Паламарчук Іван Кирилович

Учасник партизанського руху на Голованівщині в роки Великої Вітчизняної війни.

                Народився в с. Клинове 20.08.1921 р. у сім’ї селянина-середняка. Батько Кирило Михайлович, хоч і був прихильником колективізації, сільрадівським активістом, за сфабрикованим звинуваченням у терористичній антирадянській діяльності був засуджений до розстрілу. Розстріл був замінений 10 роками заслання. Термін відбував у таборах на Колимі, працюючи на золотокопальнях. У 1938 р. звістки від батька надходити перестали.

            Відразу після арешту батька почалися поневіряння сім’ї.

Дружину  з двома дітьми, як сім’ю ворога народу, викинули з їхньої ,,шевченківської’’ хати. Змушені були наймати кімнату то в одного, то в іншого сусіда.

            Клеймо сина репресованого Іван відчув на собі вже після закінчення семирічки –  у 1937 р.: успішно склав вступні іспити на робфак Уманського сільгоспінституту, але не був зарахований.

            Після закінчення десятирічки в Голованівську дуже хотів стати військовослужбовцем. Але й тут були ті самі перепони. Лише звернення з листом до наркома оборони СРСР С.Тимошенка змогло зарадити справі. Юнака викликали у військомат і направили на навчання в артилерійську школу, що знаходилася в Чернівцях. Це був 1940 р.

            Повний курс навчання завершити не вдалося. Гітлерівська Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу. За час навчання встиг пройти теоретичний курс і здобути навички наводчика кінної гаубиці. Перші кілька днів працювали в укріпрайоні в гористій місцевості Карпат. Проте довелося відступати.

            В складі 12 армії разом з командою обслуги батареї дотягли гаубицю до Підвисокого. Снарядів для стрільби не було. Безпосередні командири середньої ланки кудись зникли. Потрапив в полон. Спочатку німці погнали полонених червоноармійців в напрямку на Одесу, але невдовзі, раптом, полонених повернули назад і ув’язнили в Уманській ямі.

             Був серпень. Полонених в колишньому глинищі цегельного заводу було десятки тисяч. Фашисти й тут демонстрували свою тупу педантичність. Перш, ніж видати пайок на групу полонених, щоденно складали поіменний список. На 100 полонених видавали 1 кілограм проса. Найбільше дошкуляла спрага. Доводилося пити дощову воду прямо з-під ніг, з калюж. Вода була жовта, з домішками глини.                                                                                                                                                                                                                  Врожай на полях тієї осені 1941 р. був гарний. Окупантам потрібно було зібрати врожай. Знаючи, що в селах робочих рук не вистачало, вирішили відпустити тих військовополонених рядового і молодшого командного складу, що були призвані в армію з навколишніх сіл або мали тут родичів. Видали ,,Auswais’’(пропуск) і двадцятирічному Іванові Паламарчуку з суворою умовою: вернутися в соє село Клинове,- а це означало і обов’язкову трудову повинність в так званому ,,громадському господарстві’’, яке було створене окупантами на базі колгоспу.         

            Після повернення в село і роботи в ,,господарстві’’ все сильнішими ставали відчуття і віра, які переходили в переконаність, що німецька влада на нашій землі перспективи не має і окупація - тимчасове явище. Тому, коли чоловік, який часто навідувався в село, запропонував вступити в партизанський загін – довго не роздумував. В травні 1943 р. пішов в Галочий ліс, де знаходилася база партизанського загону.

            В партизанському загоні з побратимами ,,дихали повітрям свободи’’ і, не дивлячись на те, що перебували в постійній небезпеці, почували себе господарями на своїй землі.

            Жили в землянках, в яких було тісно і душно, тому влітку багато бійців загону спали прямо під деревами. Лісник Гумінський, з криниці якого брали питну воду, партизанських секретів не видавав, хоч формально залежав від німецької адміністрації.

            Під час одного з рейдів в район Зеленої Брами, де було багато запасів стрілецької зброї, мін та гранат, залишених відступаючими радянськими військами, відбулося несподіване велике зіткнення з німцями. Ще одне зіткнення тут же сталося через місяць. Окупанти для залякування  і помсти партизанам вдалися до репресивних акцій проти мирного населення. Було розстріляно десятки мирних жителів. Щоб надалі не підставляти мирне населення під смертельну небезпеку, командування партизанського загону прийняло рішення на відкриті сутички з окупантами не йти. Було вирішено обмежуватися тактикою демонстрації своєї присутності та агітаційною та роз’яснювальною роботою серед жителів сіл і м. Голованівська.

            З вишки, що знаходилася в лісі неподалік партизанської бази, Голованівськ, який знаходився на відстані 6 км, було видно, як на долоні. Німці і поліцаї знали, що ліс зайнятий партизанами, тому окупанти намагалися поводитися не надто зухвало, і не ,,потикатися’’ в партизанські місця. Проте час від часу сутичок уникати не вдавалося. Доводилося  їздити по продукти. Забирали продукти на складах громадських господарств, в поліцаїв.

            Коли в березні 1944 р. радянські війська очистили територію Голованівщини і звільнили Клинове, партизанові була надана місячна відпустка для перепочинку, а в травні 1944 р. Іван Кирилович Паламарчук знову в діючій армії в артилерійському полку навідником 120-міліметрової гаубиці. З боями пройшли Румунію, Угорщину. Закінчення війни застало в Чехословаччині. Проте війна для колишнього партизана не закінчилась. Нова довга дорога на Схід: там ще тривали бойові дії на радянсько-японському фронті. Знову із своєю гаубицею. Тільки тепер її тягнули не 3 пари коней, а американський тягач.                                                                                                                                                            

    Прослуживши до 1946 р. в Порт-Артурі, солдат повернувся в рідне село. З 1948 р. І.К. Паламарчук живе і працює в с. Ладижинка: технологом на молокозаводі, пізніше зав. виробництвом плодопереробного цеху та цеху безалкогольних напоїв та виноматеріалів колгоспу ім. Пархоменка.

            Має двох синів Олександра та Володимира  чотирьох онуків та правнуків.

            Матеріали про партизанське  минуле і бойовий шлях солдата зберігаються в Ладижинському сільському краєзнавчому музеї.

 З книги О. Ф. Савін ,,Історія Ладижинки з найдавніших часів до початку третього тисячоліття''/ 2012 р. , стор. 212. (Розділ ,,Подвиг їхній безсмертний'')