Урок 4. Тема: Узагальнення з теми «Вступ. Формування модерної української нації. Теорія нації та українські реалії.
Староукраїнство й українство Нового часу
Питання походження українців дискусійне.
Утім історія переконливо доводить, що є такий народ, етнос, коріння якого сягають сивої давнини, який має свою багатонаціональну країну.
Формуванню українського народу передували русичі, руси, праслов’яни, скіфи, сармати та інші.
Зародком українського етносу вважають трипільську культуру племен Подніпров’я (IV — III тис. до н. е.). У знайдених археологами витворах матеріальної культури, релігійних уявленнях племен трипільської культури, які розселилися на території сучасної України, є чимало елементів української культури сьогодення.
Предками українців були східні слов’яни, що жили на північних землях — Київщині, Чернігівщині, на Волині, у Галичині.
Українська народність формувалася на основі об’єднання різних східнослов’янських племен і інтеграції їх з іншими прийшлими народами.
Наприкінці IX ст. відбувається процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Київська Русь існувала як окрема цивілізація. Була системою економічного, політичного, релігійного життя.
Назва „Україна” вперше вживається у літописі від 1187 р.
Українство Нового часу характеризується зростанням його національної свідомості, розуміннями своєї окремішності від інших народів. Відбувався процес консолідації української нації та розуміння необхідності відтворення української державності.
У період Нового часу розпочався період українського національного відродження.
З XVI — XVII столітті в Англії, а пізніше Франції у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков поняття нації використовується як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи належність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом4. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації і держави залишається характерним Західній Європі в XIX–XX ст. В той же час вНімецькій мові поняття нації підкреслювало єдність німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій.
В XIX-XX столітті з піднесенням національно-визвольної боротьби народів Східної Європи, а також, пізніше, Африки та Азії. За браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.) цим націям доводилось робити наголос на культурних, мовних та етнічних компонентах свого відродження. Окрім того, слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики
.«Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на основі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури».[2]
о розуміння нації, Ґеллнером багато в чому близька позиція Бенедикта Андерсона («Уявлені спільноти», 1991), що розглядає сучасні нації як штучно створювані «уявлені спільноти». В основі цього процесу, за Андерсоном, лежить феномен «друкарського капіталізму» із властивими йому газетами і романами, що зображують націю як соціокультурну спільність (порівн. з аналогічними ідеями Мак-Люена). На його думку першими націями стали латиноамериканські, що сформувались в ході боротьби проти іспанської корони, а за ними з невеликим відривом слідували США і потім Франція
В програміКонгресу українських націоналістів сучасна епоха розглядається як «доба самовизначення націй та становлення національних держав»[8], і створення серед них української національної держави є метою діяльності конгресу[8]. В програмі партії «Наша Україна» одним з пріоритетних завдань сьогодення названо «Зміцнення національної ідентичності»[9].
Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.
Поміркуй, що може свідчити про існування єдиної української нацїї
Чи можемо ми говорити про існування двох або більше націй в Україні.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнотіндустріальної епохи. Існують два основні значення терміна[1]:
Політична спільнота громадян певної держави — політична нація (нація-держава) — це сукупність політично суб'єктивних громадян,що здійснюють колективні національні інтереси через механізм власної політичної організації — національної держави. Нація визначається, як основний державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
Етнічна спільнота (етнос) — спільнота, яка має спільне історичне походження, з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших), власною державністю або прагненням до її створення. У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ[1].
Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.
Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднавчу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією, так і відокремчу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.
Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у двох напрямках — походження від поколінь, які мешкали на тій же території, і походження від поколінь, що розмовляли тією ж мовою. Ці два чинники можуть збігатися.
Втім, таке визначення могло би бути вичерпних лише за умови дотримання ендогамії в межах етнічної групи. Натомість європейські нації протягом останніх століть пережили чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних змішаних шлюбів. Найпроблематичнішою спільність походження виглядає для країн, що складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США.
Власна мова часто вважається визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську' національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).
Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й включає багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також включає в себе культурну спадщину попередніх поколінь.
Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхенджрозташований у Великобританії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000—5000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною.
Проте, як через багатоманітність культурних явищ у середині однієї нації, так і через незбіжність кордонів політичних утворень та культурних особливостей,Ернест Ґеллнер. Нації та націоналізм. Гл. 5 Що таке нація?культура не може бути єдиним визначальним чинником нації.
Релігія також може розглядатися як національний чинник, хоча не всі націоналістичні рухи акцентують на цьому увагу. Релігія може бути привласненою, що робить її національною, але й може не бути винятковою. Наприклад, чимало націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема юдаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам.
Деякі ідеї нації підкреслюють не об'єктивні характеристики, але вибір суспільства. На практиці, це стосувалось груп людей, які є також нацією за іншими визначеннями. Найвідомішим волюнтаристське обґрунтування нації подано в роботі Ернеста Ренана «Що таке нація?» (фр. "Qu'est-ce qu'une nation?"). Його класичною відповіддю є «Щоденний референдум» (фр. «un plébiscite de tous les jours»).
В той же час, на думку Ернест Ґеллнера слабкість цього визначення полягає в тому, що воно «такою ж мірою стосується клубів, таємних товариств, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти та об'єднання доіндустріальної доби, які утворювалися не на основі націоналістичного принципу та й узагалі заперечували його»Ернест Ґеллнер. Нації та націоналізм. Гл. 5 Що таке нація?.
У Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, що не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. Аналогічний термін існував в грецькій і давньоєврейській мовах. Характерне ксенофобське забарвлення терміну «нація».
У середньовіччя з розвитком знань про довколишній світ розвивається етнічне розуміння поняття. В тогочасних університетах визначником нації було географічне походження та мова. З кінця 13 століття цим терміном об'єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах. Таким чином термін набував вагомішого соціально-психологічного змісту, оскільки давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої «нації».
З XVI — XVII столітті в Англії, а пізніше Франції у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков поняття нації використовується як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи належність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом4. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації і держави залишається характерним Західній Європі в XIX–XX ст. В той же час вНімецькій мові поняття нації підкреслювало єдність німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій.
В XIX-XX столітті з піднесенням національно-визвольної боротьби народів Східної Європи, а також, пізніше, Африки та Азії. За браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.) цим націям доводилось робити наголос на культурних, мовних та етнічних компонентах свого відродження. Окрім того, слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики.
Основоположним в радянській політології і політтехнології стало знамените на той час сталіністське визначення нації:
«Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на основі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури».[2]
За цим визначенням нація виникає в період ліквідації феодалізму й розвитку капіталізму[3]. На заході Європи, як правило, утворення націй було разом з тим і створенням самостійних буржуазно-національних держав (Великобританії, Франції, Німеччини, Італії та ін.). У Східній Європі в силу того, що утворення централізованих держав відбувалося в умовах феодалізму, коли нації ще не склалися, виникли багатонаціональні держави (Австро-Угорщина,Росія). В період імперіалізму декілька великих імперіалістичних держав панують над численними колоніями. За цим визначенням тільки в СРСРвідбувається справжній розквіт націй та їх культур, національних за формою, соціалістичних за змістом.
У 60-80-і роки в СРСР на основі сталінського визначення був вироблений Етнологічний підхід. Згідно з цим підходом, нація становить етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально-економічних і культурних властивостей. До суттєвих ознак нації відноситься також спільність самосвідомості і соціальної структури. Таке формулювання ознак нації відображало певне ідеологічне замовлення на ідею злиття націй (соціалістичних) в «нову історичну спільноту — радянський народ».
Поняття нації (нім. Volk), як важливої ідеї з'явилося у XVIII столітті в роботах німецького філософа Йогана Готфріда Гердера, який доклав зусиль до формування поняття національної держави. В цей час тривала промислова революція, що дала початок індустріальному суспільству. Ці зміни спричинили до росту національної самосвідомості в Європі[4][5]:
Індустріалізація супроводжувалась урбанізацією, а та в свою чергу, спричиняла розпад традиційних сільських спільнот. Хоча місто не сприяло об'єднанню спільноти в товариства, поняття нації компенсувало цю втрату.
В індустріальному суспільстві становий поділ втратив свою стійкість, що спричинило зміну почуття тотожності. Окремі люди переставали мислити себе селянами чи аристократами, але починали мислити себе частиною нації. Сприяла тому й поширювана з часів Французької революції ідея братерства.
Розвиток освіти сприяв поширенню національних мов, що супроводжувався і поширенням пов'язаних з цими мовами символічних культур.
Секуляризація дещо послабила почуття єдності на релігійному ґрунті, але вивільнила місце для росту почуттів єдності на ґрунті національному.
Багатозначність поняття нації відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації. Найбільший вплив на сучасне розуміння нації зробили ідеї К. Дойча, Е. Ґеллнера, Б. Андерсона і Е. Сміта.
Для соціально-демографічного підходу Дойча («Націоналізм і соціальна комунікація», 1966) характерне функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно вищий, ніж за її межами.
Ернест Ґеллнер («Нації і націоналізм», 1983) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо зв'язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Ґеллнером, — цілеспрямовано створювані спільноти. Провідна роль у цьому процесі належить інтелектуальній версті суспільства.
До розуміння нації, Ґеллнером багато в чому близька позиція Бенедикта Андерсона («Уявлені спільноти», 1991), що розглядає сучасні нації як штучно створювані «уявлені спільноти». В основі цього процесу, за Андерсоном, лежить феномен «друкарського капіталізму» із властивими йому газетами і романами, що зображують націю як соціокультурну спільність (порівн. з аналогічними ідеями Мак-Люена). На його думку першими націями стали латиноамериканські, що сформувались в ході боротьби проти іспанської корони, а за ними з невеликим відривом слідували США і потім Франція.
Разом з тим Сміт («Походження націй», 1989), навпаки, підкреслює, що сучасні нації органічно зв'язані з доіндустріальними спільнотами, що позначаються ним як етнії. За Смітом, уся їх розмаїтість може бути зведена до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються шляхом бюрократичної інкорпорації нижчих соціальних груп у рамках однієї держави. Провідну роль у формуванні нації з народних етній грає інтелігенція, що бореться за збереження етнічних традицій.
Поняття нації займає чільне місце в маніфестах українських націоналістів минулого століття. Так, в 44 правилах українського націоналіста йдеться про любов до української нації (п.8); нація, до якої належить людина, називається її «найвищим законом» (п.2), «найбільшим добром» (п.4); правила закликають до вірності (п.9), шани (п.12) й відповідальності за долю своєї нації (п.14), до боротьби проти ворогів нації (п. 16, 17), а також до піклування про материнство і дітей, як майбутнє нації (п. 40-41).[6]
Ряд сучасних українських політичних партій на чільне місце ставлять ідею національної держави. Так, в проекті конституції Всеукраїнського об'єднання «Свобода» ідея «повновладдя української (титульної) нації на українських землях» називається основою українського державотворення.[7] В програміКонгресу українських націоналістів сучасна епоха розглядається як «доба самовизначення націй та становлення національних держав»[8], і створення серед них української національної держави є метою діяльності конгресу[8]. В програмі партії «Наша Україна» одним з пріоритетних завдань сьогодення названо «Зміцнення національної ідентичності»[9].
Завдання «інтеграції в єдину політичну націю» має місце і в програмі Партії Регіонів,[10] поняття «політичної нації» фігурує також в програмі ВО «Батьківщина»[11] — через «солідарність української політичної нації», на думку авторів програми, лежить шлях до побудови «нового громадянського суспільства в Україні»[11].