До встановлення памятника жертвам Голокосту в Ладижинці

10 жовтня 2017 року в с. Ладижинці відбулася знакова подія - встановлено стелу-пам'ятник невинним жертвам гітлерівського нацизму- євреям, яких розстріляли німецькі окупанти в вересні 1941 року в Цибульському яру в Ладижинці. Встановлення пам'ятника стало можливим завдяки наполегливим зусиллям місцевих краєзнавців, Уманської єврейської громади та підтримці місццевих та зарубіжних доброчинців.

На відкриття пам'ятника приїхали доброчинці з Німечини, Швеції, Бельгії, прийшли учні загальноосвітньої школи, жителі села, делегація уманської єврейської громади.

До встановлення пам’ятної стели в селі Ладижинка для вшанування жертв Голокосту.

10 жовтня 2017 р.

Слово до присутніх вителя історії Ладижинської ЗОШ I-III ст. Савіна Олега Федоровича

Шановні присутні, шановні добродії !

Неймовірно важко тамувати біль та стримувати сльози розпачу від усвідомлення безповоротності втрачених молодих життів - дітей, жінок і чоловіків, замордованих тут, у Ладижинці, в Цибульському яру страшного вересневого дня 1941 року. Єдиною провиною цих дітей, чоловіків і жінок в задурманених нацистською гітлерівською пропагандою головах їх катів було те, що вони були євреями. З середини 1941 року фізичне знищення єврейського населення в окупованих країнах, як і в самій Німеччині, нацистський режим поставив на конвеєр. Не щадили ні старих, ні молодих, ні дітей.

It is incredibly hard to miss the pain and to restrain the tears of despair from the awareness of the irretrievability of the lost young lives - the children, women and men who were murdered here in Ladyzhynka, in the outskirts of the village on the terrible September day of 1941. The only fault of these children, men and women in the Nazi propaganda of the heads of their criminals was that they were Jews. From the middle of 1941, the physical destruction of the Jewish population in the occupied countries, as well as in Germany itself, the Nazi regime put on the conveyor belt. Neither the old, nor the young, nor the children were spared.

«Мамо! Куди вони нас ведуть? Чому нас не відпускають, для чого нас ведуть до цього яру?» - розгубленим голосом питає дівчинка у своєї ще зовсім молодої мами. – Про цю трагедію молодих єврейських родин, коли їх вели на розстріл разом з їхніми малолітніми дітьми і немовлям на руках, детально повідали нам старожили, шановані у селі наші односельчани Кобзар Антоніна і Ганна Карпівни, Нижник Сергій Петрович.

Mom! Where do they lead us? Why do not they let us go , why are they leading us to this ravine? " a little dasughter of a very young mother begs her with a lost voice. - About this tragedy of young Jewish families when they were shot to death along with their young children and infants in their hands, we were told in detail by the old-timers Kobzar Antonina and Anna Karpovna, Sergey Petrovich Nyzhnik. who are honored in the village by our fellow villagers

Свідком багатьох подій, що розгорталися в Ладижинці, була також найстаріша жителька села Гуцал Гафія Демимдівна.

The witness of many events unfolding in Ladyzhynka was also told by the oldest resident of the village of Gutsal Gafiy Demidovna.

71 рік пройшов після закінчення Другої світової війни, і весь цей час волали до нас ці невинні душі про належне пошанування їхньої пам”яті. 2009 року під час підготовки монографії по історії Ладижинки мені вдалося задокументувати свідчення очевидців тієї трагедії. Це дало можливість ставити питання про встановлення пам’ятника жертвам Голокосту тут у селі.

71 years have passed since the end of the Second World War, and all this time, these innocent souls have been calling to us for the proper reverence of their memory. In 2009, during the preparation of the monograph on the history of Ladyzhynka, I was able to document the witnesses of the tragedy. This made it possible to raise the question of installing a monument to the victims of the Holocaust here in the village.

Слава Богу, ми прийшли до усвідомлення необхідності зберегти нашу пам'ять про голодомор 1932-1933 р.р. і встановили в Ладижинці у 2006 році пам’ятник замордованим голодом односельчанам.

Thank God, we came to realize the need to preserve our memory of the Holodomor of 1932-1933. and installed in Ladyzhynka in 2006 a monument to the famine-starved fellow villagers.

Слава Богу, сьогодні ми беремо участь у відновленні історичної пам”яті про жертви Голокосту тут у Ладижинці і віддаємо належне тим невинним дітям, жінкам і чоловікам, що постраждали або й загинули через політику антисемітизму.

Thank God, here today we are participating in restoring the historical memory of Holocaust victims here in Ladyzhynka and pay tribute to those innocent children, women and men who have suffered or died because of the policy of anti-Semitism.

Не хотілося б зараз про це говорити, але важко зрозуміти тих окремих представників громадськості, які у гуманістичній акції встановлення пам”ятника жервам Голокосту намагаються побачити якийсь прихований утаємничений політичний підтекст. Бо справді метою встановлення цього пам’ятника є пошанування памяті невинних жертв.

I would not like to talk about it, but it's difficult to understand those individual members of the public who are trying to see some hidden political implication in the humanist campaign to install the monument to the Holocaust. For the real subtext for the installation of this monument is honoring the memory of innocent victims.

Маємо подякувати голові Уманської єврейської общини Карлу Йосиповичу Епштейну, його заступникові Олегу Семеновичу , заслуженому журналістові України Миколі Никифоровичу Бесарабу за реалізацію цієї благородної місії, яка вивищує рівень гуманітарної культури нашого громадянського життя.

We must thank the head of the Uman Jewish community, Karl Yosupovich Epshtein, his deputy Oleg Semenovich, Honored Journalist of Ukraine Mykola Nikiforovich Besarab for the implementation of this noble mission, which exceeds the level of humanitarian culture of our civil life.

Слід відзначити що встановлення пам’ятника стало можливим також і завдяки розумінню з боку районної влади, сприянню депутатської комісії Ладижинської сільської Ради та особисто сільського голови Сергія Васильовича Цоколенка.

It should be noted that the installation of the monument became possible also due to the understanding of the district authorities, the assistance of the Deputy Committee of the Ladyzhyn Village Council and personally rural chairman Sergei Vasilyevich Tsokolenko.

Окреме пошанування нашим закордонним делегаціям , які удостоїли цю подію не лише матеріальною підтримкою, а й своєю особистою присутністю. За це їм глибока вдячність від ладижинської громади також.

Particular respect for our foreign delegations, who have given this event not only material support, but also their personal presence. For this, they have deep gratitude from the Ladyzhinka community as well.

Декілька слів що до історії Ладижинських громад.

Містечко Ладижинка у 19 - на початку 20 століття було волосним центром Київської губернії. Населення містечка у 1914 р. становило 4433 особи: з них - 2808 православних християн і 1625 осіб іудейського віросповідання.

Місце, де ми зараз знаходимося, було центром єврейського містечка. Тут була велика базарна площа, багато крамниць і магазинів, заїжджий двір, дальше була синагога і єврейські будинки. Дві громади, українська і єврейська, мирно і дружно уживалися аж до розпаду Російської імперії і початку громадянської війни 1918-1920 рр.

A few words about the history of the Ladyzhinka communities.

Town of Ladyzhynka in the 19th and early 20th centuries was the provincial center of the Kiev province. The population of the town in 1914 was 4433 people: of them 2808 Orthodox Christians and 1,625 Jews.

The place where we are now was the center of the Jewish town. There was a large market square, many shops , a courtyard, followed by a synagogue and Jewish houses. The two communities, Ukrainian and Jewish, lived peacefully and in harmony until the collapse of the Russian Empire and the beginning of the Civil War of 1918-1920.

Розпад системи державного управління супроводжувався появою і активізацією бандитських формувань, які займалися грабежами та вбивствами. Єврейська громада Ладижинки в той час зазнала непоправного удару. В результаті погромів, грабежів, що нерідко супроводжувалися вбивствами, більшість жителів містечка змушені були шукати прихистку в більш захищених містах. Це, насамперед, Голованівськ, Умань та ряд інших. Там легше було створити загони самооборони.

The collapse of the public administration system was accompanied by the emergence and intensification of bandit formations involved in robbery and murder. The Jewish community of Ladyzhin at that time suffered an irreparable blow. As a result of pogroms, robberies, which were often accompanied by murders, most townspeople were forced to seek refuge in more secure cities. These are, first of all, Golovanivsk, Uman and several others. It was easier to create self-defense units.

В пам'ять про єврейські громади, які були знищені в ході громадянської війни, а також під час нацистської окупації 1941-1944 рр. в т. ч. і ладижинську єврейську громаду, в Долині Громад в Єрусалимі на величезних плитах з єрусалимського каменю викарбувана назва містечка

. In memory of the Jewish communities that were destroyed during the civil war, as well as during the Nazi occupation of 1941-1944, including the Ladyzhinka Jewish community, in the Valley of the Community in Jerusalem, on the huge plates of Jerusalem stone, the name Ladyzhynka was engraved.

Як підсумок, хочу сказати: встановлення пам’ятника для вшанування жертв Голокосту – не лише данина памяті невинним жертвам терору але й знакова подія, що послужиться збереженню історичної памяті нашої громади, у складі якого представники різних національностей, підвищенню нашої гуманітарної культури. Це також нагадування про те, що успішне суспільство, державу можна будувати лише на засадах миру, партнерства, соціального і національного взаєморозуміння і співраці..

As a result, I want to say: the installation of a monument to commemorate the victims of the Holocaust is not only a tribute to the innocent victims of terror, but also a significant event, which will serve to preserve the historical memory of our community, which includes representatives of different nationalities, to enhance our humanitarian culture. It is also a reminder that a successful society, a state can only be built on the basis of peace, partnership, social and national understanding and co-operation ..

Завершити надане мені слово хочу словами: Нехай завжди буде мир і взаєморозуміння між народами, які населяють наш благословенний край! Ми схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто загинув в полумї війни, національних і соціальних конфліктів і докладатимемо всіх зусиль , щоб подібне не повторилося ніколи!

Дякую!

Finishing the word I want to say: Let there be peace and mutual understanding between the peoples who inhabit our blessed land! We bow our heads to the memory of those who perished in the flames of war, national and social conflicts, and will make every effort to prevent this happening ever again!

Thank you!

To Commemorate Innosent Victims. В пам'ять про невинні жертви.

Мал. Анастасії Білан. Посади дерево пам'яті.

В кінці вересня 1941 року на околиці села Ладижинка в Цибульському яру німецькі окупанти, здійснюючи нацистську політику геноциду, розстріляли 14 осіб - євреїв. Нелюди не пощадили і дітей, які були зі своїми батьками.

Розповідь про цю трагедію глибоко вразила всіх, хто її почув та ознайомився зі свдченнями про трагічну долю людей. (,,Уманська зоря'', 18 лютого 2011 р.). Було вирішено вшанувати пам'ять жертв Холокосту в Ладижинці і закласти поблизу місця захоронення невинних жертв алею Пам'яті і Скорботи. Випускниця школи Анастасія Білан створила малюнок за мотивами тієї трагедії.

1 листопада, заздалегідь підготувавши саджанці дерев, найактивніші члени історико-краєзнавчого гуртка ( керівник вчитель англійської мови та історії Ладижинської ЗОШ Савін О.Ф.) Литвинюк Руслан, Звягінцева Яна, Гордей Олександр, Гармаш Валентина разом зі своїм учителем, на місці, про яке говорили очевидці, висадили Дерева Памяті. Серед висаджених дерев - ясени і клени. На деревцях учні прикріпили чорні і червоні стрічки як символи жалю і живої пам'яті.

Ми повинні пам'ятати ті трагічні сторінки Другої світової війни, щоб таке не повторилося ніколи.

E-mail this record:

SEND

Click on + to expand the category and view details. To print the whole record you must first expand all categories.

1. Cemetery Location & Access

Longitude: 30.22862

View this Cemetery in Google Maps

Accessed By: Crossing public property

Details Of Access:

Area Map:

Cemetery Opening Hours: open all the time

Currently In Use: No

Майнове розшарування серед селянства, втрата землі зубожілою частиною землеробів ставали підґрунтям соціального напруження і революційних настроїв. Не дала землі селянам Ладижинки і Лютнева революція.

Після перемоги Жовтневої революції в Росії, на Україні влада перебувала деякий час в руках Української Центральної Ради. Революційнї потрясіння мали драматичні і навіть трагічні наслідки для багатьох жителів Ладижинки.

Жорстоких переслідувань і погромів в той нестабільний час зазнало єврейське населення містечка. В один із тихих, теплих літніх днів надвечір, коли селяни, стомлені денною працею сиділи біля своїх осель, або поралися по господарству, з центру села (містечка) несподівано почали долинати звуки рушничних пострілів. Наступного дня селянам, які прийшли до центральної частини містечка, відкрилася страшна картина жорстокого погрому. Крамниці і магазини були розгромлені і пограбовані, у приміщеннях і на подвір’ях були десятки трупів. Багато будинків в містечку також були пограбовані погромщиками, а їх господарі убиті. В хатах і на подвір’ях літало пір’я з посічених подушок і перин. Таку картину погрому змалювала у своїй розповіді жителька села Гуцал Гафія Демидівна, 1910 р.н. Ці трагічні події історії Ладижинки знайшли відображення в ,,Еврейской энцикклопедии’’: ,,12 мая 1918 г. в Ладыжинке произошел погром, устроенный бандой атамана Соколовского,еврейские дома разграблены, 99 евреев убиты. В сентябре 1919 г. погром в Л. учинили части Добровольческой армии[Ю1] ’’[1]

Г.А. Ястребинецький у публікації ,,Родом із містечка Теплик’’розповідає про родину Рейдлерів із Ладижинки. Коли під час погрому 1920 року загинули

батьки, їхні діти - два сини і три доньки, щоб врятуватися від неминучої загибелі, втекли в містечко Теплик, де їх взяли в свою родину Ястребинецькі. Пізніше старший із братів Ісрул-Лейб Рейдлер став відомим проповідником.[2] Григорій Ястребинецький (на фото в центрі)-пізніше викладач Кременецького учительського інституту, фронтовик, залишив цікаві спогади про Умань періоду громадянської та Великої Вітчизняної війни.

Ястребинецькі з м.Теплик, які дали притулок п’ятьом дітям з родини Рейдлерів, батьки яких загинули під час погрому в Ладижинці в 1919 р

Уповноважений Відділу допомоги погромленим при РОКК на Україні І.С. Брауде в деталях описує становище в м.Умані, м. Дубовій, м. Ладижинці, м. Голованівську після погромів[3] (документ подається без скорочень мовою оригіналу на с. 255-257).Як зазначає О. Субтельний: ,,У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, який у цей час зазнала Україна…Знелюдніли міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село’’[1]

Після вигнання німців влада на Україні на короткий час перейшла до українського уряду - Директорії. Тут перебували війська С.Петлюри. Суворі заборони і обмеження свободи політичної агітації не врятували становища уряду Директорії. (Див. док. №41) [3]

В серпні 1919 р. під ударами білогвардійської армії Денікіна Червона Армія змушена була залишити Умань.

Денікін використав свої воєнно-технічні переваги та послаблення радянських збройних сил на Південному фронті і почав успішний наступ у напрямку на Москву. Війська УНР С. Петлюри наступали на Київ. В цих умовах частинам Червоної Армії довелося залишити південь України і відступати на північ.

В перших числах серпня 1919 р. в Ладижинку ввійшли загони Петлюри. Побували в Ладижинці і загони Махна. Як згадували жителі села - свідки тих подій, які були в той час дітьми, їм дуже імпонувало, коли махновці катали їх на тачанках з кулеметами або ж садили верхи на коня поруч з собою. Це були дитячі спогоди. Дорослим жителям ладижинки запам’яталося інше: примусові мобілізації в військо Н.М молодих чоловіків і реквізиції коней у селян.

Навколо Ладижинки діяли різні повстанські загони, банди грабіжників

Г. Храбан про одну з таких банд писав: „ Якраз саме в той час у сусідній волості в селі Семидубах (тепер Голованівський р-н) місцевий учитель згуртував банду головорізів і оголосив себе господарем волості. В Ладижинці, передбачаючи напад цих бандитів, створили загін самооборони з бідняків і містечкових ремісників. Цей загін відбив за тиждень три бандитських напади”.[6] Коли ж червоноармійці 45 дивізії відходили на північ, весь цей загін самооборони, озброєний дробовиками, а разом з ним більше сотні ладижан (чоловіків, жінок, дітей), остерігаючись петлюрівських військ, також рушили в похід за червоноармійцями.[7] Хто входив до цього загону і чому вони остерігалися петлюрівців? Найімовірніше, це були сільські активісти, організатори радянської влади у селі.

[1]Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 314.

[3] Газета ,,Известия военно-революционного комитета г.Умани. – 12 березня 1919 р. - №3.

[1]Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. – Т.10. – С.6.

[2]Ястребинецкий Г.Родом из местечка Телик/wwwnasledierus.ru/redport/00101/php.

[3] Погромы на Украине, Белоруссии и Европейской части России в период Гражданской войны 1918-1920 гг. Сб. документов. Ред. Милякова Л.Б. – М., 2007. - 1032 с.Документ 4

№ 65

Сообщение уполномоченного Отдела помощи погромленным при РОКК на Украине И.С. Брауде в Отдел о положении в г. Умань, м. Дубово, м. Ладыженка, м. Голованевск после погромов[1] 10 июля 1919 г.

Думаю, что положение в Умани и уезде достаточно выяснено мною в предыдущих письмах и телеграммах. Прибавлю лишь о том, что я сегодня вернулся — удрал из поездки по уезду. Был я в маленьком м. Дубово, находящемся в 20 верстах от Умани. Погром и резня, длившиеся там с лишком полтора месяца, по своему характеру и степени жестокости так своеобразны, так богаты «погромным творчеством» и инициативой, что хочется верить, что Дубово — несчастное исключение в погромной хронике последних дней. О хронологическом ходе событий и подробностях я сообщу в ближайшие дни, вместе со списками замученных и раненых"[2].

В Дубово мне удалось открыть питательный пункт для выдачи сухого пайка (муки, картофеля, пшена и мяса) на 280 чел., в том числе и на 134 детей. Иной помощи при теперешних чудовищных условиях там оказывать нельзя. И в данную минуту не ясно, что происходит с еврейским населением в Дубове. Местечко я спешно покинул, так как в 8-ми верстах от него, в направлении к Голованевску, стала свирепствовать вновь появившаяся какая-то банда. Вернувшиеся в Дубово крестьяне-извозчики рассказывают, что по дороге в Голованевск они были остановлены бандитами, которые, уведя с собой пассажиров-евреев, велели крестьянам повернуть обратно и, не оглядываясь, погнать лошадей... На службу в качестве заведующего пунктом в Дубово принят местный житель — христианин, человек со славным прошлым, которому евреи всецело доверяют дело помощи. Местные евреи так напуганы и исчерпаны, что ни один не соглашается, несмотря на сильную нужду, заведовать пунктом... Никакого правительственного продовольственного органа здесь нет. Продукты приходится покупать по базарным ценам, которые произвольны, капризны и меняются чуть ли не по часам. В отношении специальной детской помощи ничего нельзя предпринять. Детей, оборванных, голодающих, безнадзорных, сильно нуждающихся в очаге, зарегистрировано много. Но опять-таки проклятые условия Уманского р-на. И дети — лишь маленькие евреи, и их опасно собирать, хоть на несколько часов в день, для игр и занятий.

Поездка в Ладыженку, о которой я писал в предыдущем письме, уже совершенно излишня — там евреев не осталось ни души. После погромных событий, немыслимых и невозможных для другой погромной полосы, но которые в этом районе так обычны и повседневны, — евреи стали разбегаться. Кто к родственнику в Умань, кто в «безопасный» Голованевск, кто в Одессу (между прочим, Одесса является центром эмиграции из этого района, куда евреи устремляются в надежде избавиться от бандитско-повстанческой инквизиции или просто безотчетно, без цели и перспективы — в белый свет, на милость Божью). Погром в Ладыженке кончился: официально кончился; официально там происходят митинги и растет сознание, но фактически погром продолжался в виде чуть ли не ежедневных налетов банд. Банды в этом районе стали детскими, игрушечными: вздумалось деревенскому молодцу — зевнул, почесал затылок, подманил чуть ли не леденцами 8-10 подпасков, взяли дубинки — вот и банда. И евреи с искаженными лицами от подобострастия и горя, целуют их запыленные штанишки и платят контрибуцию (факт, который доказан свидетельским протоколом).

6 июля с.г. явились ко мне беженцы-счастливцы из Ладыженки и передали, что в местечке распоряжается банда. Она согнала всех оставшихся евреев, в количестве около 30 чел. — немощных стариков, больных тифом и ухаживающих за ними жен и детей — в синагогу, раздели буквально голыми, не допускают врачебной помощи, пищи и, к удовольствию местных крестьян, часто выводят того или иного еврея, заставляют танцевать, петь, ползать на брюхе по грязи и т.п. из этого репертуара. Я поспешил с этими беженцами к председателю исполкома и просил дать мне возможность на средства Красного Креста перевезти этих обреченных в Умань. Я встретил в председателе полное сочувствие и готовность помочь. Обратились мы к военному коменданту за отрядом, но здесь начались обычные рассуждения, что это только слухи, нужно подождать день-два до выяснения положения. На следующий день крестьяне привезли из Ладыженки двух еврейских девушек, из бывших в синагоге. Лица обеих обезображены, в ранах, одна с отрубленным носом. Обе заражены грязной болезнью. От них я узнал, что евреев в Ладыженке уже нет. Накануне (из бывших в синагоге) двое были убиты, 5 скончались, а остальным сердобольные крестьяне из окрестных деревень дали приют. Так закончилось сказание ухода евреев из Ладыженки.

Из Дубово я рассчитывал поехать в Голованевск, который находится в 5 верстах от первого. Голованевск, благодаря своей образцово-организованной, самоотверженной и прекрасно вооруженной еврейской обороне, стал центром, куда спасаются беженцы из всего района. Там находится свыше 3 тыс. беженцев. Нужда ужасающая. Когда я был в Дубово, Голованевск был окружен повстанцами. Приходится поневоле отложить поездку до следующей «передышки». Вообще передвижение по району связано с большой опасностью. Вокруг городов и местечек — банды, повстанцы, группы, кучки, просто крестьяне-хлебопашцы с вилами и косами, с разными лозунгами…

[1] ДА РФ. Ф.Р-1318.Оп. 24, Д. 17. Л. 128-130. Копія.

*Продолжение текста в деле отсутствует.

**Сообщение И.С. Брауде представляет собой сохранившуюся часть сводки материалов «О погромах в Уманском районе». Сводка готовилась Евобщесткомом на основе собранных ранее еврейскими общественными организациями материалов

.Ladyzhinka, Uman district. Жертви Голокосту в Ладижинц

Ukraine-Lo Tishkach

За свідченнями старожилів с.Ладижинка (Уманський район, Черкаська область, до 1956 р. - Київська область) Кобзар Г.К. та Кобзар А.К. в середині (або ж у третій декаді вересня) 1941 р., коли с.Ладижинка вже було окуповане німецькою армією, на околиці села німцями та поліцаями були затримані декілька єврейських родин, що намагалися евакуюватися з Тернівки (можливо з якогось іншого населеного пункту, рухалися вони на 3-4 підводах, запряжених волами та кіньми). Серед них було 6 чоловіків, 6 жінок молодого віку, одна дівчинка років 14-ти та немовля на руках у матері. Затриманих повернули в село і утримували день чи два в сільській хаті неподалік парку та стадіону. Декого із затриманих піддавали тортурам, били. Наступного дня їх розстріляли в Цибульському яру на околиці села,в тому числі і дітей. Зараз біля міця розстрілу (і поховання) проходить автошлях С.-Петербург - Київ - Одеса. Прізвища жодного із розстріляних невідомі.

Можливо хтось з тих, хто прочитає це повідомлення, щось знає про особи (прізвища) тих, хто трагічно загинув від рук нацистів в с. Ладижинка в 1941 році в Цибульському яру.

Ваші уточнення чи доповнення (в коментар.) стануть вагомим внеском у встановленні істини та історичної справедливості.

Жертви Голокосту в Ладижинці. 1941р.

Док.6. Свідчення 1.

Село Ладижинка, Уманський район, Черкаська область.

Розповідає жителька села Ладижинка Кобзар Ганна Карпівна, 1923 року народження.

Розповідь записав вчитель англійської мови та історії Ладижинської ЗОШ Савін Олег Федорович 12 вересня 2009 року.

Свідчення очевидця

Пам’ятаю той день, як сьогодні: було вже досить прохолодно, була осінь 1941 року, десь так після Ладижинського храмового празника (21 вересня). Людей поліцаї вигонили на поле збирати сочевицю, достигла вона пізно, бо посіяна була із запізненням. Працювати не було кому, але на полі все-таки були люди, вони й побачили, як з десяток озброєних, в німецькій формі, серед них були жандарми і поліцаї, наздогнали нечисельну валку з возів (приблизно 3 – 4 підводи), на яких подорожні рухалися в напрямку на село Клинову. Їх перепинили і примусили повернути в село. Казали, що це були євреї, які їхали з Тернівки на схід.

Я особисто добре бачила цих людей. Тут, у селі, їх пригнали до хати, яка знаходилася недалеко від нашої вулички. Зараз та хата напіврозвалена. Нас, молодих дівчат і хлопців, саме в той час згонили до ями (нині стадіон в центрі села біля парку), де нам розказували, яке добро ми зробимо, якщо добровільно поїдемо на роботу до Німеччини, співали українські пісні. Батько, почувши всі ті пісні і розповіді, сказав: ,,Щось тут не те…’’ Так от, йдучи до того стадіону повз хату, до якої пригнали затриманих, я добре бачила, що то були молоді люди, найстаршому з них, мабуть, не було й трицяти років. Інші були настільки молоді, що в них ще, видно, й не було дітей. Серед них було шість чоловіків, шість жінок, одна дівчинка років чотирнадцяти і одна грудна дитина не старша одного року. Біля двору, в якому тримали затриманих молодих людей, стояла охорона. З двору нікого не випускали і близько теж нікого не підпускали.

Коли я поверталася назад додому, то бачила, як дуже били наймолодшу дівчинку, ту, якій було років чотирнадцять. Возів, коней і волів там уже не було. Дещо забрали в жандармерію, дещо роздали мародерам з фашистських прихвостнів та деяким нікчемним людцям, що не гребують тим, щоб скористатися наслідком людської трагедії. Та всі вони в подальшому житті так чи інакше понесли кару Господню. Батько сказав нам: ,,Якщо візьмете там щось - я вам руки повідбиваю.’’

Через деякий час того ж дня жандарми і поліцаї, почали ходити по домівках і скликати чоловіків з лопатами копати дві ями у Цибульському яру на околиці села. Але плани карателів чомусь помінялись, і вони примусили викопати дві ями самих затриманих чоловіків. Спочатку на розстріл повели жінок і дітей. Місце було оточене постами карателів. Сільських підлітків, які були поблизу, розігнали, але сховавшись в високих бур’янах, деякі з них стали свідками тієїї страшної трагедії, про яку зі страхом розповіли своїм близьким.

Розстрілявши молодих жінок і дітей, карателі вивели на страту чоловіків. Нелюди забажали, щоб перш, ніж полягти від фашистських куль, чоловіки загорнули землею тіла попередньо замордованих жертв. Але побачивши розтерзані тіла своїх жінок і дітей, убитих нелюдами, чоловіки підняли лопати і кинулися на вбивць. Не чекаючи такого відчайдушного опору, карателі підняли безладну стрілянину. Та сили були нерівними.

Ця трагедія сталася поблизу колишньої городницької дороги. Зараз це місце знаходиться поруч з автотрасою Київ – Одеса, біля моста, що пролягає через Цибульський яр на околиці села.

Запис свідчення підтверджую: /підпис/ Кобзар Г. К.

12 вересня 2009 р.

Док.7. Свідчення 2

Село Ладижинка Уманського району Черкаської області.

Розповідає Нижник Сергій Петрович, 1930 р.н., житель села Ладижинка. 12 вересня 2009 р.

На час окупації с. Ладижинки в кінці липня 1941 року мені було неповних дванадцять років. У нас в домашньому господарстві була корова і моїм обов’язком було випасати нашу годувальницю на околиці села. Однго дня – це було десь у вересні 1941 року – я пас корову в Цибульському яру на південній околиці села і був страшенно нажаханий, побачивши страшну картину – з-під землі виглядало довге жіноче волосся золотистого кольору і частини людських тіл. Напередодні пройшли сильні зливи, саме бурхливими потоками дощової води зі схилів яру була розмита ця могила з замордованими тілами людей.

Перелякавшись, я мерщій погнав корову додому і заявив батькам, що більше туди, у Цибульський яр, не піду і пасти там не буду.

Після того з розповідей людей я дізнався, що та могила, на яку я натрапив у яру, була могилою євреїв – чоловіків, жінок і дітей, що їхали підводами в напрямку на село Клинову з Тернівки – і були схоплені і розстріляні німцями і поліцаями.

Поховання знаходиться на південно – західній околиці села в Цибульському яру біля автодорожного мосту по автостраді Київ – Одеса.

Запис свідчення підтверджую: / підпис / Нижник С.П.

12 вересня 2009 р.

Док.8.

Про звірства німецьких окупантів і їх поплічників - місцевих поліцаїв у с.Фурманка. Лист жительки с. Фурманка Сивак Єви до Г.Т. Миронюк.

На Ваше письмо, которе Ви писали мені нащот Пархоменка Миколи – його спалили, а жінку його Лєну Захарівну убили. Доярку Нілю убили за то, що вона прийняла лейтенанта і їх обох убили. А Юрійчук Дарку Данилівну теж убили. А Явдоху убили за то, що вона переховувала Пархоменка. Щербенка Тимофія Павловича убили за то, що він переховував оружіє.

Що я знаю про їхню судьбу, то вам описала все.

З уваженієм до Вас,

Сивак Єва.

27/III-1977 р.

To Commemorate Innosent Victims. В пам'ять про невинні жертви.

Історичні замітки

Page updated

Google Sites

Report abuse