Після захоплення Полтави, вздовж залізниці на захід наступала більшовицька 1-а Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач - 2-а. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися. Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Спільно з іншими військовими підрозділами та добровольцями 25–27 січня вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися. 28 січня у Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися. Командував ними Михайло Муравйов. Більшовики почали рухатися до Києва. На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взятии Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”. Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). Здебільшого вони були не готовими до військових дій і мали поганее озброєння. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина. 29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію. Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже булла зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві. Українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 осіб. Вiдомi прiзвища 20 з них - це студенти Народного унiверситету: Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич. Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв. Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти  мир між урядом Української Народної Республіки і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. 

         Український народ щороку вшановує пам’ять молодих борців за волю, полеглих біля залізничної станції Крути. Ця битва стала символом героїзму та відданості Українській державі й національній ідеї, а її дата – 29 січня 1918 року – днем національної трагедії. Сміливість та жертовність учасників бою зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут називають першими кіборгами.

Вирішальний момент настав 22 січня 1919 року. Рівно через рік після проголошення незалежності УНР, на засніженому Софійському майдані у Києві відбулася подія планетарного масштабу — Акт Злуки. Під урочисті дзвони Софії було оголошено, що віднині Західноукраїнська Народна Республіка та Наддніпрянська Велика Україна зливаються в одну державну цілість. Це був тріумф: віковічні сподівання мільйонів нарешті стали реальністю. І хоча через військову агресію сусідів тоді державність не вдалося втримати, Акт Злуки став юридичним фундаментом, на якому ми будуємо сучасну Україну.

Після поразки Української революції 1917–1921 років соборність на довгі десятиліття стала «забороненим словом» у Радянському Союзі. Тоталітарний режим намагався стерти пам'ять про 22 січня, замінюючи українські свята радянськими ідеологемами. Проте іскру єдності неможливо було загасити. Її берегли українці в еміграції та мешканці Західної України, які на той час були поза межами СРСР.

Справжнім вибухом національної свідомості став 1939 рік. В автономній Карпатській Україні, у місті Хуст, понад 30 тисяч людей вийшли на вулиці, щоб відзначити 20-річчя Злуки. Це була найбільша демонстрація українського духу за два десятиліття. Закарпатці ще раз нагадали світу: ми — це Україна.

Але найбільш епічна подія відбулася 21 січня 1990 року. Це був легендарний «Живий ланцюг». Уявіть: понад мільйон людей, взявшись за руки, створили безперервну людську лінію завдовжки понад 700 кілометрів — від Івано-Франківська та Львова до Києва. Це був мирний, але неймовірно потужний протест проти радянської системи. Люди довели: страху більше немає, а прагнення до єдності сильніше за будь-які режими. Ця «Українська хвиля» стала провісником падіння СРСР та остаточного відновлення нашої незалежності 24 серпня 1991 року.