Кутурай Раїса

Поезія

СТЕПОВА МАВКА

(Балада)

У березні, у чорнім чистім полі

Неначе хтось чи плаче, чи співа.

То не людина просить собі долі —

То народилась Мавка степова.

Вона росте годинами — не днями.

У травні це тонесеньке дівча

Так непомітно дивиться за нами

І непомітно в полі зустріча.

Коли ж у червні зацвітуть пшениці

Й уся пашниця колос налива,

Не зустрічайся з нею наодинці,

Бо втратиш розум, згубиш всі слова.

Який би ти не був завзятий хлопець,

Перед її красою не встоїш.

Любовна туга так за серце схопить,

Що пташкою у поле полетиш.

Благати будеш, щоб явилась знову,

Та не прийде, не з'явиться вона.

І не шукай ні в полі, ні в діброві -

Не знайдеш. Не твоя у тім вина.

...Давно було це. Тільки починали

Цей дикий степ орати орачі.

Лелеки з вирію додому повертали

І принесли дитину уночі.

Ось серед степу сіли відпочити,

Дитину вкрили легкими крильми

І між собою стали говорити...

Та враз чогось злякались і втекли.

Злетіла в небо галаслива зграя.

Тривожні крики вітер підхопив...

Лелека й дотепер в степу блукає —

Знайти не може те, що загубив.

А степ прийняв дитину, наче рідну,

Веселка вишиванку їй нову

Свою дала. Усі любили бідну

І виростили Мавку степову.

Дідусь Дніпро у хвилях мив їй коси,

Вона сушила на сухих вітрах,

Росою мила ніжні ноги босі

Й не розумілась на людських словах,

Та якось до села прибилась літом,

Побачила ставки, садки, поля.

Усе б нічого, та на теє лихо

Зустріла й покохала Василя.

Прибігла до Дніпра у пропасниці,

Лягла в холодну воду, аж пашить!

Дніпро спитав у неї наодинці:

— Що сталось, доню? Щось тобі болить?

— Дідуню, так! — відповідає Мавка, —

У грудях зліва щось мені пече,

І наче щось гаряче в усіх жилах

Клекоче й швидко, як струмок, тече!

— Дитино мила! Що ж ти наробила?!

І за що тобі доленька така?!

Ти, певно, до людей в село ходила?

І, мабуть, полюбила козака?

— А що таке село, козак і люди?

Про них ніхто ніколи не казав.

Зустрівся хтось мені у їхнім полі

І лагідно мене за руку взяв.

І ще мені дивився ніжно в очі,

І щось таке ласкаве говорив.

Та я втекла, бо ще не розумію

Його таких ласкавих, ніжних слів.

— Послухай, доню! То ти ще не знаєш,

— Жорстокі люди ті, невірні, злі!

Якщо когось із них ти покохаєш,

То вже не знайдеш щастя на землі.

Багато літ уже живеш ти з нами,

Тебе ми ніжно любимо усі.

З людьми ж не знайся, доню, не кохайся,

І мови їхньої у мене не проси.

— Дідуню, любий! Я віддать готова

За погляд той усі свої роки!

Я хочу! Хочу з ним зустрітись знову,

Відчути дотик теплої руки.

Почути голос той, що моє тіло

Вогнем живим, мов струмінь, налива!

Дідуню! Дай мені, благаю, сили, лён

Щоб зрозуміть зуміла ті слова,

Що він мені при зустрічах говорить.

Щоб я могла йому відповідать!

Очей його, як небо це прозоре,

Вже більше я не можу не кохать!

І Ну що ж, тебе я не переконаю.

Моєї хай не буде в цім вини.

Тобі І людську мову відкриваю.

Тепер ти будеш смертна, як вони...

Спливають дні за днями чередою,

Вона щаслива ходить, як весна.

Біля Дніпра під ярою вербою

Кохання трунок випила до дна.

Та вже пшеницям золоте колосся

Важке зерно додолу нахиля.

Женці клепають коси. Наша ж Мавка

Все рідше й рідше бачить Василя,

Допоки й зовсім перестав з'являтись.

Даремно жде вона його щодня.

Біля калини, де удвох кохались,

Сидить сумна, заплакана, одна. ...

Що це? В селі почулися музики,

Веселий гомін. Крешуть гопака!

Вже дзвони дзвонять: і малі, й великі!

То якийсь батько женить козака,

Її серденько пташкою забилось,

У грудочку згорнулось і болить.

Вона на рівні ніженьки схопилась

І, мов навіжена, мерщій в село біжить.

Прибігла, біля церкви зупинилась.

Ледь-ледь жива, осикою тремтить,

Неначе дуже-дуже утомилась

І відпочити стала тут на мить.

В очах і біль, і розпач, і чекання...

На двері дивиться, неначе лиха жде.

Та ось, нарешті, скінчилось вінчання,

Рідня одружених із церкви в двір веде.

Остання мить! Вона, мов заніміла.

Василь, одружений із церкви поспіша.

Чим перед ним ти, Мавко, завинила?

Чом він тебе так нагло залиша?

Та враз образа, ревнощі і горе

Вогнем її все тіло обпекли,

І за веселим гуртом на весілля

До Василя нещасну повели.

Вже за столом розташувались гості,

Не один келих випили до дна.

Вже й молоді горять в любовній млості.

Та раптом тут з'явилася вона.

На Василя уважно подивилась,

Їй дружка повний келих подає.

Вона в поклоні чемно нахилилась:

— Хай нареченій щастя Бог дає...

А нареченому я щиро побажаю

Ніколи цвіт калини не псувать!

Як зараз я цей келих розбиваю,

Серця козачі буду розбивать!

А перше серце я беру з собою,

Адже воно належало мені.

Моє ж розтоптане. Й не я тому виною…

І враз пропала, наче уві сні.

Розбитий келих дзенькнув біля столу.

Василь став білий, наче полотно.

І дивиться у поле за стодолу.

Притихлі гості вже не п'ють вино.

Мовчить, уся в тривозі, наречена.

Василь обручку зняв, на стіл кладе,

Підводиться, й, розправивши рамена,

Поволі в задумі з села у степ їде...

За зраду, за розтоптане кохання

Довіку буде у степу блукать,

Доки не вмре. Із вечора до рання

Кохану Мавку буде він шукать.

Де ж наша Мавка? Ось біля калини

Лежить, мов мертва, бліда і худа.

Стоїть над нею вечір на колінах,

Осінніх хмарок в'ється череда.

Дніпро до неї з жалем промовляє: —

Через ту людську прокляту любов

Щоосені ти будеш помирати

І щовесни народжуватись знов. ...

Тепер у березні у чорнім чистім полі

Неначе хтось чи плаче, чи співа...

То не людина просить собі долі —

То народилась Мавка степова.

Україно, мати! Ненько сивокоса!

Що з тобою роблять клятії кати?!

Ти, як сиротина попід тином боса,

Просиш кусень хліба, так збідніла ти.

Чи лани широкі вже пшениць не родять?

Зледачіли діти - чесні трударі?

Чи прийшла до тебе та лиха година,

Що немає ладу вже в твоїм дворі?

Ні, сини козачі роблять, як робили.

І лани широкі щедрі на врожай.

Та немає волі всім тим володіти!

Все, що ти придбала, все панам віддай.

Травлять димарями чистеє повітря,

Золотую Прип"ять вбили наповал.

Косить твоїх діток смертю чорнобилля.

Чорнозем родючий сиплють у відвал.

Ти скажи, Вкраїно, чом ти одинока?!

За що так мордують?! Де ж твої сини?!

Чи то повмирали?! Чи то на чужині?

Може, відцурались матері вони?

Відгукніться, діти! Ваша мати плаче.

Плаче Україна, не в силі терпіть.

Підведіть-но буйні голови козачі

І на рідній неньці ланцюги порвіть.

1995р. (зі збірки "Світанок над Базавлуком")

Дніпре мій широкий! Сивий мій Славутич!

Тяжко зажурився, як старий козак.

Може, Січ наснилась? Хортиця озвалась?

Чи почув, як плаче той старий байрак?

Чи почув, як стогнуть козацькії діти?

Чи то інші думи спати не дають?

Чи почув ти, може, як в сім’ї єдиній

Для Вкраїни нові кайдани кують?

Дніпре мій могутній! Брате мій нещасний!

Де, скажи, з тобою нам відповідь знайти?

Я її шукаю, я її гукаю, та знайти не можу

Й зажурюсь, як ти.

Прокинься, батечку Тарасе,

На Україну подивись.

А чи впізнаєш її рідну?

Така вона, як і колись?

Чи, може, краща і багатша?

Чи щасливіша, ніж була?

Чи, може, волю й кращу долю

Для своїх діток здобула?

Ні! Тяжко стогне, гірко плаче,

Ламає руки, як вдова,

Що сина віддала до війська,

Не стримала, не зберегла.

Спалили хату злії люди

Та обікрали, як могли.

А що лишилось, рідні діти

По закордонах розтягли.

Прокинься, батечку Тарасе,

На Україну подивись!

А чи впізнаєш її рідну?

Така, вона, як і колись?

Я хочу стати білою березою,

Де твій важкий життєвий шлях проліг,

Щоб як прийдеш ти, сивиною помережений,

В моєму затінку ти відпочить приліг.

Очей своїх волошки променисті

Я джерелом цілющим розіллю.

І в день жаркий твої вуста вогнисті

Я напою, бо я тебе люблю.

Душа моя зеленою травою

До ніг твоїх простелеться сама.

І неба голубе шатро шовкове.

Укриє нас, й минеться мить сумна.

Ну а якщо в дорозі стрінеш лихо

Й у голові стьмяніє й запече,

Я підійду і стану поруч тихо,

Я тут, коханий, ось моє плече.

Ти засни, коханий мій, спокійно,

Нічка вже присіла на вікні.

В золотому місячнім промінні

Їде сон на голубім коні.

Над водою павою-русалкою

Нахилилася струнка верба,

Ніжною в цей вечір колисанкою

Розлилася тихая журба.

Місячна доріжка промениста

Ллє під ноги золотий потік,

Гріє плечі та хустина чиста,

Що мені подарував торік.

Я стою самотньо під вербою,

Де стояли разом ми колись.

Я у сні зустрінуся з тобою,

Тільки ти наснись мені, наснись.

Колиска давнини старої!

Моя кохана Україно!

Нестиму тобі жалі свої

Допоки, мабуть, не загину.

Цілющою Дніпра водою

Обмию серця свіжі рани

І йтиму, йтиму за тобою

Шляхом, устеленим тернами,

Допоки в мене стане сили,

Допоки моє серце б’ється.

А той, кому все це постиле,

Нехай кепкує і сміється.

Адже в таких нема любові

Ні до держави, ні до мови.

Вони втопилися в валюті

І в «шмотках» різнокольорових.

З образою за тебе, рідна,

Байдужі чую голоси,

Адже тепер Вкраїна бідна,

Без дешевої ковбаси.

А ти хіба була багата,

Коли наш Київ тать палив,

Брат, наче ворог, йшов на брата,

А Володимир Русь хрестив!

Турецький яничар в неволю

Народ наш, як скотину, гнав,

В маєтках польських й на галерах

Наш люд обідраний конав.

Коли губили правду й волю

Царі російські на Дніпрі,

Несли наругу і сваволю –

Хіба жила ти у добрі?

Тоді, як вольності козачі

Кат ненажерливий топтав,

Пани жиріли, а Шевченко

В засланні «Кобзаря» писав,

Писав в солдатчині, в кайданах,

Кривавий біль в душі носив,

Писав знеславлений і гнаний,

Собі він ласки не просив.

Просив він волі для народу,

Вкраїні – матері добра,

Допоки визначила доля,

Й спочив на берегах Дніпра.

І знов тобі припала Доля

Тяжкі часи переживати.

Така на те Господня воля.

Що ж, перестанемо співати?!

Забудемо свій рід і мову,

І славу прадідів святих?!

І виховаємо в любові

Дітей байдужих і дурних?!

І щоб не сталося такого,

Я за тобою буду йти

І українське рідне слово

Із гордістю у світ нести.

ПРАВДА ПРО ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

Вміли козаки гуляти

І горілку пити,

Але вміли й татів бити,

Край свій боронити.

Брешуть кляті вороженьки,

Що вони ледачі.

Часто куштували ляхи

Гостинці козачі.

Ті гостинці – куля влучна

І шабля козацька,

Невмируща вільна пісня

Та вдача бурлацька.

Не сиділи козаченьки

В курені на лавці,

В морі з бурею боролись

Славні мореплавці.

І човнів не купували,

Самі їх робили.

До Херсонесу ходили –

І там турків били.

У козацьких легких чайках

Море подолають,

Та з чужинської неволі

Братів визволяють.

Ще й самі вози робили,

В Крим по сіль ходили,

Піки і шаблі кували

Й гарну збрую шили.

Брешуть кляті вороженьки –

Що вони ледачі!?

Вірні діти України,

Голови гарячі!

Спить село в передранковій тиші

Спить село в передранковій тиші.

Першим півням рано ще співать.

Сич на фермівськім заснулім даху

Вже замовк, бо утомивсь кричать.

Верби над ставочком посхилялись,

Сушать мокрі коси на вітру,

Цілу ніч на місяць милувались,

Може з них вподобає котру.

Та лелеки на старім гніздищі

Шарудять, бо мають пташенят.

Й я не сплю в передранковій тиші,

Думи-струни боляче дзвенять...

Платівки старої відлуння дзвінке

В серцях похололих полум'я запалить,

В нічній хуртовині бузок зацвіте

І нас за собою в минуле поманить.

В минуле далеке і зовсім близьке,

Де верби зелені в ставок похилились,

Де все, що найтяжче було нам легке,

Де вірно і ніжно з тобою любились.

Минається літо, приходить зима,

Минається юність, лишається старість...

Платівки старої відлуння дзвінке, —

То наше минуле, горе і радість.