не плюй у криницю, бо доведеться з неї ще води напитися.

Без води й борщу не звариш.

Без води і не туди, і не сюди.

Чим глибша вода, тим більша риба.

Де вода, там і верба.

Українці вірять, що освячена вода вважається символом очищення. Під час обрядових свят над нею читають особливі молитви. У воді омивають немовлят під час обряду хрещення.

Історично Україна виникла на родючих землях Європи. Саме тому землеробство було основним способом життєзабезпечення для населення тогочасних земель. Ґрунти для українців були джерелом існування, житницею. Від урожаю залежало благополуччя сімʼї та її достаток. Звідси і народні традиції, повʼязані з сільськогосподарським календарем. Освячений хліб покладали на щойно зорану землю, що символізувало запоруку майбутнього хорошого врожаю. Господар із хрестом у руках читав молитву та примовляв «Уроди, Боже, і на чужу долю! 

Не менш цікаві уявлення українців і щодо природи повітря. Його вони асоціювали із словʼянським богом вітрів Стрибогом. Він був досить могутнім, а тому мав безліч слуг – добрих, теплих, спокійних, а іноді жорстоких та холодних. Аби повітряні слуги не завдавали шкоди селянам – 14 липня наші предки вшановували могутнього бога. Свято проводили з особливими піснями, просили Стрибога бути добрим та не псувати врожаю. Особливо цього дня заборонялось працювати з сіном, адже вітродмух міг розсердитися та порозмітати соломинки по всьому світу.

У народніх піснях вітри асоціювалися з тривогою, невизначеність тугою:

Віє вітер на долину

…Віє вітер на долину,

Колише билину,

Рід до роду листи пише

Та на Україну...

Маруся Чурай у історичному романі Ліни Костенко співає:

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться;

Ой як болить моє серце,

А сльози не ллються.

Українська творчість насичена та багатогранна. Вона ввібрала в себе історію, вірування, переживання та силу могутньої нації. Проте нашою найголовнішою рисою  є гармонійне існування не лише із стихіями, але й з іншими народами. Українці ніколи не нападали на інших. Вони завжди працювали не покладаючи рук над своєю землею. Саме ця внутрішня сила і відрізняє нас від інших народів: «За своє постою, а чуже не візьму. За своє вступайся, а за чуже не хапайся».

Юні шестикластики, запамʼятайте цю істину! Любіть і цінуйте «своє»!

КОМПЕТЕНТНІСНІ ЗАВДАННЯ

1. Прочитайте уривок з поеми  «Слово про Ігорів похід».

Сонце йому тьмою шлях закрило,

Буря розбудила птаство,

Звіра в табуни ізбила свистом.

Див кричить на верху дерева,

Велить послухати землі незнаній,—

Волзі та й морю,

Сулі та й Сурожу,

Корсуню ще й тобі,

Тмутороканський ідоле!