Янголи світла

ПРОКОПЧУК ВІТАЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ. Водій, електрик-диспетчер військової частини А7082. 7 квітня 2022 року близько 8.00 години в результаті мінометного обстрілу в населеному пункті Степове  Луганської області отримав травми не сумісні з життям. Віталію  було 40 років.  

Нагороджений медаллю «За військову службу України»(посмертно)

Вітя Прокопчук... Наш Герой! Тепер це звучить так. А колись - це тихий, нерішучий, скромний хлопець, якого дівчата - однокласниці запам'ятали  як красунчика, якому соромились зізнатись у своїй симпатії. А ще - його посмішка... Вона була настільки ніжною, щирою і доброю... А ще він був дуже сором'язливим. І та сором'язливість була в усьому: погляді, усмішці, ранковому "привіт". Навіть тоді, коли просив якоїсь допомоги, то не зверхньо, не вимогливо, а сором'язливо, з опущеними очима. 

Таким його пам'ятають всі.  Вітя був веселим і доброзичливим, чесним і справедливим. Кажуть, що так не буває. Адже все дуже позитивно. Але це так було. "У нього не було негативу,- кажуть однокласники. Навіть дисципліну -  і то не порушував. Заступався за нас, дівчат, жодного разу не попався з хлопцями, які десь тихенько пробували покурити». 

Шкільні роки закінчились. Зустрічались (хоч і жили в одному місті) дуже рідко. І ось знову спогад однокласниці: "Якось я зустріла в місті нашого Вітю (бо так казали завжди "наш Вітя"). На той час у кожного вже були сім'ї. Вітя також мав уже сім'ю, виховував сина. Працював на  заводі ГТВ. Але отой погляд з скромною посмішкою лишився при ньому навіть з роками. Він радів життю і був впевненим у своєму майбутньому..." 

А воно мало бути щасливим і світлим, бо ж підростали вже два  сини, яких татусь любив понад усе, був взірцем завжди і у всьому. Було заради кого жити.

Та доля вирішила по-своєму ... Мало хто знав, що "наш скромний Вітя" у вересні 2020 року підписав контракт і невдовзі попав туди, де бушувало пекло. 

Після певного періоду навчання брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії  московської орди в Донецькій та Луганській областях. 

Після 24 лютого 2022 року перебував в гарячих точках (Рубіжне, Харків), останнє місце перебування – Сєвєродонецьк. 

Віталій не мав часу на повноцінні розмови, відколи почав воювати. Він писав «Все норм», або останні рази, коли дружина щось розпитувала, то тільки: «Все добре». Він заспокоював і не хотів, щоб рідні хвилювалися.

У Віталія залишилися дружина Ірина, діти – Коля, який навчається на даний час у 5-Б класі нашого ліцею, та Захар (4 роки), тато – Микола Володимирович.

Однокласник пригадує: "Знаючи Віталіка, я й подумати не міг, що він може взяти в руки зброю. Настільки миролюбним, спокійним і тихим він був, і зброя ніяк не асоціювалась з ним, бо ж був прекрасним робітником мирної професії. Я дуже шкодую, що так міг думати. Слава Герою !"

Таким  Вітя постає у всіх спогадах про нього, хлопчину, який у 1989 році прийшов у перший клас нашої школи, а у 2022 р. став її Героєм. Дуже хочеться вірити, що десь там, на небесах, Тобі добре, і Ти, як завжди,  посміхаєшся, дорогий  наш Герою, і лише у снах приходитимеш до нас з вічності…